Душа і доля Михайла Ореста

Відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував книжкову виставку, присвячену життю і творчості талановитої і трагічної постаті української літератури – Михайлові Оресту.

Він належить до відомої в Україні родини Зерових. Знана і яскрава постать Миколи Зерова, але поряд із ним не можна не згадати іншу постать - Михайла Зерова (Ореста), теж поета, теж перекладача. Були в родині й інші брати – Дмитро, Костянтин, Георгій, а також сестри – Олена та Валерія. Усі вони по-своєму талановиті в міру своїх сил і можливостей добре робили «над чорною ріллею» української ниви. Збірка «Родинне вогнище Зерових», видана у Києві 2004 р. коштом шанувальників родини українських подвижників Зерових – спогад про них.
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант поета і перекладача.
Як згадували люди, що спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яті свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість  Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…». У фонді нашої бібліотеки маємо лише одну книгу перекладів М. Ореста «Сім німецьких новель», видану в Мюнхені 1962 р. У збірці твори Г. Гессе, Я. Вассермана, Г. Майрінка, Р. Рільке, К. Едшміда подані у перекладі М. Ореста.
Свої юнацькі вірші Михайло не показував майже нікому, «творив келійно», згадував він, а публікувати у двадцятих і не намагався. Після закінчення інституту вчителював і дещо перекладав, зокрема, з німецької поезії. Його переклади Рільке були надруковані, але широкого резонансу в літературних колах праця не мала.
Тим часом доба пошуків і свободи стрімко згорталася. Вперше Михайло Зеров був заарештований 1929 року і провів за ґратами дев’ять місяців; уже тоді на нього тиснули, намагаючись видобути свідчення проти старшого брата.
Вдруге молодший брат «терориста» потрапив за грати у червні 1938 року. Його катували, він намагався покінчити з собою, - і разом з тим складав у в’язниці сонети класичної форми: катрени, терцини...
Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,
В залізі двері. Тиша. Я – в тюрмі.
«У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, емігрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом»,  - так писала  С. Павличко у статті опублікованій у збірці «Гомін долі».
Він вийшов на волю перед самим початком війни. Деталі цього періоду його життя біографи вишукують по дрібках, по окремих фразах у листах, по тематиці і присвятах віршів. Була дружина, яка пішла від Михайла, коли він був за ґратами. Була жінка з ініціалами Н.Г.: хто вона, досі невідомо. Так само невідомо, яким чином Михайло опинився в окупованій  Вінниці, а тоді у Львові. Тут 1942 року у часописі «Нові дні» вперше з’явилася добірка поезій за псевдонімом Михайло Орест.
Чому саме Орест – достеменно невідомо. Одна з версій – відсилка до героя «Блакитної троянди» Лесі Українки, яка, за сімейною легендою, колись гостювала у Зерових. Друга – співзвучність з дівочим прізвищем матері, Яресько: колись Михайло казав братові Дмитру, мовляв, якщо друкуватиметься як поет, то під цим прізвищем.
У Львові Михайло Орест жив в одній квартирі з письменником Аркадієм Любченком. Як згадував останній, майже не виходячи з кімнати, годинами сидів за письмовим столом, відновлюючи з пам’яті знищені НКВС вірші, свої і брата. Про феноменальну пам’ять Михайла Ореста говорили насамперед усі, хто його знав.
Наступ радянських військ на Львів для Михайла Ореста не був звільненням, Разом з іншими львівськими інтелігентами він поїхав на захід. У словацькому селі на них напали партизани, в нього стріляли – куля ковзнула по чолу і волоссю, потім він потрапив до табору для переміщених осіб в Аугсбурзі біля Мюнхена. І, зрештою, залишився жити в цьому містечку, в еміграції вже назавжди.
«Орест був типовим самотником, - згадував його тодішній знайомий Іван Кошелівець, – привикав до одного місця, на якому жив, і весь світ, що простягався за дуже обмеженим колом щоденних виходів з хати, здавався йому чужим, мабуть, ворожим і небезпечним». За спогадами Кошелівця, Михайло Орест багато палив, категорично не вживав спиртного, натомість дуже любив чай – навіть носив із собою все причандалля для чайної церемонії, долучаючи до неї оточення.
Він підготував до друку одну за одною декілька збірок свого брата, упорядкував спогади про Миколу Зерова та інших неокласиків під назвою «Безсмертні». Зрештою почав друкуватися як поет і сам.    
Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!
Одним із перших, хто повернув на батьківщину ім’я М. Ореста був літературознавець, який сам зазнав владних гонінь - Петро Ротач. У його літературних розвідках, ще у 90-х роках з’явилися біографічні нариси про М. Ореста. На виставці можна побачити статті П. Ротача про М. Ореста у виданнях «Колоски з літературної ниви» (1999), «І слово, і доля, і пам’ять…» (2000), «Розвіяні по чужині» (1998).
М. Орест став яскравим представником такого літературного напряму як неокласика. На виставці можна ознайомитися із роботами відомих літературознавців: М. Слабошпицького, П.Одарченка,  І. Качуровського. Свого часу кожен із них вивчав творчість М. Ореста.
Аналіз творчості М. Ореста входить до підручника «Історія української літератури ХХ століття» за редакцією члена-кореспондента АНН України В. Дончика, до багатотомника Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово». Творчість М. Ореста є предметом вивчення і дослідження науковців і літературознавців. Зокрема, професор Ю. Ковалів опублікував свою роботу «Михайло Орест: варіант «неокласики» крізь призму ідіостилю» у збірці наукових праць «Вісник Київського Національного Університету імені Т. Шевченка» за 2007 р. Полтавська дослідниця Н. Кирієнко у збірці наукових статей «Іван Котляревський та українська культура ХІХ – ХХ століть» (2005) пропонує дослідження «Традиції класицизму в творчості Івана Котляревського та Михайла Ореста».
Ім’я М. Ореста увійшло до «Альманаху пошани й визнання Полтавщини: 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть», виданого у Полтаві 2003 р.

Презентація бібліографічного покажчика "Володимир Мокляк" : до 60-річчя від дня народження

18 листопада 2021 року відбулася презентація бібліографічного покажчика "Володимир Мокляк" (Полтава, 2021).

На початку заходу всіх гостей привітала заступник директора з інформаційних технологій Людмила Миколаївна Власенко. Вона зазначила, що Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського останніми роками намагається готувати гідні подарунки для земляків-ювілярів. Сьогодні у нас дві події: ми зібралися аби привітати Володимира Мокляка з ювілеєм і презентувати доробок відділу краєзнавства, який підготували до дня народження – бібліографічний покажчик.
Коротко нагадаємо основні моменти біографії ювіляра. Історик, бібліограф, музейник Володимир Олександрович МОКЛЯК народився 26 червня 1961 року у с. Руденківка Новосанжарського р-ну на Полтавщині.
З травня 1989 р. у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Улюбленій справі віддавав і віддає усі свої сили і знання. З квітня 1994 р. – заступник директора з наукової роботи. За його активної участі музей із просвітницької установи поступово перетворювався на один із потужних науково-краєзнавчих центрів, започатковувалися періодичні (серійні) наукові видання, розширювалися контакти з провідними вченими країни, збільшилася кількість проведених публічних заходів. Краєзнавчий музей став справжньою візитівкою області.
Володимир Олександрович у складі археологічних експедицій музею брав участь у розкопках курганів біля сс. Лахни, Ливенське Новосанжарського, Олефірщина Диканського, Олександрівка Чорнухинського р-нів. У 1989–1993 рр. проводив археологічні розвідки на території Новосанжарського р-ну. З 1993 р. займався розробкою козацької тематики у розрізі історії козацької доби Полтавщини, у т. ч. Полтавського козацького полку.
У творчому доробку науковця значаться як створення музейних експозицій, так і видання грунтовних досліджень. Це передовсім оновлені експозиції залів музею «Полтавшина в другій половині XIV – кінці XVII століть» та «Полтавшина у XVIII столітті». Їх тематична концепція – без перебільшення 30 років невтомних наукових пошуків.
Із друкованих здобутків – книга «Полтавщина козацька (від Люблінської унії до Коломацької ради», збірка документів «Джерела до історії Полтавського полку» (вийшло 7 томів), 15 випусків музейних наукових збірників та 13 випусків серії «Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область», колективні монографії. Він – автор (співавтор) кількох монографій, один із фундаторів часописів «Полтавська Петлюріана», «Полтавські єпархіальні відомості».
Діяльність Володимира Олександровича Мокляка неодноразово відзначалася на державному рівні та місцевою громадою. Він – заслужений працівник культури України (2012), нагороджений медаллю «25 років незалежності України» (2016); Почесними грамотами Міністерства культури і мистецтв України, Полтавської обласної державної адміністрації, Полтавської міської ради. Лауреат премій імені Самійла Величка (2007), Володимира Малика (2011), Паїсія Величковського (2012), Миколи Ярошенка (2015), Петра Ротача (2019).
Про структуру та наповнення бібліографічного покажчика розповість його укладач – головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Анатоліївна Дідусенко.
Добрі слова на адресу Володимира Олександровича звучали від друзів, колег, партнерів.

На захід завітали: 

Пустовіт Тарас Павлович, заступник директора ДАПО, автор вступної статті до бібліографічного покажчика.
Людмила Леонідівна Бабенко, доктор історичних наук, професор кафедри історії України.
Олександр Андрійович Білоусько, відомий науковець, краєзнавець, автор та упорядника багатьох регіональних видань.
Супруненко Олександр Борисович, директор Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського.
Олексій Миколайович Петренко, директор видавництва АСМІ.

За словами героя нашого сьогоднішнього заходу, музейна праця захоплююча, творча і багатогранна. Вона виснажує, але водночас і дає велику насолоду, дарує багато радісних хвилин під час спілкування.
Тож ми бажаємо Вам, шановний Володимире Олександровичу, радості, нових знахідок та відкриттів, натхнення на подальшу працю, підтримки від колег і взаєморозуміння.
А ми говоримо: до наступних зустрічей з відділом краєзнавства!

Голодомор 1932-1933 рр.

 Виставка літератури, запропонована відділом краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. Котляревського присвячена подї трагічній не лише для України. Ганебне явище голодомору, коли у ХХ столітті у центрі Європи на найродючіших у світі чорноземх, тисячі людей гинули від голоду, змушує здригнутися від жаху кожну свідому людину. Здоровий глузд відмовляється сприймати те, що у голодні для України 1932-33 рр. СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом ішло відвантаження зерна на експорт. Таких дій більшовицького уряду, щодо вбивства українського народу, не можна пояснити жодною цинічною економічною доцільністю.

Голодомор – це спершу страшно. Потім боляче. А пізніше розумієш, що ця трагедія стала символом відкритої правди.
Ілюстрацією цієї правди є виставка літератури з фондів Полтавської ОУНБ. Електронна база відділу краєзнавства нараховує близько 500 записів – це книги і статті у періодичних виданнях присвячені темі голодомору 1932-33 рр. на Полтавщині.
Багато років ця болюча тема спростовувалася і замовчувалася на державному рівні та у засобах масової інформації. Лише із здобуттям Україною незалежності про трагедію голодомору почали говорити у повний голос.
Першою книгою про голодомор, що з’явилася у нашій бібліотеці, стала збірка О. Міщенка «Безкровна війна: книга свідчень», видана 1991 р. у Києві. Молодий на той час письменник, зібрав і опублікував книгу спогадів очевидців трагедії, у тому числі з Полтавщини. У анотації зазначено: «У книзі немає жодного слова вимислу. З тих далеких 30-х років до нас промовляє сам народ, його правда, розіп’ята на хрестах доля…». Зрозуміло, що це була перша ластівка, яка принесла весну. Полтавщина – один із регіонів, що найбільше постраждав від голодомору. Демографічні втрати на теренах області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Ця трагічна тема стала об’єктом дослідження, темою для літературних творів, щоб пам’ятали… Наступною книгою цього ж автора була, видана 1993 р. спільно з канадським християнським видавництвом «Дорога правди», збірка «Мор: книга буття України». Епіграфом до неї взято біблейський вислів: «Від великої скорботи і туги серця я писав вам з рясними сльозами не для того, щоб вас засмутити, а щоб ви пізнали любов, яку без міри я маю до вас».
До 70-річчя голодомору (2002 р.) Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавський державний педагогічний університет, обласний інститут післядипломної педагогічної освіти та Полтавське відділення Асоціації дослідників голодоморів в Україні зібрали і видали книгою «Злочин проти народу» матеріали регіональної науково-теоретичної конференції.
Полтавська обласна державна адміністрація і Державний архів Полтавської області 2008 р. випустив збірку документів і матеріалів «Голодомор на Полтавщині: до 75-х роковин». До видання увійшли документальні свідчення про трагедію українського села на Полтавщині 1932-33 рр.

Не можна обійти увагою Національну книгу пам’яті жертв голодомору 1932-33 рр. в Україні. Том присвячений Полтавській області редагували відомі полтавські історики О. Білоусько, Ю. Варченко, В. Мокляк, Т. Пустовіт. Книга містить вступне слово полтавського історика М. Якименка «Голодомор 1932-33 років на Полтавщині: як це було?». Книга включає списки загиблих у всіх районах області, документи, свідчення очевидців. Це фундаментальне видання об’ємом у 1200 сторінок.
Редакційна колегія Книги пам’яті України включила списки загиблих жителів Полтавської області та спогади очевидців у багатотомник «Книга скорботи України. Голодомор. Полтавська область».
Збірка документів і матеріалів «Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933» видана у Полтаві 1997 р. У вступній статті полтавського історика О. Єрмака питання голодомору розглядається більш широко як наслідок примусової колективізації селянських господарств.
2008 року полтавська громадськість провела «круглий стіл» на тему «Актуальні проблеми дослідження голодомору та політичних репресій 1930-х років в Україні», на захід було запрошено дослідників питання з Києва, Переяслава-Хмельницького, Черкас. Матеріали були зібрані у книзі.
Перша інформація, окремі свідчення очевидців про голодні роки стали доходити до нас із закордону. Письменники, журналісти, громадські діячі і просто пересічні громадяни, які пережили голодомор, а пізніше з різних причин стали жити у інших країнах світу, старалися через «залізну завісу» радянської ідеології донести до молодого покоління правду. У радіопередачах, книгах, вони фіксували свої спогади про пережите. У фонді канадсько-українського бібліотечного центру нашої бібліотеки зберігається література зі спогадами про голодомор, у тому числі і спогади полтавців, чи розповіді про тогочасні події на Полтавщині видані за період із 1950-х до 1980-х років, тобто саме за той період, коли відомості про жахливий голод 1932-33 рр. замовчувалися у радянській Україні. Такими є дослідження відомого письменника і літературознавця Д. Нитченка (псевдонім Чуб) «Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі», видана у Канаді 1984 р. Книга нашого земляка Левка Суслика (справжнє прізвище Рись) «Сумні спогади. 1933 рік на Полтавщині» (1951). Він писав: «На полях гойдалися достигаючі колоски жита й пшениці, а вкрай виснажена людність уже не мала змоги триматися більше… Смерть із своєю косою мала в цей місяць рясні жнива…». Цієї ж теми торкаються спогади О. Лисенка, якого доля закинула в Австралію його спогади опубліковані полтавським видавництвом «Криниця» (1993 р.) називаються «Прокляті роки».

У 2006 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про голодомор 1932-33 рр. в Україні». Почалося ґрунтовне дослідження факту примусового голоду на всіх адміністративних рівнях і за період 2006-2008 рр. з’явилася література з науковими розробками і документальними свідченнями. На місцях – у районах області, окремих селах, силами місцевих краєзнавців було проведено роботу по вивченню питання голодомору і, як результат цієї величезної роботи, світ побачили ціла низка книг. На виставці представлені краєзнавчі дослідження з питань голодомору 1932-33 р. усіх районів і багатьох сіл Полтавської області. Ці дослідження дають можливість поглянути на далекі трагічні події з середини, з місця. Про сумні, а часом і жахливі події згадують їх безпосередні свідки і учасники, таким чином історія стає реальністю, факти стають долями окремих людей. Прикладом такого дослідження може, зокрема, стати укладена доктором історичних наук Г. Капустян збірка «Пам’ять 33-го кличе молодих: сповіді свідків і слово історика». Узяті за основу матеріали і документи про голодні роки у Кременчуцькому районі. Матеріали збірника простежують концепцію геноциду голодом в основі якої лежить національний чинник, і слугують доказом визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу.
Фотобуклет «Засвіти свічку» відображає панахиду по жертвах Голодомору в Україні:

…і не зійшло сонце
І знялася буря
І налетіли чорні ворони
І почувся скрегіт зубів
І кільчився страх
І реготала біда
І блискав голод
І гриміло ридання
І цілували постріли
І вагітніла земля
Мільйонами
На очах світу
На очах Бога
Трожествував чорт
І світ німів
І ридав Господь…
Тема трагедії українського села не оминула творчості полтавських письменників. На нашій виставці В. Барка «Жовтий князь», М. Олефіренко «Пора цвітіння терну», М. Петренко «Сни про окраєць хліба», І. Цюпа «Ненаситні жорна», А. Сазанський «Тридцять тертя сльоза» та інші твори наших земляків, що спонукають запам’ятати, повідати наступним поколінням і зробити все для того, щоб такі трагедЇ не повторилися ніколи і ніде у світі.

Остап Вишня: "Я сміявся і плакав з любові": до дня народження письменника-гумориста

Відділ краєзнавства підготував віртуальну книжкову виставку «Я сміявся і плакав з любові»: до дня народження Остапа Вишні, яка містить літературу, присвячену видатному письменникові-сатирику, гумористові.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!». Остап Вишня.

Друг і колега Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) так писав про Остапа Вишню: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники, пізніше критики, які підлаштовувались під гучні гасла партійних бонз і без жодних сумніві совісті (як буває нині) вихваляли безпомильну партію і прекрасний, неповторний час».

Народився Павло Губенко (Остап Вишня) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній родині. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом навчався у Києві, у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання. Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманним йому іронізмом писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори...». Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим, що 1920 р. його заарештовують, але не виявивши «компромату» в діях П. Губенка його випускають із в'язниці наступного року.

Перший свій сатиричний твір за підписом П. Грунський письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. У квітні 1921 р. П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», а кількома місяцями пізніше — й відповідальним секретарем «Селянської правди» на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня. На початку 20-х років О. Вишня свою художню творчість пов'язує з найважливішими тогочасними політичними й соціальними подіями, змінами в житті, зокрема села з його одвічною темрявою та забобонністю. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором, — це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації , персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.  Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходить одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а З березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк». 3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, а наступного року він повертається до українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо. Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

Видатні родини Полтавщини (Ш)

 Шемет
Рід Шеметів-Кежгайлів старовинного походження. З литовської «шемет» означає ведмідь. Шемети мали гарну родинну традицію революціонерів. Патріарх роду – Казімір Шемет брав участь у повстанні декабристів, за що і позбувся графського титулу.
Родина Шеметів мала маєток у с. Олександрівка, землі та нерухомість по всій Україні, кілька успішних підприємств.
Син вищезгаданого Казиміра – Михайло Казимірович Шемет – відставний поручик, дворянин на зламі ХІХ – ХХ ст. була на Полтавщині досить заможною та впливовою. Шемети мали певний соціальний статус, були власниками ткацько-суконної фабрики, цегельного заводу, млина та маслобійні, володіли 1000 десятинами землі у Лубенському повіті. Та на початку ХХ ст. говорили вже не так про статки представників цієї родини, як про їхні політичні погляди та національну гідність, причому підстав для таких розмов було більше, ніж достатньо. Маючи гарні статки, батько дав трьом своїм синам – Володимиру, Сергієві та Миколі – достойну освіту, а патріотами України їх зробило саме життя.

Старший із братів – Володимир Михайлович Шемет – навчався в Київському університеті. Через постійні конфлікти з владою В. Шемет довгий час не міг здобути університетську освіту і належав до категорії «вічних студентів». Величезний вплив на формування його політичних переконань мала дружба з ідеологом українського націоналізму М. Міхновским. Разом із братом Сергієм він вступив до однієї із перших таємних українських організацій «Братство тарасівців» та заснував її осередок у Лубнах. Учасників гуртка пізніше називали «дітьми Шемета». В. Шемет став одним із засновників та акривних членів Української народної партії. Видавець першого українського часопису «Хлібороб» та один із засновників газети «Громадська думка», згодом – «Рада». 1906 р. він був депутатом Першої російської державної думи. Співавтор скандального проекту засад автономії України у складі Росії. Крім того він був гласним Лубенської міської думи, членом Української Центральної Ради. У 1916 р. він добився відкриття перших приватних гімназій у Києві та Лубнах. В. Шемет перебував на обліку в поліції, 1905 р. він потрапив до «чорної тридцятки» організаторів Лубенської республіки. А. Жук писав: «В Лубнах ознайомився з Володимиром Шеметом, котрий був тоді найактивнішим українцем в місті і мав значний вплив на молодіж місцевих середніх шкіл та дрібне чиновництво… Пам’ятаю сенсацію, яку викликав у місті Володимир Шемет, приславши до земської управи якусь заяву, писану по-українськи. На кожному кроці і на кожному місці він маніфестував своє українство та одних цією національною активністю відпихав від себе, а других притягував».
Після поразки національно-визвольних змагань відійшов від активної політичної діяльності. Протягом 1919-23 рр. працював у ВУАН – У Комісії для складання словника живої української мови, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва тощо. Після звинувачення у «націоналістичних нахилах», змушений був залишити роботу у ВУАН, працював, зокрема, в установах Цукротресту.
Сергій Михайлович Шемет – середній брат. Заможний фабрикант і землевласник, журналіст. Під час навчання у Технологічному інституті м. Санкт-Петербурга очолював там Українську студентську громаду. 1900 р. заснував культурне товариство «Родина». Один із засновників і найактивніших діячів Української народної партії. Влітку 1917 р. С. Ш емет був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії. У 1918 р. належав до числа ініціаторів скликання хліборобського конгресу, на якому П. Скоропадського проголосили гетьманом України. Після падіння Гетьманату 1919 р. С. Шемет на еміграції в Австрії працює особистим секретарем П. Скоропадського. 1920 р. він стає співзасновником позапартійної монархічної організації Український союз хліборобів-державників.
Після Другої світової війни с. Шемет живе у Австралії. Він був автором низки публікацій з історії українського суспільно-політичного життя.
Молодший з братів Шеметів – Микола Михайлович. Він закінчив юридичний факультет Київського університету і поринув у бурхливий вир суспільно-політичного життя. М. Шемет став одним із співзасновників та найдіяльніших членів Української народної партії, стає редактором газети «Хлібороб», згодом воює на фронтах Першої світової війни. Політичні переслідування змушували його деякий час перебувати на еміграції у Швейцарії, Австрії, Франції. Він займався виданням та перевезенням нелегальної літератури зі Львова у Наддніпрянську Україну. Його трагічна смерть у молодому віці овіяла легендами та домислами.
Володимир Жданович Шемет (онук Шемета-старшого, названий на честь діда) говорив про М. Шемета: «Людина він був мужня. Лише втрата цінностей, у які він вірив, збудила його до такого вчинку».
Богдан Миколайович Шемет з 1920 р. перебував на еміграції у Берліні, Парижі, в Австралії. Він активне громадське життя, за політичними поглядами був послідовником гетьманського державотворення. Мав друковані наукові праці з земельних питань, видав «Історію України» німецькою мовою.

***

Кревська Г. Щемети. Минуле, «Хлібороб» // Вісник. – 2019. – 20 листоп. (№ 47). – С. 3.
Пустовіт Т. Шемет Володимир Михайлович; Шемет Сергій Михайлович; Шемет Микола Михайлович // Реабілітовані історією: Полтавська область. – Полтава: Оріяна, 2007. – Кн 5. – С. 682-688.
Ревегук  В. Я. Полтавці - поборники державної незалежності України : збірник біографічних нарисів. - Полтава : Полтавський літератор, 2015. - 349 с. : іл.

Ротач П. П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції: короткий біобібліографічний довідник. – Полтава: Верстка, 1998. – 164 с.

Видатні родини Полтавщини (Х)

 Ханко
Остап Ханко, дослідження свого родоводу почав словами: «Чотири роди, які сформували генетику О. Ханка – по батькові роди Ханків і Карпусів, а по матері роди Лугових і Бутенків».
Віталій Ханко, зокрема, зазначає «…мій тато, нащадок давнього, з ХVII ст., козацького роду.»
У реєстрі війська Запорізького за 1649 р. значиться Іван Ханко – козак Золотоніської сотні Черкаського полку. А патріархом роду дослідники вважають козака Данила Ханка. Уже на початку ХІХ ст. Лука Ханко отримав статус «дворянина, состоящего в подушном окладе».
В Енциклопедії мистецтва Полтавщини знаходимо відмості про Параску Ханко – вишивальницю з хутора Ханків поблизу містечка Сорочинців. На сільськогосподарській виставці у 1884 р. у Миргороді експонувала вишиваний рушник і дві жіночі сорочки з традиційними народними візерунками. Те ж джерело дає відомості про Івана Павловича Ханка – художника, що одержав освіту у Миргородській художньо-промисловій школі. Він викладав малювання і креслення в реальних училищах м. Батумі й м. Грозного на Кавказі. Загинув у роки Першої світової війни.
Микола Ханко був чиновником поштово-телеграфної контори у Миргороді, 1913 р. нагороджений срібною медаллю на честь 300-річчя династії Романових. В. Ханко згадує: «У кімнатах будинку, спорудженого ще моїм дідом Павлом Івановичем у 1880-х рр., стояли старосвітські меблі, столи й дивани були вкриті візерунчастими тканинами і килимами з характерними миргородськми орнаментальними мотивами. У червоному кутку світлиці над столом – ікони в спеціально прибраних вишиваних рушниках, обабіч – у рамках по кількадесят світлин, портрети представників роду Ханків.» М. Ханко був музикантом, співаком і танцюристом, аматором-графіком, за своє довге життя зібрав дві добірні книгозбірні, колекціонував марки. Його син від першого шлюбу Олександр працював у відділі стародавньої історії Полтавського краєзнавчого музею, загинув у роки Другої світової війни. Син від другого шлюбу – Віталій Миколайович Ханко – мистецтвознавець, історик мистецтва, дослідник роду Ханків. Про своє оточення у дитячі роки В. Ханко пише: «Це були скромні за характером люди, вони, наскільки це було можливо в умовах тоталітарної системи, перебували в українській стихії. Як українці любили бандурний спів, українські народні пісні, були патріотами і пошанувальниками рідної історії й рідного Миргорода».

Віталій Миколайович Ханко одержав освіту у Миргородському державному керамічному технікумі та Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна в Ленінграді. Він працював художником скла Романівського склозаводу на Житомирщині, викладачем художніх дисциплін Миргородського державного керамічного технікуму, заступником з наукової роботи директора Полтавського художнього музею. З 1995 р. В. Ханко – доцент кафедри образотворчого мистецтва архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету, з 2002 р. – доцент кафедри товарознавства непродовольчих товарів Полтавського університету споживчої кооперації України. Він є автором понад 700 публікацій у періодичній пресі, збірках та енциклопедіях, автор низки довідкових праць з історії мистецтва Полтавщини. Головні напрямки його наукових досліджень: мистецьке життя Полтавщини, зокрема народні промисли і ремесла, український архітектурний стиль, життєписи діячів мистецтва і науки. О. Федорук писав: «Течія художніх рухів, потужні струмені культурно-мистецького життя Полтавського регіону й до сьогодні вияскравлюються крізь призму власного досвіду В. Ханка. З усіх статей, абзаців, рядків вимальовується образ непересічного громадянина, культурного діяча, вболівальника за рідну культуру, шанувальника великих національних традицій, постає багатогранний образ дослідника, що, тримаючи в полі зору цілість української культури, плекає і доносить велич імен творців, які працювали заради рідного народу, в ім’я великої суверенної України.»
Остап Віталійович Ханко – мистецтвознавець, націолог, керамолог, видавець. В сфері його наукових зацікавлень перебувають естетика, дослідження мислення, народознавство. Він є автором книг, публікацій у періодичній пресі.
Вже у віці 13-14 років О. Ханко проводив етнографічні дослідження, пізніше вивчав керамологію, займався відродженням національних традицій українців у побуті.
У студентські роки займався науковою діяльністю, учасник наукових конференцій, культурно-громадських заходів у Полтаві, Києві, Харкові, Миргороді, Опішному.
З діяльності Остапа Ханка останніх років – виявлення половинних чисел української системи лічби і обґрунтування необхідності їхнього буття в академічній національній математиці, пропозиція з внесення до Конституції України права на національне мислення. І перше в сучасній науковій практиці він провів монографічне книжкове дослідження українського народу як народу мислителів, здійснив і книжкові студії з теорії націології, котрі поклали початок будові націології як науки, наповнюючи витворений шістдесятниками термін «націологія» конкретним науковим змістом.
Сьогодні Остап Ханко – вдумливий науковець і діяльний видавець, палкий патріот і завзятий етнорушій, теоретик і практик, націолог і народознавець.
Валентина Ханко – дружина Віталія Миколайовича і мати Остапа Віталійовича за освітою художник декоративно-ужиткового мистецтва і саме цей напрям творчої діяльності найширше представлений в її доробку. Це гобелен, аплікація на тканині, макраме, кераміка, розпис на дереві, композиції з природних і штучних матеріалів тощо.
Сама В. Ханко так визначає себе і свою діяльність: «Для мене творчість – це життєва необхідність. Захоплює аплікація, макраме, малярство, графіка, кераміка, ікебана, гобелен, розпис на дереві. З-поміж цього розмаїття текстиль – це той матеріал, який доступний і в матеріально найскрутніші часи. Оскільки я родом із народу, мене надзвичайно хвилює наше народне мистецтво, - тому й моя творчість близька до народного джерела. Вишивка, гончарство, скло, різьблення, плетіння, карбування – все це мене наснажувало і наснажує. Загалом творчість приносить мені велику радість, дає сили боротися з банальністю життя.
В моїх творах переплелися минуле і сучасність. Не може людина стати на справжній мистецький грунт, не знаючи свого коріння, коріння свого роду і народу. Щаслива тим, що народилася на українській землі, так щедро обдарованій талановитими людьми, чудовою і неповторною природою. Понад усе люблю рідну землю, і, як можу, оспівую її, прилучаю до цього й інших. Думаю, що тільки краса і духовність врятують наш люд од усього злого й поганого, що його оточує, - треба тільки частіше і відчутніше звертатися до цієї краси. Наша українська краса має символіку.»
***

Валентина Ханко: декоративно-ужиткове мистецтво, графіка, малярство: каталог творів. – К.: Видавець О. Ханко, 2007. – 80 с.: іл.
Віталій Ханко: біобібліографічний покажчик. – К.: Видавець О. Ханко, 2007. – 220 с.: іл.
Остап Ханко: біографічний і книгографічний покажчик. – 2-е вид., доп. І випр.. – К.: О. Ханко, 2007. – 76 с.: іл.
Пошивайло О. Короткий академічний словник сучасних українських керамологів (культурна керамологія). – 2-е вид. – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 312 с.
Федорук О. Віталій Ханко – дослідник українського мистецтва // Образотворче мистецтво. – 2006. - № 2. – С. 114-115.
Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини: в 2-х т. – Полтава: АСМІ; К.: О. Ханко, 2014. – Т. 2. - 436 с.: іл.
Ханко В. Світло бібліотечної оселі // Миргородська міська бібліотека імені Д. Гурамішвілі: до 140-річчя заснування. – Миргород: Миргород, 2001. – С. 47-55.

Видатні родини Полтавщини (Ф)

 Філянський
Рід Філянських здавна козацько-священницький. Л. Розсоха пише: «Мабуть започаткував його якийсь козак Хвиля, що мав жінку Хвилиху: в реєстрі Миргородського полку 1649 року у сотні Кирика Попівського записаний козак Мисько Хвилишин. А вже за священницькою традицією XVIII століття, коли до козацьких українських прізвищ стали додавати  - ський, Хвилі перетворилися на Хвилянських, згодом Філянських. Поблизу Попівки був колись хутірець Хвилиха (Филиха). Та й назва самого села теж вказує, хто за родом занять був осадчим, тобто засновником, першим поселенцем, а чи першим власником Попівки, - піп, священник.
Дослідники історії с. Попівки Миргородського району Полтавської області подають такі відомості: «В 1864 році Патріархія присилає в с. Попівку з Курської губернії двох священників для обслуговування новоутворених церковних приходів Миколаївського (першого) та Олександра Невського (другого). Священники Філянський Григорій та Токаревський Дмитрій приїжджають в село зі своїми сім’ями».
Г. Філянський мав четверо синів – Григорія, Миколу, Михайла, Гната і доньку Варвару.
Дві родини попівських священників поріднилися. Син Григорія Філянського – Григорій Григорвич одружився з донькою Дмитрія Токаревського Євлампією Дмитрівною.
Григорій Григорович закінчивши Полтавську духовну семінарію. Працював учителем Попівського народного училища, а пізніше успадкував батькову парафію, ставши священником Олександро-Невської церкви в Попівці. Після смерті батька він отримав у спадщину шість хуторів, продав їх недорого своїм управителям і на виручені кошти збудував великий дім для своєї численної родини, пізніше у приміщенні містилася школа-інтернат. Г. Флянський займався вивченням історії села, очолював Попівське сільськогосподарське товариство.
Філянські перебували у дружніх і родинних стосунках також із іншими священницькими і вчительськими родинами: Токаревськими, Садковськими, Соборницькими, Сулятицькими. Діти священників із цих сімей навчалися переважно в Полтаві – юнаки в Полтавській духовній семінарії, а дівчата – в єпархіальному жіночому училищі, і по його закінченні ставали здебільшого сільськими вчительками.
Виховані на добрих духовних і шляхетних культурних традиціях, молоді люди з цих сімей високо цінували живопис і музику. Перебуваючи в безпосередній близькості до селянства, вони являли собою ту ланку, котра єднала українське дворянство, національну еліту з народом.
Родина священника мала трьох доньок – Ганну, Віру й Ніну.
Найвідомішим представником шляхетної родини Філянських, без сумніву, був Микола Григорович Філянський – відомий український поет – типовий пізній романтик, в житті – непересічна, різнорідна й багата індивідуальність.
Він одержав ґрунтовну освіту в Московському університеті. Одночасно почалося його захоплення живописом і архітектурою. Щоб досконало оволодіти ще й цією цариною мистецтва, М. Філянський 1903 р. поїхав до Франції, де в нього виник глибокий інтерес до французької поезії. Це була різнобічно обдарована особистість: він професійно знався не лише на поезії й образотворчому мистецтві, а й був талановитим музикантом, грав на кількох музичних інструментах, проявив себе як геолог, природознавець, інженер, археолог, фахівець музейної справи, етнограф, історик архітектури, літературознавець, критик. Доля закидала його то до Москви, то на Урал, але він знову повертався до рідної Полтавщини – в село Яреськи, до Попівки.
Коли розпочалося будівництво Дніпрогесу, М. Філянський проводив фахові дослідження Дніпровських порогів, була написана книга «Від порогів до моря». Він працював у музеях Полтави, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя. М. Філянський є автором багатьох поетичних збірок, статей із питань мистецтва, краєзнавства, архітектури.
Зацікавленість усім українським не минула для нього безкарно. У 1937 р. поет був заарештований, звинувачений у націоналізмі. Оскільки судово-слідчої справи в архівах донині не виявлено, не можна з певністю сказати, у чому конкретно його звинувачували. У січні 1938 р.  М. Філянський був розстріляний. Разом із дружиною Євгенією Іванівною Микола Григорович мав двох доньок – Галю й Ірину. Старша, Галя, через тяжку хворобу у віці 18 років пішла з життя.
Дочка священника Г. Філянського – Віра Григорівна Філянська – всесвітньо відома художниця керамічних виробів. Учасниця багатьох міжнародних виставок художніх керамічних виробів. Мала ряд міжнародних нагород, зокрема золоті медалі на всесвітніх виставках художніх керамічних виробів у містах Брюсселі, Монреалі та Софії. За визначні досягнення удостоєна ордена Леніна.
Доньки одержали добре національно-патріотичне виховання, їх учили пам’ятати своє козацьке походження і шанувати рідну українську історію, літературу, мистецтво.
Анна Григорівна Філянська вийшла заміж за офіцера царської армії Андрія Гришка. Він був учасником Першої світової війни, воював у петлюрівській армії в часи української революції. Після поразки відступає до румунського кордну, повертається на Україну, вступає в ряди Червоної армії. 1938 р. А. Гришко був заарештований та засланий до Сибіру. Посмертно реабілітований.
Сама Ганна Григорівна Філянська була дуже розумною і ерудованою жінкою, вона очолювала в Попівці місцеву «Просвіту», вела гурток з ліквідації неписьменності серед селян. Спогади про сім’ю залишив її син Юрій. Нащадки родини Філянських досі проживають на Миргородщині.
Ніна Григорівна Філянська  поєднала свою долю з Д. Джеджелієм – нащадком відомого сподвижника Б. Хмельницького і дуже пишалася цим прізвищем.
Усе в родині Філянських було нажите власною працею, без експлуатації інших, власним розумом і вмінням – ці риси особливо шанувалися в сім’ї. Багато членів великої культурної родини зазнали утисків, репресій, тюрем, поневірянь, заслань, вигнання за їхні національно-патріотичні та релігійні погляди.
М. Філянський писав:
І тим, що згинули в зорі весінніх літ,
Хрестів поставити в свій час им не зуміли,
Одна вечірняя вітає їх могили,
Одна вечірняя їх чує заповіт.

***

Микола Філянський (1873-1938) // Історія української літератури ХХ століття. – К.: Либідь, 1998. – Кн. 1: перша половина ХХ СТ. – с. 97-99.
Осередок української духовності в Попівці //Розсоха Л. Миргородська старовина: дослідження. Статті. Нариси. Розвідки. – Кобеляки: Кобеляки. – С. 357-370.

Шупик Д. Дорога до рідного дому: історія села Попівки Миргородського району Полтавської області. – Полтава: Праведнюк С. В., - 2013. – 292 с.: іл.

Видатні родини Полтавщини (У)

 Устимович
До історії Глобинщини увійшла відома українська родина Устимовичів. Козацько-поміщицький рід уперше згадується у 1787 р. на Хорольщині. Уперше згадується два хутори із 2 і 12 хат, що належали земському писарю Устимовичу (Сахно-Устимовичу).
Рід походить від Софрона (Сахна), сотника городиського і сина його Устима Софроновича  (Сохновича, Сохненка), сотника власівського. Від його імені та по батькові й утворилося родове прізвище. При спустошенні Чигирина він потрапив у турецький полон, в якому перебував багато років. У 1705 р. Устим одержує універсал, в якому Д. Апостол «шануючи давні значні у війську Запорізькому послуги пана Устима Сахненка, сотника Уласовського, та приохочуючи його до дальших таких же вірних і щирих послуг, наділяє його землею…».
На схилі літ він став настоятелем відомого Мотронинського монастиря на Чигиринщині з іменем Іларіон (Ігнатій). Він мав великий вплив на монастирських ченців, користувався повагою, відзначався розумом і чесністю. Фактично він керував життям монастиря але, прийнявши схиму, жив у печері.
Його син Василь Устимович Сахно-Устимович – значковий товариш Лубенського полку, пізніше приписаний до Миргородського полку. Одружений був із М. Апостол, донькою осавула полкового миргородського. Мав 4 хутори під с. Аврамівкою Хорольської сотні, збудував церкву в рідному селі.
Син останнього Андрій був суддею повітового суду в Хоролі.
Устимовичі перебували у родинних зв’язках із Безбородьками, Галаганами, Гамаліями, Кочубеями, Полуботками.
Яків Назарович Сахно-Устимович – значковий товариш Миргородського полку, полковий осавул. Його дружина П. Петровська – донька, полкового осавула.
Їхіній нащадок Прокіп Андрійович Устимович був учасником Комісії для опису колишньої Гетьманщини, а пізніше директором департаменту Морського Міністерства в Петербурзі.
До цього роду належав також Петро Максимович Устимович. Декабрист, член «Союзу благоденства». Притягався до слідства у справі, але не був покараний. Був приятелем О. Грибоєдова, статський радник, мемуарист. З 1821 р. під час служби в Грузії він був членом Кавказького таємного товариства, метою якого була незалежність Грузії.
Андріян Прокопович Устимович перебував на військовій службі. Був комендантом на Іллінському ярмарку в Ромнах і в Кременчуці під час холери в 1830 р. Брав участь у формуванні козачих полків 1831-32 рр. Вийшов у відставку з чином статського радника. Виконував обов’язки харківського цивільного губернатора, курський цивільний губернатор. Він був одружений з дочкою Г. Милорадовича.
Олександр Васильович Устимович – учасник воєнних дій на Кавказі. Був одружений з У. Висоцькою – дочкою поміщика Полтавської губернії.
Прокопій Андріянович Устимович – син губернатора А. Устимовича. Закінчив училище правознавства і розпочав службу, але у 1862 р. був заарештований у Полтаві у справі про українську пропаганду. Був переміщений на службу до Курської губернії. Був обраний на посаду першого всестанового голови м. Курська. Проявив себе як гарний господарник. За його ініціативи було відкрито Курське реальне училище, багато зроблено для благоустрою міста. У цей же час під псевдонімом Полтавін він писав вірші патріотичного характеру. Залишивши службу у 1874 р. П. Устимович поселився у своєму маєтку у Гадяцькому повіті. Був Гадяцьким, Полтавським предводителем дворянства. Його  дружина Софія Олександрівна, уроджена Безак – дочка київського генерал-губернатора.
Софія Олександрівна Устимович, залишившись удовою, присвятила себе благодійності. У своєму маєтку Ветхалівці Гадяцького повіту вона побудувала училище, обладнавши його бібліотекою, лазнею; відкрила фельдшерський пункт і аптеку. Під Гадячем у сосновому бору побудувала дачу для учителів. Частину свого гадяцького маєтку і садибу в Курську С. Устимович заповідала земським установам для благодійності.
Микола Миколайович Устимович за фахом був інженером-технологом. 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. Належав до монархічної організації «Українська народно громада», яка виступала за встановлення в Україні режиму сильної особистої влади і підтримувала прихід до влади гетьмана П. Скоропадського. М. Устимович був одним із кандидатів на посаду гетьмана. У своїх спогадах сам гетьман  П. Скоропадський назвав його «чудовим типом старого українця, дійсно не за страх, а за совість  любив Україну. Це чесна й шляхетна людина, у чому я мав можливість багато разів переконатись». Зважаючи на відданість М. Устимовича ідеї гетьманської влади, П. Скоропадський вирішив призначити його отаманом Ради Міністрів Української Держави,хоча й розглядав його кандидатуру як тимчасову, перехідну. Разом із П. Скоропадським Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», що стали наріжними каменями нового державного ладу. Загинув М. Устимович на вулицях Києва 1918 р., захищаючи зі зброєю в руках режим гетмана П. Скоропадського. Один із племінників М. Устимовича – О. Шульгин – перший міністр закордонних справ УНР, інший – В. Шульгин – герой Крутів.
Василь Васильович Устимович одержав вищу медичну освіту за кордоном. Мати його – Олександра Платонівна Родзянко. Одержавши у спадщину родючі землі він не став займатися сільським господарством, а заклав дендропарк у с. Устимівці. В. Устимович займався благородною справою – створенням унікального парку, цього домігся 1912 р. Він любив повторювати, що в парку лікувальною процедурою є музика дерев.
Протягом ряду років він обирався гласним Кременчуцького повітового земського зібрання, Кременчуцької повітової земської управи. Брав участь в обговореннях і практичному вирішенні питань медичного обслуговування, а також господарських.
В. Устимович був попечителем Устимівського училища, брав активну участь у роботі Кременчуцького відділення Полтавського товариства сільського господарства. Він стояв осторонь революції й не втручався у справи революційних селян. У буремні часи 1917 р. йому було майже шістдесят. Своє господарство В. Устимович добровільно передав робітничо-селянській владі, лише висловив прохання, щоб берегли дендропарк для нащадків.
Юрій Костянтинович Устимович – учасник Першої світової війни, генерал-майор, командир гусарського Лубенського полку, начальник Конвою гетьмана П. Скоропадського та генерал-хорунжий армії Української Держави у 1918 р. Учасник Білого руху, командир окремої кавалерійської бригади при обороні Криму 1920 р. На еміграції займався громадською діяльністю, писав мемуари.
Олександр Олександрович Устимович – один із організаторів українського військового руху в російській армії. У 1918 р. був особистим осавулом П. Скоропадського. З 1919 р. – учасник Білого руху, був експертом із українського питання в армії П. Врангеля. З 1921 р.  – на еміграції.
Сьогодні нащадки Устимовичів-Шульгиних мешкають у Києві, Канаді, США. Н. Пазуняк – Держсекретар в останньому уряді УНР  в  екзилі – представник роду Устимовичів.

***

Григор’єв В. На вітрах історії: монографія. – Полтава: АСМІ, 2012. – 291 с.: іл.
Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2012. – Т. 9. - 943 с.: іл.
Українська революція 1917-1921. Полтавський вимір: події, постаті, документи: у 3-х кн. – Полтава: Полтавський літератор, 2017. – Кн. 1.- 920 с.

Шевченко С. Устимовичі // Зоря Придніпров’я. – 2011. – С. 2.

Видатні родини Полтавщини (Т)

 Тарновські
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід, за офіційними свідченнями гілка графського роду, про який у Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона можна прочитати. «графський род, герба Лелива, восходящий к началу XIV столетия». За думкою О. Лазаревського Тарновські походили зі старовинного козацького роду, відомого на Правобережній Україні, в Прилуччині, з другої половини ХVII ст. Започаткував його (за О. Лазаревським) військовий товариш Прилуцького полку Іван Йосипович Ляшко, який 1685 р. отримав універсал Прилуцького полковника Лазаря Горленка, який дозволяв йому володіти «сіножаттю панскою окопаною, прозываемою Жидовскою, под селом Гнединцами».
Його син Федір Ляшко-Тарновський – варвинський сотник та старший син Василь ведуть початок двом гілкам славного роду – чернігівській і полтавській.
З полтавської упродовж 1689-1769 рр. вийшло кілька варвинських сотників, зокрема Іван Тарновський, який був гадяцьким полковником.
До відомих представників чернігівської гілки належали бунчуковий товариш Степан Тарновський, що був керівником генеральної військової канцелярії.
Син Степана – Яків Тарновський, який був генеральним бунчужним, депутатом від Прилуцького полку до Комісії законодавчої 1767-1768. Мав він двох синів: Степана і Василя, які на той час здобули добру освіту і займали відповідні посади. Степан був київським губернським маршалком, а Василь, закінчивши Кенігсберзький університет, - чернігівським губернським маршалком.
Син Василя Яковича Володимир Васильович Тарновський був суддею в Полтаві, належав до масонської ложі «Любов до істини».
Син Степана Яковича  - Григорій Степанович Тарновський.

У 1824 р. Г. Тарновський, який став першою легендарною особою цього роду в ХІХ ст., успадкував маєток у с. Качанівці  Борзнянського повіту Чернігівської губернії (тепер селище Качанівка Ічнянського району Чернігівської області). За Г. Тарновського це село стало відомим не тільки  в Україні, а й поза її межами, як визначна оаза культури, куди з’їжджалися письменники, художники, вчені – українська еліта. Маєток Тарновських гостинно відкривав свої двері для талановитих представників української культури. Тут ніколи не залишалися порожніми жодна з 80 кімнат прекрасного палацу.
Садиба Тарновських у Качанівці стала символом розкішного життя тогочасних малоросійських дворян – нащадків козацької старшини. О. Кониський так характеризував власника цього маєтку: «Тарновський належав до тих панів-дуків, що хоч трохи пам’ятали свій національно-народний родовід і не цуралися ідей національно-демократичних, звісно настільки, наскільки їм дозволяло панське походження». Качанівка часів Г. Тарновського завдяки гостинності її господаря була культурним осередком цієї частини Російської імперії. Тут бували М. Гоголь, М. Глінка, Т. Шевченко, М. Маркевич, В. Забіла, Л. Жемчужников, С. Гулак-Артемовський, М. Максимович та багато інших митців, які увійшли в історію культури.
Увесь спадок Г. Тарновського перейшов до його племінника Василя Васильовича Тарновського, відомого як Тарновський-старший.
Василь Васильович (старший) вивчав побут українського селянства,  підготував з цієї тематики кілька статей, як переконаний противник кріпацтва, брав активну участь у підготовці селянської реформи 1861 р. Він відомий як меценат української культури. Поклав початок колекціонуванню творчої спадщини Т. Шевченка, заснував народну школу для селян, де разом із синами навчав дітей грамоті.
Батькову традицію меценатства продовжив Василь Васильович Тарновський (молодший), який присвятив усе своє життя культурницькій праці. Він зібрав велику колекцію козацької старовини, дбав про журнал «Київська старовина». Колекцію творів українського мистецтва і старожитностей, яка склала понад 7 тис. експонатів і мала велике наукове значення він подарував Чернігівському губернському земству.  За спогадами Д. Яворницького, у В. Тарновського було три найбільші пристрасті: парк, колекціонування та жіноцтво. Саме його постать І. Рєпін обрав для змалювання образу похмурого козака в картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Рід Тарновських мав своє продовження і в ХХ ст., але найяскравіші й найвідоміші його представники залишилися в історії ХІХ ст.
Серед нащадків В. Тарновського (молодшого) слід згадати його доньку Софію Василівну, яка була дамою-патронесою різних благодійних товариств, продовживши таким чином батькову доброчинну традицію. За радянської влади перейшла у чернецтво, жила під чужим іменем.
Її брат Василь Васильович, названий на честь батька і діда, був солістом Київської опери. Після більшовицького перевороту разом із сином Георгієм і донькою Оленою емігрував до Німеччини. Його старша дочка Тетяна Василівна була дружиною відомого радянського кінодраматурга О. Каплера, знімалася в кіно.
Нині розкидані по світу нащадки Тарновських (проживають в Україні, Британії, Німеччині) сприяють відродженню славних традицій своїх предків.

***

Енциклопедія історії України: у 10-ти т. -  К.: Наукова думка, 2013. – Т. 10. - 943 с.: іл.

Тарас Шевченко та дворянські родини. – К.: Фенікс, 2018. 447 с.: іл.
Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон: репринтное воспроизведение издания Ф. А. Брокгауз – И. А. Ефрон 1890 г. – М. Терра, 1993. – Т. 64. - 960 с.

Терещенко

Промислово-фінансову «державу Терещенків», яка залишила значний слід в історії розвитку української економіки, започаткував Артемій Якович – нащадок козацького роду з Глухівщини. У 20-х роках ХІХ ст. він знайшов себе у комерції  і разом із дружиною Єфросинією Григорівною (уродженою Стеслявською) починав із торгівлі з візка, потім на Глухівському базарі придбав невеличку крамницю. Удача не полишала енергійного комерсанта, і, накопичивши чималий капітал, він переходить на оптову торгівлю хлібом та лісом. Уже в 40-і рр. ХІХ ст. Артемій Якович стає відомим купцем свого краю, який міг змагатися з найбагатшими купцями Чернігівщини. Розбагатів він під час Кримської війни 1853-1856 рр., займаючись поставками хліба, фуражу, обмундирування, пороху та корабельного лісу для армії.
Після селянської реформи 1861 р., вміло скориставшись новими економічними умовами, купці Терещенки за порівняно короткий час стали відомим в Російській імперії промисловцями й землевласниками. Свої капітали Терещенки вклали у велике поміщицьке землеволодіння, а також цукроваріння і пов’язане з ним гуральництво – найбільш прибуткові на той час галузі економіки.
А. Терещенко мав  синів Миколу, Федора та Семена, які поряд із батьком примножували доходи родини. Особливо відзначився в осягненні науки комерції Микола Артемійович Терещенко, якому судилося перевершити свого батька в усіх його справах, стати згодом найбагатшим і найвідомішим представником роду Терещенків, засновником тих традицій, якими керувалися наступні покоління великої родини. Маючи від народження надзвичайно практичний розум і кмітливість, Микола Терещенко ще юнаком самостійно взявся за торгівлю хлібом. Повів він її з великим умінням, навіть мистецтвом. Ставши, таким чином, найбільшим торговцем зерна на Глухівщині, М. Терещенко розшрив свою справу на Південь Російської імперії і за короткий час став відомим промисловцем і землевласником.
Разом із підприємницьким успіхом до Терещенків прийшло і суспільне визнання. 1870 р. купець першої гільдії, спадковий почесний громадянин А. Терещенко зі своїми нащадками отримав спадкове дворянське звання «в ознаменование особых его заслуг, оказанных водворению в Юго-Западном крае… землевладения, и в поощрении его благотворительности…». Його сини займали громадські виборні та державні посади, до дворянського звання додали чини відповідно таємного і дійсного статського радників, а також звання почесних громадян м. Києва та м. Глухова, найвищі державні ордени.
Поряд із досягненнями у господарюванні вони заявили про себе як щедрі доброчинці і знані колекціонери творів мистецтва та старожитностей. Терещенки заснували цілий ряд освітніх закладів, притулків, лікувальних установ, культових і громадських споруд у Глухові, Києві та інших містах України, при власних цукрозаводах і в маєтках, жертвували кошти на потреби багатьох доброчинних об’єднань і товариств. Микола і Федір Артемійовичі поклали початок великому зібранню художньо-мистецьких творів.
Микола Артемійович Терещенко з дружиною Пелагеєю Георгіївною (донька глухівського купця Бєловського) виховали двох синів і чотирьох доньок: Івана, Олександра, Варвару, Марію, Ольгу та Єфросинію. Усі вони успадкували від батьків не лише маєтності, заводи й інший капітал,а й високі громадянські чесноти, благодійність, любов до мистецтва, залишивши після себе помітний слід в історії України.
Другий син А. Я. Терещенка – Федір Артемович ще підлітком став допомагати батькові і старшому брату в їхніх комерційних справах, продовжував традиції благодійності, мав активну громадянську позицію. Чималі заслуги мав Федір Артемійович у справі колекціонування творів мистецтва. Саме його мистецьке зібрання найбільш повно збереглося в роки громадянської війни і стало основою Київського музею російського мистецтва.  Його дружина, Надія Володимирівна (уроджена Хлопова), активно займалася благодійною діяльністю. У подружжя народилося троє дітей: Надія, Федір і Наталія.
Старший син Іван Миколайович Терещенко, обдарований від народження допитливим розумом і добрим серцем, присвятив себе громадській діяльності, збиранню творів мистецтва, широкому благодійництву й меценатству. Він виконував обов’язки гласного Київської міської думи, був попечителем кількох навчальних закладів у Києві та Глухові. На його кошти протягом чверті століття існувала Київська рисувальна школа М. Мурашка, яка виховала цілу плеяду талановитих українських художників. За прикладом старших у родині І. Терещенко фанатично захопився збиранням творів живопису. За досить короткий час він зажив слави одного з найвідоміших колекціонерів творів мистецтва в Російській імперії, колекцію картин якого оцінювали у кілька сотень тисяч рублів. У ті дні газета «Київське слово» писала: «… Іван Миколайович був прекрасною людиною – доброю, чуйною, яка близько до серця брала чужі потреби. І. М. Терещенко прихиляв до себе всіх людей, які з ним стикалися. Він умів вчасно підтримати художника-початківця, мало хто в Києві з молодих художників, що торували собі дорогу, не знав Івана Миколайовича…». Одружений він був з Єлизаветою Михайлівною, донькою інтенданта Київського військового округу М. Саранчева, подужжя мало чотирьох дітей.
Другий син М. Терещенка – Олександр – поряд із власними справами, пов’язаними з управлінням заводами і маєтками, приділяв значну увагу справам громадським. Зокрема, чверь століття він був одним із керівників Київського відділу Російського музичного товариства, членом кількох товариств допомоги нужденним учням гімназій і студентам вищих навчальних закладів у Києві. Його дружина, Єлизавета Володимирівна, донька ревізора Київського акцизного управління В. Хлопова, теж активно підтримувала благородні традиції родини Терещенків.
Донька – Варвара Миколаївна Терещенко – стала дружиною Б. Ханенка і розділила в подальшому пристрасть чоловіка до колекціонування творів мистецтва. Вона стала надійним помічником і однодумцем у всіх його справах – це дозволило Ханенку ще в більш значних розмірах розгорнути діяльність на ниві колекціонування, адже тепер в його руках зосередилися значні матеріальні засоби. За смаками й уподобаннями це була напрочуд вдала пара, що стала невід’ємною частиною розгалудженої родини Терещенків.
Старша донька Ф. Терещенка Надія була одружена з В. Муравйовим-Апостолом, подружжя активно займалося колекціонуванням  та меценатством.
Інша донька, Наталія Федорівна, акушерка за фахом, власним коштом утримувала пологовий притулок. Її чоловіком був граф С. Уваров – бердичівський повітовий предводитель дворянства.
Онук М. Терещенка Михайло Іванович – промисловець, землевласник, фінансист, політичний діяч і меценат. На початок  ХХ ст. він був одним із найзаможніших підприємців у Російській імперії, його статок становив понад 60 млн. рублів. М. Терещенко був депутатом 4-ї Державної думи Росії, субсидував опозиційні до уряду партії. Він фінансово сприяв перетворенню Київського музичного училища на консерваторію. На початку ХХ ст. у Санкт-Петербурзі на кошти Терещенка існувало видавництво «Сирин», де друкувалися твори поетів срібного віку, багато з яких були друзями щедрого мецената. М. Терещенко підтримував особисті стосунки, зокрема, з О. Блоком, крім того належав до однієї із петербурзьких масонських лож.
З початком Першої світової війни Михайло Іванович Терещенко стає активним співробітником Російського товариства Червоного Хреста, на власні кошти утримував шпиталі. Він брав участь у розробці опозицією плану військового перевороту в Росії саме напередодні Лютневої революції 1917 р. У віці 31 року він був міністром усіх складів Тимчасового уряду. Він був членом делегації Тимчасового уряду на переговорах з керівництвом УНР про автономію України, до якої ставився прихильно.
8 листопада 1917 р. Михайло Терещенко був заарештований більшовиками в Зимовому палаці і звільнений за викуп 100 тис. рублів із Петропавлівської фортеці. Пізніше він емігрував за кордон, де займався бізнесом у сфері фінансів у Франції та її колоніях.
Син Федора Артемійовича – Федір Федорович Терещенко був не тільки підприємцем, а й талановитим авіаконструктором. Наділений темпераментним характером і надзвичайним потягом до всього нового, особливо пов’язаного з технікою, Ф. Терещенко у власному маєтку організував аеропланну майстерню з аеродромом. Він не тільки копіював зарубіжні моделі. Але й удосконалював їх. В його останній конструкції аероплану «Терещенко-7», виготовленій 1916 р. у майстернях Київського політехнічного інституту, вдалося втілити найпередовіші досягнення тогочасного літакобудування.
Династія талановитих підприємців і організаторів цукрового виробництва Терещенків відіграла значну роль в економічному житті України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Вона уособила кращі риси тодішнього торгово-промислового прошарку, спрямувавши свої зусилля на вдосконалення суспільних відносин власними засобами – насамперед активною працею на теренах благодійності й меценатства.
Діяльність  Терещенків в Україні була припинена зі встановленням радянської влади. Опинившись поза законом як представники «експлуататорського класу», майже всі члени родини емігрували за кордон.
Сьогодні нащадки Терещенків прживають у Франції, Швейцарії, США.
Син Михайла Івановича, П’єр – інженер за фахом, відомий на Заході підприємець, за часу незалежності України співпрацював із бізнесовими колами у галузі телекомунікацій, точних технологій, розробки біопалива на основі цукрового буряка та ін. Його син Мішель, економіст за освітою, налагоджує ділові стосунки між французькими та українськими підприємцями, зокрема, в сільському господарстві, енергетиці та екології.
Син Надії Федорівни – Андрій Володимирович Муравйов-Апостол був одним із провідних британських журналістів. Після закінчення Другої світової війни переймався долею українських військовополонених. Його син Кристофер брав участь у відновленні церкви в с. Великі Сорочинці Миргородського району.

***

Династія Терещенків // Україна: хронологія розвитку. - К. : Кріон, 2011. - Т. 5: Імперська доба. 1800-1917 рр. - С. 166-177. : фот.
Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2013. – Т.10. - 784 с.: іл.

Тимківський
Два козацько-старшинських, згодом – дворянських роди. Перший походить від Тимофія (Тимка) Антоновича, козака Бубнівської сотні  Переяславського полку, який, згідно з родовою легендою, «вийшов із Задніпрвської України» після Прутського походу 1711 р. Син його Василь, прозваний за іменем батька Тимченком, брав участь у турецькій війні за царювання Анни Іоанівни, пізніше став монахом Києво-Печерської лаври під іменем Віталія чи Вассіана.
Його внук Назар відомий уже під прізвищем Тимківський. Разом зі своїм батьком Назар брав участь у Хотинському поході під час війни з Туреччиною. Після завершення військової служби впродовж сорока років був настоятелем Покровської церкви у селі Войтовці поблизу Переяслава.
 Старший син Назара Тимківського -  Федір народився у Переяславі. Тут він закінчив семінарію, упродовж десяти років служив у Переяславській сотні, вісім років почмейстром, одержавши на цій посаді ранг полкового осавула. 1782 р. записаний у дворянство Федір Тимківський одержав ранг колежського асесора. У сім’ї Федора Назаровича і Ганни Савівни Тимківських народилося шестеро синів і три дочки. Наймолодшою із сестер була Гликерія. П’ятеро синів Федора Тимківського: дістали університетську освіту, два з них стали професорами.
 Найбільш вдало склалася доля Іллі Федоровича Тимківського. Він був одним із творців Харківського університету, його професором, а також засновником і директором Новгород-Сіверської гімназії. За тринадцять років (з 1825 по 1838) Ілля Федорович перетворив гімназію на одну з кращих, за що одержав звання статського радника та був нагороджений орденом св. Святослава ІІІ ступеня і тисячею десятин землі у Саратовській губернії.
Іван Тимківський, після закінчення Московського університету, службову кар’єру розпочав у Петербурзі. Його улюбленим заняттям була література. Він перекладав книги з німецької і англійської мов. Роман Тимківський був директором педагогічного інституту при Московському університеті, блискуче читав студентам цікаві лекції з античної поезії, викладав римську літературу на словесному факультеті.
Зокрема, він переклав роман А. Лафонтена «Природа і кохання» та трьохтомник творів богослова С. Геснера.
Василь Федорович Тимковський одержав освіту в київській духовній академії. У 1812 р. став на службу до державного секретаря  О. Шишкова і був його незмінним колегою в його подорожах Росією і Західною Європою услід за імператором Олександром І. Він працював над маніфестами в часи воєн із Наполеоном. Пізніше він служив в азіатському департаменті міністерства іноземних справ і був прикомандированим до О. Єрмолова на Кавказ, пізніше був призначений бессарабським губернатором. В. Тимковський, свого часу, притягався до відповідальності за справу декабристів як член Кавказького таємного товариства, однак його вина та, власне, саме існування кавказької організації не були доведені.
Роман Федорович Тимковський – літературознавець, мовознавець, автор низки праць з античної та давньоруської літератури. Він був дослідником «Слова о полку Ігоревім», до якого підготував фундаментальні коментарі, що залишилися неопублікованими та були втрачені. Його велика бібліотека, що складалася із рідкісних книг і рукописів, загинула під час пожару Москви в 1812 р.
Єгор Федорович Тимковський – дипломат, сходознавець. 1820 р. супроводжував у Пекін духовну місію. Результатом поїздки було 3-томне видання «Подорож у Китай через Монголію в 1820-21 рр.».
Сестра братів Тимковських – Гликерія Федорівна (в одруженні Максимович) була матір’ю М. Максимовича.
Син Іллі Федоровича Василь Ілліч – таємний радник, ймовірно, останній представник роду.
Іншого походження рід, що йде від козака Грунської сотні Гадяцького полку Тимофія, нащадки якого також засвоїли родове прізвище Тимковські. Син родоначальника – Осип Тимофійович І. Павловський характеризує його «син козака д. Княжной Полтавской губернии». Він одержав медичну освіту в Європі, був військовим лікарем, мав наукові роботи з медицини.
Іван Осипович Тимковський – дійсний статський радник, доктор медицини, служив у Московському військовому шпиталі. Він був директором гімназій та училищ Санкт-Петербурга. Крім того, І. Тимковський був героєм епіграм О. Пушкіна.
Один із синів  Івана Осиповича – Костянтин Іванович – лейтенант флоту, чиновник МВС Російської імперії, член таємного товариства М. Буташевича-Петрашевського (петрашевець) засуджений до 6 років арештантських рот.
Другий син – Олександр Іванович – генерал майор, учасник придушення польського повстання 1830-31 рр. Онук –Іван Платонович - генерал-лейтенант.

***

Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2013. – Т.10. - 784 с.: іл.

Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь учених и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века: издание Полтавской ученой Архивной комиссии. – Полтав. Типо-лит. И. А. Дохмана, 1912, - 238 с.

Українці Санкт-Петербурга, Петрограда, Ленінграда... . - Вишгород : Сергійчук М. І., 2013. - 711 с. : іл.

Трощинський
Козацько-старшинський, згодом - дворянський рід, ймовірно шляхетського походження. У Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона читаємо: «… происходящий от племянника Мазепы Степана Трощинского – полковника гадяцького». В. Закалюжний пише: «… у Білій Церкві мешкав шляхтич Василь Степанович Трощинський. Козак Харитон Трощинський супроводжував матір гетьмана, Марію-Магдалину, ігуменю Києво-Печерського Вознесенського дівочого монастиря, у грудні 1687 року в Москву до цариці Софії».
На Запорізькій Січі був відомий кошовий отаман Матвій Трощинський. Серед білоцерківської шляхти згадується Василь Трощинський, котрий 1654 р. складав присягу на вірність російському престолу. Очевидно, він був батьком родозасновника – Степана Трощинського. Його ім’я згадується в джерелах за 1687 р., коли гетьман Мазепа відправив його з гостинцями на Москву до В. Голіцина. Мазепа призначив Трощинського господарем Гадяцького замку. Водночас він виконує ряд важливих дипломатичних місій. С. Трощинський одержав посаду Гадяцького полковника. У 1708 р. Гадяцький полк на чолі з С. Трощинським був відправлений Петром І до Польщі. Таким чином, він не брав участі у антимосковському повстанні, але, запідозрений у зраді, за наказом Петра І С. Трощинський був узятий під варту й невдовзі помер. Був одружений з дочкою полковника охочекомонного полку І. Новицького Марією і мав двох синів – Андрія та Івана.
Один із правнуків Степана – Андрій Прокопович був яреськівським сотником. Інший – Дмитро Прокопович - відомий державний діяч. Д. Трощинський розпочав свою службу в миргородському полку, незабаром отримав місце секретаря у князя Рєпніна, а потім у графа Безбородька, який підняв його по службових сходах.
 Він був відзначений званням статс-секретаря. В 1801 р., він був директором пошт і членом Державної ради, а потім міністром уділів, пізніше міністром юстиції. Незадовго до війни з Наполеоном, він вийшов у відставку і поселився у своєму маєтку в Кибинцях Миргородського повіту. Він був дуже великим землевласником, мав близько 70 тис. десятин землі і більше 6 тис. душ селян.
Після остаточного виходу у відставку він був обраний губернським предводителем дворянства. Маєток Д.  Трощинського став осередком ділового і культурного спілкування місцевих поміщиків. Серед останніх були і Гоголі-Яновські, свояки Трощинського за братом. Завдяки Трощинсьому М. Гоголь потрапив на навчання до ніжинської гімназії. Д. Трощинський свого часу зібрав багату бібліотеку, яка була розпродана частинами після його смерті.
Племінники Дмитра – Андрій Андрійович – генерал-майор. Командир Імператорського батальйону міліції, учасник придушення польського повстання 1794 р. та антинаполеонівських кампаній, двоюрідний дядько і покровитель М. Гоголя.
Іван Юхимович Трощинський – генерал-лейтенант, учасник антинаполеонівських кампаній, учасник війни 1812 р. і Бородінської битви, учасник закордонного походу російської армії 1813-14 рр.
У ХІХ ст. представники роду зосередили у своїх руках значні земельні маєтності, насамперед у Київській та Полтавській губернії. Наприкінці ХІХ ст. рід згас.

***

Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2013. – Т. 10. - 784 с.: іл.

Закалюжний В. М. Козаки Полтавщини : біографо-історичні нариси про козаків Полтавщини XYII-XX століть. - Полтава : Оріяна, 2009. - 176 с.

Павловский И. Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители: опыт краткого биографического словаря Полтавской губернии с половины XVIII в. с 182 портретами. – Репр. Воспроизведение изд. 1914 г. – Х.: Сага, 2009. – 315 с.: ил.

Энциклопедический словар Брокгауз и Ефрон: репринтное воспроизведение издания Ф. А. Брокгауз – И. А. Ефрон 1890 г. – М.: Терра, 1993. – Т. 66. - 960 с

Тютюнник
В українській літературі відомі письменники Григорій і Григір Тютюнники. Починалася історія обох братів у с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області.
Вони – брати по батькові. Батько - Михайло Васильович Тютюнник мав першою дружину Ївгу Григорівну Буденну, яка народила йому старшого сина – Григорія. Друга – Ганна Михайлівна Сивокінь, набагато молодша від чоловіка, стала матір’ю Григора Тютюнника. Курйозну ситуацію з наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але під час оформлення документів відбулася плутанина, вияснили це тоді, коли Георгію-Григорію було уже років 16, а в цей час уже підростав молодший Григорій (Григір).
Всі Тютюнники, вправні й працьовиті майстри, жили заможно і тому Радянської влади не прийняли, стали в мовчазну опозицію до неї. Це від діда Василя Федуловича, особливо під час колективізації, передалося синам Павлові, Михайлові та Филимонові.
1937 р. першим із Тютюнників було заарештовано старшого дядька Павла Васильовича – дотепника, жартівника, великого життєлюба і оптиміста, він був розстріляний, майно його – конфісковане. Того ж року заарештували батька письменників – Михайла Тютюнника. Його приговорили до 10 років таборів. До рідного села він так і не повернувся, помер 1943 р. Тільки нещодавно за архівними джерелами було встановлено, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері. 1930 р. М. Сивоконя було приговорено до 5 років вислання до північних районів.
 З часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння».
О. Сизоненко так писав про Григорія: «Темний з лиця, аж посинілий, Григорій ніби завжди перебував під непосильним тягарем фронтових тортур та поранень – про це свідчили його великі страдницькі очі, затуманені постійним болем від осколка під серцем.
Першої ж миті нашого знайомства переді мною постав ще один мученик війни. Я багато зустрічав їх по госпіталях, провалявшись там після тяжкого поранення в Берліні майже два роки. Та відрізнявся від них Тютюнник-старший суворим спокоєм, внутрішньою силою, що вгадувалася в строгому погляді, бриніла в хрипкуватому басовитому голосі, що лунав гордовито і владно.
Слова скупі, навіть сухуваті: знав їм ціну і ніби зважував кожне перед тим, як вимовити».
Переживши голод, розкуркулення, насильницьку колективізацію та початок репресій у рідному селі шестирічний Григорій із матір’ю переїхав до дядька на Донбас. Дядько Филимон з тіткою взяли Григорія на виховання. Він почав відвідувати школу, тут уперше прочитав книжки українських письменників – у сім’ї Тютюнників любили художнє слово. Григорій навчався на літературному факультеті Харківського університету.
Після Другої світової війни тяжко поранений Григорій повернувся у рідне село. Потім учителював на Львівщині, працював у журналі «Жовтень». Займався літературною творчістю. Автор оповідань, віршів. За роман «Вир» удостоєний Шевченківської премії. Помер 1961 р.
Протягом свого творчого життя Григорій Тютюнник дуже чутливо сприймав питання національної самосвідомості українців. О. Сизоненко згадує його болючі слова: «… на Україні вбивається наша мова, все меншає українських шкіл по містах, а всі вузи, всі заводи й конструкторські бюро, всі наукові й державні установи зросійщені. Навіть у непохитному Львові вивчення української мови не обов’язкове, віддано на розсуд батькам: хочеш, щоб твоя дитина вивчала рідну мову, подавай заяву. Не хочеш, не треба… Це ж повна дискредитація, навіть знищення національної культури, самої нації».
Він тяжко переживав про творчу долю свого брата Григора, котрий повернувся зі служби в армії російськомовним: «У мене он брата ніби в ясир взяли: на Тихоокеанському флоті три роки прослужив і зрікся рідної мови. Листи звідти писав тільки російською. А зараз вступив на російську філологію Харківського університету і кпинить мене за те, що пишу українською мовою… у мене забрали єдиного брата… Доки не поверну його в лоно рідної мови, життя не буде, і літературна праця мені не в радість».
Перші свої літературні твори Григір Тютюнник писав російською. Служба в армії, праця на Донбасі, де переважно мав російськомовне оточення впливало на світогляд. Він викладав російську мову в школі, займався перекладами. Попри складні стосунки між братами, Григір тяжко пережив смерть брата. Повернення на малу батьківщину, праця в колгоспі, невдачі у особистому житті усе це не одноразово перевертало свідомість Григора Тютюнника, впливало на життя і творчість.
В українській літературі Григір Тютюнник піднімав найболючіші, неоднозначні проблеми.
Григір Тютюнник – видатний митець української літератури ХХ століття. Завдяки такому письменникові можемо говорити про художню довершеність та справжність української літератури. Осягнути масштаби неперевершеного таланту митця можна тільки за умови глибокого вивчення літературних джерел, його життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності, викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття. Якщо ж говорити про образ світу митця, то він теж значною мірою сформувався в роки дитинства, досягнувши в літературній творчості майже всеохопної ідентичності з національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (навіть геніальність) і є провідною ознакою художньої досконалості за всіх часів.
Григір часто повторював «Тютюнники довго не живуть».
Цькування у критиці, шельмування цензурою, конфлікти зі спілчанською номенклатурою, крамольні записи у листах, записниках – усе разом призвело до того, що він наклав на себе руки не доживши до 49 років. Трагічна доля братів Тютюнників – гордих, незалежних, свідомих своєї високої гідності, істинних патріотів багатостраждальної й непокірної України Саме козацтвом віяло від обох братів Тютюнників, талановитих, сумних і дотепних водночас. Мало таких людей народжує навіть наша щедра на таланти полтавська земля.
Слід згадати ще одного Тютюнника – Федора Григоровича. Двоюрідний племінник Григорія і Григора, що теж народився у с. Шилівці Зіньківського району Полтавської області. Він навчався у Харківському політехнічному інституті. Працював на заводах, у Всесоюзному науково-дослідному вуглехімічному інституті. Автор повістей та оповідань, лауреат обласної комсомольської премії ім. П. Артеменка. І. Моцар згадуючи своє спілкування з Ф. Тютюнником цитує його: «… в такому царстві й вигадувати нічого не треба, слід лише уважно все помічати і без глянцевої фальші передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Природа – це колиска нашого життя, після Бога й Батьків немає нікого й нічого ближчого людині, як вона, природа…».

***

Атлантида братів Тютюнників // Нова газета по-полтавськи. – 2011. – 14-20 груд. (№ 50). – С. 9.
Недовговічні Тютюнники // Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків. – К.: Дніпро, 2003. – С. 318-333.
Письменники Радянської України: 1917-1987: біобібліографічний довідник. – К.: Радянський письменник, 1988.  – 719 с.
Поклик рідної далини // Моцар І. Овиди пам’яті: літературні спомини, щоденники. – Полтава: Полтавський літератор. – 2010. – С. 68-77.