Деякі зауваження щодо використання джерелознавчої бази при проведенні регіональних досліджень життя та творчості Ю. І. Липи (за фондами ПОУНБ ім. І. П. Котляревського)

Вивчення та дослідження видатних особистостей та їхньої творчої спадщини завжди було непростим завданням, особливо в реаліях нашої держави. Цілеспрямоване заідеологізоване трактування історичних віх розвитку України та виключення із суспільно-культурного процесу згадок про окремих особистостей на тлі перманентних буремно-революційних подій призводило до втрати (або навмисного знищення) як архівних документів, так і літературно-мистецьких творів та наукових напрацювань дослідників, і, як результат, наразі ускладнює і так непрості краєзнавчі пошуки.

Життя і творчість нашого земляка Юрія Липи є таким яскравим взірцем. Втрата архівних і метричних документів Ю. І. Липи та майже повна відсутність його творів в Радянській Україні була закономірною з огляду на наступну його характеристику «Д-р Юрій Липа, визначний публіцист і письменник, лікар УПА, загинув геройською смертю в боротьбі з більшовиками» [1, С. 3]. І лише з набуттям незалежності ми нарешті отримали можливість повернути з небуття постать нашого видатного земляка та його творчу спадщину. А завдячувати збереженню пам’яті про Ю. Липу та його літературно-публіцистичної спадщини ми в повній мірі повинні нашім землякам із української діаспори, які не тільки зберегли першодруки і здійснили автентичні перевидання творів Ю. І. Липи, але й залишили нам свої унікальні дослідницькі праці. Ці добрі наміри були підкреслені ними в наступнім гаслі: «Щоб було ясно для приятелів (і ворогів) – заявляємо, що перевидаємо цю, і інші праці Ю. Липи та других Авторів, лише тому, щоб зберегти їхню духовну спадщину для майбутніх поколінь» [8, С. 2]. Завдяки їхнім зусиллям «жорстоко переслідувані долею та ворогами… книжки Юрія Липи потрапили все ж таки здебільшого різними шляхами, до рук принаймні української еліти» [1, С. 5].
Власне, на даний момент, в Україні існує гідний доробок перевидань поетичних та науково-публіцистичних творів Ю. І. Липи та напрацювань сучасних українських дослідників-липознавців. Але хочемо зауважити, що перевидання творів Ю. Липи з української діаспори та перші розвідки-спомини діаспорних дослідників, які поклали початок сучасному українському липознавству, і сьогодні не втратили своєї науково-дослідницької значимості. Тож розглянемо творчий доробок видань з української діаспори, який зберігається у фонді відділу Канадсько-Українського бібліотечного центру Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського.
Почнемо із праці Ю. Липи «Призначення України» (Львів, 1938 р.). За свідченням Л. Биковського, дана праця «…не встигла ще розійтися як слід поміж читачами, як Західню Україну зайняли москалі (1939) і більша частина його примірників була знищена більшовиками» [1, С. 4]. У фонді нашої бібліотеки цей твір представлений двома перевиданнями – 1) київське видання 1997 році (видане за сприяння фундації імені О. Ольжича) та 2) нью-йорське видання 1953 року. Власне, текст цих видань абсолютно ідентичний і спостерігаються лише незначні розбіжності у структурному компонуванні матеріалу. Єдина, але досить суттєва відмінність між цими двома виданнями – із київського видання зникли 1 мапа та 12 схем у авторському тексті. Тож, хоча видавці «з поваги до автора… зберегли мовностилістичні та правописні особливості видання, випущеного у Львові 1938 року» [10, С. 1] це дещо зменшує дослідницьку цінність видання, оскільки при цьому втрачено оригінальність авторської аргументації викладеного історичного матеріалу.
Продовжимо аналітичне дослідження вивчивши ще одну працю Ю. Липи «Ліки під ногами: про лікування рослинами» (Краків-Львів, 1943 р.). Даний твір представлено нью-йоркським перевиданням 1962 року. Передовсім, це видання є цінним посібником, в якому всебічно розглянуто лікарські рослини – починаючи з їхніх назв, мальованих зображень, місць зростання до особливостей збирання, зберігання та використання в лікарській практиці. Також тут можна знайти відомості з історії медицини та лікарської справи, як світової так і регіональної. Зокрема, наші полтавські дослідники-краєзнавці можуть не тільки здобути відомості з історії розвитку аптекарської справи на Полтавщині, а й отримати доволі інформативний бібліографічний список-посилання на праці дослідників українського «народного лічництва» на Полтавщині, які стануть у пригоді для подальших краєзнавчих розвідок. Крім того, з даної праці можна почерпнути і деякі факти з біографії Ю. І. Липи.
Зауважу, що на просторах інтернету (можливо, і в інших бібліотеках) можна знайти видання, які позиціонують себе як «репринтні», але при цьому не вказують першоджерело (наприклад, дрогобицьке перевидання 1991 р). І хоча дане видання і позиціонує себе як «репринтне», але його не можна визначити як «автентичне» стосовно оригінальної праці Ю. Липи (1943 року). Порівнявши ці два перевидання, можна дійти висновку, що «репринтне» видання зазнало значного купірування авторського тексту. Власне, весь текст був жорстко рецензовано з ідеологічних міркувань. Наприклад, із першого розділу виключені як назва самого розділу «Вступні уваги» так і перший абзац: «Це було в 1919 році. Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці та Поділлі більшовиками і поляками, не мала незвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати» [8, С. 3]. Потрібно зауважити, що виключення даного абзацу одночасно прибирає небажані ідеологічні згадки-паралелі та кардинально змінює висвітлення постаті Ю. Липи, переносячи акцент з «лікаря УПА» до «лікаря-терапевта», Мабуть, приблизно із тих же міркувань було вилучено, як на мене, досить нейтральне зауваження: «Під час війни 1914-1918 рр., а тепер, у німецькій державі влади заохочують і популяризують техніку приготовлювання на довше таких рослин (для боротьби із цингою – авт.)» [8, С. 24]. І такі «вилучення» йдуть по всьому тексту. Крім того, в «репринтному» виданні повністю вилучено три важливі прикінцеві розділи:«Група важніших рослин» (в якому назви лікарських рослин подано латинською мовою), «Латинсько-український словничок рослин» та «Українсько-латинських словничок рослин». Ці вилучення, на мою думку, применшують наукову цінність видання, переводячи його із категорії серйозного наукового дослідження у розряд науково-популярних видань, щось на кшталт «домашнього лікарського порадника». Це навіть підкреслює передмова (відсутня в оригінальному виданні): «У книжці лікаря-фітотерапевта та письменника Ю. Липи (1900-1944) простежено українські традиції лікування травами, вміщено ботанічні описи рослин, пропонованих для домашньої аптечки (при цьому малюнки до опису рослин вилучено – авт.), вказано їх фармакологічну дію, способи застосування в домашніх та амбулаторних умовах. Подано також 114 найважливіших рослин із зазначенням показань і призначень». [http://spadok.org.ua/znakharstvo/uriy-lypa-liky-pid-nogamy].
Тож, ґрунтуючись на цих спостереженнях, можна зауважити, що при дослідженні творчості Юрія Липи, бажано ознайомлюватися із декількома перевиданнями його праць, а починати, по можливості, з «незмінних» перевидань творів Ю. Липи видавництвами української діаспори.
Не менш пізнавальним для пошуковців буде звертання як до наукових напрацювань липознавців з діаспори, так і до мемуарів та спогадів осіб, які особисто знали Ю. І. Липу. Використання даних матеріалів дозволяє проводити різноманітні наукові розвідки та дослідження, підтверджуючи при цьому вже широко відомі факти біографії Ю. Липи чи уточнюючи та розширюючи маловідомі. Наведемо декілька спостережень для підтвердження даного наративу.
Починаючи вивчати біографії Ю. І. Липи ми відразу ж наштовхуємося на кардинальні розбіжності стосовно місця його народження. Чимало біографічних джерел (особливо діаспорних) зазначають, що Ю. І. Липа народився 5 травня 1900 в Одесі. Але більш пізніші дослідження спочатку подають як уточнення-розбіжність, а потім як загальновизнаний факт те, що Юрій Липа народився 22 квітня 1900 року в містечку Старі Санжари Старосанжарської волості Полтавського повіту Полтавської губернії. Цю неузгодженість можна пояснити значними лакунами у джерелознавчій базі життєпису Ю. Липи, через що сенсаційне відкриття щодо уточненого місця народження Ю. Липи було зроблено одеським істориком медицини В. В. Васильєвим лише у 2001 році. [7]. Що ж стосується офіційного визнання даного факту то липознавцям знадобилося більше десяти років та «повторне віднайдення безцінного документа – копії витяги з метрики студента правничого факультету Новоросійського університету Георгія Івановича Липи, що зберігалася в його особовій справі… оскільки оригінал метрики та метричні книги втрачені»[7, С. 60]. Але вивчаючи біографію Ю. І. Липи у викладі знаного липознавця з діаспори Л. Биковського знаходимо досить цікаву примітку-заперечення в одній із статей. Автор, попередньо зазначивши що «народився Ю. Л. в Одесі», одразу ж робить зауваження «А не на Полтавщині, як подає пок. Д-р Дм. Бучинський. Див. «Свобода», ч. 213, 1934» [4, С. 37]. Таким чином, ми не тільки отримуємо ще одне підтвердження факту народження Ю. І. Липи на Полтавщині із уст українського літературознавця Д. Бучинського (який можливо отримав ці відомості безпосередньо від Ю. Липи), але й зазначаємо, що у колі діаспорних дослідників-липознавців ще з 30-х років ХХ століття вказувалася Полтавщина, як справжнє місце народження Ю. Липи, хоча ця позиція і не набула офіційного визнання.
Не менш цікавими об’єктами досліджень є спогади і мемуари (незважаючи на їх суб’єктивність) осіб, безпосередньо знайомих із Іваном та Юрієм Липою. Вивчаючи їх, можна не тільки уточнити, і, можливо, дещо розширити загальновідомі факти, але й окреслити для себе нові напрями краєзнавчих розвідок. Зокрема, у своїх споминах про І. Л. Липу видатний церковний і громадський діяч І. Огієнко згадує цікавий факт: «Було це у вівторок 10-го жовтня 1922 року, коли Ів. Липа завітав до мене і просив мене як ректора Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету, видати відповідну довідку його синові Юркові про те, що він був два семестри (1919-1920) на Юридичному факультеті в Кам’янці. Звичайно, потрібну довідку я охоче видав». [12, С.703]. А у споминах М. Мухина про спілкування-листування з Ю. Липою, зустрічаємо згадку про нашого земляка – полтавського художника-іконописця Петра Холодного (можливо, про його сина?): «Листи Ю. Липи, яких у мене назбиралося чимало, я старанно зберігав і перед опущенням Ужгороду в листопаді 1938 р.... листи Ю. Липи вирушили з Ужгороду на схованку до одного з мальовничих сіл Карпатського Середньогірря, де їх мадярське королівське військо урочисто – під стрибки чардашу – напевне спалило в березні наступного року разом із гарним медальйоном-мініатюрою портретом Ю. Липи барвними олівцями праці Петруся Холодного (дарунок Ю. Липи мені)» [11, С. 47].
Ще одна вагома причина звертання до діаспорних видань, яка не втратила актуальності і донині – наявність безцінного бібліографічного матеріалу. Завдячуючи цим бібліографічним спискам та бібліографічним огдядам можна скласти більш-менш цілісне уявлення про творчий доробок Ю. Липи – його тематику, роки та місце видання (чи перевидання) і навіть подальшу долю його прижиттєвих видань. Дуже важливими в цьому плані є біобібліографічні розвідки Л. Биковського[1, 2, 3, 5, 6], який не тільки подає бібліографічні списки творів Ю. Липи, але й робить бібліографічні огляди наукових праць дослідників-липознавців з діаспори.
Оглядаючи сучасний стан липознавства в Україні можемо визнати наявність вагомого доробку як перевидань творів Ю. Липи, так і наукових літературно-краєзнавчих праць сучасних дослідників. Але на тлі цих напрацювань джерелознавча база діаспорних видань займає особливе місце першоджерела-започаткування липознавства в Україні, що і на сьогодні не втратило своєї науково-пізнавальної цінності.


Список літератури
1. Биковський Л. Апостол новітнього Українства (Юрій Липа). Ч. 42 / Л. Биковський ; Український Морський Інститут. - 2-е вид. - Женева : [б. в.], 1946. - 8 с.
2. Биковський Л. До справи пізнання життя і творчості Юрія Липи // Нові дні. – 1966. - № 200. – С. 9-14.
3. Биковський Л. Публіцистика Юрія Липи (закінчення) / Л. Биковський // Розбудова держави. – 1955. - № 2. – С.115-121.
4. Биковський Л. Юрій Іванович Липа (1900-1944) : біографія / Л. Биковський // Український історик. – 1964. - № 2/3. – С.35-40.
5. Биковський Л. Юрій Іванович Липа (1900-1944) : (продовження) / Л. Биковський // Український історик. – 1964. - № 4. – С. 36-39.
6. Биковський Л. Юрій Іванович Липа (1900-1944) : (закінчення) / Л. Биковський // Український історик. – 1965. - № 1/2. – С. 49-55.
7. Кучеренко С. Родовід Юрія Липи / С. Кучеренко // Мачуський збірник : збірник наукових праць / Мачухівський краєзнавчий музей; ред. А. В. Гейко. - Полтава : АСМІ, 2017. -Вип. 1 : Над Чумацьким шляхом. - 2017. - 188 с. : іл.
8. Липа Ю. І. Ліки під ногами! : про лікування рослинами / Ю. І. Липа. - 3-тє незмінене вид. - Нью-Йорк : Говерла, 1962. - 111 с.
9. Липа Ю. І. Призначення України : з 1 мапою і 12 схемами в тексті / Ю. І. Липа. - 2-ге незмінне вид. - Нью-Йорк : Говерля, 1953. - 308 с.
10. Липа Ю. І.Призначення України / Ю. І. Липа. - К. : Фундація ім. О. Ольжича, 1997. - 268 с.
11. Мухин М. Яснозбройний Юрій / М. Мухин // Київ. – 1953. - № 1. – С. 41-47.
12. Огієнко І. Світлій пам’яті Івана Липи (1919-1922 роки) / І. Огієнко // Визвольний шлях. – 1968. - № 6. – 608-710.

Видатні родини Полтавщини (К)

Калачевські

Енергію і практичність, що поєднувалася з любов’ю до людей і природи Калачевські успадкували від своїх предків. Федір Іванович Калачевський у 14 років розпочав військову службу, яка тривала чверть століття і протягом цього часу він пройшов усі сходинки військової ієрархії. Ф. Калачевський створив сім’ю і  поселився на землях, які недавно звільняв від турків. У Херсонській області він заснував два хутори і започаткував рід Калачевських.
Микола Федорович Калачевський був восьмим із дванадцяти дітей у родині. Згідно з родинною традицією він з юнацьких років став до військової справи. Конфлікти, що він мав під час військової служби, посприяли рішенню батька не посилати своїх синів до війська, а дати їм цивільну освіту.

Двоє синів Михайло Миколайович і Сергій Миколайович Калачевські були особистостями непересічними.

Михайло Миколайович Калачевський належить до числа найвидатніших представників української музичної культури ІІ половини ХІХ ст. Він одержав музичну освіту в Лейпцизькій консерваторії. Найвідомішим його музичним твором стала «Українська симфонія». У цьому взірці класичної симфонії, написаному на народнопісенному матеріалі, молодий композитор м’якою лірикою, дотепним гумором, героїчним епосом прагнув емоційно відтворити життя й побут українського народу. Однак того ж року з’явився сумнозвісний Емський указ про заборону виявів української культури, й «Українська симфонія» надовго зникла з національного життя.

Після закінчення консерваторії М. Калачевський повертається до м. Кременчука, де, в основному, і прожив своє життя. Життя його мало яскраво виражні дві сторони: громадську і музичну.
Впродовж десятиліття він керує управою Кременчуцького земства, багато зробивши для розвитку медичної й освітньої сфер.
Він організовує регулярні музичні зібрання й вечори, засновує камерне тріо. М. Калачевський бере активну участь у мистецькому житті Полтави, започаткував нотну бібліотеку місцевого філіалу Російського музичного товариства,сприяв організації гастролей симфонічного оркестру Д. Ахшарумова. Відомий нині доробок М. Калачевського – понад 20 солоспівів, 4 оригінальні п’єси для фортепіано – має велике мистецьке значення. Аглибоко народна «Українська симфонія» розширила межі українського музичного романтизму, підготувавши грунт для наступного розвитку національного симфонізму.

Дружиною М. Калачевського була В. Пашканова. У їхній сім’ї народилося троє дітей. Син Олексій, дочка Євгенія та син Сергій.

Визначною особистістю була дружина композитора Варвара Василівна. Вона одержала блискучу освіту, практично самотужки управляла маєтком і займалася вихованням дітей, чоловік постійно був у роз’їздах. Її клопотаннями після смерті чоловіка була збудована церква у маєтку Семимогилах. Значні кошти витрачала В. Калачевська на соціальні потреби, зокрема на притулок для престарілих і дітей у м. Глобине. Вона виділила значну суму для обладнання палати в земській лікарні м. Глобине, в якій лікувалися поранені солдати російсько-японської війни 1904-05 рр. Уклала вона кошти і в будівництва цукрового заводу в Глобиному, її коштом упорядковувався шлях з Семимогил до Глобиного. Коли розпочалися буремні події 1917 р. благодійниця продовжувала жити у маєтку, займатися благодійністю. Вона була попечителем 2-ї санітарної роти запасного полку в м. Кременчуці.
Після 1917 р. доля родини Калачевських невідома. Є лише окремі здогадки, версії. В. Калачевська переїхала до Криму і, за переказами, стала монахинею Бахчисарайського монастиря, пізніше емігрувала до Греції. Її дочка Євгенія теж виїхала з чоловіком за кордон.

Внутрішнє багатство представників цієї родини було притаманне і брату композитора Сергію Миколайовичу Калачевському. Його називали Нобелем Півдня України, а його життєвим кредо були слова: «Все боїться часу, але час боїться доброти».

Після отримання диплому лікаря С. Калачевський почав практикувати в земських установах Кременчука.
С. Колачевський, беручи приклад із хірурга М. Пирогова, двічі вирушав у складі загону Червоного Хреста на Балкани, де допомагав повсталому  болгарському народу у боротьбі за незалежність.
Після одруження дружина С. Калачевського його дружина Є. Розмарінца принесла йому  як посаг землю, де було відкрито родовище залізної руди. З цього часу доля С. Калачевського тісно переплелася із Криворіжжям. Він розгорнув бурхливу діяльність по розробці залізної руди, брав кредити, залучав інвесторів. Величезні зусилля і кошти вкладалися у залучення кваліфікованого персоналу, створення цивілізованих умов праці і побуту, закуповувалася і освоювалася нова техніка. Великі суми коштів витрачалися на благодійність. Усі плани і задуми С. Калачевському реалізувати не вдалося, він помер 1911р.

КАПНІСТИ
Найстаровиннішими та найзнаменитішими серед старшинських родів грецького походження є Капністи (Капніссіси). Походять вони із середземноморського острова Занте. Капніссіси належали до найвпливовіших родів острова. Перші вірогідні відомості про представників роду датуються серединою XV cт. Неодноразово Капнісісси воювали на боці Венеційської республіки проти Османської імперії.
Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (середина XVII ст.). Його син Стомателло за військові заслугт перед Вереційською республікою одержав спадковий графський титул. Онук Стомателло Петро Христофорович озброїв згін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 р.

Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович із сином Василем був змушений втекти під захист російського уряду. Так Василь Петрович Капніст (так його найменували на новій батьківщині) став першим із Капністів, котрий знайшов собі вітчизну на українських теренах. Військові таланти, які Василь успадкував від предків, сприяли зміцненню його позицій серед козацької старшини. За військові заслуги його призначили миргородським полковником, він отримав великі земельні володіння і став одним із найбагатших поміщиків Гетьманщини, він навіть сперечався за гетьманську булаву з К. Розумовським.
Від двох шлюбів В. П. Капніст мав шестеро синів, з яких справжньою славою української культури став Василь Васильович – видатний письменник і громадський діяч.
Високо освічений, вихований на творах М. Ломоносова, Г. Сковороди, після виходу у відставку з військової служби В. Капніст плідно займався громадською і літературною діяльністю. Він був предводителем дворянства Миргородського повіту. 1787 р. В. Капніст очолив гурток українських автономістів, який виробив проект відновлення козацького війська. З метою повернення Україні самостійності він вів переговори з антицарськими колами в Польщі, заручався підтримкою пруського короля на випадок збройного повстання автономістів проти Російської імперії. Залишив по собі помітний слід у справі сприяння розвитку вітчизняного сценічного мистецтва. Найвизначнішими як із художньої так і з соціальної точки зору були його вірш «Ода на рабство» та п’єса «Ябеда». Він увійшов в історію вітчизняної літератури як яскравий взірець літературного класицизму та сентименталізму.
На надгробку поета зберігся напис:
Капнист сей глыбою покрылся,
Друг муз, друг родины он был,
Отраду в том лишь находил,
Что ей как мог служа трудился
И только здесь он опочил.
Цікавою особистістю був Петро Васильович Капніст, брат поета. Після виходу у відставку з військової служби він понад двадцять років мандрував Європою, жив у Нідерландах, під час революції у Франції перебував у охороні короля Людовіка XVI. Після страти короля повернувся на батьківщину закінченим республіканцем з дружиною-британкою. У своєму маєтку с. Трубайці (тепер Хорольського району) заснував так звану Трубайцівську республіку для 800 кріпаків.
Сини В. Капніста Олексій, Семен та Іван виховані на високому громадянському патріотизмі були добре знайомі з братами Муравйовими-Апостолами та іншими декабристами та переймалися їх благородними ідеями. Вони були членами «Союзу благоденства». У разі успіху повстання декабристи мали намір призначити І. Капніста членом Верховного правління тимчасового уряду Росії. Олексій також належав до кола спілкування Кирило-Мефодіївського братства.
Дочка В. Капніста Софія Василівна (після одруження Скалон) відома письменниця-мемуаристка. Патріотичним колам України був добре відомий своєю відкритістю полтавський дім С. В. Скалон. В її гостинному  салоні бажаними гостями були М. Гулак, О. Навроцький, М. Гоголь. Тут читалися заборонені вірші Т. Шевченка, А. Міцкевича.
Відомою особистістю в Російській імперії був великий землевласник з України Іполит Іполитович Капніст, котрий був депутатом  ІІІ і ІV Державної думи, один із лідерів політичної течії октябристів. Його дружина Єлизавета Василівна (у дівоцтві Магденко) була особистістю проявила себе на ниві охорни здоров’я і благодійності. Вона отримала освіту сестри милосердя і працювала у військовому госпіталі під час російсько-ткрецької війни, виявила себе умілою організаторкою заходів під опікою Товариства Червоного Хреста, зокрема створила санітарний загін для боротьби з епідемією дифтерії у Полтавській губернії. Особливо яскравою сторінкою в діяльності Є. Капніст була російсько-японська війна. Шестидесятирічна графиня формувала загони сестер милосердя, що їх посилали для армії на Далекий Схід, організувала роботи по прийому, розміщенню і лікуванню поранених. За подвижницьку працю була нагороджена медаллю Червоного Хреста і одержала особисту подяку імператриці.
Легендою зараз здається чудесне зцілення у кінці далекого ХІХ ст. тяжко хворої юної графині Марії Володимирівни Капніст.
Дружиною Володимира Івановича Капніста була донька математика М. Остроградського. Саме її спадщиною була Козельщина, яку облюбувала для життя сім’я Капністів. У Козельщині в каплиці зберігалася фамільна ікона Божої Матері. Тяжко хвора Марія Капніст зцілилася після натхненної молитви перед нею. Вдячні батьки заснували у маєтку Різдвяно-Богородицький монастир, де і зберігається канонічно відтворена ікона Козельщинської Божої Матері, яку наші предки визнали чудотворною.
Від початку ХХ ст. відомості про родину Капністів мають уривчастий характер. Доля розкидала Капністів по різних світах, життя інших закінчилося трагічно. У м. П’ятигорську більшовиками було розстріляно начальника Морського Генштабу графа Олексія Капніста. Ростислав Ростиславович-старший, відомий збирач старовини, був розстріляний поблизу м. Судак. З його п’ятьох дітей загинули двоє, але й тим, хто залишився живим випала нелегка доля. Його донька Марія Ростиславівна Капніст – видатна українська актриса. Життєвий шлях цієї жінки був тяжким і тернистим, на довгі роки перекреслений жахіттями сталінських таборів, але до останніх років вона зберегла свій оптимізм. Юнацьку жартівливість і запал. Ніякі негаразди не зламали її, не згасили величезної любові до життя. М. Капніст запам’яталася ролями у фільмах “Руслан і Людмила», «Таврія», «Іванна», «Бронзовий птах», «Олеся», «Шанс», «Дике полювання короля Стаха». Актриса писала: «Кожна мить прожитого життя – неповторна, неоціненна. Іхоть життя дало мені чимало нелегких випробувань – не жалкую за своєю долею. Давати силу іншим – це найбільша радість життя. Будьте добрими. Пам’ятайте, що найкраща справа на землі – це творити добро».
Завдяки шлюбам, Капністи  перебували у родинних зв’язках із багатьма відомими на Полтавщині родами – Білуха-Кохановськими, Калачевськими, Кочубеями, Магденками, Муравйовими-Апостолами, Остроградськими, Полетиками, Рєпніними та іншими. Рід графів Капністів, визнаних у цій гідності в Росії в 1876-1877 роках, унесений до родовідної книги Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній.


КИСІЛІ
Викладач Гадяцького училища культури імені І. Котляревського, заслужений майстер народної творчості України,відмінник освіти України, лауреат двох державних премій Григорій Кисіль, не маючи спеціальної художньої освіти піввіку навчав молодь секретів різноманітних технологій декоративно-прикладного мистецтва.
Своє призначення художник відчув у створенні картин для майбутніх вишивок, які полонили його душу ще з дитинства – з маминих рушників і сорочок. Він говорив: «Мені важливо, щоб кожна жінка, яка б захотіла узятися за вишивання, з легкістю отримувала результат, а від того й задоволення. Тому не допускаю сотень відтінків, як це робить комп’ютер. Хай кожна бере голку в руки і побачить диво на полотні».

Про життя майстра писала його землячка Т. Рубан, журналістка газети «Моє місто»: «Народився Григорій Олексійович першого дня холодного місяця лютого 1936 року… у бідній селянській родині. Пам’ятає, як зовсім маленьким лежав на пічі і мріяв про кольорові олівці, бо вже тоді дуже любив малювати, але не було чим. Григорій Олексійович каже, що мама вміла все… гарно співала, особливо, коли вишивала. А в їхній господі завжди було багато різноманітних вишивок, а надто – рушників, що свідчило в той час про хазяйновитість та майстерність господині. … Коли вперше їхав на роботу, вишила йому матуся сорочку, яку й досі зберігають у родині Киселів».
Наприкінці 70-х років Г. Кисіль разом із родиною повертається на Полтавщину і з того часу працює викладачем декоративно-ужиткового мистецтва. Саме у Гадячі він почав серйозно цікавитися орнаменталістикою і розробляти схеми для вишивки хрестиком. А з 1981 р. чоловік співпрацює з журналами «Жінка» та «Україна».  З того часу на сторінках цих видань надруковано понад 70 художніх розробок – схем для вишивки. Крім того він один із небагатьох у нашій державі, хто займався розробкою художніх шрифтів для вишивки, у тому числі іконописних. Він також розробляв схеми для вишивки хрестиком ликів святих. «Миколаївським дивом» назвають відбиток на склі ікони Миколая Мирлікійського, вишитої Г. Киселем, що зберігається в Успенському соборі м. Гадяча.
Г. Кисіль створив п’ять альбомів вишивок, кожен із яких він присвятив дружині, донькам і онуці. Доньки Оксана та Ірина продовжують справу батька – працюють викладачами декоративно-прикладного мистецтва. 18 портретів за батьковими схемами вишила і подарувала Полтавському краєзнавчому музею імені В. Кричевського донька Ірина. «Вишивка буде вічно з нами, доки ми будемо нацією. Це наш національний символ, наш оберіг. Будьмо гідні цього. Бережімо, шануймо наше одвічне народне мистецтво – українську вишивку. Тож, вишиваймо на втіху собі і на радість людям», - таку заповідь залишив нащадкам Григорій Кисіль.



КОЗЕЛЬСЬКІ
Серед козацької старшини краю Козельські посідали чільне місце. Від діда-прадіда корінні полтавці, шанованого козацького стану. В. Модзалевський зафіксував відомості про рід Козельських з Івана. Але сказано про нього дуже мало, лише те, що жив у першій половині XVII ст. Однак можна припустити, що Іван Козельський у полковій Полтаві був поважним паном.
Наприкінці ХVII ст. у Полтаві був добре знаний представник значковий товариш, «славетний пан, знатний військовий товариш» Степан Козельський. Він мав великі маєтності. Завдяки шлюбним зв’язкам дітей був у родинних зв’язках з іншою козацькою старшиною. С. Козельський підтримував товариські зв’язки з полтавським полковником  Ф. Жученком, Г. Левенцем, П. Герциком. У Степана Івановича Козельського були доньки та два сини – Іван та Павло.
Історія зберегла відомості про Павла Степановича Козельського. Серед однополчан постать Павла досить помітна – «грамотний, відважний і кмітливий козак, з будь-якої халепи міг знайти переможний вихід». Ці його риси проявилися у 1711 році під час Прутського походу. Полтавський полковник В. Кочубей призначив Павла Козельського полковим комісаром «для справности о людських обидах от росийских консистентов». 12 років захищав він інтереси простих людей від здирства й приниження чиновників. За зразкову службу полтавський полковник І. Черняк пожалував П. Козельському в 1718 р. землі та село, яке пізніше отримало назву Козельщина.
Павло Степанович Козельський мав багато дітей. Три його сини чомусь носили одне і те ж ім’я  - Яків. Їх називали старший, середній і молодший. Усі вони були високоосвіченими людьми. Яків Павлович-старший був полтавським полкови осавулом, мав великі і дуже цінну бібліотеку, де, зокрема, зберігалися в рукописах козацькі літописи.
Особливо прославив рід Козельських Яків Павлович-середній. Він був письменником, викладачем,просвітителем-демократом, філософом-матеріалістом. Одержав блискучу освіту і викладав у ряді навчальних закладів Санкт-Петербурга іноземні мови і математичні дисципліни. Як передовий мислитель і демократ , Яків Павлович Козельський-середній виступав з критикою кріпосного права в Російській імперії . Найрозумнішим політичним ладом він вважав республіканську форму влади. Привату форму власності він не заперечував і сам був великим землевласником. Я. П. Козельський засуджував загарбницькі війни, мріяв про вічний мир, взаємну повагу між народами. Дослідники його життя і творчості назвиали його соратником Г. Сковороди і О. Радіщева.
Цікавою особистістю був син Якова-старшого Федір Якович Козельський. Свого часу відомий як поет і прозаїк, мемуарист. Зібрання його творів видано у Санкт-Петербурзі двічі 1769 і 1771 рр.
Рід Козельських, козацько-старшинський, згодом дворянський було внесено до Родовідної книги Полтавської губернії.

КОЗЮРИ
Уперше прізвище козака-січовика Козюри зустрічається у французьких джерелах часів Тридцятирічної війни, коли козацький полк легендарного І. Сірка воював у Франції. Козак Козюра брав участь у штурмі фортеці Дюнкерк. Сімейна хронка засвідчує, що вперше в історії Європи на стінах неприступного Дюнкерка толедський клинок іспанця схрестився з дамаською крицею запорізького козака. Шпага дона Родрігеса була вибита з його рук простим козаком Козюрою. Іспанець здався у полон козакові, а через два тижні був відпущений на волю без викупу доблесним і великодушним героєм.
Пізніше, в часи гетьмана Мазепи, ми зустрічаємо прізвище козака-запорожця Трохима Козюри у складі великого козацького посольства до Петра I, яке «мало домогтися від царя обіцяного жалування». В середині XVIII ст. вреєстрі Переяславського полку, значиться козацький сотник Василь Козюра, серед власників «старшинських хуторів» під Конотопом  числиться Андрій Козюра, духівником запорізьких козаків був дяк Данило Козюра… 
В реєстрі козаків решетилівської сотні за 1718 р. ми зустрічаємо прізвище Гната Козюри, від якого безперервна нитка родоводу йде до сьогодення. Особливістю цього родоводу є той факт, що всі його покоління були козаками – воїнами і землеробами до Степана Кузьмича Козюри, у паспорті якого (виданий 1917 р.) у графі соціальний стан гордо красується «козак».
Останні 5 поколінь – це переважно освітяни, сумарний їх педагогічний стаж – понад 250 років. Зв’язковою ланкою між ними став Іван Козюра, який у двадцятих роках минулого століття працював викладачем бойового мистецтва козаків-характерників секретного підрозділу ОГПУ.
В бурхливі революційні роки початку ХХ ст. на Полтавщині відзначилися Степан Козюра та Сергій Козюра, що були прибічниками Радянської влади. У той же час запеклу боротьбу проти «совєтів» у повстанських загонах на Полтавщині вели Микола та Іван Козюри, а Семен Козюра був помітною фігурою серед старшини отамана Зеленого.
Смертю хоробрих у Другій світовій війні полягли у боях із фашистами Петро, Афанасій, Дмитро і Павло Козюри, а Володмир Козюра був розстріляний як керівник націоналістичної підпільної організації.
Славними літописцями посольського краю називають істориків, краєзнавців Валерія та Ігоря Козюр. Валерій Миколайович Козюра з гордістю говорив, що він не просто краєзнавець а перш за все педагог. Родину Козюр з певністю можна назвати вчительською.
Краєзнавці Козюри одержали освіту на історичному факультеті Харківського державного університету. Валерій Миколайович за родинною традицією став учителем. Ігор Валерійович після закінчення Академії державного управління при Президентові України став державним службовцем.

Творчий тандем Козюр плідно співпрацює у дослідженні історії рідного краю. Кожна їх робота по-своєму оригінальна, цікава  та захоплююча. «Не марнуйте свій час, намагайтесь, щоб кожна хвилина давала свою віддачу, - говорив В. Козюра. Він часто цитував Л. Костенко: «Не час минає, а минаєм ми». Валерій Козюра – автор більш ніж двадцяти книг з історії рідного краю, цілої низки підручників та методичних розробок з історичного краєзнавства. У періодичній пресі за тридцять п’ять років опублікував понад 450 статей, нарисів про історію рідного краю. В. Козюра зібрав і вніс до обласної «Книги Пам’яті» 12,5 тисяч прізвищ луб енців, які полягли у роки Другої світової війни; повернув із небуття і вніс до книги «Курган Скорботи» 8,5 тисяч прізвищ жертв голодомору на Лубенщині; 3,5 тисячі прізвищ земляків-учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС – до книги пам’яті «Обпалені Чорнобилем». Робота по вивченню і дослідженню минулого рідного краю захопила і сина - Ігоря Козюру. Допитливий хлопець із учительської родини з дитинства ріс поряд із краєзнавцями, дослідниками рідного краю, отже не стати краєзнавцем він просто не міг. Викладацьку роботу в Полтавському університеті економіки і торгівлі він проєднує із державною службою і краєзнавчим пошуком. І. Козюра є автором 29 книг і майже 500 статей з історії рідного краю. За плідну і творчу роботу відзначений краєзнавчою премією імені П. Охріменка, обласними преміями ім.. С. Величка, П. Мирного, В. Симоненка, В. Малика. У 2010 р. він став лауреатом Міжнародної премії «Українська мова- мова єднання», пізніше здобув диплом «Відзнака Наливайка» (Франція). Він є автором «візитних карток» Лубенщини та Решетилівського краю – гербів і прапорів цих районів.
Дослідники рідного краю Валерій та Ігор Козюри писали про свою роботу: «… сьогодні в незалежній і вільній Україні, кожен із нас ще має шанс відродити дерево власного роду. Це надзвичайно захоплююча, хоча й нелегка… праця. Знаємо про це з власного досвіду. Та вона варта будь-яких зусиль. Колись нащадки щиро подякують за неї. Треба тільки поспішати…»

КОРОЛЕНКИ
Рід Короленок веде свій початок від запорізького козака, активного учасника Визвольної війни українців – хорунжого Івана Короля. Він та Семен Короленко згадуються в урядовій книзі м. Миргород за 1655 і 1656 р. У Російському історичному архіві , у фонді Департаменту Герольдії Урядового Сенату зберігається справа про дворянське походження сім’ї Короленка. В ній, зокрема. Вказано, що Іван Король – полковник Війська Запорізького, учасник засідань Миргородського міського уряду у 1661 р. Відомо, що ще з 1784 р. рід Короленків було внесено до шостої частини книги родоводу Київського намісництва.
Єлизавета Яківна Короленко була бабусею видатного вченого В. І. Вернадського. Катерина Яківна і дід В. Г. Короленка, Панас Якович, були рідними братом і сестрою. В. Вернадський характеризував Катерину Яківну, як енергійну жінку, наділену яскравим, вольовим характером. Родинні перекази свідчать, що Л. М. Толстой у романі «Війна і мир» вивів Катерину Яківну в образі «штаб-лікарської дружини», яка пробивалася з обозом до свого чоловіка.  Вчений також зазначав: «Бабуся – Короленко з великої, повної інтелігентських інтересів родини». Рідний племінник Єлизавети Яківни – повітовий суддя колезький асесор Галактіон Опанасович Короленко був батьком видатного російського письменника В. Г. Короленка.
Цікавою особистістю був Євграф Максимович Короленко. Його батько Максим Якович обіймав посаду начальника митниці в Таганрозі. Він був особисто знайомий з імператором Олександром І. Євграф Максимович одержав блискучу освіту. Він сповідував ідеї Вольтера та Руссо. В. Г. Короленко про нього писав: «Старий був дуже цікавий, розумний та оригінальний». За словами племінника, Євграф Максимович»…цікавився всіма питаннями сучасності. Благоговів перед декабристами, схилявся перед Руссо та енциклопедистами, був радикал і республіканець». Він мав неабиякий вплив на світогляд майбутнього вченого В. І. Вернадського. «Ніколи не забуду я того впливу і того значення, яке мав для мене цей старий уперші роки мого розумового життя», - писав В. Вернадський.
Видатний письменник, гуманіст і громадський діяч Володимир Галактіонович Короленко величезну увагу приділяв вихованню своїх дітей. Коли на світ з’явилися доньки Володимир Галактіонович і Євдокія Семенівна були вже сформованими особистостями, любов їх пройшла випробування часом, вони зберегли її у поневіряннях тюрмами та засланнями. Тому діти були зустрінуті подружжям з любов’ю і радістю. У сім’ї було четверо дітей – усі дівчатка: Софія, Наталя, Ольга і Олена. Старша дочка одержала ім’я «за Перовською».

В. Г. Короленко багато думав і писав про революційний рух народовольців от і назвав дочку іменем Софії Перовської.
Перша власна дитина хвилювала і цікавила батька, про що свідчать численні записи у щоденнику. Він уважно слідкував і записував свої спостереження, коли сім’я почала рости. У щоденнику з’явилися записи: «Мої діти», «Мої дівчатка». Дві молодші доньки померли маленькими, а Софія і Наталя стали дорослими, отримали прекрасну освіту, перейняли просвітницькі і гуманістичні погляди батька.
Софія Володимирівна стала засновницею і першим директором Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка у Полтаві.Жінку пам’ятають у Полтаві не тільки томуЮ що вона була дочкою письменника-гуманіста. Унеї були свої заслуги перед полтавцями. Елеонора Блажко, сучасниця Софії Короленко, згадувала: «З трепетом дивилася на неї та слухала її тоді, коли випадала зустріч на годинку, як здавалось, слухала самого Короленка». Життя батька  продовжувало існувати у житті його доньки. Софія Короленко була людиною великої та доброї душі, високої культури та інтелігентності.

Донька письменника так і не відчула щастя бути дружиною, матір’ю. Для неї еталоном завжди був батько. Він говорив: «У Полтаві мало хороших молодих людей, і я невільно заважаю». Від батька Софія Володимирівна перейняла схильність до письменницької праці, любов до природи, мистецький хист.
Так склалося, що молодша донька письменника Наталя завжди залишалася у тіні старшої сестри. Наталя Ляхович була категорично проти створення музею у будинку, де зросла. «Нехай краще читають книги», - говорила вона. Та їй можна поставити в заслугу те, що вона створила власну родину, народила дитину, тим самим продовжила короленківський рід, не даючи йому згаснути.
Наталя Ляхович чудово знала французьку мову її ага до живопису привела її до Тулузької художньої академії, де вона пройшла курс малювання та скульптури.
Молодша дочка, як і старша, через усе життя пронесла щиру і ніжну любов до батька. Н. Ляхович писала: «Я любила отца страстно. Он был выше критики для меня, он для меня был безупречен. Его мнения, мысли стали моим достоянием с самого детства. Все что он делал, - было хорошо. Все, как он думал, - было правильно. Я его считала безупречно прекрасным».
Правнучка В. Короленка Наталя Сергіївна Ляхович стала продовжувати традиції своєї родини. Вона писала вірші , прості і мудрі. Своїми знаннями ділилася з іншими, цінуючи в людях уміння мислити, здатність і бажання творити. Біля Наталії Сергіївни гуртувалися художники, поети, музиканти, майстри народної творчості. Її виховали бабусі Софія Володимирівна та Наталя Володимирівна. У спілкуванні з правнучкою Короленка люди вчилися мислити позитивно, розуміти один одного, розкривати власні здібності.
Родина Короленків нерозривно пов’язана з історією, сьогоденням, мистецьким та інтелігентським рухом Полтави.

КОЧУБЕЇ
За офіційною гіпотезою про походження роду, що ґрунтується на родовій легенді, Кочубеї мають татарську кров, тобто засновником роду був татарин Кучук-бей. У середині ХVII ст. він потрапив на територію Гетьманщини, після хрещення отримав ім’я Андрій. Окрім Андрія Кочубея В. Модзалевському вдалося відшукати відомості про Лавріна Кочубея, який у 1649 р. був реєстровим козаком Білоцерківського полку. П. Г. Клепацький писав: «В ці-то часи [Б. Хмельницького], якщо вірити родоводові Кочубеїв (а він виглядає досить певно), і з’являється в цих місцях [Диканьці] родоначальник їх фамілії, бей Андрій, виселенець із Орди. Цей Андрій, як і його син Леонтій, служили у військових чинах Гетьманщини, одержуючи певні надання від уряду».   

Найвідомішим із роду Кочубеїв був, звичайно, Василь Леонтійович, внук Андрія Кочубея. Саме той Василь Леонтійович Кочубей, який у погоні за гетьманською булавою написав московському царю Петрові І донос на гетьмана України І. Мазепу. Той самий «донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея». В. Л. Кочубей був упливовим  державним діячем. Свою службу він розпочав у канцелярії гетьмана І. Брюховецького. Його кар’єрному успіху сприяв шлюб з дочкою полтавського полковника Любов’ю Федорівною Жученко. Розширення його владних повноважень супроводжувалися великими земельними надбаннями у Чернігівському, Стродубському та Полтавському полках.
Обіймаючи старшинські посади В. Л. Кочубей встиг поріднитися з елітою Гетьманщини. Він був кумом гетьмана І. Мазепи. Гетьман хрестив доньку Кочубея Мотрю.
Мотря Василівна Кочубей, своєю чергою, була найвідомішою жінкою з родини Кочубеїв. Фатальне кохання гетьана і Мотрі стало всесвітньо відомим класичним сюжетом. «Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно на теє болію, що надалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти…», - читаємо у листах гетьмана до похресниці.
Великого успіху в хитросплетіннях шлюбно-політичного життя Гетьманщини досягнув онук Василя Леонтійовича Кочубея  Семен Васильович Кочубей. Він узяв за дружину сестру фаворита імператриці О. Розумовського К. Демешко, що, без сумніву, сприяло його швидкому кар’єрному росту. За політичним впливом, Семен Кочубей став другою політичною фігурою після гетьмана К. Розумовського. Він одержав гетьманські універсали на численні володіння в Чернігівській та Полтавській губернії.
Багато дослідників вважають, що завдяки образу «мученика» Василя Леонтійовича Кочубея та активній шлюбній політиці Кочубеї стали одним із найвпливовіших родів у Гетьманщині.
Великих успіхів досяг Віктор Павлович Кочубей – державний канцлер, перший міністр внутрішніх справ Російської імперії. За імператора Миколи І В. П. Кочубей був головою Державної Ради і Кабінету Міністрів. Він перший із Кочубеїв одержав титул князя. Князь Долгорукий так характеризував В. П. Кочубея: «во всю службу мою, я не могу вспомнить времени, в которое она столь приязна была для меня, как под. начальством Кочубея. Я находил честь и удовольствиезависеть от него. По мне нию моему, не было министра в России просвещеннее и способнее».
В. П. Кочубей увійшов у історію Полтавщини, як видатний будівничий Диканьки. Зокрема його коштом було збудовано найвідоміший нині диканьський храм – Миколаївський з усипальницею родини Кочубеїв.
Для втіхи хворої доньки Віктора Павловича було посаджено в Диканьці знаменитий Бузковий гай, що частково зберігся до наших днів.
Починаючи з Віктора Павловича стихійне накопичення цінностей і старожитностей у сім’ї Кочубеїв набуває принципу системного колекціонування. Василь Вікторович Кочубей все життя займався колекціонуванням, зокрема нумізматикою. За весь свій короткий (38 років) він устиг надбати нумізматичну колекцію, яка після колекції Ермітажу вважалася найвизначнішою у Європі. Крім того В. В. Кочубей залишив для нащадків бібліотеку, що налічувала 5 тис. томів, колекцію срібла, фарфору та картин. Кочубеї були високоосвіченими людьми. Вони добре знали історію своєї країни, свого роду, зібрали багатющий архів, який нараховував десятки тисяч документів.
В історію увійшло ім’я Наталії Вікторівни Кочубей. Вона стала музою О. С. Пушкіна. За часів навчання у Царськосельському ліцеї молодий поет познайомився з Н. Кочубей. Знайомство з Наталею, її розповіді про буремну історію роду, про чудовий диканський маєток спонукали О.Пушкіна до створення поеми «Полтава». Поет не приховував, що образ великосвітської дами Тетяни Ларіної у восьмій главі «Євгенія Онєгіна» він писав із Наталії Кочубей (Строганової).
Родина Кочубеїв відома як фундатори храмів. Одним із найвідоміших меценатів  на Полтавщині був Василь Леонтійович Кочубей. Його син Василь Васильович вкладав кошти у будівництво Хрестовоздвиженського собору. Троїцька церква у Диканьці була збудована коштом Павла Васильовича Кочубея – відомого державного діяча доби Катерини ІІ, цей храм залишається однією з визначних пам’яток українського бароко. Домова церква Марії Єгипетської в садибі Кочубеїв була збудована для членів родини, переважно жінок, що мали замолювати гріхи Мотрі та майже нікому невідомої Аграфени, що втекла з дому проти волі батька та побралася з офіцером. Палацова челядь молилася у Свято-Павлівському храмі на території садиби.
Останнім господарем кочубеївської садиби у гетьманській столиці Батурині був Василь Петрович Кочубей, а його дід Аркадій Васильович провів дослідження роду Кочубеїв і опублікував його під назвою «Сімейна хроніка» . Він зазначав: «… Ручаюсь за правдивость и достоверность сообщаемых мною фактов». Його син Петро Аркадійович увійшов в історію як відомий учений, знаний дослідженнями в галузі мінералогії, хімії, історії техніки. Петро Кочубей став одним з ініціаторів створення Російського технічного товариства, мав звання почесного члена Петербурзької академії наук. Впродовж усього життя він збирав розкішну мінералогічну колекцію, на його честь названий мінерал кочубеїт, а також друза кристалів олександриту отримала назву «друза Кочубея».
Серед представників роду Кочубеїв, які залишили помітний слід в історії України й зокрема Полтавщини, можна назвати Семена Михайловича Кочубея, який передав свій дерев’яний будинок із садом площею більше 83 десятин під Полтавський інститут шляхетних панянок.
Справжній талант підприємця й господарника мав полтавський повітовий предводитель дворянства 50-х рр. ХІХ ст. Лев Вікторович Кочубей. У той час у Диканьці діяли завод із розведення породистих коней, тонкорунних овець. Славився продукцією пивоварний завод. Відкрилися цегельний і гончарний заводи. Брати Лев Вікторович та Сергій Вікторович Кочубеї були ініціаторами створення і першими президентами Полтавського сільськогосподарського товариства.
Родина Кочубеїв до 1917 р. була наближеною до імператорського двору. Після жовтневого перевороту вони опинилися у Києві, де прихильно поставилися до режиму свого родича Павла Скоропадського (дружина гетьмана Олександра була донькою Марії Кочубей). Син Василя Петровича Кочубея Василь Васильович у 1918 р. служив ад’ютантом П. Скоропадського, виїжджав до Берліна як секретар урядової делегації. Після падіння Гетьманату в 1918 р. вони емігрували до Бельгії. Родину Кочубеїв розкидала доля по світах в Україні та за кордоном.
Зараз у Львові мешкає нащадок Кочубеїв – Василь Григорович Кочубей, художній керівник та головний диригент Львівського національного духового оркестру «Галицькі сурми».

КРАТ
Генерал Михайло Крат писав у своїх мемуарах: «Мушу дещо написати про рід Кратів, бо тільки походження й родові традиції були спричинниками того, що я… блискучий старшина царської армії… опинився в українській армії, і від того часу в той чи інший спосіб служу Україні, або українській справі.»
За родовими переказами представники  шляхетного роду Кратів з давніх давен служили в Гадяцькому полку. Григорій Крат у 1812 р. служив у 6-му Чернігівському козацькому полку. «Так Москва, коли їй грозила небезпека… обдурювала нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та привілеїв», - зазначає М. Крат. Цей же Григорій Крат свій невеликий маєток Красну Луку залишив старшому сину Архипу, а молодшому Огієві дав освіту і наказав «служити цареві», бо невеликий маєток не прогодував би всю родину. «Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі… українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до «дворян полтавской губернии» в’язала їх з рідною землею та українським народом » - згадував генерал М. Крат.
Огій Крат служив у царському війську, пізніше був начальником таможні на австрійському кордоні, мав титул дійсного статського радника. Микола Огійович Крат одержав військову освіту і продовжив родинну традицію військової служби. А його брат Юрій навчався  в Петербурзькому університеті, де познайомився із світомими українцями і став активним членом петербурзької громади.
Найвидатнішим представником роду Кратів був генерал-хорунжий армії УНР Михайло Крат. Учасник Першої світової війни , полковник російської армії, учасник українських визвольних змагань.

Разом із армією УНР М. Крат пройшов увесь хресний шлях боротьби за волю України, зазнавши і радість перемог і гіркоту поразок. Перебуваючи в еміграції вів активну громадську діяльність. Від 1918 р. поряд із М. Кратом перебувала його дружина Євдокія. Від того часу вона ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних змагань. Виконуючи обов’язки зв'язкової, Євдокія Крат двічі потрапляла до більшовицького полону, але щасливо поверталася до своїх козаків. За участь у першому Зимовому поході та участь у військових діях була нагороджена орденом Залізного Хреста. Боротьба за державність України розлучила подружжя Кратів. Євдокія змушена була залишитися на окупованій більшовиками Україні. Лише в 1923 р. дружина полковника нелегально разом з донькою перейшла Збруч і сім’я нарешті воз’єдналася.
У роки Другої світової війни М. Крат був помічником генерала П. Шандарука в організації української національної армії.  У 50-х роках, перебуваючи на еміграції, М. Крат і О. Вишнівський видали історію 3-ї Залізної дивізії УНР. Генерал М. Крат був організатором таборів українських старшин після капітуляції Німеччини, завдяки його зусиллям у табрах діяли українські культурно-освітні заклади. У 1951 р. родина Крат переїздить до США.
Єдиний на Полтавщині нащадок роду Кратів – Микола Крат зараз проживає у с. Хитці Гадяцького району.

З циклу виставок "Імена в історії краю"

Відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського пропонує віртуальну подорож книжковими виставками з циклу «Імена в історії краю», яка присвячена видатним особистостям Полтавщини. Зберегти пам'ять та згадати імена тих, що прославили рідну землю, від історичних постатей до сучасників, адже кожна людина - маленька частина Всесвіту, яка творить історію нашого краю – мета наших виставок.

Однією з перших розпочинає цикл «Імена в історії краю» книжково-ілюстративна виставка, присвячена видатним землякам з іменем Василь. 14 січня відзначається одне з найбільших зимових християнських свят - День Святого Василія Великого. Відомо, що з терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців з ім’ям Василь. Серед них - письменники В. В. Капніст, В. О. Гоголь-Яновський та В. І. Захарченко, прозаїк В. Ф. Котляр, поет В. А. Симоненко, етнограф В. П. Горленко, священик В. І. Зеленцов, історик і агроном В. Я. Ломиковський, майстер художнього різьблення В. С. Гарбуз, архітектор і художник В. Г. Кричевський, вчений і юрист В. Я. Тацій... Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності...
"Друг Родины он был" — ці правдиві слова з епітафії Василя Капніста (1758-1823) найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, був закоханий у свою чудову і затишну Обухівку, де мешкав, його маєток був осередком культурного життя. В. Капніст також користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва. Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства.
У більшості людей на запитання «Хто такий Василь Гоголь?» лише одна відповідь – «Батько Миколи Гоголя». Більш обізнані говорять, що він був нащадком двох родів, імена яких назавжди залишаться в історії України. Але невже це все, що можна сказати? У 60-х роках ХІХ століття Василя Опанасовича (1777-1825) вважали видатним українським письменником, одним із тих, хто започаткував українську літературу. Тобто він був не просто батьком знаменитого Миколи Гоголя, але й автором блискучих драматичних творів. До речі, “молодший” письменник дуже поважно ставився до “старшого” і вважав його своїм першим вчителем – адже йому батько ще в дитинстві відкрив усі таємниці театру (хоч і домашнього). Поєднуючи отримані від батька знання і власний досвід, Микола Гоголь добився більше за Василя Гоголя. Якщо твори Гоголя-старшого були відомі в основному локально, а п’єси ставилися в кріпосних театрах, то твори Гоголя-молодшого (ще за його життя) йшли в кращих театрах Києва, Петербурга і Москви; а за його творчість і досі сперечаються дві держави. До того ж найпопулярніші твори Гоголя-сина виходили майже в усіх країнах світу. Гоголеві-батьку пощастило менше – він майже невідомий широкому загалу, з кількох десятків його п’єс до нас дійшла лише одна, але й та виходила друком уже після його смерті. Можливо, Гоголь-Яновський просто не встиг стати відомим – адже прожив усього 48 років. Можливо, він поділився з сином не лише літературним талантом, а й віддав свою щасливу долю, аби самому лишитися в затінку його слави…(за джерелом Друг читача).
Вийшовши з глибин народного життя, Василь Захарченко (1936-2018) приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.
Олесь Гончар назвав Василя Симоненка (1935-1963) «витязем молодої української поезії», згадуваний нами Василь Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»...
До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...»
Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників
«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських  дум (текст не зберігся).
Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі. Цей невеликий перелік визначних Василів нашого краю був представлений на виставці.
Оскільки, 25 січня – День святої мучениці Тетяни - це християнське і народне свято. Саме до нього була підготовлена цікава та пізнавальна книжково-ілюстративна виставка «Тетяни полтавського краю». На даній виставці ми зібрали, відповідно, матеріали про видатних Тетян, які досягли успіху у різних галузях знань. Виставка ознайомить з творчістю художниці Т. В. Кобзар, скульптора Т. О. Панасенко, майстра витинанки Т. Ф. Ваценко, лялькарки Т. В. Саєнко, аграрія, громадсько-політичної діячки Т. М. Корост. Творчі постаті поетес Т. Д. Задорожної, Т. М. Кльокти, Т. М. Домашенко, письменниці та філолога Т. В. Луньової також представлені збірками віршів та творів. Варто згадати видатного педагога, Героя України Т. І. Балагуру, а також директора нашої бібліотеки, заслуженого працівника культури України, яка більше 40 років свого життя віддала бібліотечній справі Полтавщини, Т. І. Зеленську. Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже власниці цього імені володіють лідерськими якостями, ясним розумом та твердим характером, навіть ім'я у перекладі з давньогрецької означає «засновниця», «упорядниця», тому легко досягають успіху у всіх своїх починаннях.
Наступна виставка була присв'ячена жінкам, які мають ім’я Оксана чи Ксенія. У народі 6 лютого називають Оксанин день, Оксани-Дороти й зауважують: «Яка Оксана – така й весна». Імена Оксана, Ксенія прийшли до нас багато століть назад із Стародавньої Греції і стали дуже популярними в Україні. Воно означає «мандрівниця», «чужинка», «гостя», за іншою версією «гостинна». Є думка, що ім’я визначає характер. Оксани – це цілеспрямовані, самостійні жінки, які ніколи не дають себе в образити, з не дуже простою, але цікавою долею. Преподобна Ксенія (світське ім’я Євсевія) народилася в аристократичній родині в Римі. Батьки мали намір віддати її заміж, але дівчина втекла на острів Кос (поблизу узбережжя Малої Азії). Тут Євсевію було навернуто у християнство пресвітером Павлом. Після цього вона змінила ім’я на Ксенію. Згодом перебралася до міста Мілас в Карії, де за власний кошт звела церкву Святого Стефана і утворила християнську громаду. Згодом стала черницею. Померла у Міласі, тому іноді зветься Ксенією Мілаською.
Покровителькою імені є Ксенія Петербурзька. Вона жила наприкінці ХVІІІ століття. Вийшовши заміж, жінка дуже рано овдовіла. Смерть чоловіка настільки вразила Ксенію, що вона вирішила роздати все майно, переодяглася в чоловічий одяг і прийняла подвиг юродства – один із найважчих, адже юродивий – це своєрідний дивак, на якого всі тицяють пальцями, з якого всі сміються і кого зневажають. Подвиг добровільного божевілля вона несла 45 років. Ікони цієї святої є чи не в кожному православному храмі, а ім’я Ксенія, Оксана, надзвичайно популярне.
Серед наших землячок-полтавок багато відомих Оксан: історик, керамолог та археолог О. В. Коваленко, художниця та письменниця К. О. Янко, директор полтавського видавництва «Техсервіс» О. О. Момот, філолог, літературознавець та викладач О. А. Зелік, художниця О. А. Іванюк, кераміст і художниця О. В. Кальна, літераторка, журналіст, казкарка, прозаїк О. В. Кравченко та багато інших.
Оксана Яківна Мешко - відома громадська діячка, лідер опозиційного руху на Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсинської Спілки в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років ХХ ст. Вона одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху.
Оксана Дмитрівна Соловей - письменниця, перекладачка, етнограф, донька історика, публіциста і культурного діяча Д. Ф. Солов’я. Народилася у Полтаві. Перші переклади Оксани Соловей з’явилися в друці ще в 1946 році. З англійської перекладала твори Д. Томаса, К. Сендберга, Г. Лонгфелло, П. Устінова, з французької — А. Камю, Веркора, Ж. Кокто, з російської — О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. З 1966 року Оксана Соловей належить до Організації українських письменників у діаспорі «Слово»; з 1973 вона старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, а з 1990 року — член-кореспондент цієї ж Академії. Як етнограф Оксана Дмитрівна вивчає український обрядовий хліб, видала серію з восьми карток, присвячених весільному хлібові.
Оксана Дмитрівна Іваненко - українська дитяча письменниця, перекладачка. Їй належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.
Майстер прикладного мистецтва Оксана Іванівна Лесевич створює неймовірні картини-мініатюри з деревини і соломки. Протягом дясятків років є учасницею міських та обласних виставок творів декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово формувала персоналії у виставкових залах та музеїв м. Полтави. Є автором посібника з аплікації та мозаїки соломкою. Отже, Оксани яскраві та різнопланові особистості, які не можуть залишитися непоміченими. Звісно це лише декілька імен з великого переліку персоналії.
Наступна виставка теж була присвячена жінкам з чудовим рідкісним ім'ям - Явдоха, Вівдя, Євдокія. Це ім'я грецького походження і перекладається як "благовоління", іноді "добра слава". 14 березня - свято Преподобної Євдокії (Явдохи). Це свято знаменує пробудження життєвої сили землі, прихід весни . Саме тому ім'я отримало таку велику популярність в Україні.
Розпочнемо з Євдокії (Явдокії) Іванівни Гладкої – поетеси, вчителя. Село Більськ - мала батьківщина вчителя за професією і поетесою за покликанням Євдокії Іванівни, яка народилася у багатодітній сім ї. Більшу частину шкільних років провела у Великосорочинській школі- інтернаті Миргородського району. Вищу освіту здобула  в Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В.Г. Короленка) за спеціальністю вчитель російської мови і літератури. Працює за фахом.  Пише вірші за покликом серця. Авторка трьох збірок поезії, які вийшли у світ у 2010 році під назвою "На межі", "С тобой и без тебя". "Переливи райдуги "- у 2013 році.
Явдоха Данилівна Пошивайло була натхненником створення Музею гончарства в Опішні Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей. Складними були її дитячі роки: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях — в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других...», - згадувала жінка. У 18 років вона вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла. З цього часу і починає творити. В Опішні існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями. За роки спільного життя виховали 3 синів.
Гончарством в роду Євдокії Варвинської займалися дуже давно. Ось, як вона згадує свого прадіда по материнській лінії Степана Денисенка (року народження й смерті вона не пам’ятає): «… Ну так, це прадід, оце моя мати там жила, бо у матері умер батько, а воно ж раньше по багато дітей було, семеро, і вона розприділила кого куди, хто пішов вівці пасти, моя мама пішла до діда сюди. Дід був бєдний, ну гончарював і ото так розжився, нову хату поставив, мабуть, і коника купив, і корову, і ото вона там служила». Трудовий стаж Євдокії Варвинської на гончарному виробництві розпочався з 1953 року, про що свідчить перший запис в її трудовій книжці. Потім змінювалася назва керамічного підприємства, відбувалося її переміщення з одного цеху в інший, освоєння різних гончарних професій: «доглядщиця, майстер дитячої глиняної іграшки, шліфувальниця, контролер приймальник, мальовщиця, ангобіровщик». "… Я в 1953 в завод пішла і де тільки не робила, переходила з цеху в цех, на доглядці, і кирпич робила, і малювала, і коло горну була, і горшки возила".
Євдокія Михайлівна Крат народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році одружилась з полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Діставшись з величезними труднощами до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.
Серед тих, хто має ім’я Євдокія – багато довгожителів. Євдокія Головата з с. Харківці Лохвицького району прожила 102 роки, жителька м. Лохвиця Євдокія Гресь зустріла перший столітній ювілей. Євдокія Онисіївна Білик - вишивальниця, народилася у с. Абазівка Полтавського району. Прожила 118 років!
Дружина Василя Верховинця Євдокія Іванівна Костева – актриса і співачка - народилася 1 березня 1885 р. в Полтаві, в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі “Червоний факел”. Під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після прогону Садовський пожартував: «Голос я чув, артистки ж не бачу» (була маленького зросту). Працювала у театрах Києва, Полтави, в ансамблі «Жінхоранс» Василя Верховинця. В двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів» під орудою Івана Мар’яненка.
Євдокія Сидорівна Гуржій народилася у с. Перервинці, нині Лубенського району – вчений-селекціонер. Керувала кафедрою рослинництва ПДАА. Доктор сільськогосподарських наук, професор, працювала на кафедрі з 1952 до 1975 рр. Разом зі своїм сином, завідувачем лабораторії В. Мережком вони розробили методику виведення сортів однодомних конопель, придатних для механізованого збирання. Є автором 7 районованих сортів конопель та 40 наукових праць. За науково-дослідну, педагогічну і громадську роботу нагороджена багатьма урядовими нагородами. Мала наукову школу. Очолювала діяльність з відновлення сортів конопель, втрачених під час німецької окупації. Авторка низки сортів однодом. конопель та їх гібридів.
Євдокія Василівна Нос мала одну пристрасть, якій була віддана все життя – пристрасть до української пісні. Народилася 15 серпня 1914 р., навчалася у Полтавській 1-й трудовій школі. Співала у хорі, яким керував відомий український бандурист В. Кабачок. Під час навчання в Полтавському інституті інженерів сільського будівництва теж співала в інститутському хорі, який очолював відомий диригент Ф. Попадич. Співоцький шлях Євдокії Василівни почався одразу після звільнення Полтави від фашистських загарбників. З 1943 року вона починає працювати у Полтавській філармонії. У 1944 році – актриса Харківської опери. З 1950 р. переходить до академічної капели «Думка», з 1956 року – співає у хоровій капелі Українського радіо. Після виходу на пенсію повертається до рідного міста. Співпрацює з місцевим радіокомітетом, допомагає музикознавцю і композитору М. Фісуну збирати експонати до музичного музею Полтавщини, записує старовинні пісні, які колись лунали на околицях Полтави.
Наступна виставка,яка розгорнулася у відділі краєзнавства була присвячена Олексіям, які народилися чи перебували на Полтавщині та своєю працею прославили її. З терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців, які своїм розумом, умінням, творіннями рук звеличили благословенну полтавську землю. Їх об’єднує любов до Батьківщини та... у даному випадку... ім’я - Олексій. Олексій у перекладі з давньогрецької означає «захисник», «помічник». Він завжди прагне до досконалості й домагається успіхів у будь-якій справі - виробництві, науці, спорті, бізнесі, літературі. . Виставка підготовлена до свята – Дня святого Олексія (30 березня).Отже, перший генерал-губернатор міста Полтави – князь Олексій Борисович Куракін. За 6 років правління зробив для краю чимало добрих справ: навів порядок у діяльності судових інституцій; домігся відкриття казенних лікарень, аптек, богаділень, пологових приютів; вперше запровадив щеплення від віспи; сприяв заснуванню навчальних закладів; надавав позички для приватного будівництва; облаштовував ботанічні й міські сади. О. Куракіну належала ідея створення нового центру Полтави, реалізована його наступниками. Не без гордості за зроблене князь писав брату: «...вы не скажете, что я дремлю, мой друг, не правда ли?». Свідок діяльності генерал-губернатора І. П. Котляревський присвятив йому оду «Пісня на Новий 1805 год Пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», у якій він хвалив князя за працелюбність. Видатний теоретик та практик фізкультурного руху зі світовим ім'ям Олексій Дмитрович Бутовський народився у с. П’ятигірці Лубенського повіту. Він був членом першого складу і одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету та сучасного Олімпійського руху. Викладач Полтавського кадетського корпусу. Наукова спадщина Бутовського становить близько 70 праць.
Один з провідних романістів української еміграції - Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко) народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці (тепер Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського), яким керував письменник Пилип Капельгородський. Власне, він перший і звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка. У 1942 році в окупованiй Полтавi почав писати повiсть «Ранок», завершену в 1943 р. в Кам’янець-Подiльському i видану в 1963 р. в Мюнхенi. Восени 1943 р. разом з батьками вирушив на Захiд. В повоєнний час сiм’я жила у Дiссенi та Мюнхенi. Пiсля смертi батька наприкiнцi 40-х з матiр’ю та братом переїхав до Америки, осiвши у місті Клiвлендi. Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися виключно за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника
Олексій Федотович Коломієць (народ. у с. Харківці Лохвицького р-ну) – видатний драматург, лауреат Шевченківської премії 1977 року. Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота вистава!
Почесний громадянин Кобеляцького району Олексій Іванович Кулик народився у с. Кунівка Кобеляцького району. Олексій Іванович був директором музею літератури та мистецтва (у 2013 році Музею присвоєно ім’я О. І. Кулика). Все своє життя він присвятив збору історичних пам’яток про свій край, відображав побачене і почуте на папері та фото.
Серед сучасників варто назвати ім’я полтавського видавця, колекціонера і мецената Олексія Миколайовича Петренка (народився у с. Лихачівка Котелевського р-ну). Фундатор гільдії колекціонерів Полтавщини «Спадщина». Директор видавництва «АСМІ». Саме за ініціативи Олексія Миколайовича видавництво «АСМІ» започаткувало видання альбомних серій «Художники Полтавщини», «Меценати. Колекції. Виставки» та книг мистецького спрямування - «Павло Горобець», «Микола Ярошенко», «Мій рідний край - моя Полтава».
Олексій Іванович Неживий народився у с. Хитці Лубенського району – учений, літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, педагог. Олексій Іванович вбачав своє покликання в літературознавчих дослідженнях і наголошував: «Досліджувати письменника - це оприлюднювати та поширювати його творчий доробок». Він автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.
Олексій Олексійович Нестуля - ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Автор досліджень про охорону пам’яток історії та культури України та їх повернення, визначних діячів української культури і мистецтва Ф. Шміта, Ф. Ернста, С. Таранушенка, Ю. Михайліва, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щербаківського.
Олексій Семенович Оніщенко (народ. в c. Рудка Гребінківського району) - академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України. Входив до науково-¬галузевої редакції Української радянської енциклопедії.  З 1992 р. – генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Автор і співавтор понад 300 наукових праць, у т. ч. 17 монографій. Член численних наукових товариств і громадських організацій, редколегій наукових часописів.
Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Георгій або Юрій з нагоди дня вшанування святого великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця. Нагадаємо коротко про цього святого. Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут біля підніжжя Ліванських гір. Великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою виправкою та красою. Досягнувши звання тисяцького, Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Проте саме цей імператор наприкінці ІІІ століття посилив гоніння на християн. Одним з перших, хто відкрито повстав проти імператора був Георгій. Почувши одного разу на суді черговий нелюдський вирок щодо знищення християн, майбутній великомученик пройнявся співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, святий Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Слово святого Георгія було сповненим сильних і переконливих аргументів проти імператорського наказу переслідувати християн. Розгніваний Діоклетіан наказав кинути Георгія до в’язниці. Святий мученик терпляче переносив усі муки й зрештою, імператор наказав обезголовити його. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відректися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем.
У дореволюційні часи в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі сіл уперше після холодної зими виганяли худобу на пасовище, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають «Юріїв день».
На нашій полтавській землі проживає багато талановитих і відомих людей з ім’ям Юрій чи Георгій - Кондратюк, Липа, Думич, Гулак, Попов, Митропольський, Ларіонов, Антипович, Погода, Меліхов, Самойленко, Роговий, Вороний, Пошивайло, Береговий, Майборода, Андрузький, Гапон, Фединський, Тимошенко…Юрій Дольд-Михайлик, країнський прозаїк і драматург, автор роману "І один у полі воїн", який тільки в СРСР друкувався багатомільйонним накладом. Цей роман вважається найпершим шпигунським романом у Радянському Союзі. Письменник отримував тисячі листів від читачів. Відповідаючи на один із них, автор писав, що головний герой твору — Григорій Гончаренко — був написаний ним за матеріалами біографій кількох людей, які в роки війни діяли і працювали у ворожому тилу. Але лише цих матеріалів було  замало. Автору довелося  використовувати архіви, щоденники, факти й документи з найрізноманітніших джерел.Георгій Майборода кожну вільну хвилину присвячував участі в оркестрі. Вирішив продовжувати музичну освіту: спочатку в Київському музичному училищі, згодом – у столичній  консерваторії. В студентські роки створює симфонічні поеми «Лілея», «Каменярі» («Лілея» одразу вийшла на «велику сцену», привернула увагу знавців і поціновувачів). По закінченні Другої світової війни Георгій повернувся до улюбленої справи. Закінчив аспірантуру Київської консерваторії (під науковим керівництвом відомого композитора Л.Ревуцького). Створив знані опери «Тарас Шевченко», «Мілана», «Ярослав Мудрий», симфонії, рапсодії, концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень. 1960р. став народним артистом СРСР, 1963р. – лауреатом Шевченківської премії. Очолював Спілку композиторів. Двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР.
Юрій Олексійович Митропольський — відомий математик і механік, академік НАН України (1961). Герой Соціалістичної Праці (1986), лауреат Ленінської премії (1965), Державної премії УРСР (1980), академічних премій ім. М. М. Крилова (1969) та М.М. Боголюбова (1993), заслужений діяч науки України (1967). Герой України (з нагородженням орденом Держави, 2007), його нагороджено орденами князя Ярослава Мудрого IV (2002) та V ст. (1996), орденами та медалями СРСР, золотою медаллю ім. В. І. Вернадського (2007), нагородами та відзнаками інших держав. Академік АН СРСР (1984). Президією НАН України засновано премію імені Ю.О. Митропольського (2010). Його ім’я присвоєно Міжнародному математичному центру НАН України.
Юрій Роговий - український поет і прозаїк. Член Національної спілки письменників України. Син українського письменника Рогового Феодосія Кириловича (1925—1992) — лауреата Шевченківської премії(1992). Юрій Тимошенко (сценічний псевдонім Тарапунька)— український радянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (з 1960), лауреат Сталінської премії (1950).
Продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвячено славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні. Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба… Погодьтеся, цей список можна продовжувати ще довго, адже постатей дуже багато. Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І.  Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува¬ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви¬ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви¬купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій¬ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій¬ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи¬нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска¬зав молодий Т. Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». І. Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.
Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871, Красенівка, Полтавська губернія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки.Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».
Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від рад. влади, 1960 був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсинської Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990 р.).
Не можна було оминути своєю увагою людей, які носять імена Петра і Павла. За церковним календарем 12 липня Православна церква вшановує пам’ять двох святих славних апостолів Петра і Павла. Своїми місійними подорожами і проповідями вони зробили надзвичайно великий внесок у поширенні християнства, тому Церква називає їх «первоверховними апостолами». Це свято також шановане в народі - апостолу Павлу моляться про процвітання бізнесу, а апостолу Петру - про благополуччя та заступництво в справах і про здоров'я. У відділі краєзнавства  відкрито книжкову виставку «Петро і Павло: імена в історії краю» : (12 липня – День першоверховних апостолів Петра і Павла). Виставка створена з метою ознайомлення користувачів з відомими діячами Полтавщини, які, отримавши при народженні імена славетних апостолів, продовжили їх просвітницьку та духовну діяльність в різних сферах життя.
Тож познайомимося з деякими з них.
Майже тридцять років у центрі культурного життя Полтави XIX століття був історик, етнограф, журналіст і педагог Павло Бодянський (1809-1867). Як редактор неофіційної частини «Полтавских губернских ведомостей» він сприяв публікації на сторінках газети серії літературно-етнографічних матеріалів і заміток з історії та природи краю. Павло Бодянський залишив нащадкам свої праці - «Достопримечательности Полтавы» (1849; друкувалася також в «Полтавских губернских ведомостях») і «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год», які вже давно стали бібліографічною рідкістю. В одній із посмертних статей про Бодянського говорилось: «Якби можна було зібрати всі надруковані ним впродовж багатьох років статті, то з них міг би скластися пам’ятник, кращий за всі обеліски і мавзолеї».
Павло Загребельний (1924-2009) - один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Його твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання. Автор понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Унікальна людина трагічної долі Павло Ріттер (1872-1939) - видатний мовознавець, сходознавець, санскритолог, літературознавець, перекладач, талановитий педагог, музикант. Фундатор української національної індології. На жаль, його ім’я, науковий і творчий спадок були ідеологічно сфальшовані й надовго викреслені з історії вітчизняної культури. Відомості про останні роки вченого були майже відсутні. Полтавський дослідник Петро Ротач писав, що він був репресований, збожеволів і помер у тюрмі. Зараз дослідникам вдалося встановити трагічні факти з біографії П. Г. Ріттера: 15 січня 1938 р. було порушено кримінальну справу проти нього з пред’явленням обвинувачення в  шпигунстві на користь Німеччини, Польщі, Італії, Туреччини й участі у фашистській контрреволюційній організації. Справу направили військовому прокурору; 25 лютого прийняли рішення піддати науковця психіатричній експертизі; 7 березня направили на лікування в судове відділення Всеукраїнського психоневрологічного інституту в Харкові; 17 квітня 1939 р. він помер...
«Павло Волик – митець, котрий своєю працею стверджує майбутнє України. Його твори йдуть до людей, а це властиво небагатьом художникам нашого часу», - сказав про художника Г. Міщенко. Народний художник України, заслужений художник України - Павло Волик (1941) живе у Полтаві, викладає у Полтавському національному технічному університеті ім. Юрія Кондратюка. Має значну кількість персональних виставок у містах різних регіонів України. Роботи художника можна побачити в музеях Мюнхена, Києва, Полтави, Харкова, Опішні; великою популярністю користуються його твори серед приватних колекціонерів.
Теоретико-методичний доробок хорового диригента, педагога Павла Лиманського (1951-2001) є базою професійної підготовки майбутніх вчителів музики, а це понад 50 наукових праць. У творчому доробку Павла Тихоновича – понад 40 творів у жанрі обробки української народної пісні і перекладу для хору та вокального ансамблю творів різного виконавського складу, аранжування хорових творів. Павло Тихонович був організатором, керівником і натхненником цілої низки хорових колективів, від дитячих до відомих у світі. Приміром, історія камерного хору Полтави розпочалася саме тоді, коли Павло Лиманський, зібравши довкола себе небайдужих до духовної музики людей, створив відомий зараз на увесь світ камерний хор «Гілея».
Петро Калнишевський (1690-1803) - гетьман-легенда - останній кошовий отаман Запорізької Січі. Він перетворив Запорізьку Січ на потужний економічний організм. За часів його правління козаки вперше почали професійно вирощувати зернові культури. Розвивалися скотарство та конярство. Козацькі коні були одними з найкращих в Європі, коштували дорого. Був заможною і побожною людиною. Збудував десятки храмів, фінансував школи та лікарні. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».
Життя Петра Ротача (1925-2007) – то історія нашої країни в мініатюрі. Він належить до тих особистостей, які складають інтелектуальне багатство народу. Його знають і шанують не тільки за величезний науковий та творчий доробок, а і як глибоко патріотичну та винятково чесну людину. Петро Петрович - автор майже 3000 тисяч літературно-краєзнавчих публікацій, понад 30-ти книг. Головним об’єктом його літературознавчих зацікавлень був Тарас Шевченко. Двотомна праця «Полтавська Шевченкіана» - результат кропіткої праці Петра Ротача.
Волею долі юнак із Хмельниччини Петро Шевчук (1959) опинився на Полтавщині, поселився у Решетилівці, закохався в цей край і став натхненно творити образ Решетилівки в килимах. Твори заслуженого майстра народної творчості України Петра Шевчука знає вся Україна й закордон. Без його робіт не обходиться жодна всеукраїнська виставка або фестиваль. Майстер з художнього килимарства тче гобелени і малює картини, які несуть світло та позитивну енергетику.
Окремо можна виділити виставку "Полтавщина в іменах: знамениті тезки", яка була підготовлена відділом краєзнавства і змушує поглянути на постаті діячів полтавського краю з цікавого і несподіваного ракурсу. На думку ряду філософів, ім’я – це думкоформа, тобто самостійна сутність, яка має свій енергетичний потенціал і має у собі якусь певну ідею. За часів Київської Русі прізвища мали лише знатні люди. Селяни ж майже аж до скасування кріпосного права, називалися лише іменами чи прізвиськами. Пізніше і селяни почали присвоювати собі прізвища. Найчастіше вони відображали рід їх діяльності, місце проживання або якісь характерні особистісні особливості. Приміром, людина, що займалася гончарною справою, могла мати прізвище Гончар, а володаря занадто довгого носа називали Носаль. Таким чином, можна зробити висновок, що в прізвищі людини закладено багато інформації, яка може впливати на долю і характер. Прізвище являє собою енергетичний родовий код, що визначає приналежність людини до свого роду. Це сімейне ім’я, яке дається нам від народження. Багато прізвищ мають багатовікову історію, і їх походження сьогодні досить складно розгадати. Є думка, що прізвище здатне впливати на долю людини. Трапляється, що абсолютно різні люди мають однакові прізвища, а іноді співпадають навіть імена. Це явище називають чудовим українським словом тезка (або тезко). День тезки у світі відзначають 3 березня. Саме цьому цікавому явищу і була присвячена виставка літератури у відділі краєзнавства Полтавської універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського. Серед відомих полтавців працівники відділу відібрали особистості, що мають однакові прізвища та імена. Ці люди не є родичами, проявили себе в абсолютно різних сферах людської діяльності. Вони, можливо, не знайомі між собою, можливо, навіть жили у різні історичні епохи – єдине, що їх об’єднує це прізвище та ім’я. На думку психологів, ім’я людини це найкраще і найсолодше для неї слово. В усі віки і часи люди завжди ревно берегли своє ім'я і намагалися зробити так, щоб воно жило якомога довше. Одні прославляли його великими справами, другі — висікали на скелях, треті писали на свинцевих пластинках і кидали в море. З соціальної точки зору ім'я людини являє собою згусток інформації про його носія. Знаючи лише одне ім'я, ми вже маємо уявлення про походження, національність, можливе віросповідання, основні властивості характеру і темпераменту людини.
В історії Полтавщини відомі дві Варвари Рєпніни. Варвара Олексіївна Рєпніна – дружина малоросійського генерал-губернатора, онука гетьмана України К. Розумовського. Вона була відомою на Полтавщині благодійницею, фундаторкою Полтавського інституту шляхетних панянок.Благословенного ХІХ ст. жила і творила на Полтавщині Варвара Миколаївна Рєпніна, небога декабриста С. Волконського і «добрий ангел» Т. Шевченка, як він сам називав її за доброту і натхнення. Варвара Миколаївна займалася літературною діяльністю, благодійністю. Про неї писали: «…була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала в ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
Відомий у Полтаві та за її межами господарник Леонід Гаврилович Гусак. Багаторічний незмінний директор ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод», його добрим словом згадує не одне покоління працівників заводу і жителів Київського району міста Полтави. Його талановитий тезка Леонід Іванович Гусак – художник, графік, ілюстратор. Він працював оформлювачем експозицій багатьох музеїв Полтавщини. Його твори експонувалися на міських, обласних виставках в Києві, Москві, Мюнхені. Леонід Іванович займався літературною творчістю, опубліковано його спогади, автобіографічні есе. Н. Даниленко про нього писала: «Він любив Україну не позірно, не голосно. Не кричав про свою любов, але й не ховав її, виливаючи щиро і щедро на полотні».
Лікар-анестезіолог Олександр Олександрович Архіповець створив цілу низку творів у жанрі фентезі, відзначений грамотою обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини» з нагоди 200-річчя від дня народження М. Гоголя.Його тезка Олександр Йосипович Архіповець вчений-біолог старший науковий співробітник Полтавського науково-дослідного інституту свинарства. Багато років вивчав репродуктивну функцію свиней, опублікував 73 експериментальні роботи, зробив великий внесок у вітчизняну галузь тваринництва.
Відомий в Україні археолог, історіограф, музейник і видавець, директор Полтавського краєзнавчого музею Олександр Борисович Супруненко має свого тезку, уродженця Оржиці. Олександр Мефодійович Супруненко – поет, журналіст, його поезію читають і люблять за межами України.Прізвище Білик одне з найпоширеніших в Україні. Маємо на Полтавщині кілька відомих тезок.
Письменник Іван Іванович Білик – автор, зокрема, забороненого радянською владою роману «Меч Арея». Його перу належить ряд історичних романів. Письменник із непростою долею - пережив голодомор, Другу світову війну, заборони і гоніння радянського режиму. Гончар Іван Архипович Білик – найстаріший майстер керамічної скульптури і фігурного посуду, носій давньої традиції, великий практик і генератор творчих пошуків. Лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (1999 р.). Під псевдонімом Іван Білик нам відома літературна творчість брата Панаса Мирного, чиновника Івана Яковича Рудченка.
Відомий львів’янин письменник Микола Петренко має полтавське коріння. Його тезка - рядовий Микола Петренко із Світлогірського Кобеляцького району - загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок у Афганістані у 1984 р. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.Ще один наш земляк із м. Градизьк Павло Крат був учасником неоголошеної війни у Афганістані. Його тезка Павло Крат – український письменник, громадський і релігійний діяч пропагував українське слово, думку і віру в далекій Канаді. Він відомий на батьківщині як видатний представник української діаспори в Торонто.
Репресований за радянської влади священик із с. Калайдинців Лубенського району Іван Михайлович Бабак має у Полтаві відомого тезку Івана Ілліча Бабака. Герой Радянського Союзу льотчик винищувач часів Другої Світової війни з дивізії О. Покришкіна мав прізвисько «Літаючий барс». Після закінчення війни він працював учителем у Полтаві.
Цей список імен можна продовжувати безкінечно, адже наша полтавська земля багата талантами. Таким чином відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової  бібліотеки імені І. П. Котляревського планує продовжувати цикл книжково-ілюстративних виставок, які розповідатимуть про наш край та його визначних людей.