середа, 27 травня 2020 р.

Віртуальна виставка нових надходжень краєзнавчої літератури


Незважаючи на всі негаразди і перипетії нашого життя робота у відділі краєзнавства триває. І фонд нашої бібліотеки поповнився новими виданнями. Всі книги різнопланові, різних авторів та видавництв, але об’єднує їх те, що всі вони у тій чи іншій мірі розповідають про рідний край, про наших людей, про людські долі, які повязали своє життя з Полтавщиною, про історію та культуру.
Багато з нас перебуваючи на карантині засумували без нових книжок. Справді, беручи до рук нову книжку, відчуваєш різноманітну палітру почуттів. Спочатку ти закохуєшся в неї поглядом, потім на дотик, а цей незрівнянний аромат свіжонадрукованих сторінок!!!
Повірте, у цю книжку ви закохаєтеся з першого погляду! Пропонуємо вашій увазі видання «Кременчугъ. Любимый город». Вдало підібраний дизайн – від обкладинки до світлин та старовинних листівок. Книга «не відпускає» до останньої сторінки. Історичний матеріал поєднується із сьогоденням. З видання ми дізнаємося, що Кременчук в роки Другої світової війни був на 97% зруйнований загарбниками, а післявоєнному поколінню кременчужан довелося відроджувати своє місто з руїн та попелу.


Книжка складається з двох розділів «Былой Кременчуг (1571-1917)» і «Кременчуг в ХХ веке (1917-1965)». У кінці книги в хронологічному порядку коротко описуються особливості містобудівельної, соціально-політичної, економічної та культурної історії міста.
Книга розрахована на широке коло читачів – істориків та краєзнавців, учнів та студентів, а також всіх, кому цікава історія свого краю.

Не менш цікавою є наступна книга – «Листи з Америки» Катерини Кричевської-Росандич. Вона для тих, хто цікавиться історією культури та мистецтва, життям української діаспори.
Катерина – представниця третього покоління мистців Кричевських. Катерина Кричевська-Росандич була з ранньої юності розлучена з Україною, вона сформувалася і розвивалася як художниця у цілком чужоземних умовах. І хоча у своїй творчості вона часто звертається до України, але у її творах немає притаманного щему і суму за рідним краєм, як у роботах батька та дідуся, а є замилування і серпанок легкої печалі за втраченою красою, як спогад про миле дитинство. Вона любить і пам’ятає свою батьківщину і дідівську землю, але не рветься до неї.

До названої книги увійшли лише вибрані листи К. Кричевської-Росандич у часовій послідовності до персональних кореспондентів в Україні, що в першу чергу характеризують її художні, естетичні, соціальні, громадянські погляди, свідчать про творче життя мистецької родини Кричевських, дружні зв’язки, знайомства, уподобання.
Сьогодні, коли листи в консервативному їх розумінні стають рідкістю, величезна епістолярна спадщина художниці вражає і охоплює країни: Австрію, Аргентину, Англію. Австралію, Німеччину, Канаду, Францію та багато інших.
Найбільше кореспондентів було і залишається в Україні (Київ, Канів, Богуслав, Рівне, Миколаїв, Харків, Суми, Лебедин, Сміла), а також у Полтаві з Опішнею, Решетилівкою, Чорнухами та Шишаками.
Серед дописувачів художниці з Каліфорнії – відомі полтавці – музеологи Любов Гейштор та Галина Галян, колекціонер та видавець Олексій Петренко, вчений-біолог, художник Леонід Колєсніков, будівельник та журналіст Наталія Буцька, родини художників-графіків Малакових з Києва та майстрів декоративного мистецтва Бабенків з Решетилівки. Протягом 20 років листувалася Катерина Кричевська-Росандич з мистецтвознавцем Георгієм Шибановим з Чорнух, допомагала йому матеріалами та порадами в написанні книги про українського хорового диригента Нестора Городовенка.
У книзі Віталія Миколайовича Григорєва «Історія Глобинського району в біографічних нарисах» розміщено понад 300 нарисів про визначних особистостей в історії Глобинщини.

Книгу «Довженко в Яреськах» журналісти Василь та Ванда Лис присвятили 125-річчю від дня народження Великого кінорежисера і Великого українця. Книша написана разом із жителями села Яреськи, які знали О. П. Довженка, були свідками й учасниками незабутніх довженківських кінострічок.
Безцінні спогади автори зібрали у книгу, з якої читачі дізнаються чимало невідомих та цікавих фактів про Довженка-митця та про Довженка як просту й безмежно добру людину, а також про наших земляків – «артистів з народу».

Літо – пора весіль. Пропонуємо книгу Антоніни Трипольської «Фольклорні скарби українського весілля». Весілля було і залишається великою урочистою подією й офіційною формою громадянського скріплення шлюбу. Майже до 16 століття в Україні побутував громадянський шлюб, що ґрунтувався на весільних звичаях. Пізніше укладання шлюбу почала контролювати церква. У книзі зібрано багато весільних пісень, приказок, замовлянь, примовок, сакральних обрядів та ритуальних дійств, Це своєрідна усна енциклопедія народу, де можна простежити багатостраждальну історію, звичаєве право, народну мораль, побут, ставлення до старших, розподіл обов’язків у родині, кулінарні уподобання і все це подано через весільні пісні.

Багато надійшло літератури і для підростаючого покоління. Поезії за мотивами українських та білоруських легенд Степана Вовкодава «Ріка життя», «З тобою нас не подолати». Для найменших пропонуємо казочку Алли Місяк «Казочки для дітлахів» та оповідання Андрія Осацького «Всенавпаки-Ландія».



Серед художніх творів для дорослих хочемо закцентувати увагу на романі Володимира Васильєва «На шляхах чумацьких», у якому відтворені події походу чумаків на Тилігул за сіллю. Книжка нагадує пригодницький детектив 17 століття.
Тож всіх, кого зацікавив наш віртуальний огляд, мають змогу прийти до бібліотеки вже після карантину, та безпосередньо ознайомитися з новими краєзнавчими надходженнями!
До зустрічі після карантину!!! З нетерпінням чекаємо на вас!!!

понеділок, 25 травня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (М)

 МАЙ
Наталія Михайлівна Май— автор, композитор і виконавець, заслужена артистка України, керівник творчого центру Наталії Май Полтавського міського будинку культури, директор благодійного фонду сприяння розвитку культури та підтримки обдарованих дітей та молоді «Горлиця».

Народилася Наталія Михайлівна Ситник (Май) у місті Свердловську (нині Довжанськ) Луганської області 25 травня 1968 року. У 1980 році переїжджає з родиною на Полтавщину, на Малу Батьківщину своєї матері, де і закінчила Великобагачанську музичну школу. Із самого юного віку вона відчуває тягу до української народної пісні, яка передалася їй від бабусі і матері. У 1985 році Наталія Май закінчила Полтавське музичне училище імені М. В. Лисенка, починає писати перші пісні. У 2000 році виходить її перший аудіоальбом «Василечки», в якому дитячі пісні виконують доньки Наталії Май - Олеся та Станіслава. Після першого — виходять такі аудіоальбоми як: «Свято казки», «Свіча», «А роси падають в траву…», «Самота», «А сорочка мамина біла-біла…». Ці альбоми були перевидані в 2007—2008 роках і були випущені нові. Свій перший Гран-прі Наталія Май одержала на Всеукраїнському фестивалі «Боромля-2003» який відбувся у серпні 2003 року на Сумщині. У тому ж 2003 році в місті Сватове Луганської області на Міжнародному фестивалі «Слобожанський Спас» вона також виборола Гран-прі, а пісня «Мамина сорочка» була названа найкращою піснею фестивалю. На Всеукраїнському фестивалі авторської пісні «Обереги України» в місті Кролевець Сумської області у 2004 році Наталія завойовує свій черговий Гран-прі. Ще один Гран-прі у 2005 році вона отримує на Міжнаціональному фестивалі «Родина» в місті Київ. У 2006 році родина Май бере участь у міжнародному фестивалі естрадної пісні «На хвилях Світязя» у місті Луцьк. Гран-прі одноголосно присвоєно Наталії Май та її донькам — Олесі і Станіславі, а виступ родини назвали пісенним дивом України. У 2007 році Наталя Май з піснею «Мамина сорочка» перемогла на міжнародному телевізійному фестивалі «Отчий дім» у місті Донецьк, а ще за рішенням громадського журі здобула приз глядацьких симпатій. 23 червня 2009 року Президент України Віктор Ющенко своїм указом постановив присвоїти Ситник Наталії Михайлівні (Наталії Май) почесне звання «Заслужений артист України». 22 січня 2011 року в Бучі, відбувся гала-концерт 11-го фестивалю «Прем'єра пісні 2010», на якому Наталія Май була визнана «Найкращим автором пісень».
Найціннішим у творчості Наталії Май є те, що вона першою почала активно писати для дітей та молоді українськомовні пісні, що розійшлися по освітніх та культурних закладах України. Це альбоми з піснями та мінусовими фонограмами до них, і нотами до кожної пісні. Ця праця стала неоціненною допомогою в роботі педагогів та культурних працівників міст, районних центрів та сіл. Українські пісні почали співати не тільки на Заході та в Центрі України, а і в Східних, і в Південних областях. Світ побачили такі комплекти: «Мамина сорочка», «Мелодії добра», «Зелений вітер», «Кришталеві роси», «Любіть Україну», «Сонячні крила», «Грай, музико», «Дай Бог», «Найрідніша Україна», «Свято Різдва». Вийшли в світ новорічні авторські мюзикли «Вовк та семеро козенят на новий лад», «Новорічні приключки та Карабасові штучки», «Бремен-шоу» та збірка віршів «Щастя».
З 2005 року в місті Полтава працює Творчий центр Наталії Май, де займається близько сотні дітей з усієї Полтавської області. У центрі їх навчають любити пісню, вільно почувати себе на сцені, впевнено володіти голосом. Вихованці Творчого центру Наталії Май із задоволенням беруть участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях сучасної та народної пісні. Багато з них є переможцями та лауреатами цих конкурсів. В доробку Наталії Май багато пісень які стали всенародними. Для пісень Наталії Май немає кордонів. Вони мають прихильників серед українців Канади, Англії, Італії, Америки та інших країн світу. А в Іспанії «Мамину сорочку» називають гімном української діаспори.


Дорогою матері пішли її доньки Олеся та Станіслава, які також вже завоювали багато нагород на фестивалях пісні. Вони щедро перейняли пісенний дар матері. Олеся має чудовий голос та легко пише музику, також має титул "Найкращий виконавець української естрадної авторської пісні", який отримала на міжнародному фестивалі естрадної пісні "На крилах Світязя". Станіслава Май є лауреатом багатьох всеукраїнських та міжнародних фкстивалів, а також пише вірші. Сестри складають дуєт "Василечки" і досконало володіють багатоголоссям.
100 кращих пісень Наталії Май - http://www.nataliamay.com/100-kraschih-pisen-natalii-maj/
Ютуб-канал Наталії Май https://www.youtube.com/channel/UCOXl6VZ6OW8XEMbflNg-vfw

МАЙБОРОДИ
Відомі українські композитори брати Майбороди народилися в один день – 1 грудня, лише у різні роки: Георгій – 1913-го, Платон – 1918-го — в селі Пелехівщина (нині Глобинський район Полтаської області). Їхні дитинство і юність припали на часи громадянської війни, руїни й голоду. Хто знає, як склалися би долі братів, якби не… музика. Увесь рід Майбородів з давніх-давен жив музикою і народними піснями. «Мій прадід, Федір Майборода, – згадував Платон Іларіонович, – був чумаком. Саме від нього перейняли його внуки (мій батько й два дядьки) любов до народу, його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього». Батько композиторів Іларіон Іванович хоч і закінчив лише три класи церковно-парафіяльної школи, був людиною великої душевної краси. Він вирізнявся широтою інтересів, багато читав і теж мав хист до музики – самотужки вивчив нотну грамоту та навчав її інших. Разом із братом Віктором майстрував музичні інструменти. А мати Дарина Єлисеївна співала в церковному хорі. Батьки підтримували музичні традиції родини, знали багато пісень, грали на різних музичних інструментах. Так і виник у сім’ї Майбородів своєрідний інструментальний ансамбль, що складався зі скрипки, бандури, балалайки та мандоліни. Не дивно, що в такій сім’ї на дзвінкій піснями Полтавщині виростали справжні таланти.
Георгій Іларіонович Майборода - український радянський композитор, брат композитора Платона Майбороди, батько співака Романа Майбороди. Депутат Верховної Ради УРСР 7-9-го скликань. Народився 18 листопада (1 грудня) 1913 року на хуторі Пелехівщині Кременчуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Глобинського району, Полтавської області) в селянській родині. Вчителем співів у нього був палкий шанувальник Лисенкового таланту, ентузіаст своєї справи, подвижник розвитку хорового співу Іван Олександрович Гиренко. У 1932 році закінчив Кременчуцький індустріальний технікум і поїхав техніком-механіком на «Дніпрозаводбуд» у місті Запоріжжі, де протягом кількох років брав участь в музичній самодіяльності, співав в капелі «Дніпробуд». В 1936 році закінчив Київське музичне училище, в 1941 році — Київську консерваторію по класу композиції у Л. М. Ревуцького. Під час німецько-радянської війни воював на фронті, а по її закінченню в 1945–1949 роках навчався в аспірантурі Київської консерваторії під керівництвом Левка Ревуцького. В 1952–1958 роках викладав у Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни. В 1962–1967 роках — секретар, заступник голови Спілки композиторів УРСР, у 1967–1968 роках — голова правління Спілки композиторів УРСР. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Автор опер: «Милана» (лібрето А.Турчинської, 1987 р.), «Арсенал» (лібрето О.Левади і А.Малишка, 1960 р.), «Тарас Шевченко» (лібрето власне, 1964 р.), «Ярослав Мудрий» (лібрето власне за драматичною поемою І.Кочерги, 1973 р.); вокально-симфонічної кантати «Дружба народів» (сл.М.Рильського і О.Новицького, 1948 р.), симфонічних поем «Запорожці» (сл. Л.Забашти, 1954 р.), «Лілея» (за Т.Шевченком, 1939 р.), «Каменярі» (за тв. І.Франка, 1941 р.), «Гуцульська рапсодія» (1951 р.); 4 симфоній для симфонічного оркестру (1940 р., 1952 р., 2-а ред. 1966 р.   «Весняна»; 1976 р., 1989 р.   «Осіння»). Сюїти із музики до трагедії Шекспіра «Король Лір» (1959 р.), Урочиста увертюра (1985 р.), Концерт для голосу з оркестром (1969 р.), Концерт для скрипки з оркестром (1977 р.), Симфонічні варіації (1987 р.), Хори на слова В.Сосюри («Дощ») та М.Рильського («Неначе сон», «На білу гречку впали роси»), Д.Павличка, 12 хорів без супроводу. Романси: «Дума» (сл. Т.Шевченка, 1939 р.), «Розвійтеся з вітром» (сл.І.Франка, 1939 р.), «Весна іде» (сл.Лесі Українки, 1948 р.), «Троянда» (сл.В.Сосюри, 1953 р.), «Запливай же, роженько весела» (сл.А.Малишка), на слова О. Пушкіна, А. Міцкевича, П.Тичини, Т. Масенка, С. Щипачова, В. Симоненка, О. Ющенка. Вокальний цикл «Пісні прощання», пісні для дітей, обробки народних пісень. Музика до драматичних спектаклів, фільмів: «Якби каміння говорило» (1958 р.), «Солдатка» (1959 р.), «Таврія» (1959 р.), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968 р.), «Родина Коцюбинських» (1970 р.), «Ніна» (1971 р.), «Довга дорога в короткий день» (1972 р.).Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 7–9 скликань (1967–1980 роки). Жив у Києві. Помер 6 грудня 1992 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Майборода Платон Іларіонович - композитор, музично-громадський діяч. Брат композитора Георгія Майбороди, лауреат Сталінської премії СРСР (1950), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962), заслужений діяч мистецтв УРСР (1957), народний артист УРСР (1968), народний артист СРСР (1979), член СКУ (1947). ВІн нагороджений орденами Леніна (1960), Трудового Червоного Прапора (1982), Вітчизняної війни ІІ ст. (1985). Удостоєний 1-ї премії за музику до фільму "Літа молодії" на Всесоюзном фестивалі радянських фільмів (Київ, 1959), а також (посмертно) Диплому "За кращу пісню ХХ ст." (2007, пісня "Рідна мати моя"), нагороди й приза "Ніка" за музику до кінофільмів (Росія, 2008).

Народився композитор на хуторі Плеханівщина Глобинського району 1 грудня 1918 р. в селянськії родині, яка в роки голодомору 1932-1933 рр. змушена була переїхати до Запоріжжя. Влітку 1936 р. юнак поїхав до Києва вступати до консерваторії, а через тиждень його батька було заарештовано й страчено як "ворога народу". За рекомендацією Л. Ревуцького Платон був прийнятий до Київського музичного училища, яке закінчив за 2 роки (здав у повному обсязі всі предмети). 1938 р. вступив до Київської консерваторії, паралельно брав лекції з українського фольклору в Д. Ревуцького в Інституті фольклору АН УРСР, їздив із фольклорними експедиціями по різних місцях України: 1939 р. - Полтавщина, збирання народних пісень на поезії Т. Шевченка, 1940 р. - Галичина. Від початку бойових дій у червні 1941 р. Платон Майборода із братом Георгієм воювали в ополченні, потрапили у полон. 1942 р. їм вдалося втекти. 1943 р. із Запоріжжя брати були інтерновані до Катовіц (тепер Польща), де працювали на заводі. Після звільнення міста радянськими військами, влилися до лав 1-го Укр. фронту й закінчили війну в Німеччині. 1945 р.  П. Майборода керував військовим Ансамблю пісні й танцю у Відні (Австрія), звідки його за особистим проханням Л.Ревуцького повернули до Києва для завершення музичної освіти. Закінчив Київську консерваторію. 1947-1949 - викладав теоретичні дисципліни у Київському музучилищі. 1949 разом з поетом О. Ющенком взяв участь у проекті "Герої праці стануть героями наших творів", написав три пісні-портрети про сільських ланкових. Твори, виконані Українським народним хором під орудою Г. Верьовки мали широкий резонанс і стали досить популярними. Від 1948 р. співпрацював з поетом А. Малишком: майже всі 22 спільні твори стали еталонними зразками втілення української мелодичної традиції та національного естетичного мислення, насамперед, ліричної природи. Символи столиці України - "Київський вальс" (початкова фраза багато років була позивними радіостанції "Промінь") і "Білі каштани"; емблемою української школи стала "Пісня про вчительку"; довершеною кантиленою вражають "Ми підем, де трави похилі", "Ти моя вірна любов" та "Колискова", вірність власній історії - "Пісня про козацькі могили"; пісню "Рідна мати моя" ("Рушничок") було перекладено 18-а мовами народів світу, філософська глибина роздумів - "Моя стежина". Плідно співпрацював П. Майборода з поетами М. Рильським, В. Сосюрою, М. Стельмахом, В. Бичком, Д. Луценком, Т. Масенком, М. Нагнибідою, О. Новицьким, В. Симоненком, М. Ткачем, В. Юхимовичем та іншими, написав твори на поезії Т. Шевченка та Лесі Українки. Компонував пісні для різних складів, використовував особливості всіх хорових ансамблів - чоловічих ("Розлягалися тумани"), жіночих ("Колискова"), більшість для мішаного хору, але з виокремленням солістів-корифеїв: чоловічих та жіночих квартетів ("Колгоспний вальс"), однорідних дуетів - чоловічих або жіночих, що, на думку композитора (як і ряду дослідників української пісенності) більше відповідає національній природі ансамблевого співу ("Білі каштани", "Ми підем, де трави похилі"). З-поміж традиційних фольклорних жанрів композитору найпереконливіше за музичною драматургією та художньою образністю вдалося втілити у професіональній творчості жанр думи ("Кров людська - не водиця!", "Партизанська дума"). Його пісні виконували відомі співаки України Н. Матвієнко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, М. Кондратюк, Д. Гнатюк, В. Буймістер, О. Гришко, Р. Майборода, А. Мокренко, В. Бокоч, Т. Винниченко-Майборода, В. Вотріна, О.Таранець, Г.Туфтіна та ін. П.Майбороді належить також музика до 15 вистав Київського, Вінницького та Запорізького драматичних театрів (зокрема, "Не судилось" М. Старицького, "У кожного своя мета" Я. Баша, "Якщо ти любиш" й "Сині роси" М. Зарудного, "Де тирса шуміла" А. Шияна, "Правда й кривда" М. Стельмаха тощо), музика до 17 фільмів кіностудії ім. О. Довженка (зокрема, "Гроза над полями", "Літа молодії", "Дмитро Горицвіт", "Люди не все знають", "Долина синіх скель", "Абітурієнтка" тощо).Однак в історію української духовності митець увійшов, насамперед, як видатний композитор-пісенник. Хоча певною мірою він віддав данину масово-патріотичній (радянській панегіричній) пісні, проте більшість його творів - лірика, що стверджує загально гуманістичні духовні цінності. Пісенна лірика П.Майбороди - етапне явище у розвитку національної музичної культури, яке можливо порівняти з аналогічним західноєвропейським феноменом - пісенною творчістю Ф.Шуберта: в обох випадках жанри субкультури піднялися на високий академічний подіум, не втративши широкої популярності. Помер 8 липня 1989 р. у м. Києві та похований на Байковому кладовищі.
 Не дивно, що родинну музичну династію продовжив ще один Майборода. Син композитора Георгія Іларіоновича Майбороди. Роман Георгійович Майборода — видатний український співак (баритон). Народився 28 серпня 1943 в с. Кирияківка, Глобинського району Полтавської області. Закінчив Київську державну консерваторію імені П. Чайковського у 1971 у Т. Михайлової). З 1971 — соліст Київський театр опери та балету (тепер — Національна опера України). З 1988 — викладач, Київської державної консерваторії імені П. Чайковського (тепер — Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Серед його вихованців — заслужений артист України Сергій Авдєєв. Партії: Микола, Остап («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка), Гаральд, Максим («Ярослав Мудрий», «Арсенал» Г. Майбороди), Салієв («Прапороносці» Білаша), Омар («Купало» Вахнянина), Євгеній Онєгін, Мазепа («Євгеній Онєгін», «Мазепа» Чайковського), князь Ігор («Князь Ігор» Бородіна), Щелканов («Борис Годунов» Мусоргського), Януш («Галька» Монюшка), Фігаро («Севільський цирульник» Россіні), Жермон, ді Луна, Набукко («Травіата», «Трубадур», «Набукко» Верді), Марсель («Богема» Пучіні). Лауреат Всесоюзного конкурсу вокалістів імені Глинки у Вільнюсі (1971, II премія), Міжнародного конкурсу у Тулузі (1974, III премія), гран-прі і золота медаль Міжнародного конкурсу молодих оперних співаків (Софія, 1976). Успішно співав в операх Верді у Ризі, Талліні і Варшаві, у сезони 2000—2001 років був запрошений у Мадридську Королівську оперу. У 2002 році лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. У 1989 році удостоєний звання Народного артиста Української РСР. Пішов зі сцени у 2012 році. Пішов з життя 4 вересня 2018 року.

МЕШКО
20 травня 2016 року вулиця в Полтаві, яка була названа ім"ям Клари Цеткін, перейменована на вулицю Оксани Мешко. Наша землячка, яка 85 років чинила спротив цілій імперії зла спочатку для самозахисту, а потім стала організаторкою цілеспрямованої боротьби за права людини і свого народу, відомої в нашій історії як гельсинський рух. Одна з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60-80-х років минулого століття. Історія її родини – приклад нищення українства, – про це вона сама розповіла в написаному ще в другій половині 70-х років автобіографічному нарисі «Між смертю і життям».
Оксана Яківна Мешко — біолог, учасниця опозиційного руху в Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінської групи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років. Народилася у с. Старі Санжари Новосанжарського району Полтавської області 30 січня 1905 року в багатодітній родині малоземельних селян, із козаків, які ніколи не були кріпаками, а тому зберегли козацький дух. Її батька, відомого садовода Якова Мешка, серед інших односельців взяли заручником («відповідальником») за невиконання волостю продовольчої розкладки, розстріляли 1920 року на Холодній горі в Харкові. Старший брат, 17-річний Євген Мешко, – активний учасник «Просвіти», воював у повстанському загоні отамана Івана Біленького і загинув у Булановому лісі поблизу Старих Санжар. Родину Мешків вигнали з рідного дому, реквізували худобу і все більш-менш цінне майно. Сестри Віра і Катерина та брат Іван розбрелися по світу.1927 року Оксана Мешко вступає на хімічний факультет інституту народної освіти в Дніпропетровську. За час навчання її декілька разів відраховують з інституту «за соцпоходження», але щоразу Оксана виборювала поновлення й 1931 року завершила навчання. Нова біда постукала у двері, коли Оксана під час навчання в Інституті народної освіти поєднала свою долю з викладачем Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії. Після арешту чоловіка, Оксана забрала старшого сина й поїхала до Тамбова, де вже прижився її Федір, згодом привезла туди й другого сина. Планували замкнутися в родинному колі, але застала їх війна, що одразу забрала первістка – одинадцятилітнього Євгена – він загинув під час бомбардування. У травні 1944 року Оксана Яківна повернулася з сином Олесем у Дніпропетровськ і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся чоловік із війни, а 1946-го прибилася з Рівненщини старша сестра Віра – а з нею й нове нещастя.Уперше Оксану Мешко заарештували в лютому 1946 року. Їй та її старшій сестрі Вірі (у заміжжі Худенко), чий син був репресований за участь в УПА, висунули безглузде звинувачення: начебто сестри мали намір учинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова.Допитували 21 ніч поспіль, а вдень не давали спати. Через сім місяців сестрам позаочі винесли вирок: по десять років виправно-трудових таборів в Ухті (Росія). Працювала спочатку в сільгоспзоні, потім перекинули в Іркутські табори, де била камінь, була будівельником.19 лютого 1947 року заарештована в Києві на Львівській площі за звинуваченням у намірі разом із сестрою Вірою вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Вирок — 10 років виправно-трудових таборів. У 1947—1954 роках — в'язень радянських таборів в Ухті (Комі АРСР). У 1954 році комісована як недужа. Вийшла з-за колючого дроту на заслання. Була реабілітована. Паспорт отримала лише в 1956 році та змогла в червні того ж року повернутися до Києва. 11 липня 1956 року отримала реабілітаційне посвідчення.22 травня 1972 заарештована в справі сина — Олеся Сергієнка. Знову почалися обшуки, виклики в КДБ, допити. Один із членів-засновників Української гельсінської групи. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». З червня 1980 року знаходилась два з половиною місяці в камері з хворими на примусовому «обстеженні» в психіатричній лікарні ім. Павлова в Києві.12 жовтня 1980 року — знову обшук. 14 жовтня — новий арешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» в психіатричній лікарні. Звинувачувалась у антирадянській агітації та пропаганді. У січні 1981 року отримала вирок — півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аян (Хабаровський край) на березі Охотського моря. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років. Наприкінці 1985 року повертається із заслання, проживає в Києві.Один з провідників Української Гельсінської Спілки, створеної 7 липня 1988 року на основі Української Гельсінкської Групи, член Координаційної Ради. У червні 1990 року, насамперед зусиллями Оксани Мешко, було поновлено правозахисну діяльність — створено Український комітет «Гельсінкі-90». 2 січня 1991 року перестало битися серце Оксани Яківни Мешко. Похована 5 січня на Байковому кладовищі в могилі мами. У 1995 році на кошти, зібрані громадськістю, на могилі встановлені два козацькі хрести, які витесав з каменю Микола Малишко.
Катерина Яківна Мешко, псевда «Озерська», «Верещак» — діячка ОУН, член УГВР, сестра О. Я. Мешко. Народилася 1910 році, а за іншими даними 1913 році в с. Старі Санжари Новосанжарського району. Після розгрому родини поїхала до Харкова жити й навчатися у дядька Віктора Янка, де й закінчила п'ятирічку в Основі. Опісля переїхала до сестри Оксани в Дніпропетровську, де навчалася в середній школі. Була на Дніпропетровщині наочним свідком ліквідування Православної Церкви, колективізації сіл, та страхіть Голодомору. Працювала токарем на метзаводі в Дніпропетровську, навчалася на робітфаку. 1937 р. виїхала в Москву, де закінчила електромеханічний інститут МЕМІІТ і в 1941 р. повернулася до Дніпропетровська. Залишившись в окупації, ледь уникнула перші арешти та розстріли ОУНівців-мельниківців та інших свідомих українців німецькими гестапівцями. Потім стала працювати в обласній управі, а згодом вступила в бандерівську ОУН(б), яка діяла підпільно на строго конспіративних засадах. 1942 р. переїхала в Ворошиловград, де очолила обласний провід ОУН, одночасно заступаючи референта пропаганди крайового проводу Південно-Східних земель Омеляна Лоґуша, за якого згодом вийшла заміж. Опісля була провідником ОУН Криму. У 1943 разом з О. Лоґушем перебралася на Волинь, працювала в крайовому проводі. У листопаді 1943 організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. Учасник Великого Збору УГВР (11—15 липня 1944 р.). У 1944 р. на доручення Проводу УГВР перебралась з чоловіком за кордон в Європу. 1949 р. переїхала з ним в США, де вдвох брали участь у діяльності Закордонного Представництва УГВР (ЗДПУГВР). Внаслідок виникнення розбіжностей поглядів у середовищах УГВР та ОУН(б) щодо подальшого розвитку визвольних змагань, відійшла з чоловіком від активної участі в еміграційній українській політиці. Померла в 1991 р. в місті Сент-Луїсі, США, де проживала з молодшим сином Євгеном, який від 2007 р. є дияконом УГКЦ.

МЯСОЄДОВИ
Рід Мясоєдових має глибоке дворянське коріння і походить від шляхтича Якова Мясоєда, вихідця з Литви. До стародавнього російського дворянського роду належало багато відомих і визначних особистостей. Деякі з них пов'язали свою долю з полтавським краєм. Серед них художники: батько Г. Г Мясоєдов та син І. Г. Мясоєдов.
Григорій Григорович Мясоєдов народився у селі Паньково Тульської губернії (з 1920-х років село увійшло до складу Орловської губернії) 7 (19) квітня 1834 р. Батько-удівець сам виховував чотирьох дітей і схвалював їхній інтерес до творчості. У орловській гімназії, де навчався Григорій, малюнок викладав професійний художник І. А. Волков, що певною мірою, визначило рішення юнака вступати до Академії мистецтв. Ця подія відбулась 1853 року. Непересічні здібності молодого чоловіка було помічено з перших років навчання в академічному класі історичного живопису. Успіхи талановитого студента кожного року відзначались нагородами. Зрештою, 1861 року роботу Мясоєдова «Вітання молодих в оселі поміщика» було відзначено малою золотою медаллю. Навчання в Академії мистецтв (1958-62) співпало з кризою художньої академічної системи, яка ознаменувалась 1863 року «бунтом чотирнадцяти» її випускників, серед яких були претенденти на велику золоту академічну медаль. Випускник АМ, Григорій Мясоєдов, отримав цю нагороду роком раніше, 1862, за картину «Втеча Григорія Отреп’єва з корчми на литовському кордоні». Нагорода надавала право на закордонну подорож за державний рахунок. У рамках пансіонерського відрядження Мясоєдов відвідав Берлин, Брюссель, Париж, міста Італії та Іспанії. У 1869 році він повернувся в Росію. У Москві пише картину «Заклинання», за яку отримав звання академіка. В кінці 1860-х років, перебуваючи за кордоном, Мясоєдову прийшла ідея організації Товариства передвижників. 16 грудня 1870 року відбулося перше загальне зібрання членів ТПХВ, де було обрано правління, до складу якого увійшов і М'ясоїдів. Він став автором першого статуту ТПХВ і залишався незмінним членом правління протягом сорока років. У 1876 році художник перебрався на хутір поблизу Харкова. Він захопився садівництвом та городництвом. З цього моменту можна відзначити початок спаду в його творчості. Змінюється його відношення до селянського життя. Мясоєдова залучали теми, що розкривають народні повір'я і традиції. В кінці 1880-х живе в Полтаві у великій садибі з садом, парком і ставком. Восени і взимку художник їхав у Крим. Однією з останніх його робіт стала картина «Зріють ниви». У 1890-1900 роках в його творах відчувається впливу салонної живопису. Художник багато працював у графічній техніці. Він створив ескіз театральної завіси і написав декорації для театру в Полтаві. Він також організував школу малювання, написав брошуру по садівництву. Помер Григорій Григорович 18 (31) грудня 1911 року, в своєму маєтку Павленки поблизу Полтави. Григорій М'ясоєдов заповідав поховати себе без церковного обряду на садибі, у саду, поблизу будинку, де він жив понад 20 років. Однак полтавська поліція «з санітарних міркувань» це заборонила. 20 грудня 1911 р. його поховали на міському кладовищі, а 24 грудня (з одержанням дозволу) перепоховали на садибі. У 1912 р. на могилі встановлено обеліск з сірого граніту (висота 2 м) з написом: «Выдающийся русский художник Г. Г. Мясоєдов. 1834—1911». Поруч — рельєфне бронзове зображення палітри з пензлями. На фасаді відновленого за його малюнками будинку встановлено меморіальну дошку. Після смерті М'ясоєдова його син Іван (також художник) влаштував у 1912 і 1913 роках виставки творів батька, а згодом розпродав більшу частину робіт разом з колекцією картин художників-передвижників, яка належала М'ясоєдову. Твори М'ясоєдова зберігаються в Київській національній картинній галереї, Зібранні (колекції) образотворчого мистецтва Градобанку, Полтавському художньому музеї, Третьяковській галереї та ін. На території колишньої садиби тепер розташована Полтавська гравіметрична обсерваторія. Ім'ям Г. Г. М'ясоєдова названо вулицю і провулок.
Хто ж такий Іван Григорович Мясоєдов? Неординарна особистість, український художник, майстер живопису й графіки, представник символізму й модерну, творець поштових марок. Народився 30 вересня (12 жовтня) 1881 року в родині відомого художника-передвижника Г. Г. М'ясоєдова і його другої дружини К. В. Іванової, теж художниці. Григорій Григорович не дозволяв дружині проявляти материнські почуття, а хлопцю вселяв, що його мати — це не мати, а всього лише годувальниця. Зрештою Г. Г. М'ясоєдов, безжалісно відірвавши дитину від матері, довірив його турботам родини свого друга — пейзажиста О. О. Кисельова. З 1889 року Іван жив з матір'ю в родовій садибі Павленки під Полтавою. З 1884 по 1895 роки він відвідував часткову художню школу, організовану в Полтаві його батьком. З 1896 по 1901 успішно навчався в Московському училищі живопису, ліплення й зодчества, брав активну участь в учнівських художніх виставках і, закінчивши училище, здобув звання «некласного художника». Це дало йому можливість, минаючи попередні загальні класи, зробити в 1907 в батальну майстерню Імператорської Академії мистецтв, яку він закінчив в 1909. У це ж час або трохи пізніше І. Г. М'ясоєдов відвідував майстерню по гравюрі, керовану відомим російським гравером професором В. В. Мате. Ще студентом училища Іван М'ясоєдов захопився силовим спортом, тому навчання в академії він поєднував із заняттями в Санкт-Петербурзькому атлетичному товаристві графа Г. І. Рібоп'єра. На Всеросійському чемпіонаті з важкої атлетики, проведеному 1909 року, Іван виграв II приз у середній вагової категорії. В 1911, після смерті батька, Іван Григорович повертається в Полтаву. Іван будучи прихильником культу античності, що домінував на початку XX століття в Академії мистецтв, усіляко пропагував красу голого тіла. В 1911 році в збірнику «Нагота на сцені» за редакцією М. М. Евреінова М'ясоєдов опублікував на цю тему маніфест. Він професійно захоплювався фотографією. Створив серію фотокомпозицій на історичні та міфологічні теми, де знімався в оголеному виді, зображаючи Бахуса, Меркурія й античних героїв. У своєму маєтку в Павленках Іван створив щось типу художньо-філософського об'єднання однодумців, яке назвав «Садом богів». Тут в 1912–1913 організує посмертні виставки батькових творів і зібраних ним колекцій, продовжує працювати художником і водночас виступає в цирку як професійний борець і гирьовик. Не втратив М'ясоєдов і зв'язків з художнім світом Санкт-Петербурга, зазвичай виставляючи свої нові твори на «весняних» виставках у залах Академії мистецтв. Він підтримував стосунки з різними художніми колами столиці, займався оформленням низки видань, брав участь у випуску присвяченого спорту петербурзького журналу «Геркулес». Небагато пізніше І. М'ясоєдов став ректором одного з київських художніх навчальних закладів. В 1912 взяв шлюб з італійською танцівницею й артисткою цирку Мальвіною Вернічи. Якийсь час подружжя жило в Павленках, де побудували новий двоповерховий будинок в італійському стилі. Під час громадянської війни виїхав у Крим. Тут у 1919 служив художнім кореспондентом в армії Антона Денікіна. Після її розгрому художника ледь не розстріляли червоноармійці. У 1921 через Севастополь на німецькому кораблі «Вигберт» евакуювався із Криму в Константинополь, звідти в Трієст, потім у Баварію й, нарешті, улаштувався в Берліні. Володіючи неабиякою майстерністю малювальника й гравера, він успішно підробляв паперові грошові купюри, зокрема, англійські фунти й американські долари, а його дружина Мальвіна Вернічи їх збувала. В 1923 їх заарештували. Іван М'ясоєдов провів три роки в Моабитській в'язниці. В 1933 його знову заарештували за фальшиво-монетництво. Другий термін з 1933 до 1934 відбував у німецькому місті Лукау. Після визволення М'ясоєдов разом з дружиною й донькою їде в Ригу (Латвія). Звідти, за фальшивими паспортами на ім'я чехословацьких громадян Євгенія й Мальвіни Зотових, родина М'ясоєдових перебирається в Бельгію. В 1938 родина Зотових-М'ясоєдових поселилася в столиці князівства Ліхтенштейн Вадуці. Тут він вів життя придворного художника, створюючи портрети членів місцевого князівського дому й ескізи поштових марок. В 1946 році Чехословацьке генеральне консульство виявило місцезнаходження проживаючих у Ліхтенштейні з фальшивими паспортами Євгенія й Мальвіни Зотових, про що сповістило уряд країни. Зотових позбавили громадянства. В 1948 році Іван Григорович знову потрапив під арешт «за спробу підробки державних кредитних паперів». Ліхтенштейнський суд присудив йому два роки ув'язнення. У 1953 родина М'ясоєдових переїжджає в Аргентину. Під час поїздки Іван Григорович важко занедужав і 27 липня 1953, через три місяці після прибуття в Буенос-Айрес, помер від раку печінки.Творча спадщина І. Г. М'ясоєдова становить приблизно 4000 творів (які виявили). Це картини, гуаші, пастелі, офорти, фотографічні й текстильні роботи, поштові марки, документальні матеріали. Значна частина — близько 3200 експонатів перебуває в колекції Фонду Є. Зотова — І. М'ясоєдова у Вадуці. Більше половини творів майстра придбано фондом на пожертвування, зокрема, в онуків художника Мішеля і Наніти Модлер. Колекція робіт, що належить до раннього періоду творчості І. М'ясоєдова, належить Полтавському художньому музею. Вона містить понад 20 мальованих і кілька графічних робіт, які потрапили в музей із садиби автора. До німецько-радянської війни в експозиції було 67 творів. Припускають, що багато робіт художника разом з іншими коштовними експонатами вивезли німці, коли окупували Полтаву. Вважається також, що до значних втрат призвела пожежа в полтавській галереї в 1943 році. У рік 100-річчя від дня народження художника, в 1981 році, художнє товариство князівства Ліхтенштейн створило комісію зі збирання й вивчення творчої спадщини Є. Зотова—І. М'ясоєдова — «Архів професора Є. Зотова», пізніше перетворену в постійний фонд «професора Євгенія Зотова—Івана М'ясоєдова». У картотеці фонду налічується біля чотирьох тисяч спеціальних анкет — карток про окремі твори художника. В архів потрапили не лише його роботи, що залишилися в приватних руках, але й твори, що належать родині художника. Велику допомогу в створенні фонду надала донька художника Ізабелла Вернічи фон Мигке-Колланде, танцівниця, хореограф і балетмейстер, що проживала в Мюнхені. В 1996 році пошта Ліхтенштейну випустила три марки із серії «Художники Ліхтенштейну», на яких відтворені картини І. М. М'ясоєдова (Євгена Зотова) і конверт із портретом художника.

пʼятниця, 22 травня 2020 р.

Краєзнавча розвідка «Книжкова колекція Петра Ротача у фонді відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського»


Петро Петрович Ротач (1925–2007) – відомий громадськості передовсім як письменник та літературознавець. Народився на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту (що нині у межах с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області). Чи не вперше у радянських наукових часописах він підняв із небуття гроно імен полтавських істориків і. Ф. Павловського, Л. В. Падалку, П. І. Бодянського, В. О. Щепотьєва та багатьох інших. Упродовж 1965-1971 рр. ще молодий тоді літературознавець опублікував у журналі «Архіви України» матеріали до біобібліографічного словника «Літературна Полтавщина», де увів до наукового обігу біографії 577 письменників та літераторів, у тому числі репресованих. Головним об’єктом його численних літературознавчих зацікавлень став Тарас Шевченко. Тож завдяки Ротачеві сьогодні маємо унікальну двотомну працю «Полтавська Шевченкіана», у якій – сотні піднятих з небуття імен.
На одній із зустрічей у Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В. Г. Короленка) Петро Петрович розповідав, що працюючи над рукописом статті «Бібліотеку мою заповідаю…» [про бібліотеку М. І. Гнідича], розмірковував, кому б передати свою унікальну колекцію. Природньо, що приватна бібліотека становить величезну культурну цінність, а також відіграє значну роль у вивченні особи її власника, часу, середовища, в якому він проживає та є віддзеркаленням його інтересів. Петро Ротач вирішив подарувати своє зібрання декільком установам: ДАПО (це один із найцінніших особових фондів (ф. 9092), який нараховує 1469 справ за 1838–2007 рр.); ПНПУ ім. В. Г. Короленка (790 прим. книг та періодичних видань) та відділу краєзнавства обласної наукової бібліотеки (668 прим.).
Свою колекцію книжок Петро Петрович Ротач особисто періодично протягом кількох років передавав до фонду відділу краєзнавства. Так, у 1993 році до фонду відділу надійшло 40 примірників видань; у червні 1994 р. - 110 прим, у серпні – 25 прим.; у квітні 1995 р. – 59 прим., у серпні та вересні по 50 прим.; у 1996 р. – 60 прим. До книжок додавався друкований список, у якому крім бібліографічного опису, вказувалося на наявність дарчого напису, екслібрису або різних приміток. Остаточно колекцію сформовано у 2003 році. Вона складається із 668 книг зрізних галузей знань – філософія, історія, культура, релігія, освіта, мистецтво, літературознавство, бібліотекознавство та художня література. До неї увійшли також авторські примірники газет (43 прим.) та журналів (51 прим.). Більшість видань колекції - з автографом П. Р.
Серед найстаріших книжок – двотомник Г. Бічер-Стоу «Хижина дяди Тома», надрукована у Санкт-Петербурзькому видавництві Суворіна у 1899 році. На титульному листі – печатка Константин Николаевичъ ЧАПЛИНЪ. На форзаці виведено літери – Ч. Г. К. 25.Х.46.
Цей двотомник потрапив до бібліотеки П. Р. у 1947 році, про що свідчить напис олівцем на форзаці у кінці книжки: «Після мого від’їзду з села книжечку оберігав мій батько Петро Федотович Ротач. Потім вона опинилась у Полтаві. Але хочеться її повернути в рідні місця. Я придбав її в 1947 р. в Сильченковому [село Талалаївського р-ну Чернігівської обл.] в Кисника... 27.ІІІ.90».
У кінці книжки (Т.1) над змістом написана адреса «Сумская область Талалаївський район Село Слобидка» і підпис. На наступній сторінці П. Ротач написав: «Це розпис Володі Безпальчого. Давно нема в живих мого друга. Все, все пам’ятається, мовби воно було вчора... і все таке дороге! 15.Х.86».
Цікавою є історія колекційної книжки О. Грибоєдова «Горе от ума» (С.-Пб., 1874) з передмовою Ів. Гарусова. Декілька перших і останніх сторінок не збереглося. На форзаці впоперек напис – «1960. 6 школа. З макулатури». На наступній сторінці літературознавець зазначив: «Ця книга слугувала мені в роботі в заочній школі та інституті». На авантитулі – витримки (написані від руки П. Ротачем) із статті П. Краснова «Предназначенная пережить», надруковна у другому номері журналу «В мире книг» за 1975 рік: «Большой вред комедии нанесло издание под редакцией Гарусова...Сто двадцать девять стихов, включенных в это издание, не были грибоедовскими, и все же на протяжении последних сорока лет приписывались автору «Горя от ума». Извращали смысл комедии и комментарии Гарусова...».
Серед найстаріших книжок зберігаються декілька, придбаних П. Ротачем з бібліотеки Корженевського - оповідання О. Купріна «Ночная смѣна» (Ростов-на-Дону, 1904), збірка оповідань «Только часѣ» (Ростов-на-Дону, 1903) та «Пѣсни Труда» (Ростов-на-Дону, 1903). До них прикріплені клаптики цупкого паперу з написом: «Кобеляки. Придбав 7.ІХ.1974. П. Р. Із бібліотеки Корженевського-Кобеляки».

Є в бібліотеці П. Ротача книжка з оповіданнями Пилипа Капельгородського. Цікавим для дослідників буде напис В. Зіньковського на форзаці: «Имя Филиппа Осиповича для меня – особая, глубокая память. Он, по-настоящему, был моим первым школьным учителем и примером молодого, воодушевленного общественного деятеля. А потом – его жизнь, написанное им, которое он мне высылал, встречи и откровенные разговоры – оставили, доверили мне много о его деятельной, чуткой, а поэтому и сложной, много пережившей натуре. 21. ІІ-1967 г. Майкоп. 25 л. со дня смерти Ф. О.».
Значну цінність становлять книжки Василя Ващенка «Словник полтавських говорів» (Х., 1960) та «Полтавські говори (Х., 1957)», в яких подано науковий опис сучасних полтавських говорів та шляхи їх дослідження. На титульній сторінці першої книги – автограф Ващенка і напис «Не забуду ніколи про Полтавщину», а на форзаці рукою Петра Ротача написано «Шкода, що я не
записував чужих слів, особливо [...] слова, які чув у дитинстві в С. і які [...]
забулись (а може там уже й зникли)». Друга книга також містить дарчий напис
«Вельмишановному Петрові Петровичу Ротачу від автора. 26.Х.77».
Дарчі написи на книжках визначають коло спілкування письменника. Багато видань з колекції містять автографи літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, журналістів, письменників та поетів.
Подібність доль поєднала на цілих 30 літ «цих двох мужніх і красивих людей» - Феодосія Рогового і Петра Ротача. Особливо гаряче Петро Ротач сприйняв вихід роману Ф. Рогового «Свято останнього млива» (написаний 1972, виданий 1982, Шевченківська премія 1992). У листі П. Р. до Феодосія Рогового від 31 жовтня 1982 року читаємо: «Доброго здоров’я, Феодосію Кириловичу!Не можу не написати тобі кілька слів після того, як прочитав «Свято останнього млива». Скажу коротко: молодець ти!... Стиль твого письма – ліричний – сильніший, ніж у Гончара. Це я тобі кажу, як відчуваю... Ну а мова – це окрема стаття. Я напідкреслював у книзі чимало слів, які чую вперше, чимало новотворів, до яких не висловиш претензій: зрозумілі, свіжі, красиві. Мова ллється плавно, як лилася колись вода Сули. Ти й філософ, я підкреслив не один «крилатий вислів»... П. С. І все-таки я хочу, щоб книжка твоя була в мене з автографом...». Феодосій Кирилович прохання виконав. Він подарував свою книжку П. Ротачу, але у перекладі російською - «Праздник последнего помола» - з дарчим написом«Нам би в житті більше ласки. Та довір'я. І Тобі також, Петре Петровичу. Автор». На звороті титульної сторінки П. Ротач, ніби на підтвердження своїх слів у листі, написав: «Одне з достоїнств роману - мова. В перекладі втрачено первозданну красу і принадність. 11.08.87».
Дружні стосунки пов’язували нашого земляка з літературознавецем, письменником, журналістом Леонідом Большаковим. На книзі Л. Большакова «Нет ничего дороже» (Х., 1979) напис: «Петру Петровичу Ротачу в пополнение его «большаковианы». Жму руку. 22IV79». Усього в колекції П. Ротача 11 книг Л. Большакова з автографами.

Багато видань книжкового зібрання містять дарчі написи та автографи видатних полтавських письменників Федора Гаріна, Анатолія Гальченка, Володимира Мирного та багатьох інших. Пропонуємо з деякими ознайомитися нижче.
Від письменника Юрія Дмитренка зберігся наступний запис: «Шановному Петрові Петровичу від автора з побажанням добра і гараздів на тяжкому літературному полі».
Дарчий напис від поета Олега Головка на збірці «Стежка до рідної хати» (К., 1963) по-своєму характеризує постать П. Р.: «Великому Полтавському і Всеукраїнському книголюбові та бібліографові Петрові Петровичу Ротачу від автора. 25. ІХ.68 р. Кременчук».
Письменник Федір Кравченко на книзі «Любовь и гнев», присвяченій Т. Г. Шевченку, написав: «А. А. и П. П. Ротач – для пополнения полезной в каждом доме «Шевченкианы...» Москва. 8/VI-70 г». Пройдуть роки і вийде в світ двотомне регіональне енциклопедичне видання «Полтавська Шевченкіана» Петра Петровича Ротача!
Фольклорист та мистецтвознавець Володимир Данилейко у книзі про становлення та діяльність Українського народного хору імені Григорія Верьовки «Повість про народний хор» (К., 1970), високо цінуючи думку Петра Ротача, написав: «Погляньте, Петре Петровичу, чи не цвілими, не дай Бог, словами, мовлено про нашу пісню тут? - В. Д.».
Народна поетеса Марфа Сидорівна Бондаренко з самого дитинства складала вірші, пісні, та приказки. Починала авторка свій творчий шлях майже не знаючи грамоти. Книжка з дарчим написом від авторки говорить про щире бажання Петра Ротача прийти на допомогуі зробити все від нього залежне: «Петру Петровичу Ротачу на згадку про зустрічі у мене дома на вулиці Сакко 23, де читали розбірали мої твори і П. П. допомагав мені як малопісемній жінці у літературній справі. З щирою подякою і побажаннями всього кращого в житті». Про допомогу молодим літераторам свідчить і цей напис на збірці поезій «Голоси молодих» (Х., 1969): «Вам зобов’язаний я тим, що почав друкуватись. Вам, Петро Петрович, і дарю перший ужинок. 7. ХІІ. 70 р. З пошаною К. Наріжний».
У 1942 році П. Р. забирають до Німеччини як остарбайтера.Нелегку долю літературознавця розділив політв’язень 1947-1953 рр. Михайло Григорович Іванченко: «Побратимові по невільницькій остарбайтерській поезії дорогому Петрові Петровичу Ротачу на добру згадку щиро Михайло Іванченко. 20 липня 1993 р. с. Гусакове на Звенигордщині».
На одній із художніх книг зустрічаємо дарчий напис: «Петру Петровичу с глубоким уважением и на память Ваш ученик Олег Кирдан. 18 июня 1961 г.».
Важливим елементом кожного книжкового зібрання є також екслібриси власника колекції та екслібриси на книжках, подарованих власнику.
Як справжній бібліофіл П. Ротач помічав деякі книжки своєї бібліотеки екслібрисами. У його колекції знайдено п"ять художньо зроблених екслібрисів і декілька варіантів, намальованих ним від руки. На одному екслібрисі написано «Книгозбірня Петра Ротача», на двох інших – «Книга Петра Ротача». Всі екслібриси чорно-білі. На екслібрисах, намальованих П. Ротачем, зображено розкриту книжку з написом «Книга П. Ротача», на іншому - сова на книжці Б. Грінченка, слово «Exlibrs» та ініціали «П. Р.».

Починаючи з 60-х років ХХ ст., літературознавець прискіпливо збирав та впорядковував відомості про перебування Тараса Шевченка в Полтавській губернії, місця, які він відвідував, людей, з якими спілкувався, про митців і мистецькі колективи, що торкалися шевченківської тематики у своїй творчості. Один з екслібрисів присвячений саме цій темі. Згадаємо, що перший художній шевченківський екслібрис було виконано 1917 року на західноукраїнських землях Оленою Кульчицькою. Перше портретне зображення Шевченка в екслібрисі датоване 1935 роком і належить грузинському художникові Володимиру Цілосані. Збагатив екслібрисну шевченкіану і полтавський художник Євген Путря, який на замовлення Петра Ротача створив екслібрис, де зображено портрет Тараса Шевченка, обрамлений написом «Шевченкіана Петра Ротача», під портетом – орач обробляє волами поле і напис «Орися ж ти, моя ниво».
У колекції краєзнавця є декілька книжок з екслібрисами дарувальників. Привертає увагу невеличка за форматом книжечка Якова Гудемчука «Примор’я». Надрукована у Варшаві у 1980 році. На ній екслібрис Якова Гудемчука та наклеєна записка: «Шановний Товаришу! Посилаю Вам нашу нову поетичну ластівку...». Рукою П. Ротача написано: «Одержано 16.5.80. Полтава».
Цікавою для книголюбів буде книга В. Кокосова «На Карийской каторге», видана у Читі 1955 року, яка є бібліографічною рідкістю. Редактор - Евген Дмитрович Петряєв, учений-краєзнавець, бібліофіл. На книзі міститься екслібрис Петряєва та дарчий напис: «П. П. Ротачу Примите, дорогой Петр Петрович, на память от составителя эту многострадальную и давно исчезнувшую книгу о людских несчастьях. 4 сент. 1966. Киров на Вятке». До речі, особиста колекція книжок Петряева визнанана книжковою пам’яткою на федеральному рівні. 

Від письменника Василя Осокіна Петро Петрович отримав книжку «Жемчужины Подмосковья» (1972) з написом «Петро Петровичу Ротачу на самую добрую память от автора. 24.ХІ.72». Ця книга цінна ще й тим, що містить екслібрис автора. 
На книзі Бориса Олександровича Ручьева «Магинт-гора» (1972) дарчий напис від Л. Ганца «Уважаемому Петру Петровичу от одного из исследователей творчества Бориса Ручьева» та екслібрис «Из книг Б. А. Ручьёва» (автор - художник Ф. Разін, Магнітогорськ).

Є в колекції книг письменника ще одне рідкісне двотомне видання – твори Спиридона Черкасенка (Київ-Відень, 1920). (Це ім’я було викреслене з літературного процесу й заборонене в Україні ще на початку 20-х років ХХ ст. І тільки після проголошення незалежності України С. Черкасенко зайняв належне місце в історії української літератури). На книгах розміщені екслібриси М. Петренка. 
Є в колекції Петра Ротача збірник науково-популярних нарисів
письменника та краєзнавця Михайла Іванченка «Дивосвіт прадавніх слов"ян» (К.,1991), це перша книжка письменника. На ній дарчий напис: «Дорогому Петрові Петровичу Ротачу на згадку про наші юнацькі тернисті шляхи до Музи, на добро щиро Михайло Іванченко. с. Гусакове на Звенигородщині 4 червня 1991 р.». У книзі зберігся лист до Петра Ротача: «Дорогий Петре Петровичу! Ось і вийшло в світ оце моє «євангеліє від Михайла». Хотілось би знати Вашу думку про книжечку. А також діждатися навзаєм і Вашої книги. Хай Вам щастить! Мих.
Іванченко».
Краєзнавець, педагог, один із фундаторів історичного краєзнавства Черкащини – Михайло Пономаренко – залишив свій автограф на першому томі повного зібрання творів Григорія Сковороди (К., 1973): «На спогад про спільні мандри на Сковородинських стежках у дні 250-річчя від дня народження великого українця – Петрові Ротачу. Михайло Пономаренко. Златоград на Черкащині. 1.12.1973».
Природньо, всі названі книги мають культурну, історичну та меморіальну ціність.  
У 2017 році вийшов друком у полтавському видавництві "АСМІ" "Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача" з бібліографічної серії «Бібліотечні колекції», в якому зібрана інформація про книжкову спадщину Петра Ротача та його особовий фонд, що зберігає Державний архів Полтавської області.