пʼятниця, 26 лютого 2021 р.

Видатні родини Полтавщини (С)

 Старицькі
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від Луки Семеновича Старицького – полтавського протопопа. Відомо, що він володів с. Горбанівкою і мав троє синів: Якова, Захарія і Михайла. Про Якова архівних даних обмаль. Захарій Лукич – обіймав посаду полтавського полкового сотника. Михайло Лукич був військовиком, брав участь у Хотинському поході.
Від правнуків Захарія Лукича – Григорія Михайловича – полтавського полкового хорунжого і обозного – беруть початок дві основні гілки роду – полтавська і миргородська.
З полтавської гілки походять:
Дмитро Михайлович Старицький – театральний діяч, драматург, режисер-аматор, один з організаторів та керівників аматорських театрів у Чернігові і Полтаві.
Іван Михайлович Старицький – військовий діяч, прикомандирований для особливих доручень до командуючого Московським військовим округом, генерал.
Георгій (Єгор) Павлович  Старицький – відомий правник, сенатор, старший голова Тифліської судової палати, член Державної ради Російської імперії. Один із виконавців судової реформи 1864 р.
Петро Павлович Старицький – голова Полтавської повітової та член Полтавської губернської земських управ.
І. Павловський про нього писав: «Это был деятель, искренно преданный земству, всегда имевший в виду исключительную пользу дела и правильную принципиальную постановку с точки зрения убежденного сторонника земства. Уездное земское собрание соорудило в Полтаве школу его имени».
Олександр Павлович Старицький – випускник Полтавського кадетського корпусу, член Полтавської губернської земської управи та полтавський повітовий предводитель дворянства, член 3-ї Державної думи Російської імперії від Полтавської губернії.


Георгій Георгійович - закінчив Імператорське училище правознавства. Працював у Міністерстві юстиції на різних посадах, пов’язаних із судочинством. Нагороджений орденом Святої Анни другого ступеня. Був гласним полтавської міської думи. Учасник Першої світової війни. В уряді О. Керенського займав посаду обер-прокурора Сенату. Денікінською владою у 1919 р. призначений полтавським губернатором. Після відступу денікінських військ служив перекладачем при англійському посольстві. У 1920 р. емігрував до Болгарії, де працював у банку, займався на професійному рівні художньою фотографією, співпрацював із Народним етнографічним музеєм у Софії.
Ганна Георгіївна Старицька – художниця-абстракціоністка, майстер декоративного мистецтва, книжковий графік. Відсвяткувавши повноліття вона поїхала на лікування до Франції, оскільки хворіла на туберкульоз кісток. Відтоді, за винятком студентських років, назавжди там оселилася. На стиль живопису, який приніс Анні Старицькій світову славу, вплинув її чоловік – бельгійський художник Гійом Орикс. Художниця вдавалася до сміливих експериментів. 

 



Відобразився на її творчості і особливий полтавський характер: художниця захопилася тематикою демонології. На її полотнах з’являються постаті чаклунів та духів невизначених контурів, навіяні давньослов’янською міфологією.
До миргородської гілки роду Старицьких належали:

Відомий письменник Михайло Петрович Старицький. Він рано залишився сиротою і виховувався у свого дядька В. Лисенка – батька відомого композитора. Ще у студентські роки М. Старицький долучився до громадсько-літературної діяльності. У 1883 р. він взяв на себе керівництво українським професійним театром, де виступали відомі корифеї українського театру: брати Тобілевичі та М. Заньковецька М. Старицького називали «драморобом» - він уміло прилаштовував для сцени прозові твори відомих українських авторів. Загальновідомою піснею став його вірш «Виклик»:
Ніч яка, господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Творчими особистостями виросли і його доньки:
Марія Михайлівна Старицька – акторка, режисер і педагог.
Виховувалися сестри Старицькі у дитячому садку С. Русової. М. Старицька одержала професійну акторську освіту, багато гастролювала, грала у петербурзьких театрах та в трупі Саксаганського, пізніше викладала.
Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – письменниця і громадська діячка. Про свої дитячі роки вона писала: «Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку». Л. Старицька була дивовижною жінкою, справжньою українською патріоткою. Її перу належать вірші й драматичні твори. Уроки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі.  У 1920-х роках працювала у ВУАН.
1930 р. її було заарештовано за звинуваченням у приналежності до так званої Спілки визволення України. Вона померла по дорозі на заслання.
У Л. Старицької-Черняхівської була єдина донька Вероніка. Вона перекладала класиків світової літератури, писала чудові віршовані дитячі казки. Батько узяв її з собою до Німеччини, де дівчина закохалася та вийшла заміж. Шлюб виявився невдалим, але за цю помилку їй довелося розплачуватися перед НКВД на батьківщині. Її заарештували на 10 років із суворою ізоляцією, а 1938 р. В. Черняхівську розстріляли.

Сулима
Козацько-старшинський, згодом – дворянський рід, ймовірно, шляхетського походження. Засновником роду є гетьман Іван Михайлович Сулима. Сам майбутній гетьман нереєстрових козаків за походженням дрібний шляхтич із Чернігівщини. Старовинний рід Михайла Сулими «ще в ХVI ст. отримав шляхетство та однойменний герб», свідчить історик Т. Чухліб. У родинному архіві Сулим довгий час зберігався запис про те, що засновник їхнього роду «Іона Сулима з Чарней шляхтич, зайшов з німецької землі, був у короля Сигізмунда ІІІ у чині великого канцлера коронного».
Тривалий час майбутній гетьман був управителем маєтків Жолкевських і Даниловичів поблизу Борисполя. Магнатські утиски змусили Сулиму зайнятися козакуванням. На Запорізькій Січі він обирався кошовим отаманом, брав участь у багатьох походах проти турків і татар. Уперше І. Сулима згадується як козацький гетьман 1628 р.
Уряд Речі Посполитої не пробачив бунтівному гетьманові руйнування фортеці Кодак. Реєстрові козаки схопили його і кількох соратників, відвезли до Варшави. Де привселюдно закатували 1635 р.
Поетеса Л. Костенко писала:
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці – загула бруківка…

У гетьмана І. Сулими залишилося двоє синів Іван та Федір. Обидва почергово були полковниками Переяславського полку.
Сини Степана : Іван Степанович і Олександр Степанович займали керівні посади у козацькій старшині кінця ХVII початку ХVIII cт. Ця гілка роду швидко згасла.
Інша гілка пішла від молодшого сина гетьмана Федора Івановича, переяславського полковника, який переселився до Гетьманщини та зосередив у своїх руках значні маєтності.
Його син  Іван Федорович – воронківський сотник та генеральний хорунжий, учасник російсько-турецької війни 1676-1681, Кримських походів, Прутського походу 1711 р., учасник Полтавської битви.
Онук Семен Іванович – переяславський полковник, учасник російсько-турецької війни 1735-1739 рр., підкорення Хотина.
Сини його: Семен Семенович Сулима – надвірний радник, перекладач із німецької та французької мов; Яким Семенович – генерал-майор, генеральний суддя Малоросійського генерального суду, таємний радник, перекладач із французької мови; Христофор Семенович архімандрит Гамаліївського Пустинно-Харлампіївського монастиря.
Син Семена Семеновича – Микола Семенович Сулима – учасник війни 1812 р. та закордонного походу російської армії. Був поранений і потрапив у полон під Аустерліцем.
Учасник російсько-турецької війни 1828-29 рр. та придушення польського повстання  1830 р. Був генерал-губернатором Сибіру. Його портрет можна побачити серед портретів сподвижників імператора Олександра І. Його онук – Семен Миколайович Сулима теж зробив визначну кар’єру на військовій службі.
До цього роду належав Яким Якимович Сулима – колезький асесор, дружина якого – Уляна Степанівна (уроджена Вишневська)  - відома благодійниця, засновниця у Києві Сулимівської богадільні.
Ймовірно, з цього роду походять Сулима Іван Павлович, Сулима Андрій Іванович, Сулима Павло Андрійович, котрі у різні часи були великобудиськими сотниками та Сулима Петро Іванович – новосанжарський сотник.
Існують також одноіменні роди іншого походження.


Немає коментарів:

Дописати коментар