четвер, 30 квітня 2020 р.

Деякі зауваження щодо використання джерелознавчої бази при проведенні регіональних досліджень життя та творчості Ю. І. Липи (за фондами ПОУНБ ім. І. П. Котляревського)


Вивчення та дослідження видатних особистостей та їхньої творчої спадщини завжди було непростим завданням, особливо в реаліях нашої держави. Цілеспрямоване заідеологізоване трактування історичних віх розвитку України та виключення із суспільно-культурного процесу згадок про окремих особистостей на тлі перманентних буремно-революційних подій призводило до втрати (або навмисного знищення) як архівних документів, так і літературно-мистецьких творів та наукових напрацювань дослідників, і, як результат, наразі ускладнює і так непрості краєзнавчі пошуки.


Життя і творчість нашого земляка Юрія Липи є таким яскравим взірцем. Втрата архівних і метричних документів Ю. І. Липи та майже повна відсутність його творів в Радянській Україні була закономірною з огляду на наступну його характеристику «Д-р Юрій Липа, визначний публіцист і письменник, лікар УПА, загинув геройською смертю в боротьбі з більшовиками» [1, С. 3]. І лише з набуттям незалежності ми нарешті отримали можливість повернути з небуття постать нашого видатного земляка та його творчу спадщину. А завдячувати збереженню пам’яті про Ю. Липу та його літературно-публіцистичної спадщини ми в повній мірі повинні нашім землякам із української діаспори, які не тільки зберегли першодруки і здійснили автентичні перевидання творів Ю. І. Липи, але й залишили нам свої унікальні дослідницькі праці. Ці добрі наміри були підкреслені ними в наступнім гаслі: «Щоб було ясно для приятелів (і ворогів) – заявляємо, що перевидаємо цю, і інші праці Ю. Липи та других Авторів, лише тому, щоб зберегти їхню духовну спадщину для майбутніх поколінь» [8, С. 2]. Завдяки їхнім зусиллям «жорстоко переслідувані долею та ворогами… книжки Юрія Липи потрапили все ж таки здебільшого різними шляхами, до рук принаймні української еліти» [1, С. 5].
Власне, на даний момент, в Україні існує гідний доробок перевидань поетичних та науково-публіцистичних творів Ю. І. Липи та напрацювань сучасних українських дослідників-липознавців. Але хочемо зауважити, що перевидання творів Ю. Липи з української діаспори та перші розвідки-спомини діаспорних дослідників, які поклали початок сучасному українському липознавству, і сьогодні не втратили своєї науково-дослідницької значимості. Тож розглянемо творчий доробок видань з української діаспори, який зберігається у фонді відділу Канадсько-Українського бібліотечного центру Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського.
Почнемо із праці Ю. Липи «Призначення України» (Львів, 1938 р.). За свідченням Л. Биковського, дана праця «…не встигла ще розійтися як слід поміж читачами, як Західню Україну зайняли москалі (1939) і більша частина його примірників була знищена більшовиками» [1, С. 4]. У фонді нашої бібліотеки цей твір представлений двома перевиданнями – 1) київське видання 1997 році (видане за сприяння фундації імені О. Ольжича) та 2) нью-йорське видання 1953 року. Власне, текст цих видань абсолютно ідентичний і спостерігаються лише незначні розбіжності у структурному компонуванні матеріалу. Єдина, але досить суттєва відмінність між цими двома виданнями – із київського видання зникли 1 мапа та 12 схем у авторському тексті. Тож, хоча видавці «з поваги до автора… зберегли мовностилістичні та правописні особливості видання, випущеного у Львові 1938 року» [10, С. 1] це дещо зменшує дослідницьку цінність видання, оскільки при цьому втрачено оригінальність авторської аргументації викладеного історичного матеріалу.
Продовжимо аналітичне дослідження вивчивши ще одну працю Ю. Липи «Ліки під ногами: про лікування рослинами» (Краків-Львів, 1943 р.). Даний твір представлено нью-йоркським перевиданням 1962 року. Передовсім, це видання є цінним посібником, в якому всебічно розглянуто лікарські рослини – починаючи з їхніх назв, мальованих зображень, місць зростання до особливостей збирання, зберігання та використання в лікарській практиці. Також тут можна знайти відомості з історії медицини та лікарської справи, як світової так і регіональної. Зокрема, наші полтавські дослідники-краєзнавці можуть не тільки здобути відомості з історії розвитку аптекарської справи на Полтавщині, а й отримати доволі інформативний бібліографічний список-посилання на праці дослідників українського «народного лічництва» на Полтавщині, які стануть у пригоді для подальших краєзнавчих розвідок. Крім того, з даної праці можна почерпнути і деякі факти з біографії Ю. І. Липи.
Зауважу, що на просторах інтернету (можливо, і в інших бібліотеках) можна знайти видання, які позиціонують себе як «репринтні», але при цьому не вказують першоджерело (наприклад, дрогобицьке перевидання 1991 р). І хоча дане видання і позиціонує себе як «репринтне», але його не можна визначити як «автентичне» стосовно оригінальної праці Ю. Липи (1943 року). Порівнявши ці два перевидання, можна дійти висновку, що «репринтне» видання зазнало значного купірування авторського тексту. Власне, весь текст був жорстко рецензовано з ідеологічних міркувань. Наприклад, із першого розділу виключені як назва самого розділу «Вступні уваги» так і перший абзац: «Це було в 1919 році. Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці та Поділлі більшовиками і поляками, не мала незвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати» [8, С. 3]. Потрібно зауважити, що виключення даного абзацу одночасно прибирає небажані ідеологічні згадки-паралелі та кардинально змінює висвітлення постаті Ю. Липи, переносячи акцент з «лікаря УПА» до «лікаря-терапевта», Мабуть, приблизно із тих же міркувань було вилучено, як на мене, досить нейтральне зауваження: «Під час війни 1914-1918 рр., а тепер, у німецькій державі влади заохочують і популяризують техніку приготовлювання на довше таких рослин (для боротьби із цингою – авт.)» [8, С. 24]. І такі «вилучення» йдуть по всьому тексту. Крім того, в «репринтному» виданні повністю вилучено три важливі прикінцеві розділи:«Група важніших рослин» (в якому назви лікарських рослин подано латинською мовою), «Латинсько-український словничок рослин» та «Українсько-латинських словничок рослин». Ці вилучення, на мою думку, применшують наукову цінність видання, переводячи його із категорії серйозного наукового дослідження у розряд науково-популярних видань, щось на кшталт «домашнього лікарського порадника». Це навіть підкреслює передмова (відсутня в оригінальному виданні): «У книжці лікаря-фітотерапевта та письменника Ю. Липи (1900-1944) простежено українські традиції лікування травами, вміщено ботанічні описи рослин, пропонованих для домашньої аптечки (при цьому малюнки до опису рослин вилучено – авт.), вказано їх фармакологічну дію, способи застосування в домашніх та амбулаторних умовах. Подано також 114 найважливіших рослин із зазначенням показань і призначень». [http://spadok.org.ua/znakharstvo/uriy-lypa-liky-pid-nogamy].
Тож, ґрунтуючись на цих спостереженнях, можна зауважити, що при дослідженні творчості Юрія Липи, бажано ознайомлюватися із декількома перевиданнями його праць, а починати, по можливості, з «незмінних» перевидань творів Ю. Липи видавництвами української діаспори.
Не менш пізнавальним для пошуковців буде звертання як до наукових напрацювань липознавців з діаспори, так і до мемуарів та спогадів осіб, які особисто знали Ю. І. Липу. Використання даних матеріалів дозволяє проводити різноманітні наукові розвідки та дослідження, підтверджуючи при цьому вже широко відомі факти біографії Ю. Липи чи уточнюючи та розширюючи маловідомі. Наведемо декілька спостережень для підтвердження даного наративу.
Починаючи вивчати біографії Ю. І. Липи ми відразу ж наштовхуємося на кардинальні розбіжності стосовно місця його народження. Чимало біографічних джерел (особливо діаспорних) зазначають, що Ю. І. Липа народився 5 травня 1900 в Одесі. Але більш пізніші дослідження спочатку подають як уточнення-розбіжність, а потім як загальновизнаний факт те, що Юрій Липа народився 22 квітня 1900 року в містечку Старі Санжари Старосанжарської волості Полтавського повіту Полтавської губернії. Цю неузгодженість можна пояснити значними лакунами у джерелознавчій базі життєпису Ю. Липи, через що сенсаційне відкриття щодо уточненого місця народження Ю. Липи було зроблено одеським істориком медицини В. В. Васильєвим лише у 2001 році. [7]. Що ж стосується офіційного визнання даного факту то липознавцям знадобилося більше десяти років та «повторне віднайдення безцінного документа – копії витяги з метрики студента правничого факультету Новоросійського університету Георгія Івановича Липи, що зберігалася в його особовій справі… оскільки оригінал метрики та метричні книги втрачені»[7, С. 60]. Але вивчаючи біографію Ю. І. Липи у викладі знаного липознавця з діаспори Л. Биковського знаходимо досить цікаву примітку-заперечення в одній із статей. Автор, попередньо зазначивши що «народився Ю. Л. в Одесі», одразу ж робить зауваження «А не на Полтавщині, як подає пок. Д-р Дм. Бучинський. Див. «Свобода», ч. 213, 1934» [4, С. 37]. Таким чином, ми не тільки отримуємо ще одне підтвердження факту народження Ю. І. Липи на Полтавщині із уст українського літературознавця Д. Бучинського (який можливо отримав ці відомості безпосередньо від Ю. Липи), але й зазначаємо, що у колі діаспорних дослідників-липознавців ще з 30-х років ХХ століття вказувалася Полтавщина, як справжнє місце народження Ю. Липи, хоча ця позиція і не набула офіційного визнання.
Не менш цікавими об’єктами досліджень є спогади і мемуари (незважаючи на їх суб’єктивність) осіб, безпосередньо знайомих із Іваном та Юрієм Липою. Вивчаючи їх, можна не тільки уточнити, і, можливо, дещо розширити загальновідомі факти, але й окреслити для себе нові напрями краєзнавчих розвідок. Зокрема, у своїх споминах про І. Л. Липу видатний церковний і громадський діяч І. Огієнко згадує цікавий факт: «Було це у вівторок 10-го жовтня 1922 року, коли Ів. Липа завітав до мене і просив мене як ректора Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету, видати відповідну довідку його синові Юркові про те, що він був два семестри (1919-1920) на Юридичному факультеті в Кам’янці. Звичайно, потрібну довідку я охоче видав». [12, С.703]. А у споминах М. Мухина про спілкування-листування з Ю. Липою, зустрічаємо згадку про нашого земляка – полтавського художника-іконописця Петра Холодного (можливо, про його сина?): «Листи Ю. Липи, яких у мене назбиралося чимало, я старанно зберігав і перед опущенням Ужгороду в листопаді 1938 р.... листи Ю. Липи вирушили з Ужгороду на схованку до одного з мальовничих сіл Карпатського Середньогірря, де їх мадярське королівське військо урочисто – під стрибки чардашу – напевне спалило в березні наступного року разом із гарним медальйоном-мініатюрою портретом Ю. Липи барвними олівцями праці Петруся Холодного (дарунок Ю. Липи мені)» [11, С. 47].
Ще одна вагома причина звертання до діаспорних видань, яка не втратила актуальності і донині – наявність безцінного бібліографічного матеріалу. Завдячуючи цим бібліографічним спискам та бібліографічним огдядам можна скласти більш-менш цілісне уявлення про творчий доробок Ю. Липи – його тематику, роки та місце видання (чи перевидання) і навіть подальшу долю його прижиттєвих видань. Дуже важливими в цьому плані є біобібліографічні розвідки Л. Биковського[1, 2, 3, 5, 6], який не тільки подає бібліографічні списки творів Ю. Липи, але й робить бібліографічні огляди наукових праць дослідників-липознавців з діаспори.
Оглядаючи сучасний стан липознавства в Україні можемо визнати наявність вагомого доробку як перевидань творів Ю. Липи, так і наукових літературно-краєзнавчих праць сучасних дослідників. Але на тлі цих напрацювань джерелознавча база діаспорних видань займає особливе місце першоджерела-започаткування липознавства в Україні, що і на сьогодні не втратило своєї науково-пізнавальної цінності.


Список літератури
1. Биковський Л. Апостол новітнього Українства (Юрій Липа). Ч. 42 / Л. Биковський ; Український Морський Інститут. - 2-е вид. - Женева : [б. в.], 1946. - 8 с.
2. Биковський Л. До справи пізнання життя і творчості Юрія Липи // Нові дні. – 1966. - № 200. – С. 9-14.
3. Биковський Л. Публіцистика Юрія Липи (закінчення) / Л. Биковський // Розбудова держави. – 1955. - № 2. – С.115-121.
4. Биковський Л. Юрій Іванович Липа (1900-1944) : біографія / Л. Биковський // Український історик. – 1964. - № 2/3. – С.35-40.
5. Биковський Л. Юрій Іванович Липа (1900-1944) : (продовження) / Л. Биковський // Український історик. – 1964. - № 4. – С. 36-39.
6. Биковський Л. Юрій Іванович Липа (1900-1944) : (закінчення) / Л. Биковський // Український історик. – 1964. - № 1/2. – С. 49-55.
7. Кучеренко С. Родовід Юрія Липи / С. Кучеренко // Мачуський збірник : збірник наукових праць / Мачухівський краєзнавчий музей; ред. А. В. Гейко. - Полтава : АСМІ, 2017. -Вип. 1 : Над Чумацьким шляхом. - 2017. - 188 с. : іл.
8. Липа Ю. І. Ліки під ногами! : про лікування рослинами / Ю. І. Липа. - 3-тє незмінене вид. - Нью-Йорк : Говерла, 1962. - 111 с.
9. Липа Ю. І. Призначення України : з 1 мапою і 12 схемами в тексті / Ю. І. Липа. - 2-ге незмінне вид. - Нью-Йорк : Говерля, 1953. - 308 с.
10. Липа Ю. І.Призначення України / Ю. І. Липа. - К. : Фундація ім. О. Ольжича, 1997. - 268 с.
11. Мухин М. Яснозбройний Юрій / М. Мухин // Київ. – 1953. - № 1. – С. 41-47.
12. Огієнко І. Світлій пам’яті Івана Липи (1919-1922 роки) / І. Огієнко // Визвольний шлях. – 1968. - № 6. – 608-710.


четвер, 23 квітня 2020 р.

Книги з автографами


«Справа, здається, серйозна – підписати книгу. Не поспішайте, подумайте, робіть це від душі. Або взагалі не робіть. Напис – особиста історична зарубка на книзі. Ваш запис, покладений у пляшку, яку хвилі часу вручать вашим нащадкам. За написом на книзі будуть робити висновки про вашу творчу поведінку з тією ж суворістю, як і про саму творчість. Ваш запізнілий коментар або ваш запізнілий жаль не будуть прийняті до уваги. Вас не буде, а книга залишиться» Л. Озеров (поет)


Автографи — це не просто дарчі написи.
Це дорогоцвіти людської сердечності й доброти.
Михайло Ониськів

Слово «автограф» походить від грецького autos – «сам» і grapho – «пишу» і є досить багатозначним терміном. З одного боку, автограф - це автентичний рукопис автора, з іншого – власноручний підпис (вживають і інше значення - «інскрипт»). Незважаючи на те, що звичай залишати на книгах оригінальні дарчі написи з’явився бозна-коли, певного етикету немає й донині. Тож автограф-інскрипт ставиться на вільному від тексту місці, може містити короткий або багатослівний текст у прозі чи віршах, малюнки. А ось яка частина книги стане місцем пам'ятного розчерку – вирішувати лише автору.
Тож книги з автографами можна без перебільшення визнати цінними та унікальними. Фактично автограф – це не просто особистий підпис автора, він може вважатися важливою частиною самоідентифікації  автора, свідоцтвом певного етапу розвитку історії людських відносин. Автограф ніби стає відправною крапкою для розуміння культурно-особистісних зв’язків і взаємовідносин між автором і тим, кому ця книга подарована та надає додаткову інформацію з життєпису того чи іншого письменника. Завдяки цим автографам-інскриптам  видання стає єдиним у своєму роді та набуває літературно історичної і культурної цінності.
 Тож видання з автографами завжди були досить цікавим дослідницьким матеріалом для вивчення особистостей тих, хто ці автографи дарував і тих, кому вони були адресовані.
Книги з дарчими написами почали поповнювати фонди Полтавської наукової бібліотеки практично з часу її відкриття. Ці видання були подаровані як самими авторами, так і нашими читачами.
Своєрідна колекція книг з автографами відомих письменників і поетів, вчених, дослідників зберігається у фондах Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Це книги подаровані літераторами, краєзнавцями, науковцями Полтавщини або просто прихильниками нашої бібліотеки та знатними поціновувачами Книги. Звісно, що ці видання мають особливу цінність. Ми вирішили показати книжкові скарби нашим користувачам.
Проаналізувавши невелику частину фонду художньої літератури відділу краєзнавства Бібліотеки, ми зробили висновок, що дарчі написи чи автографи умовно можна поділити на декілька груп. У першій групі автор адресує книгу читачам: «Бібліотеці від автора», «читачам краєзнавчого відділу», «читачам абонемента» і т. ін.; у другій групі дарчі написи характеризують дарувальника: «читачам-краєзнавцям ПОУНБ від давнього (від 1969 р.) шанувальника та читача Віктора Самородова», до третьої групи ми включили підписи з датами або без них дарувальників, а четверта група включає побажання авторів «з любов’ю від автора», «читачам, які візьмуть до рук цю книгу, зичу, бодай віртуально покататися на НЛО». Окрема група книжок містить екслібриси полтавського письменника Володимира Карпенка, Петра Ротача, поетеси Валентини Матущак, сім’ї Редчук, В. Ковтуна, Г. Піхновської.
Хочемо відзначити й подякувати давньому другові нашої бібліотеки і нашого відділу, зокрема, Віктору Миколайовичу Самородову, який вже півстоліття є читачем нашої книгозбірні і який щедро поповнює фонд своїми подарунками.

 























З бібліотеки Андрія Пашка

з бібліотеки Віри Никанорівни Жук

автограф Івана Павловського
Дарчий напис В. М. Ханка - частого відвідувача нашого відділу краєзнавства
Дарчий напис нашої поважної читачки, професора Ірини Миколаївни Петренко

Дарчий напис лікаря Дмитра Ахшарумова
Автограф Констанції Лісовської
Подарунок Петра Карповича Бондаревського
Дарчий напис колишньому директорові нашої бібліотеки Є. М. Турчину
Інскрипт лауреата Шевченківської премії, нашого земляка Феодосія Рогового


Дослідницька робота цікава, але тривала у часі. Слідкуйте за нашими новинами!




вівторок, 21 квітня 2020 р.

Сторінки історії та сьогодення Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського (до 125-річчя від дня заснування)



Вже 125 років гостинно відчиняє двері своїм відвідувачам Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Час відміряє пройдені роки та десятиліття, час змінює дати і цифри, прізвища та імена, статус та функції бібліотеки, її орієнтири та пріоритети. Незмінною залишається лише її величність Книга, в чиєму Храмі віддано служать залюблені у свою справу бібліотекарі. Звісно, за 125 років бібліотека змінилася…


Сьогодні Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського – це потужний осередок із формування джерелознавчої та бібліографічної бази з історії, науки та культури Полтавщини, науково-методичний центр для публічних бібліотек області, центр інформаційно-бібліографічної роботи, центр спілкування і дозвілля, фокус розвитку інтелектуального та творчого потенціалу. Наша бібліотека стала одним з центрів підтримки громади в умовах воєнної загрози, спрямовуючи свою увагу на роботу з внутрішньо переміщеними особами (ВПО). В умовах сьогодення обласна наукова книгозбірня все активніше позиціонує себе як установу, що допомагає у розвитку громадянського суспільства. Бібліотека, з одного боку, є майданчиком для вдосконалення фахових потреб та самоосвіти, з іншого - місцем проведення змістовного та корисного дозвілля. Всі зусилля культурна установа області спрямовує на максимальне задоволення інформаційних, освітніх та культурно-дозвіллєвих потреб користувачів.
Бібліотека активно займається проектною діяльністю. У 2002 році за сприяння Посольства США в Україні в рамках проекту «LEAP. Інтернет для читачів публічних бібліотек» відкрито Інтернет-центр, який діє і до цього часу. Бібліотека і надалі продовжує плідну співпрацю з Посольством США в Україні і вже з 2007 року запрацював інформаційно-ресурсний центр «Вікно в Америку», який користується великою популярністю у користувачів бібліотеки. З 2010 року бібліотекою реалізовувався масштабний проект "Глобальні бібліотеки. Бібліоміст-Україна", в рамках якого на базі книгозбірні відкрито Регіональний тренінговий центр для бібліотечних працівників області. Бібліотека брала участь у проектах «Публічні бібліотеки – мости до е-урядування», «Бібліотеки і виборчий процес: навчаємо бібліотекарів і виборців реалізації конституційних прав» (проект за сприяння Української бібліотечної асоціації і фінансової підтримки Посольства США в Україні), «Бібліотеки як центри підтримки громади в умовах воєнної загрози: робота з внутрішньо переміщеними особами» (програма «Бібліоміст»), регіональному проекті «Відкрита Полтавщина» тощо.
Бібліотека надає користувачам безкоштовний доступ до ресурсів мережі Інтернет. До послуг читачів – айпеди, електронні читанки, доступ до електронних баз даних. Бібліотека має 4 власні бази даних обсягом близько 1,5 млн записів. Обсяг електронної цифрової бібліотеки – понад 2 тис. прим.
Для користувачів працює 7 читальних залів. Книговидача становить майже 785 тис. прим. документів на рік. Кількість відвідувань – понад 193 тис. на рік.
Фонд бібліотеки універсальний за змістом і становить на 01.01. 2020 р. – 835 548 прим. док., з них: книги – 534545 прим.; періодичні видання – 298232 прим.; аудіовізуальні матеріали – 2771 од.. Фонд рідкісних і цінних видань становить 6583 прим. док. Бібліотека зберігає перше повне видання «Енеїди» І. П. Котляревського (1842 ), твори В. А. Жуковського (1849, 1857 та 1869), М. В. Ломоносова (1785, 1840), М. Карамзіна (1814, 1830, 1835), а також видання Гомера (1788, 1829, 1811).
Отже, сьогодні Бібліотека готова різними шляхами й засобами приєднувати нових користувачів до світу цивілізованої культури, що розвиває гнучкий розум і наповнює життя сенсом та змістом.
Але давайте згадаємо з чого все починалося. Відомий агроном Павло Михайлович Дубровський ще з 1892 року порушував питання відкриття у Полтаві громадської бібліотеки. Про це згадує І. Ф. Павловський: "Во время пребывания в Полтаве по инициативе кружка лиц Дубровским П. М. было возбуждено в 1892 г. ходатайство о разрешении открыть в г. Полтаве Общественную библиотеку и с момента возникновения ея до конца пребывания в г. Полтаве (до 1906 р.) состоял членом Комитета Общественной Библиотеки". Влітку 1893 року на квартирі Павла Михайловича зібрались декілька вчителів та службовців з метою вирішення питання створення бібліотеки. Учитель Інституту шляхетних дівчат Михайло Базилевич розробив проект статуту Полтавської громадської бібліотеки. Його підписало 116 чоловік. 18 травня 1894 року статут Полтавської громадської бібліотеки затвердив міністр внутрішніх справ І. М. Дурново.
Ініціаторами заснування бібліотеки, крім вищеназваних осіб, стали відомі митці, освітяни і громадські діячі Полтавщини: художник Г. Г. Мясоєдов, історик І. Ф. Павловський, міський голова В. П. Трегубов та інші. Роботу зі створення бібліотеки очолив організаційний комітет у складі Н. Г. Кулябко-Корецького, П. М. Дубровського, П. Є. Калениченка, А. Н. Лисовського, Ю. О. Буніна та ін. під головуванням В. П. Трегубова. Губернське земство, міське управління, місцеві банки, приватні особи надавали бібліотеці посильну допомогу.
17 січня 1895 року в будинку Дамського добродійного товариства було відкрито читальню з абонементом на читання журналів та газет, а в будинку пані Кандиби, який мав сім світлих кімнат і стояв на розі Іванівської та Мало-Петровської вулиць — абонемент. Згодом сюди ж було перенесено і читальню. Офіційна робота бібліотеки розпочалася 23 квітня (10 квітня за старим стилем) 1895 року. До кінця року фондами бібліотеки вже користувалося понад тисячу читачів. За перший рік свого існування бібліотека отримала 2118 назв книг у 6097 томах. Установа відразу ж стала справжнім осередком культурного життя і самоосвіти у місті та губернії: Полтавська громадська бібліотека «представляетъ собой самостоятельное учрежденіе, возникшее въ Полтавѣ весьма недавно, но уже успѣвшее значительно окрѣпнуть и стать на болѣе или менѣепрочныхъоснованіях».
Керували бібліотекою члени комітету, саме на них покладалася робота зі збирання пожертв друкованими виданнями і грошима, складання списків книг, передплата газет і журналів, пошук відповідного приміщення. З 1901 р. – членом, а з 1904 р. до 1908 р. – головою комітету Полтавської громадської бібліотеки був письменник В. Г. Короленко.
Питання про будівництво окремого приміщення для бібліотеки підняв у 1896 році статистик М. Г. Кулябко-Корецький. Міська дума, заручившись фінансовою підтримкою губернського та повітового земства, а також громадських закладів, розробила план будівництва нового приміщення. Будинок був споруджений за проектом архітектора О. Зінов'єва у стилі модерн у 1901 році. 20 серпня 1901 року будівля була готова для остаточного перенесення і установки книг. Відтоді бібліотека отримала перше власне приміщення (тепер Державний архів Полтавської області, вул. Пушкіна 18/24).
У журналі "Киевская старина" за 1901 рік була розміщена невеличка замітка: "В Полтаве, в первых числах октября, достоялось открытие помещений библиотеки и музея". Вже 1 жовтня відбулося урочисте відкриття Полтавської громадської бібліотеки. У читальному залі протоієрей Микола Уралов здійснив молебень та чин освячення нового приміщення і звернувся до присутніх з такими словами: «…Малое, но доброе зерно, брошенноеумелыми руками на хорошую почву, дало прекрасный расцвет… Пусть же растет и цветет оно и на будущее время! Да благословит Господь своею милостью всех радетелей этого благоплоднаго дела, городскую думу, губернское и уездное земство, местные банки, страховое общество, некоторых частных лиц и всех безвозмездных просвещенных тружеников его, а благодарное потомство, несомненно, вспомянет всех их своим добрым словом и скажет им за библиотеку и музей свое сердечное спасибо».
До формування книжкового фонду книгозбірні були причетні меценати Полтави та інших міст тодішньої держави. Велику кількість книг надала Харківська громадська бібліотека, Румянцевський музей у Москві (згодом Бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, тепер Російська державна бібліотека). А. П. Волков пожертвував історичний журнал «Русскій Архивъ» за 14 років, П. Е. Калениченко – видання з малоросійської історії та літератури. В. Г. Ляскоронський подарував свою роботу «Исторія Переяславской земли» і «Иностранные карты и атласы Малороссіи XVI и XVII века». В. І. Василенко пожертвував книги з етнографії та краєзнавства. Від московського видавця Кузьми Терентійовича Солдатенкова надійшло в дарунок бібліотеці 52 томи видань. У 1896 р. були придбані всі випуски «Эницклопедического Словаря» Брокгауза і Ефрона. Серед видань у фонді бібліотеки була література з психології, філософії, критики, словесності, історії, географії, природознавства, медицини, ветеринарії, математики, політичних, юридичних, соціальних наук, публіцистики, статистики.
У різні роки читачами бібліотеки були відомі особи: А. С. Макаренко, М. О. Ярошенко, Панас Мирний, І. С. Козловський, М. В. Скліфосовський.
У травні 1919 року на фондах Полтавської громадської бібліотеки була організована Центральна наукова бібліотека (ЦНБ). Її відкрив Полтавський губернський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини. До неї увійшли врятовані фонди бібліотек, що знаходилися у Полтаві та селах. Бібліотека нараховувала 20 тис. книжок.За іншими даними - понад 100 тис. томів, серед яких велике місце займала література іноземними мовами та стародруки (починаючи з 1532 року).З травня 1920 року починає працювати читальний зал. Кількість відвідувань за 1920-21 рр. становила майже 11 тис. осіб (приблизно 35 чоловік в день). При ЦНБ відкрито бібліографічний відділ, у якому зібрано картковий каталог усіх видатних бібліотек Полтави приблизно на 40 тис. книг.
Відомий краєзнавець і дослідник Петро Ротач згадував, що до ЦНБ увійшли книжкові колекції наукових товариств (Полтавської ученої архівної комісії), земських установ, приватних бібліотек (зібрання В. Василенка, В. Станіславського, М. І. Гнідича та ін.). Сюди ж потрапили особливо цінні екземпляри - книжки з дарчими написами В. Короленка, І. Буніна, Д. Ахшарумова, В. Модазлевського та ін.
З 1928 р. до 1937 р. бібліотека перебувала в приміщенні колишнього Земельного банку, (нині – аграрний коледж управління і права Полтавської державної аграрної академії, просп. Першотравневий, 10). Будівля відноситься до 35 кращих споруд міста Полтави кінця ХІХ – початку ХХ ст. і включена до Зводу пам'ятників історії і культури України як пам'ятка архітектури. У 1930-х роках у ЦНБ, крім відділу абонемента, працював читальний зал з соціально-економічним, природно-економічним, природно-технічним та літературно-мовознавчим кабінетами. Діяли також методичний кабінет та кабінет самоосвіти з довідниковим консультаційним бюро. При кабінеті самоосвіти працювало безкоштовно 11 консультантів з наступних дисциплін: соціально-економічних (2 консультанти), художньої літератури (2 консультанти), з питань техніки (2 консультанти), з мов англійської, німецької, французької, єврейської (3 консультанти).
У 1937 році у зв'язку з утворенням Полтавської області ЦНБ було реорганізовано в обласну бібліотеку для дорослих. З 1937 року і до початку війни книгозбірня розміщувалася у колишньому приміщенні Української гімназії імені І. П. Котляревського (знаходилося на схилі Подільскої гори, нижче дільниці Свято-Успенського собору. У роки Другої світової війни будівлю знищили).Особливу увагу бібліотекарі приділяли роботі бібліотеки на селі, основою якої був пересувний книжковий фонд. Література пересувного фонду розповсюджувалась за допомогою 22 невеликих пересувних бібліотек. За працівниками бібліотеки було закріплено 18 сільрад. Прикріплений за сільрадою бібліотекар систематично виїжджав на село для налагодження бібліотечної роботи і розповсюдження літератури серед колгоспників.
Напередодні Другої світової війни книжковий фонд бібліотеки налічував 150 тисяч примірників. Бібліотечних працівників – 35 осіб. У першому півріччі 1941 р. бібліотека плідно працювала за всіма напрямками – проводила масову, методичну та довідково-бібліографічну роботу; працював міжбібліотечний абонемент.
Після звільнення Полтави від окупантів (23 вересня 1943 р.) бібліотека являла собою жахливу картину: приміщення з розбитими та вирваними вікнами, розбиті шафи та стелажі без полиць, розтоптані та розкидані купи книжок, змішані з уламками дощок, битого скла та бруду. Але вже починаючи з жовтня 1943 року бібліотека відновлює свою роботу і працює у приміщенні 1-ї школи по вул. Шевченка, 14 (тепер Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1 імені І. П. Котляревського), де займає 5 кімнат.
Книгозбірня втратила понад 70 тисяч томів книг. Кращі твори української, російської і світової класики, письменників сучасності, академічні видання з усіх галузей літератури, мистецтва, науки й техніки були знищені й пограбовані. Загинули майже всі твори М. І. Гнєдича, видання творів О. С. Пушкіна, В. А. Жуковського, унікальний краєзнавчий фонд. Непоправних втрат зазнав бібліографічний апарат: знищені каталоги, картотеки, облікові документи (сумарні книги).
У 1947 році бібліотеці передали двоповерхове цегляне приміщення на вулиці Шевченка, 3. Тут вона містилася до 1993 року. Будівля з архітектурою кінця ХІХ – початку ХХ ст. доволі цікава. Головною окрасою будівлі стало огородження балкона, виконане у ренесансних рослинних формах, уже трохи схожих на огорожі стилю модерн, який тільки-но з'явився. Первісно будівля була пофарбована у жовтий колір, після реставрації головного фасаду отримала глибокий червоний колір стін і білі архітектурні деталі, що робить її більш помітною.
У цей час розширюється структура бібліотеки – створено методичний кабінет, який організовував засідання методичної ради, семінари, виготовляв методичні листи для бібліотек області. Бібліотека активно розгортає масову роботу: проводить читацькі конференції, переважна більшість яких – на виробництвах Полтави (рукавично-трикотажна фабрика, взуттєва фабрика, фабрика індпошиву, склозавод).
У 1950 р. для пропаганди бібліотеки та для широкого ознайомлення громадськості з роботою бібліотеки в обласну газету "Зоря Полтавщини" вміщено 11 публікацій про проведення масових заходів, про роботу МБА, заочного абонемента, про новинки літератури.
З 1966 року бібліотека стала державною обласною універсальною науковою, тобто установа стала центральним обласним книгосховищем вітчизняних творів друку, центром координації і кооперації діяльності бібліотек всіх відомств і організацій області.
5 червня 1993 року наукова бібліотека розпочала свою роботу у власному п’ятиповерховому приміщенні сучасної архітектури по вулиці Небесної Сотні, 17 (колишня вул. Леніна). Проектування і будівництво нової будівлі пов’язане з ім’ям Валерія Дмитровича Загорулька – директора ПОУНБ (1979-2003), бібліотекознавця, заслуженого працівника культури України (1998 р.).
У кінці 90-х рр. ХХ ст. фонд бібліотеки налічував понад 600 тис. прим. книг, періодичних видань та ін. матеріалів. Одним із важливих джерел поповнення фонду стала передача в дар бібліотеці видань від читачів (Петра Ротача, Віктора Самородова, Алли Рубан та ін.), надходження з української діаспори, представництв зарубіжних країн, громадських об’єднань та організацій України і закордону. Багато цінних видань надійшло від бібліотеки Українського православного собору святого Володимира (США, Огайо, м. Парма), Бібліотеки Конгресу США, Культурного центру Франції в Україні, Української федеральної кредитової спілки (США), Канадського Товариства Приятелів України (м. Торонто).
Варто згадати бібліотекарів, які вносили і продовжують робити свій посильний внесок у розвиток бібліотеки та бібліотечної справи Полтавщини: В. М. Вербицька, А. С. Серебрянська, Р. В. Туберозова, Л. Г. Убийвовк, Л. М. Поварова, В. П. Кулініч, О. І. Щербініна, В. А. Шулішова, Н. В. Влезько, О. М. Назаренко, Г. А. Дідусенко, Л. В. Лисенко, Л. М. Карпенко, Л. В. Шибітченко, С. М. Захарченко, О. М. Войцехівська, Л. М. Власенко, Л. І. Чорноволенко, В. І. Співак, З. А. Величко, І. Б. Алькова, О. Г. Мазнєва, Л. М. Шамхалова, О. І. Туркіна, В. В. Саранцева, Т. І. Місько, Г. В. Вовченко, Н. І. Олефір, Г. І. Чубич, Т. В. Максимова, Н. А. Климко, Г. М. Вікторова, Н. О. Коломієць, В. І. Глушко, Н. О. Глушаченко, Н. А. Бабенко, В. В. Івко, В. В. Волошко, Т. А. Приходько та інші.
Директорами бібліотеки у різні періоди були Косенко Надія Сергіївна (1934-1941, 1943), Бельський Сергій Васильович (1943), Гавришенко Марія Гаврилівна (1943-1944), Янбих Григорій Максимович (1945–1950); Хорунжий Іван Ілліч (1950–1962); Турчин Євгеній Михайлович (1969–1978); Загорулько Валерій Дмитрович (1979–2003).
З 2003 року Полтавську ОУНБ ім. І. П. Котляревського очолює заслужений працівник культури України Тетяна Іванівна Зеленська, яка спрямовує творчий колектив бібліотеки на пошук нових ідей і можливостей реалізації потрібних для громади проектів, розвитку партнерства та плідної взаємодії, в тому числі з архівами, музеями, науковими, культурно-мистецькими, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування та іншими зацікавленими у розвитку регіону установами та особами.
 Тетяна Іванівна Зеленська, заслужений працівник культури України, директор Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського
Ольга Іллівна Щербініна, провідний редактор бібліографічного відділу Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського

понеділок, 20 квітня 2020 р.

«Фонд рідкісних і цінних видань – перлина книжкових зібрань головної бібліотеки Полтавщини»

У кожної бібліотеки є хоча б одне рідкісне видання чи збірка, чи колекція, а то й фонд рідкісних видань, якими по праву можна пишатися. Адже ці книжкові скарби, залишаючись унікальними пам’ятками загальнокультурного і всесвітнього значення, завжди будуть носіями духовної цінності. На жаль, історичні процеси, які відбувалися в нашій країні в той чи інший проміжок часу, не проходили безслідно для бібліотек. У переважній більшості випадків – це втрати. За різних обставин та ідеологічних міркувань були втрачені бібліотеки письменників, наукових діячів, церковні книги тощо. Друковані книги і рукописи або гинули, або вивозилися за межі України. Щоб зрозуміти, як формувався фонд цінних і рідкісних видань обласної книгозбірні і яких втрат він зазнав, повернемося до її історії.
 Каплін вибив гроші на капремонт в обласній бібліотеці ім ...
У 2020 році Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського святкує свій 125-річний ювілей. Заснована у 1894 році як Громадська бібліотека, вона відкрила двері для читачів 23 квітня (10 квітня за старим стилем) 1895 року і відразу стала вогнищем культурного життя для всієї Полтавської губернії. До формування книжкового фонду книгозбірні були причетні меценати Полтави та інших міст тодішньої держави. Серед видань у фонді бібліотеки була література з психології, філософії, критики, словесності, історії, географії, природознавства, медицини, ветеринарії, математики, політичних, юридичних, соціальних наук, публіцистики, статистики. У 1907 році за знайдені у бібліотеці екземпляри брошури «Об учредительном собрании» Володимир Короленко (голова Комітету полтавської громадської бібліотеки) був притягнутий до судової відповідальності і був усунений від виборів на наступний термін. У травні 1919 року на базі громадської бібліотеки була організована Центральна наукова бібліотека (ЦНБ), яка нараховувала 45 тис. інвентарних номерів, а це понад 100 тис. томів книг. З них велике місце займала література іноземними мовами. Також книгозбірня мала стародруки. Найстаріше видання датувалося 1532 роком (на сьогодні видання не збереглося).
У 1929 році значну кількість книг – найбільш цінних видань – було вивезено у Ленінград у бібліотеку імені Салтикова-Щедріна (зараз – Російська національна бібліотека). Це викликало гнів і незадоволення як працівників бібліотеки, так і жителів міста. У зв’язку з перепонами, які чинили жителі, книги вивозили вночі під охороною. Упродовж 1929 року пройшла «велика чистка» літератури. Полтавська окружна інспекція народної освіти запропонувала бібліотекам округи вилучити з усіх книгозбірень книгу М. Грушевського «Ілюстрована історія України» (Київ, 1918 р.). У такий спосіб було знищено значну частину дореволюційних та перших років радянської влади видань, які на сьогодні стали бібліографічною рідкістю.  У зв'язку з утворенням Полтавської області (1937 р.) ЦНБ реорганізовано в обласну бібліотеку для дорослих. Вона вважалася одним з найважливіших культурних закладів області з книжковим фондом понад 250 тис. примірників. З газети «Більшовик Полтавщини» за 1939 рік дізнаємося про наявність у книгозбірні журналів: «Зокрема, тут є 40211 прим. різних журналів, можна навіть знайти журнали, видані 100 років тому й тепер становлять виняткову бібліографічну рідкість». На жаль, ці журнали до сьогоднішнього часу не збереглися. Під час Другої світової війни полтавська обласна бібліотека для дорослих втратила понад 70 тисяч томів книг. Кращі твори української, російської і світової класики, письменників сучасності, академічні видання з усіх галузей літератури, мистецтва, науки й техніки були знищені й пограбовані. Загинули твори М. І. Гнідича, О. С. Пушкіна, В. А. Жуковського, унікальний краєзнавчий фонд. Непоправних втрат зазнав бібліографічний апарат: знищені каталоги, картотеки.  У грошовому співвідношенні політичної літератури загинуло на 50 тис. крб., художньої – на 120 тис. крб. і стародруків – на 150 тис. крб. У післявоєнні роки бібліотека довго не мала власного приміщення, книгосховища були «розкидані» по всьому місту. І далеко не завжди умови зберігання відповідали нормам. Лише після переїзду у 1993 році обласної книгозбірні до теперішньої 5-поверхової будівлі по вул. Небесної Сотні, 17 стало можливим зібрати увесь фонд у секторі рідкісних і цінних видань.
Основний документ, що визначає принципи та порядок формування фонду рідкісних видань – це «Положення про фонд рідкісних та цінних видань Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського». За змістом він є універсальним і становить 6583 прим. док.  Фонд включає: історичні видання другої половини 16–17 ст.; видання гражданського друку 18–19 ст.; видання українською мовою 19 ст.–1917 р.; перші радянські видання українською та російськими мовами (1917–1921 рр.); прижиттєві, перші і особливо цінні видання творів класиків української та світової науки, літератури і мистецтва; найвизначніших політичних, релігійних і громадських діячів; видання XIХ–ХХ ст., цінні за художнім оформленням та поліграфічним виконанням; книги з автографами; мініатюрні та малоформатні видання; видання надвеликих розмірів; рідкісні і цінні образотворчі видання; малотиражні видання; книги, що збереглися у малій кількості та становлять історико-культурну цінність. У фонді представлені видання українською, російською, німецькою, французькою, польською та латинською мовами.
Доступ до бібліографічної інформації про рідкісні видання надає спеціальна індикаторна картотека. Видання знаходяться у закритому доступі, зберігаються в ізольованому, спеціально обладнаному приміщенні і видаються за замовленнями користувачів. Для розміщення фонду використовується систематично-алфавітна розстановка документів. До фондосховища сторонні особи не допускаються. Робота зі стародруками, рідкісними та цінними документами дозволяється лише у читальному залі. Одноразово користувачу видається не більше одного документа. Ксерокопіювання, сканування чи фотографування цінних документів забороняється. Видання з фонду рідкісних та цінних видань презентуються на книжкових виставках, підготовлених для культурно-просвітницьких та інформаційних заходів.
Найстаріша книга, яка знаходиться сьогодні у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського – це об’ємний фоліант, що вийшов друком у 1635 році в Парижі і написаний латинською мовою – «Святе писання» блаженного Аврелія Августина.
Бібліотека зберігає твори В. А. Жуковського (1849, 1857 та 1869), М. В. Ломоносова (1785, 1840), М. Карамзіна (1814, 1830, 1835). Зберігаються у відділі рідкісних та цінних видань і книги з особистої бібліотеки нашого відомого земляка, поета, письменника й перекладача Миколи Гнідича (1784–1833), на деяких його автограф чи авторські помітки.

Серед художніх видань зберігається прижиттєве видання Володимира Короленка "Сон Макара" (СПб., 1885), три прижиттєвих видання Миколи Гоголя – «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1832), «Ревізор» (1841) та «Вибрані місця із переписки з друзями» (1847).
Про «Енеїду» Івана Петровича Котляревського ми вже багато говорили. У фонді бібліотеки маємо перше повне видання «Енеїди» (1842), надруковане у Харкові після смерті Котляревського. Наступний раритет 1898 року - «Перше видання «Енеїди» І. Котляревського, передруковане в столітню річницю його» - надруковане «коштом і заходом» наукового товариства імені Шевченка у друкарні цього товариства. Збереглися також збірки творів 1930 і 1936 років.

На книзі малюнків до «Енеїди» Порфирія Мартиновича залишився автограф Є. Старицької.
Цінною є праця «Крестьянское землевладение в Полтавском уезде в 1767 г.» (1895) Венедикта Олександровича Мякотина (1867–1937), російського історика, публіциста, політичного діяча. Закінчив гімназію в м. Кронштадт та історико-філологічний факультет Петербурзького університету, після чого був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. У 1891–1900 рр. викладав історію в різних навчальних закладах. Центральне місце в науково-дослідницькій роботі Мякотина займали проблеми історії України 17–18 ст. На книзі - дарчий напис «Многоуважаемому Николаю Михайловичу Коркунову от автора». М. Коркунов - російський вчений-юрист, філософ права.

Цікаве переплетення людських доль. У 1920 році Мякотина заарештували, а на початку 1921 р. за ходатайством В. Г. Короленка, звільнили.


Праці педагога, історика, краєзнавця і громадського діяча, дійсного члена Полтавської вченої архівної комісії Матвія Григоровича Астряба друкувалися в «Киевской старине», «Матеріалах до української етнології». Ряд своїх праць з історії Полтавщини 18–19 ст. вчений опублікував у «Трудах Полтавської вченої комісії». Матвій Григорович був високоосвіченою людиною, справжнім ентузіастом дослідження історії рідного краю. Сьогодні у фонді нашої наукової бібліотеки зберігаються наступні праці: "Старая Полтавщина и столетняя тяжба Марковичей со Свечками и Пасютами (1720–1827 гг.)" (1912); "Земли церквей Лубенского Духовного правления" (1913); "Столетие Лубенского высшего начального училища (1814–1914 гг.)" (1914). Зокрема, цінності останній книзі надає дарчий напис Матвія Астряба на обкладинці «В Библіотеку Полтавской Духовной Семинаріи от автора».