середа, 24 лютого 2021 р.

Видатні родини Полтавщини (П)

Петлюра
Корені родини Петлюр ховаються за плином часу. Збереглися два перекази про походження родини. Перший наводить О. Стовба. Він свідчить, що рід походить з полтавських козаків, які згодом, після скасування полкового устрою, записалися до міщан м. Полтави. Іншу легенду розповів Святійший Патріарх Мстислав. Він стверджував, що тітка – Марина Василівна Петлюра займалася генеалогічними пошуками. Вона чула від свого діда, що предком Петлюр був шведський старшина, котрий після Полтавського бою 1709 р. залишився тяжко пораненим, переховувався в одному із сіл Полтавського полку, а згодом одружився з козачкою, започаткувавши таким чином українську родину Петлюр. Яка з цих версій є вірогіднішою, поки що сказати важко. Найдавніші ж виявлені на сьогодні письмові згадки про представників родини належать до 1848 р., коли в джерелах згадується ратман полтавської міської думи Петлюра.
Дослідник В. Мокляк пише: «Знаємо також три гілки родини, які мешкали в м. Полтаві наприкінці ХІХ ст. Одна з них жила на Кобищанах, друга на Монастирській, третя на Загородній. Ці відомості співпадають з документальними свідченнями».
Ця родина дала Україні щонайменше дві видатні особистості.
Симон Васильович Петлюра – визначний громадсько-політичний, військовий і культурний діяч початку ХХ ст., будівничий української державності.

У 1918 р. він увійшов до складу Директорії, очоливши армію відновленої УНР як її головний отаман. З 1919 р. став головою Директорії й у важких зовнішніх та внутрішніх умовах упродовж 10-ти місяців керував збройною боротьбою армії УНР.
Ця непересічна особистість виявила себе глибоко ліберальним і демократичним політиком, прихильником народоправності. «…Це була єдина безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас на поверх життя», - писав про нього С. Єфремов. Після перемоги більшовиків С. Петлюра із частинами своїх військ відійшов до Польщі.  У 1923 р. виїхав до Будапешта, потім до Відня, Женеви й нарешті оселився в Парижі. Там керував діяльністю уряду УНР в екзилі, продовжував публіцистичну діяльність. Убитий 1926 р., він назавжди залишився в пам’яті свідомих українців символом боротьби за державну незалежність.
Святійший Мстислав (світське ім’я Степан Іванович Скирипник) -  перший православний Патріарх Київський і всієї України, Патріарх Української автокефальної православної церкви в екзилі, активний учасник Української революції 1917-20 рр.
У 1917-21 рр. С. Скрипник був дипломатичним кур’єром уряду УНР, згодом хорунжим армії УНР, після поразки якої перебував у таборі інтернованих осіб. Відтоді все своє життя С. Скрипник бореться за вимріяну століттями українську державність і рідну українську церкву.
Він протягом 10-ти років обирався депутатом Сейму Польщі, де він послідовно обстоював права українців, православ’я, рідної школи. Під час німецької окупації С. Скрипник стає видавцем газети «Волинь». Утративши дружину , 1942 р. він приймає чернечий постриг з іменем Мстислав. Невдовзі відбулась архієрейська висвята, а з нею почалася апостольська місія священника по Україні. Глибока віра владики запалювала багатьох людей, які знов поверталися обличчям до забутого Бога. Та скоро його заарештувало гестапо і 1944 р. він змушений був виїхати до Західної Європи, а потім до Північної Америки.
У 1969 р. він став митрополитом, а з 1971 р. почав активно керувати всією УАПЦ в екзилі. А ще була титанічна подвижницька праця в громадському й політичному житті української діаспори. Коли ж відродилася УАПЦ в самій Україні, владика Мстислав одностайно був обраний Патріархом Київським і всієї України.
1993 р. Святійший Патріарх відійшов у вічність. Але для багатьох він назавжди залишився символом нескореності українського духу й української нації, символом мудрості й миротворства.
Його син Ярослав Скрипник не полишав зв’язків з Україною, він відвідував Полтавщину, де займався благодійністю, та відвідував хату свого діда та батька.
Долі деяких членів родини Петлюр досі залишалися у тіні. Молодший брат Симона Петлюри Олександр Васильович Петлюра (Хорольський) був вірним соратником і однодумцем старшого брата. Одержавши духовну освіту, він ніколи не збирався бути священником, його вабила військова кар’єра. У роки Першої світової війни він був мобілізований до війська, набув звання підпоручика царської армії. Відтак уже до початку подій 1917 р. це був досить досвідчений вояк зі сформованими політичними переконаннями.
Джерела свідчать, що у роки революції 1917-21 рр. О. Петлюра постійно перебуває в орбіті старшого брата. Він – активний учасник українських військових з’їздів, співтворець перших українських військових формувань. У 1918 р. О. Петлюра стає урядовим комісаром м. Хорола. Звідси його псевдо – Хорольський.
Після поразки української революції він перебуває у таборах інтернованих вояків УНР У Польщі. Як і багато інших українських старшин армії УНР, О. Петлюра зголошується на службу в польській армії. З початком Другої світової війни він із родиною покидає Польщу. Письменник А. Любченко так згадує його у цей час: «Був тут короткий час Олександр Петлюра (брат Симона)… Поводиться ввічливо, просто, дещо позує. Дуже амбіційний, але загалом симпатичний і скромний. Ззовні трохи подібний до брата». Помер О. Петлюра 1951 р. у Канаді. Його син Володимир, племінник С. Петлюри, що проживав у Торонто залишив спогади про свого батька Олександра та про родину Петлюр.
Велика родина Василя і Ольги Петлюр мала 13 дітей. Одні  з них померли при народженні, хтось був невинно знищений радянською владою. Старший брат С. Петлюри Федір Васильович Петлюра був добре відомий зокрема у агрономічних колах Полтавщини. Як і всі брати Іван, Симон та Олександр, Федір отримав духовну освіту. Викладав Закон Божий і співи у Міністерському двокласному чоловічому училищі  м. Карлівки. Хор під керівництвом Ф. Петлюри мав оцінку «досить пристойного». Занурившись у буденне життя сільської глибинки Ф. Петлюра одержав агрономічну освіту в Ново-Олександрійському сільськогосподарському інституті. Служив повітовим агрономом у м. Кобеляки. Ю. Соколовський про нього писав: «Він мріяв посвятити все своє життя службі народові, сином якого він і був». Про авторитет Ф. Петлюри свідчить той факт,що у 1906 р. він був обраний першим головою Пригарівського сільськогосподарського товариства. Помер 1907р. за невідомих обставин.
В архіві Управління СБУ по Полтавській області відкрито справу про арешт і страту рідних сестер С. Петлюри –Феодосії та Марини Петлюр, а також його небожа Сильвестра Скрипника. В архіві Управління СБУ по Чернігівській області виявлено матеріали про розправу над двома небожами С. Петлюри – Андрієм та Валер’яном Скрипниками. Усі троє – рідні брати Патріарха Мстислава.
Сильвестр Іванович Скрипник колишній православний священник, 1930 р. його засудили за контрреволюційну діяльність, 1937 р. його притягли до відповідальності за те, що проводив контрреволюційну роботу і є племінником С. Петлюри, а його брат С. Скрипник перебуває за кордоном. На момент арешту він працював приймачем пряжі на прядильній фабриці. Його звинуватили у створенні умов для крадіжок зі складу.
Ветлікаря Дмитрівського району Чернігівської області Андрія Івановича Скрипника заарештували 1937 р. Причиною для арешту стали родинні зв’язки з С. Петлюрою та участь у контрреволюційній організації, проведення контрреволюційної шкідницької діяльності в галузі тваринництва шляхом поширення інфекційних захворювань серед коней.
Разом із ним заарештований був ще один племінник С. Петлюри – Валер’ян Іванович Скрипник, діловод Роменської ветеринарної бактеріологічної лабораторії, котрий спільно з братом проводив шкідницьку діяльність в галузі конярства, висловлює «настрої про помсту радянській владі за свого дядю Петлюру».
У постанові обласної прокуратури про арешт Феодосії Петлюри сказано, що вона «антирадянськи настроєна». Того ж року заарештували й Марину Петлюру, якій серед іншого інкримінувалося те, що «квартира її є місцем зборища біснуватого і антирадянського елементу.»
Нелегка доля дісталася дружині та доньці С. Петлюри. З. Плітас, родичка Ольги Опанасівни Петлюри згадує про події 1917 р.: «У той час тіточка Оля … була гарною,енергійною, бадьорою, сповненою віри в перемогу. Вона була доброю товаришкою свого чоловіка Симона Васильовича і підтримувала його в тяжкі часи визвольних змагань. Вони жили дуже скромно, не прагнучи жодних розкошів. Тітка Оля не вимагала від чоловіка більшої уваги, бо знала й розуміла, що найголовніше покликання Симона Петлюри – творення вільної незалежної української держави…». Ольга Петлюра в ті буремні часи піклувалася не тільки про чоловіка та доньку, але і про матір чоловіка, що мешкала у Полтаві. Після загибелі С. Петлюри більшість сподвижників і однодумців за кордоном залишили його сім’ю без підтримки. Ольга Опанасівна залишилася сама з донькою Лесею. Донька росла допитливою учила французьку та українську мови, малювала, писала вірші. Дівчина хворіла на сухоти і 1941 р. померла.
О. Петлюра померла у Франції у 1959 р.

Пілюгіни
Найчисленніша мистецька родина в Україні, так можна сказати про родину Пілюгіних, адже вона налічує 17 художників. Художники неабиякі, а такі, що прославляють українське мистецтво в усьому світі.
Глава родини Євген Іванович Пілюгін родом із козацького Запоріжжя. Його бабусею була графиня Н. Черемисінова. Навчався він у Московському художньо-промисловому училищі, пізніше закінчив Український поліграфічний інститут у Львові. Працював учителем у Решетилівському художньо-професійному ліцеї,де назавжди закохався в полтавські мистецькі й культурні традиції.
Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Заслужений майстер народної творчості України. Лауреат Полтавської обласної премії імені І. Котляревського. Учасник закордонних (Болгарія, Росія, Франція), всеукраїнських виставок, конкурсів, симпозіумів, фестивалів (Великобританія, Туреччина) та ярмарків народного мистецтва. Його вироби зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, в Українському домі у Києві та в приватних колекціях понад 10 країн світу.
Пілюгіни – не просто мистецька родина. Вони надзвичайно плідні у своїй творчості Коли у Є. Пілюгіна з запитали скільки килимів і гобеленів вони всі разом створили, то він упевнено відповів «Стадіон би вкрили!». При цьому кожна робота – це поєднання прадавньої пам’яті й мистецьких знань, художнього смаку і вправної майстерності, унікальний й естетично красивий посил світу.
Лариса Михайлівна Пілюгіна, дружина Євгена Івановича, росіянка з Тамбовської області, яку в Решетилівці називають «багатогранною українкою російського походження», котра дасть фору патріотизму багатьом етнічним українцям. Відточуючи, розвиваючи і несучи в маси один із найголовніших національних символів – українську вишивку з усіма її специфічними елементами, Лариса Пілюгіна робить велику справу для утвердження нашої національної ідентичності. Л. Пілюгіна закінчила Московське художньо-промислве училище та Одеський педагогічний інститут. Працювала разом із чоловіком учителем у Решетилівському художньо-професійному ліцеї. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Лауреат Полтавської обласної премії імені І. Котляревського. Учасниця закордонних (Болгарія, Росія, Франція), всеукраїнських виставок, конкурсів, фестивалів (Великобританія, Туреччина) та ярмарків народного мистецтва. Її вироби зберігаються в музеях Києва, Запоріжжя, Москви та у приватних колекціях у Болгарії, Великобританії, Канади, Росії, Туреччини.
Окрім дитинства і юності, все життя Л. Пілюгіної пов’язане з Полтавщиною. Решетилівка стала справжньою колискою її таланту. Тут вона освоїла 50 українських технік вишивання рушників і 20 вишивання сорочок. Чим складніші техніки застосовує майстриня, тим більш вишукані речі виходять із-під її вправних пальців.
Своїм умінням Лариса Пілюгіна охоче ділиться з молоддю. За час викладацької роботи вона підготувала цілу когорту вишивальниць.
Любов батьків до народних ремесел розділили доньки.
Наталка Пілюгіна освоїла фах килимарниці і вишивальниці. Вона закінчила Полтавський педагогічний університет і в 2008 р. стала магістром культурологічних дисциплін. Її гобелен «Архістратиг Михаїл став подарунком Папі Римському Іоану Павлу ІІ.
Друга донька – Ольга, після закінчення Київського художньо-промислового технікуму навчалася у Полтавському технічному університеті. У її роботах поєднується килимарство і кераміка, серед її робіт є скульптури і витинанки.
Проявив себе як творча особистість син Ольги Павло. Першу свою творчу виставку він назвав «Мій барвистий світ».
Серед рідні Є. Пілюгіна важко знайти не митця. 14 родичів присвятили своє життя мистецтву. В роду його дружини Лариси 10 художників.
Поет В. Ставцький у вірші, присвяченому родині Пілюгіних писав:
В красі шукає порятунку світ,
І гріється у променях любові…
У квіточці, у дереві, в траві,
У кольорі, мелодії, у Слові…

І ви вже не належите собі,
Приречені прекрасне дарувати,
І осявати днів безбарвних біг
Сердець гарячих благодатним святом!

Полетика
Полетика (Политики, Політики) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, можливо шляхетського походження.
Дослідник родоводу В. Омельченко пише: «Фамільна традиція Полетик оповідає, що родоначальником їх був Іван Полетика, шляхтич, який у ХVII ст. володів маєтком у Кременецькому повіті, недалеко від м. Бродва.
Син його, Іван Іванович, за тим же переказом, жив у батьківському маєтку й під час війни Польщі з Туреччиною в 1673 році був забитий під Хотином. Вдова його, Феодосія, переїхала з синами Павлом і Григорієм в Україну, сподіваючись дістати спадщину після свого шурина, а їх дядька, седневського сотника (Чернігівського полку) Полетики, зятя гетьмана Дем’яна Многогрішного.
Так оповідали про своє походження Полетики в другій половині ХVII ст. Важко сказати, наскільки ці відомості правдиві. Зокрема, можна сумніватися щодо шляхетського походження цього роду»
Документи свідчать, що Іван Полетика був записаний до реєстру Лубенської сотні 1649 р.
Від згаданих вище його синів Павла і Григорія походять дві гілки роду – старша та молодша. Молодша гілка, що бере початок від Григорія Івановича, подрібнішала та занепала. Старша гілка, заснована значковим товаришем Полтавського полку Павлом Івановичем, який загинув під час Полтавської битви, дала плеяду відомих особистостей.
Після Павла Івановича Полетики залишився старшим у родині його син Андрій. Він був роменським війтом, а згодом значковим товаришем Лубенського полку. В 1731-1732 р. А. Полетика був під командою П. Апостола на будівництві Української лінії, пізніше брав участь у війні з Туреччиною.
А. Полетика був одружений з Г. Ласкевич, донькою високо посадовця Лубенського козацького полку. Цей шлюб чимало допоміг його службовій кар’єрі і маєтковому збагаченню. Крім того через шлюб він поріднився з видатними козацьким родинами кінця ХVII – початку ХVIII ст.: Самойловичами, Мокієвськими, Полуботками та ін. А. Полетиці дісталася частина багатої спадщини Ілляшенка на теренах Лубенського полку.
Полетики ще в Полтаві мали дуже широкі родинні зв’язки, які могли мати свій вплив на дальшу історію цього роду. Рідна тітка А. Полетики була дружиною І. Громики, смілянського городового отамана, внука білоцерківського полковника часів Хмельниччини – Михайла Громики. Громики були близько споріднені з гетьмановою Г. Мазепою й посвоячені з Герциками, родиною полтавського полковника П. Герцика, а через них з гетьманом П. Орликом. Друга сестра І. Громики була дружиною сина лубенського полковника Л. Свічки. Ці родинні відносини допомогли Полетикам, зокрема, добре влаштуватися на Лубенщині.
А. Полетика залишив 4 доньки і 6 синів.
Відомим стали сини А. Полетики: Григорій, Іван і Андрій.
Григорій Полетика одержав освіту у Київській духовній академії. Працював перекладачем із латинської та німецької мов а Академії наук у Петербурзі, був інспектором шляхетського корпусу. В 1767 р. він був обраний від шляхетства Лубенського полку депутатом в комісію для складання проекту «Нового уложення» за Катерини ІІ. Писав публіцистичні твори історіософічного характеру. Обстоював автономічне управління Лівобережної України, водночас був прихильником переходу козацької старшини у шляхетство на зразок польського.
Другий син Андрія Павловича – Іван Полетика – лікар, був одним із перших українських професорів медицини у Західній Європі ХVIII ст. Одержав європейську медичну освіту, але не зміг повною мірою застосувати свої знання в Російській імперії. Особливо відзначився під час боротьби з чумною епідемією в Києві 1770-х років.
Андрій Андрійович Полетика – роменський повітовий та чернігівський губернський предводитель дворянства, надвірний радник. Як чернігівський предводитель дворянства, зустрічав у 1787 р. в Чернігові Катерину ІІ урочистою промовою й залишив цікавий щоденник, де описано подорож і перебування імператриці в Києві.
В 1780-х роках А. Полетика багато зробив, щоб забезпечити дворянські права якнайбільшій кількості українських шляхетських родів. Як член «Комісії для розбору дворянства Чернігівського намісництва», Полетика сміливо боронив інтереси дрібно-шляхетської маси. На думку О. Оглоблина, діяльність А. Полетики була «виявом національно-державницької ідеї». «Українські патріоти кінця ХVIII cт. – пише він, - … високо ставили демократичне, козацьке походження маси лівобережно-українського шляхетства й добре розуміли, що захист її дворянських прав це, в тих обставинах, був найліпший шлях до ствердження державних прав української нації, до відродження Української держави.»
Серед онуків А. Полетики теж є низка видатних особистостей.
Василь Григорович Полетика одержав освіту в Віленському університеті. Після відставки поселився у своєму маєтку в Коровинцях. Був предводителем дворянства Роменського повіту та попечителем богоугодних закладів. Усе життя він збирав книги і рукописи, що після його смерті частково були втрачені, а частково розійшлися у різні руки. В. Полетика належав до Вільного економічного товариства, співпрацював з ним як дослідник-креспондент. Збереглася його праця «Опис міста Ромни і Роменського повіту в 1807 році». П. Ротач писав про В. Полетику: «Він хоч і назвав … слабим трудом своїм», але при цьому зауважив, що цей труд він поєднав з любов’ю до батьківщини. Це й нині звучить, мов заповітнам, його нащадкам, всяку роботу сполучати з любов’ю до рідної землі і свого народу.»
Михайло Іванович Полетика, статський радник, був особистим секретарем імператриці Марії Федорівни. Був автором метафізичного твору «Essia philosophiques sur l'homme ses principaux. Rapports etc…”
Петро Іванович Полетика – дипломат, сенатор, служив у Колегії закордонних справ у Петербурзі. Радник російського посольства у різні роки в США, Бразилії, Іспанії, Великобританії. Дійсний член Людинолюбного товариства, близький до літературного гуртка М. Карамзіна. Був членом Арзамаса, відомий під псевдо «Очарованного члена». Залишив спогади про своє бурхливе життя. Його іменем названа гора на Алясці.
Правнуками Андрія Павловича Полетики  були Василь Аполлонович та Олександр Михайлович.
Перший проявив себе як господарник і видавець та журналіст. За освітою гірничий інженер. Служив понад 25 років в Західному Сибіру управляючим рудниками алтайського округу. Був власником ливарного заводу, де налагодив суднобудування та паровозобудування. Мав у власності газету «Біржеві відомості». Перебував у керівництві товариства сприяння російській промисловості й торгівлі.
Другий – Полетика Олександр Михайлович – відставний генерал-майор, дійсний статський радник. Чиновник з особливих доручень при голові поштового департаменту Російської імперії. Його дружина Ідалія Григорівна, уроджена Обортей, позашлюбна дочка графа Г. Строганова, відома петербурзька красуня, - відігравала значну роль у трагічній долі О. Пушкіна.
Сином значкового товариша Лубенського полку Івана Павловича, рідного брата Андрія, був Григорій Іванович – дипломат. Навчався у Київській і Московській академії. Служив перекладачем у Колегії закордонних справ, був секретарем російського посольства у Римі та радником російського посольства в Австрійській імперії. Австрійський імператор Йосиф ІІ надав Г. Полетиці дворянський титул. Автор статті про запорізьких козаків, надрукованої у 1788 р. у Відні. До нащадків Івана Павловича належав також Іван Михайлович – чиновник Чернігівського губернського правління та, ймовірно, автор праці про рід Полетик.
Від молодшого з братів Андрія та Івана Павловичів – значкового товариша Лубенського полку Матвія Павловича походить Костянтин Федорович – генерал-майор, учасник громадянської війни та Білого руху.
З цього роду походив і земський діяч на Полтавщині, предводитель дворянства Миргородського повіту Володимир Полетика. Він був земським діячем на Полтавщині. У 1918-19 роках першим секретарем українського посольства в Австрії.
Дослідник А. Глинін стверджує, що «рід Полетика на цьому не «розпливається». Він дослідив діяльність Миколи Петровича Полетики, що жив у Ленінграді. Закінчив історичний і юридичний факультети та не закінчив навчання на економічному через «непролетарське походження». У середині 20-х рр. він був зарубіжним оглядачем у газеті «Ленінградська правда». Проводив дослідження проблем Першої світової віни та єврейського питання. Пізніше емігрував до Ізраїлю де продовжував свої дослідження і мав публікації.
Відгалудженням роду Полетики були Політковські, які походили від Сави Івановича Полетики, ще одного сина засновника роду.


Пошивайло
Гончарський рід Пошивайлів з Опішного відомий ще з ХVIII cт. Представники родини вирізнялися з-поміж інших майстрів своєю працьовитістю, глибоким знанням технології, досконалістю форм. Вони виготовляли простий і мальований посуд, скульптуру, дитячу іграшку. Від одного покоління до іншого передавалися в родині секрети мистецтва.
Федір Пошивайло гончарював у першій половині ХІХ ст. Згадується у документах за 1830-і : «Гончар Федор Пошивайло в местечке Опошнем имеет избу при ней двор, сад и огрод…». З роду Пошивайлів: Тарас – жив у кінці ХІХ ст., гончар-посудник. Його дружина Килина – малювальниця і майстриня іграшок, передусім свистунців. Я. Пошивайло згадувала: «Мого чоловіка бабуся була такою завзятою гончаркою, що, бувало, сяде дитину в колисці колихати і свистуна ліпить. Не могла і хвильки побуть без глини…».
Їхній     син Никифор спеціалізувався на виготовленні вжиткового посуду. Він мав двох синів Гаврила та Івана. Його дружина Ганна була майстринею глиняної іграшки.
У ХІХ – першій половині ХХ ст. Пошивайли належали до пересічних гончарів і випускали продукцію ремісничого характеру на продаж. З названого роду вирізнялося подружжя Гаврило і Явдоха Пошивайли, вироби яких позначені автентичністю і народним розумінням краси.
Гаврило Никифорович Пошивайло – заслужений майстер народної творчості, член Спілки художників України був неперевершеним майстром гончарного ремесла. Він завжди працював разом із дружиною Явдохою Данилівною,яка за давньою опішненською традицією розмальовувала вироби чоловіка-гончаря. Г. Пошивайло чудово знав усі різновиди асортименту й володів головною технікою декорування гончарних виробів. А ще він був неперевершеним майстром дитячої іграшки, виготовляв усі її види: свистунці, солов’ї, барині, вершники, монетку. Не було в опішненському гончарстві такого, чого не зумів би зробити Г. Пошивайло. Уміло застосовуючи власні прийоми формотворення та декорування, гончар залишався вірним опішненським традиціям, стверджуючи цим невичерпну енергію пракоренів. Другу світову війну він пройшов санітаром і мав орден Червоної Зірки. «Я кераміку дуже люблю, просто жити не можу без неї… Кераміка вона, знаєте, задушевна!» - говорив Гаврило Никифорович.
Явдоха Данилівна Пошивайло навчалася малюванню з 10 років. Пізніше працювала малювальницею в промартілі й на заводі «Художній керамік», в Опішненському промкомбінаті.
Після виходу на пенсію із великим задоволенням навчала молодь.
З 18-ти років подружжя Пошивайлів жило і творило разом. Після смерті Г. Пошивайла Явдоха Данилівна почала збирати у односельців предмети старожитності рушники, ікони, з великим смаком відбирала гончарні вироби. Для музею віддала найбільшу кімнату в будинку і заповіла своєму онукові створити у Опішному музей гончарства.
Рідний брат Г. Пошивайла – Іван у 1930-х роках працював гончарем у промартілі «Художній керамік». Виготовляв посуд, здоблений «мальовкою». Із роду Пошивайлів Федір Герасимович. Він як гончар співпрацював з Опішненським гончарним навчально-показовим пунктом на початку ХХ ст. Працював у промартілі «Червоний гончар» у 1930-50 рр. Виготовляв традиційний вжитковий посуд: величезні макітри, глечики, мальовані миски, полумиски, горщики, оздоблені опискою, який розмальовувала його дочка Параска Пошивайло. Федір Герасимович був талановитим майстром, відчував пропорції виробів, умів точити на крузі посуд великого розміру із тонким черепком, вдало поєднував орнаментику з формою виробу. Його твори зберігаються зокрема у Російському музеї.
Син Г. Пошивайла Микола пішов гончарними стопами батька. Він заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. У творчій палітрі М. Пошивайла чільне місце належить глиняній іграшці. До виходу на пенсію він працював за гончарним кругом опішненського заводу «Художній керамік». Він, зокрема, відродив традицію виготовлення фляндрованих опішненських мисок, викладав у Колегіумі мистецтв у Опішному.
Цікавий і дещо несподіваний напрям діяльності родини Пошивайлів виокреслився, починаючи з 1980-х рр. Онуки Гаврила і Явдохи Пошивайлів стали на шлях наукового вивчення і популяризації гончарства, започаткували своєрідну родинну школу в керамології.
Олександр (Олесь) Миколайович Пошивайло – доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, досліджує етнологічні проблеми гончарства, став засновником Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Меморіального музею-садиби Олександри Селюченко, Колегіуму мистецтв у Опішному; Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Він – головний редактор «Українського керамологічного журналу», національних наукових щорічників «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства». Він також є автором низки наукових праць із проблем українського гончарства.
Ігор Володимирович Пошивайло – кандидат історичних наук, заслужений діяч мистецтв України, досліджує проблеми світового гончарства, заступник директора Національного українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» в Києві. Очолював видавництво «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства у Опішному. Вивчав європейську керамологію в науково-дослідних і культурно-мистецьких установах Великобританії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, Німеччини, та Франції. Автор цілого ряду наукових праць із проблем українського та світового гончарства.
Юрій Пошивайло – історик, художник, заслужений працівник культури України, головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства у Опішному та музейного видавництва «Українське народознавство». Він також займається виготовленням гончарної іграшки та посуду і в роботі наслідує свого діда Г. Пошивайла. Він також звертається до монументальних скульптурних композицій.
У науку пішли і правнуки Тарас і Богдан. Тарас працює науковим співробітником в Опішному в Інституті керамології – відділенні Інституту народознавства НАН України. Богдан – старший науковий співробітник Музею Івана Гончара.

Немає коментарів:

Дописати коментар