Презентація бібліографічного покажчика "Славні літописці історії - Козюри"

 24 листопада відбулася презентація видання "Славні літописці історії - Козюри", яке підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського і яке присвячене двом визначним постатям Полтавщини – батькові й синові Валерію Миколайовичу та Ігорю Валерійовичу Козюрам. Це родинний тандем полтавських краєзнавців, творчий доробок яких 30 книг та понад 400 історичних нарисів, краєзнавчих розвідок і статей. Всі тексти написані на основі широкого кола історичних джерел, значну частину яких вперше введено в науковий обіг.
Основна тема їх досліджень – минувшина Полтавщини, а також мала батьківщина авторів - Лубенщина.

Праці дослідників відзначено всеукраїнськими й регіональним відзнаками: преміями імені Самійла Величка, Панаса Мирного, В. Симоненка, Олексія Дмитренка, В. Малика. Але найвищою нагородою автори вважають щирий інтерес читачів до їх творів.
Валерій Миколайович Козюра – викладач, журналіст, громадського діяч. Народився в Решетилівці. Закінчив Решетилівську середню школу, історичний факультет Харківського державного університету. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він став засновником і багаторічним очільником Лубенської міськрайонної організації «Союз Чорнобиль» - однієї з перших в Україні.
Працював викладачем історії Лубенського лісового коледжу. Декілька раз обирався депутатом Лубенської міської та районної рад.
Він багато років прискіпливо досліджував історію Полтавщини, адже його внутрішньою потребою було «через минуле утверджувати майбутнє у сьогодення». Валерій Козюра, на жаль, відійшов у вічність на 69-му році життя. І хоча земне існування його припинилось, проте Валерій Миколайович залишив для сучасників і нащадків неоціненну скарбницю духовності –книги, спогади, задокументовані факти, події і дати, в яких брав участь або ініціатором яких виступав. Його знали багато людей, адже Валерій Козюра був знаний не лише в рідному містечку Решетилівка, а й далеко за його межами. Лубни стали другим його домом, тому значна частина його книг написана саме в цьому місті і присвячена Посульському краю. Викладацька діяльність, краєзнавство, історичні пошуки, чорнобильський рух, літературні надбання – він на все знаходив час, не забуваючи при цьому товаришів, однодумців, родину і малу батьківщину.
Але людина живе доти, допоки її згадують. Впевнена, що ім’я В. Козюри ще довго не зітреться з людської пам’яті.
Ігор Валерійович Козюра – доктор наук з державного управління, кандидат історичних наук, професор ПУЕТ, автор численних праць у галузі державного управління, громадський активіст, краєзнавець. Народився у Решетилівці. Закінчив Лубенську середню школу № 1, історичний факультет Харківського державного університету та Національну академію державного управління при Президентові України, здобувши звання магістра державного управління. Працював радником-консультантом Лубенського-міського голови, обирався депутатом Лубенської міської ради. Був обраний начальником відділу місцевого самоврядування НАДУ, який очолював протягом 10 років. У його науковому доробку – 5 монографій, підручник із місцевого самоврядування та близько 500 наукових статей опублікованих у періодиці та фахових виданнях України та зарубіжжя. Свою наукову діяльність Ігор Козюра поєднував з краєзнавчим пошуком.
За двадцять п’ять років наполегливого пошуку Ігор Валерійович разом з батьком зібрав і вніс до обласної «Книги пам’яті» 12,5 тисяч прізвищ земляків-лубенців, які полягли в роки Другої світової війни. Ними повернуто з небуття і внесено до «Книги Скорботи» 8,5 тисяч прізвищ жертв штучного голодомору 1932-33 років на Лубенщині, відновлено 3,3 тисячі учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Ігор Козюра свою наукову і краєзнавчу діяльність успішно поєднує з активною участю в громадському житті. У 2003 р. був визнаний «Людиною року» на Лубенщині. Він один з авторів символіки Решетилівського та Лубенського районів. Отримав диплом «Відзнака Наливайка» (Франція) та став лауреатом премії «Золоте перевесло» Лубенської районної ради та Лубенської держадміністрації за створення «привабливого іміджу району». Після захисту докторської дисертації та здобуття звання доктора наук державного управління в 2014 році Ігор Козюра переїхав до Полтави, де обійняв посаду професора кафедри менеджменту ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
Ігор Козюра, під час однієї з презентацій нового видання, зазначив, що кожна їх із батьком нова праця починається з подиву. Уміння дивуватися і ставити запитання він вважає обов’язковою передумовою для початку дослідження: «те, що іншим здається звичним і не вартим уваги, істинному досліднику може стати справжнім поштовхом для роботи.
Презентація відбулася в онлайн форматі. До неї долучилися бібліотекарі з Сумської ОУНБ, Лубенської районної бібліотеки, бібліотекарі міста Полтави, а також краєзнавці, науковці. 

Повний текст бібліографічного покажчика можна завантажити ТУТ

 

 

До роковин Голодомору 1932-1933-х рр.

Щороку у четверту суботу листопада Україна і світ вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Пам'ять про Голодомор стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу.

 «18.08.34. Кругом, куди не глянеш, всюди твориться щось незвичайне. Крадуть дорослі, крадуть діти... І продають так же чорно, як і крадуть. Одним словом, «культурна революція» на всі сто! Певно, скоро збудують соціалізм і узаконять канібалізм і почнуть шматувати дуже ласо з людей сало, м'ясо і ковбасу»...
«17.03.34. Одержав страшну звістку. Пишуть, що по всій Полтавщині вимерла більш як половина населення. Минулої весни ховали в могилу по 15 і більше трупів....»
«10.07.34. с. Мала Перещепина Сумніш за все на Україні, то це село. Ні пожежа, ні повінь, ні навіть війна 14-го року не зробили того, що встигла ця зграя натворити за ці три роки... Живі ж ходять обшарпані, босі й голодні і ніби очманілі. Кругом якась тиша, щось схоже на кладовище»... ( зі справи по звинуваченню Пукаса Логвина Степановича, 1880 р. н., жителя с. Красногірки Машівського району у веденні антирадянської агітації, якого засуджено до 3-х років заслання у Середню Азію. Реабілітований Полтавським обласним судом 15 листопада 1988 р.). Матеріал надано Оленою Євгеніївною Євдокимовою, адміністратором інформаційно-довідкової зали архіву СБУ в Полтавській області.

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду. 

Як писав відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk (“первісний народ”)».

До 87-х роковин геноциду українців Український інститут національної пам'яті започаткував інформаційну кампанію, яка проходить під гаслом "Збережи пам'ять. Збережи правду". Вона покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен, наприклад, записавши спогади ще живих очевидців геноциду або передавши до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу. 

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував мудьтимедійний перегляд книжкової виставки "Чорна сповідь моєї Вітчизни...", присвячений Голодомору саме на Полтавщині.

До ювілею Раїси Плотникової

7 листопада святкує свій день народження поетеса і прозаїк Раїса Василівна Плотникова. Народилася і живе у місті Лубни. У відділі краєзнавства діє книжкова виставка з циклу "Імена в історії краю", присвячена творчості письменниці.

Її вірші та проза друкувалися в часописах «Дніпро», «Вітчизна», «Криниця», «Єгупець», «Рідний край», «Бахмутський шлях», в багатьох колективних збірниках та газетах «Україна літературна», «Хрещатик», «Молодь України», «Зоря Полтавщини» та ін.

Своєю альма-матер вважає бібліотеку, своїм літературним напутником — Володимира Кириловича Малика. У 1979 році за передмовою письменника в лубенській районній газеті було надруковано першу добірку її віршів. Відтоді поезії та проза друкувалися в багатьох колективних збірниках та часописах.
Авторка романів «Афганський кут», «В яру згасаючих зірок», «Обличчям до полум’я»; збірок поезій та прози «Втомилася мовчати», «Не всі ночі темні», «В передчутті».
Окремими книгами видано «Втомилася мовчати…», «Розіп'ята на двоххрестах», «Не всі ночі темні», «В передчутті…», «У лабіринтах міста спокус», «Без фіранок», «Мамонтеня Хвостик», «Життєдайні джерела роду», «Реквієм для Рози». 

 

Роман письменниці «Реквієм для Рози» нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавця» у номінації «Романи» «Коронації слова» (2016).
Слово письменниці міцне й нерозмите, характери персонажів самовіддані й самозаглиблені, буяння почуттів часто поступаються осмислювальній глибині і прагненні піднести значущість буденності. Людина у її зображенні – епіцентр усесвіту, творець власного життя. Критики й літературознавці справедливо зауважують, що стиль письма пані Раїси кінематографічний. Складні і на перший погляд “невигідні” теми насторожують читача, тримають його в постійній напрузі. Поезія її співзвучна яскравим творам художників, вона наповнена музикою й образами, широтою думки.
Раїса Плотникова - Член Національної спілки письменників України (з 1999).
Лауреат Полтавських обласних премій ім. Л. Бразова (2008), ім. І. П. Котляревського (2012), ім. Панаса Мирного (2017), премії ім. Володимира Малика (2011) та Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (Держава Ізраїль, 2013), X Всеукраїнського літературного фестивалю “Просто так” (2009).
Авторка стверджує, що «літературу має визначати не те, що нам вручають, а те, що ми написали», а отже продовжує свою роботу й на світ з’являються нові новели й романи.
Раїса Василівна часто відвідує Полтавську ОУНБ ім. І. П. Котляревського, презентує свої твори, зустрічається з читачами. Тож ми вітаємо шановну ювілярку. Скажемо просто: многая і благая літа Вам, Раїсо Василівно!
І до нових зустрічей з відділом краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського.
 

Диригент Володимир Сіренко

 1 листопада виповнюється 60 років від дня народження відомого диригента Володимира Сіренка. Він диригував у багатьох концертних залах: Концертгебау (Амстердам), Театр на Єлисейських Полях (Париж), Барбікан-Хол і Кадоган-Хол (Лондон), Сеул-Арт-центр, Великий зал Московської консерваторії, Рой Томпсон Хол (Торонто), Пекінський концертний зал, Шанхайський центр східних мистецтв. Його порівнюють з такими відомими на увесь світ диригентами, як Еса-Пекка Салонен і Саймон Реттл.

А народився Володимир Сіренко 1 листопада 1960 року на Полтавщині, у селищі Покровська Багачка Хорольского району.

У 1975 році закінчив на «відмінно» Покровськобагачанську музичну школу по класу баяна, а наступного року також на «відмінно» вісім класів Покровськобагачанської середньої школи і поступив до Полтавського  музичного училища імені М. В. Лисенка по класу баяна на відділ народних інструментів. Диригуванням захопився, навчаючись в училищі

    Його дебют відбувся у Київській державній філармонії у 1983 році з виконанням творів Стравінського, Шенберга, Булеза. У 1989 році закінчив Київську державну консерваторію у класі професора Алліна Власенка, у 1990 році став фіналістом Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Через рік був призначений на посаду головного диригента-художнього керівника Симфонічного оркестру Українського радіо, яку займав до 1999 року. За цей період здійснив понад 300 записів до фондів Українського радіо, які включають симфонії Моцарта №№ 38,41, Бетховена №9, Дворжака №№7, 9, «Німецький реквієм» Брамса, «Дзвони» Рахманінова.
    З 1999 року очолює Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Серед сотень програм, які він виконував з оркестром, найважливішими були цикли симфоній Густава Малера та Бориса Лятошинського, Страсті за Матвієм, Лукою, Марком, Іоанном та Меса сі мінор Й.С. Баха.

 З 2011 по 2014 рік працював головним диригентом Національного камерного ансамблю «Київські солісти».

    Здійснив записи музики до фільмів українських і зарубіжних композиторів (близько 40 ігрових, документальних, анімаційних фільмів).
    Поставив на різних сценах (включаючи концертні виконання) камерну оперу «Доля Доріана» Кармели Цепколенко, оперу-ораторію «Згадайте, братіє моя» Віталія Губаренка, фольк-оперу «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, 

 

опери «Ріголетто» Дж.Верді, «Сестра Анжеліка» Дж. Пуччіні, «Орфей і Еврідіка» К.В.Глюка, оперу-ораторію «Цар Едіп» Ігоря Стравінського.

    Він гастролював у Австрії, Бахрейні, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Великобританії, Іспанії, Італії, Казахстані, Канаді, Китаї, Кореї, Лівані, Нідерландах, Німеччині, Об’єднаних Арабських Еміратах, Омані, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Франції, Чехії, Японії. Він працював із багатьма відомими оркестрами, серед яких Королівський філармонійний оркестр, оркестри Московської, Санкт-Петербурзької філармоній, «Симфонія Варсовія» і оркестр Польського радіо, Симфонічний оркестр імені Євгенія Свєтланова, оркестр Братиславського радіо, Єрусалимський симфонічний оркестр, Національний філармонійний оркестр Росії, Бруклінський філармонійний оркестр.

      Володимир Сіренко - народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії України імені П. І.Чайковського, член-кореспондент Національної академії мистецтв України. У 2018 році нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 

Пишаємося талановитими земляками!!!