понеділок, 25 травня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (М)

 МАЙ
Наталія Михайлівна Май— автор, композитор і виконавець, заслужена артистка України, керівник творчого центру Наталії Май Полтавського міського будинку культури, директор благодійного фонду сприяння розвитку культури та підтримки обдарованих дітей та молоді «Горлиця».

Народилася Наталія Михайлівна Ситник (Май) у місті Свердловську (нині Довжанськ) Луганської області 25 травня 1968 року. У 1980 році переїжджає з родиною на Полтавщину, на Малу Батьківщину своєї матері, де і закінчила Великобагачанську музичну школу. Із самого юного віку вона відчуває тягу до української народної пісні, яка передалася їй від бабусі і матері. У 1985 році Наталія Май закінчила Полтавське музичне училище імені М. В. Лисенка, починає писати перші пісні. У 2000 році виходить її перший аудіоальбом «Василечки», в якому дитячі пісні виконують доньки Наталії Май - Олеся та Станіслава. Після першого — виходять такі аудіоальбоми як: «Свято казки», «Свіча», «А роси падають в траву…», «Самота», «А сорочка мамина біла-біла…». Ці альбоми були перевидані в 2007—2008 роках і були випущені нові. Свій перший Гран-прі Наталія Май одержала на Всеукраїнському фестивалі «Боромля-2003» який відбувся у серпні 2003 року на Сумщині. У тому ж 2003 році в місті Сватове Луганської області на Міжнародному фестивалі «Слобожанський Спас» вона також виборола Гран-прі, а пісня «Мамина сорочка» була названа найкращою піснею фестивалю. На Всеукраїнському фестивалі авторської пісні «Обереги України» в місті Кролевець Сумської області у 2004 році Наталія завойовує свій черговий Гран-прі. Ще один Гран-прі у 2005 році вона отримує на Міжнаціональному фестивалі «Родина» в місті Київ. У 2006 році родина Май бере участь у міжнародному фестивалі естрадної пісні «На хвилях Світязя» у місті Луцьк. Гран-прі одноголосно присвоєно Наталії Май та її донькам — Олесі і Станіславі, а виступ родини назвали пісенним дивом України. У 2007 році Наталя Май з піснею «Мамина сорочка» перемогла на міжнародному телевізійному фестивалі «Отчий дім» у місті Донецьк, а ще за рішенням громадського журі здобула приз глядацьких симпатій. 23 червня 2009 року Президент України Віктор Ющенко своїм указом постановив присвоїти Ситник Наталії Михайлівні (Наталії Май) почесне звання «Заслужений артист України». 22 січня 2011 року в Бучі, відбувся гала-концерт 11-го фестивалю «Прем'єра пісні 2010», на якому Наталія Май була визнана «Найкращим автором пісень».
Найціннішим у творчості Наталії Май є те, що вона першою почала активно писати для дітей та молоді українськомовні пісні, що розійшлися по освітніх та культурних закладах України. Це альбоми з піснями та мінусовими фонограмами до них, і нотами до кожної пісні. Ця праця стала неоціненною допомогою в роботі педагогів та культурних працівників міст, районних центрів та сіл. Українські пісні почали співати не тільки на Заході та в Центрі України, а і в Східних, і в Південних областях. Світ побачили такі комплекти: «Мамина сорочка», «Мелодії добра», «Зелений вітер», «Кришталеві роси», «Любіть Україну», «Сонячні крила», «Грай, музико», «Дай Бог», «Найрідніша Україна», «Свято Різдва». Вийшли в світ новорічні авторські мюзикли «Вовк та семеро козенят на новий лад», «Новорічні приключки та Карабасові штучки», «Бремен-шоу» та збірка віршів «Щастя».
З 2005 року в місті Полтава працює Творчий центр Наталії Май, де займається близько сотні дітей з усієї Полтавської області. У центрі їх навчають любити пісню, вільно почувати себе на сцені, впевнено володіти голосом. Вихованці Творчого центру Наталії Май із задоволенням беруть участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях сучасної та народної пісні. Багато з них є переможцями та лауреатами цих конкурсів. В доробку Наталії Май багато пісень які стали всенародними. Для пісень Наталії Май немає кордонів. Вони мають прихильників серед українців Канади, Англії, Італії, Америки та інших країн світу. А в Іспанії «Мамину сорочку» називають гімном української діаспори.

  Дорогою матері пішли її доньки Олеся та Станіслава, які також вже завоювали багато нагород на фестивалях пісні. Вони щедро перейняли пісенний дар матері. Олеся має чудовий голос та легко пише музику, також має титул "Найкращий виконавець української естрадної авторської пісні", який отримала на міжнародному фестивалі естрадної пісні "На крилах Світязя". Станіслава Май є лауреатом багатьох всеукраїнських та міжнародних фкстивалів, а також пише вірші. Сестри складають дуєт "Василечки" і досконало володіють багатоголоссям.
100 кращих пісень Наталії Май - http://www.nataliamay.com/100-kraschih-pisen-natalii-maj/
Ютуб-канал Наталії Май https://www.youtube.com/channel/UCOXl6VZ6OW8XEMbflNg-vfw

МАЙБОРОДИ
Відомі українські композитори брати Майбороди народилися в один день – 1 грудня, лише у різні роки: Георгій – 1913-го, Платон – 1918-го — в селі Пелехівщина (нині Глобинський район Полтаської області). Їхні дитинство і юність припали на часи громадянської війни, руїни й голоду. Хто знає, як склалися би долі братів, якби не… музика. Увесь рід Майбородів з давніх-давен жив музикою і народними піснями. «Мій прадід, Федір Майборода, – згадував Платон Іларіонович, – був чумаком. Саме від нього перейняли його внуки (мій батько й два дядьки) любов до народу, його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього». Батько композиторів Іларіон Іванович хоч і закінчив лише три класи церковно-парафіяльної школи, був людиною великої душевної краси. Він вирізнявся широтою інтересів, багато читав і теж мав хист до музики – самотужки вивчив нотну грамоту та навчав її інших. Разом із братом Віктором майстрував музичні інструменти. А мати Дарина Єлисеївна співала в церковному хорі. Батьки підтримували музичні традиції родини, знали багато пісень, грали на різних музичних інструментах. Так і виник у сім’ї Майбородів своєрідний інструментальний ансамбль, що складався зі скрипки, бандури, балалайки та мандоліни. Не дивно, що в такій сім’ї на дзвінкій піснями Полтавщині виростали справжні таланти.
Георгій Іларіонович Майборода - український радянський композитор, брат композитора Платона Майбороди, батько співака Романа Майбороди. Депутат Верховної Ради УРСР 7-9-го скликань. Народився 18 листопада (1 грудня) 1913 року на хуторі Пелехівщині Кременчуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Глобинського району, Полтавської області) в селянській родині. Вчителем співів у нього був палкий шанувальник Лисенкового таланту, ентузіаст своєї справи, подвижник розвитку хорового співу Іван Олександрович Гиренко. У 1932 році закінчив Кременчуцький індустріальний технікум і поїхав техніком-механіком на «Дніпрозаводбуд» у місті Запоріжжі, де протягом кількох років брав участь в музичній самодіяльності, співав в капелі «Дніпробуд». В 1936 році закінчив Київське музичне училище, в 1941 році — Київську консерваторію по класу композиції у Л. М. Ревуцького. Під час німецько-радянської війни воював на фронті, а по її закінченню в 1945–1949 роках навчався в аспірантурі Київської консерваторії під керівництвом Левка Ревуцького. В 1952–1958 роках викладав у Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни. В 1962–1967 роках — секретар, заступник голови Спілки композиторів УРСР, у 1967–1968 роках — голова правління Спілки композиторів УРСР. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Автор опер: «Милана» (лібрето А.Турчинської, 1987 р.), «Арсенал» (лібрето О.Левади і А.Малишка, 1960 р.), «Тарас Шевченко» (лібрето власне, 1964 р.), «Ярослав Мудрий» (лібрето власне за драматичною поемою І.Кочерги, 1973 р.); вокально-симфонічної кантати «Дружба народів» (сл.М.Рильського і О.Новицького, 1948 р.), симфонічних поем «Запорожці» (сл. Л.Забашти, 1954 р.), «Лілея» (за Т.Шевченком, 1939 р.), «Каменярі» (за тв. І.Франка, 1941 р.), «Гуцульська рапсодія» (1951 р.); 4 симфоній для симфонічного оркестру (1940 р., 1952 р., 2-а ред. 1966 р.   «Весняна»; 1976 р., 1989 р.   «Осіння»). Сюїти із музики до трагедії Шекспіра «Король Лір» (1959 р.), Урочиста увертюра (1985 р.), Концерт для голосу з оркестром (1969 р.), Концерт для скрипки з оркестром (1977 р.), Симфонічні варіації (1987 р.), Хори на слова В.Сосюри («Дощ») та М.Рильського («Неначе сон», «На білу гречку впали роси»), Д.Павличка, 12 хорів без супроводу. Романси: «Дума» (сл. Т.Шевченка, 1939 р.), «Розвійтеся з вітром» (сл.І.Франка, 1939 р.), «Весна іде» (сл.Лесі Українки, 1948 р.), «Троянда» (сл.В.Сосюри, 1953 р.), «Запливай же, роженько весела» (сл.А.Малишка), на слова О. Пушкіна, А. Міцкевича, П.Тичини, Т. Масенка, С. Щипачова, В. Симоненка, О. Ющенка. Вокальний цикл «Пісні прощання», пісні для дітей, обробки народних пісень. Музика до драматичних спектаклів, фільмів: «Якби каміння говорило» (1958 р.), «Солдатка» (1959 р.), «Таврія» (1959 р.), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968 р.), «Родина Коцюбинських» (1970 р.), «Ніна» (1971 р.), «Довга дорога в короткий день» (1972 р.).Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 7–9 скликань (1967–1980 роки). Жив у Києві. Помер 6 грудня 1992 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Майборода Платон Іларіонович - композитор, музично-громадський діяч. Брат композитора Георгія Майбороди, лауреат Сталінської премії СРСР (1950), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962), заслужений діяч мистецтв УРСР (1957), народний артист УРСР (1968), народний артист СРСР (1979), член СКУ (1947). ВІн нагороджений орденами Леніна (1960), Трудового Червоного Прапора (1982), Вітчизняної війни ІІ ст. (1985). Удостоєний 1-ї премії за музику до фільму "Літа молодії" на Всесоюзном фестивалі радянських фільмів (Київ, 1959), а також (посмертно) Диплому "За кращу пісню ХХ ст." (2007, пісня "Рідна мати моя"), нагороди й приза "Ніка" за музику до кінофільмів (Росія, 2008).

Народився композитор на хуторі Плеханівщина Глобинського району 1 грудня 1918 р. в селянськії родині, яка в роки голодомору 1932-1933 рр. змушена була переїхати до Запоріжжя. Влітку 1936 р. юнак поїхав до Києва вступати до консерваторії, а через тиждень його батька було заарештовано й страчено як "ворога народу". За рекомендацією Л. Ревуцького Платон був прийнятий до Київського музичного училища, яке закінчив за 2 роки (здав у повному обсязі всі предмети). 1938 р. вступив до Київської консерваторії, паралельно брав лекції з українського фольклору в Д. Ревуцького в Інституті фольклору АН УРСР, їздив із фольклорними експедиціями по різних місцях України: 1939 р. - Полтавщина, збирання народних пісень на поезії Т. Шевченка, 1940 р. - Галичина. Від початку бойових дій у червні 1941 р. Платон Майборода із братом Георгієм воювали в ополченні, потрапили у полон. 1942 р. їм вдалося втекти. 1943 р. із Запоріжжя брати були інтерновані до Катовіц (тепер Польща), де працювали на заводі. Після звільнення міста радянськими військами, влилися до лав 1-го Укр. фронту й закінчили війну в Німеччині. 1945 р.  П. Майборода керував військовим Ансамблю пісні й танцю у Відні (Австрія), звідки його за особистим проханням Л.Ревуцького повернули до Києва для завершення музичної освіти. Закінчив Київську консерваторію. 1947-1949 - викладав теоретичні дисципліни у Київському музучилищі. 1949 разом з поетом О. Ющенком взяв участь у проекті "Герої праці стануть героями наших творів", написав три пісні-портрети про сільських ланкових. Твори, виконані Українським народним хором під орудою Г. Верьовки мали широкий резонанс і стали досить популярними. Від 1948 р. співпрацював з поетом А. Малишком: майже всі 22 спільні твори стали еталонними зразками втілення української мелодичної традиції та національного естетичного мислення, насамперед, ліричної природи. Символи столиці України - "Київський вальс" (початкова фраза багато років була позивними радіостанції "Промінь") і "Білі каштани"; емблемою української школи стала "Пісня про вчительку"; довершеною кантиленою вражають "Ми підем, де трави похилі", "Ти моя вірна любов" та "Колискова", вірність власній історії - "Пісня про козацькі могили"; пісню "Рідна мати моя" ("Рушничок") було перекладено 18-а мовами народів світу, філософська глибина роздумів - "Моя стежина". Плідно співпрацював П. Майборода з поетами М. Рильським, В. Сосюрою, М. Стельмахом, В. Бичком, Д. Луценком, Т. Масенком, М. Нагнибідою, О. Новицьким, В. Симоненком, М. Ткачем, В. Юхимовичем та іншими, написав твори на поезії Т. Шевченка та Лесі Українки. Компонував пісні для різних складів, використовував особливості всіх хорових ансамблів - чоловічих ("Розлягалися тумани"), жіночих ("Колискова"), більшість для мішаного хору, але з виокремленням солістів-корифеїв: чоловічих та жіночих квартетів ("Колгоспний вальс"), однорідних дуетів - чоловічих або жіночих, що, на думку композитора (як і ряду дослідників української пісенності) більше відповідає національній природі ансамблевого співу ("Білі каштани", "Ми підем, де трави похилі"). З-поміж традиційних фольклорних жанрів композитору найпереконливіше за музичною драматургією та художньою образністю вдалося втілити у професіональній творчості жанр думи ("Кров людська - не водиця!", "Партизанська дума"). Його пісні виконували відомі співаки України Н. Матвієнко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, М. Кондратюк, Д. Гнатюк, В. Буймістер, О. Гришко, Р. Майборода, А. Мокренко, В. Бокоч, Т. Винниченко-Майборода, В. Вотріна, О.Таранець, Г.Туфтіна та ін. П.Майбороді належить також музика до 15 вистав Київського, Вінницького та Запорізького драматичних театрів (зокрема, "Не судилось" М. Старицького, "У кожного своя мета" Я. Баша, "Якщо ти любиш" й "Сині роси" М. Зарудного, "Де тирса шуміла" А. Шияна, "Правда й кривда" М. Стельмаха тощо), музика до 17 фільмів кіностудії ім. О. Довженка (зокрема, "Гроза над полями", "Літа молодії", "Дмитро Горицвіт", "Люди не все знають", "Долина синіх скель", "Абітурієнтка" тощо).Однак в історію української духовності митець увійшов, насамперед, як видатний композитор-пісенник. Хоча певною мірою він віддав данину масово-патріотичній (радянській панегіричній) пісні, проте більшість його творів - лірика, що стверджує загально гуманістичні духовні цінності. Пісенна лірика П.Майбороди - етапне явище у розвитку національної музичної культури, яке можливо порівняти з аналогічним західноєвропейським феноменом - пісенною творчістю Ф.Шуберта: в обох випадках жанри субкультури піднялися на високий академічний подіум, не втративши широкої популярності. Помер 8 липня 1989 р. у м. Києві та похований на Байковому кладовищі.
 Не дивно, що родинну музичну династію продовжив ще один Майборода. Син композитора Георгія Іларіоновича Майбороди. Роман Георгійович Майборода — видатний український співак (баритон). Народився 28 серпня 1943 в с. Кирияківка, Глобинського району Полтавської області. Закінчив Київську державну консерваторію імені П. Чайковського у 1971 у Т. Михайлової). З 1971 — соліст Київський театр опери та балету (тепер — Національна опера України). З 1988 — викладач, Київської державної консерваторії імені П. Чайковського (тепер — Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Серед його вихованців — заслужений артист України Сергій Авдєєв. Партії: Микола, Остап («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка), Гаральд, Максим («Ярослав Мудрий», «Арсенал» Г. Майбороди), Салієв («Прапороносці» Білаша), Омар («Купало» Вахнянина), Євгеній Онєгін, Мазепа («Євгеній Онєгін», «Мазепа» Чайковського), князь Ігор («Князь Ігор» Бородіна), Щелканов («Борис Годунов» Мусоргського), Януш («Галька» Монюшка), Фігаро («Севільський цирульник» Россіні), Жермон, ді Луна, Набукко («Травіата», «Трубадур», «Набукко» Верді), Марсель («Богема» Пучіні). Лауреат Всесоюзного конкурсу вокалістів імені Глинки у Вільнюсі (1971, II премія), Міжнародного конкурсу у Тулузі (1974, III премія), гран-прі і золота медаль Міжнародного конкурсу молодих оперних співаків (Софія, 1976). Успішно співав в операх Верді у Ризі, Талліні і Варшаві, у сезони 2000—2001 років був запрошений у Мадридську Королівську оперу. У 2002 році лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. У 1989 році удостоєний звання Народного артиста Української РСР. Пішов зі сцени у 2012 році. Пішов з життя 4 вересня 2018 року.
 
Малик – Сиченко
Володимир Кирилович Малик (Сиченко) – відомий письменник, автор низки романів з історії України патріотичного спрямування. Головний смисл своєї праці в літературі письменник вбачав у тому, «щоб хоч трохи захистити в ті жахливі часи нашу мову та історію». Можна цілком погодитися В. Маликом, що його твори «допомагали випрямляти духовний хребет нашого народу». Заслуга письменника була підтверджена лауреатською нагородою фонду Т. Шевченка. Письменник одержав її «за великий внесок у скарбницю відродження духовності та національної свідомості українського народу, відображення національних традицій, утвердження національної незалежності та авторитету України в світі».
Був у родині Сиченків ще один літератор – двоюрідний брат В. Малика – Петро Панасович Сиченко. Брати були близькими у юнацькі роки. Разом робили перші кроки в літературу. П. Сиченко писав: «… початок літературної діяльності зблизив нас з Володимиром уже не тільки за братів, а й як початкуючих авторів». Разом брати перебували під арештом в роки нацистської окупації, Петрові вдалося утекти з невільничого ешелону по дорозі до Німеччини, а Володимир поневірявся по концтаборах аж до 1945 р. У повоєнні роки Петро писав вірші, пізніше працював у видавництві «Молодь», а Володимир став автором історичної прози. Брати тепло спілкувалися усе життя, під час зустрічей та у листуванні обговорювали творчі плани , ділилися зібраним матеріалом, радилися. Зі спогадів П. Сиченка про творчість брата: «Без любові до рідного краю, до землі, де народився, де вперше побачив красу цього світу і провів найкращу, найсвітлішу частину свого життя, не було б і таких прекрасних творів. Усе починається з любові».
Родину Сиченків можна назвати і династією медиків. Лікарем став син В. Малика – О. Сиченко. Як згадує сам Олександр Володимирович з чотирьох років він пам’ятає себе у оточенні медичних працівників. Його мама – Галина Леонтіївна – була лікарем на станції швидкої допомоги. Брат батька – Михайло Кирилович Сиченко – був лікарем-травматологом і начмедом Лубенської лікарні, пізніше – головним лікарем станції переливання крові. Його дружина Ірина Георгіївна працювала тубдиспансері. Мамина сестра та її чоловік були лікарями-гігієністами.
Олександр Володимирович Сиченко став лікарем-неврологом. Діяльність у фаховій галузі О. Сиченко поєднує з адміністративною діяльністю. Певного часу він відчув, що професійна діяльність неможлива без діяльності громадської. Його активна позиція сприяла тому, що люди тричі обирали його депутатом міської ради, а згодом тричі довіряли представляти свої інтереси у обласній раді. Олександр Володимирович був заступником голови комісії з охорони здоров’я Полтавської обласної ради.
Багато чому в своєму житті О. Сиченко завдячує саме батькові – Володимиру Малику. На схилі життя письменник уже не міг працювати самостійно, він звертався за допомогою до сина. Після смерті батька, син працював над упорядкуванням архіву батька. За його редакцією побачили світ ранні поезії В. Малика, щоденники, спогади та недописаний роман «Чорнобривці». Саме за внесок у розвиток української мови духовності, збереження та примноження пам’яті про В. Малика і було відзначено Володимира Сиченка премією ім. І. Котляревського.
Син письменника не зміг залишитися обабіч літературної творчості поступово він сам розпочав достойне входження в літературу на початку 2000-х років. У співавторстві він видав книжку з історії медицини на Лубенщині «Дорога добра та надії», пізніше дві збірки віршів. О. Сиченко,  як журналіст, давно співпрацює з лубенською газетою «Вісник». Багато років О. Сиченко упорядковував мемуари лубенського хірурга С. Тимофеєва, які опублікував у двох томах. Життя продовжується у дітях і внуках, міцніють династичні традиції, адже у родинному оточенні вже зараз Олександр Володимирович нараховував понад 30 медичних працівників. Їх продовжують діти і, як сподівається – онуки.
Джерела:
Бірюкова Л. Лікар, поет, громадянин //Вісник. – 2017. – 7 черв. (№ 23). – С.3.
Володимир Малик // Колоски з літературної ниви : короткий літературний календар Полтавщини / уклад. П. П. Ротач. - Полтава : Полтавський літератор, 1993. – С. 87-90.
Жовнір Н. Лікар, як мати, і письменник, як батько //Село полтавське. – 2013. – 18 лип. (№ 28). – С. 17.
Малик В. К. Синя книга: щоденник: (записки для себе): 1958-1998. – 2-ге вид., без змін. – Полтава: АСМІ, 2011. – 272 с.
Міщенко О. З професійної династії медиків // Медична газета Полтавщини. – 2012. – 5 черв. – С. 6.
Петро Сиченко: «Ще як були ми молодими…» // Лубенщина. – 2015. – 21 лют. (№ 21/22) – С.4.
Уроки Володимира Малика : (сучасники про письменника і його творчість). - Полтава : АСМІ, 2005. - 156 с.


МЕШКО
20 травня 2016 року вулиця в Полтаві, яка була названа ім"ям Клари Цеткін, перейменована на вулицю Оксани Мешко. Наша землячка, яка 85 років чинила спротив цілій імперії зла спочатку для самозахисту, а потім стала організаторкою цілеспрямованої боротьби за права людини і свого народу, відомої в нашій історії як гельсинський рух. Одна з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60-80-х років минулого століття. Історія її родини – приклад нищення українства, – про це вона сама розповіла в написаному ще в другій половині 70-х років автобіографічному нарисі «Між смертю і життям».
Оксана Яківна Мешко — біолог, учасниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років. Народилася у с. Старі Санжари Новосанжарського району Полтавської області 30 січня 1905 року в багатодітній родині малоземельних селян, із козаків, які ніколи не були кріпаками, а тому зберегли козацький дух. Її батька, відомого садовода Якова Мешка, серед інших односельців взяли заручником («відповідальником») за невиконання волостю продовольчої розкладки, розстріляли 1920 року на Холодній горі в Харкові. Старший брат, 17-річний Євген Мешко, – активний учасник «Просвіти», воював у повстанському загоні отамана Івана Біленького і загинув у Булановому лісі поблизу Старих Санжар. Родину Мешків вигнали з рідного дому, реквізували худобу і все більш-менш цінне майно. Сестри Віра і Катерина та брат Іван розбрелися по світу.1927 року Оксана Мешко вступає на хімічний факультет інституту народної освіти в Дніпропетровську. За час навчання її декілька разів відраховують з інституту «за соцпоходження», але щоразу Оксана виборювала поновлення й 1931 року завершила навчання. Нова біда постукала у двері, коли Оксана під час навчання в Інституті народної освіти поєднала свою долю з викладачем Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії. Після арешту чоловіка, Оксана забрала старшого сина й поїхала до Тамбова, де вже прижився її Федір, згодом привезла туди й другого сина. Планували замкнутися в родинному колі, але застала їх війна, що одразу забрала первістка – одинадцятилітнього Євгена – він загинув під час бомбардування. У травні 1944 року Оксана Яківна повернулася з сином Олесем у Дніпропетровськ і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся чоловік із війни, а 1946-го прибилася з Рівненщини старша сестра Віра – а з нею й нове нещастя.Уперше Оксану Мешко заарештували в лютому 1946 року. Їй та її старшій сестрі Вірі (у заміжжі Худенко), чий син був репресований за участь в УПА, висунули безглузде звинувачення: начебто сестри мали намір учинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова.Допитували 21 ніч поспіль, а вдень не давали спати. Через сім місяців сестрам позаочі винесли вирок: по десять років виправно-трудових таборів в Ухті (Росія). Працювала спочатку в сільгоспзоні, потім перекинули в Іркутські табори, де била камінь, була будівельником.19 лютого 1947 року заарештована в Києві на Львівській площі за звинуваченням у намірі разом із сестрою Вірою вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Вирок — 10 років виправно-трудових таборів. У 1947—1954 роках — в'язень радянських таборів в Ухті (Комі АРСР). У 1954 році комісована як недужа. Вийшла з-за колючого дроту на заслання. Була реабілітована. Паспорт отримала лише в 1956 році та змогла в червні того ж року повернутися до Києва. 11 липня 1956 року отримала реабілітаційне посвідчення.22 травня 1972 заарештована в справі сина — Олеся Сергієнка. Знову почалися обшуки, виклики в КДБ, допити. Один із членів-засновників Української гельсінської групи. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». З червня 1980 року знаходилась два з половиною місяці в камері з хворими на примусовому «обстеженні» в психіатричній лікарні ім. Павлова в Києві.12 жовтня 1980 року — знову обшук. 14 жовтня — новий арешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» в психіатричній лікарні. Звинувачувалась у антирадянській агітації та пропаганді. У січні 1981 року отримала вирок — півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аян (Хабаровський край) на березі Охотського моря. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років. Наприкінці 1985 року повертається із заслання, проживає в Києві.Один з провідників Української Гельсінської Спілки, створеної 7 липня 1988 року на основі Української Гельсінкської Групи, член Координаційної Ради. У червні 1990 року, насамперед зусиллями Оксани Мешко, було поновлено правозахисну діяльність — створено Український комітет «Гельсінкі-90». 2 січня 1991 року перестало битися серце Оксани Яківни Мешко. Похована 5 січня на Байковому кладовищі в могилі мами. У 1995 році на кошти, зібрані громадськістю, на могилі встановлені два козацькі хрести, які витесав з каменю Микола Малишко.
Катерина Яківна Мешко, псевда «Озерська», «Верещак» — діячка ОУН, член УГВР, сестра О. Я. Мешко. Народилася 1910 році, а за іншими даними 1913 році в с. Старі Санжари Новосанжарського району. Після розгрому родини поїхала до Харкова жити й навчатися у дядька Віктора Янка, де й закінчила п'ятирічку в Основі. Опісля переїхала до сестри Оксани в Дніпропетровську, де навчалася в середній школі. Була на Дніпропетровщині наочним свідком ліквідування Православної Церкви, колективізації сіл, та страхіть Голодомору. Працювала токарем на метзаводі в Дніпропетровську, навчалася на робітфаку. 1937 р. виїхала в Москву, де закінчила електромеханічний інститут МЕМІІТ і в 1941 р. повернулася до Дніпропетровська. Залишившись в окупації, ледь уникнула перші арешти та розстріли ОУНівців-мельниківців та інших свідомих українців німецькими гестапівцями. Потім стала працювати в обласній управі, а згодом вступила в бандерівську ОУН(б), яка діяла підпільно на строго конспіративних засадах. 1942 р. переїхала в Ворошиловград, де очолила обласний провід ОУН, одночасно заступаючи референта пропаганди крайового проводу Південно-Східних земель Омеляна Лоґуша, за якого згодом вийшла заміж. Опісля була провідником ОУН Криму. У 1943 разом з О. Лоґушем перебралася на Волинь, працювала в крайовому проводі. У листопаді 1943 організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. Учасник Великого Збору УГВР (11—15 липня 1944 р.). У 1944 р. на доручення Проводу УГВР перебралась з чоловіком за кордон в Європу. 1949 р. переїхала з ним в США, де вдвох брали участь у діяльності Закордонного Представництва УГВР (ЗДПУГВР). Внаслідок виникнення розбіжностей поглядів у середовищах УГВР та ОУН(б) щодо подальшого розвитку визвольних змагань, відійшла з чоловіком від активної участі в еміграційній українській політиці. Померла в 1991 р. в місті Сент-Луїсі, США, де проживала з молодшим сином Євгеном, який від 2007 р. є дияконом УГКЦ.

МЯСОЄДОВИ
Рід Мясоєдових має глибоке дворянське коріння і походить від шляхтича Якова Мясоєда, вихідця з Литви. До стародавнього російського дворянського роду належало багато відомих і визначних особистостей. Деякі з них пов'язали свою долю з полтавським краєм. Серед них художники: батько Г. Г Мясоєдов та син І. Г. Мясоєдов.
Григорій Григорович Мясоєдов народився у селі Паньково Тульської губернії (з 1920-х років село увійшло до складу Орловської губернії) 7 (19) квітня 1834 р. Батько-удівець сам виховував чотирьох дітей і схвалював їхній інтерес до творчості. У орловській гімназії, де навчався Григорій, малюнок викладав професійний художник І. А. Волков, що певною мірою, визначило рішення юнака вступати до Академії мистецтв. Ця подія відбулась 1853 року. Непересічні здібності молодого чоловіка було помічено з перших років навчання в академічному класі історичного живопису. Успіхи талановитого студента кожного року відзначались нагородами. Зрештою, 1861 року роботу Мясоєдова «Вітання молодих в оселі поміщика» було відзначено малою золотою медаллю. Навчання в Академії мистецтв (1958-62) співпало з кризою художньої академічної системи, яка ознаменувалась 1863 року «бунтом чотирнадцяти» її випускників, серед яких були претенденти на велику золоту академічну медаль. Випускник АМ, Григорій Мясоєдов, отримав цю нагороду роком раніше, 1862, за картину «Втеча Григорія Отреп’єва з корчми на литовському кордоні». Нагорода надавала право на закордонну подорож за державний рахунок. У рамках пансіонерського відрядження Мясоєдов відвідав Берлин, Брюссель, Париж, міста Італії та Іспанії. У 1869 році він повернувся в Росію. У Москві пише картину «Заклинання», за яку отримав звання академіка. В кінці 1860-х років, перебуваючи за кордоном, Мясоєдову прийшла ідея організації Товариства передвижників. 16 грудня 1870 року відбулося перше загальне зібрання членів ТПХВ, де було обрано правління, до складу якого увійшов і М'ясоїдів. Він став автором першого статуту ТПХВ і залишався незмінним членом правління протягом сорока років. У 1876 році художник перебрався на хутір поблизу Харкова. Він захопився садівництвом та городництвом. З цього моменту можна відзначити початок спаду в його творчості. Змінюється його відношення до селянського життя. Мясоєдова залучали теми, що розкривають народні повір'я і традиції. В кінці 1880-х живе в Полтаві у великій садибі з садом, парком і ставком. Восени і взимку художник їхав у Крим. Однією з останніх його робіт стала картина «Зріють ниви». У 1890-1900 роках в його творах відчувається впливу салонної живопису. Художник багато працював у графічній техніці. Він створив ескіз театральної завіси і написав декорації для театру в Полтаві. Він також організував школу малювання, написав брошуру по садівництву. Помер Григорій Григорович 18 (31) грудня 1911 року, в своєму маєтку Павленки поблизу Полтави. Григорій М'ясоєдов заповідав поховати себе без церковного обряду на садибі, у саду, поблизу будинку, де він жив понад 20 років. Однак полтавська поліція «з санітарних міркувань» це заборонила. 20 грудня 1911 р. його поховали на міському кладовищі, а 24 грудня (з одержанням дозволу) перепоховали на садибі. У 1912 р. на могилі встановлено обеліск з сірого граніту (висота 2 м) з написом: «Выдающийся русский художник Г. Г. Мясоєдов. 1834—1911». Поруч — рельєфне бронзове зображення палітри з пензлями. На фасаді відновленого за його малюнками будинку встановлено меморіальну дошку. Після смерті М'ясоєдова його син Іван (також художник) влаштував у 1912 і 1913 роках виставки творів батька, а згодом розпродав більшу частину робіт разом з колекцією картин художників-передвижників, яка належала М'ясоєдову. Твори М'ясоєдова зберігаються в Київській національній картинній галереї, Зібранні (колекції) образотворчого мистецтва Градобанку, Полтавському художньому музеї, Третьяковській галереї та ін. На території колишньої садиби тепер розташована Полтавська гравіметрична обсерваторія. Ім'ям Г. Г. М'ясоєдова названо вулицю і провулок.
Хто ж такий Іван Григорович Мясоєдов? Неординарна особистість, український художник, майстер живопису й графіки, представник символізму й модерну, творець поштових марок. Народився 30 вересня (12 жовтня) 1881 року в родині відомого художника-передвижника Г. Г. М'ясоєдова і його другої дружини К. В. Іванової, теж художниці. Григорій Григорович не дозволяв дружині проявляти материнські почуття, а хлопцю вселяв, що його мати — це не мати, а всього лише годувальниця. Зрештою Г. Г. М'ясоєдов, безжалісно відірвавши дитину від матері, довірив його турботам родини свого друга — пейзажиста О. О. Кисельова. З 1889 року Іван жив з матір'ю в родовій садибі Павленки під Полтавою. З 1884 по 1895 роки він відвідував часткову художню школу, організовану в Полтаві його батьком. З 1896 по 1901 успішно навчався в Московському училищі живопису, ліплення й зодчества, брав активну участь в учнівських художніх виставках і, закінчивши училище, здобув звання «некласного художника». Це дало йому можливість, минаючи попередні загальні класи, зробити в 1907 в батальну майстерню Імператорської Академії мистецтв, яку він закінчив в 1909. У це ж час або трохи пізніше І. Г. М'ясоєдов відвідував майстерню по гравюрі, керовану відомим російським гравером професором В. В. Мате. Ще студентом училища Іван М'ясоєдов захопився силовим спортом, тому навчання в академії він поєднував із заняттями в Санкт-Петербурзькому атлетичному товаристві графа Г. І. Рібоп'єра. На Всеросійському чемпіонаті з важкої атлетики, проведеному 1909 року, Іван виграв II приз у середній вагової категорії. В 1911, після смерті батька, Іван Григорович повертається в Полтаву. Іван будучи прихильником культу античності, що домінував на початку XX століття в Академії мистецтв, усіляко пропагував красу голого тіла. В 1911 році в збірнику «Нагота на сцені» за редакцією М. М. Евреінова М'ясоєдов опублікував на цю тему маніфест. Він професійно захоплювався фотографією. Створив серію фотокомпозицій на історичні та міфологічні теми, де знімався в оголеному виді, зображаючи Бахуса, Меркурія й античних героїв. У своєму маєтку в Павленках Іван створив щось типу художньо-філософського об'єднання однодумців, яке назвав «Садом богів». Тут в 1912–1913 організує посмертні виставки батькових творів і зібраних ним колекцій, продовжує працювати художником і водночас виступає в цирку як професійний борець і гирьовик. Не втратив М'ясоєдов і зв'язків з художнім світом Санкт-Петербурга, зазвичай виставляючи свої нові твори на «весняних» виставках у залах Академії мистецтв. Він підтримував стосунки з різними художніми колами столиці, займався оформленням низки видань, брав участь у випуску присвяченого спорту петербурзького журналу «Геркулес». Небагато пізніше І. М'ясоєдов став ректором одного з київських художніх навчальних закладів. В 1912 взяв шлюб з італійською танцівницею й артисткою цирку Мальвіною Вернічи. Якийсь час подружжя жило в Павленках, де побудували новий двоповерховий будинок в італійському стилі. Під час громадянської війни виїхав у Крим. Тут у 1919 служив художнім кореспондентом в армії Антона Денікіна. Після її розгрому художника ледь не розстріляли червоноармійці. У 1921 через Севастополь на німецькому кораблі «Вигберт» евакуювався із Криму в Константинополь, звідти в Трієст, потім у Баварію й, нарешті, улаштувався в Берліні. Володіючи неабиякою майстерністю малювальника й гравера, він успішно підробляв паперові грошові купюри, зокрема, англійські фунти й американські долари, а його дружина Мальвіна Вернічи їх збувала. В 1923 їх заарештували. Іван М'ясоєдов провів три роки в Моабитській в'язниці. В 1933 його знову заарештували за фальшиво-монетництво. Другий термін з 1933 до 1934 відбував у німецькому місті Лукау. Після визволення М'ясоєдов разом з дружиною й донькою їде в Ригу (Латвія). Звідти, за фальшивими паспортами на ім'я чехословацьких громадян Євгенія й Мальвіни Зотових, родина М'ясоєдових перебирається в Бельгію. В 1938 родина Зотових-М'ясоєдових поселилася в столиці князівства Ліхтенштейн Вадуці. Тут він вів життя придворного художника, створюючи портрети членів місцевого князівського дому й ескізи поштових марок. В 1946 році Чехословацьке генеральне консульство виявило місцезнаходження проживаючих у Ліхтенштейні з фальшивими паспортами Євгенія й Мальвіни Зотових, про що сповістило уряд країни. Зотових позбавили громадянства. В 1948 році Іван Григорович знову потрапив під арешт «за спробу підробки державних кредитних паперів». Ліхтенштейнський суд присудив йому два роки ув'язнення. У 1953 родина М'ясоєдових переїжджає в Аргентину. Під час поїздки Іван Григорович важко занедужав і 27 липня 1953, через три місяці після прибуття в Буенос-Айрес, помер від раку печінки.Творча спадщина І. Г. М'ясоєдова становить приблизно 4000 творів (які виявили). Це картини, гуаші, пастелі, офорти, фотографічні й текстильні роботи, поштові марки, документальні матеріали. Значна частина — близько 3200 експонатів перебуває в колекції Фонду Є. Зотова — І. М'ясоєдова у Вадуці. Більше половини творів майстра придбано фондом на пожертвування, зокрема, в онуків художника Мішеля і Наніти Модлер. Колекція робіт, що належить до раннього періоду творчості І. М'ясоєдова, належить Полтавському художньому музею. Вона містить понад 20 мальованих і кілька графічних робіт, які потрапили в музей із садиби автора. До німецько-радянської війни в експозиції було 67 творів. Припускають, що багато робіт художника разом з іншими коштовними експонатами вивезли німці, коли окупували Полтаву. Вважається також, що до значних втрат призвела пожежа в полтавській галереї в 1943 році. У рік 100-річчя від дня народження художника, в 1981 році, художнє товариство князівства Ліхтенштейн створило комісію зі збирання й вивчення творчої спадщини Є. Зотова—І. М'ясоєдова — «Архів професора Є. Зотова», пізніше перетворену в постійний фонд «професора Євгенія Зотова—Івана М'ясоєдова». У картотеці фонду налічується біля чотирьох тисяч спеціальних анкет — карток про окремі твори художника. В архів потрапили не лише його роботи, що залишилися в приватних руках, але й твори, що належать родині художника. Велику допомогу в створенні фонду надала донька художника Ізабелла Вернічи фон Мигке-Колланде, танцівниця, хореограф і балетмейстер, що проживала в Мюнхені. В 1996 році пошта Ліхтенштейну випустила три марки із серії «Художники Ліхтенштейну», на яких відтворені картини І. М. М'ясоєдова (Євгена Зотова) і конверт із портретом художника.

понеділок, 18 травня 2020 р.

Хранителька музею (до дня народження Л. В. Ольховської)

Людина, яка не шкодує ні своїх сил, ні часу, фанатично віддана улюбленій справі - ЛЮДМИЛА ВАСИЛІВНА ОЛЬХОВСЬКА. Усе життя - хранителька одного музею - літературно-меморіального музею В. Г. Короленка. Автор численних публікацій на короленківську тематику в наукових збірниках, часописах, газетах та журналах.

четвер, 14 травня 2020 р.

Він залишив нам правду про ХХ століття: до дня народження А. А. Дімарова

“Описати все, як воно було, показати так, як Бог намалював”, - таким було творче кредо улюбленого багатьма письменника Анатолія Андрійовича Дімарова.
"...Класик. Прочитала всі його книжки. У часи, коли радянські тексти не прожуєш і не проковтнеш, його проза видавалася квітучою галявиною із запашними ягодами посеред випаленого соцреалізмом степу", - пише про його творчість тернопільска письменниця Леся Степовичка.
Анатолій Андрійович Дімаров - наш земляк. Він народився на хуторі Гарасюти, що на Миргородщині. Зараз цього хутора вже немає... Але був, є і буде (!) Анатолій Дімаров з його теплими історіями, мудрими та веселими. В одному з інтерв'ю він сказав: "Мені настільки набрид суцільний стогін у наших газетах, що я собі думаю – нехай там хоч хтось посміхнеться, дещо з мого прочитавши!" 







Полтавська наукова бібліотека у своєму фонді зберігає чимало книжок Анатолія Андрійовича різних років, починаючи з 1959-го та цікаві інтерв'ю, спогади, статті. Тож після карантину запрошуємо до бібліотеки, щоб взяти до рук книжку, посміхнутися і... зігріти душу влучним теплим словом.
ну а поки що пропонуємо повні тексти творів Дімарова з інтернету: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=143



вівторок, 12 травня 2020 р.

Виставка старовинних рушників

«Рушник!.. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завжди сусідить у нашій добрій хаті як ознака великої любові і незрадливості» (Василь Скуратівський)

Цікаво, що мистецтво вишивання на Полтавщині характеризується своєрідністю, різноманітністю, сповнене особливої декоративної краси. Доктор мистецтвознавства Т. В. Кара-Васильєва доводить, що у вишивці полтавського регіону сконцентрувалася найбільш важливі локальні риси вишивання всієї Лівобережної України.
Традиційна полтавська вишивка відзначається великою кількістю рослинних мотивів (на сорочках та рушниках рясно цвітуть мальви, маки, троянди, що їх вважають магічними оберегами) і оздобою мережками, котрі надають вишитим виробам легкості й повітряності. Наші предки добре знали про силу рослин й передавали їхню магію на полотні.

Особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного, рослинно-геометричного та геометричного орнаментів, використання мотивів, характерних для даної місцевості. Майстрині нашого краю дуже полюбляли у своїх роботах зображати барвінки, зозулю, ламані дерева та гілки. А основою геометричного орнаменту були найпростіші фігури, такі як трикутник, ромб, квадрат, скісний і прямий хрест та різноманітні зірчасті мотиви.
По всій Україні поширений полтавський тип сорочки, звідси походить традиція ніжної і вишуканої вишивки білим по білому.
З величезною кількістю полтавських вишивок можна ознайомитися тут 

Особливе місце у вишивці Полтавщини займають рушники, їх оздоблення має художньо-естетичне значення для всього рушникового мистетцва України. Як свідчать дослідження етнографів, людина здавна надавала алегоричного значення довкіллю. Символічні рослинні та побутові орнаменти присутні на українських рушниках. Одним з найчисленніших рослинних орнаментів є символ дерева, дерева життя.
На полтавських рушниках ХІХ ст. у гаптуваннях з"являється виноград чи виноградна лоза. Полтавські рушники оздоблювалися розкішними рослинними орнаментами - дерево життя, квіти, калина, суниця.

неділя, 3 травня 2020 р.

Співець Посулля Феодосій Роговий

Не скажу нового –
Знаєш сам, читачу:
Кожен з нас від роду
Має свою вдачу:
Тому якби панства,
Тій – ходити в злоті…
А моє багатство –
Ось, в моїм блокноті…
Ф. Роговий
4 травня 28 років тому пішов за межу вічності Феодосій Кирилович Роговий, відомий український письменник. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992).
Відділ краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського щороку готує матеріали чи-то для книжкової виставки, чи для інформаційної години, аби пошанувати видатного земляка.
На жаль, цьогоріч травень ми всі проводимо вдома на карантині. Тому пропонуємо переглянути фільм "Земляки" про життя Феодосія Рогового, який створила журналістка телерадіокомпанії «Лтава» Інна Снарська, а також оглянути матеріали нашої минулорічної виставки.
Хочемо наголосити, що твори письменника знаходяться у фонді обласної бібліотеки, тому всі бажаючі можуть з ними безпосередньо ознайомитись.
Приємно, що вже декілька років поспіль наш відділ краєзнавства товаришує з сином Феодосія Рогового - Юрієм Феодосійовичем. Юрій Роговий - письменник, який щедро дарує свої книжки, поповнюючи дорогоцінним скарбом фонд бібліотеки. Тож принагідно хочемо подякувати шановному Юрію Феодосійовичу за подарунки, побажати многих-многих літ і, будемо сподіватися, що нам з Божою допомогою вдасться віднайти кошти для друку бібліографічного покажчика, присвяченого Феодосію Роговому.


Життя Феодосія Рогового – то яскравий приклад духовного аристократизму, коли людина, відхиливши легкий вибір, стає на важку і високу дорогу пошуків істини і готова платити високу ціну за свої принципи.

субота, 2 травня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (Л)



ЛЕВИЦЬКІ
На Новосанжарщині вже декілька років діє туристичний маршрут «Академіки Левицькі – генії українського народу». Пролягає він до давнього козацького села Маячка, що на межі Полтавської і Дніпропетровської областей.
Священицький рід Левицьких дав світові трьох академіків.
В історії України мало знайдеться родин, які б впродовж більш ніж 300 років так плідно працювали на ниві освіти і культури, як це було з родиною Левицьких. Корені роду Левицьких знаходяться на Волині, а на Приоріллійого представники з’явилися у другій половині 17 ст., в перід Руїни, коли правобережні українські землі були перетворені на пустку. Саме в цей час Кирило Степанович - стає в містечку Маячка священиком місцевої Михайлівської церкви, поклавши цим самим початок славетному роду і місцевій священицькі діяльності.
У 1696 р. в його родині народився син, якому дали ім’я Григорій.
Саме від Григорія започатковується прізвище Левицький, бо він одружився з дворянкою Левицькою і змінив прізвище Ніс на Левицький. Це було зумовлено тим, що рід Носів свого часу зазнавав переслідувань за підтримку дій гетьмана І. Мазепи. Ось як про це розповідається у статті «Велет науки» з посиланням на дослідження історика В. Антоновича: «Після Полтавскої баталії, коли мешканців Маячки було переслідувано за симпатії до Мазепи підліток Григорій Ніс заховався у Київській академії, де, очевидно, із конспірації записався під іменем Левицького (як попович, себто з коліна Левитого).»
Народився Григорій у Маячці, тут, граючись, робив він перші спроби у малярстві та готувався до священицької діяльності, адже усі його діди і прадіди були священиками однієї і тіє ж Михайлівської церквиу їхньому рідному селі. Уже у 12 років хлопець став священиком, але прослужив у цьому сані лише рік. Після цього в житті Григорія сталися зміни – він їде спочатку доКиєва, де вступає до Києво-Могилянської академію а потім у Польщу, де впродовж семи років навчається художнього ремесла. Саме у Польщі, у Вроцлаві, Григорій Левицький виконує свої перші графічні роботи, що засвідчують у ньому справжнього майстра. Твори, виконані нашим земляком у Польщі, - це здебільшого книжкові ілюстрації, що характеризуються високою художньою майстерністю та досконалим технічним виконанням. На жаль, більшість їх втрачена у роки Другої світової війни.
Після повернення у Київ Григорія було призначено завідувачем Києво-Печерської друкарні. У цей період він робить низку граверних робіт, що мали високу оцінку в Києві, багатьох інших європейських столицях. Створені ним образи святої Варвари, Ісуса Христа на хресті, ікони Божої Матері вражають довершеністю.
Г. Левицький та його син Дмитро брали участь у розписі іконостасу Андріївської церкви в Києві, що явив собою справжнє диво, ніби зіткане зі світла й золота в лазурі.
До книги «Філософія Аристотеля» М. Козачинського Г. Левицький зробив ілюстрації. Одна з них – «Щитодержательниця», де велична красуня тримає геральдичний щит. Одяг грецької богині художник прикрасив українським орнаментом, а шию – низкою коралів, зображено богиню на тлі дніпровських далей.
Практично всі твори гравера вражають великою людяністю, проникливістю, емоційністю образів, сміливими ракурсами, що іноді викликають асоціації з творами Рембрандта. У порівняно невеликій спадщині Г. Левицького панує просвітительське уявлення про людську красу і духовну сутність.
До Г. Левицького в Україні не було граверів європейського рівня. Ні сучасні йому майстри, ані майстри пізнішого часу не змогли перевершити Григорія в художній майстерності і прагненні новаторства.Відомо також, що Г. Левицький створив першу з відомих в Україні театральну афішу.
Досягнувши європейського визнання й достатку Григорій Левицький несподівано для всіх повертається у Маячку, де його чекали дружині й четверо синів, і знову стає священиком Михайлівської церкви. Досі збереглися перекази про те,як Григорій Кирилович правив службу і виголошував проповіді. Вони були настільки емоційними, глибокими і повчальними, що послухати їх приходили навіть із сусідніх сіл.
У свідомості багатьох поколінь творчість Г. Левицького віддзеркалює все українське мистецтво ХVIIIст.
Академік Д. Левицький належить до когорти митців, які становлять славу і гордість вітчизняної культури. У книзі К. Бобрищева «Отчий край» наводиться висновок біографа Д. Левицького В. Горленка: «Красою робіт, своєю красною манерою він не слабший за найкращих французів - він перевершує їх реалізмом і почуттям правди…»
Народився і виріс Дмитро у Маячці, там же отримав перші уроки малярства та написав портрет свого батька – першу професійну роботу.
У віці 18 років поїхав до Києва, де, як раніше його батько, навчався у Києво-Могилянській академії. Він здобув фундаментальну освіту, був добре обізнаним з новітніми тенденціями в художньому житті Західної Європи. Після участі у розписі Андріївської церкви Дмитро покидає Київ і їде до Росії. Московський період життя Левицького позначився навчанням у кращих майстрів канцелярії від будівництва, разом з ними він брав участь у розписі Тріумфальних воріт. У Санкт-Петербурзі він вступає до Академії мистецтв, після закінчення якої починає працювати художником. За порівняно короткий час написав більш як сто полотен, п’ять із яких (портрети російських вельмож) були представлені на престижних виставках. За портрет ректора Академії мистецтв Кокорінова Д. Левицький отримав звання академіка.
Великий талант художника традиційно обернула на свою користь імператриця Катерина ІІ. Протягом 25 років художник писав портрети на замовлення цариці. Серед них і портрет самої Катерини ІІ.. Характерною рисою його творчості стало поєднання художньої техніки кращих європейських мистецьких шкіл з національними народними витоками. Поряд з галереєю парадних портретів майстер створив серію інтимних, побутових портретів, в яких, на думку його критиків, проявив себе як непересічний психолог.
Найкращим полотном художника 70-х рр. ХVIIIст. спеціалісти вважають портрет М. Дьякової. Серед кращих робіт – портрет його доньки Агафії. Він зобразив її щасливою, у чеканні свого весілля.
Серед видатних робіт, що належать пензлю Д. Левицького – портрети доньок графа Воронцова, майбутнього імператора Олександра І, французького просвітителя Дідро, княгині Дашкової та інші.
У 20-х роках ХІХ ст. Д . Левицький несподівано захворів і за кілька місяців по тому повністю втратив зір. Для художника це був смертельний удар, адже він змушений був залишити улюблену справу. Утіху до кінця життя він знаходив тільки в релігії.
На ще вищу ступінь суспільного визнання піднявся славний продовжувач роду Левицьких – Орест Іванович Левицький. Він став письменником, ученим-істориком, фольклористом, одним із найвизначніших дослідників минувшини, президентом Української академії наук. О. Левицький належав до покоління українських істориків, яке мало вирішальну роль в утвердженні історії України як науки. Із його науковою діяльністю насамперед пов’язані розвиток архівної та археологічної справи в Україні, дослідження історії українського народу ХVI-XVIIIст. О. Левицький брав активну участь в українському національному русі, відстоюючи право свого народу на вільний розвиток мови й культури, на визволення простого люду від соціального і національного гноблення. На лекціях у Будинку вчителя у Києві 1998 р. прозвучали чудові слова: «Люди, читайте Ореста Левицького, це український Декамерон».
О. Левицький, як усі хлопчики у роду готувався до кар’єри священика. Після закінчення Полтавської семінарії він починає працювати репетитором у сім’ї священика у Веприку і там випадково знайомиться із доцентом Київського університету Неметті. Ця зустріч кардинально змінює плани О. Левицького. Він вступає до Київського університету. Там же у Веприку він знайомиться із своєю майбутньою дружиною С. Яцейко. «… якби ви знали, як любо, чудово живемо… так підійшли наші натури… який мій Орестик славний чоловік, яка я щаслива з ним, яка я рада, що вийшла за нього…», - так пише дружина О. Левицького батькам.
Його історичні погляди склалися під впливом ідей народництва. О. Левицький швидко поринає у наукову діяльність – за висловом М. Грушевського, «… історико-філологічна наука стає для нього не просто професією, а справою всього життя». У пошуках архівних і фольклорних матеріалів історик об’їхав і обійшов усю Україну. На основі зібраного матеріалу видав фундаментальну працю «Очерки внутренней истории Малороссии во второй половине XVIIвека».
Після написання цієї роботи О. Левицький займається вивченням важливого історичного джерела ХVIIст. «Літопису Самовидця». Учений видає дослідження «Памятники, изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов». Крім того він досліджує родинне право, родинні стосунки та звичаї в Україні. Його наукова спадщина становить понад 200 робіт. На основі історичних наукових розвідок письменник написав низку художніх творів.Його обираютьпочесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії (від 1906) та Полтавського церковно-історико-археологічного комітету.
1922 р. О. Левицький стає третім президентом Української академії наук. Цього ж року під час польових досліджень учений тяжко застудився і помер.
Для увіковічення пам’яті Григорія, Дмитра та Ореста Левицьких у с. Велика Маячка Новосанжарського району Полтавської області, де вони народились, у 2000 р. було встановлено пам´ятний знак, а місцевій загальноосвітній школі було присвоєно ім´я Левицьких (Маячківська школа I-III ст. ім. Левицьких). Одна з вулиць села, де колись стояла хата Левицьких, названа їх іменем. 22 грудня 2008 р. у день 160-річчя від дня народження О.І. Левицького у с. Велика Маячка були організовані урочистості , присвячені цій даті. Але багато ще нез´ясованого лишається у біографіях членів роду Левицьких. Подальшого вивчення вимагають питання встановлення повної картини родинних стосунків Левицьких, життя, творчості, перебування Кирила, Григорія, Дмитра та Ореста Левицьких на Приоріллі і в с. Маячці та їх стосунки з представниками інтелігенції у Полтаві, Кобеляках, Маячці, Нехворощі, Цари- чанці, Китайгороді, Катеринославі, Києві, Москві, Санкт-Петербурзі. Далеко не повністю досліджена і їх творчість.

ЛЕОНТОВИЧІ – козацько-старшинські (згодом – дворянські) роди різного походження. Один з них бере початок від Миколи Олексійовича Леонтовича (? – п. бл. 1789), райця київського магістрату (1781) та бунчукового товариша (1781–1783). Його нащадками є Іван Миколайович Леонтович (1860–1926), член Державної ради Російської імперії від Полтавського земства, та Володимир Миколайович Леонтович (1866–1933), громадський діяч і письменник. Інший рід походить від Якова (? – 2-га пол. ХVII ст.), який, за родинним переказом, вийшов з Польщі разом з гетьманом М. Ханенком. Його правнук – Костянтин Леонтійович (Леонтьєв, Леонтович; н. бл. 1707 – 1765) – займав посаду золотоніського сотника (1732–1763). Один із синів Костянтина – Степан (1738 – 1784) був золотоніським сотником (1763–1769) і переяслав. полковим обозним (1771–1779); ін. син – Василь (1739 – п. після 1786) був переяслав. полковим суддею (1774–1786). Імовірно, до інших гілки цього ж роду належать Олександр Костянтинович Леонтович (н. бл. 1801 – ?), капітан 2-го рангу (1836), учасник всесвітньої експедиції капітан-лейтенанта М. Станюковича з метою дослідження берегів Азії та Америки (1826–1829), та Аполлон Степанович Леонтович (1812 – ?), капітан-лейтенант (1840), який під час морської практики 1828 на бризі "Орфей" склав "Журнал плавания", опублікував пізніше.
Леонтович Іван Миколайович (1860-1926) громадський діяч, дворянин Лубенського повіту. Закінчив Київську третю гімназію. Навчався спочатку в Київському, а пізніше Московському університетах. Був предводителем дворянства Лубенського повіту. Ініціатор і голова товариства взаємодопомоги навчающихся в народних училищах Лубенського повіту.
Леонтович Володимир Миколайович народився на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту на Полтавщині, в родині великого землевласника 5 серпня 1866 року. За материнською лінією належав до французького роду Альбрандів, який оселився в Україні за часів Великої французької революції. В сім'ї Леонтовичів було четверо синів (Іван, Костянтин, Володимир, Павло) і дві доньки (Софія і Ганна — перша померла в дитинстві). Закінчив гімназію, потім юридичний факультет Московського університету (1884—1888). Молодий В. Леонтович готувався стати правником, але одночасно відвідував лекції ботаніки на природничому факультеті та лекції загального землеробства у Петровській сільськогосподарській академії. Перед закінченням навчання Володимир написав кандидатську наукову працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ» (1888). Роботу високо оцінили та запропонували йому залишитися в університеті для підготовки до професорської діяльності. Однак батьки кликали сина додому, бо старші брати роз'їхалися й треба було допомагати по господарству. З того часу й до 1918 р. Володимир оселився в Оріхівці; іноді у справах виїздив до Києва. У власному маєтку на хуторі займався сільським господарством та культурною діяльністю, зокрема опікувався будівництвом місцевої цукроварні, збудував двокласну школу, займався просвітницькою діяльністю серед місцевого населення. Першою літературною спробою В. Леонтовича після закінчення університету був переклад твору В. Короленка «Ліс шумить». Виявилося, що йому бракує знання української мови, і Володимир почав наполегливо опановувати її. Багатолітні вправляння у мистецтві вислову і щире прагнення прислужитися національній справі закріпили за В. Леонтовичем заслужене звання знавця української мови. Він тонко відчував смак слова, брав участь у збиранні лексичного матеріалу до «Словника української мови» Б. Грінченка (передав 151 картку із записами «слов и выражений, добытых непосредственно от народа»). За творами В. Леонтовича доцільно й цікаво було б скласти словничок, до якого увійшли б запашні українські слова, що за русифікації впродовж багатьох минулих років було вилучено з ужитку. Згодом разом із О. Єфремовим склав «Московсько-український правничий словничок» (видано у Києві 1919 р.). Він компактний і вміщує 4396 слів та словосполучень. Книжечка стала раритетом і зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Працював В. Леонтович і в царині літературної критики. Зокрема, відомі його «розправи» «Грицько Григоренко», «Естетизм Коцюбинського» та ін. Після проголошення урядовим маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи слова й друку під впливом революційних рухів царат був змушений послабити переслідування української культури — було відмінено укази про заборону друкування українською мовою, почали видаватись газети й журнали різних політичних напрямків. В. Леонтович став одним із фундаторів національної періодики в Києві, адже саме він домігся дозволу на видання першої всеукраїнської щоденної газети «Громадська думка», яка виходила понад півроку (1 серпня 1906 р. її закрила влада). Також В. Леонтович фінансував та редагував журнал «Нова громада»; матеріально підтримував та входив до складу редакційної колегії «Літературно-наукового вісника»; був членом редколегії журналу «Киевская старина». Не можна оминути увагою ще одну царину діяльності Володимира Миколайовича — археологічну діяльність. Він разом із старшим братом Іваном брав участь у розкопках трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині. Серед унікальних знахідок були портрети козацької старшини часів Гетьманщини — Наркиза Леонтовича, Василя та Стефана Родзянок, ліпний посуд, знаряддя доби бронзи та інші рідкісні предмети. Все це брати подарували Лубенському музею старожитностей К. М. Скаржинської. Тоді це був приватний музей Катерини Скаржинської, який розміщався в її маєтку в с. Круглик на Лубенщині, і за часів радянської влади став основою Полтавського краєзнавчого музею (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Згодом Володимир Леонтович неодноразово передавав музею у Круглику історичні речі та документи. Археологічна колекція Леонтовичів експонувалася як персональна. В. Леонтович виявляв також інтерес і до збереження предметів прикладного народного мистецтва та кустарних виробів. Він був не лише знайомий із Миколою Біляшівським, корифеєм української музейної справи, засновником першого художньо-промислового і наукового музею в Києві (нині Національний художній музей України), а й брав безпосередню участь у збиранні експонатів для нього. Вболіваючи за розвиток української культури, В. Леонтович заснував «Товариство підмоги українській літературі, науці та штуці» (1911—1919) і був обраний його головою. Це товариство фактично у легальний спосіб затверджувало розпорядників коштів громадського фонду спадкоємців В. Симиренка. Призначення грошей залежало від В. Леонтовича, який завжди витрачав їх виключно на культурні цілі. Жодна культурна справа в Наддніпрянській Україні не обходилася без його участі. Крім розпорядження фондом він фактично керував підприємствами В. Симиренка, зокрема його Сидорівською цукроварнею в Канівському повіті. Сам В. Леонтович також був талановитим підприємцем, власником цукрового заводу в Оріхівщині. Із 1891 р. аж до революції 1917 р. В. Леонтович брав активну участь у роботі місцевого самоврядування, так званого земства. Був почесним мировим суддею. Його часто запрошували до складу Лубенського Окружного Суду, де Володимир Миколайович виконував обов'язки і присяжного засідателя. Приблизно чверть століття як гласний (тобто депутат) Лубенського повітового та Полтавського губернського земств В. Леонтович впливав на рішення господарського губерніального земства, господарчих, культурних, освітянських питань Полтавщини.В. Леонтович був авторитетом серед тих, хто присвятив себе землі, і тому його обрали головою агрономічного Товариства Хорольського повіту. Головував протягом кількох років, поки брак часу не примусив відмовитися. У 1918 р., за Гетьманату П. Скоропадського, Володимир Миколайович обіймав пост міністра сільського господарства. З його ім'ям пов'язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один із найдемократичніших у світі. В його основу було покладено право приватної власності. Щоб обмежити земельні володіння, мав бути проведений примусовий викуп землі у великих власників, аби розподілити її між малоземельними селянами. У 1915 р. В. Леонтовича запросили на роботу в Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст, що опікувався біженцями. Він допомагав шпиталю для вояків-українців, де його засновниці Л. Шульгіна та Л. Старицька-Черняхівська навчали грамоті українською мовою. З початком революції Володимира Миколайовича було обрано до Центральної Ради від Товариства українських поступовців (ТУП). Цього ж року його обрали заступником голови (голова — М. Грушевський) Українського Наукового Товариства, що розробляло ідею створення української Академії наук. Згодом, за призначенням уряду Директорії, В. Леонтович короткий час працював уповноваженим Українського Червоного Хреста в Одесі, де встиг надрукувати оповідання «Несподіване», яке, на жаль, і досі не знайдено. А потім, уже за більшовиків, він деякий час працював у Києві, у раднаргоспі, але як представник буржуазії мав сплатити 100 тис. карбованців контрибуції, «яких я не мав, та й дістати не міг, а тим часом неплатним загрожували арештом і ЧК». Почалися переслідування і, завчасно попереджений добрими людьми, Леонтович «зник» із Києва. Повернувся до рідного с. Оріхівка. Але більшовики і там пішли в наступ; не підтримані населенням, денікінці відступали, і В. Леонтович був змушений виїхати, адже від нової влади він міг чекати тільки на розстріл. І цього разу саме селяни врятували його і його сім'ю. Володимир Миколайович прощався з Україною назавжди. Перервалося життя на рідній землі, наповнене творчістю, господарською працею, громадською діяльністю, тим, що становило сенс його буття. Виїжджаючи у вимушену еміграцію, він забрав із собою болючий спомин про рідний край і невигойну пекучу тугу: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем… Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України». З великими труднощами В. Леонтовичу вдалося через Крим дістатися Болгарії. Цю сумну одіссею згодом було описано автобіографічній повісті «Спомин утікача» (1922). Оселилась родина у Софії, де Володимир Миколайович працював ключником на хуторі, який орендувала група українців. В. Леонтович був одружений з Юлією Володимирівною Лесевич, донькою відомого українського філософа-позитивіста та громадського діяча В. Лесевича. Мав двох дітей — Ольгу, в майбутньому художницю, і Віктора, згодом відомого історика, професора Франкфуртського університету.В еміграції жив у Болгарії, Туреччині, Німеччині та Чехословаччині. Важке матеріальне становище, постійні хвороби дружини й сина, пригнічений душевний стан підірвали і його здоров'я. Але й у цей період, перебуваючи на чужині, В. Леонтович продовжував творити. Зокрема, було написано автобіографічну повість «Спомин утікача» (1922), завершено повість «Хроніка родини Гречок» (1922; на той час автобіографічна повість мала назву «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича»), збірку оповідань «Ворохобня» (1930). Написав дослідження «Хліборобство на Україні», досі не опубліковане (2 машинописи передано його онукою Ю. Освальт до Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України). 10 грудня 1933 р. його не стало. В. Леонтовича поховали на Ольшанському кладовищі у Празі. 1993 рік став роком публічного повернення В. Леонтовича в Україну — у столичному Будинку вчителя відбувся вечір, присвячений 60-річчю від дня смерті письменника. У 2001 р. проведено два вечори (в Будинку Спілки письменників України та Будинку вчених) з нагоди 135-річчя від дня народження В. Леонтовича. 2004 р. за ініціативи І. Якименка, голови правління ВАТ «Оріхівка-цукор», відкрито меморіальну дошку на будинку старої цукроварні в с. Новооріхівці; 18 жовтня 2002 р. встановлено й урочисто відкрито меморіальну таблицю на будинку по вул. Грушевського, 16 з таким написом: «В цьому будинку в 1908—1919 рр. жив видатний культурно-громадський діяч, письменник і меценат Володимир Леонтович». 26 листопада 2002 р. Лубенська райрада ухвалила рішення про надання школі в с. Оріхівці імені В. Леонтовича.

ЛЕСЕВИЧІ
Лесевичі - український козацько-старшинський рід на Полтавщині XVIII-XX ст. Серед пращурів Лесевичів згадується Микола Лесевич, що отримав «доживотне» на селище Таращу за Білою Церквою. Микола Лесевич з ґрунту свого Кощиця і Колобуща платив податок «подимне» у 1631 р. 12 червня 1661 р. Микола Лесевич отримав підтвердження на селище Таращу з усіма околицями (з селом Лесевичі включно). У подальшому Лесевичі з села Лісовичі перейшли на Лівобережжя. Село Лесевичі тоді знаходилося на території Білоцерківського полку, з окремою Лесевицькою сотнею. Родоначальником роду був Костянтин Лесевич, який походив із села Лісовичі (нині село Таращанського району Київської області). Він згадується як значковий товариш Лубенського полку 1724 р. Його дружиною була Марія Піковець, вдова Антона Черушинського, сотника золотоніського. Син його Данило Костянтинович Лесевич (1720-1779 (?)) — сотник ковалівський та Гадяцького полку (1738–1768 рр.) ставший Гадяцьким полковим суддею (1768–1770 рр.). У 1760 був замінений на посаді командира двохтисячної команди козаків, яких готували до участі в Семирічній війні. Розглядався фальшивий наклеп на нього сотника опішнянського Дем'яновича у службових зловживаннях та звільненні козаків від державних податків за відпрацювання ними в його маєтності. Мав двох синів і двох дочок. Лесевич Олександр Данилович (1749 - після 1798) — бунчуковий товариш у Гадяцькому полку з 1783 р., був одружений з Ганною Василівною Родзянко, сотник 1-ї Ковалевської сотні , був у Кримському поході. Володимир Данилович Лесевич військовий канцелярист, товариш Гадяцького полку, був одружений з Лукашевич Катериною Петрівною, отримавши в 1748 р. як посаг Денисівський маєток. Син Володимира Даниловича Лесевича колезький асесор Віктор Володимирович Лесевич навчався у Харківському університеті, а згодом замешкав у Денисівці. Нащадок якого є філософ Лесевич Володимир Вікторович.
Лесевич Володимир Данилович став військовим канцеляристом, потім — військовим товаришем. Одружений він був з Катериною Петрівною Лукашевич. Лесевич Ганна Данилівна вийшла заміж за Мойсея Яковича Зарудного. Лесевич Параска Данилівна вийшла заміж за Михайла Васильовича Перехреста. Іван Олександрович Лесевич (1832 р., містечко Ковалівка біля Гадяча) — великий землевласник. Юлія Володимирівна Лесевич - дружина Леонтовича Володимира Миколайовича, донька Лесевича Володимира Вікторовича.
Лесевич Михайло Гаврилович — гербовий шляхтич, служив з 14.03.1736 р.; значковий товариш Переяславського полку з 12.01.1748 р., жив у с. Пологи-Яненки 2-ї полкової сотні (де мав 10 підданих, 1774 р.); одружений був на жінці з роду Котляревських (донька писаря золотоніського); їх діти Сергій, Євдоким, Василь.
Лесевич Йосип Федорович, був статським радником, курським віце-губернатором, призначений на ту ж посаду в Полтаву 19 вересня 1848 року.
Найвідоміший представник родини - Володимир Вікторович Лесевич (15 (27) січня 1837 р., село Денисівка, тепер Оржицького району Полтавської області, 3 (26) листопада 1905 р., м. Київ) — видатний український філософ, літературознавець (історик літератури, фольклорист, етнограф, педагог та громадський діяч).

Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У сучасників мав репутацію ерудита в соціології філософії. Започаткував філософську систему «критичний реалізм», його публікації внесли в світову філософію це поняття. Представник емпіріо-критичного варіанту позитивізму. Засновник першої школи з викладанням наук українською мовою, друкував свої філософські твори з псевдонімом «Українець». Був прихильником української незалежності. Рано втративши батьків, перебував під  опікою родичів, виховувався бабусею. У 1845 р. вступив на навчання до гімназії міста Києва, яку закінчив в 1851 р. У 1855 р. закінчив навчання в Військово-інженерному училищі. У 1856 р. — навчався в Інженерній Академії Петербургу , в 1861 р. закінчив навчання в Петербурзькій Академії Генерального штабу. У 1856—1859 рр. служив офіцером у 1-му Кавказькому саперному батальйоні, брав участь у бойових діях на Кавказі три роки. Людина честі, шляхетний Лесевич В. В. відмовився брати участь у придушенні «Липневого повстання» й вийшов у відставку з офіцерським званням штабс-капітана. 1862 року, залишивши військову службу, оселився в родовому маєтку в селі, де заснував школу з українською мовою навчання, яку незабаром було закрито (цей акт адміністративної сваволі набув широкого розголосу; зокрема, про це було кілька публікацій у герценівському «Колоколі», де також з'явилося кілька публікацій про дискримінаційне закриття російською владою заснованої ним вперше в Україні україномовної школи. Його твори у Москві друкував журнал «Російська думка».У 1870-х рр. належав до гуртків петербурзької інтелігенції «Товариство тверезих філософів» (рос. Общество трезвых философов і «Ольхінський клуб» (рос. Ольхинский клуб), бо збиралися в домі літератора й поета Олександра Ольхіна. Працював викладачем українського товариства.Пізніше мешкав у Петербурзі, співробітничав з часописом «Рос. Отечественные записки», 1875 р. заснував у Петербурзі Літературний фонд ім. Т. Шевченка та Українське видавниче товариство, в якому мав намір надрукувати роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та низку інших книжок — проте, вони були заборонені цензурою згідно з Емським актом 1876 року. Був лише запідозрений у зв'язках з народниками. І у 1879 року був репресований без суду, і навіть без пред'явлення офіційного звинувачення. Сидів у Нижньогородській тюрмі з 27 травня 1879 р. до вересня того ж року. Засланий до Сибіру під контроль поліції (Єнісейськ-Красноярськ), де перебував близько трьох років; пізніше місце заслання було змінено на Кавказ з 1881 р., з 1882 р. — Полтава, у 1885—1886 рр. — Твер.  Лише в 1888 році йому було дозволено повернутися до столиці. Співпрацював з видавництвом «Русское Богатство». Від 1883 р. постійно мешкає в Україні: м. Полтава (мешкав у садибі свого зятя — Володимира Леонтовича), м. Київ. Читав лекції у Вищій російській школі суспільних наук. Організував у м. Петербурзі Товариство вивчення етнографії та історії України. Став активним прихильником національного самовизначення України, товаришував з Іваном Франком, Михайлом Грушевським. У 1901 р. він підписується під протестом письменників проти розправи російських козаків над протестантами на Казанській площі міста Санкт-Петербург, за що його російська влада висилає на два роки зі столиці Російської імперії[11], і він виїжджає за кордон (Італія — 1902 р., Франція — 1903 р. Брав участь у Міжнародному соціологічному конгресі в Парижі 1903 р. Помер 26 листопада 1905 року у м. Києві, похований на кладовищі «Аскольдова могила».

ЛИЗОГУБИ — український козацько-старшинський, а пізніше — дворянський рід XVII–XX ст. Його представники мали значні земельні володіння на Полтавщині і Чернігівщині. Вони посідали високі урядові пости в різні періоди існування української державності. Засновники роду походили з містечка Гельмязів (нині село Золотоніського району Черкаської області). Вони висунулися із рядових козаків на високі старшинської посади в другій половині XVII століття.
Іван Кіндратович Лизогуб (Кобизенко; ?-1662?) — полковник канівський (1659-1662), посол Івана Виговського до московського уряду (1658). Брав участь у Конотопській битві проти Московії. Розстріляний за наказом Юрія Хмельницького.
Яків Кіндратович Лизогуб (?-19 серпня 1698) — видатний український військовий і політичний діяч, полковник канівський (1666-1669), генеральний осавул (1669–1674), полковник чернігівський (1687–1698), наказний гетьман (1670, 1673, 1694, 1696). Очоливши Чернігівський полк, не лишався осторонь культурного життя міста. Свідченням того є виявлена ним ініціатива стосовно Катерининської церкви – чудової архітектурної пам’ятки древнього міста. Яків Лизогуб долучився також до будівництва і подальшого утримання одного з кращих зразків цивільної архітектури в Україні другої половини XVII ст. – будинку полкової канцелярії.
Юхим Якович Лизогуб (?-1704) — генеральний бунчужний (1688-90), генеральний хорунжий (1694-98), полковник чернігівський (1698–1704), учасник Кримських походів 1687 і 1689. Він продовжив справу батька, відзначившись у Кримських походах 1687 і 1689 рр., став згодом чернігівським полковником. За військові подвиги йому були подаровані декілька населених пунктів у Седнівській і Городнянській сотнях. Зусиллями Ю. Лизогуба і його нащадків непримітний Седнів перетворився на ошатне й затишне містечко, де окрім головного будинку, в якому мешкали Лизогуби, було споруджено неповторну кам’яницю з романтичною баштою, альтанку-ротонду, кам’яний місток, грот та декілька інших споруд. Після того, як Седнів дістався у спадок Іллі Лизогубу (1787–1861), полковнику Кавалергардського полку, учаснику Бородинської битви, він перетворився на осередок духовності і демократизму. Чарівність природи і гостинність господарів приваблювали багатьох відомих людей. У 1846–1847 рр. До того ж, вони чудово грали на різних інструментах, співали, складали думи. Свідченням того, що саме такі духовні цінності в родині Лизогубів були явищем не випадковим, стали життя і діяльність двох синів Андрія Лизогуба (1804-1864)  – Дмитра і Федора. Стосовно Дмитра Лизогуба (1849–1879) – відомого революціонера-народника зауважимо, що його меценатство мало досить специфічне спрямування, адже на його кошти утримувалась організація “Земля і воля”, терористична діяльність якої далеко не завжди мала схвальну оцінку. І все ж потрібно наголосити на щирості, з якою Д. Лизогуб витрачав власні кошти, сподіваючись, що саме такі дії найбільш ефективні в боротьбі з царизмом. Зокрема, він вів переговори з Г. Лопатіним, розробляючи план звільнення М. Чернишевського, для здійснення задуму погодився дати 5 тис. крб. На фінансування “Землі і волі” Д. Лизогуб витратив 150 тис. крб., частина з яких була використана для організації повстання селян у Київській губернії, здійснення терористичних актів проти царя та урядовців. Навіть перебуваючи під арештом, він передав з Одеської в’язниці доручення своєму управителю видати народнику О. Михайлову кілька тисяч карбованців для продовження боротьби. Зовсім інше спрямування мала благодійність молодшого брата – Федора Лизогуба (1862-1928) , який після навчання у французькому коледжі здобув агрономічну освіту і зосередив свої зусилля на зміцненні власного господарства: у другій половині 90-х рр. ХІХ ст. він володів майже 2 тис. десятин землі у Городнянському повіті Чернігівської і Лохвицькому – Полтавської губерній. Заповзятливий поміщик був власником заводу з виробництва цегли і клінкерної тротуарної плитки. В 1888 р. він обраний предводителем дворянства Городнянського повіту, був гласним повітового земського зібрання. В 1898 р. його обрали гласним Чернігівського губернського земського зібрання, в якому він активно працював, входив до складу проектної та училищної комісій. Опікуючись проблемами освітян краю, Ф. Лизогуб неодноразово надавав допомогу закладам освіти. Як попечитель Довжицької школи у жовтні 1888 р. виступив з доповіддю на зборах повітового земства. Суть проблеми зводилась до того, що школа не могла вмістити всіх бажаючих навчатись. Постало питання про необхідність прибудови додаткової навчальної кімнати. З огляду на це Ф. Лизогуб просив земців надати школі матеріальну допомогу для проведення реконструкції закладу. Прохання задовольнили, але грошова допомога була незначною і становила лише 50 крб. Решту коштів надав Лизогуб. У подальшому Ф. Лизогуб неодноразово ініціював благодійні заходи, підкріплюючи власні душевні пориви відчутними матеріальними внесками. Так, у 1893 р. на зборах Чернігівського губернського дворянського зібрання він запропонував створити допоміжну дворянську касу з метою підтримки землевласників у випадку стихійного лиха. Для реалізації задуму вніс 1000 крб. власних коштів, що знайшло підтримку місцевого дворянства і цілковите схвалення губернських чиновників. Свідченням того, що доброчинна діяльність була для Федора Андрійовича природною, а відтак невід’ємною частиною його духовно наповненого життя, стала допомога Новозибківському сільськогосподарському училищу та опікування дитячими притулками в Чернігівській губернії. Доброчинність Ф. Лизогуба набула нових, виразніших відтінків, коли у грудні 1901 р. його обрали головою Полтавської губернської земської управи. Опікуючись соціальноекономічними проблемами краю, він зарекомендував себе як прихильник національних традицій. Завдяки його безпосередньому впливу архітектором В. Кричевським у 1906 р. був збудований новий будинок губернського земства, що став першим зразком нового архітектурного стилю – українського модерну. Варто додати, що архітектурнохудожній образ цієї споруди став видатним досягненням українського мистецтва початку ХХ ст. Долучився Ф. Лизогуб і до спорудження в Полтаві пам’ятника І. Котляревському, за його ініціативи і матеріальної підтримки видавалися твори митця. Ф. Лизогуб матеріально підтримував школу художнього промислу ім. М. Гоголя у Миргороді, якою керував О. Сластьон. Декілька музеїв, що з’явилися на території краю, були створені і функціонували за матеріальної підтримки голови губернської земської управи. Все це дає підстави стверджувати, що за сприяння Ф. Лизогуба Полтава і Миргород перетворилися на початку ХХ ст. у центри української культури.
 Далеко не останніми у цьому переліку українських достойників були і інші представники відомого роду Лизогубів:
Яків Юхимович Лизогуб (1675-1749) — український військовий і політичний діяч першої половини XVIII століття.
Семен Юхимович Лизогуб (1689-?) — прапрадід Миколи Гоголя по матері.
Іван Якович Лизогуб (1762 -1819) — маршалок дворянства Чернігівської губернії (1816–1819).
Олександр Іванович Лизогуб (1790 -1839) — піаніст і композитор.