вівторок, 9 липня 2019 р.

Жанр "щоденників" у літературі Полтавщини


«Зачинаю цей щоденник…»
Пізнаючи навколишній світ, відшукуючи відповіді на свої численні запити ми звертаємося до монографій, досліджень, літературно-критичних творів тощо. Але не менш вагомі і цінні свідчення про історичний та культурно-мистецький контекст навколишнього світу ми можемо отримати із досить специфічних літературних творів – щоденників. Щоденники – це вид творів літературно-побутового жанру, відомі з давнини, котрі фіксують побачене, почуте або є описом пережитих подій, що сталися нещодавно. Вони може бути соціальними, з більшою увагою до подій навколишнього світу, або інтимними, з більшою увагою до свого внутрішнього світу, власних інтересів.
Щоденник, як жанр, близький до художнього та має власну історію розвитку. Чимало щоденників видатних особистостей наразі є всесвітньовідомими і становлять невгасимий інтерес для дослідників. Наприклад, одне з чільних місць посідає серед них щоденник диканської дівчинки – всесвітньо відомої художниці Марії Башкирцевої, картини якої були першим в історії Лувру творчим доробком жінки-художниці, включеним до його мистецької експозиції. Свого часу прем’єр-міністр Англії Вільям Гладстон у 1890 р. назвав щоденник Марії Башкирцевої «одной из самых замечательных книг нашего столетия», а через століття йому вторить філолог, полтавка Людмила Чередник: «Перше враження, яке виникає під час прочитання «Щоденника» – почуття здивування перед надзвичайною зрілістю юної авторки». Незадовго до смерті, на 26-му році життя, в передмові до «Щоденника» Марія напише: «Навіщо обдурювати і прикидатися? Без сумніву очевидно, що в мені живе бажання, якщо не надія, залишитися тут, на землі, будь-яким чином. Якщо я не помру в юності, я сподіваюся стати великою художницею; якщо ж мені випало померти тепер, мені хочеться, щоб цей щоденник був опублікований, а він не може бути не цікавим». Її бажання здійснилося. Щоденник, вперше опублікований у 1887 році французькою мовою, витримав кілька видань, був перекладений багатьма європейськими мовами і до сих пір привертає до себе велику увагу дослідників.

Бібліотекарів відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського зацікавило питання, наскільки широко представлений на нашій Полтавщині «щоденник» як літературний жанр. Ретельно вивчивши матеріал, виявилося, що його вистачить на вагому книжкову виставку! Це, передусім, чимала підбірка щоденників полтавських письменників - Панаса Мирного, Олекси Ізарського, Олеся Гончара, Володимира Короленка, Остапа Вишні, Василя Симоненка, Володимира Малика, Володимира Мирного та багатьох інших. Як зауважила Валентина Гончар: «Письменницький щоденник – жанр у літературі особливий. Він не може замінити ні романи, ні повісті, ні вірші. Чи був би для нас таким цілісним образ Тараса Шевченка без його «Журналу» чи образ Олександра Довженка без його знаменитого і трагічного «Щоденника». Привабливість і значущість літературних щоденників і полягає саме в тім, що вони репрезентують авторське бачення світу, розкриваючи його світогляд й наскрізно проймаючись авторськими почуттями і емоціями. На сторінках свого щоденника автор не тільки ретельно занотовує факти, але й одночасно може досить влучно і образно схарактеризувати події, що відбулися, даючи їм емоційну оцінку, передаючи дух того часу. Причини, з яких письменники починали вести щоденник можуть бути різноманітними. Інколи приходило усвідомлення необхідності ведення щоденникових записів, а інколи приводом розпочати щоденник могли слугували якась подія чи роздум.

«Сегодня, после долгих дум, я дал себе обет записывать все мои впечатления, накопившиеся в известный день, т. е. писать дневник», - так починає свої записи Панас Мирний, а через декілька днів йому спадає на думку: «Не начать ли дневник писать на украинском языке? С завтрашнего дня бросаю московский и берусь за свой». - і продовжує щоденник рідною мовою.
«Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю», - вторить йому Василь Симоненко.
«Оце аж коли надумав – хвороба підштовхнула! – писати щось схоже на щоденник». - зізнається Феодосій Роговий.
«Отак сидиш і думаєш… Гумор… Сатира… наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе. …Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрісю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм». І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає, що люблю я його, як сонце, як повітря, а він народ, стоїть, підморгує, усміхається. Та будь він тричі щасливий! ». - розпочинає свій щоденник-роздум Остап Вишня.
«Через три дні буде два роки, як почалася війна. Два роки, а скільки страждань, скільки мук та поневірянь для народів! Чи буде коли оцінено все безглуздя й злочинство цієї бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа. Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабські змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що правлять народами». - задається питаннями Олесь Гончар, розпочинаючи особисті записи-осмислення, які він вів майже упродовж усього мистецького шляху (1943-1995 рр.).
«Я став письменником», - починає свою розповідь Володимр Малик, а майже через два десятиліття знаходить відповідь на питання, яке найбільше його хвилює: «Пишу оце та й думаю: кому буде охота читати ці сухі, прозаїчні записи?. І сам собі відповідаю: а може ці правдиві, щирі, безпосередні нотатки про життя цікавіші за велемовні розглагольствування великорозумників, які і в своїх особистих щоденниках пишуть «для історії»? Я ж для історії не пишу, а для себе, маючи на увазі використати ці нотатки згодом для чогось більш оформленого… Тож – записую, як лягають думки на папір, не турбуючись про те – дуже воно виходить літературно чи ні».

«Подумки перекинув незримий місток з другого у третє тисячоліття і ступив на нього… Що чекає нас, українців, і всіх сущих в Україні, в перші роки нового тисячоліття, на його зорі? Не знаю. Таємнича запона часу непроникна. Знаю тільки, що будуть змагання, невсипуща праця, сумніви, втрати і надія, що вмирає останньою…». - так починається літопис життя полтавців у третьому тисячолітті письменника Володимира Мирного.
Не менш захоплюючою і пізнавальною є підбірка щоденникових зшитків, в яких подаються історичні події з точки зору пересічних полтавців. Ці записи цікаві тим, що вони виступають неупередженими фіксаторами правдивої і щирої реакції очевидців описуваних подій. Записи у цих щоденниках відрізняються простотою викладу і фактологічною достовірністю, а в процесі читання виникають відчуття ніби ти сам стаєш безпосереднім спостерігачем історичної події, що звершується на твоїх очах. Серед них назвемо «Дневник прикажчика Матвея Титовича Бобошко», японський щоденник полтавця С. Я. Мамая «Солдатский жребий… (1904-1905)», записи полтавського лікаря Олександра Несвіцького «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922», фатальний щоденник із сховищ КБД Л. Пукася «Тернистий мій шлях», щоденникові записи С. А. Ковпака «Солдати малої землі» та інші.

Наступна підбірка – це записи видатних особистостей, які або відвідували наш край та/або підтримували дружні зв’язки із нашими земляками. Читаючи ці щоденники, які мають свої родзинки, можна зробити і неочікувані відкриття. Гортаючи сторінки щоденників Даніела Крмана, Олександра. Довженка, Володимира Вернадського, Костянтина Самбурського, Сергія. Єфремова, Миколи Василенка та інших українських та іноземних діячів можна відкрити для себе несподіване бачення достатньо дослідженої та описаної історичної події, а при «зустрічі» із знаменитими полтавцями подивитися на них іншими очима.
Звісно, що усі ці щоденники ретельно вивчені і всебічно розглянуті дослідниками, на їх основі написані численні наукові монографії, статті, дослідження тощо. Але все це не може замінити безпосереднього читацького ознайомлення. Адже, за словами Джозефа Конрада: «Письмена можуть бути втрачені, неправда може бути написана, але те, що бачили очі, є істина і зостається у пам'яті». Найкраще проілюструють ці слова коротка огляд-прогулянка сторінками щоденників, яку пропонує головний екскурсовод – бібліотекар відділу краєзнавства - Анна Дідусенко.
Тож починаймо!

«7 апреля [1709 р.]. Его величество приказал 150 солдатам лейб-гвардии следовать к городу Полтаве, расположенному в 4 милях от Будищ. В Полтаве русские имели сильный гарнизон для охраны оружия, боеприпасов и униформы. Отряд получил задание сжечь город».
(Роберт Петре «Щоденник»)

«Розгніваний король Карл почав тоді 30 квітня [1709 р.] увечері бомбардували місто гарматними кулями. Це тривало аж до 1 травня. Місту було завдано значної шкоди, кілька будинків була запалено, залога буда загнана до середини міста. З того часу минуло кілька днів без особливих військових операцій. Мазепинські козаки просили, щоб король не нищив вогнем містечко, в якім, як казали, Мазепа мав рідну сестру, а в них там жили їхні рідні»
«3 травня [1709 р.]. Відбіг я з паном Погорським подивитися облогу Полтави. Ми побачили на горі невеличке містечко. З обох боків воно було оточене невеликими верхами, укріплене двома насипами й валами. Під ближчим верхом король наказав збудувати укріплені редути, з протилежного верха, що ньому був монастир, він бив ворога тяжкими гарматними кулями».
«27 червня [1709 р.]. Для Найяснішого короля цей день був нещасливий» 
(Даніел Крман «Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709)»)

«31 грудня (неділя) [1895 р.] …А ось недавно було на земській раді в Полтаві (факт беру теж з «Жизни и Искусства», хоч і не пам'ятаю з якого числа. У всякому разі се було недавно, не більш місяця минуло з того часу). На загальному зїзді полтавського земства деякі з членів зняли питання, щоб просити уряд, нехай знищить кари по тілу різками. Тут піднявся один земець (забув я, як звати його) і мало не з сльозами в голосі (до чого дійшло) почав доводити, що різка – се єдиний спосіб забезпечити моральність народа, що без різки з сим бидлом нічого не вдієш, що народ тільки й боїться різки і, як знищити кару по тілу, то зараз серед народа прокинеться розпуста і запанує по селах. Після такої висловленої дуже палкої промови питання про різки почали балотировати, - і що ж? Значна більшість голосів була за те, щоб зоставити різку, яко єдине забезпечення народної моральності. Коли оголосили результати балотировання, то приватна публіка, що була в залі засідання, почала свистом и шиканням протестувати проти рішення залишити різку для народа. Тоді голова засідання звелів вигнати публіку з салі. От чим скінчилося засідання полтавського земства. Воно варто того, щоб записати його в літопис на вічний сором перед нащадками»
(С. Єфремов «Щоденник (1.01.1895-4.02.1896)»)

«27 октября [1917 р.]. Слухи, что в Петрограде власть перешла в руки большевиков. Боятся здесь беспорядков. Учащиеся распущены по домам. Винный склад охраняется юнкерами Виленского училища с пулеметами».
«25 февраля [1919 р.] Хвосты у пекарен. Из Полтавы в Великороссию вывозят в большом количестве крупу и муку. Объявлен декрет, чтобы обыватели разобрали на свое иждивение кадетов из Кадетского корпуса и разместили их в своих квартирах. Неподчиняющиеся приказу будут переданы в ЧК».
«26 мая/8 июня [1920 р.]. Всем жителям, у которых еще не было обыска, предложено в течение двух дней дать сведения об имеющихся у них одежде, белье, обуви, шторах, гардинах, коврах, посуде, продуктах сверх норм продовольствия».
«13 января [1922 р.]. Сегодня свезли на вокзал Южной железной дороги до 1000 замороженных трупов, собранных по путям и в вагонах (товарных, где везли голодающих)».
(О. О. Несвицький «Полтава у дні революції та вперіод смути 1917-1922 рр.»).

«6.ІІІ/21.ІІ.1918. Все время тревожное. Ожидают всего. Все население Полтавы нервное, скрыто озлобленное, измученное»
(В. І. Вернадський «Щоденники (1917-1921)»)

«17/30 января 1921. В Переяславе (нашей губернии) случилось выдающиеся событие, возмутившее даже многих коммунистов. Советские власти, командированные из Полтавы в Переяслав для борьбы с спекуляцией, завели там угрозы расстрелами и… провокации. Сначала угрозами вымогали взятки, потом принимали их, вымогали у других, а теперь собираются судить за это».
(В. Г. Короленко «Дневник (1917-1921)»)

«13 жовтня 1989 р., п’ятниця. Боже, до чого дожилася наша країна! Повний розвал економіки! Бідність повсюди! Розруха в сільському господарстві! Деградація моралі! Зневіра в усьому! І все це – наслідки догматичного мислення, сталінсько-брежнєвського поневолення, партійно-бюрократичної системи, жорсткої авторитарної системи, в якій людина – нуль».
«24 серпня 1991 р., суббота. Написав заяву про вихід з КПРС. Сім’я категорично проти, щоб я відніс її у міськком. Страх і досить гнітить наші душі. О Боже! А я таки здав партквиток… Вечір. Україна проголосила незалежність, внесла до залу засідань український жовто-блакитний прапор… Господи! Здійснилося моя мрія з юнацьких літ, за яку я був готовий покласти життя не задумуючись. Невже це правда, не сон? Це початок. Обнадійливий початок. Дай Боже нашій стражденній Україні волі і щастя! І сьогодні душу й тіло покладу за її свободу! Жаль, що старий. Гей, літа молоді, білі лебеді, хоч помайте крильми з-за гори мені!»
(В. К. Малик «Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958-1998»)

«28 грудня 2012 р… У 2013 році Львів буде святкувати значну подію – Львову буде присвоєно звання «Літературний Львів». Художня література, українська мова, культура у цьому місті – на першому плані. А суржикова Полтава як була хуторянською провінцією, так і залишиться нею».
«31 грудня 2012 р. сьогодні пізно вночі опуститься зірчаста завіса 2012-го року. За цей рік Україна у своєму розвитку зробила крок назад: провалля між бідними і багатими поглибилось, українці потрапили у пастку бездуховності – майже ніхто, особливо молодь, не читає книжок, журналів та газет. «Чорний ящик» (російськомовний телевізор) одурманює всіх – від малого до великого. Північний сусід, де щороку від алкоголізму, хвороб і недоїдання вмирає майже 2 млн. чоловік, намагався і намагається затягти Україну в так званий «руський мир». ...Відіслав новорічні листівки і листи моїм давнім друзям – письменникам Петрові Сороці та Миколі Петренку. Прощавай, суворий на випробування 2012 роче!»
(В. С. Мирний «Денник»)

Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського (5-й поверх, к. 509) підготував виставку «Жанр «щоденників» у літературі Полтавщини», яка буде діяти з 15 липня 2019 р. Книги та дописи із періодичних видань, представлені на ній, репрезентують, перша за все, фонд ПОУНБ ім. І. П.Котляревського та вражають своєю багатоаспектністю і різноманітністю. Тож читайте щоденники, знаходячи на їхніх сторінках щось корисне чи пізнавальне для себе, та отримуйте імпульс для подальших серйозних роздумів про неперехідні та неперебутні цінності минувшини і сучасності.

пʼятниця, 5 липня 2019 р.

Івани Полтавщини


Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні.

Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба… Погодьтеся, цей список можна продовжувати ще довго, адже постатей дуже багато.



Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І.  Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува­ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви­ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви­купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій­ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій­ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи­нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска­зав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!   Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Івана Петровича Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.
Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871КрасенівкаПолтавська губернія — 8 серпня 1949ЄйськКраснодарський крайРРФСРСРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки.Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».
Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від рад. влади, 1960 був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсин. Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990).
Отже, ми запрошуємо згадати талановитих земляків і ознайомитися з книжковою виставкою, яка діятиме у відділі краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського з 4 липня 2019 року.

понеділок, 24 червня 2019 р.

Творення української конституції: полтавський аспект

До дня Конституції України відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ пропонує переглянути віртуальну книжкову виставку «Творення української конституції: полтавський аспект».
Вивчаючи історію Полтавщини не можна не звернути увагу на певну закономірність: у складні для держави часи до творення конституції України завжди долучалися наші земляки.

Без сумніву всесвітньо відома Конституція Пилипа Орлика була проголошена 5 квітня 1710 р., коли її автор був обраний гетьманом України. Повна назва документа «Уклад прав і вольностей Війська Запорізького та угоди , укладені поміж ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно і самим Військом Запорізьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах відповідною присягою року божого 1710 квітня п’ятого дня у Бендерах. Існує дві версії тексту цього документа – латинська та українська. Латинський варіант був призначений для міжнародного використання. П. Орлик так згадував про процес створення цього документа: «Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїжджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України».

Жінка з роду Драгоманових

«Яка краса – відродження країни!Яка печаль – надій сумні руїни» - ці пророчі слова написала жінка з серцем, сповненим незгасимої любові до України, до рідної землі. Перша жінка-журналістка в Україні, науковець-етнограф, поетеса, письменниця, громадська діячка Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова-Косач) – жінка з славнозвісного Драгоманівського роду. Разом із старшим братом Михайлом Драгомановим Олена Пчілка стала окрасою і гордістю всієї української культури, помітною частиною слави як рідної Полтавщини, так і Волині, Києва та всієї України.

Нагадаємо, Олена Пчілка народилася 170 років, а саме 29 червня 1849 р. у невеличкому повітовому містечку Гадяч. Початкову освіту отримала вдома, а згодом у зразковому пансіоні шляхетних дівчат. Іспити з вищих наук складала при першій чоловічій гімназії у Києві.
Дослідники життєтворчості Олени Пчілки відзначають великий вплив на становлення особистості й формування ідейно-естетичного світогляду студентське оточення старшого брата Михайла Драгоманова, коло інтересів якого вона поділяла.
Цікаво, що перше оповідання Олени Пчілки було надруковане німецькою мовою. Це було під час навчання у пансіонаті. Вчитель німецької мови дав завдання ученицям написати гумористичне оповідання на будь-яку тему, але з умовою не наслідувати друковані твори. Після перевірки, вчитель почав зачитувати твори, які йому були до вподоби. Серед прочитаного вчителем твору Олени Пчілки не було… Вона запитала вчителя про свій твір, на що він відповів: «Почекайте, майте терпеливість». І вже через деякий час приніс друковане видання і сказав: «Ну ось, я вам прочитаю, як пишуть гумористичні оповідання в часописі «Для молоді» (нім. мовою). Це було оповідання Олени Пчілки!



Після одруження з П. Косачем проживала на Волині: у Звягелі, Луцьку, с. Колодяжному. Тут вона збирає цінний етнографічний матеріал, надрукований 1876 р. під назвою «Український орнамент», розвідку «Вислід про волинські колядки». Цікавість до народної творчості письменниця не втратила до кінця життя. Як видатного знавця в цій галузі, у 1927 р. Олену Пчілку обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР.
У 1903 р. на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському у Полтаві, всупереч офіційній забороні, діячка виголосила свою промову українською мовою.
У 1905 р. у складі делегації вимагала від російського уряду скасувати заборону на українське слово. Відповідна заява за підписами Лесі Українки, Олени Пчілки, Миколи Лисенка, Павла Житецького була надіслана у міністерство освіти.
Олена Пчілка – авторка численних виступів, доповідей, публіцистичних, літературно-критичних, суспільно-політичних статей, етнографічних розвідок, бібліографічних заміток, фейлетонів. Їй належать статті й нариси про Т. Шевченка, Є. Гребінку, Д. Яворницького, О. Сластіона, М. Кропивницького, М. Коцюбинського та ін.,спогади про М. Драгоманова, М. Старицького, М. Лисенка.
Вона перекладала світову класику (Овідія, Гомера, Гі де Мопассана, В. Гюго, Г. Гейне, О. Уайльда, Л. Толстого та ін.).
Як педагог, на власному досвіді заклала основи родинної материнської школи: виховання дітей на засадах патріотизму і національної самосвідомості. Через серце матері пройшла початкова творчість її дітей, яким вона дібрала промовисті псевдоніми: Леся Українка, Михайло Обачний, Олеся Зірка. Турбота про підростаюче покоління спонукала Олену Пчілку до праці в галузі дитячої літератури.
В останні роки свого життя Олена Пчілка зазнала переслідувань: лише тяжка недуга врятувала її від репресій.
На виставці «Жінка з роду Драгоманових» представлені дослідження Григорія Шанька «Непідвладна забуттю», Любові Дрофань «Берегиня», сторінки епістолярної спадщини письменниці а також багатий біографічний матеріал, представлений у часописах та газетно-журнальних виданнях. На жаль, ми маємо небагато творів Олени Пчілки, але у нашій бібліотеці збереглися два надзвичайно цінних видання брата письменниці – Михайла Петровича Драгоманова. Перше видання 1900 року, видане у Львові накладом наукового товариства імені Шевченка, - Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. Том ІІ. Друге видання – 1906 року, надруковане у Києві тов. «Просвіта» - «Про українських козаків, татар та турків».
Запрошуємо до перегляду!


четвер, 6 червня 2019 р.

Ювілейні Котляревські читання


Департамент культури і туризму Полтавської обласної державної адміністрації
Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського
Полтавська обласна організація Національної спілки краєзнавців України
Полтавський літературно-меморіальний музей Івана Котляревського

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

4-5 вересня 2019 року на базі Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського відбудуться краєзнавчі Котляревські читання «Будеш, батьку панувати», присвячені 250-річчю від дня народження І. П. Котляревського.
До участі у краєзнавчих Котляревських читаннях запрошуються науковці, працівники бібліотечних, музейних та архівних установ, краєзнавці, аспіранти, магістранти, студенти, вчителі.
Напрями роботи краєзнавчих Котляревських читань:
üПолтава часів Івана Котляревського.
üВплив І. П. Котляревського на розвиток українського та світового письменства
üІсторія та сьогодення творів І. П. Котляревського
üСпадщина І. П. Котляревського у фондах бібліотек, музеїв та архівних установ
üВивчення творів Івана Котляревського в закладах середньої та вищої освіти України
üПостать Котляревського і сучасність

Для участі у краєзнавчих Котляревських читаннях необхідно до 1 серпня 2019 року надіслати Заявку (зразок додається) і текст доповіді, прикріплені як додаток (назва файлу з матеріалами пишеться українською мовою і складається з прізвища та ініціалів автора, напр.: Петренко_О._М.)
Матеріали надсилати на електронну адресу vnv.poltava@gmail.com
За матеріалами краєзнавчих Котляревських читань буде надрукований збірник. Публікація матеріалів безкоштовна.
         Вимоги до оформлення:
Обсяг роботи до 5-7 сторінок тексту у форматі doc чи rtf(шрифт Times New Roman 12 кегль, міжрядковий інтервал 1,5. Поля – 2 см, справа – 2 см, зверху – 2 см, знизу – 2 см. Посилання на джерела подаються у квадратних дужках [8, с. 12], список джерел наприкінці тексту у відповідності до правил бібліографічного опису.

Автори відповідають за повноту висвітлення досліджуваних питань, системність викладу, достовірність наведених фактів, посилання на джерела, написання власних імен, географічних назв тощо.

Оргкомітет залишає за собою право на відбір матеріалів для друкування у збірнику. Повідомлення про включення матеріалів у програму краєзнавчих Котляревських читань та запрошення кожному автору будуть надіслані додатково.

Оргкомітет:
Зеленська Тетяна Іванівна, директор Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського
Влезько Надія Володимирівна, заступник директора з наукової роботи Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського
Федорова Марина Анатоліївна, завідувач відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського
Чорноволенко Любов Іванівна, завідувач науково-методичного відділу Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського

Адреса: 36000 м. Полтава вул. Небесної Сотні, 17 Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. П. Котляревського

Телефони для довідок: (0532) 60-90-98; 60-90-99; 099 781 07 11.




ЗАЯВКА
на участь у краєзнавчих Котляревських читаннях «Будеш, батьку панувати», присвячених250-річчю від дня народження І. П. Котляревського
Прізвище____________________________________________
Ім’я__________________________________________________
По-батькові____________________________________________
Науковий ступінь, вчене звання_____________________________
Назва доповіді (тез)_______________________________________
Потреба в житлі – так/ні
Телефон__________________________________________________
E-mail_____________________________________________________