пʼятниця, 17 липня 2020 р.

Приватне листування як джерело з історії Полтавщини

«Із щирим задоволенням отримав я вашого листа…»

Продовжуємо знайомити наших користувачів із досить специфічними літературними інструментами, т. зв. его-джерелами, та їхнім впливом на історико-літературний простір Полтавщини. (Із першим випуском нашої краєзнавчої розвідки «Зачинаю цей щоденник…» можна ознайомитися тут). Сьогоднішній випуск ми присвячуємо епістолярному жанру, тобто листуванню. Листування – це особистісне спілкування за допомогою рукописних або друкованих листів.

Загалом, листи – досить інтимний людський документ, їх пишуть, як правило, до рідних та друзів. Тож не дивно, що найпершим і найпоширенішим джерелом особистісного листування вважають приватне листування, яке бере свій початок з античності. А, власне, український епістолярій сягає своїми коренями часів Київської Русі. Серед відмінних ознак приватних листів називають діалогову форму, різноманітність тематики, багатофункціональність, емоційність, живі розмовні інтонації, мову, що притаманна даному культурному середовищу. «… но в письмах моих, прошу, мой друг, не добиваться литературы и будь снисходителен к моей болтовне. Пишу, как думается и даже не перечитываю своей болтовни, боясь найти много несовершенства…». – кокетує Є. Скоропадська із своїм нареченим Григорієм Милорадовичем. «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив». – жаліється В. Симоненко своїй дружині Люсі. «Теплом весняним та запашною квіткою польовою потягло од Ваших чутливих слів, од віршів простих, свіжих, як народна пісня». – захоплено поціновує М. Лисенко свого візаві Л. Глібова. «Мені прикро, що Ви ніби почуваєте себе ображеним, що редакційна колегія просила Вас зробити деякі зміни і додатки до Вашої статті. Адже це така природна і конечна річ взагалі і в підготовці матеріалів». – вибачається Г. Костюк перед О. Ізарським.

У ХІХ ст. набувають поширення т. зв. «відкриті» листи, прототипи яких були відомі ще з античних часів. Відкритий лист - це особливий вид епістолярію, в якому елементи, властиві приватному листуванню, поєднуються з елементами публіцистики. Мета відкритого листа - поставити питання, що має суспільне значення та привернути до нього увагу широкого кола читачів. Істотною особливістю відкритих листів є їх орієнтація на конкретного адресата, але водночас автор від самого початку передбачає можливість і навіть необхідність широкого розповсюдження своїх творів. (листи М. Максимовича до Г. Квітки-Основ’яненка; «Листи на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова; лист-пояснення І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?»; відкритий лист Оксани Мешко Л. І. Брежнєву; відкритий лист землякам-полтавцям В. Моргуна «На захист батька» та ін.).

Свого часу академік М. Алексєєв висловив думку про те, що «чим сильніше був цензурний гніт, тим більше розповсюдження одержала і рукописна література...». Епістолярна спадщина українського письменства тоталітарного періоду (що змогла дійти до свого читача лише з набуттям незалежності України) красномовно підтверджує цей наратив. Це і епістолярій репресованих митців «Розстріляного Відродження» «Листи з Соловків» (К., 1992), книжки Д. Нитченка «Двісті листів Б. Антоненка-Давидовича» (1986) та «Листи письменників» (1992), листування С. Петлюри, І. Багряного, М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Тютюнника, О. Гончара та ін.

Кожен особистісний лист – як окремий світ, що висвітлює душу, погляди та уподобання його автора, випадки і пригоди на його життєвому шляху. «Такі листи, - за словами Д. Нитченка. – це своєрідний скарб. Була б велика шкода, щоб таке добро загинуло. А відомо, що епістолярна спадщина… завжди стає найкращим джерелом для вивчення життя того чи іншого автора». Жодні спогади сучасників, жоден музей, окрім особистих листів, не здатні так відтворити ту унікальну атмосферу, в якій жив і працював їхній респондент.
Тож дослідження епістолярної спадщини надзвичайно багато дає не лише для достовірного уявлення про перипетії життєвого шляху видатної особистості, але й поглиблює наші знання про взаємини між літературними та громадськими діячами й особливості соціально-культурного простору, в якому вони жили. Вивчаючи листи, можна помітити, що вони, зазвичай, слугують і засобом інформації, і способом самовираження та є важливим, а часом, просто єдиним біографічним джерелом. Так, історик-архівіст І. Ф. Павловський за матеріалами двох (!) приватних листів І. П. Котляревського та службового донесення полтавському губернатору Я. І. Лобанову-Ростовському (віднайденими в архіві) провів блискучу краєзнавчу розвідку, в якій описав і проаналізував роль поета у формуванні полтавського козачого полку в с. Горошино у 1812 році.
Інколи приватні листи видатних людей можуть стати першою сходинкою для подальшого знайомства із їх життям та творчістю. Публікація краєзнавцем Д. Санжаревським та мистецтвознавцем К. Скалацьким приватного листування полтавської художниці М. Башкирцевої із французьким письменником Гі де Мопасаном. зуміла не тільки привернути увагу до напівзабутого ім’я нашої землячки, але й спонукала зацікавлених читачів до подальшого ознайомлення із неординарною та трагічною долю цієї талановитої дівчини.
Аналіз літературознавчих джерел засвідчує, що в Україні упродовж останніх років значно зросла зацікавленість епістолярною літературою. Не оминула ця тенденція і Полтавщину. Останні публікації цього жанру вражають своєю різноманітністю. «Листи двох поколінь» (2017) (листування Петра Ротача з Феодосієм Роговим), «До вас я маю особливу симпатію» (2019) (листи Григорія Костюка до Олекси Ізарського), «Листи до О. Гончара (2016), К. Кричевська-Росандич «Листи з Америки» (2019).

І на останок, декілька витягів із приватних листів полтавців та наших гостей.
«…Найбільше міні подобається Полтава, і тільки там я буду на виду у всіх і ні від кого не сховаюсь…»
Д. І. Яворницький. Лист до К. О. Білиловського від 8 травня 1897 року.

«Глава Ворожейкин, имея ум тонкий, изворотливый, который он показал во многих случаях… не захотел, по-видимому, вникнуть и уразуметь, что делаемые им лично для меня выходки и выдумки суть стеснения для должного содержания заведений. Для прекращения всяких неблаговидных переписок прошу Полтавскую городскую думу, устранив подстрекания Ворожейкина…, приказать доставить мне следующие заведениям за два месяца деньги, коих третья часть должна быть в ассигнациях, и тем сохранить наблюдаемый… порядок, не придерживаясь нововведений главы Ворожейкина»
І. П. Котляревський. Лист до Полтавської міської думи від 28 липня 1831 року.

«У Полтаві, на священній землі Котляревського, в десяти кроках від садиби великого поета, почалося спорудження ресторану… За темних часів царату в хаті Котляревського один час був кабачок. Досі ми говорили про цей факт з справедливим осудом. Тепер же мова йде… про великий сучасний ресторан на землі Котляревського… Якщо вже будувати щось на цьому клапті, то скорше треба б спорудити обласну наукову бібліотеку ім. І. П. Котляревського, яка не має пристойного приміщення, але дуже потрібна для Полтави, проти такої думки ніхто не став би протестувати»
П. П. Ротач. Лист до О. Т. Гончара від 12 січня 1969 року.

«Прийми оці книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршівник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця (йдеться про український переклад «Слова про похід Ігоря» - авт.). Наполовину, здається, таки гарненький, дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь-ласка, напиши мені, коли буде досожно!»
М. О. Максимович. Лист до Т. Г. Шевченка від 20 грудня 1857 року.

«Та де вже то покинеш? Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих – куди я не йду, що не роблю, а те, що я надумала малювати – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала»
К. В. Білокур. Лист до працівників відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України від 30 жовтня 1947 року.






Із цими та іншими документами ви можете ознайомитися, переглянувши виставку «Приватне листування як джерело з історії Полтавщини», яку підготували для вас працівники краєзнавчого відділу.

пʼятниця, 10 липня 2020 р.

Петро і Павло: імена в історії краю : (12 липня – День першоверховних апостолів Петра і Павла)


За церковним календарем 12 липня Православна церква вшановує пам’ять двох святих славних апостолів Петра і Павла. Своїми місійними подорожами і проповідями вони зробили надзвичайно великий внесок у поширенні християнства, тому Церква називає їх «первоверховними апостолами». Це свято також шановане в народі - апостолу Павлу моляться про процвітання бізнесу, а апостолу Петру - про благополуччя та заступництво в справах і про здоров'я.

пʼятниця, 3 липня 2020 р.

Під завісою імен (псевдоніми полтавських письменників)

Псевдонім – це прибране ім'я, прізвище або авторський знак, яким користується письменник, журналіст, актор і т. ін. замість власного прізвища. (Великий тлумачний словник сучасної української мови (К., 2004))

Що приховують у собі псевдоніми письменників, літературознавців, громадських діячів та яка історія їх виникнення? З давніх-давен в культурах різних народів світу зустрічається значна кількість художніх, мистецьких, публіцистичних творів, справжнє авторство яких навмисно приховане. Існує чотири головні форми прикриття авторства: псевдоніми, аноніми, містифікації і плагіати. З усіх названих форм найширше були і є псевдоніми.
Літературознавець Олексій Іванович Дей, укладаючи «Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ–ХХ)» (К., 1969) [книжка є у фонді Полтавської наукової бібліотеки] зазначає, що українські письменники користувалися псевдонімами з ХVІ століття. А вже у ХVІІ столітті починається систематичне збирання псевдонімів та перші дослідження, аж поки вони не стали своєрідною галуззю бібліографії.
Хоча саме поняття псевдонім з’явилося ще в античні часи. Так, у стародавній Греції маскувалися перед сучасниками комедіограф Арістофан (називав свої твори іменами поетів Філоніда і Калістрата) та історик Ксенофонт (виступав під псевдо Фемістоген). Історик Тацит зазначав, що авторів, котрі писали сатири на римських імператорів Тіберія, Нерона, Калігулу, скидали зі скелі або ж душили у в’язниці...
У добу рукописної книги анонімні й псевдонімні твори переважали над тими, що були підписані справжніми іменами. З виникненням друкарства вживання псевдонімів стає ще ширшим. Письменники, актори, публіцисти, художники, вчені вдаються до псевдонімів, виходячи з певних політичних чи етичних міркувань.
В епоху Відродження виступати під псевдонімом стає досить популярним, навіть модним. Наприклад, Вольтер мав понад півтораста псевдонімів. Надмірне захоплення псевдонімами покритикував у 1894 році Осип Маковей в одному зі своїх фейлетонів, наголошуючи, що для письменника досить одного-двох псевдонімів. Коли ж їх є до шістнадцяти, як, скажімо, їх мав Панько Куліш, то це не робить честі ні авторові, ні читачеві.
У ХІХ та на початку ХХ століття псевдоніми ставали ефективним засобом обійти цензуру, уникнути урядових переслідувань, інколи це було просто життєвою необхідністю.
У минулому вигаданими літературними іменами користувалися насамперед жінки. До ХХ століття у багатьох європейських країнах існували закони, за якими суспільно-економічна діяльність жінок була можлива тільки з дозволу їхніх чоловіків. «Жорж Санд» (Амандина Аврора Люсиль Дюпен) та «Джордж Еліот» (Мері Енн Еванс) захищали свою письменницьку свободу під чоловічими псевдонімами.
Але давайте повернемось на Полтавщину. Повірте, наш край дуже багатий на талановитих особистостей. Та не завжди ці люди могли писати чи навіть говорити вголос про те, що їх хвилює. Саме про багатьох з них йтиме мова на виставці у відділі краєзнавства «Під завісою імен» (псевдоніми письменників Полтавщини). Ми впевнені, дорогі читачі, що ці імена знайомі для більшості, але для декого, можливо, представлена інформація стане справжнім відкриттям.
«Українці полюбляють рідні топонімічні псевдоніми: Хорольський, Полтава, Ворскла, Керч, – писав літературознавець Ігор Качуровський, – тож певним дисонансом до них, ніби викликом: «а я – інакший», звучить «Ізарський», від «чужого» гідроніму – річки Ізар, що тече через Мюнхен». Саме тут, у столиці Баварії, молодий прозаїк Олексій Мальченко, під псевдо Олекса Ізарський, увійшов у коло письменників української діаспори. Він народився 30 серпня 1919 року в Полтаві в інтелігентній національно-свідомій сім’ї, яка дивом уникла політичних репресій в роки сталінських «чисток». Дитинство провів у селі Карлівка: там його дід Андрій працював помічником правителя маєтку Меклінбург-Стрілецьких пана Шейдемана. А бабуся Олексія була дружкою на весіллі Ольги Шейдеман з Панасом Рудченком. (Джерело: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/v-poltavi-narodyvsya-izarom-osvyatyvsya/)

Василя Барку (справжнє ім’я Василь Костянтинович Очерет) – видатного письменника-модерніста, двічі представленого до Нобелівської премії – Україна відкрила для себе тільки після здобуття незалежності, - читаємо у книзі краєзнавчих нарисів Ігоря та Валерія Козюр «Історичні силуети». Нині в Полтаві на його честь перейменували одну з вулиць. Народився Василь Барка 1908 року у селі Солониця Лубенського району у родині реєстрового козака. Залишившись у роки Другої світової війни на чужині, письменник переймався долею родини, яка була в Україні, та намагався оберігати її. Про це свідчить його ініціатива взяти аж два псевдоніми (інший менш відомий – Іван Вершина), аби тільки родина була у безпеці. Псевдонім Барка обрав собі, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»).

Давню славу древнього міста Лубни примножив статський радник, краєзнавець, фольклорист, етнограф і педагог Матвій Терентійович Номис (справжнє прізвище Симонов). Він почав використовувати псевдонім з 1858 року. Друкувавася в журналах і альманахах. За ініціативою М. Номиса був створений перший на Полтавщині навчальний музей краєзнавчого спрямування. Він мав рукописи царських указів, гетьманські універсали, унікальні книги. Бібліотека налічувала близько двох тисяч примірників та тридцяти невиданих рукописів. Його збірка «Українські прислів’я і приказки» (1861) вийшла під псевдонімом М. Номис, містить понад 14,5 тисяч приказок і загадок.

Одним із найвідоміших українських письменників ХХ століття і, мабуть, найбільш прочитаним і визнаним в Україні письменником діаспори є Іван Багряний. Народився Іван Павлович Лозов’ягін на історичній Полтавщині 1906 року в сім’ї охтирського муляра Павла Лозов’яги. У шестирічному віці пішов до школи. Почав складати вірші, згодом був редактором журналу. У1924 році вирішив стати письменником, увійшов до складу Охтирської філії спілки «Плуг», був її секретарем. Видає власними силами книжку новел «Чорні силуети», сам ілюструє її. Це був перший самвидав в умовах тоталітарного режиму. Псевдонім «І. Полярний» засвідчив: вісімнадцятирічний автор стоїть на позиціях, протилежних більшовизму. У 1926 році у київському журналі «Глобус» з’явився вірш «В місто», підписаний новим псевдонімом – Багряний, - під цим прізвищем письменник став відомий усьому світові. Епіграфом до знаменитого роману «Сад Гестиманський» Іван Багряний узяв слова Христа: «Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!» Та не оминула його хвиля нещасть, які випали на долю українців. Адже хоч він і народився та провів більшість життя в Україні, його основні твори публікувались і прославилися вже за кордоном. А на батьківщину вони повернулися тільки після проголошення незалежності. Псевдонім «Багряний» обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового — в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання.

Оксана Дмитрівна Соловей – перекладач, критик, етнограф – народилася у місті Полтава у 1919 році. Мала псевдоніми Марія Шаруда, Ольга С. У 1943 році емігрувала до Німеччини, потім до США. Співпрацювала з радіостанціями «Голос Америки», «Свобода». Перекладала з англійської та української мов. З 1991 р. – член Американської асоціації україністів.

Дмитро Васильович Нитченко – педагог, видавець, поет, літературний і громадський діяч. Народився у містечку Зіньків 1905 року. Перший вірш «Ранок» написав у 15-річному віці. Друкувався у журналах «Жовтеня», «Червоні квіти», «Молодий більшовик». Свої твори підписував Дмитро Чуб або Остап Зірчастий. Це були переважно ліричні вірші, пригодницькі оповідання. Літературознавець С. Підкова в дружньому шаржі говорить, що псевдо Чуб письменник узяв від того, що носив довгу чуприну. «Я часто доходив до розпуки: як це зрозуміти, що я на своїй рідній землі став зайвою людиною? Різні чужонаціональні зайди мають працю, чудові помешкання, добре живуть.., а я півголий, ледве маю, в що одягтися…» - гіркі спомини змусили Дмитра Нитченка у 1943 році емігрувати спочатку до Німеччини, а у 1949 році він з родиною переїхав до Австралії. У 1982 році побачила світ його книжка «У дзеркалі життя й літератури», в якій автор публікує розвідки про українських письменників сучасності – В. Симоненка, Л. Костенко, Остапа Вишню.


Чи не єдиний випадок в історії нашого міста, коли громадськість Полтави добре знала ім’я Панаса Мирного (Опанас Мирний, Мирний П. – інші псевдоніми), але поліція ніяк не могла прив’язати його до Панаса Рудченка. На походження його відомого прізвища, можливо, вплинуло місто, де народився письменник, – Миргород. У його метриці було написано відразу два прізвища: Мирний і в дужках Рудченко, але практично до самої смерті, крім близьких йому людей, ніхто не знав про те, що Рудченко і Мирний – це одна людина.

Цікавою є історія з п’єсою Панаса Мирного «Лимерівна». Рукопис п’єси автор підніс Марії Заньковецькій, коли трупа Садовського виступала в Полтаві. Марія Костянтинівна загорілася бажанням зіграти головну героїню, отож родич посприяв провести рукопис через театральну цензуру. І вже 1891 року «Лимерівну» давали у Курську. На прем’єру автор приїхати не зміг. Зате весною 1892 року трупа Садовського виступала в Полтаві, і Панас Мирний був на виставі. Глядачі захоплено вітали артистів, лунали вигуки: «Автора! Автора!» І Панас Якович сам не зрозумів, як це сталося, але забув про своє слово не розголошувати псевдонім, вийшов на сцену під щирі овації. Так полтавці зрозуміли, що Панас Мирний і колезький радник Панас Рудченко – одна і та ж особа, автор талановитої п’єси. І ось, незважаючи на те, що псевдонім Панаса Мирного було розкрито, поліція ще у 1915 році розшукувала якогось Рудгана чи Рудчана (Мирного), котрий писав антиурядові твори. Панас Якович працював на той час у казенній палаті дійсним статським радником, що прирівнювалося до генеральського звання, і йому полтавський поліцмейстер надсилав відношення: «...Чи немає серед службовців дорученої вам установи людини, котра під псевдонімом Панаса Мирного дозволяє собі писати зловмисні революційні твори?»
Остап Вишня – псевдонім Павла Губенка. Чому саме Вишня? Ніхто не знає, мабуть, просто сподобалось таке поєднання слів: тепле, українське, і аж посміхнутися хочеться. Принаймні, так пояснює походження псевдоніма внучка письменника. Ще існує такий варіант: «Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути».

Відомий на увесь світ Микола Гоголь теж видав свою першу книжку «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» під псевдонімом Пасічник Рудий Панько.
Нижче пропонуємо ознайомитися з псевдонімами видатних земляків, а для більш детального вивчення запрошуємо після карантину до відділу краєзнавства. Виставка діятиме до кінця серпня 2020 року.
Наталка Волошка – Наталка Лівицька-Холодна
Леонід Глібов – Г. Л., Г-в., Л.; Боровіковський, Дід Кенира, Дідусь Кенир, Капитан Бониван, Проостодушный
Юрій Городянин-Лісовський – Юрій Горліс-Горський
Євген Гребінка – Гр., Е., Гребенкин Е., Пирятинець
Анатолій Дімаров – Андрієнко Д.
Павло Загребельний – Архипенко П., Довгань, Чумаченко, П.
Микола Зеров – М. Е., М. З.-В., З-ров, М., M. Z.
Михайло Зеров – Михайло Орест
Дмитро Іваненко – Неп-щий, Непомнящий, Іван, Попович, Д., Ариэль.
Василь Королів – Диканський, Підстаркуватий, Подорожний, Старий, Василь Старий, Amator
Ольга Косач – Олена Пчілка, П-ка, О., бабуся Олена, Колодяжинська, Кочубеївна, Хтось
Петро Ротач – П. Р., Пет. Ро, Петро Самотній, Дмитренко П.
Володимир Сиченко – Володимир Малик
Григорій Сковорода – Варсава Григорій, Мейнгардт Даниил.
Юрій Тимошенко - Тарапунька
Додамо наостанок, що деякі наші сучасники теж мають псевдоніми. Так, відомий письменник Сергій Осока має прізвище Нечитайло, а краєзнавець Тарас Пустовіт підписує інколи свої статті Тарас Серпневий, можливо, тому, що народився у серпні?