понеділок, 6 лютого 2023 р.

6 лютого - День ангела Оксани

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського продовжує цикл віртуальних книжкових виставок «Імена в історії краю», присвячених видатним діячам Полтавщини.
6 лютого День ангела святкують жінки, які мають ім’я Оксана чи Ксенія. У народі 6 лютого називають Оксанин день, Оксани-Дороти й зауважують: «Яка Оксана – така й весна». Імена Оксана, Ксенія прийшли до нас багато століть назад із Стародавньої Греції і стали дуже популярними в Україні. Воно означає «мандрівниця», «чужинка», «гостя», за іншою версією «гостинна». Є думка, що ім’я визначає характер. Оксани – це цілеспрямовані, самостійні жінки, які ніколи не дають себе в образити, з не дуже простою, але цікавою долею.

Преподобна Ксенія (світське ім’я Євсевія) народилася в аристократичній родині в Римі. Батьки мали намір віддати її заміж, але дівчина втекла на острів Кос (поблизу узбережжя Малої Азії). Тут Євсевію було навернуто у християнство пресвітером Павлом. Після цього вона змінила ім’я на Ксенію. Згодом перебралася до міста Мілас в Карії, де за власний кошт звела церкву Святого Стефана і утворила християнську громаду. Згодом стала черницею. Померла у Міласі, тому іноді зветься Ксенією Мілаською.
Покровителькою імені є Ксенія Петербурзька. Вона жила наприкінці ХVІІІ століття. Вийшовши заміж, жінка дуже рано овдовіла. Смерть чоловіка настільки вразила Ксенію, що вона вирішила роздати все майно, переодяглася в чоловічий одяг і прийняла подвиг юродства – один із найважчих, адже юродивий – це своєрідний дивак, на якого всі тицяють пальцями, з якого всі сміються і кого зневажають. Подвиг добровільного божевілля вона несла 45 років. Ікони цієї святої є чи не в кожному православному храмі, а ім’я Ксенія, Оксана, надзвичайно популярне.
Серед наших землячок-полтавок багато відомих Оксан: історик, керамолог та археолог О. В. Коваленко, художниця та письменниця К. О. Янко, директор полтавського видавництва «Техсервіс» О. О. Момот, філолог, літературознавець та викладач О. А. Зелік, художниця О. А. Іванюк, кераміст і художниця О. В. Кальна, літераторка, журналіст, казкарка, прозаїк О. В. Кравченко та багато інших.




Оксана Яківна Мешко - відома громадська діячка, лідер опозиційного руху на Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсинської Спілки в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років ХХ ст. Вона одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху.
Оксана Дмитрівна Соловей - письменниця, перекладачка, етнограф, донька історика, публіциста і культурного діяча Д. Ф. Солов’я. Народилася у Полтаві. Перші переклади Оксани Соловей з’явилися в друці ще в 1946 році. З англійської перекладала твори Д. Томаса, К. Сендберга, Г. Лонгфелло, П. Устінова, з французької — А. Камю, Веркора, Ж. Кокто, з російської — О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. Вона переклала з англійської дві визначні наукові праці Ю. Шевельова: «Українська мова в першій половині 20-го століття (1900-1941): стан і статус» (1987) і «Олександр Потебня і українське питання» (1992). За переклад твору Веркора «Море мовчить» одержала першу премію на літературному конкурсі Світової федерації українських жіночих , організацій (СФУЖО, 1965). У літературному доробку О. Соловей — десятки оригінальних статей, заміток, спогадів, казок, віршованих творів. Серед них такі: «Століття «Пісні про Гаявату («Нові дні», 1955), «Риси Шевченкової вдачі» («Молода Україна», 1966), «Митарства української книги» («Українські вісті», 1967), «Слово про письменника І. Багряного» (1969), «Тарас Шевченко — самостійна Україна» («Тризуб», Міннеаполіс, 1982), «Харківський університет очима колишніх студентів» («Сучасність», 1983), «До 50-річчя голоду на Україні» («Українські вісті», 1983), «Не датися в руки: становище й настрої біженців українців в останні місяці війни і перші місяці миру» («Сучасність», 1991) та ін. Оксана Дмитрівна виступала і як редактор. Зокрема, вона відредагувала такі книжки: збірка віршів О. Лятуринської «Ягілка» (Вінніпег, 1971), М. Зерова «Лекції з історії української літератури» (Едмонтон, 1977), Д. Ф. Соловей «Розгром Полтави» («Тризуб», 1974); до фундаментальної праці Г. Костюка «Зустрічі і прощання» (Едмонтон, 1987) опрацювала «Пояснення скорочень назв установ, організацій, журналів та рідкісних слів». В 1981 — 89 роках працювала на радіо «Свобода» і «Голос Америки», видавши понад 160 скриптів. З 1966 року Оксана Соловей належить до Організації українських письменників у діаспорі «Слово»; з 1973 вона старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, а з 1990 року — член-кореспондент цієї ж Академії. Як етнограф Оксана Дмитрівна вивчає український обрядовий хліб, видала серію з восьми карток, присвячених весільному хлібові.
Оксана Дмитрівна Іваненко - українська дитяча письменниця, перекладачка. Їй належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Автор повістей «Друкар книжок небачених» (1947, про І. Федорова), «Рідні діти» (1951), «Богдан Хмельницький» (1954), «Великий шум» (1967), романів «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Т. Г. Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.
Майстер прикладного мистецтва Оксана Іванівна Лесевич створює неймовірні картини-мініатюри з деревини і соломки. Протягом дясятків років є учасницею міських та обласних виставок творів декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово формувала персоналії у виставкових залах та музеїв м. Полтави. Є автором посібника з аплікації та мозаїки соломкою.
Отже, Оксани яскраві та різнопланові особистості, які не можуть залишитися непоміченими.
Матеріал готувала провідний бібліограф відділу краєзнавства Ксенія Перепьолкіна!

четвер, 2 лютого 2023 р.

Класика духовності: Євген Гребінка

 Сьогодні, 2 лютого - день народження українського письменника ХIХ століття Євгена Гребінки. Народився він на хуторі Убєжище поблизу Пирятина (тепер с. Мар’янівка Лубенського р-ну). «Уже я так собі думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи Боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди, усе є, усього – багацько!» - писав Євген Гребінка про рідну землю. Всі ці почуття яскраво виливалися у його творах.

Байкар, белетрист, видавець, громадський діяч. Оглядаючи його величезний спадок можна подивуватися, скільки встиг він написати за своє коротке життя (всього 36 років). Це було якесь невгасиме горіння! Блискучий прозаїк, поет-лірик, байкар, який однаково плідно й успішно творив і мовою Котляревського, й мовою Пушкіна (з останнім, до речі, був знайомий особисто, переклав його «Полтаву» українською). Російськомовним романом Гребінки «Доктор» свого часу захоплювався Антон Чехов.
За недовгий вік він встиг зробити собі ім’я і в українській, і в російській літературі, створивши поетичні та прозаїчні шедеври.
У 1834 році Є. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав’язує широкі знайомства з Пушкіним, Криловим, тургенєвим, Брюлловим. Влаштовує літературні вечори у себе вдома, друкується в столичних журналах «Современник», «Отечественные записки», «Литературная газета» та ін.
У 1836 році Гребінка познайомився з Т. Г. Шевченком. Він брав безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва. А у 1840 р. за допомогою Гребінки побачив світ «Кобзар».
За 15 років літературної діяльності Гребінка надрукував понад 50 повістей, романів і оповідань. Впродовж 1830-х – початку 1840-х років Є. Гребінка, разом із Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, А. Метлинським, М. Шашкевичем, був ключовою постаттю українського національного відродження. За його участі у 1841 р. виходить альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані твори багатьох українських авторів, добірки українських народних пісень та приказок.
Найвизначніше місце у художньому доробку Євгена Павловича посідають байки. Славу принесли йому «Малороссийские приказки», що з’явилися окремим виданням у Петербурзі 1834 та 1836 рр.
Байки Гребінки органічно поєднані з народними приказками і прислів’ями. В основі байки «Верша та Болото» - мотив народного прислів’я «Насміялася верша з болота, аж і сама в болті»; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислів’я «Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать».
Історичному минулому України присвячені вірші «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард» і поема «Богдан», написана на основі народних переказів.
Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка «Рассказы пирятинца» (1837) та роман «Чайковский» (1843). У 1847 р. надрукована одна з останніх його повістей «Приключения синей ассигнации».
Помер Євген Павлович у Петербурзі, але його тіло перевезли до рідного села, де й поховали. У Мар’янівці, на місці садиби батьків письменника, зберігається меморіальний будинок, який пов’язують з ім’ям видатного земляка. На його честь названо місто Гребінку Полтавської області.
Творчість Є. П. Гребінки міцно увійшла до скарбниці надбань українського народу. Друковані твори зберігаються у скарбниці знань – Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Запрошуємо до вивчення творчості видатного земляка!











середа, 25 січня 2023 р.

25 січня – День святої мучениці Тетяни

25 січня православні християни відзначають день святої мучениці Татіани або Тетяни Римської. Свята Тетяна жила в Римі на початку другого століття нашої ери. Як і її батько, вона була таємною послідовницею вчення Ісуса Христа. Войовничо налаштовані язичники, які намагалися викорінити християнство в Римі і його околицях схопили її та вбили. Так Тетяна стала святою великомученицею і тепер до неї молитовно звертаються, щоб допомогла перенести усі життєві негаразди. 
Саме до цього свята відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував пізнавальну віртуальну книжкову виставку «Тетяни полтавського краю». 
 
 

субота, 21 січня 2023 р.

Полтавці - члени уряду УНР

22 січня 1919 року було проголошено Акт Злуки. «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу». Універсал уряду УНР оголошений Ф. Швецем 22 січня 1919 року – день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом – Днем Соборності. 


Це була одна з найвизначніших подій доби Української революції 1917–1921 років. Ухвалення цього документа означало об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників визвольного руху ХХ століття. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення української самостійної соборної держави.

четвер, 19 січня 2023 р.

Віртуальна виставка «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини»

21 січня виповнюється 172 роки від дня народження історика, архівіста та краєзнавця І. Ф. Павловського. Коло його наукових інтересів було досить широким і багатоаспектним, а свої розвідки він провадив на базі архівних документів, на які постійно робив посилання у наукових повідомленнях. (більш докладно з біографією вченого можна ознайомитися тут).

До дня народження видатного історика-архівіста бібліотекарі відділу краєзнавства підготували віртуальну виставку «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини».
І. Ф. Павловський є знаковою постаттю для науково-дослідницького середовища Полтавського краю, а його наукова спадщина  є безцінним джерелом для наукових студій сучасних дослідників. За словами знаного полтавського історика-архівіста Т. П. Пустовіта: «…справа тут не в кількості публікацій… Найцінніше – зібрано значний фактичний архівний матеріал з історії Полтавщини (і не тільки з місцевих архівів, а й з центральних – С. Петербурга, Моски та ін.) і донесено його вченим до поколінь наступних».
Знайомство із творчим доробком І. Ф. Павловського ми розпочнемо із  енциклопедичних праць вченого, які представлені тематичними бібліографічними словниками, підготовленими  і виданими І. Ф. Павловським упродовж 1912-14 рр.  У бібліографічному відношенні словники оформленні досконально: наявність покажчиків, посилання у тексті на довідкові джерела, залучення раніше неопублікованих першоджерел і їх публікація. Серед персоналій, включених до словників, можна віднайти не тільки уродженців  нашого краю, але й видатних особистостей, пов’язаних з Полтавщиною життям і діяльністю. До речі, Іван Францевич дотримувався такого принципу наповненості позицій словників: про відомих письменників і вчених він подавав матеріалів менше, ніж про маловідомих, пояснюючи тим, що про видатну людину матеріали можна віднайти в окремих монографіях.
Досить великий масив праць у творчості І. Ф. Павловського  представлений ґрунтовними історичними дослідженнями та краєзнавчими розвідками, в яких він різнобічно вивчає цікавий і розмаїтий соціально-культурний ландшафт Полтавського краю.

Центральною  темою у творчості І. Ф. Павловського проходить історія міста Полтави. Особливо його цікавив той період, коли Полтава була центром Малоросійського генерал-губернаторства. Прискіпливо вивчаючи історію нашого міста Іван Францевич завжди підкреслював, що Могила (Шведская – авт.) и Котляревській» - вот главныя достопримечательности Полтавы…» тож окремим блоком  ідуть праці вченого з історії Полтавської битви, яку Іван Францевич вважав визначною історичною пам’яткою (до речі, саме за ініціативи і невтомного клопотання І. Ф. Павловського у 1909 році музей Полтавської битви було створено). І, звісно, досліджуючи історію Полтави, І. Ф. Павловський не міг оминути увагою постать свого іменитого земляка - І. П. Котляревського: «наши очерки о давней Полтаве и жизни полтавской были бы не полны, если бы мы обошли молчанием личность знаменитого полтавца, жившего и действовавшего как-раз в рассматриваемый нами период… в то время это была крупная знаменитость, пользовавшаяся широкою известностью не только в родной Малороссія, но и далеко за ея пределами».

Окремий блок становлять праці І. Ф. Павловського, які характеризують його діяльність як незмінного секретаря Полтавської вченої архівної комісії. Це 15 випусків колективних праць членів Комісії та щорічні звіти УПАК. Випуски «Праць», які на сьогодні вважаються одними з основних джерел для вивчення історії Полтавщини, регулярно видавалися переважно завдячуючи енергії і зусиллям І. Ф. Павловського. До речі, на сторінках цих праць активно друкувався і сам Іван Францевич.

У різний час до постаті Івана Францевича Павловського у своїх публікаціях неодноразова зверталися знані дослідники, як місцеві, так і загальноукраїнські, висвітлюючи не тільки біографічні відомості, але й окремі напрямки його досліджень.

Матеріал підготувала головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Анатоліївна Дідусенко.
 












четвер, 12 січня 2023 р.

Слово та образ Олександра Печори : до дня народження поета

Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської обласної бібліотеки імені Котляревського щиро вітають Олександра Андрійовича Печору з Днем народження!!! Бажаємо міцного здоров"я і багато-багато нових книжок, які ми залюбки будемо читати й рекомендувати нашим користувачам! Многая і благая літа!!!

12 січня свій день народження святкує Олександр Андрійович Печора. Народився він у селищі Ромодан, що на Полтавщині. Сучасний український літератор – поет, гуморист, пісняр. За фахом – художник.
Працював на радіо й телебаченні, в закладах культури та на підприємствах Лубен. Творчо працював на ефірному та кабельному телебаченні в Лубнах. Зокрема, редактором і ведучим перших тоді україномовних авторських передач «Млин новин», а також «Українські візерунки» та «Спортивний вісник».
Працював диктором та кореспондентом редакції Лубенського міськрайонного радіомовлення, випускаючи й авторські передачі. Ініціював, організовував та провів радіохітпарад вокально-інструментальних колективів та виконавців пісень місцевих авторів та заключний концерт переможців. Крім добірок новин готував передачі на літературно-мистецьку, історико- краєзнавчу тематику, також спортивні, гумористичні та передачі для дітей. Є редактором, упорядником, художньо-технічним редактором багатьох авторських та колективних збірок.
До свого життєвого ювілею Олександр Печора підійшов з вагомим доробком, опублікованим як в окремих, так і у колективних поетичних збірках.  Автор має численні публікації в журналах, альманахах, антологіях: учасник антології поезії полтавських літераторів ХХ ст. та антології літераторів Полтавщини часу незалежності України "Калинове гроно", хрестоматії "Література рідного краю" та колективних збірок "Посульська муза", "Сонячні перевесла", "Відлуння Василевого Різдва", "Обпалені Чорнобилем", "Дзвінке перо Посулля", "Полтавський сміхограй", "Сміхограйчик", пісенників "Срібні ручаї", "Посади калину", "Посульські мотиви". 
 
Олександр Андрійович - лауреат літературно-мистецьких премій
•    імені Василя Симоненка,
•    імені Володимира Малика
•    імені Леоніда Бразова.
 • імені Олеся Донченка.
Також Олександр Печора є багаторазовим лауреатом Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» та Всеукраїнського еко-фестивалю «Лель».
Автор поетичних книг "Сивий сонях","Лікуймо душу", "Жарти-жартами...", "Межа", "Вишиванки мамині", "Повстали приспані тривоги", "Яблуко на вітрах",
 
                                             «Бути собою»
 
                                          

                                                «Маятник історії»
 
 
                                            «Поклик лелеки»
 

                                                 «Барвограй», «Етюди ріднокраю»
 

 
                                                    «Пелюстки неодцвітанні»
 

                                                        «Стежина в світ»
 

 
                                                                 «Світанкове соло»
 

 
 «На Посуллі соловейко», «Крилаті катрени». 
У співавторстві – «Обереги-береги» та «На сторожі часу» та ін.

 

 

Член Національної спілки журналістів України, член Полтавської спілки літераторів (1993), член літературного об"єднання імені Олеся Донченка при редакції газети "Лубенщина". Редактор-засновник історико-краєзнавчої та літературно-мистецької  газети «Ріднокрай». Генеральний писар літературно-мистецького коша «Ріднокрай». Голова Лубенської міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 З віршами Олександра Печори можна ознайомитися тут

Чимало віршів покладено на музику, записано на диски, виконуються аматорами та майстрами сцени. 

«На Посуллі соловейко…» - презентаційний концерт Олександра Печори, який відбувся 1 квітня 2017 р.



 Нижче пропонуємо вам послухати вірші в авторському виконанні.

 





середа, 11 січня 2023 р.

ВАСИЛІ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував віртуальний перегляд «Імена в історії краю», присвячений видатним діячам Полтавщини, метою якого є вшануваня Василів-земляків нашого краю. Адже 14 січня відзначається одне з найбільших зимових християнських свят  - День Святого Василія Великого. 
Але перед тим як говорити про відомих земляків Василів, згадаємо про традиції. У перший день Нового року, на Василя, хлопці ще затемно йшли "посипати" житом-пшеницею. Вважалося, що відвідування посипальником оселі обов'язково принесе щасливий рік родині. Зерно на другий день змітали в куток, там воно залишалося до кінця Святок. Посипальника традиційно пригощали солодощами, нагороджували грошима чи запрошували за стіл. 
З якими ж піснями ходили засівальники? Вони так і називалися "Засівальні пісні".
Етнограф Павло Гнідич, зокерма, зібрав засівальні з с. Бацмани Роменського повіту (історична Полтавщина):

Шо в полі, в полі,
Сам Господь ходе,
Діва Марія їсти носила,
Бога просила:
«Уроди, Боже,
Жито-пшеницю,
Всяку пашницю».
Сію, вію, повіваю,
С празником поздоровляю.
На щастя, на здоров’є,
На новий год, на нове літо;
Роди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю.
Будьте здорові.
С празником, з новим годом.

Сій, Сій на новий год,
На новоє літо.
Сам Бог сіяв,
І пугою махав;
Де пугою махньот,
Там жито растьот;
Де пугою не махаїт,
Там жито вилягаїт.
Пречистая Божая Матер
Обідать носила
І Бога просила:
Роди, Боже, жито-пшеницю,
І всяку пашницю,
У полі копами,
Під клуней стогами,
В печі пирогами,
На столі кусками,
Під столом крихтами.
Здрастуйте, з новим годом.

На Василя розважалися і дорослі, і діти. Вважалося, як пройде перший день нового року, так мине увесь рік.
Відомо, що з терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців з ім’ям Василь. Серед них  - письменники В. В. Капніст, В. О. Гоголь-Яновський, В. Барка, В. Королів-Старий та В. І. Захарченко, прозаїк В. Ф. Котляр, поет В. А. Симоненко, етнографи В. П. Горленко та В. С. Гнилосиров, священник В. І. Зеленцов, історик і агроном В. Я. Ломиковський, майстер художнього різьблення В. С. Гарбуз, архітектор і художник В. Г. Кричевський, художник В. Седляр, вчений і юрист В. Я. Тацій, історики В. Ляскоронський та В. Лобурець... Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності...

"Друг Родины он был" — ці правдиві слова з епітафії Василя Капніста (1758-1823) найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, був закоханий у свою чудову і затишну Обухівку, де мешкав, його маєток був осередком культурного життя. В. Капніст також користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва. Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства.
У більшості людей на запитання «Хто такий Василь Гоголь?» лише одна відповідь – «Батько Миколи Гоголя». Більш обізнані говорять, що він був нащадком двох родів, імена яких назавжди залишаться в історії України. Але невже це все, що можна сказати? У 60-х роках ХІХ століття Василя Опанасовича (1777-1825) вважали видатним українським письменником, одним із тих, хто започаткував українську літературу. Тобто він був не просто батьком знаменитого Миколи Гоголя, але й автором блискучих драматичних творів. До речі, “молодший” письменник дуже поважно ставився до “старшого” і вважав його своїм першим вчителем – адже йому батько ще в дитинстві відкрив усі таємниці театру (хоч і домашнього). Поєднуючи отримані від батька знання і власний досвід, Микола Гоголь добився більше за Василя Гоголя. Якщо твори Гоголя-старшого були відомі в основному локально, а п’єси ставилися в кріпосних театрах, то твори Гоголя-молодшого (ще за його життя) йшли в кращих театрах Києва, Петербурга і Москви; а за його творчість і досі сперечаються дві держави. До того ж найпопулярніші твори Гоголя-сина виходили майже в усіх країнах світу. Гоголеві-батьку пощастило менше – він майже невідомий широкому загалу, з кількох десятків його п’єс до нас дійшла лише одна, але й та виходила друком уже після його смерті. Можливо, Гоголь-Яновський просто не встиг стати відомим – адже прожив усього 48 років. Можливо, він поділився з сином не лише літературним талантом, а й віддав свою щасливу долю, аби самому лишитися в затінку його слави…(за джерелом Друг читача).

Вийшовши з глибин народного життя, Василь Захарченко (1936-2018) приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.

Олесь Гончар назвав Василя Симоненка (1935-1963) «витязем молодої української поезії», згадуваний нами Василь Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»...

До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...» (джерело: http://histpol.narod.ru/person/pers-03/pers03-048.htm)

Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників. (http://www.logos.biz.ua/proj/yar_sud/online/018.htm)

«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських  дум (текст не зберігся).

Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі.
Для детального ознайомлення з видатними краянами запрошуємо до нашого відділу краєзнавства (5-й пов., 509 кімн). 
 

неділя, 8 січня 2023 р.

До 88-ї річниці від дня народження Василя Симоненка

Нема нічого страшнішого за необмежену владу 
в руках обмеженої людини.
Василь Симоненко

Сьогодні Полтавщина згадує поета й журналіста Василя Симоненка. Адже саме 8 січня йому виповнилося б 88... Василь Симоненко не дожив навіть до тридцяти. За життя Симоненка вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Попри це його поезію вчать у школах, творчості поета присвячена спільнота Василь Симоненко. У материнській хаті митця влаштований музей.
Цього року до дня народження письменника бібліотекарі відділу краєзнавства підготували подарунок для шанувальників творчості Василя Симоненка – огляд самвидавівської спадщини поета, яка зберігається у фонді Полтавської наукової книгозбірні ім. І. П. Котляревського.
Василь Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, літературознавців, критиків, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гідність. І не тільки вболівали, а й закликали націю до пробудження від байдужості. Літературна критика визначила Симоненку місце в ряді кращих письменників конкретно реалістичного складу, адже громадські та патріотичні мотиви, характерні для всіх шестидесятників на початках їхньої творчості, у Симоненка прозвучали найголосніше й найгостріше, а його поезія стала художнім аналізом дійсності.
За словами полтавського літературознавця П. П. Ротача: «Він писав просто, правдиво і мудро. Слово його було виважене і точне, воно попадало в ціль, як ось ці глибоко хвилюючи рядки:
Іди і спопеляй байдужі душі
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,
Народів обікрадені сини».
У той же час, до виходу першої збірки ім’я В. Симоненка в пресі, особливо у поетичних рубриках з’являлося досить рідко. Можливо, тому, що писав мало? Хоча, як зазначав той же П. Ротач, у відповідь на це питання: «Василь Андрійович відповів так: «Вірші пишу, скільки себе пам’ятаю». Отже, робить висновок літературознавець: поет «просто був вимогливим до себе й не поспішав виходити на люди».

Справді, за життя поета вийшла лише одна збірка поезій «Тиша і грім» (К., 1962). Але й надалі його поезії видавалися не часто і надто скромними тиражами: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966). У 1968 році (у перекладі російською) вийшла невеличка збірочка «Избранная лирика». Окрім поезій, вийшли дві казки «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964) та збірка оповідань «Вино з троянд» (1965). І тиша… На ціле десятиліття. Лише у 1981 році нарешті виходить збірка поезій «Лебеді материнства».
До речі, з усіх названих видань наша бібліотека має лише видання «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968) і «Лебеді материнства» (1981).
Виникає цілком логічне питання, а чому не перевидавалися твори поета, невже вони не користувалися попитом? Та ніби й ні. Якщо поглянути на ці видання, то навіть недосвідченому користувачеві стане зрозуміло, що ці книжки не стояли поважно на бібліотечній полиці, а жваво спілкувалися із читачами.
Несподівану відповідь на це запитання ми знаходимо на сторінках журналу «Український вісник» за 1971 рік. (До речі, «Український вісник», який позиціонує себе як захалявний журнал з України – є передруком позацензурного суспільно-політичного журналу, що виходив на теренах України у самвидаві. Його видавцем і відповідальним редактором був В’ячеслав Чорновіл.
Студентка з Чехословаччини Анна Коцур (яка на той час навчалася у Київському державному університеті) вивозила деякі примірники у Пряшів, звідки Павло Мурашко передавав його на Захід. Вже там журнал передруковували в-ва «Смолоскип» ім. В. Симоненка в Балтиморі (США), «Сучасність» в Мюнхені (ФРН) та Українська видавнича спілка у Лондоні. Цей номер є, власне, відбитком-передруком четвертого випуску «Українського вісника» за 1971 рік, виданим Українською видавничою спілкою у Лондоні).
Повертаючись до творчості Симоненка, зустрічаємо на сторінках «Українського вісника» наступне: «У Самвидаві політичні поезії В. Симоненка з’явилися ще за життя поета та при його активному сприянні. Із часом, Василь Симоненко поряд із Миколою Холодним став вважатися найпопулярнішим поетом українського Самвидаву. З огляду на незначні (офіційні – авт.) тиражі і величезний попит, поширюються в передруках, фотокопіях і магнітофонних записах не тільки недруковані твори, але й вірші із збірок. Є підстави вважати, що загальний самвидавівський тираж Симоненкових творів набагато перевищив видавничі тиражі».
До речі, самвидавівські твори В. Симоненка нерідко супроводжувалися примітками, що пояснювали, яку саме частину його твору було сфальсифіковано і яким чином. Інколи це були факти, які висвітлювали неприглядну дійсність УРСР. Зокрема, після вірша «Жах» додається наступне пояснення «у Симоненка вірш або немає назви, або називається «Жах». У збірках «Земне тяжіння» та «Поезії» поставлено для затуманення спрямування заголовок «Пророцтво 17 року» і дописано два останні рядки», а після вірша «Курдському братові» ми читаємо: «відомий факт, що на Тернопольщині був засуджений на 7 років ув’язнення викладач технікуму тільки за те, що правильно зрозумівши спрямування Симоненкового вірша, переробив його, поставивши у двох місцях замість «курде» - «українцю».
Таким чином, на теренах радянської України паралельно існували як офіційно дозволені (інколи спотворені цензурою) твори В. Симоненка, так і заборонені твори, що активно розповсюджувалися у «Самвидаві». Мабуть саме цим можна пояснити спробу посмертного замовчування творчості поета в Радянській Україні – адже його вже неможливо було ні залякати, ні зламати – тільки піддати забуттю його творчу спадщину. Та коли це не вдалося – була випущена офіційна збірка творів «Лебеді материнства», як спроба канонізувати підцензурну спадщину поета, а самого Василя Симоненка подати як бездоганного українського радянського поета, що неухильно дотримувався «партійної лінії».
І саме цим пояснюється, те, що «Спадщина Василя Симоненка досі не зібрана і не впорядкована. Він друкував багато своїх творів у центральній і провінційній пресі, багато з них лишаються тепер практично за межами досяжності. Ще більш неясна доля недрукованої спадщини поета…. Правдоподібно частина їх потрапила до рук Спілки письменників України і може залишитися назавжди невідомою. Заяви про те, що твори Симоненка «збираються» й «упорядковуються» для публікації треба брати із великим застереженням: щось сфальшують і надрукують, щось постараються остаточно заховати». Ці слова видавця із діаспори Івана Кошелівця (сказані 1965 року) підтвердилися у 1981 році виходом збірки «Лебеді материнства», яка позиціонується як тематична збірка, куди увійшли поетичні і прозові твори, що друкувалися у збірках «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії», «Вино з троянд» і та частина творчого доробку, яка публікувалася в періодиці.
Та, крім цього, існувало ще одне джерело поширення творів нашого земляка - видання української діаспори. Перше видання творів Василя Симоненка – збірка поезій «Берег чекань» вийшла у Нью-Йорку 1965 року та користувалася підвищеним попитом (у 1966 р. був навіть був додрукований додатковий наклад цього видання).
Назва цієї збірки є досить символічною. За словами видавця Івана Кошелівця: «За кордоном поширилися чутки, що Симоненко ще в 1962 чи 1963 році підготував до друку збірку поезій під такою назвою, але її радянські видавництва відкинули». На підтвердження своїх слів він приводить цитату із журналу «Сучасність» (за 1965 р. № 1 с. 3): «…друга збірка «Берег чекань», що була підготовлена до друку 1963 року, не побачила світу – вона в рукописах почали жити й ходити між людьми (особливо між молоддю) по всій Україні…». Та, зважаючи на те, які твори мали увійти до цієї збірки, видавець сумнівається, що вони могли б бути видані і зазначає, що Василь Симоненко знав про це найкраще і тому навряд чи звертався до радянських видавництв. Тому, продовжує далі видавець: «Правильніше, мабуть, буде говорити про вимріяну поетом збірку, до якої він відкладав усе те, що під сучасну пору не можна було друкувати, і з ним треба було чекати на слушну годину, яка бозна коли прийде. Чекання ймовірно навело поета на вибір саме такої назви. Лишаючись в сфері припущень, можна думати далі, що з відкладеного щось менш «неблагонадійне» Симоненко давав до друку в поточній пресі, дещо давав читати своїм друзям. Таким чином ці твори пішли по руках і дійшли за кордон».
До першого видання збірки «Берег чекань» увійшли наступні твори: 1) окремі твори із офіційних збірок поета «Тиша і грім» та «Земне тяжіння»; 2) окремими розділами виділені твори, що їх сфальшувала радянська цензура, та твори, заборонені в СРСР і офіційно недруковані; 3) щоденник поета «Окрайці думок», відомий в СРСР лише в рукописному вигляді. Наприкінці наведено додатки, у яких подаються вірші і статті на пошану Симоненка та в СРСР відомі лише самвидамівським читачам. На думку видавців, саме такий уклад творів відповідав би бажанню В. Симоненка «бачити під цією назвою все найкраще з написаного ним», а з іншого боку – дозволяв би закордонним читачам скласти біль-менш повне уявлення про творчість поета.
У 1973 році у Мюнхені виходить друге видання цієї збірки – розширене і доповнене. До цього видання додатково ввійшов цикл поезій із збірника «Поезії» 1966 року - «Листи з дороги» і «Казки», та оповідання із збірки «Вино з троянд» 1965 року.
Крім цих збірок, твори Симоненка активно друкувалися і на сторінках періодичних видань української діаспори.
І хоча твори, які потрапили за кордон і друкувалися там, безумовно становили лише якусь частину (і невідомо яку) з Симоненкових творів, заборонених в УРСР та саме цим виданням ми можемо завдячити тим, що вони зберегли хоча б частину літературної самвидавівської спадщини поета, як пізніше увійшла до збірок, виданих вже на теренах сучасної незалежної України.
Згадані твори з української діаспори зберігаються в Українсько-канадському центрі ПОУНБ ім. І. П. Котляревського. Загалом, фонд літератури цього центру вражає своєю багатоаспектністю і різноманітністю, включаючи в себе як книжкові видання з усіх галузей знань, так і досить вагомий наклад періодичних видань. Вивчення і дослідження цього фонду може принести чимало несподіваних відкриттів і знахідок, зокрема, розкрити невідомі, або маловідомі подробиці із життя видатних українців чи заповнити «білі плями» у висвітленні історичних подій. Також досить цікавим є процес ознайомлення із поглядами та судженнями наших земляків, що жили по той бік «залізної завіси».




середа, 4 січня 2023 р.

Екслібрис графині К. П. Шереметєвої

Фонд головної культурно-наукової установи області - Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського комплектувався у різні часи з багатьох джерел. Якщо після заснування бібліотеки у 1895 році до книгозбірні надходили подарунки від установ та приватних осіб, то після Другої світової війни значна кількість видань надходила саме з обмінно-резервних фондів багатьох бібліотек тодішньої держави. На деяких виданнях зберігаються штемпелі бібліотек-фондоутримувачів чи штемпелі переобліку, інколи виявляємо цікавіші знахідки – дарчі написи, автографи, екслібриси.
Так, у 1963 році до Полтавської обласної бібліотеки ім. І. П. Котляревського з Російської державної бібліотеки надійшло 467 примірників книг. Серед цих примірників привертає увагу унікальна знахідка, вартісна не лише з історичної точки зору.

 На виданні статистичного бюро Полтавського губернського земства «Очерки помѣещичьяго хазяйства в уѣздах Гадячскомъ и Лубенскомъ» (Полтава, 1886) розміщено екслібрис графині Катерини Павлівни Шереметєвої!
Книга гарно збереглася у твердій мармуровій обкладинці, кути та корінець обтягнуті шкірою чорного кольору, мають незначні потертості. На форзаці у лівому кутку розміщено екслібрис у рамочці з текстом ««Михайловская естественно-историческая библіотека графини Е. П. Шереметевой». Окремим рядком виділено місце книги у бібліотеці «Шк. 15 п[олка] 2 №. 1346». Екслібрис шрифтовий, типографський, розм.: 63х56.
Коротко зупинимось на особистості графині Катерини Шереметєвої. Катерина Павлівна народилася у 1848 р. і була старшою донькою князя Павла Петровича Вяземського, онукою поета Петра Андрійовича Вяземського — друга О. С. Пушкіна. Ще з дитячих років вона допомагала батькові у роботі Товариства любителів давньої писемності, де завідувала відділом «учебников и отдельных листов».
У 1868 р. княгиня Катерина Вяземська виходить заміж за графа Сергія Дмитровича Шереметєва - державного діяча, історика, мецената, бібліофіла. Вона стає йому вірною помічницею у всіх справах, пов’язаних з його науково-громадською роботою, займається облаштуванням їх маєтків. У 1895 році Катерина Павлівна організувала у підмосковному маєтку у Михайлівському природничо-історичний музей. А при музеї сформувала профільну бібліотеку. С. Д. Шереметєв писав: «…с 1895 года основался естественно-исторический музей трудами хозяйки дома. Рядом с музеем располагался Михайловский ботанический сад…. В музее была организована библиотека, наполненная книгами по естественной истории на русском и английском языках» [2].
Після буремних події 1917 року майно та художні цінності родини Шереметєвих були націоналізовані. Книжкове зібрання надійшло до Російської державної бібліотеки (сучасна назва) [3]. У 1921 р. частина бібліотеки, яка мала сільськогосподарську спрямованість, лягла в основу бібліотеки Московського обласного музею. Про це свідчить і штемпель на титулі нашого видання – М. О. М. б-ка.
Немає сумніву, що книга унікальна і має меморіальну, історичну та культурну цінність. Якщо ж перевести у площину грошей, то на аукціонах вартість екслібриса графині Шереметєвої варіюється від 4 до 12 тис руб.
Зазначимо також, що видання з екслібрисом К. П. Шереметєвої знайдено у фондах декількох установ: Смоленській обласній універсальній бібліотеці ім. А. Т. Твардовського, науковій бібліотеці ім. В. Г. Распутіна Іркутського державного університету та Національній бібліотеці ім. С. Г. Чавайна республики Марій Ел (г. Йошкар-Ола).




середа, 21 грудня 2022 р.

Миколи Полтавщини

 Різдвяно-новорічна виставка, представлена у відділі краєзнавства, розповість про відомих полтавців з ім’ям Микола, а також ознайомить з традиціями святкування зимових свят на Полтавщині.









































Зокрема, на Полтавщині жили і творили письменники, художники, лікарі, науковці та музиканти, природодослідники та громадські діячі, які своєю багатогранною діяльністю прославили і прославляють наш рідний край. 

Почнемо з всесвітньо відомого Миколи Гоголя. Не будемо переказувати його біографію, закцентуємо лише увагу на унікальній збірці, що зберігається у фонді Полтавської наукової бібліотеки. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — перша книга Миколи Гоголя. Складається з двох томів. Перший том вийшов 1831 року, другий — у 1832 році. У нашій бібліотеці зберігся другий том, надрукований у Санкт-Петербурзі, в типографії Адольфа Плюшара. Видавнича діяльність Адольфа Плюшара заслуговує на увагу й пошану. Серед російських типографів-видавців середини XIX ст. — Адольф Олександрович Плюшар (1806–1865) був помітною особистістю. Народився у Петербурзі. Син відомого типографа олександрівської епохи Пауля Олександра (Олександра Івановича) Плюшара, він продовжив родову справу, зробивши своє видавництво одним з найкращих у Росії. Людина широкого розмаху і такої ж ініціативи, Адольф Александрович Плюшар був взірцем подвижника, який суміщав в одній особі і поліграфіста, і видавця. Його мета була - випуск цікавих за змістом, взірцевих за формою та друком видань. За відгуками колег, Адольф Плюшар мав завидну «способность с головой отдаваться любимому труду, не жалея ни энергии, ни средств».

Його діяльність склала цілу епоху у книговидавництві. Журнал «Русский библиофил», оцінюючи значення видавця, підкреслював, що надруковані ним книжки багато років «задавали тон» книжковому ринку. А плюшарівське клеймо стало «веской рекомендацией, чтобы поместить вышедшее из его типографии произведение на видную полку библиотеки». 

Ця книжка надзвичайно цінна ще й тим, що вона потрапила до нашої наукової книгозбірні з бібліотеки теж нашого видатного земляка, відомого перекладача «Іліади» Миколи Гнідича. На с. 278 містить підкреслення в тексті «Проклятые кацапы, какъ я послѣ узналъ, ѣдашъ даже щи съ тараканами» та коментар М. Гнідича: «это глупо уже». Книга добре збереглася. Має мармурову обкладинку, шкіряний корінець та кути. На корінці витіснена назва, номер тому, прикріплена наліпка «Отд. VII № 16». Штемпелі «Централ. наукова бібліотека Полтава», «Читальня Полтавської обласної бібліотеки» та «Абонемент Полтавської обласної бібліотеки».

На виставці представлена інформація про одного з найвидатніших хірургів XIX століття – Миколу Васильовича Скліфосовського, без якого неможливо уявити медицину. Помітне місце в житті Миколи Васильовича займала Полтава. Після 1878 року вчений разом із сім’єю жив у Яківцях під Полтавою у своїй садибі.  Його маєток «Отрада» в районі Яківців займав 650 га і саме на цій території знаходиться сучасний дендропарк, яким наразі опікуються полтавці. Цей маєток належав його дружині, з 1871 року в літні місяці він жив в Україні. Там до сих пір зберігся «дім Скліфософського». В Яківцях є провулок Скліфософського, Полтавська обласна лікарня носить його ім’я.У його маєтку були коні, велика рогата худоба, свині, кури, качки, він тримав пасіку. Біля будинку Микола Васильович посадив фруктові дерева, сам і доглядав їх. У його садку росли різні сорти груш, слив, яблунь і навіть персики. А в ярах - дуби, клени, берези, липи. Микола Васильович довів усім, що на Полтавщині можна вирощувати цінні сорти винограду і культивувати хміль. Поїхавши у Баварію, Скліфосовський привіз звідти необхідне обладнання, щоб налагодити вдома пивоваріння. Чоловіки з Яківців із задоволенням приходили до нього на кухлик пивця. Микола Васильович завжди розмовляв з ними українською мовою, яку добре знав з дитинства, і від свого оточення вимагав того ж. За це, правда, імперська влада приписувала йому... сепаратизм. У своїй садибі він також приймав хворих селян. Пацієнтів було дуже багато, і Микола Васильович перетворювався на лікаря з усіх спеціальностей. Вимогливий до себе, він ніколи не знав міри в роботі, його працездатність і витримка вражали всіх. Скліфосовський був невтомною, наполегливою людиною, сам захоплювався і захоплював інших, умовляв, переконував і домагався успіху. Ніколи нікому не говорив «ти», тільки «ви». Микола Васильович завжди терпляче розмовляв із хворими. Його взаємини з колегами і пацієнтами є прекрасним прикладом лікарської етики. Про високу моральність і гуманізм Скліфосовського свідчать численні листі й привітання відомих учених, студентів і хворих, яких він лікував.

Історія ще одного відомого лікаря Миколи Касьяна почалася із започаткування ним методики лікування хреба, яку визнали у всьому світі. Але початок цієї історії був досить тернистим і непростим. Офіційна медиицна довго не визнавала метод мануальної терапії, заважала Миколі Андрійовичу працювати, лікувати тих, кому ніхто не зміг допомогти... Микола Касьян любив людей, особливо дітей, і тому нікому не відмовляв у допомозі. Багато хто називав Касьяна диваком із провінції. Дивак, бо не проміняв свої Кобеляки ні на «високі» кремлівські апартаменти, де йому комфортно стелили килимові доріжки у 5-кімнатних хоромах; ні на першокласні закордонні клініки у Філадельфії, Мілані, Карлових Варах, Шанхаї, Парижі з десятками тисяч доларів зарплатні. На це Микола Андрійович щоразу відповідав: «Ні, не проміняю я Україну ні на який рай. Тут мої люди. Я їм потрібен».

Микола Дмитрович Пильчиков —український фізик-теоретик, експериментатор та винахідник. Талановитий винахідник українець Микола Пильчиков був забутий навіть у себе на батьківщині. Донедавна ми практично не знали про засновника радіотелекерування та електрофотографії, людину надзвичайного обдарування, вченого з непересічним талантом, дослідника властивостей Х-променів, радіоактивності, геомагнетизму, метеорології, оптики, у доробку якого десятки відкриттів та винаходів світового значення, без перебільшення, – українського Едісона. Микола Пильчиков написав 18 наукових праць, винайшов понад 25 оригінальних приладів та установок, сконструював диференційний ареометр,термостат, сейсмограф, рефрактометр. Народився у місті Полтаві в сім’ї родовитих дворян. Батько Миколи – український громадський та культурний діяч, викладач історії і політичної економії Полтавського кадетського корпусу –  Дмитро Пильчиков, який у 1846 познайомився з Т.Г. Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського Братства, був організатором недільних шкіл у Полтаві, активним пропагандистом українофільства у Полтавській Громаді,  одним із фундаторів літературного товариства імені Тараса Шевченка у Львові в 1873 році (згодом — наукове Товариство ім. Т. Шевченка). Дмитра Пильчикова вважали своїм духовним наставником Олександр Кониський, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий.

Вступаючи в 1876 році до Харківського університету Микола Пильчиков обрав фізико-математичний факультет. Наукові дослідження почав у студентські роки. Вже на другому курсі студент винаходить електричний фонавтограф — прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого. Цим винаходом він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, серед них і самого Едісона, фонограф якого був механічним і винайденим пізніше, у 1877 році. Після завершення навчання в 1880 році він був залишений при університеті “для приготування до професорського звання”. У цьому ж році виходить у світ його наукова монографія, присвячена рефрактометру – приладу для визначення показника заломлення світла в рідині та методиці оптичного аналізу (метод рефрактометрії є одним із розповсюджених методів ідентифікації хімічних сполук, кількісного і структурного аналізу, визначення фізико-хімічних параметрів речовин, що має застосування і в медичній діагностиці). У 1882 році Микола Пильчиков демонструє перед членами фізико-хімічної секції другий прилад — автоматичний регулятор електричного струму.

У 1902 році Микола Пильчиков очолив кафедру фізики в Харківському технологічному інституті. Тут він створив модель радіокерованого протимінного захисту кораблів, обладнав метеостанцію інституту, встановивши автоматичний покажчик електричних атмосферних розрядів, заснував друкований орган інституту "Известия Харьковского технологического института" і до самої смерті був його редактором. А ще були ґрунтовні дослідження з природної радіоактивності, написання в 1901 році книги "Радий и его лучи", дослідження в галузі кріогенної фізики. Учений мріяв про створення фізичного інституту, написав у 1902 році підручник під назвою "Курс фізики". Микола Дмитрович Пильчиков був усім своїм єством відданий науці.  Власної родини й близьких родичів не мав, жив самотньо. Був людиною всебічно і щедро обдарованою:  прекрасно грав на скрипці, малював, писав вірші. Переклав українською цілу низку творів  західноєвропейських авторів, однак видати переклади не було можливості: це був час, коли діяла заборона на видання українською…Залишаються трагічною загадкою обставини смерті геніального вченого. За офіційною версією, 19 травня 1908 р., о 7.00 ранку, в палаті психіатричної лікарні вчений вкоротив собі віку пострілом у серце. Однак у багатьох ця версія викликала великі сумніви. 

Серед художників назвемо відомого Миколу Ярошенка, Миколу Підгорного та Миколу Грибана. Микола Федорович Грибан - графік і монументаліст. Член НСХУ. Від 1994 р. – викладач Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського. Учасник всеукраїнських мистецьких виставок. Працює у різних графіч. техніках (ліногравюра, літографія, монотипія, туш, перо, пензель); твори вирізняються вишуканими засобами виразності, оригінальністю та художньою майстерністю. Микола Васильович Підгорний — український маляр живописець. Член НСХУ, заслужений художник України.

У селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії у дворянській родині  народився Микола Лисенко – знаменитий український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька. Щоб підтримати юний талант, до дня народження Миколи Віталій Романович видав у Києві партитуру польки друкарським способом. Остаточно національне самовизначення Лисенка відбулося у 14 років, коли, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, "захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту". "Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова", — згадував Михайло Старицький. Основний внесок Лисенка в національну культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повернення їх народові "у вишуканій мистецькій оправі" й розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови. Вокально-хорова спадщина Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на Шевченкові тексти, включає ще 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів. Причому два з них — "Жалібний марш" на слова Лесі Українки і кантата "До 50-х роковин смерті Т. Шевченка" — також присвячені Кобзареві.

Природознавець, орнітолог, зоолог, краєзнавець Микола Гавриленко народився у сім'ї столяра-червонодеревщика. Закінчив Полтавське Олександрівське реальне училище, у 1912 р. вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Імператорського Харківського університету, де слухає лекції відомого природоохоронця В. І. Талієва, знайомиться з В. Г. Аверіним. Після завершення університету повертається до Полтави. Взимку 1918 р. вступає до Полтавського товариства любителів природи, очолюваного академіком В. І. Вернадським.

Національний ботанічний сад імені М. М. Гришка НАН України небезпідставно називають одною із візитівок Києва, адже ця туристична принада знана серед киян і гостей столиці. За різноманітністю колекцій живих рослин, масштабами території та рівнем наукових досліджень він належить до найбільших ботанічних садів Європи. Однак, не всі знають, що засновник Ботанічного саду — уродженець Полтави, вчений, ботанік, селекціонер, генетик академік НАН України Микола Гришко. Родина мешкала на околиці міста, тому малий Миколка з дитинства звик працювати в саду і на городі. Це захоплення вплинуло на вибір професії. Тож вступає вчитися до Полтавського сільськогосподарського інституту. У 1925 році, з відзнакою закінчивши цей заклад, він, як один із найталановитіших випускників, продовжує навчання на педагогічному факультеті Київського сільськогосподарського інституту. Після здобуття педагогічної освіти Микола Миколайович поєднує наукову і педагогічну діяльність в Майнівському сільськогосподарському технікумі на Чернігівщині. Саме тут відбулося становлення Гришка як науковця високого рангу. Працюючи в технікумі, він став першим українським вченим, який описав культурну флору лісостепу України, зокрема зернові та овочеві культури. Заснував дослідне поле при технікумі і проводив досліди над 12 сортами озимої пшениці, 17 сортами картоплі, 16 сортами вівса. У 1944 році видатний ботанік стає засновником і першим директором столичного ботанічного саду. Микола Гришко взяв за взірець такі шедеври садово-паркового мистецтва України, як Тростянець, Олександрія, Софіївка. Полтавець створював ботанічний сад великою науково-дослідною установою, з численними, різноманітними науково-демонстраційними ділянками, оранжереями, теплицями, великим гербарієм, музеєм. У результаті титанічної праці вченого був розроблений науковий проєкт Ботанічного саду, створені експозиційні ділянки та закладені колекції, які згодом за чисельністю досягли рівня найбільших європейських ботанічних садів. Лише з Німеччини завдяки зусиллям Миколи Миколайовича було завезено 167 тис. посадкових одиниць рослин та 1372 зразки насіння. Серед них — унікальні сорти бузків, троянд, азалій, які і нині прикрашають ділянки саду. Він керувався тим, що головна мета ботанічного саду — збагачення нашої країни новими цінними рослинами з інших регіонів, випробування їх на експериментальних ділянках саду, або виведення нових сортів на базі багатих колекцій саду.

Життя і долі відомих Миколаїв нашої славетної Полтавщини! Книжкова виставка розповість набагато більше, відкриє нерозгадані таємниці та викличе інтерес для подальшого знайомства з талановитими особистостями.

Запрошуємо до ознайомлення. Відділ працює з 9 до 17.30 год. щоденно!