Душа і доля Михайла Ореста

Відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував книжкову виставку, присвячену життю і творчості талановитої і трагічної постаті української літератури – Михайлові Оресту.

Він належить до відомої в Україні родини Зерових. Знана і яскрава постать Миколи Зерова, але поряд із ним не можна не згадати іншу постать - Михайла Зерова (Ореста), теж поета, теж перекладача. Були в родині й інші брати – Дмитро, Костянтин, Георгій, а також сестри – Олена та Валерія. Усі вони по-своєму талановиті в міру своїх сил і можливостей добре робили «над чорною ріллею» української ниви. Збірка «Родинне вогнище Зерових», видана у Києві 2004 р. коштом шанувальників родини українських подвижників Зерових – спогад про них.
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант поета і перекладача.
Як згадували люди, що спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яті свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість  Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…». У фонді нашої бібліотеки маємо лише одну книгу перекладів М. Ореста «Сім німецьких новель», видану в Мюнхені 1962 р. У збірці твори Г. Гессе, Я. Вассермана, Г. Майрінка, Р. Рільке, К. Едшміда подані у перекладі М. Ореста.
Свої юнацькі вірші Михайло не показував майже нікому, «творив келійно», згадував він, а публікувати у двадцятих і не намагався. Після закінчення інституту вчителював і дещо перекладав, зокрема, з німецької поезії. Його переклади Рільке були надруковані, але широкого резонансу в літературних колах праця не мала.
Тим часом доба пошуків і свободи стрімко згорталася. Вперше Михайло Зеров був заарештований 1929 року і провів за ґратами дев’ять місяців; уже тоді на нього тиснули, намагаючись видобути свідчення проти старшого брата.
Вдруге молодший брат «терориста» потрапив за грати у червні 1938 року. Його катували, він намагався покінчити з собою, - і разом з тим складав у в’язниці сонети класичної форми: катрени, терцини...
Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,
В залізі двері. Тиша. Я – в тюрмі.
«У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, емігрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом»,  - так писала  С. Павличко у статті опублікованій у збірці «Гомін долі».
Він вийшов на волю перед самим початком війни. Деталі цього періоду його життя біографи вишукують по дрібках, по окремих фразах у листах, по тематиці і присвятах віршів. Була дружина, яка пішла від Михайла, коли він був за ґратами. Була жінка з ініціалами Н.Г.: хто вона, досі невідомо. Так само невідомо, яким чином Михайло опинився в окупованій  Вінниці, а тоді у Львові. Тут 1942 року у часописі «Нові дні» вперше з’явилася добірка поезій за псевдонімом Михайло Орест.
Чому саме Орест – достеменно невідомо. Одна з версій – відсилка до героя «Блакитної троянди» Лесі Українки, яка, за сімейною легендою, колись гостювала у Зерових. Друга – співзвучність з дівочим прізвищем матері, Яресько: колись Михайло казав братові Дмитру, мовляв, якщо друкуватиметься як поет, то під цим прізвищем.
У Львові Михайло Орест жив в одній квартирі з письменником Аркадієм Любченком. Як згадував останній, майже не виходячи з кімнати, годинами сидів за письмовим столом, відновлюючи з пам’яті знищені НКВС вірші, свої і брата. Про феноменальну пам’ять Михайла Ореста говорили насамперед усі, хто його знав.
Наступ радянських військ на Львів для Михайла Ореста не був звільненням, Разом з іншими львівськими інтелігентами він поїхав на захід. У словацькому селі на них напали партизани, в нього стріляли – куля ковзнула по чолу і волоссю, потім він потрапив до табору для переміщених осіб в Аугсбурзі біля Мюнхена. І, зрештою, залишився жити в цьому містечку, в еміграції вже назавжди.
«Орест був типовим самотником, - згадував його тодішній знайомий Іван Кошелівець, – привикав до одного місця, на якому жив, і весь світ, що простягався за дуже обмеженим колом щоденних виходів з хати, здавався йому чужим, мабуть, ворожим і небезпечним». За спогадами Кошелівця, Михайло Орест багато палив, категорично не вживав спиртного, натомість дуже любив чай – навіть носив із собою все причандалля для чайної церемонії, долучаючи до неї оточення.
Він підготував до друку одну за одною декілька збірок свого брата, упорядкував спогади про Миколу Зерова та інших неокласиків під назвою «Безсмертні». Зрештою почав друкуватися як поет і сам.    
Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!
Одним із перших, хто повернув на батьківщину ім’я М. Ореста був літературознавець, який сам зазнав владних гонінь - Петро Ротач. У його літературних розвідках, ще у 90-х роках з’явилися біографічні нариси про М. Ореста. На виставці можна побачити статті П. Ротача про М. Ореста у виданнях «Колоски з літературної ниви» (1999), «І слово, і доля, і пам’ять…» (2000), «Розвіяні по чужині» (1998).
М. Орест став яскравим представником такого літературного напряму як неокласика. На виставці можна ознайомитися із роботами відомих літературознавців: М. Слабошпицького, П.Одарченка,  І. Качуровського. Свого часу кожен із них вивчав творчість М. Ореста.
Аналіз творчості М. Ореста входить до підручника «Історія української літератури ХХ століття» за редакцією члена-кореспондента АНН України В. Дончика, до багатотомника Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово». Творчість М. Ореста є предметом вивчення і дослідження науковців і літературознавців. Зокрема, професор Ю. Ковалів опублікував свою роботу «Михайло Орест: варіант «неокласики» крізь призму ідіостилю» у збірці наукових праць «Вісник Київського Національного Університету імені Т. Шевченка» за 2007 р. Полтавська дослідниця Н. Кирієнко у збірці наукових статей «Іван Котляревський та українська культура ХІХ – ХХ століть» (2005) пропонує дослідження «Традиції класицизму в творчості Івана Котляревського та Михайла Ореста».
Ім’я М. Ореста увійшло до «Альманаху пошани й визнання Полтавщини: 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть», виданого у Полтаві 2003 р.

Остап Вишня: "Я сміявся і плакав з любові": до дня народження письменника-гумориста

Відділ краєзнавства підготував віртуальну книжкову виставку «Я сміявся і плакав з любові»: до дня народження Остапа Вишні, яка містить літературу, присвячену видатному письменникові-сатирику, гумористові.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!». Остап Вишня.

Друг і колега Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) так писав про Остапа Вишню: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники, пізніше критики, які підлаштовувались під гучні гасла партійних бонз і без жодних сумніві совісті (як буває нині) вихваляли безпомильну партію і прекрасний, неповторний час».

Народився Павло Губенко (Остап Вишня) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній родині. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом навчався у Києві, у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання. Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманним йому іронізмом писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори...». Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим, що 1920 р. його заарештовують, але не виявивши «компромату» в діях П. Губенка його випускають із в'язниці наступного року.

Перший свій сатиричний твір за підписом П. Грунський письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. У квітні 1921 р. П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», а кількома місяцями пізніше — й відповідальним секретарем «Селянської правди» на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня. На початку 20-х років О. Вишня свою художню творчість пов'язує з найважливішими тогочасними політичними й соціальними подіями, змінами в житті, зокрема села з його одвічною темрявою та забобонністю. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором, — це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації , персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.  Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходить одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а З березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк». 3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, а наступного року він повертається до українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо. Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

Видатні родини Полтавщини (Х)

 Ханко
Остап Ханко, дослідження свого родоводу почав словами: «Чотири роди, які сформували генетику О. Ханка – по батькові роди Ханків і Карпусів, а по матері роди Лугових і Бутенків».
Віталій Ханко, зокрема, зазначає «…мій тато, нащадок давнього, з ХVII ст., козацького роду.»
У реєстрі війська Запорізького за 1649 р. значиться Іван Ханко – козак Золотоніської сотні Черкаського полку. А патріархом роду дослідники вважають козака Данила Ханка. Уже на початку ХІХ ст. Лука Ханко отримав статус «дворянина, состоящего в подушном окладе».
В Енциклопедії мистецтва Полтавщини знаходимо відмості про Параску Ханко – вишивальницю з хутора Ханків поблизу містечка Сорочинців. На сільськогосподарській виставці у 1884 р. у Миргороді експонувала вишиваний рушник і дві жіночі сорочки з традиційними народними візерунками. Те ж джерело дає відомості про Івана Павловича Ханка – художника, що одержав освіту у Миргородській художньо-промисловій школі. Він викладав малювання і креслення в реальних училищах м. Батумі й м. Грозного на Кавказі. Загинув у роки Першої світової війни.
Микола Ханко був чиновником поштово-телеграфної контори у Миргороді, 1913 р. нагороджений срібною медаллю на честь 300-річчя династії Романових. В. Ханко згадує: «У кімнатах будинку, спорудженого ще моїм дідом Павлом Івановичем у 1880-х рр., стояли старосвітські меблі, столи й дивани були вкриті візерунчастими тканинами і килимами з характерними миргородськми орнаментальними мотивами. У червоному кутку світлиці над столом – ікони в спеціально прибраних вишиваних рушниках, обабіч – у рамках по кількадесят світлин, портрети представників роду Ханків.» М. Ханко був музикантом, співаком і танцюристом, аматором-графіком, за своє довге життя зібрав дві добірні книгозбірні, колекціонував марки. Його син від першого шлюбу Олександр працював у відділі стародавньої історії Полтавського краєзнавчого музею, загинув у роки Другої світової війни. Син від другого шлюбу – Віталій Миколайович Ханко – мистецтвознавець, історик мистецтва, дослідник роду Ханків. Про своє оточення у дитячі роки В. Ханко пише: «Це були скромні за характером люди, вони, наскільки це було можливо в умовах тоталітарної системи, перебували в українській стихії. Як українці любили бандурний спів, українські народні пісні, були патріотами і пошанувальниками рідної історії й рідного Миргорода».

Віталій Миколайович Ханко одержав освіту у Миргородському державному керамічному технікумі та Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна в Ленінграді. Він працював художником скла Романівського склозаводу на Житомирщині, викладачем художніх дисциплін Миргородського державного керамічного технікуму, заступником з наукової роботи директора Полтавського художнього музею. З 1995 р. В. Ханко – доцент кафедри образотворчого мистецтва архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету, з 2002 р. – доцент кафедри товарознавства непродовольчих товарів Полтавського університету споживчої кооперації України. Він є автором понад 700 публікацій у періодичній пресі, збірках та енциклопедіях, автор низки довідкових праць з історії мистецтва Полтавщини. Головні напрямки його наукових досліджень: мистецьке життя Полтавщини, зокрема народні промисли і ремесла, український архітектурний стиль, життєписи діячів мистецтва і науки. О. Федорук писав: «Течія художніх рухів, потужні струмені культурно-мистецького життя Полтавського регіону й до сьогодні вияскравлюються крізь призму власного досвіду В. Ханка. З усіх статей, абзаців, рядків вимальовується образ непересічного громадянина, культурного діяча, вболівальника за рідну культуру, шанувальника великих національних традицій, постає багатогранний образ дослідника, що, тримаючи в полі зору цілість української культури, плекає і доносить велич імен творців, які працювали заради рідного народу, в ім’я великої суверенної України.»
Остап Віталійович Ханко – мистецтвознавець, націолог, керамолог, видавець. В сфері його наукових зацікавлень перебувають естетика, дослідження мислення, народознавство. Він є автором книг, публікацій у періодичній пресі.
Вже у віці 13-14 років О. Ханко проводив етнографічні дослідження, пізніше вивчав керамологію, займався відродженням національних традицій українців у побуті.
У студентські роки займався науковою діяльністю, учасник наукових конференцій, культурно-громадських заходів у Полтаві, Києві, Харкові, Миргороді, Опішному.
З діяльності Остапа Ханка останніх років – виявлення половинних чисел української системи лічби і обґрунтування необхідності їхнього буття в академічній національній математиці, пропозиція з внесення до Конституції України права на національне мислення. І перше в сучасній науковій практиці він провів монографічне книжкове дослідження українського народу як народу мислителів, здійснив і книжкові студії з теорії націології, котрі поклали початок будові націології як науки, наповнюючи витворений шістдесятниками термін «націологія» конкретним науковим змістом.
Сьогодні Остап Ханко – вдумливий науковець і діяльний видавець, палкий патріот і завзятий етнорушій, теоретик і практик, націолог і народознавець.
Валентина Ханко – дружина Віталія Миколайовича і мати Остапа Віталійовича за освітою художник декоративно-ужиткового мистецтва і саме цей напрям творчої діяльності найширше представлений в її доробку. Це гобелен, аплікація на тканині, макраме, кераміка, розпис на дереві, композиції з природних і штучних матеріалів тощо.
Сама В. Ханко так визначає себе і свою діяльність: «Для мене творчість – це життєва необхідність. Захоплює аплікація, макраме, малярство, графіка, кераміка, ікебана, гобелен, розпис на дереві. З-поміж цього розмаїття текстиль – це той матеріал, який доступний і в матеріально найскрутніші часи. Оскільки я родом із народу, мене надзвичайно хвилює наше народне мистецтво, - тому й моя творчість близька до народного джерела. Вишивка, гончарство, скло, різьблення, плетіння, карбування – все це мене наснажувало і наснажує. Загалом творчість приносить мені велику радість, дає сили боротися з банальністю життя.
В моїх творах переплелися минуле і сучасність. Не може людина стати на справжній мистецький грунт, не знаючи свого коріння, коріння свого роду і народу. Щаслива тим, що народилася на українській землі, так щедро обдарованій талановитими людьми, чудовою і неповторною природою. Понад усе люблю рідну землю, і, як можу, оспівую її, прилучаю до цього й інших. Думаю, що тільки краса і духовність врятують наш люд од усього злого й поганого, що його оточує, - треба тільки частіше і відчутніше звертатися до цієї краси. Наша українська краса має символіку.»
***

Валентина Ханко: декоративно-ужиткове мистецтво, графіка, малярство: каталог творів. – К.: Видавець О. Ханко, 2007. – 80 с.: іл.
Віталій Ханко: біобібліографічний покажчик. – К.: Видавець О. Ханко, 2007. – 220 с.: іл.
Остап Ханко: біографічний і книгографічний покажчик. – 2-е вид., доп. І випр.. – К.: О. Ханко, 2007. – 76 с.: іл.
Пошивайло О. Короткий академічний словник сучасних українських керамологів (культурна керамологія). – 2-е вид. – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 312 с.
Федорук О. Віталій Ханко – дослідник українського мистецтва // Образотворче мистецтво. – 2006. - № 2. – С. 114-115.
Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини: в 2-х т. – Полтава: АСМІ; К.: О. Ханко, 2014. – Т. 2. - 436 с.: іл.
Ханко В. Світло бібліотечної оселі // Миргородська міська бібліотека імені Д. Гурамішвілі: до 140-річчя заснування. – Миргород: Миргород, 2001. – С. 47-55.