Миколи Полтавщини

 Різдвяно-новорічна виставка, представлена у відділі краєзнавства, розповість про відомих полтавців з ім’ям Микола, а також ознайомить з традиціями святкування зимових свят на Полтавщині.

Зокрема, на Полтавщині жили і творили письменники, художники, лікарі, науковці та музиканти, природодослідники та громадські діячі, які своєю багатогранною діяльністю прославили і прославляють наш рідний край. 

Почнемо з всесвітньо відомого Миколи Гоголя. Не будемо переказувати його біографію, закцентуємо лише увагу на унікальній збірці, що зберігається у фонді Полтавської наукової бібліотеки. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — перша книга Миколи Гоголя. Складається з двох томів. Перший том вийшов 1831 року, другий — у 1832 році. У нашій бібліотеці зберігся другий том, надрукований у Санкт-Петербурзі, в типографії Адольфа Плюшара. Видавнича діяльність Адольфа Плюшара заслуговує на увагу й пошану. Серед російських типографів-видавців середини XIX ст. — Адольф Олександрович Плюшар (1806–1865) був помітною особистістю. Народився у Петербурзі. Син відомого типографа олександрівської епохи Пауля Олександра (Олександра Івановича) Плюшара, він продовжив родову справу, зробивши своє видавництво одним з найкращих у Росії. Людина широкого розмаху і такої ж ініціативи, Адольф Александрович Плюшар був взірцем подвижника, який суміщав в одній особі і поліграфіста, і видавця. Його мета була - випуск цікавих за змістом, взірцевих за формою та друком видань. За відгуками колег, Адольф Плюшар мав завидну «способность с головой отдаваться любимому труду, не жалея ни энергии, ни средств».

Його діяльність склала цілу епоху у книговидавництві. Журнал «Русский библиофил», оцінюючи значення видавця, підкреслював, що надруковані ним книжки багато років «задавали тон» книжковому ринку. А плюшарівське клеймо стало «веской рекомендацией, чтобы поместить вышедшее из его типографии произведение на видную полку библиотеки». 

Ця книжка надзвичайно цінна ще й тим, що вона потрапила до нашої наукової книгозбірні з бібліотеки теж нашого видатного земляка, відомого перекладача «Іліади» Миколи Гнідича. На с. 278 містить підкреслення в тексті «Проклятые кацапы, какъ я послѣ узналъ, ѣдашъ даже щи съ тараканами» та коментар М. Гнідича: «это глупо уже». Книга добре збереглася. Має мармурову обкладинку, шкіряний корінець та кути. На корінці витіснена назва, номер тому, прикріплена наліпка «Отд. VII № 16». Штемпелі «Централ. наукова бібліотека Полтава», «Читальня Полтавської обласної бібліотеки» та «Абонемент Полтавської обласної бібліотеки».

На виставці представлена інформація про одного з найвидатніших хірургів XIX століття – Миколу Васильовича Скліфосовського, без якого неможливо уявити медицину. Помітне місце в житті Миколи Васильовича займала Полтава. Після 1878 року вчений разом із сім’єю жив у Яківцях під Полтавою у своїй садибі.  Його маєток «Отрада» в районі Яківців займав 650 га і саме на цій території знаходиться сучасний дендропарк, яким наразі опікуються полтавці. Цей маєток належав його дружині, з 1871 року в літні місяці він жив в Україні. Там до сих пір зберігся «дім Скліфософського». В Яківцях є провулок Скліфософського, Полтавська обласна лікарня носить його ім’я.У його маєтку були коні, велика рогата худоба, свині, кури, качки, він тримав пасіку. Біля будинку Микола Васильович посадив фруктові дерева, сам і доглядав їх. У його садку росли різні сорти груш, слив, яблунь і навіть персики. А в ярах - дуби, клени, берези, липи. Микола Васильович довів усім, що на Полтавщині можна вирощувати цінні сорти винограду і культивувати хміль. Поїхавши у Баварію, Скліфосовський привіз звідти необхідне обладнання, щоб налагодити вдома пивоваріння. Чоловіки з Яківців із задоволенням приходили до нього на кухлик пивця. Микола Васильович завжди розмовляв з ними українською мовою, яку добре знав з дитинства, і від свого оточення вимагав того ж. За це, правда, імперська влада приписувала йому... сепаратизм. У своїй садибі він також приймав хворих селян. Пацієнтів було дуже багато, і Микола Васильович перетворювався на лікаря з усіх спеціальностей. Вимогливий до себе, він ніколи не знав міри в роботі, його працездатність і витримка вражали всіх. Скліфосовський був невтомною, наполегливою людиною, сам захоплювався і захоплював інших, умовляв, переконував і домагався успіху. Ніколи нікому не говорив «ти», тільки «ви». Микола Васильович завжди терпляче розмовляв із хворими. Його взаємини з колегами і пацієнтами є прекрасним прикладом лікарської етики. Про високу моральність і гуманізм Скліфосовського свідчать численні листі й привітання відомих учених, студентів і хворих, яких він лікував.

Історія ще одного відомого лікаря Миколи Касьяна почалася із започаткування ним методики лікування хреба, яку визнали у всьому світі. Але початок цієї історії був досить тернистим і непростим. Офіційна медиицна довго не визнавала метод мануальної терапії, заважала Миколі Андрійовичу працювати, лікувати тих, кому ніхто не зміг допомогти... Микола Касьян любив людей, особливо дітей, і тому нікому не відмовляв у допомозі. Багато хто називав Касьяна диваком із провінції. Дивак, бо не проміняв свої Кобеляки ні на «високі» кремлівські апартаменти, де йому комфортно стелили килимові доріжки у 5-кімнатних хоромах; ні на першокласні закордонні клініки у Філадельфії, Мілані, Карлових Варах, Шанхаї, Парижі з десятками тисяч доларів зарплатні. На це Микола Андрійович щоразу відповідав: «Ні, не проміняю я Україну ні на який рай. Тут мої люди. Я їм потрібен».

Микола Дмитрович Пильчиков —український фізик-теоретик, експериментатор та винахідник. Талановитий винахідник українець Микола Пильчиков був забутий навіть у себе на батьківщині. Донедавна ми практично не знали про засновника радіотелекерування та електрофотографії, людину надзвичайного обдарування, вченого з непересічним талантом, дослідника властивостей Х-променів, радіоактивності, геомагнетизму, метеорології, оптики, у доробку якого десятки відкриттів та винаходів світового значення, без перебільшення, – українського Едісона. Микола Пильчиков написав 18 наукових праць, винайшов понад 25 оригінальних приладів та установок, сконструював диференційний ареометр,термостат, сейсмограф, рефрактометр. Народився у місті Полтаві в сім’ї родовитих дворян. Батько Миколи – український громадський та культурний діяч, викладач історії і політичної економії Полтавського кадетського корпусу –  Дмитро Пильчиков, який у 1846 познайомився з Т.Г. Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського Братства, був організатором недільних шкіл у Полтаві, активним пропагандистом українофільства у Полтавській Громаді,  одним із фундаторів літературного товариства імені Тараса Шевченка у Львові в 1873 році (згодом — наукове Товариство ім. Т. Шевченка). Дмитра Пильчикова вважали своїм духовним наставником Олександр Кониський, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий.

Вступаючи в 1876 році до Харківського університету Микола Пильчиков обрав фізико-математичний факультет. Наукові дослідження почав у студентські роки. Вже на другому курсі студент винаходить електричний фонавтограф — прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого. Цим винаходом він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, серед них і самого Едісона, фонограф якого був механічним і винайденим пізніше, у 1877 році. Після завершення навчання в 1880 році він був залишений при університеті “для приготування до професорського звання”. У цьому ж році виходить у світ його наукова монографія, присвячена рефрактометру – приладу для визначення показника заломлення світла в рідині та методиці оптичного аналізу (метод рефрактометрії є одним із розповсюджених методів ідентифікації хімічних сполук, кількісного і структурного аналізу, визначення фізико-хімічних параметрів речовин, що має застосування і в медичній діагностиці). У 1882 році Микола Пильчиков демонструє перед членами фізико-хімічної секції другий прилад — автоматичний регулятор електричного струму.

У 1902 році Микола Пильчиков очолив кафедру фізики в Харківському технологічному інституті. Тут він створив модель радіокерованого протимінного захисту кораблів, обладнав метеостанцію інституту, встановивши автоматичний покажчик електричних атмосферних розрядів, заснував друкований орган інституту "Известия Харьковского технологического института" і до самої смерті був його редактором. А ще були ґрунтовні дослідження з природної радіоактивності, написання в 1901 році книги "Радий и его лучи", дослідження в галузі кріогенної фізики. Учений мріяв про створення фізичного інституту, написав у 1902 році підручник під назвою "Курс фізики". Микола Дмитрович Пильчиков був усім своїм єством відданий науці.  Власної родини й близьких родичів не мав, жив самотньо. Був людиною всебічно і щедро обдарованою:  прекрасно грав на скрипці, малював, писав вірші. Переклав українською цілу низку творів  західноєвропейських авторів, однак видати переклади не було можливості: це був час, коли діяла заборона на видання українською…Залишаються трагічною загадкою обставини смерті геніального вченого. За офіційною версією, 19 травня 1908 р., о 7.00 ранку, в палаті психіатричної лікарні вчений вкоротив собі віку пострілом у серце. Однак у багатьох ця версія викликала великі сумніви. 

Серед художників назвемо відомого Миколу Ярошенка, Миколу Підгорного та Миколу Грибана. Микола Федорович Грибан - графік і монументаліст. Член НСХУ. Від 1994 р. – викладач Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського. Учасник всеукраїнських мистецьких виставок. Працює у різних графіч. техніках (ліногравюра, літографія, монотипія, туш, перо, пензель); твори вирізняються вишуканими засобами виразності, оригінальністю та художньою майстерністю. Микола Васильович Підгорний — український маляр живописець. Член НСХУ, заслужений художник України.

У селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії у дворянській родині  народився Микола Лисенко – знаменитий український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька. Щоб підтримати юний талант, до дня народження Миколи Віталій Романович видав у Києві партитуру польки друкарським способом. Остаточно національне самовизначення Лисенка відбулося у 14 років, коли, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, "захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту". "Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова", — згадував Михайло Старицький. Основний внесок Лисенка в національну культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повернення їх народові "у вишуканій мистецькій оправі" й розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови. Вокально-хорова спадщина Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на Шевченкові тексти, включає ще 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів. Причому два з них — "Жалібний марш" на слова Лесі Українки і кантата "До 50-х роковин смерті Т. Шевченка" — також присвячені Кобзареві.

Природознавець, орнітолог, зоолог, краєзнавець Микола Гавриленко народився у сім'ї столяра-червонодеревщика. Закінчив Полтавське Олександрівське реальне училище, у 1912 р. вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Імператорського Харківського університету, де слухає лекції відомого природоохоронця В. І. Талієва, знайомиться з В. Г. Аверіним. Після завершення університету повертається до Полтави. Взимку 1918 р. вступає до Полтавського товариства любителів природи, очолюваного академіком В. І. Вернадським.

Національний ботанічний сад імені М. М. Гришка НАН України небезпідставно називають одною із візитівок Києва, адже ця туристична принада знана серед киян і гостей столиці. За різноманітністю колекцій живих рослин, масштабами території та рівнем наукових досліджень він належить до найбільших ботанічних садів Європи. Однак, не всі знають, що засновник Ботанічного саду — уродженець Полтави, вчений, ботанік, селекціонер, генетик академік НАН України Микола Гришко. Родина мешкала на околиці міста, тому малий Миколка з дитинства звик працювати в саду і на городі. Це захоплення вплинуло на вибір професії. Тож вступає вчитися до Полтавського сільськогосподарського інституту. У 1925 році, з відзнакою закінчивши цей заклад, він, як один із найталановитіших випускників, продовжує навчання на педагогічному факультеті Київського сільськогосподарського інституту. Після здобуття педагогічної освіти Микола Миколайович поєднує наукову і педагогічну діяльність в Майнівському сільськогосподарському технікумі на Чернігівщині. Саме тут відбулося становлення Гришка як науковця високого рангу. Працюючи в технікумі, він став першим українським вченим, який описав культурну флору лісостепу України, зокрема зернові та овочеві культури. Заснував дослідне поле при технікумі і проводив досліди над 12 сортами озимої пшениці, 17 сортами картоплі, 16 сортами вівса. У 1944 році видатний ботанік стає засновником і першим директором столичного ботанічного саду. Микола Гришко взяв за взірець такі шедеври садово-паркового мистецтва України, як Тростянець, Олександрія, Софіївка. Полтавець створював ботанічний сад великою науково-дослідною установою, з численними, різноманітними науково-демонстраційними ділянками, оранжереями, теплицями, великим гербарієм, музеєм. У результаті титанічної праці вченого був розроблений науковий проєкт Ботанічного саду, створені експозиційні ділянки та закладені колекції, які згодом за чисельністю досягли рівня найбільших європейських ботанічних садів. Лише з Німеччини завдяки зусиллям Миколи Миколайовича було завезено 167 тис. посадкових одиниць рослин та 1372 зразки насіння. Серед них — унікальні сорти бузків, троянд, азалій, які і нині прикрашають ділянки саду. Він керувався тим, що головна мета ботанічного саду — збагачення нашої країни новими цінними рослинами з інших регіонів, випробування їх на експериментальних ділянках саду, або виведення нових сортів на базі багатих колекцій саду.

Життя і долі відомих Миколаїв нашої славетної Полтавщини! Книжкова виставка розповість набагато більше, відкриє нерозгадані таємниці та викличе інтерес для подальшого знайомства з талановитими особистостями.

Запрошуємо до ознайомлення. Відділ працює з 9 до 17.30 год. щоденно! 

До Міжнародного дня людей з інвалідністю

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня людей з інвалідінстю.

.

300-річчя Г. С. Сковороди

 1 грудня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та біографічними моментами життя видатного філософа, педагога, мислителя, просвітника, поета Григорія Савовчиа Сковороди, 300-річчя якого ми відзначаємо 3 грудня цього року.

 

Зустріч організувала та провела головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку в сімействі «малогрунтовного», тобто незаможного козака, Чорнуської сотні Сави Сковороди.

 Його життя цікаве і повчальне – замість слави і почестей він обрав вільне життя мандрівного філософа. Свій життєвий вибір він обгрунтував наступним чином: «Світ подібний до вистави: щоби грати що-небудь з успіхом, кожний бере ролю по своїх здібностях. І кожну дієву особу хвалять не за славну ролю, а за вмілу гру. Я довгий час міркував про це, довго себе випробовував і побачив, що  не можу вдатно грати ролю ніякої особи, окрім простої, безжурної, самотньої. Таку особу я вдаю й цілком задоволений».
Те що він свідомо і досить відповідально підійшов до вибору свого життєвого шляху свідчать такі факти з його біографії.

У 1734 році (дванадцятирічним підлітком) його віддають в науку до Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу на Україні, відомої і далеко за її межами: тут навчалися не лише юнаки з України, а й Сербії, Польші, Болгарії, Чорногорії, Росії.  Академічні порядки були досить суворі, хоча в порівнянні з європейськими університетами академія відзначалася демократизмом – тут могли навчатися як діти багатіїв, так і вихідці з бідних і родин та сироти. Строкатістю відзначалися студенти і за віком – так в одному класі могли навчатися як 12-13- ліні, так і 19-22-річні юнаки. Широкий курс навчальних дисциплін – піїтика, риторика, філософія, богослов’я, стародавні мови, математика, географія, астрономія, література, історія, музика, малювання - надавав можливість студентам не тільки стати досить освідченими людьми, але й змагатися у знаннях із своїми ровесниками з найславетніших європейськиї університетів – із Праги, Кракова, Сорбони, Болон’ї, Галле. З академії виходили найученіші люди, які завше були при роботі.

Серед учнів Григорій вирізнявся винятковими здібностями. Тож на другому році навчання в богословському класі київський архієрей пропонує прийняти чернечий сан. Ця пропозиція відкривала перед ним широкі перспективи – він мав змогу згодом зайняти посаду друкаря Лаври, який був важливою постаттю у Софіївській митрополії. Він завідував усією книжковою і друкарською справою та входив до складу духовного собору Лаври і її вищого керівного органу. Але він відмовляється, не бажаючи бути обплутаним усталеними церковними канонами. І хоча час від часу йому декілька разів надходили пропозиції прийняти духовний сан із твердою обіцянкою «довести его скоро до сана високого духовенства» Григорій Савич категорично  відмовляється і свідомо закриває для себе цю можливість ситого і безжурного життя.
Була в нього можливість і обійняти посаду вчителя. Спершу його запрошують у Переяславську духовну семінарію для викладання курсу поезії. Погодившись із пропозицією він пише курс лекцій «Разсуждения о поезии и руководство к искусству оной». Але, на думку єпископа, даний курс відступав від загальноприйнятих правил викладання і наказав молодому викладачеві відкинути це вільнодумство і викладати курс по-старому. Через конфлікт і незгоду Г. Сковорода покидає стіни семінарії.

Ще одна спроба вчителювання – його призначають викладачем піїтики в Харківському колегіумі. Але, незважаючи на те, що учні надзвичайно любили свого вчителя, який вирізнявся серед інших енциклопедичними знаннями, музичним обдаруванням та любов’ю до своєї справи, спротив начальства спробам Сковороди до новаторського викладання і навчання студентів, змушують його покинути колегіум і офіційне школярство уже назавжди. Поза стінами офіційної шкільної системи Григорій Савич зміг сам обирати собі учнів та методи викладання і навчання.
Тож випробувавши і перебравши різні ролі він обирає вільне життя самотнього мандрівника-філософа, який своїм життям-прикладом вчив і вчить людей любити насамперед бога, вчитися, щоб знати істину, стримувати свої пристрасті, очищати душу від поганих бажань, бути задоволеним самим малим і бачити найбільше щастя в виконанні заповідів любові.

Він жив по-своєму і мислив по-своєму. Тож із повним правом Г. Сковорода попросив, щоб на хресті над його домовиною написали наступні слова: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Якщо поглянути на нього очима сьогодення, то за словами сучасного укр. письменника А. Любки, біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії мала б мати такий вигляд: «Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту він так і не здобув), експериментатор у віршуванні, харизматичнй викладач, емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне», рутинне життя, співак, що роками виспівув оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда».