пʼятниця, 10 січня 2020 р.

Відкрийте для себе Полтавщину

Відділ краєзнавства у 2020 році вирішив започаткувати цикл книжкових виставок «Відкрийте для себе Полтавщину». Кожна виставка буде показувати соціально-економічний, культурний потенціал, туристичну привабливість певного району чи міста обласного підпорядкування.
Перша виставка присвячена одному з шести міст обласного значення – місту Гадяч. Це місто було резиденцією багатьох Гетьманів України: Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького та ін.

Цікавий Гадяч і своїми туристичними маршрутами, тут проходять фестивалі, пов'язані із гетьманщиною, відбувається церемонія нагородження літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки, матері Лесі Українки. «Приїзди, люба сестро, в Гадяч і ти побачиш найукраїннішу Україну», - писала у листі Леся Українка Ользі Кобилянській.
Запрошуємо відвідати виставку, яка діє у відділі краєзнавства (5-й пов., 509 кімн.).
Виставку підготувала провідний бібліотекар відділу  - Ксенія Перепьолкіна.



середа, 8 січня 2020 р.

До 85-річного ювілею Василя Симоненка

Нема нічого страшнішого за необмежену владу 
в руках обмеженої людини.
Василь Симоненко

Сьогодні Полтавщина згадує поета й журналіста Василя Симоненка. Адже саме 8 січня йому виповнилося б 85... Василь Симоненко не дожив навіть до тридцяти. За життя Симоненка вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Попри це його поезію вчать у школах, творчості поета присвячена спільнота Василь Симоненко. У материнській хаті митця влаштований музей.

Цього року до ювілею письменника бібліотекарі відділу краєзнавства підготували подарунок для шанувальників творчості Василя Симоненка – огляд самвидавівської спадщини поета, яка зберігається у фонді Полтавської наукової книгозбірні ім. І. П. Котляревського.
Василь Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, літературознавців, критиків, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гідність. І не тільки вболівали, а й закликали націю до пробудження від байдужості. Літературна критика визначила Симоненку місце в ряді кращих письменників конкретно реалістичного складу, адже громадські та патріотичні мотиви, характерні для всіх шестидесятників на початках їхньої творчості, у Симоненка прозвучали найголосніше й найгостріше, а його поезія стала художнім аналізом дійсності.
За словами полтавського літературознавця П. П. Ротача: «Він писав просто, правдиво і мудро. Слово його було виважене і точне, воно попадало в ціль, як ось ці глибоко хвилюючи рядки:
Іди і спопеляй байдужі душі
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,
Народів обікрадені сини».
У той же час, до виходу першої збірки ім’я В. Симоненка в пресі, особливо у поетичних рубриках з’являлося досить рідко. Можливо, тому, що писав мало? Хоча, як зазначав той же П. Ротач, у відповідь на це питання: «Василь Андрійович відповів так: «Вірші пишу, скільки себе пам’ятаю». Отже, робить висновок літературознавець: поет «просто був вимогливим до себе й не поспішав виходити на люди».

Справді, за життя поета вийшла лише одна збірка поезій «Тиша і грім» (К., 1962). Але й надалі його поезії видавалися не часто і надто скромними тиражами: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966). У 1968 році (у перекладі російською) вийшла невеличка збірочка «Избранная лирика». Окрім поезій, вийшли дві казки «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964) та збірка оповідань «Вино з троянд» (1965). І тиша… На ціле десятиліття. Лише у 1981 році нарешті виходить збірка поезій «Лебеді материнства».
До речі, з усіх названих видань наша бібліотека має лише видання «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968) і «Лебеді материнства» (1981).
Виникає цілком логічне питання, а чому не перевидавалися твори поета, невже вони не користувалися попитом? Та ніби й ні. Якщо поглянути на ці видання, то навіть недосвідченому користувачеві стане зрозуміло, що ці книжки не стояли поважно на бібліотечній полиці, а жваво спілкувалися із читачами.
Несподівану відповідь на це запитання ми знаходимо на сторінках журналу «Український вісник» за 1971 рік. (До речі, «Український вісник», який позиціонує себе як захалявний журнал з України – є передруком позацензурного суспільно-політичного журналу, що виходив на теренах України у самвидаві. Його видавцем і відповідальним редактором був В’ячеслав Чорновіл.
Студентка з Чехословаччини Анна Коцур (яка на той час навчалася у Київському державному університеті) вивозила деякі примірники у Пряшів, звідки Павло Мурашко передавав його на Захід. Вже там журнал передруковували в-ва «Смолоскип» ім. В. Симоненка в Балтиморі (США), «Сучасність» в Мюнхені (ФРН) та Українська видавнича спілка у Лондоні. Цей номер є, власне, відбитком-передруком четвертого випуску «Українського вісника» за 1971 рік, виданим Українською видавничою спілкою у Лондоні).
Повертаючись до творчості Симоненка, зустрічаємо на сторінках «Українського вісника» наступне: «У Самвидаві політичні поезії В. Симоненка з’явилися ще за життя поета та при його активному сприянні. Із часом, Василь Симоненко поряд із Миколою Холодним став вважатися найпопулярнішим поетом українського Самвидаву. З огляду на незначні (офіційні – авт.) тиражі і величезний попит, поширюються в передруках, фотокопіях і магнітофонних записах не тільки недруковані твори, але й вірші із збірок. Є підстави вважати, що загальний самвидавівський тираж Симоненкових творів набагато перевищив видавничі тиражі».
До речі, самвидавівські твори В. Симоненка нерідко супроводжувалися примітками, що пояснювали, яку саме частину його твору було сфальсифіковано і яким чином. Інколи це були факти, які висвітлювали неприглядну дійсність УРСР. Зокрема, після вірша «Жах» додається наступне пояснення «у Симоненка вірш або немає назви, або називається «Жах». У збірках «Земне тяжіння» та «Поезії» поставлено для затуманення спрямування заголовок «Пророцтво 17 року» і дописано два останні рядки», а після вірша «Курдському братові» ми читаємо: «відомий факт, що на Тернопольщині був засуджений на 7 років ув’язнення викладач технікуму тільки за те, що правильно зрозумівши спрямування Симоненкового вірша, переробив його, поставивши у двох місцях замість «курде» - «українцю».
Таким чином, на теренах радянської України паралельно існували як офіційно дозволені (інколи спотворені цензурою) твори В. Симоненка, так і заборонені твори, що активно розповсюджувалися у «Самвидаві». Мабуть саме цим можна пояснити спробу посмертного замовчування творчості поета в Радянській Україні – адже його вже неможливо було ні залякати, ні зламати – тільки піддати забуттю його творчу спадщину. Та коли це не вдалося – була випущена офіційна збірка творів «Лебеді материнства», як спроба канонізувати підцензурну спадщину поета, а самого Василя Симоненка подати як бездоганного українського радянського поета, що неухильно дотримувався «партійної лінії».
І саме цим пояснюється, те, що «Спадщина Василя Симоненка досі не зібрана і не впорядкована. Він друкував багато своїх творів у центральній і провінційній пресі, багато з них лишаються тепер практично за межами досяжності. Ще більш неясна доля недрукованої спадщини поета…. Правдоподібно частина їх потрапила до рук Спілки письменників України і може залишитися назавжди невідомою. Заяви про те, що твори Симоненка «збираються» й «упорядковуються» для публікації треба брати із великим застереженням: щось сфальшують і надрукують, щось постараються остаточно заховати». Ці слова видавця із діаспори Івана Кошелівця (сказані 1965 року) підтвердилися у 1981 році виходом збірки «Лебеді материнства», яка позиціонується як тематична збірка, куди увійшли поетичні і прозові твори, що друкувалися у збірках «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії», «Вино з троянд» і та частина творчого доробку, яка публікувалася в періодиці.
Та, крім цього, існувало ще одне джерело поширення творів нашого земляка - видання української діаспори. Перше видання творів Василя Симоненка – збірка поезій «Берег чекань» вийшла у Нью-Йорку 1965 року та користувалася підвищеним попитом (у 1966 р. був навіть був додрукований додатковий наклад цього видання).
Назва цієї збірки є досить символічною. За словами видавця Івана Кошелівця: «За кордоном поширилися чутки, що Симоненко ще в 1962 чи 1963 році підготував до друку збірку поезій під такою назвою, але її радянські видавництва відкинули». На підтвердження своїх слів він приводить цитату із журналу «Сучасність» (за 1965 р. № 1 с. 3): «…друга збірка «Берег чекань», що була підготовлена до друку 1963 року, не побачила світу – вона в рукописах почали жити й ходити між людьми (особливо між молоддю) по всій Україні…». Та, зважаючи на те, які твори мали увійти до цієї збірки, видавець сумнівається, що вони могли б бути видані і зазначає, що Василь Симоненко знав про це найкраще і тому навряд чи звертався до радянських видавництв. Тому, продовжує далі видавець: «Правильніше, мабуть, буде говорити про вимріяну поетом збірку, до якої він відкладав усе те, що під сучасну пору не можна було друкувати, і з ним треба було чекати на слушну годину, яка бозна коли прийде. Чекання ймовірно навело поета на вибір саме такої назви. Лишаючись в сфері припущень, можна думати далі, що з відкладеного щось менш «неблагонадійне» Симоненко давав до друку в поточній пресі, дещо давав читати своїм друзям. Таким чином ці твори пішли по руках і дійшли за кордон».
До першого видання збірки «Берег чекань» увійшли наступні твори: 1) окремі твори із офіційних збірок поета «Тиша і грім» та «Земне тяжіння»; 2) окремими розділами виділені твори, що їх сфальшувала радянська цензура, та твори, заборонені в СРСР і офіційно недруковані; 3) щоденник поета «Окрайці думок», відомий в СРСР лише в рукописному вигляді. Наприкінці наведено додатки, у яких подаються вірші і статті на пошану Симоненка та в СРСР відомі лише самвидамівським читачам. На думку видавців, саме такий уклад творів відповідав би бажанню В. Симоненка «бачити під цією назвою все найкраще з написаного ним», а з іншого боку – дозволяв би закордонним читачам скласти біль-менш повне уявлення про творчість поета.
У 1973 році у Мюнхені виходить друге видання цієї збірки – розширене і доповнене. До цього видання додатково ввійшов цикл поезій із збірника «Поезії» 1966 року - «Листи з дороги» і «Казки», та оповідання із збірки «Вино з троянд» 1965 року.
Крім цих збірок, твори Симоненка активно друкувалися і на сторінках періодичних видань української діаспори.
І хоча твори, які потрапили за кордон і друкувалися там, безумовно становили лише якусь частину (і невідомо яку) з Симоненкових творів, заборонених в УРСР та саме цим виданням ми можемо завдячити тим, що вони зберегли хоча б частину літературної самвидавівської спадщини поета, як пізніше увійшла до збірок, виданих вже на теренах сучасної незалежної України.
Згадані твори з української діаспори зберігаються в Українсько-канадському центрі ПОУНБ ім. І. П. Котляревського. Загалом, фонд літератури цього центру вражає своєю багатоаспектністю і різноманітністю, включаючи в себе як книжкові видання з усіх галузей знань, так і досить вагомий наклад періодичних видань. Вивчення і дослідження цього фонду може принести чимало несподіваних відкриттів і знахідок, зокрема, розкрити невідомі, або маловідомі подробиці із життя видатних українців чи заповнити «білі плями» у висвітленні історичних подій. Також досить цікавим є процес ознайомлення із поглядами та судженнями наших земляків, що жили по той бік «залізної завіси».




субота, 28 грудня 2019 р.

Шановні відвідувачі нашого блогу, дорогі читачі, улюблені друзі!!!
Щиро вітаємо вас із прийдешніми Різдвяно-новорічними святами! Бажаємо всім миру, здоров'я, радості! Нехай найзаповітніші мрії здійснюються, нехай трапляються дива 
і всілякі приємності...
Завжди раді бачити усіх вас у колі друзів та відвідувачів нашого відділу краєзнавства!


понеділок, 16 грудня 2019 р.

Різдвяні традиції в літературі та мистецтві Полтавщини

Відділ краєзнавства підготував доволі цікаву та неординарну виставку літератури «Різдвяні традиції в літературі та мистецтві Полтавщини».

Різдвяні та новорічні свята зазвичай створюють у душах людей атмосферу очікування чуда, радості. Для людей творчих це є ще й стимулом до творчості, натхнення, створення прекрасного. Саме тому так багато витворів мистецтва присвячено цій чудовій порі.
На виставці представлено багатогранну творчу різдвяну палітру талановитих художників та письменників Полтавщини.
Наш народ традиційно оспівує Різдво Христове у колядках, щедрівках - в українських містах і селах різдвяні гурти створюють неповторну святкову атмосферу. Ці традиції проникли глибоко у свідомість нашого народу. Згадаємо новорічні прикраси та сніжинки-витинанки, створені власними руками ще у глибокому дитинстві. Оце і є той глибинний потяг до творчості, що виникає у свідомості людини цієї казкової пори.





Архітектори і будівельники створюють величні храми на честь Різдва Христового. Композитори пишуть чудову музику. Поетів у всі часи надихала на творчість магія новорічних свят. Майстри образотворчого мистецтва народжують неповторні образи.
Полтавці долучилися своїм мистецтвом до цього творчого процесу. Наш земляк Микола Гоголь на весь світ прославив Диканьку в містичній  «Ночі пред Різдвом» (на виставці можна побачити унікальне видання 1945 р.). Полтавські поети у віршах і прозі славлять новорічні та Різдвяні дні. Не можна не згадати чудового полтавського художника М. Онацька, ціла низка робіт його, у особливій манері, присвячена зимовим святам.
Тож запрошуємо всіх до відділу краєзнавства на знайомство з різдвяно-новорічними традиціями нашого славного полтавського краю!
Виставку підготувала Лариса Карпенко, провідний бібліотекар відділу краєзнавства.

четвер, 5 грудня 2019 р.

Довгожителі Полтавщини

Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «Із століттям в Новий рік», присвячену довгожителям Полтавщини. Кожен може ознайомитися з цікавими постатями, життя яких добігло ювілею, що виражається тризначною цифрою. Ці люди жили звичайними турботами, працею, хвилюваннями і радощами, через їх долі пройшли жахіття війн, голодомори, втрати рідних і близьких людей, але вони вистояли і залишилися живими свідками буремних подій ХХ століття.

Серед них цікавою особистістю є Євдокія Онисівна Білик, яка мешкала в селі Абазівка Полтавського району, та померла у віці 118 років. Вона народилася 1882 року на Полтавщині, і жила звичайним життям простої сільської жінки у домашніх клопотах і важкій фізичній праці, працюючи у колгоспі майже до 80 років. Також можна отримати інформацію про найстарішу волонтерку України Ольгу Петрівну Майбороду, яка в 103 річному віці передавала майже всю свою пенсію до волонтерської організації «Команда небайдужих».
Професор Максим Андрійович Дудченко, незважаючи на свій поважний 100-річний вік, очолює кафедру факультетної терапії Української медичної стоматологічної академії, дивуючи своєю енергією, працелюбством і життєлюбністю своїх набагато молодших колег.
Народна цілителька й пророчиця з Полтавщини Уляна Дмитрівна Кошова, яка продовжує лікувати травами людей, навіть у такому поважному віці. Багатьом за своє життя допомогла – і дітям, і дорослим. До Уляни Дмитрівни й нині приїжджають люди звідусіль. А про секрет свого довголіття вона розповідає просто: “Я дуже люблю життя, люблю людей, ніколи ні з ким не сварюся і всім того раджу. Дякую Богу і молю, щоб дав мені ще пожити, а я допоможу людям. Благаю Господа про мир в Україні”.



Світовій рекордсменці з бігу Олені Федорівні Чуб було лише 90 років і вона не збиралася припиняти тренування та продовжувала брати участь у різноманітних міжнародних змаганнях. 80-річна Анастасія Йосипнівна Дойнікова з Миргорода теж не збирається здавати позицій і продовжує бігати марафони та займатися альпінізмом, мріючи стрибнути з парашутом у 85 років. ЇЇ предки доживали до 100 і більше років, так що секрет її активного способу життя у генах.
Виставка діє у відділі краєзнавства (кім. 509) Полтавської обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського з 5 грудня 2019 року.

вівторок, 12 листопада 2019 р.

Презентація книги Віталія Григор'єва "Історія Глобинського району в біографічних нарисах"

12 листопада відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського спільно з Полтавською обласною організацією Національної спілки краєзнавців України організували та провели презентацію книги краєзнавця Віталія Григор'єва «Історія Глобинського району в біографічних нарисах». До книги увійшло понад три сотні нарисів про людей, які залишили свій слід не лише в історії Глобинського району, але й в країні та навіть у світі.

 
Автор книги - Віталій Миколайович Григор’єв (06.02.1947, с. Землянки Глобинського району) – педагог, краєзнавець, публіцист, член Національних спілок журналістів (2007) та краєзнавців України (2012). Почесний громадянин с. Землянки.
Лауреат премій імені Олексія Бутовського (2019), Самійла Величка (2013), Володимира Малика (2008). Член Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. Івана Білика.


Його захопленням завжди були історія, краєзнавство. Про таких людей кажуть: «Історики щасливі люди, бо в них робота переходить в хобі – і навпаки», адже він, як посадова особа, брав участь у підготовці матеріалів до енциклопедичного довідника «Полтавщина» за редакцією А. В. Кудрицького про м. Глобине та Глобинський район.
Був керівником робочої групи по підготовці до видання 3-го тому Книги Пам’яті України Полтавська область Глобинський район, яка була видана у 1995 році. До неї було знайдено і внесено більше 11 тис. імен земляків жертв Другої світової війни.
Він один з авторів ідеї увічнення пам’яті писаря останньої Запорозької Січі Івана Яковича Глоби та затвердження прапорів і гербів району та м. Глобине, встановлення пам’ятного знака до 200-річчя козацько-селянського повстання в с. Турбаї.
Автор книг «Роде наш прекрасний» (2007), у якій вміщено 138 біографій відомих земляків (з них 25 жителів міста), «Бувальщини» (2008), «Розкажи, Пивихо…» (2012), «О.Д. Бутовський (родовід генерала-олімпійця). історико-біографічний нарис (2012), «На вітрах історії» (2012), «Полтавці під олімпійським прапором» (2017).
Захід розпочався музичним дарунком від вихованки Полтавської дитячої музичної школи № 1 імені Платона Майбороди Олени Котигорошко, яка виконала "Іспанський танок " В. Гомоляки (викл. І. Огризько, концертмейстер О. Матвієнко).

На одному подиху слухали присутні розповідь автора про всіх героїв презентованої книги. За десять років кропіткої роботи Віталій Миколайович зібрав матеріали про 319 своїх земляків!!!
Це актори й літератори, вчені й аграрії, музиканти й композитори, Герої України, Герої Соціалістичної Праці, Герої Радянського Союзу.

У Глобинському районі найбільше лауреатів Національної премії імені Т. Г. Шевченка, про яких теж згадує Віталій Миколайович.
Багато схвальних відгуків та побажань звучало від земляків автора, від колег та знайомих.
Побажаємо Віталію Григор'єву в майбутньому нових книг, які вагомо поповнюють фонди бібліотек!
 Фото нашої Ксюшки Перепьолкіної, провідного бібліографа відділу краєзнавства.
Інформація про захід розміщена н сайті телеканала ІРТ


понеділок, 11 листопада 2019 р.

Подвижник українського мистецтва


До 60-річного ювілею Олексія Миколайовича Петренка, колекціонера, мецената, видавця, дослідника мистецтва, члена Національної спілки художників України, у відділі краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського діє книжково-ілюстративна виставка "Олексій Петренко - подвижник українського мистецтва".
Народився Олексій Миколайович 15 листопада на Полтавщині - у селі Лихачівка Котелевського району.
Ще в студентські роки Олексій Петренко захопився колекціонуванням. Збирає книги з історії мистецтва, історичні та енциклопедичні видання, класичну художню літературу. 
З 1990 року працює у ТОВ "АСМІ", з 2010 р. - директор видавництва.
У 2011 році став засновником серійного мистецького видання "Меценати. Колекції. Виставки".
Вперше у Полтаві організував і провів тематичні виставки творів з власної колекції: "Український натюрморт другої половини ХХ - початку ХХІ століття", "Українська графіка другої половини ХХ - початку ХХІ століття", "Український пейзаж другої половини ХХ - початку ХХІ століття", каталоги названих виставок демонструються у відділі краєзнавства.
Діяльність Олексія Миколайовича відзначена на регіональному рівні. Він лауреат міської премії імені М. Ярошенка (2012) в номінації "Громадська діяльність: організація і проведення мистецьких акцій". У 2014 році став лауреатом премії імені Панаса Мирного. У 2015 році став лауреатом щорічної міської премії імені В. Г. Короленка у номінації "Спонсорство та меценатство". Нагороджений Почесною грамотою Полтавської обласної ради за вагомий внесок у розвиток поліграфії на Полтавщині.
Приємно, що Олексій Миколайович є одним із вірних друзів та партнерів нашої Полтавської наукової бібліотеки. Протягом 2017-2019 рр. видавнича діяльність бібліотеки пожвавилася - вийшли друком п'ять випусків серії "Бібліотечні колекції", три випуски серії "Видатні краєзнавці Полтавщини". Вся друкована продукція вийшла у полтавському видавництві "АСМІ". Зазначимо, що книги цього видавництва щороку є переможцями обласного конкурсу "Краща книга Полтавщини".

З великою приємністю ми зустрічаємося та спілкуємося з Олексієм Петренком, тому що він щиро цінує роль бібліотеки в суспільстві, завжди готовий підтримати й прийти на допомогу!
Дорогий Олексію Миколайовичу, наша бібліотека і наш відділ краєзнавства, зокрема, вітає Вас з ювілеєм!!! Нехай Ваше добро повертається сторицею!!! Здоров'я, злагоди, любові! Многая і благая літа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Дякуємо, що не зупиняєтеся, що відроджуєте духовність Полтавщини, адже саме завдяки Вам ми торкаємося краси... а краса, як відомо, врятує світ...
  



середа, 6 листопада 2019 р.

Остап Вишня: "Я сміявся і плакав з любові": до 130-річчя від дня народження

Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «Я сміявся і плакав з любові»: до 130-річчя від дня народження Остапа Вишні, яка містить літературу, присвячену видатному письменникові-сатирику, гумористові.

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!». Остап Вишня.

Друг і колега Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) так писав про Остапа Вишню: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники, пізніше критики, які підлаштовувались під гучні гасла партійних бонз і без жодних сумніві совісті (як буває нині) вихваляли безпомильну партію і прекрасний, неповторний час».




Народився Павло Губенко (Остап Вишня) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній родині. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом навчався у Києві, у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання. Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманним йому іронізмом писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори...». Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим, що 1920 р. його заарештовують, але не виявивши «компромату» в діях П. Губенка його випускають із в'язниці наступного року.
Перший свій сатиричний твір за підписом П. Грунський письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. У квітні 1921 р. П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», а кількома місяцями пізніше — й відповідальним секретарем «Селянської правди» на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня. На початку 20-х років О. Вишня свою художню творчість пов'язує з найважливішими тогочасними політичними й соціальними подіями, змінами в житті, зокрема села з його одвічною темрявою та забобонністю. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором, — це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації , персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.  Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором.
Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходить одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.
26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а З березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк». 3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, а наступного року він повертається до українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо. Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

вівторок, 15 жовтня 2019 р.

«Історик Полтавщини» до 160-річчя від дня народження Лева Васильовича Падалки

Відділ краєзнавства підготував книжкову виставку «Історик Полтавщини» до 160-річчя від дня народження Лева Васильовича Падалки.


Л. Падалка (1859-1927) широко знаний в Україні та поза її межами історик, статистик, археолог, етнограф, громадський діяч, який, на думку більшості дослідників минулого, уособлював полтавське краєзнавство у кращому розумінні цього слова. Уродженець Чорнух, земляк генія української філософської думки Г. Сковороди, присвятив своє життя служінню Батьківщині, створенню наукових і культурницьких засад розбудови незалежної Української держави.
Початкову освіту він отримав у Лубенському духовному училищі, середню – в Полтавській семінарії та екстерном у Першій Полтавській гімназії, вищу – на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Провідником талановитого полтавця до Великої науки стали історик В. Антонович та відомий полтавець М. Драгоманов. Тож не дивно, що молодий учений посів гідне місце серед членів історичного товариства Нестора-літописця при Київському університеті. Доля пов’язала його наступне життя з Полтавщиною і Херсонщиною, а наукова творчість і активна громадянська позиція  сформували особистість. Література, представлена на виставці, охоплює широкий спектр діяльності цієї непересічної особистості.
Історичні дослідження вченого стосувалися минувшини краю доби пізнього середньовіччя. Археологічна діяльність межувала у його дослідженнях з пам’яткооохоронною діяльністю. Л. Падалка був серед ініціаторів створення у Полтаві краєзнавчого музею, музею Полтавської битви. Він був талановитим педагогом – вихователем майбутніх вчених серед яких Н. Мірза-Авакянц, М. Ренський, П. Репетін та інші.
Багата наукова спадщина визначного дослідника –земляка – це наша гордість, адже Л. Падалка вписав світлу сторінку у велику книгу мудрості талановитої полтавської родини.

пʼятниця, 13 вересня 2019 р.

Кіно на Полтавщині

Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «А у нас кіно знімали…», яка містить літературу, присвячену кіномистецтву Полтавщини. Кожен, хто зацікавиться, має змогу переглянути інформацію про відомих акторів та кінорежисерів, які перебували у нашому краї (наприклад, Софі Лорен, О. Довженко, Л. Голубкіна, Н. Румянцева, Г. Віцин, Є. Моргунов, Б. Вахтін, Ю. Кім, О. Шейн, М. Пуговкін, І. Кавалерідзе та інші), а також про фільми, які були зняті на території нашого мальовничого краю, адже дуже багато відомих режисерів використовували чудові пейзажі полтавського краю у своїх кінофільмах.

Відомий кінорежисер Олександр Довженко писав про село Шишацького району: «Яреськи. Це дуже гарне село. Воно дороге мені тим, що кращого села немає на всій Україні. Воно мені особливо дороге тим, що я зробив там декілька своїх фільмів. Це батьківщина улюблених творів, там живуть і мої сільські артисти… Яреськи – столиця українського кіно». Саме тут він зняв фільм «Земля», який дістав міжнародне визнання.
На території Полтавщини було знято багато відомих фільмів: «Звенигора», «Іван», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Дороги Гоголя», «Сорочинський ярмарок», Весілля в малинівці», «Королева бензоколонки», «Голос трави», «Одного чудового дня», «Браві хлопці», «Максим Перепелиця», «Педагогічна поема», «Соняшники», «Пропала грамота», «Голод-33», «Безстрашний отаман», «Гетьманські клейноди» та інші.
Також на виставці представлено матеріали про кількох широковідомих митців Полтавщини, які стали знаними у царині кіно. Серед них: К. Лучко, В. Гайдаров, Ю. Тимошенко, С. Шкурат, В. Холодна, М. Капніст, Г. Хмара, В. Костенко та багато інших.

Клара Лучко – актриса театру і кіно. Народилася 1 липня 1925 року в Чутове. Незабаром родина Лучко переїхала в Полтаву. Коли почалась війна, родина Лучко евакуювалась до Середньої Азії. Після закінчення школи Клара вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, евакуйованого тоді в Алма-Ату. Займалась в майстерні викладачів ВДІКа В. Бібікова та О. Пижової. Після повернння ВДІКа до Москви, Лучко продовжила навчання в майстерні видатного майстра кіно С. А. Герасімова. Першою роботою в кіно стала дипломна роль тітоньки Марини в фільмі «Молода гвардія» (1948 р.). Вона отримала відмінну оцінку. Потім були невдачі у фільмах «Три зустрічі» та «Батьківщина капітана». Такий початок розчарував молоду акторку, вона серйозно замислилась про те, щоб піти з кіно. Але в цю пору її помітив та запросив зніматися режисер І. Пир’єв. Працюючи над роллю Даші Шелест в картині «Кубанські козаки» (1950р.). Після «Кубанських козаків» Лучко стала відома на всю країну. Її часто запрошують найвидатніші режисери Сергій Герасімов, Всеволод Пудовкін, Йосип Хейфіц. За роки творчого життя Клара Степанівна зняласяв багатьох фільмах, що стали класикою радянського кіно.В активі акторки ролі у фільмах «Донецькі шахтарі» (1951 р.), «Повернення Василя Бортнікова» (1953 р.), «Велика родина» (1954 р.), «Дванадцята ніч» (1955 р.). «Поруч з нами» (1957 р.), «Червоне листя» (1958 р.), «Снігова казка» (1959 р.), «В твоїх руках життя» (1959 р.), «На семи вітрах» (1962 р.), «Державний злочинець» (1964 р.), «Опікун» (1970 р.), «Циган» (1979 р.), «Ми, що підписалися нижче» (1980 р.), «Бідна Маша» (1981р.), «Карнавал» (1981 р.), «Скринька Марії Медичі» (1981 р.), «Неспокійна неділя» (1983 р.) та інші. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Центральної студії кіноактора. В ті роки життя щедро обдаровувала актрису — успіхом, поклонінням, особистим щастям. Одночасно з акторською роботою, К. С. Лучко працює в Університеті культури, в Комітеті Радянських жінок, в Правлінні товариства СРСР-Австралія, в акторській секції Спілки працівників кінематографії СРСР. Вона неодноразово представляла радянське кіномистецтво на фестивалях, в творчих подорожах відвідала велику кількість країн. Народна артистка СРСР Клара Степанівна Лучко нагороджена орденом «Знак пошани», відзначена Державною премією СРСР, дипломами «Людина року» (1965 р.), «Жінка світу» (1996 р., США). Клара Лучко активно знімалась в кіно до середини 90-х. Потім вона відійшла від кінематографу, але залишалась на виду. Померла Клара Лучко 26 березня 2005 року.

Степан Шкурат, який народився у Кобеляках, і на сцену вперше вийшов двадцятирічним юнаком, не маючи ні акторської, ні музичної освіти. Саме роль Миколи за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка» була його першим кроком до слави, а до цього він був звичайним пічником, рідний дім якого ніколи не покидали злидні. Його талант засяяв новими гранями після зустрічі з кінорежисером І. Кавалерідзе та О. Довженком, які з задоволенням знімали його у своїх фільмах, адже не маючи професійної освіти ,умів надзвичайно правдиво донести кожен сценічний образ до глядача. В акторській біографії С. П. Шкурата понад 30 фільмів, а за багаторічну і плідну працю актору присвоєно звання народного артиста УРСР.
       Віра Холодна народилася 9 серпня 1893 року в Полтаві в родині вчителя мови міської гімназії, Василя Андрійовича Левченко. У 1895 році сім’я переїхала до Москви. У 1910 році вийшла заміж за юриста Володимира Холодного. Артистичну кар’єру розпочала в аматорській театральній студії, залишивши балетну школу Большого театру. З 1914 року знімалась в кіно, перша епізодична роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася у Євгена Бауера в картинах «Пісня переможного кохання» та «Полум’я неба». Ці ролі принесли акторці широку відомість, її називали «королевою екрану». За чотири роки кінематографічного життя знялася в більш ніж 50-ти фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабинського («Марива», «Життя за життя», «Тернистий шлях слави», «Забудь про камін, в ньому згасли вогні», «Мовчи, смуток, мовчи», «Останнє танго» та ін.). Холодна створювала образи вродливої сумної жінки, зрадженої та незрозумілої. Кожна нова роль «королеви екрану» супроводжувалася бурхливими оваціями прихильників та шанувальників небаченої раніше краси. В квітні 1918 року у складі кіноекспедиції вирушила з Москви до Одеси. Знімалась у фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номерами, іноді з Л. О. Утьосовим. Застудилась і раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років в Одесі. Похоронна відправа відбувалася у Спасо-Преображенському кафедральому соборі при великій кількості народу. Похована в Одесі на Першому християнському кладовищі, що існує і зараз. 2 вересня 2003 року на вул. Преображенській біля будинку, де жила Віра Холодна, їй було поставлено пам’ятник.

Юрій Трохимович Тимошенко (2 червня 1919 р. - 1 грудня 1986 р.), Сценічний псевдонім Тарапунька - український комік, майстер скетчу, гуморист, кіноактор, лауреат Сталінської премії (1950), народний артист Української РСР (1960). Юрій Тимошенко народився 2 червня 1919 року в Полтаві. У 1941 році закінчив Київський театральний інститут. Тарапунька і Штепсель - комічний дует акторів Юхима Березіна (Штепсель) і Юрія Тимошенко (Тарапунька). Був дуже популярний в СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. в Ансамблі пісні і танцю Південно-Західного фронту виступали в образах-масках кухаря Галкіна (Березін) і банщика Мочалкіна (Тимошенко), після війни - під псевдонімами міліціонера Тарапуньки (Тимошенко) і монтера Штепселя (Березін). Поєднання російської та української мов допомагає артистам використовувати багатство гумору обох народів. Спочатку виконували інтермедії парного конферансу, самостійні концертні номери, потім своєрідні естрадні спектаклі: "Везли естраду на декаду", "Рівно 20 з гаком", "Смеханічний концерт", "Від і до" та ін. Виступали як сценаристи, режисери і виконавці головних ролей в кінокомедіях: "Штепсель одружує Тарапуньку", "Їхали ми, їхали ..." та ін. Тимошенко - лауреат Державної премії СРСР (1950), нагороджений 4 орденами, а також медалями. Помер 1 грудня 1986 року, похований на Байковому кладовищі Києва.
Виставка буде діяти з 14 вересня 2019 року у відділі краєзнавства (кім. 509)