понеділок, 14 січня 2019 р.

ВАСИЛІ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського розпочинає 2019 рік циклом книжкових виставок «Імена в історії краю», присвячені видатним діячам Полтавщини.
14 січня відзначається одне з найбільших зимових християнських свят  - День Святого Василія Великого. Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «Той, хто насаджує доброту, збирає урожай любові», метою якої є вшануваня Василів-земляків нашого краю.
Відомо, що з терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців з ім’ям Василь.


Серед них  - письменники В. В. Капніст, В. О. Гоголь-Яновський та В. І. Захарченко, прозаїк В. Ф. Котляр, поет В. А. Симоненко, етнограф В. П. Горленко, священик В. І. Зеленцов, історик і агроном В. Я. Ломиковський, майстер художнього різьблення В. С. Гарбуз, архітектор і художник В. Г. Кричевський, вчений і юрист В. Я. Тацій... Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності...

"Друг Родины он был" — ці правдиві слова з епітафії Василя Капніста (1758-1823) найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, був закоханий у свою чудову і затишну Обухівку, де мешкав, його маєток був осередком культурного життя. В. Капніст також користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва. Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства.
У більшості людей на запитання «Хто такий Василь Гоголь?» лише одна відповідь – «Батько Миколи Гоголя». Більш обізнані говорять, що він був нащадком двох родів, імена яких назавжди залишаться в історії України. Але невже це все, що можна сказати? У 60-х роках ХІХ століття Василя Опанасовича (1777-1825) вважали видатним українським письменником, одним із тих, хто започаткував українську літературу. Тобто він був не просто батьком знаменитого Миколи Гоголя, але й автором блискучих драматичних творів. До речі, “молодший” письменник дуже поважно ставився до “старшого” і вважав його своїм першим вчителем – адже йому батько ще в дитинстві відкрив усі таємниці театру (хоч і домашнього). Поєднуючи отримані від батька знання і власний досвід, Микола Гоголь добився більше за Василя Гоголя. Якщо твори Гоголя-старшого були відомі в основному локально, а п’єси ставилися в кріпосних театрах, то твори Гоголя-молодшого (ще за його життя) йшли в кращих театрах Києва, Петербурга і Москви; а за його творчість і досі сперечаються дві держави. До того ж найпопулярніші твори Гоголя-сина виходили майже в усіх країнах світу. Гоголеві-батьку пощастило менше – він майже невідомий широкому загалу, з кількох десятків його п’єс до нас дійшла лише одна, але й та виходила друком уже після його смерті. Можливо, Гоголь-Яновський просто не встиг стати відомим – адже прожив усього 48 років. Можливо, він поділився з сином не лише літературним талантом, а й віддав свою щасливу долю, аби самому лишитися в затінку його слави…(за джерелом Друг читача).

Вийшовши з глибин народного життя, Василь Захарченко (1936-2018) приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.

Олесь Гончар назвав Василя Симоненка (1935-1963) «витязем молодої української поезії», згадуваний нами Василь Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»...

До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...» (джерело: http://histpol.narod.ru/person/pers-03/pers03-048.htm)

Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників. (http://www.logos.biz.ua/proj/yar_sud/online/018.htm)

«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських  дум (текст не зберігся).

Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі.

Звісно, це лише невеличкий перелік імен, а для більш детального ознайомлення запрошуємо Вас до нашого відділу краєзнавства (5-й пов., 509 кімн).

середа, 9 січня 2019 р.

Історичні скарби Валентина Посухова

Сьогодні своє 80-річчя святкує Валентин Іванович Посухов – журналіст, член Полтавської спілки літераторів, лауреат Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова.
Народився він у селі Покровська Багачка Хорольського району. У 1961 р. закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. Понад сорок років пропрацював у різних засобах масової інформації: у редакціях диканської районної газети «Трудова слава», обласних газет «Комсомолець Полтавщини» та «Зоря Полтавщини», «Полтавський вісник».


Зараз Валентин Іванович перебуває на пенсії, але не полишає улюбленої справи - активно займається краєзнавством, публіцистикою. Гідною оцінкою заслуг журналіста-краєзнавця стало присудження йому премії імені Самійла Величка.
Протягом свого творчого журналістського життя В. І. Посухов залишив чимало публікацій. Друковані матеріали, перевірені часом, автор відібрав для збірника «Земля скарбів», в якому зібрано історичні розвідки, нариси про сторінки нашої минувшини. Дослідження Валентина Івановича – це погляди сучасного інтелігента на минуле і сучасне нашої країни.
З нагоди ювілею у відділі краєзнавства розгорнута книжкова виставка «Історичні скарби Валентина Посухова», переглянувши яку можна дізнатися багато цікавої інформації. Наприклад, про трипільску цивілізацію, про загадкових пращурів, які в Vст. до н.е. спорудили Більське городище; про романтичні взаємини гетьмана Івана Мазепи та Мотрі Кочубей та багато-багато інших фактів.
Бібліотекарі відділу краєзнавства щиро вітають ювіляра з днем народження і бажають здоров’я, що найголовінше, та успішних розгадок таємниць давнини!
Виставку підготувала провідний біблотекар відділу краєзнавства Н. М. Лисенко.




вівторок, 1 січня 2019 р.

Івани Полтавщини


Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні.

Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба… Погодьтеся, цей список можна продовжувати ще довго, адже постатей дуже багато.



Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І.  Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува­ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви­ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви­купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій­ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій­ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи­нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска­зав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!   Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Івана Петровича Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.
Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871КрасенівкаПолтавська губернія — 8 серпня 1949ЄйськКраснодарський крайРРФСРСРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки.Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».
Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від рад. влади, 1960 був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсин. Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990).
Отже, ми запрошуємо згадати талановитих земляків і ознайомитися з книжковою виставкою, яка діятиме у відділі краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського з 4 липня 2019 року.