До Міжнародного дня людей з інвалідністю

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня людей з інвалідінстю.

.

300-річчя Г. С. Сковороди

 1 грудня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та біографічними моментами життя видатного філософа, педагога, мислителя, просвітника, поета Григорія Савовчиа Сковороди, 300-річчя якого ми відзначаємо 3 грудня цього року.

 

Зустріч організувала та провела головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку в сімействі «малогрунтовного», тобто незаможного козака, Чорнуської сотні Сави Сковороди.

 Його життя цікаве і повчальне – замість слави і почестей він обрав вільне життя мандрівного філософа. Свій життєвий вибір він обгрунтував наступним чином: «Світ подібний до вистави: щоби грати що-небудь з успіхом, кожний бере ролю по своїх здібностях. І кожну дієву особу хвалять не за славну ролю, а за вмілу гру. Я довгий час міркував про це, довго себе випробовував і побачив, що  не можу вдатно грати ролю ніякої особи, окрім простої, безжурної, самотньої. Таку особу я вдаю й цілком задоволений».
Те що він свідомо і досить відповідально підійшов до вибору свого життєвого шляху свідчать такі факти з його біографії.

У 1734 році (дванадцятирічним підлітком) його віддають в науку до Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу на Україні, відомої і далеко за її межами: тут навчалися не лише юнаки з України, а й Сербії, Польші, Болгарії, Чорногорії, Росії.  Академічні порядки були досить суворі, хоча в порівнянні з європейськими університетами академія відзначалася демократизмом – тут могли навчатися як діти багатіїв, так і вихідці з бідних і родин та сироти. Строкатістю відзначалися студенти і за віком – так в одному класі могли навчатися як 12-13- ліні, так і 19-22-річні юнаки. Широкий курс навчальних дисциплін – піїтика, риторика, філософія, богослов’я, стародавні мови, математика, географія, астрономія, література, історія, музика, малювання - надавав можливість студентам не тільки стати досить освідченими людьми, але й змагатися у знаннях із своїми ровесниками з найславетніших європейськиї університетів – із Праги, Кракова, Сорбони, Болон’ї, Галле. З академії виходили найученіші люди, які завше були при роботі.

Серед учнів Григорій вирізнявся винятковими здібностями. Тож на другому році навчання в богословському класі київський архієрей пропонує прийняти чернечий сан. Ця пропозиція відкривала перед ним широкі перспективи – він мав змогу згодом зайняти посаду друкаря Лаври, який був важливою постаттю у Софіївській митрополії. Він завідував усією книжковою і друкарською справою та входив до складу духовного собору Лаври і її вищого керівного органу. Але він відмовляється, не бажаючи бути обплутаним усталеними церковними канонами. І хоча час від часу йому декілька разів надходили пропозиції прийняти духовний сан із твердою обіцянкою «довести его скоро до сана високого духовенства» Григорій Савич категорично  відмовляється і свідомо закриває для себе цю можливість ситого і безжурного життя.
Була в нього можливість і обійняти посаду вчителя. Спершу його запрошують у Переяславську духовну семінарію для викладання курсу поезії. Погодившись із пропозицією він пише курс лекцій «Разсуждения о поезии и руководство к искусству оной». Але, на думку єпископа, даний курс відступав від загальноприйнятих правил викладання і наказав молодому викладачеві відкинути це вільнодумство і викладати курс по-старому. Через конфлікт і незгоду Г. Сковорода покидає стіни семінарії.

Ще одна спроба вчителювання – його призначають викладачем піїтики в Харківському колегіумі. Але, незважаючи на те, що учні надзвичайно любили свого вчителя, який вирізнявся серед інших енциклопедичними знаннями, музичним обдаруванням та любов’ю до своєї справи, спротив начальства спробам Сковороди до новаторського викладання і навчання студентів, змушують його покинути колегіум і офіційне школярство уже назавжди. Поза стінами офіційної шкільної системи Григорій Савич зміг сам обирати собі учнів та методи викладання і навчання.
Тож випробувавши і перебравши різні ролі він обирає вільне життя самотнього мандрівника-філософа, який своїм життям-прикладом вчив і вчить людей любити насамперед бога, вчитися, щоб знати істину, стримувати свої пристрасті, очищати душу від поганих бажань, бути задоволеним самим малим і бачити найбільше щастя в виконанні заповідів любові.

Він жив по-своєму і мислив по-своєму. Тож із повним правом Г. Сковорода попросив, щоб на хресті над його домовиною написали наступні слова: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Якщо поглянути на нього очима сьогодення, то за словами сучасного укр. письменника А. Любки, біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії мала б мати такий вигляд: «Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту він так і не здобув), експериментатор у віршуванні, харизматичнй викладач, емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне», рутинне життя, співак, що роками виспівув оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда».