ДРАГОМАНОВИ
В академічному виданні «Греки на українських теренах: нариси з етнічної історії. Документи, матерали, карти» зазначається: «Козацько-старшинський рід Драгоманових, як то твердять родинні легенди, походить від грека, що оселився в Україні та служив толмачем (перекладачем) зі східних мов – драгоманом». О. Пчілка писала з цього приводу : «давній Драгоманов, чи Драгоман, був заволока з Греччини, служив ще за Гетьманщини, при Богданові Хмельницькому. Можливо (хоть документів на се не було). Назва Драгоман означає перекладач, і такий урядовець міг бути й при гетьманському уряді для листовних взаємин з чужими державними урядами. Назва службова могла стати іменем родовим для нащадків такого Драгомана (чи вже «Драгоманова»)…». Згаданий «грецький слід» в історії роду Драгоманових досить часто зринатиме в жартівливих тлумаченнях тих чи тих рис характеру, звичок, здібностей та обдарувань його представників. Поміж них найперше - це здібності до вивчення іноземних мов і пристрасть до мандрівок світом.
Прадід Ольги (Олени Пчілки) і Михайла Драгоманових Стефан був війтом у Переяславі. За спогадами О. Пчілки: «Стефан Драгоманов переходить на службу при гетьманському уряді Розумовського… Син Стефана Яким уже стає звичайним багатим землевласником… Яким Драгоманов уже на все життя оселяється в селі Будищах. Таким чином це село, дуже близьке від Гадячого… стало родинним гніздом дальшого роду Драгоманових».
Брати Петро і Яків Драгоманови були непересічними особистостями, обидва пробували свої сили на літературній ниві.
Петро Якимович – батько О. Пчілки і М. Драгоманова був правником за освітою. Після виходу у відставку оселився у Гадячі. Певний час продовжував правозахисну діяльність. Гуманізм і демократизм у часи вірнопідданого вислужування та здобування чинів у Росії сприймалися майже як знак ганьби, проте саме цих принципів П. Драгоманов послідовно дотримувався, намагаючись не допускати в полі свого впливу приниження людської гідності. Він послідовно засуджував фізичні розправи навіть своєї двірської челяді щодо їхніх дітей, і тим більше – ніколи не вдавався до жорстоких методів у вихованні власних нащадків.
Яків Якимович Драгоманов – військовик, був учасником Товариства з’єднаних слов’ян, засуджений царським режимом за участь у русі декабристів. Письменник Ю. Косач у повісті «Сонце в Чигирині» вивів постать свого двоюрідного прадіда Якова. Він описує «час напередодні грудневих подій 1825 р., учасником яких був Яків Драгоманов. Характер участі в декабристському русі української шляхти досі належно не досліджено. Однак Ю. Косач у своїй повісті пише: «… дня 28-го грудня під Васильковом спалахнуло останнє з повстань старої, Гетьманської України». Письменник у сюжетній канві повісті на тлі наростання визвольних настроїв з гордістю виводить постать Я. Драгоманова: «Ставний був і мужній на вид. Схуд у дорозі й припав порохом та сонцем, але кучері гралися над високим чолом і чорні задумані очі сміялися».
Долі Петра і Якова Драгоманових демонструють, що вже в першій половині XIX ст. у родині Драгоманових склалася виразна опозиційна тенденція щодо системи суспільно-політичної й національної деспотії, котра сформувалася і дедалі міцніла в Російській імперії. Предківський опір ще ез більшою силою заявив про себе в поколінні дітей – яскравими постатями українофільського руху, як Олена Пчілка і Михайло Драгоманов, давши і в третьому поколінні не менш яскравих борців за демократичні й національні цінності, зокрема Лесю Українку.
Михайло Драгоманов своєю ерудицією, патріотичною налаштованістю, численними публіцистичнми виступами, активним листуванням з І. Франком та М. Павликом надавав українській літературі європейськості на різних морально-естетичних рівнях. Своєю невтомною творчою діяльністю він увійшов в історію духовного життя України як видатний публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист та громадський діяч. Усе своє життя він прагнув вивести українську культуру на широку всесвітню дорогу, постійно розглядаючи проблеми України у міжнародному контексті.
Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), запозичивши свій псевдонім від невсипущих трудівниць-бджілок, майже півстоліття невтомно трудилася на теренах української літератури та культури як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, редактор-видавець журналу «Рідний край». Своєю невтомною творчою працею, громадською діяльністю вірно служила рідному народові, збагачувала його духовне багатство, виводила українську літературу на широкі поза національні простори.
Досі лишається маловідомою діяльність інших представниць цього висококультурного і патріотичного роду. Варте уваги ім’я Людмили Михайлівни Кучинської-Драгоманової, дружини М. Драгоманова, української громадсько-культурної діячки, перекладачки творів В. Стефаника російською мовою. Вона була вірною помічницею свого чоловіка в його літературно-науковій та громадській праці за тяжких обставин еміграції, коли вченому була потрібна моральна підтримка і допомога. Журнал «Наше минуле» називав цю жінку «повіреним кращих дум і сподівань» М. Драгоманова. Далі про неї писалося так: «Людмила Михайлівна заслуговувала б на саму теплу згадку про неї свідомих синів України, коли б за нею був навіть лише цей актив». Але вона мала «й самоцінні заслуги перед українською культурою», зокрема як авторка оригінальної праці «Народні говірки і місцевий елемент у навчанні».
Для багатьох зовсім невідома представниця славного гадяцького роду – Оксана Олександрівна Драгоманова, сестра Лесі Українки. Батько її був молодшим братом М. Драгоманова. Вона відома в Україні і за її межами як письменниця, перекладачка, громадська діячка в колі української діаспори. І. Качуровський відносить спогади про свої зустрічі і розмови з цією жінкою до «найсвітліших». «Оксана Олександрівна, - писав він, - була людиною висококультурною, з таким діапазоном знань і такм рівнем мистецтво сприйняття, який притаманний лише одиницям».
Г. Шанько в історичній поемі «Родина Драгоманових» написав такі рядки:
Допоки я ходжу по цій землі
І ув очах проміння не зів’яне, -
Як святість, будуть на моїм столі –
Дари духовні роду Драгоманів.
ДУНАЄВСЬКІ
Доля великої єврейської сім’ї Дунаєвських нерозривно пов’язана з Полтавщиною, незважаючи на те, що найяскравіший її представник Ісаак Осипович Дунаєвський засяяв зіркою на московському небосхилі, колискою дітей банківського службовця Салі Дунаєвського все ж була Полтавщина.
Дітей було шестеро. Хлопчики марили музикою, музика у сім’ї лунала завжди, вони були синами кантора і, за сімейними переказами, внуками відомого кантора Авраама Дунаєвського.
Ісаак став найвідомішим на той час у країні композитором. Він одержав вищу музичну освіту і 1924 р. переїхав до Москви. Дунаєвський - один із творців радянської масової пісні, класик цього жанру. Різноманітні за жанрами і тематикою, його пісні мали величезний успіх. Більшість пісень написана до кінофільмів. І. Дунаєвський – один із засновників жанру музичної комедії у радянському кінематографі. Фільми з музикою І. Дунаєвського «Веселые ребята», «Цирк», «Дети капитана Гранта», «Кубанские казаки», «Волга-Волга» та ін. золотий фонд кіномистецтва. Очевидці розповідають, що композитор був дуже розчулений, коли дізнався, що на концерті у провінції одну з його пісень назвали народною.
Свого часу він вийшов на перші ролі і в жанрі оперети, загалом іх написано 12, серед них найвідоміші «Вольный ветер», «Белая акация». Після смерті Сталіна композитора звинувачували в «ідеологічному цинізмі»: мовляв, на тлі жахливих подій, які відбувалися в державі, він писав «бадьоренькі пісні». Хоча була й інша точка зору, що саме ці пісні й допомагали людям жити у тих жахливих умовах, ставали своєрідним «психотерапевтичним засобом», щоб країна остаточно не втратила здоровий глузд.
Ісааку Дунаєвському інколи приписують пісні, які він насправді ніколи не писав. Їх автор – Зіновій Дунаєвський, молодший брат композитора. Він теж був досить відомим композитором, однак загубився у променях слави старшого брата. Маючи музичну освіту він довгий час керував Всесоюзним шахтарським ансамблем пісні і танцю, іншими музичними колективами. Автор пісні «Шахтарський вальс», симфонічних творів, писав музику для кіно.
Ще один молодший брат уславленого композитора Семен Дунаєвський був керівником низки самодіяльних музичних колективів, зокрема організував і довгі роки керував народним ансамблем пісні і танцю Центрального будинку залізничників. Під його керівництвом було створено більше 20 сюжетних вистав.
Сестра композиторів Зінаїда Дунаєвська- Іцекзон відома у довоєнній та повоєнній Полтаві - викладала фізику і математику у Полтавській середній школі № 1. Талановитий педагог, вона користувалася любв’ю, вдячністю і пошаною. Одна з учениць згадувала про Зінаїду Осипівну: «Це була надзвичайно стійка жінка із залізною волею. Головною окрасою її були іскристі карі очі, вони теміли, коли жінка стикалася із несправедливістю».
У полтавській школі № 1 уперше прозвучав «Шкільний вальс» І. Дунаєвського, присвячений сестрі:
И где бы ни бывали мы,
Тебя не забывали мы,
Как мать не забывают сыновья.
Тебя, с седыми прядками,
Над нашими тетрадками,
Учительница первая моя…
ДУМИТРАШКИ
Думитрашки-Райчі – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, вихідці з Придунайських князівств XVII ст. Родіон (Райча) Григорович Думитрашко (Дмитрашко) виходець із придунайських князівств, 1665 р. прибув на Брацславщину з п’ятьма сотнями «товариством хоругвей волоських». Переяславський полковник Р. Думитрашко 1673 р. нобілітований польським сеймом і королем у шляхетство. За участь у змовах проти І. Самойловича був засуджений до страти, яка не відбулася. Після скинення з гетьманства І. Самойловича швидко піднявся по службі, отримав значні грошові та майнові винагороди. Брав участь у Кримських походах, відомий як фундатор храмів.
Думитрашки були досить відомим серед української козацької старшини. Дмитро Маркович Думитрашко, прибічник І. Мазепи, після Полтавської битви був заарештований і висланий до Сибіру, де і помер. Його сини у другій половині ХVII ст. були відомі серед козацької старшини.
Василь Олексійович Думитрашко одержав блискучу освіту в Європі, повернувшись на батьківщину служив перекладачем.
Федір Андрійович Думитрашко перебував на службі в Генеральній військовій канцелярії та Малоросійській колегії.
Поет Костянтин Данилович Думитрашко працював викладачем словесності, пізніше бібліотекарем в Київській духовній семінарії. Його пародійна поема «Жабомишодраківка з гречеського язика на козацький виворіт на швидку нитку перештопана » стала помітним явищем у літературному середовищі того часу. К. Думитрашко був автором тексту широко відомої пісні «Чорнії брови, карії очі». Займався також збиранням фольклору, музикою і малюванням.
У Полтавській першій чоловічій гімназії викладачем «магістром богослов’я» служив Микола Данилович Думитрашко. У Полтаві його називали визначним педагогом і проповідником. За його ініціативою в місті був заснований журнал «Полтавские епархиальные ведомости», у якому він був першим редактором. М. Думитрашко був у Полтаві помітною постаттю, діячем культурного поступу, пов’язаного з громадським рухом і поширенням народної освіти. Саме цей священик-педагог оприлюднив дослідження про унікальний витвір мистецтва – Пересопницьке Євангеліє з бібліотеки Полтавської духовної семінарії. Відомий як благодійник і фундатор храмів на Полтавщині.
Його син Думитрашко Петро Миколайович був заступником міністра шляхів сполучення Російської імперії.
Український поет-романтик середини ХІХ ст. Тимофій Іванович Думитрашко-Райч відомий також як збирач українського фольклору, теж походить із давнього козацького роду переяславського полковника Думитрашка.
В академічному виданні «Греки на українських теренах: нариси з етнічної історії. Документи, матерали, карти» зазначається: «Козацько-старшинський рід Драгоманових, як то твердять родинні легенди, походить від грека, що оселився в Україні та служив толмачем (перекладачем) зі східних мов – драгоманом». О. Пчілка писала з цього приводу : «давній Драгоманов, чи Драгоман, був заволока з Греччини, служив ще за Гетьманщини, при Богданові Хмельницькому. Можливо (хоть документів на се не було). Назва Драгоман означає перекладач, і такий урядовець міг бути й при гетьманському уряді для листовних взаємин з чужими державними урядами. Назва службова могла стати іменем родовим для нащадків такого Драгомана (чи вже «Драгоманова»)…». Згаданий «грецький слід» в історії роду Драгоманових досить часто зринатиме в жартівливих тлумаченнях тих чи тих рис характеру, звичок, здібностей та обдарувань його представників. Поміж них найперше - це здібності до вивчення іноземних мов і пристрасть до мандрівок світом.
Прадід Ольги (Олени Пчілки) і Михайла Драгоманових Стефан був війтом у Переяславі. За спогадами О. Пчілки: «Стефан Драгоманов переходить на службу при гетьманському уряді Розумовського… Син Стефана Яким уже стає звичайним багатим землевласником… Яким Драгоманов уже на все життя оселяється в селі Будищах. Таким чином це село, дуже близьке від Гадячого… стало родинним гніздом дальшого роду Драгоманових».
Брати Петро і Яків Драгоманови були непересічними особистостями, обидва пробували свої сили на літературній ниві.
Петро Якимович – батько О. Пчілки і М. Драгоманова був правником за освітою. Після виходу у відставку оселився у Гадячі. Певний час продовжував правозахисну діяльність. Гуманізм і демократизм у часи вірнопідданого вислужування та здобування чинів у Росії сприймалися майже як знак ганьби, проте саме цих принципів П. Драгоманов послідовно дотримувався, намагаючись не допускати в полі свого впливу приниження людської гідності. Він послідовно засуджував фізичні розправи навіть своєї двірської челяді щодо їхніх дітей, і тим більше – ніколи не вдавався до жорстоких методів у вихованні власних нащадків.
Яків Якимович Драгоманов – військовик, був учасником Товариства з’єднаних слов’ян, засуджений царським режимом за участь у русі декабристів. Письменник Ю. Косач у повісті «Сонце в Чигирині» вивів постать свого двоюрідного прадіда Якова. Він описує «час напередодні грудневих подій 1825 р., учасником яких був Яків Драгоманов. Характер участі в декабристському русі української шляхти досі належно не досліджено. Однак Ю. Косач у своїй повісті пише: «… дня 28-го грудня під Васильковом спалахнуло останнє з повстань старої, Гетьманської України». Письменник у сюжетній канві повісті на тлі наростання визвольних настроїв з гордістю виводить постать Я. Драгоманова: «Ставний був і мужній на вид. Схуд у дорозі й припав порохом та сонцем, але кучері гралися над високим чолом і чорні задумані очі сміялися».
Долі Петра і Якова Драгоманових демонструють, що вже в першій половині XIX ст. у родині Драгоманових склалася виразна опозиційна тенденція щодо системи суспільно-політичної й національної деспотії, котра сформувалася і дедалі міцніла в Російській імперії. Предківський опір ще ез більшою силою заявив про себе в поколінні дітей – яскравими постатями українофільського руху, як Олена Пчілка і Михайло Драгоманов, давши і в третьому поколінні не менш яскравих борців за демократичні й національні цінності, зокрема Лесю Українку.
Михайло Драгоманов своєю ерудицією, патріотичною налаштованістю, численними публіцистичнми виступами, активним листуванням з І. Франком та М. Павликом надавав українській літературі європейськості на різних морально-естетичних рівнях. Своєю невтомною творчою діяльністю він увійшов в історію духовного життя України як видатний публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист та громадський діяч. Усе своє життя він прагнув вивести українську культуру на широку всесвітню дорогу, постійно розглядаючи проблеми України у міжнародному контексті.
Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), запозичивши свій псевдонім від невсипущих трудівниць-бджілок, майже півстоліття невтомно трудилася на теренах української літератури та культури як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, редактор-видавець журналу «Рідний край». Своєю невтомною творчою працею, громадською діяльністю вірно служила рідному народові, збагачувала його духовне багатство, виводила українську літературу на широкі поза національні простори.
Досі лишається маловідомою діяльність інших представниць цього висококультурного і патріотичного роду. Варте уваги ім’я Людмили Михайлівни Кучинської-Драгоманової, дружини М. Драгоманова, української громадсько-культурної діячки, перекладачки творів В. Стефаника російською мовою. Вона була вірною помічницею свого чоловіка в його літературно-науковій та громадській праці за тяжких обставин еміграції, коли вченому була потрібна моральна підтримка і допомога. Журнал «Наше минуле» називав цю жінку «повіреним кращих дум і сподівань» М. Драгоманова. Далі про неї писалося так: «Людмила Михайлівна заслуговувала б на саму теплу згадку про неї свідомих синів України, коли б за нею був навіть лише цей актив». Але вона мала «й самоцінні заслуги перед українською культурою», зокрема як авторка оригінальної праці «Народні говірки і місцевий елемент у навчанні».
Для багатьох зовсім невідома представниця славного гадяцького роду – Оксана Олександрівна Драгоманова, сестра Лесі Українки. Батько її був молодшим братом М. Драгоманова. Вона відома в Україні і за її межами як письменниця, перекладачка, громадська діячка в колі української діаспори. І. Качуровський відносить спогади про свої зустрічі і розмови з цією жінкою до «найсвітліших». «Оксана Олександрівна, - писав він, - була людиною висококультурною, з таким діапазоном знань і такм рівнем мистецтво сприйняття, який притаманний лише одиницям».
Г. Шанько в історичній поемі «Родина Драгоманових» написав такі рядки:
Допоки я ходжу по цій землі
І ув очах проміння не зів’яне, -
Як святість, будуть на моїм столі –
Дари духовні роду Драгоманів.
ДУНАЄВСЬКІ
Доля великої єврейської сім’ї Дунаєвських нерозривно пов’язана з Полтавщиною, незважаючи на те, що найяскравіший її представник Ісаак Осипович Дунаєвський засяяв зіркою на московському небосхилі, колискою дітей банківського службовця Салі Дунаєвського все ж була Полтавщина.
Дітей було шестеро. Хлопчики марили музикою, музика у сім’ї лунала завжди, вони були синами кантора і, за сімейними переказами, внуками відомого кантора Авраама Дунаєвського.
Ісаак став найвідомішим на той час у країні композитором. Він одержав вищу музичну освіту і 1924 р. переїхав до Москви. Дунаєвський - один із творців радянської масової пісні, класик цього жанру. Різноманітні за жанрами і тематикою, його пісні мали величезний успіх. Більшість пісень написана до кінофільмів. І. Дунаєвський – один із засновників жанру музичної комедії у радянському кінематографі. Фільми з музикою І. Дунаєвського «Веселые ребята», «Цирк», «Дети капитана Гранта», «Кубанские казаки», «Волга-Волга» та ін. золотий фонд кіномистецтва. Очевидці розповідають, що композитор був дуже розчулений, коли дізнався, що на концерті у провінції одну з його пісень назвали народною.
Свого часу він вийшов на перші ролі і в жанрі оперети, загалом іх написано 12, серед них найвідоміші «Вольный ветер», «Белая акация». Після смерті Сталіна композитора звинувачували в «ідеологічному цинізмі»: мовляв, на тлі жахливих подій, які відбувалися в державі, він писав «бадьоренькі пісні». Хоча була й інша точка зору, що саме ці пісні й допомагали людям жити у тих жахливих умовах, ставали своєрідним «психотерапевтичним засобом», щоб країна остаточно не втратила здоровий глузд.
Ісааку Дунаєвському інколи приписують пісні, які він насправді ніколи не писав. Їх автор – Зіновій Дунаєвський, молодший брат композитора. Він теж був досить відомим композитором, однак загубився у променях слави старшого брата. Маючи музичну освіту він довгий час керував Всесоюзним шахтарським ансамблем пісні і танцю, іншими музичними колективами. Автор пісні «Шахтарський вальс», симфонічних творів, писав музику для кіно.
Ще один молодший брат уславленого композитора Семен Дунаєвський був керівником низки самодіяльних музичних колективів, зокрема організував і довгі роки керував народним ансамблем пісні і танцю Центрального будинку залізничників. Під його керівництвом було створено більше 20 сюжетних вистав.
Сестра композиторів Зінаїда Дунаєвська- Іцекзон відома у довоєнній та повоєнній Полтаві - викладала фізику і математику у Полтавській середній школі № 1. Талановитий педагог, вона користувалася любв’ю, вдячністю і пошаною. Одна з учениць згадувала про Зінаїду Осипівну: «Це була надзвичайно стійка жінка із залізною волею. Головною окрасою її були іскристі карі очі, вони теміли, коли жінка стикалася із несправедливістю».
У полтавській школі № 1 уперше прозвучав «Шкільний вальс» І. Дунаєвського, присвячений сестрі:
И где бы ни бывали мы,
Тебя не забывали мы,
Как мать не забывают сыновья.
Тебя, с седыми прядками,
Над нашими тетрадками,
Учительница первая моя…
ДУМИТРАШКИ
Думитрашки-Райчі – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, вихідці з Придунайських князівств XVII ст. Родіон (Райча) Григорович Думитрашко (Дмитрашко) виходець із придунайських князівств, 1665 р. прибув на Брацславщину з п’ятьма сотнями «товариством хоругвей волоських». Переяславський полковник Р. Думитрашко 1673 р. нобілітований польським сеймом і королем у шляхетство. За участь у змовах проти І. Самойловича був засуджений до страти, яка не відбулася. Після скинення з гетьманства І. Самойловича швидко піднявся по службі, отримав значні грошові та майнові винагороди. Брав участь у Кримських походах, відомий як фундатор храмів.
Думитрашки були досить відомим серед української козацької старшини. Дмитро Маркович Думитрашко, прибічник І. Мазепи, після Полтавської битви був заарештований і висланий до Сибіру, де і помер. Його сини у другій половині ХVII ст. були відомі серед козацької старшини.
Василь Олексійович Думитрашко одержав блискучу освіту в Європі, повернувшись на батьківщину служив перекладачем.
Федір Андрійович Думитрашко перебував на службі в Генеральній військовій канцелярії та Малоросійській колегії.
Поет Костянтин Данилович Думитрашко працював викладачем словесності, пізніше бібліотекарем в Київській духовній семінарії. Його пародійна поема «Жабомишодраківка з гречеського язика на козацький виворіт на швидку нитку перештопана » стала помітним явищем у літературному середовищі того часу. К. Думитрашко був автором тексту широко відомої пісні «Чорнії брови, карії очі». Займався також збиранням фольклору, музикою і малюванням.
У Полтавській першій чоловічій гімназії викладачем «магістром богослов’я» служив Микола Данилович Думитрашко. У Полтаві його називали визначним педагогом і проповідником. За його ініціативою в місті був заснований журнал «Полтавские епархиальные ведомости», у якому він був першим редактором. М. Думитрашко був у Полтаві помітною постаттю, діячем культурного поступу, пов’язаного з громадським рухом і поширенням народної освіти. Саме цей священик-педагог оприлюднив дослідження про унікальний витвір мистецтва – Пересопницьке Євангеліє з бібліотеки Полтавської духовної семінарії. Відомий як благодійник і фундатор храмів на Полтавщині.
Його син Думитрашко Петро Миколайович був заступником міністра шляхів сполучення Російської імперії.
Український поет-романтик середини ХІХ ст. Тимофій Іванович Думитрашко-Райч відомий також як збирач українського фольклору, теж походить із давнього козацького роду переяславського полковника Думитрашка.
Немає коментарів:
Дописати коментар