Видатні родини Полтавщини (Ф)

 Філянський
Рід Філянських здавна козацько-священницький. Л. Розсоха пише: «Мабуть започаткував його якийсь козак Хвиля, що мав жінку Хвилиху: в реєстрі Миргородського полку 1649 року у сотні Кирика Попівського записаний козак Мисько Хвилишин. А вже за священницькою традицією XVIII століття, коли до козацьких українських прізвищ стали додавати  - ський, Хвилі перетворилися на Хвилянських, згодом Філянських. Поблизу Попівки був колись хутірець Хвилиха (Филиха). Та й назва самого села теж вказує, хто за родом занять був осадчим, тобто засновником, першим поселенцем, а чи першим власником Попівки, - піп, священник.
Дослідники історії с. Попівки Миргородського району Полтавської області подають такі відомості: «В 1864 році Патріархія присилає в с. Попівку з Курської губернії двох священників для обслуговування новоутворених церковних приходів Миколаївського (першого) та Олександра Невського (другого). Священники Філянський Григорій та Токаревський Дмитрій приїжджають в село зі своїми сім’ями».
Г. Філянський мав четверо синів – Григорія, Миколу, Михайла, Гната і доньку Варвару.
Дві родини попівських священників поріднилися. Син Григорія Філянського – Григорій Григорвич одружився з донькою Дмитрія Токаревського Євлампією Дмитрівною.
Григорій Григорович закінчивши Полтавську духовну семінарію. Працював учителем Попівського народного училища, а пізніше успадкував батькову парафію, ставши священником Олександро-Невської церкви в Попівці. Після смерті батька він отримав у спадщину шість хуторів, продав їх недорого своїм управителям і на виручені кошти збудував великий дім для своєї численної родини, пізніше у приміщенні містилася школа-інтернат. Г. Флянський займався вивченням історії села, очолював Попівське сільськогосподарське товариство.
Філянські перебували у дружніх і родинних стосунках також із іншими священницькими і вчительськими родинами: Токаревськими, Садковськими, Соборницькими, Сулятицькими. Діти священників із цих сімей навчалися переважно в Полтаві – юнаки в Полтавській духовній семінарії, а дівчата – в єпархіальному жіночому училищі, і по його закінченні ставали здебільшого сільськими вчительками.
Виховані на добрих духовних і шляхетних культурних традиціях, молоді люди з цих сімей високо цінували живопис і музику. Перебуваючи в безпосередній близькості до селянства, вони являли собою ту ланку, котра єднала українське дворянство, національну еліту з народом.
Родина священника мала трьох доньок – Ганну, Віру й Ніну.
Найвідомішим представником шляхетної родини Філянських, без сумніву, був Микола Григорович Філянський – відомий український поет – типовий пізній романтик, в житті – непересічна, різнорідна й багата індивідуальність.
Він одержав ґрунтовну освіту в Московському університеті. Одночасно почалося його захоплення живописом і архітектурою. Щоб досконало оволодіти ще й цією цариною мистецтва, М. Філянський 1903 р. поїхав до Франції, де в нього виник глибокий інтерес до французької поезії. Це була різнобічно обдарована особистість: він професійно знався не лише на поезії й образотворчому мистецтві, а й був талановитим музикантом, грав на кількох музичних інструментах, проявив себе як геолог, природознавець, інженер, археолог, фахівець музейної справи, етнограф, історик архітектури, літературознавець, критик. Доля закидала його то до Москви, то на Урал, але він знову повертався до рідної Полтавщини – в село Яреськи, до Попівки.
Коли розпочалося будівництво Дніпрогесу, М. Філянський проводив фахові дослідження Дніпровських порогів, була написана книга «Від порогів до моря». Він працював у музеях Полтави, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя. М. Філянський є автором багатьох поетичних збірок, статей із питань мистецтва, краєзнавства, архітектури.
Зацікавленість усім українським не минула для нього безкарно. У 1937 р. поет був заарештований, звинувачений у націоналізмі. Оскільки судово-слідчої справи в архівах донині не виявлено, не можна з певністю сказати, у чому конкретно його звинувачували. У січні 1938 р.  М. Філянський був розстріляний. Разом із дружиною Євгенією Іванівною Микола Григорович мав двох доньок – Галю й Ірину. Старша, Галя, через тяжку хворобу у віці 18 років пішла з життя.
Дочка священника Г. Філянського – Віра Григорівна Філянська – всесвітньо відома художниця керамічних виробів. Учасниця багатьох міжнародних виставок художніх керамічних виробів. Мала ряд міжнародних нагород, зокрема золоті медалі на всесвітніх виставках художніх керамічних виробів у містах Брюсселі, Монреалі та Софії. За визначні досягнення удостоєна ордена Леніна.
Доньки одержали добре національно-патріотичне виховання, їх учили пам’ятати своє козацьке походження і шанувати рідну українську історію, літературу, мистецтво.
Анна Григорівна Філянська вийшла заміж за офіцера царської армії Андрія Гришка. Він був учасником Першої світової війни, воював у петлюрівській армії в часи української революції. Після поразки відступає до румунського кордну, повертається на Україну, вступає в ряди Червоної армії. 1938 р. А. Гришко був заарештований та засланий до Сибіру. Посмертно реабілітований.
Сама Ганна Григорівна Філянська була дуже розумною і ерудованою жінкою, вона очолювала в Попівці місцеву «Просвіту», вела гурток з ліквідації неписьменності серед селян. Спогади про сім’ю залишив її син Юрій. Нащадки родини Філянських досі проживають на Миргородщині.
Ніна Григорівна Філянська  поєднала свою долю з Д. Джеджелієм – нащадком відомого сподвижника Б. Хмельницького і дуже пишалася цим прізвищем.
Усе в родині Філянських було нажите власною працею, без експлуатації інших, власним розумом і вмінням – ці риси особливо шанувалися в сім’ї. Багато членів великої культурної родини зазнали утисків, репресій, тюрем, поневірянь, заслань, вигнання за їхні національно-патріотичні та релігійні погляди.
М. Філянський писав:
І тим, що згинули в зорі весінніх літ,
Хрестів поставити в свій час им не зуміли,
Одна вечірняя вітає їх могили,
Одна вечірняя їх чує заповіт.

***

Микола Філянський (1873-1938) // Історія української літератури ХХ століття. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 1: перша половина ХХ СТ. – с. 97-99.
Осередок української духовності в Попівці //Розсоха Л. Миргородська старовина: дослідження. Статті. Нариси. Розвідки. – Кобеляки: Кобеляки. – С. 357-370.

Шупик Д. Дорога до рідного дому: історія села Попівки Миргородського району Полтавської області. – Полтава: Праведнюк С. В., - 2013. – 292 с.: іл.