середа, 22 січня 2020 р.

Презентація видання "ТАРАС ПУСТОВІТ"

22 січня вся Україна відзначає День Соборності. Ця подія була знаковою для українського державотворення.Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії. Незалежність і суверенність – запорука існування нації. Сьогодні Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань.
Саме сьогодні у цей день відділ краєзнавства у колі полтавських істориків, архівістів, музейників, освітян, колег-бібліотекарів має честь презентувати видання, присвячене дослідникові доби Української революції 1917–1921 років – Тарасу Павловичу Пустовіту. Адже Тарас Палович поряд з Василем Грабом, Віктором Ревегуком та ін. – один з перших на Полтавщині, хто вивчав події Української революції 1917–1921 років.
Тарас Пустовіт – досвідчений фахівець з архівної справи, знаний історик-енциклопедист, краєзнавець.











Привітати науковця з минулим ювілеєм, а також з виходом вагомого доробку завітала справжня еліта Полтавщини - Володимир Мокляк, історик, заслужений працівник культури України; заступник директора Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
Олександр Білоусько, історик-краєзнавець, заслужений вчитель України;
Олег Пустовгар, заступник голови обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській обл.;
Ганна Антипович, журналіст, поетеса;
Григорій Титаренко, краєзнавець;
Микола Храпач, церковний діяч;
Віталій Григор’єв, краєзнавець, член НСКУ та НСЖУ;
Юрій Самойленко, заслужений діяч мистецтв України, голова ПОО НСХУ;
Олександр Ротач, краєзнавець;
Віктор Самородов, науковець, краєзнавець.
З вітальним словом виступила Надія Влезько, заступник директора з наукової роботи Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Вона зазначила, що не випадково, саме 22 січня ми проводимо презентацію, шануємо одного з перших дослідників Української революції 1917-1921 рр. на Полтавщині.
Багато теплих та щирих слів звучало як на адресу Тараса Павловича, так і на адресу бібліотекарів відділу краєзнавства, які підготували видання до друку. Окрема подяка полтавському видавництву "АСМІ" і директорові Олексію Петренку за спільну працю.

Стаття Ганни Антипович про нашу презентацію у газеті Слово Просвіти - Путівник на віки



пʼятниця, 10 січня 2020 р.

Відкрийте для себе Полтавщину

Відділ краєзнавства у 2020 році вирішив започаткувати цикл книжкових виставок «Відкрийте для себе Полтавщину». Кожна виставка буде показувати соціально-економічний, культурний потенціал, туристичну привабливість певного району чи міста обласного підпорядкування.
Перша виставка присвячена одному з шести міст обласного значення – місту Гадяч. Це місто було резиденцією багатьох Гетьманів України: Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького та ін.

Цікавий Гадяч і своїми туристичними маршрутами, тут проходять фестивалі, пов'язані із гетьманщиною, відбувається церемонія нагородження літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки, матері Лесі Українки. «Приїзди, люба сестро, в Гадяч і ти побачиш найукраїннішу Україну», - писала у листі Леся Українка Ользі Кобилянській.
Запрошуємо відвідати виставку, яка діє у відділі краєзнавства (5-й пов., 509 кімн.).
Виставку підготувала провідний бібліотекар відділу  - Ксенія Перепьолкіна.



середа, 8 січня 2020 р.

До 85-річного ювілею Василя Симоненка

Нема нічого страшнішого за необмежену владу 
в руках обмеженої людини.
Василь Симоненко

Сьогодні Полтавщина згадує поета й журналіста Василя Симоненка. Адже саме 8 січня йому виповнилося б 85... Василь Симоненко не дожив навіть до тридцяти. За життя Симоненка вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Попри це його поезію вчать у школах, творчості поета присвячена спільнота Василь Симоненко. У материнській хаті митця влаштований музей.

Цього року до ювілею письменника бібліотекарі відділу краєзнавства підготували подарунок для шанувальників творчості Василя Симоненка – огляд самвидавівської спадщини поета, яка зберігається у фонді Полтавської наукової книгозбірні ім. І. П. Котляревського.
Василь Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, літературознавців, критиків, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гідність. І не тільки вболівали, а й закликали націю до пробудження від байдужості. Літературна критика визначила Симоненку місце в ряді кращих письменників конкретно реалістичного складу, адже громадські та патріотичні мотиви, характерні для всіх шестидесятників на початках їхньої творчості, у Симоненка прозвучали найголосніше й найгостріше, а його поезія стала художнім аналізом дійсності.
За словами полтавського літературознавця П. П. Ротача: «Він писав просто, правдиво і мудро. Слово його було виважене і точне, воно попадало в ціль, як ось ці глибоко хвилюючи рядки:
Іди і спопеляй байдужі душі
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,
Народів обікрадені сини».
У той же час, до виходу першої збірки ім’я В. Симоненка в пресі, особливо у поетичних рубриках з’являлося досить рідко. Можливо, тому, що писав мало? Хоча, як зазначав той же П. Ротач, у відповідь на це питання: «Василь Андрійович відповів так: «Вірші пишу, скільки себе пам’ятаю». Отже, робить висновок літературознавець: поет «просто був вимогливим до себе й не поспішав виходити на люди».

Справді, за життя поета вийшла лише одна збірка поезій «Тиша і грім» (К., 1962). Але й надалі його поезії видавалися не часто і надто скромними тиражами: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966). У 1968 році (у перекладі російською) вийшла невеличка збірочка «Избранная лирика». Окрім поезій, вийшли дві казки «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964) та збірка оповідань «Вино з троянд» (1965). І тиша… На ціле десятиліття. Лише у 1981 році нарешті виходить збірка поезій «Лебеді материнства».
До речі, з усіх названих видань наша бібліотека має лише видання «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968) і «Лебеді материнства» (1981).
Виникає цілком логічне питання, а чому не перевидавалися твори поета, невже вони не користувалися попитом? Та ніби й ні. Якщо поглянути на ці видання, то навіть недосвідченому користувачеві стане зрозуміло, що ці книжки не стояли поважно на бібліотечній полиці, а жваво спілкувалися із читачами.
Несподівану відповідь на це запитання ми знаходимо на сторінках журналу «Український вісник» за 1971 рік. (До речі, «Український вісник», який позиціонує себе як захалявний журнал з України – є передруком позацензурного суспільно-політичного журналу, що виходив на теренах України у самвидаві. Його видавцем і відповідальним редактором був В’ячеслав Чорновіл.
Студентка з Чехословаччини Анна Коцур (яка на той час навчалася у Київському державному університеті) вивозила деякі примірники у Пряшів, звідки Павло Мурашко передавав його на Захід. Вже там журнал передруковували в-ва «Смолоскип» ім. В. Симоненка в Балтиморі (США), «Сучасність» в Мюнхені (ФРН) та Українська видавнича спілка у Лондоні. Цей номер є, власне, відбитком-передруком четвертого випуску «Українського вісника» за 1971 рік, виданим Українською видавничою спілкою у Лондоні).
Повертаючись до творчості Симоненка, зустрічаємо на сторінках «Українського вісника» наступне: «У Самвидаві політичні поезії В. Симоненка з’явилися ще за життя поета та при його активному сприянні. Із часом, Василь Симоненко поряд із Миколою Холодним став вважатися найпопулярнішим поетом українського Самвидаву. З огляду на незначні (офіційні – авт.) тиражі і величезний попит, поширюються в передруках, фотокопіях і магнітофонних записах не тільки недруковані твори, але й вірші із збірок. Є підстави вважати, що загальний самвидавівський тираж Симоненкових творів набагато перевищив видавничі тиражі».
До речі, самвидавівські твори В. Симоненка нерідко супроводжувалися примітками, що пояснювали, яку саме частину його твору було сфальсифіковано і яким чином. Інколи це були факти, які висвітлювали неприглядну дійсність УРСР. Зокрема, після вірша «Жах» додається наступне пояснення «у Симоненка вірш або немає назви, або називається «Жах». У збірках «Земне тяжіння» та «Поезії» поставлено для затуманення спрямування заголовок «Пророцтво 17 року» і дописано два останні рядки», а після вірша «Курдському братові» ми читаємо: «відомий факт, що на Тернопольщині був засуджений на 7 років ув’язнення викладач технікуму тільки за те, що правильно зрозумівши спрямування Симоненкового вірша, переробив його, поставивши у двох місцях замість «курде» - «українцю».
Таким чином, на теренах радянської України паралельно існували як офіційно дозволені (інколи спотворені цензурою) твори В. Симоненка, так і заборонені твори, що активно розповсюджувалися у «Самвидаві». Мабуть саме цим можна пояснити спробу посмертного замовчування творчості поета в Радянській Україні – адже його вже неможливо було ні залякати, ні зламати – тільки піддати забуттю його творчу спадщину. Та коли це не вдалося – була випущена офіційна збірка творів «Лебеді материнства», як спроба канонізувати підцензурну спадщину поета, а самого Василя Симоненка подати як бездоганного українського радянського поета, що неухильно дотримувався «партійної лінії».
І саме цим пояснюється, те, що «Спадщина Василя Симоненка досі не зібрана і не впорядкована. Він друкував багато своїх творів у центральній і провінційній пресі, багато з них лишаються тепер практично за межами досяжності. Ще більш неясна доля недрукованої спадщини поета…. Правдоподібно частина їх потрапила до рук Спілки письменників України і може залишитися назавжди невідомою. Заяви про те, що твори Симоненка «збираються» й «упорядковуються» для публікації треба брати із великим застереженням: щось сфальшують і надрукують, щось постараються остаточно заховати». Ці слова видавця із діаспори Івана Кошелівця (сказані 1965 року) підтвердилися у 1981 році виходом збірки «Лебеді материнства», яка позиціонується як тематична збірка, куди увійшли поетичні і прозові твори, що друкувалися у збірках «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії», «Вино з троянд» і та частина творчого доробку, яка публікувалася в періодиці.
Та, крім цього, існувало ще одне джерело поширення творів нашого земляка - видання української діаспори. Перше видання творів Василя Симоненка – збірка поезій «Берег чекань» вийшла у Нью-Йорку 1965 року та користувалася підвищеним попитом (у 1966 р. був навіть був додрукований додатковий наклад цього видання).
Назва цієї збірки є досить символічною. За словами видавця Івана Кошелівця: «За кордоном поширилися чутки, що Симоненко ще в 1962 чи 1963 році підготував до друку збірку поезій під такою назвою, але її радянські видавництва відкинули». На підтвердження своїх слів він приводить цитату із журналу «Сучасність» (за 1965 р. № 1 с. 3): «…друга збірка «Берег чекань», що була підготовлена до друку 1963 року, не побачила світу – вона в рукописах почали жити й ходити між людьми (особливо між молоддю) по всій Україні…». Та, зважаючи на те, які твори мали увійти до цієї збірки, видавець сумнівається, що вони могли б бути видані і зазначає, що Василь Симоненко знав про це найкраще і тому навряд чи звертався до радянських видавництв. Тому, продовжує далі видавець: «Правильніше, мабуть, буде говорити про вимріяну поетом збірку, до якої він відкладав усе те, що під сучасну пору не можна було друкувати, і з ним треба було чекати на слушну годину, яка бозна коли прийде. Чекання ймовірно навело поета на вибір саме такої назви. Лишаючись в сфері припущень, можна думати далі, що з відкладеного щось менш «неблагонадійне» Симоненко давав до друку в поточній пресі, дещо давав читати своїм друзям. Таким чином ці твори пішли по руках і дійшли за кордон».
До першого видання збірки «Берег чекань» увійшли наступні твори: 1) окремі твори із офіційних збірок поета «Тиша і грім» та «Земне тяжіння»; 2) окремими розділами виділені твори, що їх сфальшувала радянська цензура, та твори, заборонені в СРСР і офіційно недруковані; 3) щоденник поета «Окрайці думок», відомий в СРСР лише в рукописному вигляді. Наприкінці наведено додатки, у яких подаються вірші і статті на пошану Симоненка та в СРСР відомі лише самвидамівським читачам. На думку видавців, саме такий уклад творів відповідав би бажанню В. Симоненка «бачити під цією назвою все найкраще з написаного ним», а з іншого боку – дозволяв би закордонним читачам скласти біль-менш повне уявлення про творчість поета.
У 1973 році у Мюнхені виходить друге видання цієї збірки – розширене і доповнене. До цього видання додатково ввійшов цикл поезій із збірника «Поезії» 1966 року - «Листи з дороги» і «Казки», та оповідання із збірки «Вино з троянд» 1965 року.
Крім цих збірок, твори Симоненка активно друкувалися і на сторінках періодичних видань української діаспори.
І хоча твори, які потрапили за кордон і друкувалися там, безумовно становили лише якусь частину (і невідомо яку) з Симоненкових творів, заборонених в УРСР та саме цим виданням ми можемо завдячити тим, що вони зберегли хоча б частину літературної самвидавівської спадщини поета, як пізніше увійшла до збірок, виданих вже на теренах сучасної незалежної України.
Згадані твори з української діаспори зберігаються в Українсько-канадському центрі ПОУНБ ім. І. П. Котляревського. Загалом, фонд літератури цього центру вражає своєю багатоаспектністю і різноманітністю, включаючи в себе як книжкові видання з усіх галузей знань, так і досить вагомий наклад періодичних видань. Вивчення і дослідження цього фонду може принести чимало несподіваних відкриттів і знахідок, зокрема, розкрити невідомі, або маловідомі подробиці із життя видатних українців чи заповнити «білі плями» у висвітленні історичних подій. Також досить цікавим є процес ознайомлення із поглядами та судженнями наших земляків, що жили по той бік «залізної завіси».