суботу, 21 січня 2023 р.

Полтавці - члени уряду УНР

22 січня 1919 року було проголошено Акт Злуки. «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу». Універсал уряду УНР оголошений Ф. Швецем 22 січня 1919 року – день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом – Днем Соборності. 


Це була одна з найвизначніших подій доби Української революції 1917–1921 років. Ухвалення цього документа означало об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників визвольного руху ХХ століття. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення української самостійної соборної держави.

Історично склалося, що серед провідних особистостей УНР було багато наших земляків - полтавців. Саме цим визначним постатям присвячена віртуальна книжкова виставка "Полтавці - члени уряду УНР" у віділі краєзнавства. Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки. Такі відомі постаті української історії як С. Петлюра, І. Стешенко, М. Міхновський, С. Шелухін, М. Порш та багато інших народилися на Полтавщині, або ж пов’язали своє життя  і діяльність з нашим краєм. Ці люди були творцями української незалежності.
Представники Полтавщини у період Української революції активно працювали на розбудову української державності.
Полтавці можуть пишатися тим, що під текстом Унвіерсалу  про возз’єднання українських земель серед підписів членів Директорії стоять автографи двох наших славетних земляків – Симона Петлюри та Андрія Макаренка. Інший полтавець, генерал-хорунжий армії УНР Борис Палій-Неїло відповідав за організацію урочистого військового параду на Софійській площі й сам брав у ньому участь. Яскрава особистість Б. Палія-Неїло призабута за плином літ.
Походив із дворянської родини. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Московське Олександрівське піхотне училище юнкерів, Миколаївську військову академію в Петербурзі. Артилерист, брав участь у Першій світовій війні, нагороджений золотою Георгіївською зброєю і Георгіївським хрестом. Полковник російської армії.
У червні 1917-го, перебуваючи в Москві, виявив бажання служити в українській армії. Учасник двох перших військових з’їздів. Займався українізацією військових частин, став організатором гарматних частин. 3 жовтня 1918-го – Генеральний писар Українського козацтва. «Типовий російський офіцер, але з рисами запорожця» – характеризував його Євген Чикаленко.
Підтримав Директорію УНР, один з організаторів параду в Києві 22 січня 1919-го на честь Злуки УНР і ЗУНР. Деякий час командував Сірожупанною дивізією. Генерал для особливих доручень при Головному Отамані Симону Петлюрі.
Пізніше оселився у Перемишлі. Засновник і керівник філії Українського центрального комітету, опікувався колишніми вояками Армії УНР. Згодом організував іконописну майстерню «Відродження», в якій працювали колишні українські вояки. Під керівництвом Бориса Палія-Неїла розписано майже 40 українських греко-католицьких церков.
Як згадував Леонід Бачинський: «генерал Палій-Неїло є українцем з роду і по переконанню, фахівець, старий службист, який не належить до тих, що уміють робити політику і тому не має партійних оборонців».
В 1944-му виїхав у Німеччину, пізніше емігрував до США. Продовжував здійснювати церковні розписи.
Полтавці очолювали різні міністерства уряду УНР – І. Стешенко, М. Порш, О. Шульгин. С. Шелухін, П. Чижевський.
Величезний внесок у справу розбудови Української держави та УНР зробили наші краяни, які у цей період очолювали різні українські уряди Ф. Лизогуб (голова Ради Народних Міністрів Української держави 1918 р.). Представник давнього славного козацького роду Федір Андрійович Лизогуб був великим землевласником і залишив помітний слід у історії Полтавщини та України. Освіту він одержав у Санкт-Петербурзі, після повернення на батьківщину вже 1901 р. очолив Полтавську губернську земську управу.
Ф. Лизогуб був ініціатором спорудження в Полтаві нового будинку земства в стилі українського бароко. Брав участь у фінансуванні встановлення у Полтаві пам’ятника І. Котляревському (1903 р.), фінансував видання творів І. Котляревського. Він сприяв відкриттю на Полтавщині кількох музеїв, зокрема, музею Полтавської битви. Матеріально підтримував українське декоративно-ужиткове мистецтво, зокрема, школу художнього промислу  ім. М. Гоголя у Миргороді, яку тоді очолював О. Сластіон.
Після Лютневої революції 1917 р. він очолював відділ Міністерства закордонних справ Тимчасового уряду Росії. та швидко повернувся до України. В уряді гетьмана П. Скоропадського Ф. Лизогуб став Головою Ради міністрів. П. Скоропадський залишив спогади про нього: «… Федір Андрійович Лизогуб. Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, із м’якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою і тим самим він легко входив із ними у безпосередній контакт, а не користувався перекладачами, котрі мають звичку зібгати думку мовця.  Я його вважав безумовно чесною людиною». Уряд Ф. Лизогуба залишив помітний слід у розбудові Української держави часу П. Скоропадського. Він мав уплив на стабілізацію фінансів та економіки, утвердження України на міжнародній арені, була проведена велика робот по створенню нової військової структури.
В Україні в ті часи було важко було бути поміркованим політиком. Але Ф. Лизогуб був саме поміркованим. За ним була історична традиція козацького старшинського роду Лизогубів.  Політична його кар’єра закінчилася після альянсу П. Скоропадського з Росією. Федір Андрійович відразу склав свої повноваження Голови Ради міністрів, бо не сприйняв цього антиукраїнського, на його думку, кроку. П. Скоропадський із цього приводу писав: «Сам Лизогуб був українець, любив Україну і цілковито віддавався створенню України… Якщо хочете, він був з багатьох питань більшим українцем ніж я».
Б. Мартос (голова Ради Народних Мінінстрів УНР 1919 р.). Найвідоміший на сьогодні представник древнього роду Мартосів – Борис Миколайович – державний, громадський і політичний діяч, учений-економіст, кооператор.  Він був одним із лідерів Селянської спілки та один із авторів проекту Земельного закону Української Центральної Ради. 1918 р. – міністр продовольчих справ, голова Ради міністрів і міністр фінансів Директорії УНР. На його думку, кооперація є тим важелем в економіці, який виведе Україну на широку дорогу цивілізованого суспільства. В кооперації він вбачав ту силу, яка переборе бідність і позбавить суспільство соціальних конфліктів. Після поразки Директорії Б. Мартос емігрує за кордон, де довгі роки продовжує працювати на ниві економічної науки.
А. Лівицький (голова Ради Народних Міністрів 1920 р.).
Постать А.М. Лівицького й досі лишається незаслужено забутою. А між тим він посідає чільне місце у визвольній боротьбі нашого народу за свою незалежність.Андрій Миколайович Лівицький народився 8 квітня 1879 року у селі Ліпляве, тепер Канівського району в заможній козацькій родині. На Канівщині в ті часи майже у кожній хаті був «Кобзар», і навіть «національно несвідомі» вважали за традиційний обов’язок раз на рік відвідати могилу Т. Шевченка. А. Лівицький отримав першорядну освіту у відомій Київській Колегії ім. П. Галагана, опісля закінчив юридичний факультет Університету Святого Володимира. Ще з тих часів брав діяльну участь в українському національному русі, очолюючи студентську громаду. По завершенні навчання працював адвокатом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. У 1905 році був заарештований і засуджений у справі, так званої, Лубенської республіки. В 1905-1920 роках Лівицький – один з провідних членів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З березня 1917 року – член Української Центральної Ради та Селянської Спілки. Влітку 1917 року був призначений губернським комісаром Полтавщини. З квітня 1919 року – міністр юстиції та заступник голови Ради Міністрів УНР, з серпня 1919 року – керівник міністерства закордонних справ.
Після завершення Української революції А. Лівицький змушений був перебувати в еміграції. Протягом 1920-1921 рр. та 1922-1926 рр. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної загибелі С. Петлюри протягом майже тридцяти років А. Лівицький очолював Державний Центр УНР на еміграції. Після війни оселився в Німеччині. З метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі, за ініціативою А. Лівицького у співпраці з І. Мазепою, у 1948 році було створено Українську Національну Раду в екзилі.
Помер А. М. Лівицький 17 січня 1954 року в Карлсруе (ФРН), згодом перепохований на українському меморіальному кладовищі у Баунд Бруці поблизу Нью-Йорка.
Показовою рисою вдачі А. М. Лівицького була особиста скромність і врівноваженість, здатність вгамовувати власні політичні амбіції і толерантно ставитися до поглядів інших. Уміння мирити ворогуючі групи, партії і людей проявились у нього ще за студентських часів і застосовував він ту зброю до самої смерті. Перебуваючи при владі, він послідовно прагнув до об’єднання всієї політичної еміграції. Його оптимізм, який виявлявся у найкритичніших моментах, ніколи його не зраджував, а повертав віру тим, хто зневірився. Президент УНР в екзилі – це найвище становище в еміграційній громаді, найбільший і найтяжчий подвиг і самопосвята. Треба мати виняткову витривалість, загартований у житті дух і незламну віру та повне розуміння свого обов’язку перед народом, щоб пройти той тернистий шлях так, як пройшов її Президент Андрій Лівицький.




















Хоча соборність України і не вдалося утвердити, Акт злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства. Він задекларував перед усім світом неподільність українських земель, єдність і солідарність народу, став прологом до постання сучасної соборної суверенної України.
Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам’яті українського народу як свято Соборності України.
Матеріал підготувала Лариса Миколаївна Карпенко, провідний бібліотекар відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського.




Немає коментарів:

Дописати коментар