середа, 29 вересня 2021 р.

 28 вересня відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського спільно з Сумською ОУНБ (Ольга Малиш, завідувач відділу краєзнавчої літератури) та Кириківською публічною бібліотекою організували презентацію видання "Через Вогонь над Водою" - мемуари Марії Креховець. Насправді це реальні події з реального життя. Авторка Марія Креховець писала щоденник протягом свого життя: від моменту виїзду на примусові роботи до Німеччини під час Другої світової війни, спогади про дитинство в мальовничому селі Іванівка у батьківському хуторі на берез р. Ворскла до Голодомору та життя в Новій Зеландії. 

Упорядник книги - віцепрезидентка Світового Конгресу Українців у Південній півкулі, голова відділу "Мальви" Союзу Українок в Австралії - Наталія Пошивайло-Таулер.







10 років тому, в Новій Зеландіі, пані Наталії Пошивайло-Таулер передали рукопис мемуарів українки - Марії Креховець. Тож вона, ознайомившись з листами простої української дівчини Марії, перейнялася її долею і виступила меценатом і видавцем книги «Через Вогонь над Водою» українською мовою, яка побачила світ у листопаді 2020 року. «Моя місія - через унікальні мемуари полтавки пані Марії відкрити світу життя українки з початку ХХ століття на мальовничому полтавському хуторі через події громадянської війни, Голодомор, вивезення на роботи до Німеччини та поселення в Новій Зеландії», - зауважила віцепрезидентка СКУ.

Пані Наталія розповіла, що мемуари Марії Креховець раніше були опубліковані англійською мовою, їх переклав і видав син Марії Креховець Олег.

Історія мемуарів Марії Креховець сягає багатьох десятиріч. Ще будучи молодою жінкою в таборі переміщених осіб (DP) біля міста Маґдебург в Німеччині, Креховець почала писати щоденники. І так рік за роком назбиралося 12 зошитів. В старшому віці українка надрукувала мемуари на друкарській машинці. А вже після смерті жінки в Новій Зеландії ці щоденники її чоловік Василь Креховець передав Наталії Пошивайло-Таулер.

У Полтаві живе Валентина Сергіївна Сердюк - двоюрідна сестра авторки Марії Креховець. Вона теж родом з Іванівки, і дбайливо зберегла сімейні фото з Нової Зеландії, останній лист з фронту брата Марії, а також власноруч вишиту сукню молодої Марії Новікової. Скільки пам’яті, болі, розірваних сімейних зв’язків залишили свої рани через Голодомор і війну, «залізний занавіс» і ці рани ще актуальні, це наша пам’ять - і про такі долі, наші українські долі, життя - варто говорити.

Валентина Сергіївна запросила маму пані Наталії Зінаїду Олександрівну Пошивайло в гості і поділилася спогадами про родину, вічне чекання матері Параски Новікової на візит доньки, цікаві епізоди з сільського буття. Присутнім на заході теж надзвичайно цікаво було почути родинні спогади та переглянути світлини родини Марії й Василя, дізнатися про долі їх дітей Олега та Ганни.

На захід завітала праонука Марія Креховець – юна Марійка, яка з трепетом і хвилюванням розповідала про прочитане. 

 Презентована книга мемуарів є у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського, тож всі, кого зацікавило це видання, мають змогу взяти його у нашій бібліотеці.

четвер, 23 вересня 2021 р.

Почесні громадяни міста Полтави

 «Почесний громадянин міста Полтави» є найвищою відзнакою територіальної громади міста Полтави. Це звання можуть мати особи за видатні особисті заслуги перед містом Полтавою у розвитку місцевого самоврядування та галузей виробництва, науки, культури, освіти, охорони здоров'я, спорту тощо, які беруть активну участь у громадсько-політичному житті міста Полтави та користуються загальною повагою і авторитетом членів територіальної громади.
Відзнака "Почесний громадянин міста Полтави" виготовляється з коштовного металу (срібло з позолотою), має форму хреста накладеного на квадрат зі стороною 30 мм, поле якого гравіроване проміннями від центру та покрите емаллю синьо-зеленого кольору, що відповідає одній зі смуг міського прапору (можливе покриття емаллю "зелено-ізумрудна"). В кутах цього квадрату розташовані коштовні камені (циркони, які збільшуються в розмірах від центру до зовнішнього кута). Хрест, який накладено на квадрат, має золотий контур та покритий емаллю білого кольору.
В центральному колі золотої емалі кольоровий герб міста малинового кольору. Золотий напис "Полтава" старослов'янської гарнітури, розташований над гербом міста. Синьо-зелена стрічка з написом "Почесний громадянин" накладена в нижній частині кола, в якому розташований герб. В верхній частині з обох боків герба на білій емалі викладений позолочений дубовий вінок.

Олександр Михайлович Абаза
39-річний Олександр Абаза з’явився у Полтаві у 1865 році. І цього ж року його обрали місцевим головою. Причому обирали його чотири рази поспіль! Тож він головував протягом 17 років. Після кожної перемоги на виборах він уперто продовжував займатися благоустроєм Полтави.
Чим же так полюбився місцевий голова полтавцям?
За період роботи міським головою, Абаза збільшив кількість ліхтарів на вулицях удвічі та для забезпечення нічного порядку заснував нічну варту у складі 30 осіб.
Відремонтував базарну площу, яка, за його словами, була як «крайнє неподобство». Побудував новий сквер. Відкрив новий базар на Петровській площі.
Він посприяв, щоб міський сад, який заріс на той час бур’яном, мав належний вигляд. Територію очистили. Зробили алеї. Посадили квіти.
У Полтаві відкрили реальне училище. Кам’яну будівлю мер побудував за власний рахунок.
Тож імператор Олександр ІІ удостоїв ініціативного мера звання почесного громадянина Полтави.
До нашого часу залишився будинок (сучасна адреса Майдан Незалежності, 1-Б), де проживав Олександр Абаза. Її звели наприкінці XIX століття. Будинок називали його резиденцією. Там Абаза влаштовував різноманітні заходи ‒ від невеликих вечірок до грандіозних балів. А для впливових людей, які приїздили з Харкова та Петербурга, влаштовував парад військ. Разом з гостями споглядав за ним із балкону свого будинку, а потім запрошував усіх на бенкет.
Після смерті Абази будинок продали, і нині він огороджений парканом. А от реставрувати її почали восени 2016 р. Протягом наступного року підрядники майже повністю перекрили дах і замінили деякі вікна у споруді. Завершити ці роботи змогли впродовж 2018-2019 років.
Наразі будівля огороджена парканом та законсервована. Роботи там не проводять вже другий рік поспіль. Це тому, що торік реставрацію призупинили через припинення фінансування. Не спрямували на це грошей і 2021 року.
Віктор Павлович Трегубов
Віктор Павлович Трегубов за багаторічну суспільну службу обраний почесним громадянином міста Полтава. Протягом семи років (1889-1906) він був полтавським міським головою. Завдяки турботам Трегубова у Полтаві з’явилися: електрика, водопровід, театр, розширена мережа початкових шкіл і значно покращена медицина. Він був у складі комітету Полтавської громадської бібліотеки.
На відзнаку 35-річної служби почесного громадянина Полтави, голови міської управи, статського радника Трегубова у 1902 р. Перша Кобищанська вулиця стала називатися його ім’ям (колишня Карла Лібкнехта, тепре патірарха Мстислава). Свого часу за ініціативи Трегубова В. П. у цьому районі був відкритий новий навчальний заклад – Третє міське початкове училище імені Стефановича.

Федір Федорович Радецький
Під час російсько-турецької війни 1877-1878 років Радецький командував армійським корпусом і отримав гучну славу захистом Шипкинського перевалу (Болгарія). Вся турецька армія, яка блокувала Шипку, була взята Радецьким у полон. Після війни Радецький став надзвичайно популярним - його всюди зустрічали та вшановували, як національного героя. Федір Радецький був обраний почесним громадянином Полтави і Санкт-Петербургу, почесним членом Миколаївської академії Генерального штабу. На знак поваги до видатного земляка полтавська громада подарувала герою боїв на Шипці будинок на вулиці Інститутській, поруч з міським садом, відомий більше як будинок Капніста.



Тоді про почесних громадян міста дещо забули..
І лише 13 вересня 1967 року на сесії міської ради депутатів трудящих було затверджено «Положення про звання «Почесний громадянин міста Полтави»».
Але кількома роками раніше у 1963 році це звання отримав космонавт Павло Романович Попович.
Павло Романович завжди наголошував, що Полтава стала першим містом, почесним громадянином якого він став...
Павло Попович любив це місто. До того ж космонавт добре знав історію і про кожного із зоряної плеяди наших краян, які прокладали людству дорогу в космос — Олександра Засядька, Миколу Кибальчича, Олександра Кондратюка (Шаргея), Володимира Челомея.
Народився Павло Попович в 1930 році на Київщині. З дитинства мріяв небо, спостерігаючи за літаками, що піднімалися в повітря з військового аеродрому. Свій перший політ він здійснив у період з 12 по 15 серпня 1962 року на космічному кораблі "Восток-4" разом з Андріяном Ніколаєвим, який здійснював політ на кораблі "Восток-3". Це був перший у світі груповий політ двох космічних кораблів, під час якого були проведені експерименти з радіозв'язку між екіпажами кораблів у космосі. За три космічні дні він 112 разів облетів навкруг Землі і став героєм першого, як тепер сказали б, телемосту з орбіти... Тож дуже пишався посвідченням космічного телеоператора №1.
Павло Попович дуже любив співати. Рідні пісні завжди жили у його серці. Ожили вони і в космосі, де вперше тоді пролунала українська пісня: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, згадував Попович, сам він її далі дещо перефразував: «... ось я і сокіл, і ось я літаю!»
Цікаво, що у космонавта був талісман. У політ він брав з собою стеблинку полину, яка пахла землею...
До речі, Павло Попович на згадку про перебування у нашому місті залишив деякі свої речі. На фото ви можете побачити мундир Павла Романовича. Всі меморіальні речі космонавта зберігаються у Полтавському музеї авіації і космонавтики.
У 1967 році професор, доктор біологічних наук Олексій Володимирович Квасницький отримав звання «Почесний громадянин міста Полтава» за великий внесок у розвиток біологічної науки та довгострокову працю і велику громадсько-політичну роботу в житті міста. Перший на Полтавщині академік стояв біля витоків репродуктивної медицини. Він першим провів успішну трансплантацію ембріонів свині, що давало можливість збільшити продуктивність сільськогосподарських тварин. Академік Квасницький був талановитим педагогом та лектором. Його дар конструктора давав змогу демонструвати під час лекцій складні експерименти з використанням апаратури й обладнання, які він розробляв і виготовяв особисто.

Анатолій Тихонович Кукоба
Звання отримав 1999 року за вагомий внесок у розбудову засад місцевого самоврядування, особисті заслуги у розвитку інфраструктури міста та зважаючи на визнання полтавцями його плідної діяльності на благо обласного центру.
Народився в Полтаві, закінчив Полтавську ЗОШ №2. «Кукоба – батько Полтави» - так називали його у нашому місті. Анатолій Тихонович – єдиний в Україні міський голова, який очолював цю посаду п’ять разів (кеурвав протягом 16 років). За це його охрестили «батьком Полтави». Був народним депутатом України Заснував громадську організацію «Фонд захисту і підтримки талановитих дітей.
Із його ініціативи у Полтаві побудували 3 сучасні підземні переходи, серед них – «Злато місто». За сприяння Анатолія Тихоновича зведений і храм Віри, Надії та Любові, що навпроти парку «Перемога»; відтворений Свято-Успенський кафедральний собор; встановили пам’ятник Марусі Чурай.
За його правління Полтава неодноразово виборювала звання міста з кращим благоустроєм, крім цього, отримала Державну премію України в галузі архітектури за комплексну реконструкцію.
У період його головування в місті зведено стільки непересічних об’єктів, в числі яких обласна наукова бібліотека, реконструйовані стадіон «Ворскла» і Палац дозвілля «Листопад», три шляхопроводи, торговельні центри, нова тролейбусна лінія через вул. Сінну, понад 130 багатоповерхових будинків, Галерея мистецтв тощо. Кукоба був справжнім господарем міста, невтомним генератором сміливих ідей перетворення Полтави і її оновлення.
Василь Якович Тацій, президент Академії правових наук України, ректор Національної юридичної академії України імені Я. Мудрого, академік НАН України.
Нагороджений почесною відзнакою 2001 року за особисті заслуги перед містом у розвитку самоврядування, багаторічну плідну науково-педагогічну діяльність, визначний внесок у теорію права та активну громадську роботу.
Народився в Полтаві 1940 року, закінчив місцеву ЗОШ №22.  За його ректорства у Полтаві реконструювали «Замок Бетмена» (народна назва будівлі навчального закладу - Полтавська філія юридичної академії ім. Ярослава Мудрого) та побудували басейн. До цього споруда пустувала 12 років. Її перетворення на «VIP-апартаменти» відбулося коштами юридичної академії. Має ряд відомчих, громадських, церковних та урядових нагород інших країн. Державний радник юстиції ІІ класу. 2004 року Указом Президента України удостоєний найвищого звання «Герой України» з врученням ордена Держави. А 2012 року, за версією видання «Фокус», став одним із 200 найбільш впливових українців.
Скрипніков Микола Сергійович. Нагороджений 2001 року за особисті заслуги перед містом у розвитку самоврядування, багаторічну науково-педагогічну діяльність, внесок у реформування вищої школи, активну громадську роботу.
Микола Сергійович Скрипніков 17 років працював ректором Української медичної стоматологічної академії. Видатний учений.
У 1999 р. професор М. С. Скрипніков, як учений, був удостоєний високої нагороди «За досягнення XX століття» в галузі медицини з врученням іменного диплому та срібної медалі. У всьому світі такою нагородою відзначено лише 2тисячі чоловік. Його ім’я занесене до міжнародного видання Кембриджського університету «Хто є хто серед інтелектуалів».
Допоміг розбудувати медичну академію та інші лікарняні заклади Полтави. Під керівництвом Скрипнікова студенти УМСА протягом 1981-1990 років брали участь у будівництві хірургічного, онкологічного та терапевтичного корпусів обласної клінічної лікарні, пологового будинку, дитячої лікарні, працювали під час реконструкції хірургічного відділення Полтавської міської лікарні №2. За час його ректорства у виші з’явились не тільки нові кафедри, а й факультети – післядипломної освіти, медсестринський, педіатричний, зуботехнічне відділення. Вагомий досвід організатора-будівельника спонукав Миколу Сергійовича й надалі керувати будівельними роботами. Із часом виросли два багатоповерхові гуртожитки для студентів. А до кінця 1996 року, всупереч фінансовій скруті, що охопила на той час усю країну, завершили будівництво фізіологічного корпусу з центральною науково-дослідною лабораторією. Окрім того, Скрипніков – засновник Полтавської наукової школи морфологів, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.
Кучма Леонід Данилович. Другий Президент України.
Нагороджений 2004 року за видатні заслуги перед містом у ствердженні засад місцевого самоврядування та у соціальному розвитку міста, визнану полтавцями багаторічну політичну і громадську діяльність. Саме за президентства Леоніда Даниловича відбудували Свято-Успенський собор. Полтавську церкву включили до Державної програми з відбудови 12 найвидатніших архітектурних пам’яток України. Ще 1999 року під час святкування 1100-річного ювілею Полтави з ініціативи міського голови Анатолія Кукоби встановили пам’ятну дошку, що Президент Леонід Кучма започаткував відбудову цього храму.
Данилко Андрій Михайлович, актор, співак, сценарист, телеведучий, композитор. лен журі й наставник талант-шоу «X-Фактор», постійний член журі «Євробачення. Національний відбір». Нагороджений 2007 року за творчу оригінальність, популяризацію полтавського самобутнього колориту та сприяння визнання Полтави на міжнародному рівні.
Пожечевський Віктор Олександрович. Заслужений працівник фізичної культури і спорту України, голова дирекції Полтавського відділення Національного олімпійського комітету України; екс-тренер ФК «Ворскла» (1984-1990 роки; 1994-1998 роки).
Отримав звання 25 жовтня 2007 року за видатні особисті заслуги перед територіальною громадою Полтави. Народився 1951 року в Полтаві. Віктор Олександрович був тренером футбольної команди «Ворскла», який залишив її зі скандалом Віктор Пожечевський пройшов шлях із цією командою від колективу фізичної культури до бронзових нагород чемпіонату країни. Із «складних» за характером гравців – Чуйченка, Шарія, до яких додалися Яремчук, Ковтун й інші екс-динамівці, Пожечевському вдалося створити видатний колектив. Після здобуття бронзових нагород у сезоні 1996-1997 років «Ворскла» в наступному чемпіонаті була лише п’ятою. Такий результат, за підсумками деяких провальних матчів, вважали невдалим і керівники клубу, і вболівальники. Говорять, що саме на останніх образився Пожечевський і пішов ще до завершення чемпіонату 1997-1998 років, а його місце посів Олександр Довбій.
Микола Петрович Павлов, тренер ФК «Ворскла» з 2007 до червня 2012 року.
Майстер спорту СРСР; Чемпіон СРСР — 1983; Бронзовий призер Чемпіонату СРСР — 1984; Бронзовий призер Чемпіонату України – 1992; Срібний призер Чемпіонату України – 1993; Чемпіон України – 1995; Володар Кубку України – 2009; Кавалер Ордену «За заслуги» ІІІ ступеня – 2009. Заслужений тренер України.
Нагороджений почесним званням 2009 року за видатні особисті заслуги перед територіальною громадою міста Полтава у розвитку фізичної культури і спорту, здобуття футбольним клубом «Ворскла» Кубка України з футболу.
Павлов допоміг ФК «Ворскла» виграти Кубок України. Із ним 2009 року «Ворскла» вперше виграла Кубок України, здолавши у фіналі донецький «Шахтар». Із перервою в один сезон, з 2009 до 2011 року, полтавські вболівальники могли спостерігати в рідному місті за грою провідних команд Європи, серед яких португальська «Бенфіка», німецький «Ганновер», датський «Копенгаген» і бельгійський «Стандард». Із трьома останніми ворскляни змагалися на стадії групового етапу Ліги Європи УЄФА, що стало ще одним кроком у розвитку клубу і внеском у скарбничку вітчизняного футболу. Нині Микола Петрович – головний тренер «Іллічівця» (футбольного клубу Маріуполя).
Виноградець Дмитро Миколайович, чемпіон світу з плавання серед паралімпійців. 8-разовий призер Літніх Паралімпійських ігор.
Виявляється, переможцем можна бути навіть якщо ти на інвалідному візку! Полтавець Дмитро Виноградець — багаторазовий чемпіон і призер Паралімпійських ігор та паралімпійських чемпіонатів Європи, він встановив 3 світові і 7 європейських паралімпійських рекордів на дистанціях від 50 до 200 метрів у різних стилях плавання: вільному, батерфляї, брасі, комбінованому плаванні.
Дмитро став лідером за кількістю медалей на чемпіонаті світу з плавання серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату та вадами зору, що відбувся в Монреалі у серпні 2013 року (7 золотих, 1 срібна, 1 бронзова).
У 2015 році він завоював чотири золоті медалі чемпіонату світу з плавання серед спортсменів із ураженням опорно-рухового апарату. У міжнародних змаганнях вихованець секції плавання Полтавського обласного центру "Інваспорт" виступає з 2006 року. З того часу Дмитро Виноградець завоював на Паралімпійських іграх сім медалей (дві золоті), на паралімпійських чемпіонатах світу - 26 медалей (17 золотих), на паралімпійських чемпіонатах Європи - вісім медалей (сім золотих), а також встановив велику кількість світових та європейських паралімпійських рекордів.
Нагороджений 2009 року за видатні особисті заслуги перед територіальною громадою Полтави у розвитку фізичної культури і спорту. Народився 1985 року, навчався у Полтавській ЗОШ №4.
5 серпня 2019 року дев’ятиразовому чемпіону України з боксу, чемпіону Європи та світу 2017 року Олександру Олександровичу Хижняку присвоєно звання Почесний громадянин Полтави за видатні заслуги перед територіальною громадою міста у розвитку галузі фізичної культури і спорту, активну громадську діяльність та особистий внесок у популяризацію здорового способу життя, високі досягнення у спорті та авторитетність на світовій арені спорту.
На своїх досягненнях боксер не зупинився. І хоч через пандемію коронавірусу Олімпійські ігри з літа 2020 року перенесли на один рік. У серпні 2021 року Хижняк виступив на своїй першій Олімпіаді  у Токіо і став срібним призером.


























вівторок, 14 вересня 2021 р.

Презентація монографії Віталія Миколайовича Ханка

14 вересня відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського організував презентацію монографії мистецтвознавця, бібліографа, музейника Віталія Миколайовича Ханка «Миргород як осередок керамічної освіти». 


 

У гроні полтавців-колег В. М. Ханко постає як великий ентузіаст. Він тримає у полі зорі цілісність української культури, плекає і доносить велич мистецьких фактів і явищ. Він невтомний дослідник історії мистецтва, який десятиліттями вивчає, відкриває забуті імена і щедро ділиться з нами своїми здобутками.


 


 



Головні напрямки наукових досліджень: мистецьке життя Полтавщини, зокрема народні промисли і ремесла, український архітектурний стиль, життєписи діячів мистецтва і науки.
У мистецькому середовищі Віталія Миколайовича називають істориком мистецтва від Бога, мистецтвознавцем з козацького роду, знавцем усіх знавців.
Віталій Миколайович закінчив Миргородський державний керамічний технікум імені Миколи Гоголя (відділення художньої кераміки, 1962), факультет теорії та історії мистецтва Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна (Ленінград, Росія, 1969).
Працював художником скла Романівського склозаводу в Дзержинську Житомирської області (1962–1966), викладачем художніх дисциплін Миргородського державного керамічного технікуму імені Миколи Гоголя (1966–1969); завідувачем відділу (1970–1986), заступником директора з наукової роботи (1987–1995) Полтавського художнього музею.
Доцент кафедри образотворчого мистецтва архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка (з 1995); доцент кафедри товарознавства непродовольчих товарів Полтавського університету споживчої кооперації України (з 2002).
Віталій Миколайович - автор понад 2000 праць та публікацій у періодичних виданнях, збірниках, енциклопедіях. Праці Віталія Миколайовича присвячені мистецтву, храмовій архітектурі, діячам культури і мистецтва, меценатам церкви Полтавщини. Йому належать публікації і статті про життя і творчість Опанаса Сластіона, архітектора Василя Кричевського, керамістів Івана Віцька, Івана Українця, скульпторів Михайла Гаврилка, Єлизавети Трипільської, малярів Івана Северина, Григорій Цисса, Івана Черінька, різьбярів Василя Гарбуза, Якова Усика та Федота і Прокопа Юхименків.
Хочемо відмітити, що з усіх статей, рядків Віталія Миколайовича постає образ непересічного та небайдужого громадянина, вболівальника за рідну культуру, палкого шанувальника великих національних традицій.
Праці Віталія Миколайовича мають нагороди та відзнаки. Лауреат обласної премії ім. Панаса Мирного (2009), Всеукраїнської премії імені Стефана Таранушенка (2016).
На захід завітали колишні студенти Віталія Миколайовича, які згадують його як Вчителя з великої літери, як науковця, що навчив працювати з першоджерелами.

З вітальним словом до героя презентації звернулася Валентина Володимирівна Вождаєнко, Ганна Петрівна Грибан, Віталій Миколайович Самородов. 







понеділок, 13 вересня 2021 р.

Щире слово Миколи Кочерги

 Щедра лубенська земля на обдарованих талантом людей – поетів, письменників, співаків, музикантів. Саме музика та поезія – дві ріки, які надихають члена літоб’єднання ім. О. Донченка Миколу Кочергу на творчість. 



Микола Миколайович Кочерга народився 15 вересня 1971 року у с. Вищий Булатець на Лубенщині. Поет і прозаїк. Лауреат літературно-мистецької премії ім. В. Симоненка. Член Полтавської спілки літераторів та Національної спілки краєзнавців України.
Перші літературні здібності помітила мама поета, коли побачила його вірш про змерзлих у небі пташок. Вірш настільки її вразив, що вона вирішила віддати сина до музичної школи, аби там Микола зміг розвивати свої творчі здібності. Дід і батько письменника любили музику, передалася ця любов і синові. У піснях Миколи Кочерги здебільшого покладені в основу історії з життя, тому вони виходять такими «гострими», бо йдеться про реальні речі і реальні проблеми. Твори автора виконує молода співачка Марина Петрик (м. Лубни), а ще часто пісні звучать в авторському виконанні.
М. М. Кочерга  - автор багатьох поетичних збірок «Між гріхом і часом», «На березі віків», «Янгол Україною ходив», «Вітер». Вірші Миколи Кочерги напоєні світлом і вірою в добро і це привертає до них увагу. Інколи вони навіть «пророчі». Твори автора друкуються в газетах «Лубенщина», «Ліра», «Вісник», «Молодіжна газета» та збірниках «Дзвінке перо Посулля», «Калинове гроно».
Також Микола Кочерга є автором прозових книг «Я - Генея», «Армагеддон».  
Як сказав сам Микола Миколайович, до написання творів та проведення літературних вечорів його підштовхнули слова одного з учасників військового конфлікту на Сході України про те, що воїни хочуть відчувати, що й у тилу творчі люди роблять посильний внесок у розбудову своєї країни, своєю творчістю піднімають людей до вершини культурного розвитку.
До ювілею Миколи Кочерги у відділі краєзнавства розгорнута книжкова виставка, на якій всі бажаючі зможуть ознайомитися з творами поета та біографічними матеріалами. А ми щиро вітаємо іменинника з Днем народження і бажаємо творчих звершень, нових книжок, які радо презентуємо у стінах нашої бібліотеки! 










четвер, 9 вересня 2021 р.

Мандрівка у світ Івана Котляревського



Відділ краєзнавства запрошує на віртуальну мандрівку у світ Івана Котляревського. Бібліотекарі Відділу до 252-ї річниці від дня народження славетного земляка підготували цікаву віртуальну книжкову виставку. 
На початку зазначимо, що минулого року (2020) колектив Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського став лауреатом обласної премії імені Івана Котляревського у номінації “Медіа-простір”! 


На виставці зібрані видання творів Івана Котляревського – «Енеїда» 1944, 1948, 1955, 2002, 2008, 2012, 2013 років видання. Викличе інтерес малоформатна книжка «Енеїда». Для любителів творчості Івана Петровича представлено також повне зібрання творів, видане у 1952 році.

Презентація книги Людмили Ольховської "Я любив малювати..."

3 вересня у відділі краєзнавства було людно. Панувала творча та піднесена атмосфера, бо саме там відбувалася презентація нової книги Людмили Василівни Ольховської. Усе життя вона - хранителька одного музею - літературно-меморіального музею В. Г. Короленка. Автор та співавтор книжок, а також численних публікацій на короленківську тематику в наукових збірниках, часописах, газетах та журналах. Тож Людмила Василівна крокує поряд з Короленком, досліджуючи різноманітні аспекти життя письменника.
Презентована книга є зовсім незвичайною, бо вона має на меті розкрити талант Короленка-художника. «Я любив малювати…» - так назвала свою книгу авторка. 

Цікаво, що писала цю книгу Людмила Ольховська більше 40 років. Точніше збирала матеріали, відшукувала малюнки Короленка. До книги увійшли малюнки, які письменник створив на засланні у Якутії, Нижньому Новгороді. Представлені різножанрові графічні малюнки, акварелі. 

Книга поповнила фонд Полтавської обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського, тож згодлом всі бажаючі зможуть з нею ознайомитися.