Зв'язки Лесі Українки з полтавським краєм

Психологи кажуть, що на характер письменника, як взагалі на характер будь-якої людини, впливає спадковість. Ну що ж, коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною. Предки її з обох боків - як батька, так і матері - входять своїм корінням у глибоку давнину і мають багату історію. Тут перемішалось усе: герцог боснійського походження і «заволока з Греції», визначний польський шляхтич і дочка козацького хорунжого, переяславський війт і юнкер-декабрист, дідичі-хуторянини і професійні революціонери. Видатними ж громадсько-політичними діячами в цих родах чоловіки й жінки були в однаковій мірі. Ось на такому благодатному ґрунті, всотуючи найкраще з обох родів, і розцвіла геніальна «Квітка Драгоманівського роду» - Леся Українка.

  Вона не є уродженкою нашого краю. Та Полтавщина, за словами полтавського літературознавця Петра Петровича Ротача, стала для Лесі Українки «благословенним краєм через кровний зв'язок з матір’ю Оленою Пчілкою». А означення Лесі як «Яскравої квітки Драгоманівського роду» підкреслює отой неоціненний вплив її матері Олени Пчілки та рідного дядька Михайла Петровича Драгоманов на формування та становлення її особистості.

Олена Пчілка (Олена Петрівна Косач, уроджена Драгоманова) була знаковою постаттю громадського і літературного життя України. Письменниця, журналістка, видавець, педагог, громадська діячка вона залишила по собі цінну спадщину: наукові праці з українського фольклору та етнографії, літературні та публіцистичні твори тощо. У власній сім’ї вона взяла виховання до своїх рук і повела його цілком по-українські, дбайливо пестуючи літературний талант Лесі. За словами полтавського письменника і літературознавця М. Зерова саме «Під впливом матері в великій мірі сформувалась і літературна мова Лесі Українки: із школи Олени Пчілки вона винесла цю уважність до народної фразеології й синтаксиси, ці не зовсім звичайні для наших поетів лексичні скарби, це стремління обходитися ресурсами народного словника, тільки полегшуючи, окриляючи його конкретність, цей такт і обережність в уживанні новотворів». До речі, Олена Пчілка досить активно займалася перекладом на українську творів нашого земляка Микола Васильовича Гоголя. Наслідуючи матір, Леся разом із братом Михайлом у 1885 році переклали повість Миколи Гоголя «Запропаща грамота».

Не менший вплив на становлення особистості Лесі Українки здійснив її дядько по-матері видатний науковець Михайло Петрович Драгоманов. Як зауважив полтавський письменник Михайло Панасович Драй-Хмара: «коли мати Лесі вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, щоб вона стала людиною і борцем». Дядько і небога уперше зустрілися в кінці січня 1876 року в Гадячі (Лесі на той час було п’ять років) на прощальній вечірці напередодні його виїзду за кордон. Але Леся, за словами її сестри Ольги, «добре пам'ятала його, навіть пам'ятала, що товариші співали тоді любиму дядькову пісню «Ой, у полі билинонька коливається». Потім довгі роки листування (до речі, свого першого листа Леся відписала дядькові майже одразу, для цього вона навіть спеціально навчилася писати). Але регулярне, систематичне листування між ними розпочалося з 1888 року та завершилося давно вимріяним побаченням у Софії на початку 1895 року. Ці листи із порадами та настановами Михайла Петровича мали величезний вплив на підростаючи Лесю. Пізніше, в листі до своєї подруги  О. Кобилянської, Леся Українка підкреслить що вважає дядька за свого вчителя: «бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. ін.».
Уперше на Полтавщину, в Гадяч, батьки привезли Ларису в трирічному віці, влітку 1874 року. Пізніше вона бувала тут переважно в теплі літні місяці. В 1883 році з червня до 7 серпня гостювала разом з матір’ю в бабусі. Два тижні провела в Гадячі в 1887 році — з 21 серпня до початку вересня; в 1893-у — з 8 червня до 15 серпня. В цей час познайомилася з учителькою А. Макаровою, з якою потім дружила. В середині червня 1898 року приїхала сюди з Криму й прожила до останньої декади серпня.
З 1899 по 1906 роки, приїжджаючи в Гадяч, письменниця мешкала переважно на дачі, яку Олена Пчілка збудувала спеціально для своєї дочки на хуторі Зелений Гай. Тоді ця містина була  за 2 кілометри од міста, а сьогодні - околиця Гадяча.  
З Києва Леся приїздила сюди через Бахмач, Ромни до Лохвиці, а далі в кареті «полтавським широким шляхом» до Гадяча. Їй дуже подобалися гадяцькі краєвиди і вона вважала, що там така Україна, що «українішої» й нема ніде. Писала матері з Одеси: «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе, на тихі води, на ясні зорі: все здається, що там скоріше минеться моя втома...».
З Гадяча поетеса виїздила в села Будища (Монастирські), Броварки, Ковалевщину, на Цяччий хутір.
Влітку 1899 року на гостини до Лесі приїхала Ольга Кобилянська, а пізніше її відвідували Сергій Мержинський, Климент Квітка, Фотій Красицький, Гнат Хоткевич та ін. Влітку 1904 року в Зеленому Гаю художник Фотій Красицький намалював портрет Лесі Українки.
Відпочиваючи й лікуючись на берегах Псла, спілкуючись і з рідними та друзями, поетеса займалася також творчістю: писала вірші, оповідання, статті, нариси, листи.  Вона друкувалася в часописі «Рідний край», ціка-вилась прогресивною газетою «Полтавщина».
 У Гадячі були написані вірші «Роберт Брюс, король шотландський» (1893), «Порвалася нескінчена розмова...» (1898), перекладала російською мовою власну п’єсу «Блакитна троянда» (1898) й оповідання О. Кобилянської «Голосні струни» (1899) та ін.  Під час перебування в урочищі Зелений Гай були написані твори: «Сфінкс», «Ра-Менеїс» (1900), «Ніобея», «Осінні співи» (1902), «Напис в руїні» (1904), «Три хвилини» (1905), «Тиху задуму вечірнюю», «Пророк» (1906).
Власне, саму Полтаву Леся Українка відвідала наприкінці літа 1903 року, приїхавши на відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському. Від родини Косачів на свято до Полтави разом із Лесею приїхала її мати – Олена Пчілка та ще двоє небожів. У Полтаві вони проживали у будинку адвоката Миколи Дмитрієва, із яким були знайомі ще від часу, коли Микола Андрійович виступав як адвокат по спадковості Олени Пчілки по смерті Єлизавети Іванівни Драгоманової. До речі, будинок, де вони зупинялася, зберігся й досі, змінивши лише адресу з «Петровська площа, будинок М. А. Дмитрієва» на «площа Конституції, 3». У Полтаві Микола Дмитрієв був помітним громадським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції і пам’ять про нього не згубилася в століттях - 19 серпня 2008 року на фасаді його будинку було відкрито меморіальну дошку.

Пам'ятник народному поетові Іванові Петровичу Котляревському був дійсно народним. Із семи тисячі осіб, які жертвували на пам'ятник, чотири тисячі – це козаки та селяни Полтавської губернії. А його відкриття стало не тільки найвизначнішою подією в житті Полтави, але й перетворилося на велику загальнонаціональну акцію, яка зібрала докупи, в одне місто, представників української інтелігенції з усіх кінців російської й австро-угорської України. Леся Україн¬ка стала окрасою в гроні славних діячів літератури: Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка, Михайла Старицького, Василя Стефаника та ін. До речі, Лесі Українці дуже хотілося, щоб на свято приїхала й її подруга письменниця О. Кобилянська. Тож надіслала їй декілька листів із запрошенням. На жаль, через фінансову скруту  О. Кобилянська не змогла приїхати.

Офіційні урочистості щодо відкриття пам'ятника розпочалися зранку 30 серпня панахидою на могилі поета на Кобеляцькому кладовищі. Потім процесія перейшла до Протопопівського бульвару (сучасна назва – вул. Котляревського), де стояв пам’ятник І. П. Котляревському, накритий поки-що брезентом. За словами очевидців, натовп заполонив усі вулиці навколо нього, вікна й дахи найближчих будинків і навіть простір навколо цепу, що огороджував сам пам’ятник.  

Відкриття пам’ятника проходило спокійно, якщо не брати до уваги безладдя та штовханину – звичайні явища, коли збирається велика маса народу. Тому Лесю та її матір пропустили в перші ряди делегацій, котрі півколом стояли перед пам’ятником. Тепер їх оточувало товариство старших письменників і громадян. Перед самим відкриттям до них прибився молодий мовознавець із Чернівців Василь Іванович Сімович і вже не залишав до кінця церемонії, оберігаючи від натовпу та при нагоді  розпитуючи про людей, які стояли побіля них.

О 8-й годині вечора у великому театральному залі Гоголівського Дому для Просвітніх цілей розпочалося урочисте засідання Думи, присвячене пам'яті І. П. Котляревського. Зал був переповнений, дістати квитки було неможливо: вхід був тільки по спеціальним запрошенням.  Лесі разом із доньками Миколи Лисенка дісталися місця в ложі бельетажу.

Під час засідання у залі панував святковий і піднесений настрій, а на сцену виходили учасники засідання і зачитували свої виступи. Аж ось, перебиваючи виступ О. Андрієвської (молодої делегатки Чернігівського драматичного театрального товариства) з місця скочив міський голова Трегубов та закричав, що не дозволяє читати по-малоруські.  На знак незгоди із такою безглуздою забороною обурена публіка полишає засідання. Пізніше, учасник цих подій згадував, як полтавські гості, залишивши врочисте засідання, продовжили святкування, вільно спілкуючись рідною мовою.

Зараз у приміщенні Просвітницького будинку розташовано кінотеатр «Візор» (колишня назва «Колос»), а про ці  події нам нагадує меморіальна дошка.

Наступного дня Лесю Українку разом із іншими гостями запросив на гостину Панас Мирний до своєї оселі на Кобищанах. Там відбулося приватне засідання, на якому, зокрема, обговорювався і ганебний інцидент, що трапився напередодні на урочистому засіданні. Дана подія зображена на картині київського художника Ю. Баланівського «У колі друзів»: у вітальні за круглим столом сидять учасники приватної зустрічі, серед яких ми бачимо й Лесю Українку. Історія цієї картини дуже цікава. У 1940 році вдова Миколи Дмитрієва передала синові П. Мирного – Михайлові Рудченко - велике фото учасників святкування відкриття пам’ятника І. П. Котляревського в Полтаві. Розглядаючи це фото, він почав пізнавати учасників вікопомної зустрічі у них вдома 31 серпня 1903 року. По тому, спираючись на цю фотографію і свої спогади, Михайло Рудченко замовив у Києві картину. Нині вона зберігається у фондах Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного.

 Першого вересня гості почали готуватися до від’їзду, а перед цим відвідали фотоательє Хмелевського, щоб зробити пам’ятні фото. Сфотографувалася і Леся Українка: спочатку - на загальній фотографії разом із великою групою полтавських гостей, а потім  - у відбірковій,  де було тільки сім осіб – вона, Старицький, Олена Пчілка, Стефаник, Коцюбинський, Хоткевич і Самійленко. Обидві ці фотографії стали популярними ще в дореволюційні часи. І не втрачають своєї популярності й донині.

І куди б потім не закидала доля Лесю Українку, вона ніколи не втрачала зв'язок із полтавським краєм. Поетеса завжди слідкувала за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, цікавилася людьми, яких тут знала, дбала про поповнення громадської бібліотеки м. Гадяча. 

Матеріал підготувала Ганна Дідусенко, головний бібліотекар відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського