Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль (В.Симоненко)
В життєписі багатьох відомих талановитих людей нашої славетної Полтавщини були історії і щасливої і нерозділеної любові, що й давало геніям натхнення для творчості. Вони прославили свої імена невмирущими творами. «Очі чорнії» Євгена Гребінки чи «Ніч яка місячна» Михайла Старицького... Віртуальна виставка-розвідка «Ішли дві долі різними шляхами, на роздоріжжі долі обнялись», яку підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, розповість про історії кохання... Запрошуємо перегорнути сторінки особистого життя та відкрити для себе світ прекрасних почуттів Миколи Гоголя, Василя Симоненка, Панаса Мирного, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Анни Керн, Мотрі Кочубей...
Іван Мазепа – Мотря Кочубей
Вона була на 40 років молодша, але палко кохала свого 65-річного обранця. Та батьки були категорично проти їхнього шлюбу. Трагічна історія кохання гетьмана Івана Мазепи та юної полтавки Мотрі Кочубей оповита легендами. Протягом століть ці леґенди надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. У Чернігові розповідають історію про будинок, побудовний в кінці 17 століття полковником Яковом Лизогубом, біля якого бродить привид юної Мотрі. У цьому будинку старий гетьман Мазепа ховав свою коханку – хрещеницю Мотрю. За роман із вбивецю і зрадником мати прокляла доньку. Дівчина збожеволіла від горя й вчинила самогубство. Вночі перед святом Успіння Персвятої Богородиці привід Мотрі з’являється перехожим і просить її перехрестити.
Михайло Старицький – Софія Лисенко
...На календарі був 1862 рік... Молодих Михайла та Софію обвінчав батюшка, додавши два роки Софії та один рік Михайлу... Але все починалося зовсім не так. У 1860 році Михайло Старицький повертається в рідне село Кліщинці (тепер Черкаська область) і тут вперше закохується. З цим коханням пов’язана історія написання популярної донині пісні «Ніч яка місячна». 21-річний Михайло побачив на вечорницях надзвичайно вродливу Степаниду. Кілька вечорниць закоханий не бачив дівчини, а потім пішов до неї додому і попросив у її батька дозволу на зустріч. Під вербами, чекаючи на кохану, в голові Михайла народилися рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай». Михайло зустрівся із Степанидою, освідчився їй, але дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка настільки вразила хлопця, що він захворів.... З Полтави покликали лікаря. Згодом його забрали у свій маєток Лисенки і доручили доглядати за хворим рідній сестрі Миколи Лисенка – 15-річній Софійці. Між ними спалахнуло кохання... Як виявилося, Софійка з самого дитинства була закохана у троюрідного брата. Вони прожили щасливе життя. Дружина Софія назавжди залишилися Михайлу Старицькому вірним другом, порадником і цензором.
Василь Симоненко – Людмила Симоненко
Напевно, найромантичнішою частиною української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до дружини Люсі. Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання «Черкаська правда» – це була молоденька кур’єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: «Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами, в яких називав її: «Малюся», «Мила моя дівчинко» та «Малеча». Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив». «Я втопився в твоїх синіх очах....», «Скучаю за синіми очима», «Передаю кошик поцілунків».
Іван Котляревський - Марія
Романтична історія в дусі XVIII ст. трапилася з таким самотнім і таким славетним полтавцем Іваном Петровичем Котляревським. Не одна дівчина задивлялася на Котляревського – він був нежонатим, отже прекрасна половина людства сприймала його як завидного жениха. Елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою. Дами оточували його, очікуючи дотепних жартів та захоплюючих розповідей. В юності з І. Котляревським трапилася історія, яка стала причиною його самотності до кінця життя. Одного разу Котляревський познайомився p поміщиком Герасимом Семеновичем Сухопнем, що проживав у Золотоніському повіті на Полтавщині. «Що хочеш роби, що хочеш проси від мене, а я вже не пущу тебе від себе. Вчи моїх дітей...», - сказав Сухопень. Іван залишився... У родині поміщика проживала його племінниця - 20-річна вродлива дівчина Марія Семенівна, яка відразу сподобалася 25-річному Котляревському. Вони подружилися. Їй він присвячував свої вірші. Згодом пару бачили разом. Але власник маєтку Герасим Семенович сказав Івану Котляревському наступне: «Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К... Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».
Євген Гребінка – Мар’яна Новицька. Марія Ростенберг
На життєвій дорозі Євгена Гребінки в різний час зустрілося дві дівчини, яких він кохав. Першою була Мар’яна Новицька, сестра Миколи Новицького, з яким Гребінка навчався у Ніжинській гімназії. Вона зачарувала Євгена і була наче коштовний оберіг для коханого. Але з деяких причин Гребінка мав виїхати до Петербурга. У день від’їзду молоді люди довго прогулювалися парком на березі Сули, обмінялися обручками і заприсяглися вірно кохати одне одного. Та долі їхні розійшлися - через декілька років Мар’яна порушує клятву і виходить заміж за місцевого багатія. Євген тяжко переживає розрив з коханою. Він, вже відомий письменник, приїздить у відпустку додому, в село Убіжище. Тут приймає рішення запропонувати руку і серце Марії Ростенберг, з якою познайомився на балу у маєтку поміщика Платона Закревського у селі Березова Рудка. Євген закохався у набагато молодшу Марію, вона відповіла взаємністю. Але з незрозумілих причин батьки молодої заручини відкладали. І лише через три роки справа завершилася: Євген Павлович Гребінка заручений з Марією Василівною Ростенберг, 30 червня 1844 року вінчаються і від’їджають до Петербурга. Своїй коханій письменник присвятив вірш, який зараз всі знають як романс «Очи черные». Вперше вірш було опубліковано у лютому 1843 року. Дослідники творчості Гребінки припускають, що вірш був присвячений Мар’яні Новицькій. А дружині Марії він присвятив поезію лише через кілька років після одруженя - вірш «В альбом жене».
Тарас Шевченко – Ганна Закревська. Варвара Рєпніна
Ганна Закревська, дружина поміщика П. Закревського з Пирятина, з якою познайомився Тарас Шевченко і яка була світлим променем у гіркій долі Шевченка. Поет покохав «Ганну вродливу» - так називав він її у листі до свого друга. На вечорі у поміщиці Вольховської він не відходив від Ганни ні на хвилину, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена сукня дівчини, і довго потім зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську Шевченко проніс через усе життя. Він присвятив їй вірш «Г. З.» (Немає гірше, як в неволі), в якому з щирим захопленням звертався до коханої. З ім’ям Ганни пов’язана поезія «Якби зустрілися ми знову». На думку деяких дослідників, Шевченко присвятив Ганні Закревській і поему «Сліпий».
Зовсім по-іншому склалися стосунки Шевченка з донькою полтавського генерал-губернатра Рєпніна-Волконського Варварою Миколаївною. Кохання Варвари Рєпніної, правнучки гетьмана К. Розумовського, мабуть, варто вважати нерозділеним Вона покохала Шевченка, але він не поділяв її почуттів, хоча завжди ставився з глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Шевченко присвятив їй поему «Тризна» з присвятою «На память 9-го ноября 1843 г. княжне Варваре Николаевне Репниной».
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль (В.Симоненко)
В життєписі багатьох відомих талановитих людей нашої славетної Полтавщини були історії і щасливої і нерозділеної любові, що й давало геніям натхнення для творчості. Вони прославили свої імена невмирущими творами. «Очі чорнії» Євгена Гребінки чи «Ніч яка місячна» Михайла Старицького... Віртуальна виставка-розвідка «Ішли дві долі різними шляхами, на роздоріжжі долі обнялись», яку підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, розповість про історії кохання... Запрошуємо перегорнути сторінки особистого життя та відкрити для себе світ прекрасних почуттів Миколи Гоголя, Василя Симоненка, Панаса Мирного, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Анни Керн, Мотрі Кочубей...
Вона була на 40 років молодша, але палко кохала свого 65-річного обранця. Та батьки були категорично проти їхнього шлюбу. Трагічна історія кохання гетьмана Івана Мазепи та юної полтавки Мотрі Кочубей оповита легендами. Протягом століть ці леґенди надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. У Чернігові розповідають історію про будинок, побудовний в кінці 17 століття полковником Яковом Лизогубом, біля якого бродить привид юної Мотрі. У цьому будинку старий гетьман Мазепа ховав свою коханку – хрещеницю Мотрю. За роман із вбивецю і зрадником мати прокляла доньку. Дівчина збожеволіла від горя й вчинила самогубство. Вночі перед святом Успіння Персвятої Богородиці привід Мотрі з’являється перехожим і просить її перехрестити.
Михайло Старицький – Софія Лисенко
...На календарі був 1862 рік... Молодих Михайла та Софію обвінчав батюшка, додавши два роки Софії та один рік Михайлу... Але все починалося зовсім не так. У 1860 році Михайло Старицький повертається в рідне село Кліщинці (тепер Черкаська область) і тут вперше закохується. З цим коханням пов’язана історія написання популярної донині пісні «Ніч яка місячна». 21-річний Михайло побачив на вечорницях надзвичайно вродливу Степаниду. Кілька вечорниць закоханий не бачив дівчини, а потім пішов до неї додому і попросив у її батька дозволу на зустріч. Під вербами, чекаючи на кохану, в голові Михайла народилися рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай». Михайло зустрівся із Степанидою, освідчився їй, але дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка настільки вразила хлопця, що він захворів.... З Полтави покликали лікаря. Згодом його забрали у свій маєток Лисенки і доручили доглядати за хворим рідній сестрі Миколи Лисенка – 15-річній Софійці. Між ними спалахнуло кохання... Як виявилося, Софійка з самого дитинства була закохана у троюрідного брата. Вони прожили щасливе життя. Дружина Софія назавжди залишилися Михайлу Старицькому вірним другом, порадником і цензором.
Василь Симоненко – Людмила Симоненко
Напевно, найромантичнішою частиною української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до дружини Люсі. Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання «Черкаська правда» – це була молоденька кур’єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: «Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами, в яких називав її: «Малюся», «Мила моя дівчинко» та «Малеча». Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив». «Я втопився в твоїх синіх очах....», «Скучаю за синіми очима», «Передаю кошик поцілунків».
Іван Котляревський - Марія
Романтична історія в дусі XVIII ст. трапилася з таким самотнім і таким славетним полтавцем Іваном Петровичем Котляревським. Не одна дівчина задивлялася на Котляревського – він був нежонатим, отже прекрасна половина людства сприймала його як завидного жениха. Елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою. Дами оточували його, очікуючи дотепних жартів та захоплюючих розповідей. В юності з І. Котляревським трапилася історія, яка стала причиною його самотності до кінця життя. Одного разу Котляревський познайомився p поміщиком Герасимом Семеновичем Сухопнем, що проживав у Золотоніському повіті на Полтавщині. «Що хочеш роби, що хочеш проси від мене, а я вже не пущу тебе від себе. Вчи моїх дітей...», - сказав Сухопень. Іван залишився... У родині поміщика проживала його племінниця - 20-річна вродлива дівчина Марія Семенівна, яка відразу сподобалася 25-річному Котляревському. Вони подружилися. Їй він присвячував свої вірші. Згодом пару бачили разом. Але власник маєтку Герасим Семенович сказав Івану Котляревському наступне: «Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К... Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».
Євген Гребінка – Мар’яна Новицька. Марія Ростенберг
На життєвій дорозі Євгена Гребінки в різний час зустрілося дві дівчини, яких він кохав. Першою була Мар’яна Новицька, сестра Миколи Новицького, з яким Гребінка навчався у Ніжинській гімназії. Вона зачарувала Євгена і була наче коштовний оберіг для коханого. Але з деяких причин Гребінка мав виїхати до Петербурга. У день від’їзду молоді люди довго прогулювалися парком на березі Сули, обмінялися обручками і заприсяглися вірно кохати одне одного. Та долі їхні розійшлися - через декілька років Мар’яна порушує клятву і виходить заміж за місцевого багатія. Євген тяжко переживає розрив з коханою. Він, вже відомий письменник, приїздить у відпустку додому, в село Убіжище. Тут приймає рішення запропонувати руку і серце Марії Ростенберг, з якою познайомився на балу у маєтку поміщика Платона Закревського у селі Березова Рудка. Євген закохався у набагато молодшу Марію, вона відповіла взаємністю. Але з незрозумілих причин батьки молодої заручини відкладали. І лише через три роки справа завершилася: Євген Павлович Гребінка заручений з Марією Василівною Ростенберг, 30 червня 1844 року вінчаються і від’їджають до Петербурга. Своїй коханій письменник присвятив вірш, який зараз всі знають як романс «Очи черные». Вперше вірш було опубліковано у лютому 1843 року. Дослідники творчості Гребінки припускають, що вірш був присвячений Мар’яні Новицькій. А дружині Марії він присвятив поезію лише через кілька років після одруженя - вірш «В альбом жене».
Тарас Шевченко – Ганна Закревська. Варвара Рєпніна
Ганна Закревська, дружина поміщика П. Закревського з Пирятина, з якою познайомився Тарас Шевченко і яка була світлим променем у гіркій долі Шевченка. Поет покохав «Ганну вродливу» - так називав він її у листі до свого друга. На вечорі у поміщиці Вольховської він не відходив від Ганни ні на хвилину, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена сукня дівчини, і довго потім зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську Шевченко проніс через усе життя. Він присвятив їй вірш «Г. З.» (Немає гірше, як в неволі), в якому з щирим захопленням звертався до коханої. З ім’ям Ганни пов’язана поезія «Якби зустрілися ми знову». На думку деяких дослідників, Шевченко присвятив Ганні Закревській і поему «Сліпий».
Зовсім по-іншому склалися стосунки Шевченка з донькою полтавського генерал-губернатра Рєпніна-Волконського Варварою Миколаївною. Кохання Варвари Рєпніної, правнучки гетьмана К. Розумовського, мабуть, варто вважати нерозділеним Вона покохала Шевченка, але він не поділяв її почуттів, хоча завжди ставився з глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Шевченко присвятив їй поему «Тризна» з присвятою «На память 9-го ноября 1843 г. княжне Варваре Николаевне Репниной».
Варвара Рєпніна написала автобіографічну повість «Девочка», де в образі Березовського легко впізнати Шевченка. Тарас прочитав – і відповів: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї «дівчинки»… О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Добрий ангел, муза, натхненниця. Ні, звичайно, їй цього було мало! Пристрасна, чутлива, ранима й експресивна Рєпніна хотіла більшого, хотіла взаємності, хотіла всього заразом. До того ж, претендувала на роль учительки, порадниці, мало не духовної наставниці: «Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати».
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Померла на 83-му році життя і похована у Алєксєєвському монастирі (Москва)
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Померла на 83-му році життя і похована у Алєксєєвському монастирі (Москва)
Історії кохання нашого земляка Миколи Лисенка до Ольги О’Коннор, Ольги Липської та Інни Андріанопольської описані тут: https://probapera.org/publication/13/47930/biohrafiya-mykoly-lysenka-istoriji-kohannya.html
Немає коментарів:
Дописати коментар