понеділок, 25 травня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (М)

 МАЙ
Наталія Михайлівна Май— автор, композитор і виконавець, заслужена артистка України, керівник творчого центру Наталії Май Полтавського міського будинку культури, директор благодійного фонду сприяння розвитку культури та підтримки обдарованих дітей та молоді «Горлиця».

Народилася Наталія Михайлівна Ситник (Май) у місті Свердловську (нині Довжанськ) Луганської області 25 травня 1968 року. У 1980 році переїжджає з родиною на Полтавщину, на Малу Батьківщину своєї матері, де і закінчила Великобагачанську музичну школу. Із самого юного віку вона відчуває тягу до української народної пісні, яка передалася їй від бабусі і матері. У 1985 році Наталія Май закінчила Полтавське музичне училище імені М. В. Лисенка, починає писати перші пісні. У 2000 році виходить її перший аудіоальбом «Василечки», в якому дитячі пісні виконують доньки Наталії Май - Олеся та Станіслава. Після першого — виходять такі аудіоальбоми як: «Свято казки», «Свіча», «А роси падають в траву…», «Самота», «А сорочка мамина біла-біла…». Ці альбоми були перевидані в 2007—2008 роках і були випущені нові. Свій перший Гран-прі Наталія Май одержала на Всеукраїнському фестивалі «Боромля-2003» який відбувся у серпні 2003 року на Сумщині. У тому ж 2003 році в місті Сватове Луганської області на Міжнародному фестивалі «Слобожанський Спас» вона також виборола Гран-прі, а пісня «Мамина сорочка» була названа найкращою піснею фестивалю. На Всеукраїнському фестивалі авторської пісні «Обереги України» в місті Кролевець Сумської області у 2004 році Наталія завойовує свій черговий Гран-прі. Ще один Гран-прі у 2005 році вона отримує на Міжнаціональному фестивалі «Родина» в місті Київ. У 2006 році родина Май бере участь у міжнародному фестивалі естрадної пісні «На хвилях Світязя» у місті Луцьк. Гран-прі одноголосно присвоєно Наталії Май та її донькам — Олесі і Станіславі, а виступ родини назвали пісенним дивом України. У 2007 році Наталя Май з піснею «Мамина сорочка» перемогла на міжнародному телевізійному фестивалі «Отчий дім» у місті Донецьк, а ще за рішенням громадського журі здобула приз глядацьких симпатій. 23 червня 2009 року Президент України Віктор Ющенко своїм указом постановив присвоїти Ситник Наталії Михайлівні (Наталії Май) почесне звання «Заслужений артист України». 22 січня 2011 року в Бучі, відбувся гала-концерт 11-го фестивалю «Прем'єра пісні 2010», на якому Наталія Май була визнана «Найкращим автором пісень».
Найціннішим у творчості Наталії Май є те, що вона першою почала активно писати для дітей та молоді українськомовні пісні, що розійшлися по освітніх та культурних закладах України. Це альбоми з піснями та мінусовими фонограмами до них, і нотами до кожної пісні. Ця праця стала неоціненною допомогою в роботі педагогів та культурних працівників міст, районних центрів та сіл. Українські пісні почали співати не тільки на Заході та в Центрі України, а і в Східних, і в Південних областях. Світ побачили такі комплекти: «Мамина сорочка», «Мелодії добра», «Зелений вітер», «Кришталеві роси», «Любіть Україну», «Сонячні крила», «Грай, музико», «Дай Бог», «Найрідніша Україна», «Свято Різдва». Вийшли в світ новорічні авторські мюзикли «Вовк та семеро козенят на новий лад», «Новорічні приключки та Карабасові штучки», «Бремен-шоу» та збірка віршів «Щастя».
З 2005 року в місті Полтава працює Творчий центр Наталії Май, де займається близько сотні дітей з усієї Полтавської області. У центрі їх навчають любити пісню, вільно почувати себе на сцені, впевнено володіти голосом. Вихованці Творчого центру Наталії Май із задоволенням беруть участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях сучасної та народної пісні. Багато з них є переможцями та лауреатами цих конкурсів. В доробку Наталії Май багато пісень які стали всенародними. Для пісень Наталії Май немає кордонів. Вони мають прихильників серед українців Канади, Англії, Італії, Америки та інших країн світу. А в Іспанії «Мамину сорочку» називають гімном української діаспори.


Дорогою матері пішли її доньки Олеся та Станіслава, які також вже завоювали багато нагород на фестивалях пісні. Вони щедро перейняли пісенний дар матері. Олеся має чудовий голос та легко пише музику, також має титул "Найкращий виконавець української естрадної авторської пісні", який отримала на міжнародному фестивалі естрадної пісні "На крилах Світязя". Станіслава Май є лауреатом багатьох всеукраїнських та міжнародних фкстивалів, а також пише вірші. Сестри складають дуєт "Василечки" і досконало володіють багатоголоссям.
100 кращих пісень Наталії Май - http://www.nataliamay.com/100-kraschih-pisen-natalii-maj/
Ютуб-канал Наталії Май https://www.youtube.com/channel/UCOXl6VZ6OW8XEMbflNg-vfw

МАЙБОРОДИ
Відомі українські композитори брати Майбороди народилися в один день – 1 грудня, лише у різні роки: Георгій – 1913-го, Платон – 1918-го — в селі Пелехівщина (нині Глобинський район Полтаської області). Їхні дитинство і юність припали на часи громадянської війни, руїни й голоду. Хто знає, як склалися би долі братів, якби не… музика. Увесь рід Майбородів з давніх-давен жив музикою і народними піснями. «Мій прадід, Федір Майборода, – згадував Платон Іларіонович, – був чумаком. Саме від нього перейняли його внуки (мій батько й два дядьки) любов до народу, його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього». Батько композиторів Іларіон Іванович хоч і закінчив лише три класи церковно-парафіяльної школи, був людиною великої душевної краси. Він вирізнявся широтою інтересів, багато читав і теж мав хист до музики – самотужки вивчив нотну грамоту та навчав її інших. Разом із братом Віктором майстрував музичні інструменти. А мати Дарина Єлисеївна співала в церковному хорі. Батьки підтримували музичні традиції родини, знали багато пісень, грали на різних музичних інструментах. Так і виник у сім’ї Майбородів своєрідний інструментальний ансамбль, що складався зі скрипки, бандури, балалайки та мандоліни. Не дивно, що в такій сім’ї на дзвінкій піснями Полтавщині виростали справжні таланти.
Георгій Іларіонович Майборода - український радянський композитор, брат композитора Платона Майбороди, батько співака Романа Майбороди. Депутат Верховної Ради УРСР 7-9-го скликань. Народився 18 листопада (1 грудня) 1913 року на хуторі Пелехівщині Кременчуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Глобинського району, Полтавської області) в селянській родині. Вчителем співів у нього був палкий шанувальник Лисенкового таланту, ентузіаст своєї справи, подвижник розвитку хорового співу Іван Олександрович Гиренко. У 1932 році закінчив Кременчуцький індустріальний технікум і поїхав техніком-механіком на «Дніпрозаводбуд» у місті Запоріжжі, де протягом кількох років брав участь в музичній самодіяльності, співав в капелі «Дніпробуд». В 1936 році закінчив Київське музичне училище, в 1941 році — Київську консерваторію по класу композиції у Л. М. Ревуцького. Під час німецько-радянської війни воював на фронті, а по її закінченню в 1945–1949 роках навчався в аспірантурі Київської консерваторії під керівництвом Левка Ревуцького. В 1952–1958 роках викладав у Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни. В 1962–1967 роках — секретар, заступник голови Спілки композиторів УРСР, у 1967–1968 роках — голова правління Спілки композиторів УРСР. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Автор опер: «Милана» (лібрето А.Турчинської, 1987 р.), «Арсенал» (лібрето О.Левади і А.Малишка, 1960 р.), «Тарас Шевченко» (лібрето власне, 1964 р.), «Ярослав Мудрий» (лібрето власне за драматичною поемою І.Кочерги, 1973 р.); вокально-симфонічної кантати «Дружба народів» (сл.М.Рильського і О.Новицького, 1948 р.), симфонічних поем «Запорожці» (сл. Л.Забашти, 1954 р.), «Лілея» (за Т.Шевченком, 1939 р.), «Каменярі» (за тв. І.Франка, 1941 р.), «Гуцульська рапсодія» (1951 р.); 4 симфоній для симфонічного оркестру (1940 р., 1952 р., 2-а ред. 1966 р.   «Весняна»; 1976 р., 1989 р.   «Осіння»). Сюїти із музики до трагедії Шекспіра «Король Лір» (1959 р.), Урочиста увертюра (1985 р.), Концерт для голосу з оркестром (1969 р.), Концерт для скрипки з оркестром (1977 р.), Симфонічні варіації (1987 р.), Хори на слова В.Сосюри («Дощ») та М.Рильського («Неначе сон», «На білу гречку впали роси»), Д.Павличка, 12 хорів без супроводу. Романси: «Дума» (сл. Т.Шевченка, 1939 р.), «Розвійтеся з вітром» (сл.І.Франка, 1939 р.), «Весна іде» (сл.Лесі Українки, 1948 р.), «Троянда» (сл.В.Сосюри, 1953 р.), «Запливай же, роженько весела» (сл.А.Малишка), на слова О. Пушкіна, А. Міцкевича, П.Тичини, Т. Масенка, С. Щипачова, В. Симоненка, О. Ющенка. Вокальний цикл «Пісні прощання», пісні для дітей, обробки народних пісень. Музика до драматичних спектаклів, фільмів: «Якби каміння говорило» (1958 р.), «Солдатка» (1959 р.), «Таврія» (1959 р.), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968 р.), «Родина Коцюбинських» (1970 р.), «Ніна» (1971 р.), «Довга дорога в короткий день» (1972 р.).Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 7–9 скликань (1967–1980 роки). Жив у Києві. Помер 6 грудня 1992 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Майборода Платон Іларіонович - композитор, музично-громадський діяч. Брат композитора Георгія Майбороди, лауреат Сталінської премії СРСР (1950), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962), заслужений діяч мистецтв УРСР (1957), народний артист УРСР (1968), народний артист СРСР (1979), член СКУ (1947). ВІн нагороджений орденами Леніна (1960), Трудового Червоного Прапора (1982), Вітчизняної війни ІІ ст. (1985). Удостоєний 1-ї премії за музику до фільму "Літа молодії" на Всесоюзном фестивалі радянських фільмів (Київ, 1959), а також (посмертно) Диплому "За кращу пісню ХХ ст." (2007, пісня "Рідна мати моя"), нагороди й приза "Ніка" за музику до кінофільмів (Росія, 2008).

Народився композитор на хуторі Плеханівщина Глобинського району 1 грудня 1918 р. в селянськії родині, яка в роки голодомору 1932-1933 рр. змушена була переїхати до Запоріжжя. Влітку 1936 р. юнак поїхав до Києва вступати до консерваторії, а через тиждень його батька було заарештовано й страчено як "ворога народу". За рекомендацією Л. Ревуцького Платон був прийнятий до Київського музичного училища, яке закінчив за 2 роки (здав у повному обсязі всі предмети). 1938 р. вступив до Київської консерваторії, паралельно брав лекції з українського фольклору в Д. Ревуцького в Інституті фольклору АН УРСР, їздив із фольклорними експедиціями по різних місцях України: 1939 р. - Полтавщина, збирання народних пісень на поезії Т. Шевченка, 1940 р. - Галичина. Від початку бойових дій у червні 1941 р. Платон Майборода із братом Георгієм воювали в ополченні, потрапили у полон. 1942 р. їм вдалося втекти. 1943 р. із Запоріжжя брати були інтерновані до Катовіц (тепер Польща), де працювали на заводі. Після звільнення міста радянськими військами, влилися до лав 1-го Укр. фронту й закінчили війну в Німеччині. 1945 р.  П. Майборода керував військовим Ансамблю пісні й танцю у Відні (Австрія), звідки його за особистим проханням Л.Ревуцького повернули до Києва для завершення музичної освіти. Закінчив Київську консерваторію. 1947-1949 - викладав теоретичні дисципліни у Київському музучилищі. 1949 разом з поетом О. Ющенком взяв участь у проекті "Герої праці стануть героями наших творів", написав три пісні-портрети про сільських ланкових. Твори, виконані Українським народним хором під орудою Г. Верьовки мали широкий резонанс і стали досить популярними. Від 1948 р. співпрацював з поетом А. Малишком: майже всі 22 спільні твори стали еталонними зразками втілення української мелодичної традиції та національного естетичного мислення, насамперед, ліричної природи. Символи столиці України - "Київський вальс" (початкова фраза багато років була позивними радіостанції "Промінь") і "Білі каштани"; емблемою української школи стала "Пісня про вчительку"; довершеною кантиленою вражають "Ми підем, де трави похилі", "Ти моя вірна любов" та "Колискова", вірність власній історії - "Пісня про козацькі могили"; пісню "Рідна мати моя" ("Рушничок") було перекладено 18-а мовами народів світу, філософська глибина роздумів - "Моя стежина". Плідно співпрацював П. Майборода з поетами М. Рильським, В. Сосюрою, М. Стельмахом, В. Бичком, Д. Луценком, Т. Масенком, М. Нагнибідою, О. Новицьким, В. Симоненком, М. Ткачем, В. Юхимовичем та іншими, написав твори на поезії Т. Шевченка та Лесі Українки. Компонував пісні для різних складів, використовував особливості всіх хорових ансамблів - чоловічих ("Розлягалися тумани"), жіночих ("Колискова"), більшість для мішаного хору, але з виокремленням солістів-корифеїв: чоловічих та жіночих квартетів ("Колгоспний вальс"), однорідних дуетів - чоловічих або жіночих, що, на думку композитора (як і ряду дослідників української пісенності) більше відповідає національній природі ансамблевого співу ("Білі каштани", "Ми підем, де трави похилі"). З-поміж традиційних фольклорних жанрів композитору найпереконливіше за музичною драматургією та художньою образністю вдалося втілити у професіональній творчості жанр думи ("Кров людська - не водиця!", "Партизанська дума"). Його пісні виконували відомі співаки України Н. Матвієнко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, М. Кондратюк, Д. Гнатюк, В. Буймістер, О. Гришко, Р. Майборода, А. Мокренко, В. Бокоч, Т. Винниченко-Майборода, В. Вотріна, О.Таранець, Г.Туфтіна та ін. П.Майбороді належить також музика до 15 вистав Київського, Вінницького та Запорізького драматичних театрів (зокрема, "Не судилось" М. Старицького, "У кожного своя мета" Я. Баша, "Якщо ти любиш" й "Сині роси" М. Зарудного, "Де тирса шуміла" А. Шияна, "Правда й кривда" М. Стельмаха тощо), музика до 17 фільмів кіностудії ім. О. Довженка (зокрема, "Гроза над полями", "Літа молодії", "Дмитро Горицвіт", "Люди не все знають", "Долина синіх скель", "Абітурієнтка" тощо).Однак в історію української духовності митець увійшов, насамперед, як видатний композитор-пісенник. Хоча певною мірою він віддав данину масово-патріотичній (радянській панегіричній) пісні, проте більшість його творів - лірика, що стверджує загально гуманістичні духовні цінності. Пісенна лірика П.Майбороди - етапне явище у розвитку національної музичної культури, яке можливо порівняти з аналогічним західноєвропейським феноменом - пісенною творчістю Ф.Шуберта: в обох випадках жанри субкультури піднялися на високий академічний подіум, не втративши широкої популярності. Помер 8 липня 1989 р. у м. Києві та похований на Байковому кладовищі.
 Не дивно, що родинну музичну династію продовжив ще один Майборода. Син композитора Георгія Іларіоновича Майбороди. Роман Георгійович Майборода — видатний український співак (баритон). Народився 28 серпня 1943 в с. Кирияківка, Глобинського району Полтавської області. Закінчив Київську державну консерваторію імені П. Чайковського у 1971 у Т. Михайлової). З 1971 — соліст Київський театр опери та балету (тепер — Національна опера України). З 1988 — викладач, Київської державної консерваторії імені П. Чайковського (тепер — Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Серед його вихованців — заслужений артист України Сергій Авдєєв. Партії: Микола, Остап («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» М. Лисенка), Гаральд, Максим («Ярослав Мудрий», «Арсенал» Г. Майбороди), Салієв («Прапороносці» Білаша), Омар («Купало» Вахнянина), Євгеній Онєгін, Мазепа («Євгеній Онєгін», «Мазепа» Чайковського), князь Ігор («Князь Ігор» Бородіна), Щелканов («Борис Годунов» Мусоргського), Януш («Галька» Монюшка), Фігаро («Севільський цирульник» Россіні), Жермон, ді Луна, Набукко («Травіата», «Трубадур», «Набукко» Верді), Марсель («Богема» Пучіні). Лауреат Всесоюзного конкурсу вокалістів імені Глинки у Вільнюсі (1971, II премія), Міжнародного конкурсу у Тулузі (1974, III премія), гран-прі і золота медаль Міжнародного конкурсу молодих оперних співаків (Софія, 1976). Успішно співав в операх Верді у Ризі, Талліні і Варшаві, у сезони 2000—2001 років був запрошений у Мадридську Королівську оперу. У 2002 році лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. У 1989 році удостоєний звання Народного артиста Української РСР. Пішов зі сцени у 2012 році. Пішов з життя 4 вересня 2018 року.

пʼятниця, 22 травня 2020 р.

Краєзнавча розвідка «Книжкова колекція Петра Ротача у фонді відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського»


Петро Петрович Ротач (1925–2007) – відомий громадськості передовсім як письменник та літературознавець. Народився на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту (що нині у межах с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області). Чи не вперше у радянських наукових часописах він підняв із небуття гроно імен полтавських істориків і. Ф. Павловського, Л. В. Падалку, П. І. Бодянського, В. О. Щепотьєва та багатьох інших. Упродовж 1965-1971 рр. ще молодий тоді літературознавець опублікував у журналі «Архіви України» матеріали до біобібліографічного словника «Літературна Полтавщина», де увів до наукового обігу біографії 577 письменників та літераторів, у тому числі репресованих. Головним об’єктом його численних літературознавчих зацікавлень став Тарас Шевченко. Тож завдяки Ротачеві сьогодні маємо унікальну двотомну працю «Полтавська Шевченкіана», у якій – сотні піднятих з небуття імен.
На одній із зустрічей у Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В. Г. Короленка) Петро Петрович розповідав, що працюючи над рукописом статті «Бібліотеку мою заповідаю…» [про бібліотеку М. І. Гнідича], розмірковував, кому б передати свою унікальну колекцію. Природньо, що приватна бібліотека становить величезну культурну цінність, а також відіграє значну роль у вивченні особи її власника, часу, середовища, в якому він проживає та є віддзеркаленням його інтересів. Петро Ротач вирішив подарувати своє зібрання декільком установам: ДАПО (це один із найцінніших особових фондів (ф. 9092), який нараховує 1469 справ за 1838–2007 рр.); ПНПУ ім. В. Г. Короленка (790 прим. книг та періодичних видань) та відділу краєзнавства обласної наукової бібліотеки (668 прим.).
Свою колекцію книжок Петро Петрович Ротач особисто періодично протягом кількох років передавав до фонду відділу краєзнавства. Так, у 1993 році до фонду відділу надійшло 40 примірників видань; у червні 1994 р. - 110 прим, у серпні – 25 прим.; у квітні 1995 р. – 59 прим., у серпні та вересні по 50 прим.; у 1996 р. – 60 прим. До книжок додавався друкований список, у якому крім бібліографічного опису, вказувалося на наявність дарчого напису, екслібрису або різних приміток. Остаточно колекцію сформовано у 2003 році. Вона складається із 668 книг зрізних галузей знань – філософія, історія, культура, релігія, освіта, мистецтво, літературознавство, бібліотекознавство та художня література. До неї увійшли також авторські примірники газет (43 прим.) та журналів (51 прим.). Більшість видань колекції - з автографом П. Р.
Серед найстаріших книжок – двотомник Г. Бічер-Стоу «Хижина дяди Тома», надрукована у Санкт-Петербурзькому видавництві Суворіна у 1899 році. На титульному листі – печатка Константин Николаевичъ ЧАПЛИНЪ. На форзаці виведено літери – Ч. Г. К. 25.Х.46.
Цей двотомник потрапив до бібліотеки П. Р. у 1947 році, про що свідчить напис олівцем на форзаці у кінці книжки: «Після мого від’їзду з села книжечку оберігав мій батько Петро Федотович Ротач. Потім вона опинилась у Полтаві. Але хочеться її повернути в рідні місця. Я придбав її в 1947 р. в Сильченковому [село Талалаївського р-ну Чернігівської обл.] в Кисника... 27.ІІІ.90».
У кінці книжки (Т.1) над змістом написана адреса «Сумская область Талалаївський район Село Слобидка» і підпис. На наступній сторінці П. Ротач написав: «Це розпис Володі Безпальчого. Давно нема в живих мого друга. Все, все пам’ятається, мовби воно було вчора... і все таке дороге! 15.Х.86».
Цікавою є історія колекційної книжки О. Грибоєдова «Горе от ума» (С.-Пб., 1874) з передмовою Ів. Гарусова. Декілька перших і останніх сторінок не збереглося. На форзаці впоперек напис – «1960. 6 школа. З макулатури». На наступній сторінці літературознавець зазначив: «Ця книга слугувала мені в роботі в заочній школі та інституті». На авантитулі – витримки (написані від руки П. Ротачем) із статті П. Краснова «Предназначенная пережить», надруковна у другому номері журналу «В мире книг» за 1975 рік: «Большой вред комедии нанесло издание под редакцией Гарусова...Сто двадцать девять стихов, включенных в это издание, не были грибоедовскими, и все же на протяжении последних сорока лет приписывались автору «Горя от ума». Извращали смысл комедии и комментарии Гарусова...».
Серед найстаріших книжок зберігаються декілька, придбаних П. Ротачем з бібліотеки Корженевського - оповідання О. Купріна «Ночная смѣна» (Ростов-на-Дону, 1904), збірка оповідань «Только часѣ» (Ростов-на-Дону, 1903) та «Пѣсни Труда» (Ростов-на-Дону, 1903). До них прикріплені клаптики цупкого паперу з написом: «Кобеляки. Придбав 7.ІХ.1974. П. Р. Із бібліотеки Корженевського-Кобеляки».

Є в бібліотеці П. Ротача книжка з оповіданнями Пилипа Капельгородського. Цікавим для дослідників буде напис В. Зіньковського на форзаці: «Имя Филиппа Осиповича для меня – особая, глубокая память. Он, по-настоящему, был моим первым школьным учителем и примером молодого, воодушевленного общественного деятеля. А потом – его жизнь, написанное им, которое он мне высылал, встречи и откровенные разговоры – оставили, доверили мне много о его деятельной, чуткой, а поэтому и сложной, много пережившей натуре. 21. ІІ-1967 г. Майкоп. 25 л. со дня смерти Ф. О.».
Значну цінність становлять книжки Василя Ващенка «Словник полтавських говорів» (Х., 1960) та «Полтавські говори (Х., 1957)», в яких подано науковий опис сучасних полтавських говорів та шляхи їх дослідження. На титульній сторінці першої книги – автограф Ващенка і напис «Не забуду ніколи про Полтавщину», а на форзаці рукою Петра Ротача написано «Шкода, що я не
записував чужих слів, особливо [...] слова, які чув у дитинстві в С. і які [...]
забулись (а може там уже й зникли)». Друга книга також містить дарчий напис
«Вельмишановному Петрові Петровичу Ротачу від автора. 26.Х.77».
Дарчі написи на книжках визначають коло спілкування письменника. Багато видань з колекції містять автографи літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, журналістів, письменників та поетів.
Подібність доль поєднала на цілих 30 літ «цих двох мужніх і красивих людей» - Феодосія Рогового і Петра Ротача. Особливо гаряче Петро Ротач сприйняв вихід роману Ф. Рогового «Свято останнього млива» (написаний 1972, виданий 1982, Шевченківська премія 1992). У листі П. Р. до Феодосія Рогового від 31 жовтня 1982 року читаємо: «Доброго здоров’я, Феодосію Кириловичу!Не можу не написати тобі кілька слів після того, як прочитав «Свято останнього млива». Скажу коротко: молодець ти!... Стиль твого письма – ліричний – сильніший, ніж у Гончара. Це я тобі кажу, як відчуваю... Ну а мова – це окрема стаття. Я напідкреслював у книзі чимало слів, які чую вперше, чимало новотворів, до яких не висловиш претензій: зрозумілі, свіжі, красиві. Мова ллється плавно, як лилася колись вода Сули. Ти й філософ, я підкреслив не один «крилатий вислів»... П. С. І все-таки я хочу, щоб книжка твоя була в мене з автографом...». Феодосій Кирилович прохання виконав. Він подарував свою книжку П. Ротачу, але у перекладі російською - «Праздник последнего помола» - з дарчим написом«Нам би в житті більше ласки. Та довір'я. І Тобі також, Петре Петровичу. Автор». На звороті титульної сторінки П. Ротач, ніби на підтвердження своїх слів у листі, написав: «Одне з достоїнств роману - мова. В перекладі втрачено первозданну красу і принадність. 11.08.87».
Дружні стосунки пов’язували нашого земляка з літературознавецем, письменником, журналістом Леонідом Большаковим. На книзі Л. Большакова «Нет ничего дороже» (Х., 1979) напис: «Петру Петровичу Ротачу в пополнение его «большаковианы». Жму руку. 22IV79». Усього в колекції П. Ротача 11 книг Л. Большакова з автографами.

Багато видань книжкового зібрання містять дарчі написи та автографи видатних полтавських письменників Федора Гаріна, Анатолія Гальченка, Володимира Мирного та багатьох інших. Пропонуємо з деякими ознайомитися нижче.
Від письменника Юрія Дмитренка зберігся наступний запис: «Шановному Петрові Петровичу від автора з побажанням добра і гараздів на тяжкому літературному полі».
Дарчий напис від поета Олега Головка на збірці «Стежка до рідної хати» (К., 1963) по-своєму характеризує постать П. Р.: «Великому Полтавському і Всеукраїнському книголюбові та бібліографові Петрові Петровичу Ротачу від автора. 25. ІХ.68 р. Кременчук».
Письменник Федір Кравченко на книзі «Любовь и гнев», присвяченій Т. Г. Шевченку, написав: «А. А. и П. П. Ротач – для пополнения полезной в каждом доме «Шевченкианы...» Москва. 8/VI-70 г». Пройдуть роки і вийде в світ двотомне регіональне енциклопедичне видання «Полтавська Шевченкіана» Петра Петровича Ротача!
Фольклорист та мистецтвознавець Володимир Данилейко у книзі про становлення та діяльність Українського народного хору імені Григорія Верьовки «Повість про народний хор» (К., 1970), високо цінуючи думку Петра Ротача, написав: «Погляньте, Петре Петровичу, чи не цвілими, не дай Бог, словами, мовлено про нашу пісню тут? - В. Д.».
Народна поетеса Марфа Сидорівна Бондаренко з самого дитинства складала вірші, пісні, та приказки. Починала авторка свій творчий шлях майже не знаючи грамоти. Книжка з дарчим написом від авторки говорить про щире бажання Петра Ротача прийти на допомогуі зробити все від нього залежне: «Петру Петровичу Ротачу на згадку про зустрічі у мене дома на вулиці Сакко 23, де читали розбірали мої твори і П. П. допомагав мені як малопісемній жінці у літературній справі. З щирою подякою і побажаннями всього кращого в житті». Про допомогу молодим літераторам свідчить і цей напис на збірці поезій «Голоси молодих» (Х., 1969): «Вам зобов’язаний я тим, що почав друкуватись. Вам, Петро Петрович, і дарю перший ужинок. 7. ХІІ. 70 р. З пошаною К. Наріжний».
У 1942 році П. Р. забирають до Німеччини як остарбайтера.Нелегку долю літературознавця розділив політв’язень 1947-1953 рр. Михайло Григорович Іванченко: «Побратимові по невільницькій остарбайтерській поезії дорогому Петрові Петровичу Ротачу на добру згадку щиро Михайло Іванченко. 20 липня 1993 р. с. Гусакове на Звенигордщині».
На одній із художніх книг зустрічаємо дарчий напис: «Петру Петровичу с глубоким уважением и на память Ваш ученик Олег Кирдан. 18 июня 1961 г.».
Важливим елементом кожного книжкового зібрання є також екслібриси власника колекції та екслібриси на книжках, подарованих власнику.
Як справжній бібліофіл П. Ротач помічав деякі книжки своєї бібліотеки екслібрисами. У його колекції знайдено п"ять художньо зроблених екслібрисів і декілька варіантів, намальованих ним від руки. На одному екслібрисі написано «Книгозбірня Петра Ротача», на двох інших – «Книга Петра Ротача». Всі екслібриси чорно-білі. На екслібрисах, намальованих П. Ротачем, зображено розкриту книжку з написом «Книга П. Ротача», на іншому - сова на книжці Б. Грінченка, слово «Exlibrs» та ініціали «П. Р.».

Починаючи з 60-х років ХХ ст., літературознавець прискіпливо збирав та впорядковував відомості про перебування Тараса Шевченка в Полтавській губернії, місця, які він відвідував, людей, з якими спілкувався, про митців і мистецькі колективи, що торкалися шевченківської тематики у своїй творчості. Один з екслібрисів присвячений саме цій темі. Згадаємо, що перший художній шевченківський екслібрис було виконано 1917 року на західноукраїнських землях Оленою Кульчицькою. Перше портретне зображення Шевченка в екслібрисі датоване 1935 роком і належить грузинському художникові Володимиру Цілосані. Збагатив екслібрисну шевченкіану і полтавський художник Євген Путря, який на замовлення Петра Ротача створив екслібрис, де зображено портрет Тараса Шевченка, обрамлений написом «Шевченкіана Петра Ротача», під портетом – орач обробляє волами поле і напис «Орися ж ти, моя ниво».
У колекції краєзнавця є декілька книжок з екслібрисами дарувальників. Привертає увагу невеличка за форматом книжечка Якова Гудемчука «Примор’я». Надрукована у Варшаві у 1980 році. На ній екслібрис Якова Гудемчука та наклеєна записка: «Шановний Товаришу! Посилаю Вам нашу нову поетичну ластівку...». Рукою П. Ротача написано: «Одержано 16.5.80. Полтава».
Цікавою для книголюбів буде книга В. Кокосова «На Карийской каторге», видана у Читі 1955 року, яка є бібліографічною рідкістю. Редактор - Евген Дмитрович Петряєв, учений-краєзнавець, бібліофіл. На книзі міститься екслібрис Петряєва та дарчий напис: «П. П. Ротачу Примите, дорогой Петр Петрович, на память от составителя эту многострадальную и давно исчезнувшую книгу о людских несчастьях. 4 сент. 1966. Киров на Вятке». До речі, особиста колекція книжок Петряева визнанана книжковою пам’яткою на федеральному рівні. 

Від письменника Василя Осокіна Петро Петрович отримав книжку «Жемчужины Подмосковья» (1972) з написом «Петро Петровичу Ротачу на самую добрую память от автора. 24.ХІ.72». Ця книга цінна ще й тим, що містить екслібрис автора. 
На книзі Бориса Олександровича Ручьева «Магинт-гора» (1972) дарчий напис від Л. Ганца «Уважаемому Петру Петровичу от одного из исследователей творчества Бориса Ручьева» та екслібрис «Из книг Б. А. Ручьёва» (автор - художник Ф. Разін, Магнітогорськ).

Є в колекції книг письменника ще одне рідкісне двотомне видання – твори Спиридона Черкасенка (Київ-Відень, 1920). (Це ім’я було викреслене з літературного процесу й заборонене в Україні ще на початку 20-х років ХХ ст. І тільки після проголошення незалежності України С. Черкасенко зайняв належне місце в історії української літератури). На книгах розміщені екслібриси М. Петренка. 
Є в колекції Петра Ротача збірник науково-популярних нарисів
письменника та краєзнавця Михайла Іванченка «Дивосвіт прадавніх слов"ян» (К.,1991), це перша книжка письменника. На ній дарчий напис: «Дорогому Петрові Петровичу Ротачу на згадку про наші юнацькі тернисті шляхи до Музи, на добро щиро Михайло Іванченко. с. Гусакове на Звенигородщині 4 червня 1991 р.». У книзі зберігся лист до Петра Ротача: «Дорогий Петре Петровичу! Ось і вийшло в світ оце моє «євангеліє від Михайла». Хотілось би знати Вашу думку про книжечку. А також діждатися навзаєм і Вашої книги. Хай Вам щастить! Мих.
Іванченко».
Краєзнавець, педагог, один із фундаторів історичного краєзнавства Черкащини – Михайло Пономаренко – залишив свій автограф на першому томі повного зібрання творів Григорія Сковороди (К., 1973): «На спогад про спільні мандри на Сковородинських стежках у дні 250-річчя від дня народження великого українця – Петрові Ротачу. Михайло Пономаренко. Златоград на Черкащині. 1.12.1973».
Природньо, всі названі книги мають культурну, історичну та меморіальну ціність.  
У 2017 році вийшов друком у полтавському видавництві "АСМІ" "Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача" з бібліографічної серії «Бібліотечні колекції», в якому зібрана інформація про книжкову спадщину Петра Ротача та його особовий фонд, що зберігає Державний архів Полтавської області.

понеділок, 18 травня 2020 р.

Хранителька музею (до дня народження Л. В. Ольховської)

Людина, яка не шкодує ні своїх сил, ні часу, фанатично віддана улюбленій справі - ЛЮДМИЛА ВАСИЛІВНА ОЛЬХОВСЬКА. Усе життя - хранителька одного музею - літературно-меморіального музею В. Г. Короленка. Автор численних публікацій на короленківську тематику в наукових збірниках, часописах, газетах та журналах.

четвер, 14 травня 2020 р.

Він залишив нам правду про ХХ століття: до дня народження А. А. Дімарова

“Описати все, як воно було, показати так, як Бог намалював”, - таким було творче кредо улюбленого багатьма письменника Анатолія Андрійовича Дімарова.
"...Класик. Прочитала всі його книжки. У часи, коли радянські тексти не прожуєш і не проковтнеш, його проза видавалася квітучою галявиною із запашними ягодами посеред випаленого соцреалізмом степу", - пише про його творчість тернопільска письменниця Леся Степовичка.
Анатолій Андрійович Дімаров - наш земляк. Він народився на хуторі Гарасюти, що на Миргородщині. Зараз цього хутора вже немає... Але був, є і буде (!) Анатолій Дімаров з його теплими історіями, мудрими та веселими. В одному з інтерв'ю він сказав: "Мені настільки набрид суцільний стогін у наших газетах, що я собі думаю – нехай там хоч хтось посміхнеться, дещо з мого прочитавши!" 







Полтавська наукова бібліотека у своєму фонді зберігає чимало книжок Анатолія Андрійовича різних років, починаючи з 1959-го та цікаві інтерв'ю, спогади, статті. Тож після карантину запрошуємо до бібліотеки, щоб взяти до рук книжку, посміхнутися і... зігріти душу влучним теплим словом.
ну а поки що пропонуємо повні тексти творів Дімарова з інтернету: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=143



вівторок, 12 травня 2020 р.

Виставка старовинних рушників

«Рушник!.. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завжди сусідить у нашій добрій хаті як ознака великої любові і незрадливості» (Василь Скуратівський)

Цікаво, що мистецтво вишивання на Полтавщині характеризується своєрідністю, різноманітністю, сповнене особливої декоративної краси. Доктор мистецтвознавства Т. В. Кара-Васильєва доводить, що у вишивці полтавського регіону сконцентрувалася найбільш важливі локальні риси вишивання всієї Лівобережної України.
Традиційна полтавська вишивка відзначається великою кількістю рослинних мотивів (на сорочках та рушниках рясно цвітуть мальви, маки, троянди, що їх вважають магічними оберегами) і оздобою мережками, котрі надають вишитим виробам легкості й повітряності. Наші предки добре знали про силу рослин й передавали їхню магію на полотні.

Особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного, рослинно-геометричного та геометричного орнаментів, використання мотивів, характерних для даної місцевості. Майстрині нашого краю дуже полюбляли у своїх роботах зображати барвінки, зозулю, ламані дерева та гілки. А основою геометричного орнаменту були найпростіші фігури, такі як трикутник, ромб, квадрат, скісний і прямий хрест та різноманітні зірчасті мотиви.
По всій Україні поширений полтавський тип сорочки, звідси походить традиція ніжної і вишуканої вишивки білим по білому.
З величезною кількістю полтавських вишивок можна ознайомитися тут 

Особливе місце у вишивці Полтавщини займають рушники, їх оздоблення має художньо-естетичне значення для всього рушникового мистетцва України. Як свідчать дослідження етнографів, людина здавна надавала алегоричного значення довкіллю. Символічні рослинні та побутові орнаменти присутні на українських рушниках. Одним з найчисленніших рослинних орнаментів є символ дерева, дерева життя.
На полтавських рушниках ХІХ ст. у гаптуваннях з"являється виноград чи виноградна лоза. Полтавські рушники оздоблювалися розкішними рослинними орнаментами - дерево життя, квіти, калина, суниця.

пʼятниця, 8 травня 2020 р.

Синий платочек

Історія пісні "Синий платочек". До речі, історії багатьох пісень воєнних років зібрані у книжці Ніни Завадської "Любимые песни военных лет" (Москва, 1987), яка зберігається у фонді нашої наукової бібліотеки.
Отже, "Синий платочек". Восени 1939 року, рятуючись від фашистів, з Польщі до Львова приїхав відомий "Голубий джаз", керівниками якого були композитори Генріх Гольд і Єжи Петербурзький  (Петерсбурскій). У квітні 1940 року гастролі "Голубого джазу" були у Москві. І ось одного разу у готель "Москва", де жив Єжи Петербурзький, завітав поет Яків Галицький і запропонував композитору свої вірші. Вони починалися словами: "Синенький скромный платочек падал с опущенных плеч...". Вже наступного вечора відбулася прем'єра нової пісні "Синий платочек".
Москва "захворіла" "Синім платочком" (її співала навіть Лідія Русланова).
Почалася Друга світова війна. Співалися зовсім інші пісні - бойові, маршеві, але не забулася і мелодія "Синього платочка". Клавдія Іванівна Шульженко, за її словами, чула цю пісню ще на концертах "Голубого джазу", але в свій репертуар не включила. Текст здався їй банальним, рядовим...
У перші дні війни Шульженко разом з джаз-ансамблем виступала в частинах, які охороняли легендарну Дорогу життя, що проходила через Ладозьке озеро.
Після одного з концертів до співачки підійшов лейтенант Михайло Максимов, кореспондент газети "В решающий бой", і запропонував свої вірші, складені на мелодію "Синього платочка". Вірші дуже сподобалися Клавдії Іванівні.
"Лейтенант Максимов написав, по суті, новий текст, зміг зробити головне - висловити в ньому те, що хвилювало слухачів 1942 року і хвилює по сей день... В той же день після єдиної репетиції я віддала пісню на розсуд слухачам. "Вирок" був єдиним - повторити! І, мабуть, не було потім жодного концерту, де б не звучала ця вимога..."
Новий "Синій платочок" розповідав про розлуку з коханою, проводи на фронт, про те, що і в бою солдати пам'ятають тих, кого залишили вдома, сама хустника тепер стала не дівочим атрибутом, а символом вірності солдата, який захищає тих, з ким його розлучила війна.  

четвер, 7 травня 2020 р.

Віртуальна виставка «Пам’ять не згасне: до 75-ї річниці перемоги над нацизмом»

Травневі дні нагадують нам про величний подвиг наших дідів та прадідів у роки Другої світової війни. Багато героїв цих подій, на жаль, вже пішли за вічну межу, але пам’ять про них має бути вічна. Ця пам’ять була, є і повинна залишитися священною для кожної родини, кожної домівки, для кожного з нас.
Відділ краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підібрав деякі  матеріали з інтернет-джерел про події Другої світової війни, а також зробив короткий бібліографічний огляд останніх друкованих джерел про згадані події.
З нагоди 75-р. перемоги над нацизмом Український інститут національної пам’яті (УІНП) запрошує у віртуальну мандрівку сайтом «Українська друга світова», аби довідатися більше про український вимір Другої світової.

До 75-ї річниці завершення Другої світової війни в Європі та Перемоги над нацизмом і фашизмом Національний музей історії України у Другій світовій війні презентує нову онлайн-виставку «У лавах Об’єднаних Націй». На виставці представлені матеріали про уродженців Полтавщини – Кирила Осьмака, Олексу Максимейка та Андрія Кравченка.

Журналісти інтернет-видання «Трибуна» вирішили розповісти читачам цікаві факти про Другу Світову, провести віртуальну екскурсію та показати деякі експонати з експозиції Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Рекомендуємо до перегляду.

Бібліотекарі відділу краєзнавства особливу увагу звертають та прискіпливо вивчають друковані джерела, детально розписують всю інформацію про події Другої світової війни на Полтавщині. Електронний каталог налічує більше тисячі записів за ключовим словом «Друга світова війна». Тож після закінчення карантину, дорогі читачі, ви зможете повноцінно скористатися як краєзнавчим каталогом, так і безпосередньо описаними джерелами. А в умовах карантину вивчайте історію у віртуальному середовищі.
Книга відомого історика Віктора Яковича Ревегука "Полтавщина в роки рядянсько-німецької війни (1941-1945)" розповість про трагічні сторінки подій, які відбувалися на нашій землі.

Наступна книга «Погляд через об’єктив фотокамер. Полтавщина в роки німецько-радянській війни 1941-1945 рр.» (Полтава, 2019) є спробою поєднати ґрунтовне дослідження подій німецько-радянської війни 1941-1945 рр. на Полтавщині, зроблене істориком і краєзнавцем, кандидатом і сторичних наук Віктором Ревегуком, із колекцією світлин, знайдених в архівах Німеччини, Російської Федерації та Сполучених Штатів військовим істориком і краєзнавцем Олегом Безверхнім. Більш ніж дві сотні світлин дозволяють читачеві побачити, якою була Полтава під час німецької окупації й емоційно насиченого матеріалу книги, яка не мала б жодного шансу побачити світ за радянських часів. Книга може бути корисною краєзнавцям, а також усім, хто цікавиться історією Полтавщини часів Другої світової війни.

Детально описано події Другої світової війни, що відбувались на території села Ждани, зібрано списки загиблих воїнів та доповнено фотодокументами у книзі Олега Скирди Ждани: історичний нарис / О. А. Скирда. – Полтава: Дивосвіт, 2017. – 146 с.: фот.

До уваги шанувальників видань історико-краєзнавчого напрямку пропонуємо третю книгу учителя історії Лубенської ЗШ Олександра Карпенка «Краєзнавчі сторінки Лубенщини».
У виданні на основі архівних документів, джерел та спогадів очевидців розглядаються події, пов’язані з козацькою добою, події доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., випробування доби сталінського тоталітарного режиму та періоду Другої світової війни.

У книзі історика Григорія Сердюка "Величний подвиг Козельщинського краю" (К., 2018) - історії про події Другої світової війни та героїчні вчинки простих людей. Всі герої книги – уродженці Козельщинського району. Автор говорить: "Ця книга посприяє пробудженню благородних, моральних почуттів у душах молодих людей. Можливо, це їх спонукає до пошуку. Можливо, це спонукає їх переосмислити багато що". Презентація цієї книги відбулася в нашій бібліотеці.

Книга історико-краєзнавчих нарисів "Решетилівщина - мій рідний край" Ігоря та Валерія  Козюр (Полтава, 2017)  є спробою краєзнавців-освітян подати огляд історії Решетилівського району від найдавніших часів до наших днів на основі широкого кола архівних та опублікованих джерел. Мета авторів — формування у підростаючого покоління інтересу до історії «малої Батьківщини» в загальноукраїнському контексті, самостійного історико — краєзнавчого пошуку, виховання любові до своєї землі, поваги до пращурів і сучасників.
Видання містить розповіді про відомих людей краю, про побут і звичаї населення, славні традиції, здобутки і втрати на непростому історичному шляху, а також велику кількість різнопланового ілюстративного матеріалу.


У фонді відділу краєзнавства, окрім книжок, є збірники наукових статей та  матеріалів  конференцій, наприклад,  «Полтавщина - земля моя свята», «Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток», «Маловідомі сторінки історії другої світової війни в Україні та на Полтавщині», «Подвигу народному жити у віках», в яких представлено спогади, листи, долі та біографії остарбайтерів, полонених, матеріали про репресії та концтабори, про життя тих, хто повернувся героєм та про вшанування памяті тих, кого забрала Друга світова війна.
Пам"ятаємо...

вівторок, 5 травня 2020 р.

Імена в історії краю

З нагоди дня вшанування святого великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця (6 травня) відділ краєзнавства пропонує ознайомитися з віртуальною книжковою виставкою «Імена в історії краю», присвячену славетним землякам, які мають ім’я Георгій або Юрій.
Нагадаємо коротко про цього святого. Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут біля підніжжя Ліванських гір. Великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою виправкою та красою. Досягнувши звання тисяцького, Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Проте саме цей імператор наприкінці ІІІ століття посилив гоніння на християн.
Одним з перших, хто відкрито повстав проти імператора був Георгій. Почувши одного разу на суді черговий нелюдський вирок щодо знищення християн, майбутній великомученик пройнявся співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, святий Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Слово святого Георгія було сповненим сильних і переконливих аргументів проти імператорського наказу переслідувати християн. Розгніваний Діоклетіан наказав кинути Георгія до в’язниці. Святий мученик терпляче переносив усі муки й зрештою, імператор наказав обезголовити його. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відректися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем.
У дореволюційні часи в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі сіл уперше після холодної зими виганяли худобу на пасовище, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають «Юріїв день».
На нашій полтавській землі проживає багато талановитих і відомих людей з ім’ям Юрій чи Георгій - Кондратюк, Липа, Думич, Гулак, Попов, Митропольський, Ларіонов, Антипович, Погода, Меліхов, Самойленко, Роговий, Вороний, Пошивайло, Береговий, Майборода, Андрузький, Гапон, Фединський, Тимошенко…

Юрій Дольд-Михайлик, країнський прозаїк і драматург, автор роману "І один у полі воїн", який тільки в СРСР друкувався багатомільйонним накладом. Цей роман вважається найпершим шпигунським романом у Радянському Союзі. Письменник отримував тисячі листів від читачів. Відповідаючи на один із них, автор писав, що головний герой твору — Григорій Гончаренко — був написаний ним за матеріалами біографій кількох людей, які в роки війни діяли і працювали у ворожому тилу. Але лише цих матеріалів було замало. Автору довелося  використовувати архіви, щоденники, факти й документи з найрізноманітніших джерел.

Георгій Майборода кожну вільну хвилину присвячував участі в оркестрі. Вирішив продовжувати музичну освіту: спочатку в Київському музичному училищі, згодом – у столичній  консерваторії. В студентські роки створює симфонічні поеми «Лілея», «Каменярі» («Лілея» одразу вийшла на «велику сцену», привернула увагу знавців і поціновувачів). По закінченні Другої світової війни Георгій повернувся до улюбленої справи. Закінчив аспірантуру Київської консерваторії (під науковим керівництвом відомого композитора Л.Ревуцького). Створив знані опери «Тарас Шевченко», «Мілана», «Ярослав Мудрий», симфонії, рапсодії, концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень. 1960р. став народним артистом СРСР, 1963р. – лауреатом Шевченківської премії. Очолював Спілку композиторів. Двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР.
Юрій Олексійович Митропольський — відомий математик і механік, академік НАН України (1961). Герой Соціалістичної Праці (1986), лауреат Ленінської премії (1965), Державної премії УРСР (1980), академічних премій ім. М. М. Крилова (1969) та М.М. Боголюбова (1993), заслужений діяч науки України (1967). Герой України (з нагородженням орденом Держави, 2007), його нагороджено орденами князя Ярослава Мудрого IV (2002) та V ст. (1996), орденами та медалями СРСР, золотою медаллю ім. В.І. Вернадського (2007), нагородами та відзнаками інших держав. Академік АН СРСР (1984). Президією НАН України засновано премію імені Ю.О. Митропольського (2010). Його ім’я присвоєно Міжнародному математичному центру НАН України.
Юрій Роговий - український поет і прозаїк. Член Національної спілки письменників України. Син українського письменника Рогового Феодосія Кириловича (1925—1992) — лауреата Шевченківської премії (1992).

Юрій Тимошенко (сценічний псевдонім Тарапунька)— український радянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (з 1960), лауреат Сталінської премії (1950), народний артист Української РСР (1960).