Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського продовжує знайомство з творчістю письменників, які присвятили свої твори Григорію Савичу Сковороді.
До віртуального бібліотечного марафону "Мандрує світом його слава" долучилися колеги з Полтавської міської ЦБС Людмила Артюх, зав. бібліотекою-філіалом № 12 та Влада Рябуха, бібліотекарка бібліотеки-філіалу № 9.
У заході взяли участь ТЕТЯНА БРАЖНИК, менеджер Козельщинського культурно-освітнього осередку "Смарт-простір"; Тетяна Герман, бібліотекар Новосанжарської публічної бібілотеки; Ірина Шелемба, завідуюча комунальним закладом "Публічна бібліотека ім. Ореста Левицького" Нехворощанської сільської територіальної громади. Окрема подяка колегам директору Валентині Орєховій та Наталії Гах, завідувачеві сектору культурно-просвітницької роботи Бібліотеки імені Михайла Жовтобрюха Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.
Ще на початку 1930-х років український мислитель Дмитро Чижевський писав: «Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, - є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду...». Сьогодні число присвячених Сковороді праць в усьому світі уже давно перевалило за п'ять тисяч. І в тих працях - сила-силенна різних спостережень, присудів, тлумачень... Григорій Сковорода бентежить уми своєю глибиною та незбагненністю.
Постать Сковороди вивчали Іван Франко, Павло Тичина, Ліна Костенко. Василь Стус вважав Сковороду найкращим поетом України; Папа Римський Іван Павло ІІ цитував українського богослова: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, все мина, та не Бог, не любов». Василь Барка, чиїм життєвим кредо стали слова: "Світ мене спіймав, але не вдержав", - говоритиме про Сковороду як про "найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу".
А під добу українського Ренесансу 1920-х років Павло Тичина присвячує йому збірку «Замість сонетів і октав» та розпочинає роботу над поемою-симфонією «Сковорода», Микола Хвильовий називає його «великим українським філософом», Валер'ян Поліщук у «біографічно-ліричному» романі «Сковорода» показує філософа відважним мандрівником «у глибини духа», Максим Рильський у поезії «Китаїв» бачить Сковороду предтечею нового світу, Микола Зеров береться за переклади латиномовної сковородинської поезії, Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом «Сковорода»...
Дмитро Донцов присвятить останні дні свого життя праці над статтею "Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності" (прикінцева сторінка рукопису так і залишилася в його друкарській машинці).
Хочу розпочати з легендарної людини, яка нещодавно отримала найвищу нагороду у Франці - орден Почесного Легіону - Ліни Костенко.
У Ліни Василівни є вірш «Ой ні, ще рано думати про все…» – це розмова поетеси з Григорієм Сковородою.
«Ой ні, ще рано думати про все…» Ліна Костенко
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що – ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить… доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорій Савич! – тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?
Он бачиш, хто сидить у тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
…Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. – Біда, – каже Григорій Савич. –
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнувся
від постаменту, та й підемо.
…От ми йдемо. Йдемо удвох, із ним.
Шепоче ліс: – Живе із кам’яним!
– Диви, дива! – дивується трава. –
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
…Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
Цим віршем Ліна Костенко оживлює постать мандрівного мудреця Григорія Сковороди, і лине з ним у мандрівку крізь час. Поетеса майстерно оперує словом, щоб віднайти незаперечну істину.
Павло Григорович Тичина. Він — переконаний сковородинець, серед його поем найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою значного обсягу. Писав її протягом чи не всього творчого життя - із початку 1920-х по 1940-й рік. Поема має великий розмір, широке коло персонажів і охоплює значну територію – від Києва до Лейпцига, де зустрічаються молодий Радищев і Гете. Також в процесі роботи письменник змінював і власну концепцію поеми, і трактування образу головного персонажа. Чому поет звернувся до образу мандрівного філософа? 1920-ті р. позначилися зростанням інтересу до постаті Сковороди та його філософії. Світ побачили декілька книг про життя і погляди Григорія Савича. У 1922 році в Україні широко відзначили 200-річчя з дня його народження. Для живих душею людей важливою була людяність Сковороди, для Тичини він – символ світової гармонії і оборонець справедливості. це те, про що мріяла більшість людей після страшних подій революції. Образ Сковороди став близьким поетові. Але він мав на меті не біографію філософа розказати, а віднайти історичні паралелі. Слід також відзначити, що Тичина звернувся до постаті Сковороди в нелегкий для себе період, коли перед ним постала проблема переосмислення власних життєвих поглядів.
Павло Тичина також присвятив Сковороді цикл поезій «Замість сонетів і октав» (1920).
ІСПИТ
Тільки що почали ми землю любить, взяли
Заступа в руки, холоші закачали…
– ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм
Скажіть: вони питають, чи
єсть у нас
Культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали
Крізь пенсне.
А навколо злидні – як гудина, як гич!
А навколо
Земля, столочена, руда…
Тут ходив Сковорода.
Антистрофа
Найглибший, найвеличніший і разом з
Тим
Найпростіший
зміст, укладений на
Двох-трьох
Нотах, – оце й є справжній гімн.
Без конкурсів, без нагород напишіть ви
сучасне
“Христос воскрес”. 1920
На продовження теми Тичини і Сковороди пропонуємо Вашій увазі вірш російською мовою київського поета Леоніда Кисельова.
Тычина и Сковорода
Проклятый век. Поэты в нем ютятся,
Как моль в пронафталиненном шкафу.
Уходят в сумасшествие, как в ссылку,
Как будто в эмиграцию уходят
В штукарство, в сумасбродство, в шутовство.
Он часто вспоминал Сковороду –
Голодного философа, поэта,
Который отказался стать столпом.
О чем он думал? Может быть, о том,
Что никакою дверью не закрыться
От мира, где давно проклятым ветром
Все двери к черту сорваны с петель?
Такой поэт бывает раз в сто лет,
И у него одна задача: выжить.
А век его за шиворот хватает
И тащит не на форум – на допрос,
На плахту, на костер, на гильотину.
И каждый нерв кричит, что быть беде.
Они в бессмертье встретятся.
Тычина
Прочтет свои стихи Сковороде. (1966)
Дмитро Павличко у своєму вірші «Сковорода» 1967 р. змалював мислителя, як мандрівного правдошукача, котрого не розуміє сите панство і котрий віддає свої сили просвітництву знедоленого люду. Разом з тим (і в цьому своєрідність павличкової інтерпретації), його Сковорода — це воїн, не усамітнений споглядальник сущого, а борець, нищитель схоластичних догм і будитель людської, національної гідності, який піднісся над своїм часом, його оманами та облудами, але не в гордині, а палкому прагненні прислужитися упосліджуваному народові.
СКОВОРОДА
Хвала і слава сонцеві і росам,
Що розсипають по мураві день.
Ганьба розледачілим малоросам,
Що не достукався до них Монтень.
А як прийшов у чорному жупані
Козацький син з чолом у небеса,
Вони його з маєтків і плебаній
Прогнали, як заразливого пса.
І, виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.
Де хата димом і добром зігріта,
Ставав у дверях, величав і сив,
Притулку для Платона й Демокріта
І хліба він, соромлячись, просив.
Збиралися статечно, як лелеки,
Навколо нього тихі мужики.
Він голови єпископські, як глеки,
Словами розбивав на черепки.
Не відшукати щастя для вітчизни,
Як в немочі проказній людський рід.
Він біблію, немов ріку пустизни,
Пересікав не раз уплав і вбрід.
Він риб шукав - знаходилися змії,
Чіплялися до рук і ніг вужі.
Святому сину покритки Марії
Пробачити не міг святої лжі.
Малого більший тузає й тусає -
Правдиве це і вічне, як трава.
А серце в серце гляне й замерзає:
Там звір лежить з обличчям божества.
Чи звіра брав мудрець на поворозку,
Чи бога брав мудрець на воловід?
Мала частинка світу в людськім мозку,
А в кожнім серці людськім - цілий світ.
Живем і помираєм ненароком.
Шукаєм правди, хоч вона страшна...
Над людством нахилявсь, як над потоком.
В якому видно воду аж до дна.
Неодноразово письменник, поет, перекладач, голова Українського фонду культури, Герой України Борис Ілліч Олійник у своїй творчості звертається до загальновідомого напису на могилі Г. Сковороди. Так, у ліричному зверненні «Зацний філософе Григорію Савичу» автор підкреслює цитату: Ми, звичайно, воздаємо Вам належне / За те, що зуміли втекти / в безмежне з буденного содому.
Зацний філософе Григорію Савичу (В миру — Сковорода),
Здрастуйте!
Ми, звичайно, воздаємо Вам належне
за те, що зуміли втекти
в безмежне з буденного содому.
(«Світ ловив мене, але не впіймав» — цитую. Забув, щоправда, з якого тому). Та зауважу при тому: добре було, батьку,
втікать із саквами, коли світ ганявся за Вами
...волами!
Але скажіть: як втекти чоловіку нашого, космічного, віку? Та ще оці кляті телефони:
дзвонять у всі дзвони, як на віче!..
Пробачте, що там за сміх? Ну, вже й молодь пішла,
чоловіче!
...Чи я щось не те сказав?
У 1976 році Б. Олійник створює ліричний цикл «Сковорода і світ», присвячений 250-літньому ювілею українського мислителя, складений із шести віршів.
СКОВОРОДА І СВІТ
Цикл
До 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди
І. СЦЕНА
По сірих стернях втомлених полів,
В медовій тиші зрілого поліття
Гарбою за покорою волів
Рипіло вісімнадцяте століття.
Уже пороги вкрила сивина:
Пішли універсали на підметки.
Уже гоноровита старшина
Клейноди обміняла на маєтки.
Така задуха — вікна одчини!
Якби не сирівець —хоч до могили... Колишні рівні під мечем війни
Своїм хорунжим збіжжя молотили.
Гуляла по маєтках старшина!
Під чаркою хапалася за славу:
Таке, хоч у похід сурми, їй-право,
От тільки... де ті в чорта стремена?!
На ранок, обважнілі від спання,
Пожадно одсвіжалися з криниці.
І сухо торохтіли рахівниці,
Мов креймахи із-під копит коня.
Позиркували на сусідів тин:
«Хоч би теля... чи півня попід стріху».
Та все хвалили вдатну Розумиху, Що синові дала і брови, й чин.
— Що — ти ж диви: сіряк із сіряків, А, певно, має чоловік кебету, Коли аж під крилом Єлизавети — Хе-хе... кахи... гніздечко звить зумів!
Жили.
Тини плодились, мов кролі.
І тепло так, і ситно.
От ще тільки, Аби не той... у чорнім, як шуліка, Що наступа на рідні мозолі,
Що не дає похрамувати всмак
І на похмілля виспаться в барлозі. То в глупу ніч сколошкає собак, Та костуром загрима на порозі:
— Гей ви, погрязлі в смальці і гульбі, Ну, раз би чесно глянули на себе: Як недостойні праведного неба, Хоч землю не паскудьте по собі!..
То сяде край дороги, між дітьми, В уста солодкі поцілує флейту — І так воно заскімлить під грудьми Оте... забуте, що й згадати де там...
І запече щось схоже на журу, Якась тривога скинеться в задусі: Отак, бува, здригнуть домашні гуси, Коли з-під неба заголосить: «Кру!»
— І де він взявся, бий тебе громи! Чи ми найбільше завинили в світі? Ну, хай казки розповідає дітям. Але за що караємося ми?!
Безсмертний обивателю, агов!
Ти не такий простак, як дехто дума: Побивши диваків камінням глуму, Ти згодом їх чіпляв до корогов,
І вчив нащадків:
— Поклоняйтесь небу, По наших... славних вивіряйте путь... — Бо добре знав: як підуть діти в тебе, То першого ж тебе камінням заклюють.
II. ВИХІД
Межа росла. Народ косив і сіяв.
Ревли воли. Хрестилися млини.
В шкапових чоботях ішов чудний месія,
Розхитуючи костуром тини.
Варили борщ і затірку Чорнухи.
На сонці вигрівалися коти.
Собаки ледь підводили хвости,
Ліниво позираючи на мухи.
Так пахло погребом Середньовіччя,
Якого не торкнувся Ренесанс,
Що, аби й мамонт трапився на вічі,
Ніхто б в Європі не подивувавсь.
В оцім спекотнім полудні без руху,
Коли в криницях позіха вода,
Розсунувши плечем малі Чорнухи,
В будучину ішов Сковорода.
Біля воріт стояв похило Сава.
У пилюзі купались горобці...
А світ уже читав грядущу славу
Крізь грань сльози на маминій щоці.
III. ДІЯ
Покіль народ стирав солоний піт,
Поки там землячок Олекса Розум
(І повезе ж людині: фаворит!)
Припудрював сентиментальні сльози
(«Ах, як співає малоруський рід!»),
Покіль гукали дзвони мідночолі,
Що в гості йде цариця молода, —
У братській школі
на старім Подолі
Себе ліпив Грицько Сковорода.
В келійній тиші шепотіли пера,
Спливав пісок в годинниках і мер.
І наслухав замислений Коперник
Високу музику небесних сфер.
Літа гатили копитами в брук,
Життя пливло від Удаю до Стіксу:
В ту мить, як Галілей себе одрікся, Кинджал заносив непохитний Брут...
Він світом жив.
Чолом здолавши стелю, Ставав одною із вселенських гір.
Його ще згодом заберуть в капелу — Всолоджувати августійший двір.
Ще намагатиметься фаворит,
Упавши в малоруські сентименти,
Зманити земляка у позументи,
Але його не упіймає світ!
Бо знав: що нижче нахиляє спину
Твій рід під каменем тяжких турбот,
То вище право падає на сина:
Відстояти перед людьми народ.
IV. РИМ
Одного дня притихне вічний Рим, Коли в його праісторичну браму Увійде з небагатими саквами Припалий пилом дивний пілігрим.
За ним, смагу зітерши на губах, Бочком протиснуться дядьки чубаті.
І кожен чемно здійме бриль крислатий На ганку міста о семи горбах.
І вийде їм назустріч гордий Рим,
І з подивом оступиться гординя, Коли на чистій, мов сльоза, латині До нього заговорить пілігрим:
— Поети! Мудреці — мудріші змія!
Не поминайте нашого коша.
Це — мій народ.
Покіль він жне і сіє —
Я говорю. В устах — його душа.
Вергілію, Таціте і Сенеко!
Прийдіте,
Обніміть моїх батьків.
Я відчуваю день той недалеко, Коли мій рід промовить до віків.
Його мовчання — золота криниця. Я — тільки посланець його коша. Він ще запросить вас, безсмертні до світлиці,
О, ви ще взнаєте, яка в нього душа!
При Колізеї, мов при повній чаші, Стояли вище хмар і журавлів,
І золотіли тоги, патріарші
Від сяєва чорнухинських брилів.
V. ІНТЕРМЕЦО
Тяглись повільно в сутінках підводи Чумацьким шляхом млявої доби.
А він ішов. А він народ підводив
На рівень його ж власної судьби.
Минають дні, і почесті, і слава,
Спада кохання нерозквітлий цвіт.
І тихо тужить ластівка чорнява
Йому услід вже, мабуть, двісті літ.
Він усміхнеться м’яко і печально,
Він прошепоче лагідно: «Прости.
Я повернусь в неділю у клечальну,
Коли...
зумію до народу дорости».
Іде. І сяє на погожу днину
Пшеничний бриль довкруг його чола.
І золотіє на старій свитині Безсмертна у трудах своїх бджола.
VI. УТВЕРДЖЕННЯ
Іще над ієрогліфами світ
Схилявсь, як неук, над новим каноном,
Та вже з’явивсь в родині Шампольйонів Отой, що вирве тайну в пірамід.
Ще не було Чорнух ані Полтави,
Батий ще не збирав свою орду, —
Та вже слов’янство здобулось на право: Подарувати нам Сковороду.
Ніщо ніколи не минає марно:
Ще тільки-но збиралося на світ, Та вже давно дозрів шляхетний мармур,
В який ім’я його вкарбує світ.
Хай ляже на могилі незабутній
Простий вінок... ромашка і чебрець.
Але хіба він формою в майбутнім
Не нагадає дантівський вінець?
300-літтю нашого земляка відома українська поетеса Наталія Дзюбенко-Мейс присвятила книгу "Сковорода. Поеми, балади, цикли". Відкриває збірку поема про наш український перворозум - Григорія Савича Сковороду.
Двадцять перше століття…
Війна. Ковідне жахіття.
А він все мандрує розгойданим світом
Крізь часу пекельні льоди,
Людськими стежками ще він бурлакує,
Здається митарства розтягнені всує
Предвічного Сковороди…
Немає коментарів:
Дописати коментар