пʼятниця, 27 листопада 2020 р.

Презентація бібліографічного покажчика "Славні літописці історії - Козюри"

 24 листопада відбулася презентація видання "Славні літописці історії - Козюри", яке підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського і яке присвячене двом визначним постатям Полтавщини – батькові й синові Валерію Миколайовичу та Ігорю Валерійовичу Козюрам. Це родинний тандем полтавських краєзнавців, творчий доробок яких 30 книг та понад 400 історичних нарисів, краєзнавчих розвідок і статей. Всі тексти написані на основі широкого кола історичних джерел, значну частину яких вперше введено в науковий обіг.
Основна тема їх досліджень – минувшина Полтавщини, а також мала батьківщина авторів - Лубенщина.




Праці дослідників відзначено всеукраїнськими й регіональним відзнаками: преміями імені Самійла Величка, Панаса Мирного, В. Симоненка, Олексія Дмитренка, В. Малика. Але найвищою нагородою автори вважають щирий інтерес читачів до їх творів.
Валерій Миколайович Козюра – викладач, журналіст, громадського діяч. Народився в Решетилівці. Закінчив Решетилівську середню школу, історичний факультет Харківського державного університету. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він став засновником і багаторічним очільником Лубенської міськрайонної організації «Союз Чорнобиль» - однієї з перших в Україні.
Працював викладачем історії Лубенського лісового коледжу. Декілька раз обирався депутатом Лубенської міської та районної рад.
Він багато років прискіпливо досліджував історію Полтавщини, адже його внутрішньою потребою було «через минуле утверджувати майбутнє у сьогодення». Валерій Козюра, на жаль, відійшов у вічність на 69-му році життя. І хоча земне існування його припинилось, проте Валерій Миколайович залишив для сучасників і нащадків неоціненну скарбницю духовності –книги, спогади, задокументовані факти, події і дати, в яких брав участь або ініціатором яких виступав. Його знали багато людей, адже Валерій Козюра був знаний не лише в рідному містечку Решетилівка, а й далеко за його межами. Лубни стали другим його домом, тому значна частина його книг написана саме в цьому місті і присвячена Посульському краю. Викладацька діяльність, краєзнавство, історичні пошуки, чорнобильський рух, літературні надбання – він на все знаходив час, не забуваючи при цьому товаришів, однодумців, родину і малу батьківщину.
Але людина живе доти, допоки її згадують. Впевнена, що ім’я В. Козюри ще довго не зітреться з людської пам’яті.
Ігор Валерійович Козюра – доктор наук з державного управління, кандидат історичних наук, професор ПУЕТ, автор численних праць у галузі державного управління, громадський активіст, краєзнавець. Народився у Решетилівці. Закінчив Лубенську середню школу № 1, історичний факультет Харківського державного університету та Національну академію державного управління при Президентові України, здобувши звання магістра державного управління. Працював радником-консультантом Лубенського-міського голови, обирався депутатом Лубенської міської ради. Був обраний начальником відділу місцевого самоврядування НАДУ, який очолював протягом 10 років. У його науковому доробку – 5 монографій, підручник із місцевого самоврядування та близько 500 наукових статей опублікованих у періодиці та фахових виданнях України та зарубіжжя. Свою наукову діяльність Ігор Козюра поєднував з краєзнавчим пошуком.
За двадцять п’ять років наполегливого пошуку Ігор Валерійович разом з батьком зібрав і вніс до обласної «Книги пам’яті» 12,5 тисяч прізвищ земляків-лубенців, які полягли в роки Другої світової війни. Ними повернуто з небуття і внесено до «Книги Скорботи» 8,5 тисяч прізвищ жертв штучного голодомору 1932-33 років на Лубенщині, відновлено 3,3 тисячі учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Ігор Козюра свою наукову і краєзнавчу діяльність успішно поєднує з активною участю в громадському житті. У 2003 р. був визнаний «Людиною року» на Лубенщині. Він один з авторів символіки Решетилівського та Лубенського районів. Отримав диплом «Відзнака Наливайка» (Франція) та став лауреатом премії «Золоте перевесло» Лубенської районної ради та Лубенської держадміністрації за створення «привабливого іміджу району». Після захисту докторської дисертації та здобуття звання доктора наук державного управління в 2014 році Ігор Козюра переїхав до Полтави, де обійняв посаду професора кафедри менеджменту ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
Ігор Козюра, під час однієї з презентацій нового видання, зазначив, що кожна їх із батьком нова праця починається з подиву. Уміння дивуватися і ставити запитання він вважає обов’язковою передумовою для початку дослідження: «те, що іншим здається звичним і не вартим уваги, істинному досліднику може стати справжнім поштовхом для роботи.
Презентація відбулася в онлайн форматі. До неї долучилися бібліотекарі з Сумської ОУНБ, Лубенської районної бібліотеки, бібліотекарі міста Полтави, а також краєзнавці, науковці. 

Повний текст бібліографічного покажчика можна завантажити ТУТ

 


 





пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

До роковин Голодомору 1932-1933-х рр.

Щороку у четверту суботу листопада Україна і світ вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Пам'ять про Голодомор стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу.

 «18.08.34. Кругом, куди не глянеш, всюди твориться щось незвичайне. Крадуть дорослі, крадуть діти... І продають так же чорно, як і крадуть. Одним словом, «культурна революція» на всі сто! Певно, скоро збудують соціалізм і узаконять канібалізм і почнуть шматувати дуже ласо з людей сало, м'ясо і ковбасу»...
«17.03.34. Одержав страшну звістку. Пишуть, що по всій Полтавщині вимерла більш як половина населення. Минулої весни ховали в могилу по 15 і більше трупів....»
«10.07.34. с. Мала Перещепина Сумніш за все на Україні, то це село. Ні пожежа, ні повінь, ні навіть війна 14-го року не зробили того, що встигла ця зграя натворити за ці три роки... Живі ж ходять обшарпані, босі й голодні і ніби очманілі. Кругом якась тиша, щось схоже на кладовище»... ( зі справи по звинуваченню Пукаса Логвина Степановича, 1880 р. н., жителя с. Красногірки Машівського району у веденні антирадянської агітації, якого засуджено до 3-х років заслання у Середню Азію. Реабілітований Полтавським обласним судом 15 листопада 1988 р.). Матеріал надано Оленою Євгеніївною Євдокимовою, адміністратором інформаційно-довідкової зали архіву СБУ в Полтавській області.

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду. 

Як писав відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk (“первісний народ”)».

До 87-х роковин геноциду українців Український інститут національної пам'яті започаткував інформаційну кампанію, яка проходить під гаслом "Збережи пам'ять. Збережи правду". Вона покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен, наприклад, записавши спогади ще живих очевидців геноциду або передавши до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу. 

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував мудьтимедійний перегляд книжкової виставки "Чорна сповідь моєї Вітчизни...", присвячений Голодомору саме на Полтавщині.




четвер, 12 листопада 2020 р.

Кіно на Полтавщині

Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «А у нас кіно знімали…», яка містить літературу, присвячену кіномистецтву Полтавщини. Кожен, хто зацікавиться, має змогу переглянути інформацію про відомих акторів та кінорежисерів, які перебували у нашому краї (наприклад, Софі Лорен, О. Довженко, Л. Голубкіна, Н. Румянцева, Г. Віцин, Є. Моргунов, Б. Вахтін, Ю. Кім, О. Шейн, М. Пуговкін, І. Кавалерідзе та інші), а також про фільми, які були зняті на території нашого мальовничого краю, адже дуже багато відомих режисерів використовували чудові пейзажі полтавського краю у своїх кінофільмах.

Відомий кінорежисер Олександр Довженко писав про село Шишацького району: «Яреськи. Це дуже гарне село. Воно дороге мені тим, що кращого села немає на всій Україні. Воно мені особливо дороге тим, що я зробив там декілька своїх фільмів. Це батьківщина улюблених творів, там живуть і мої сільські артисти… Яреськи – столиця українського кіно». Саме тут він зняв фільм «Земля», який дістав міжнародне визнання.
На території Полтавщини було знято багато відомих фільмів: «Звенигора», «Іван», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Дороги Гоголя», «Сорочинський ярмарок», Весілля в малинівці», «Королева бензоколонки», «Голос трави», «Одного чудового дня», «Браві хлопці», «Максим Перепелиця», «Педагогічна поема», «Соняшники», «Пропала грамота», «Голод-33», «Безстрашний отаман», «Гетьманські клейноди» та інші.
Також на виставці представлено матеріали про кількох широковідомих митців Полтавщини, які стали знаними у царині кіно. Серед них: К. Лучко, В. Гайдаров, Ю. Тимошенко, С. Шкурат, В. Холодна, М. Капніст, Г. Хмара, В. Костенко та багато інших.

Клара Лучко – актриса театру і кіно. Народилася 1 липня 1925 року в Чутове. Незабаром родина Лучко переїхала в Полтаву. Коли почалась війна, родина Лучко евакуювалась до Середньої Азії. Після закінчення школи Клара вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, евакуйованого тоді в Алма-Ату. Займалась в майстерні викладачів ВДІКа В. Бібікова та О. Пижової. Після повернння ВДІКа до Москви, Лучко продовжила навчання в майстерні видатного майстра кіно С. А. Герасімова. Першою роботою в кіно стала дипломна роль тітоньки Марини в фільмі «Молода гвардія» (1948 р.). Вона отримала відмінну оцінку. Потім були невдачі у фільмах «Три зустрічі» та «Батьківщина капітана». Такий початок розчарував молоду акторку, вона серйозно замислилась про те, щоб піти з кіно. Але в цю пору її помітив та запросив зніматися режисер І. Пир’єв. Працюючи над роллю Даші Шелест в картині «Кубанські козаки» (1950р.). Після «Кубанських козаків» Лучко стала відома на всю країну. Її часто запрошують найвидатніші режисери Сергій Герасімов, Всеволод Пудовкін, Йосип Хейфіц. За роки творчого життя Клара Степанівна зняласяв багатьох фільмах, що стали класикою радянського кіно.В активі акторки ролі у фільмах «Донецькі шахтарі» (1951 р.), «Повернення Василя Бортнікова» (1953 р.), «Велика родина» (1954 р.), «Дванадцята ніч» (1955 р.). «Поруч з нами» (1957 р.), «Червоне листя» (1958 р.), «Снігова казка» (1959 р.), «В твоїх руках життя» (1959 р.), «На семи вітрах» (1962 р.), «Державний злочинець» (1964 р.), «Опікун» (1970 р.), «Циган» (1979 р.), «Ми, що підписалися нижче» (1980 р.), «Бідна Маша» (1981р.), «Карнавал» (1981 р.), «Скринька Марії Медичі» (1981 р.), «Неспокійна неділя» (1983 р.) та інші. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Центральної студії кіноактора. В ті роки життя щедро обдаровувала актрису — успіхом, поклонінням, особистим щастям. Одночасно з акторською роботою, К. С. Лучко працює в Університеті культури, в Комітеті Радянських жінок, в Правлінні товариства СРСР-Австралія, в акторській секції Спілки працівників кінематографії СРСР. Вона неодноразово представляла радянське кіномистецтво на фестивалях, в творчих подорожах відвідала велику кількість країн. Народна артистка СРСР Клара Степанівна Лучко нагороджена орденом «Знак пошани», відзначена Державною премією СРСР, дипломами «Людина року» (1965 р.), «Жінка світу» (1996 р., США). Клара Лучко активно знімалась в кіно до середини 90-х. Потім вона відійшла від кінематографу, але залишалась на виду. Померла Клара Лучко 26 березня 2005 року.

Степан Шкурат, який народився у Кобеляках, і на сцену вперше вийшов двадцятирічним юнаком, не маючи ні акторської, ні музичної освіти. Саме роль Миколи за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка» була його першим кроком до слави, а до цього він був звичайним пічником, рідний дім якого ніколи не покидали злидні. Його талант засяяв новими гранями після зустрічі з кінорежисером І. Кавалерідзе та О. Довженком, які з задоволенням знімали його у своїх фільмах, адже не маючи професійної освіти ,умів надзвичайно правдиво донести кожен сценічний образ до глядача. В акторській біографії С. П. Шкурата понад 30 фільмів, а за багаторічну і плідну працю актору присвоєно звання народного артиста УРСР.
       Віра Холодна народилася 9 серпня 1893 року в Полтаві в родині вчителя мови міської гімназії, Василя Андрійовича Левченко. У 1895 році сім’я переїхала до Москви. У 1910 році вийшла заміж за юриста Володимира Холодного. Артистичну кар’єру розпочала в аматорській театральній студії, залишивши балетну школу Большого театру. З 1914 року знімалась в кіно, перша епізодична роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася у Євгена Бауера в картинах «Пісня переможного кохання» та «Полум’я неба». Ці ролі принесли акторці широку відомість, її називали «королевою екрану». За чотири роки кінематографічного життя знялася в більш ніж 50-ти фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабинського («Марива», «Життя за життя», «Тернистий шлях слави», «Забудь про камін, в ньому згасли вогні», «Мовчи, смуток, мовчи», «Останнє танго» та ін.). Холодна створювала образи вродливої сумної жінки, зрадженої та незрозумілої. Кожна нова роль «королеви екрану» супроводжувалася бурхливими оваціями прихильників та шанувальників небаченої раніше краси. В квітні 1918 року у складі кіноекспедиції вирушила з Москви до Одеси. Знімалась у фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номерами, іноді з Л. О. Утьосовим. Застудилась і раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років в Одесі. Похоронна відправа відбувалася у Спасо-Преображенському кафедральому соборі при великій кількості народу. Похована в Одесі на Першому християнському кладовищі, що існує і зараз. 2 вересня 2003 року на вул. Преображенській біля будинку, де жила Віра Холодна, їй було поставлено пам’ятник.

Юрій Трохимович Тимошенко (2 червня 1919 р. - 1 грудня 1986 р.), Сценічний псевдонім Тарапунька - український комік, майстер скетчу, гуморист, кіноактор, лауреат Сталінської премії (1950), народний артист Української РСР (1960). Юрій Тимошенко народився 2 червня 1919 року в Полтаві. У 1941 році закінчив Київський театральний інститут. Тарапунька і Штепсель - комічний дует акторів Юхима Березіна (Штепсель) і Юрія Тимошенко (Тарапунька). Був дуже популярний в СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. в Ансамблі пісні і танцю Південно-Західного фронту виступали в образах-масках кухаря Галкіна (Березін) і банщика Мочалкіна (Тимошенко), після війни - під псевдонімами міліціонера Тарапуньки (Тимошенко) і монтера Штепселя (Березін). Поєднання російської та української мов допомагає артистам використовувати багатство гумору обох народів. Спочатку виконували інтермедії парного конферансу, самостійні концертні номери, потім своєрідні естрадні спектаклі: "Везли естраду на декаду", "Рівно 20 з гаком", "Смеханічний концерт", "Від і до" та ін. Виступали як сценаристи, режисери і виконавці головних ролей в кінокомедіях: "Штепсель одружує Тарапуньку", "Їхали ми, їхали ..." та ін. Тимошенко - лауреат Державної премії СРСР (1950), нагороджений 4 орденами, а також медалями. Помер 1 грудня 1986 року, похований на Байковому кладовищі Києва.
Виставка буде діяти з 14 вересня 2019 року у відділі краєзнавства (кім. 509)

четвер, 5 листопада 2020 р.

До ювілею Раїси Плотникової

7 листопада святкує свій день народження поетеса і прозаїк Раїса Василівна Плотникова. Народилася і живе у місті Лубни. У відділі краєзнавства діє книжкова виставка з циклу "Імена в історії краю", присвячена творчості письменниці.


Її вірші та проза друкувалися в часописах «Дніпро», «Вітчизна», «Криниця», «Єгупець», «Рідний край», «Бахмутський шлях», в багатьох колективних збірниках та газетах «Україна літературна», «Хрещатик», «Молодь України», «Зоря Полтавщини» та ін.



Своєю альма-матер вважає бібліотеку, своїм літературним напутником — Володимира Кириловича Малика. У 1979 році за передмовою письменника в лубенській районній газеті було надруковано першу добірку її віршів. Відтоді поезії та проза друкувалися в багатьох колективних збірниках та часописах.
Авторка романів «Афганський кут», «В яру згасаючих зірок», «Обличчям до полум’я»; збірок поезій та прози «Втомилася мовчати», «Не всі ночі темні», «В передчутті».
Окремими книгами видано «Втомилася мовчати…», «Розіп'ята на двоххрестах», «Не всі ночі темні», «В передчутті…», «У лабіринтах міста спокус», «Без фіранок», «Мамонтеня Хвостик», «Життєдайні джерела роду», «Реквієм для Рози». 


 

Роман письменниці «Реквієм для Рози» нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавця» у номінації «Романи» «Коронації слова» (2016).
Слово письменниці міцне й нерозмите, характери персонажів самовіддані й самозаглиблені, буяння почуттів часто поступаються осмислювальній глибині і прагненні піднести значущість буденності. Людина у її зображенні – епіцентр усесвіту, творець власного життя. Критики й літературознавці справедливо зауважують, що стиль письма пані Раїси кінематографічний. Складні і на перший погляд “невигідні” теми насторожують читача, тримають його в постійній напрузі. Поезія її співзвучна яскравим творам художників, вона наповнена музикою й образами, широтою думки.
Раїса Плотникова - Член Національної спілки письменників України (з 1999).
Лауреат Полтавських обласних премій ім. Л. Бразова (2008), ім. І. П. Котляревського (2012), ім. Панаса Мирного (2017), премії ім. Володимира Малика (2011) та Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (Держава Ізраїль, 2013), X Всеукраїнського літературного фестивалю “Просто так” (2009).
Авторка стверджує, що «літературу має визначати не те, що нам вручають, а те, що ми написали», а отже продовжує свою роботу й на світ з’являються нові новели й романи.
Раїса Василівна часто відвідує Полтавську ОУНБ ім. І. П. Котляревського, презентує свої твори, зустрічається з читачами. Тож ми вітаємо шановну ювілярку. Скажемо просто: многая і благая літа Вам, Раїсо Василівно!
І до нових зустрічей з відділом краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського.
 


неділя, 1 листопада 2020 р.

Диригент Володимир Сіренко

 1 листопада виповнюється 60 років від дня народження відомого диригента Володимира Сіренка. Він диригував у багатьох концертних залах: Концертгебау (Амстердам), Театр на Єлисейських Полях (Париж), Барбікан-Хол і Кадоган-Хол (Лондон), Сеул-Арт-центр, Великий зал Московської консерваторії, Рой Томпсон Хол (Торонто), Пекінський концертний зал, Шанхайський центр східних мистецтв. Його порівнюють з такими відомими на увесь світ диригентами, як Еса-Пекка Салонен і Саймон Реттл.

А народився Володимир Сіренко 1 листопада 1960 року на Полтавщині, у селищі Покровська Багачка Хорольского району.

У 1975 році закінчив на «відмінно» Покровськобагачанську музичну школу по класу баяна, а наступного року також на «відмінно» вісім класів Покровськобагачанської середньої школи і поступив до Полтавського  музичного училища імені М. В. Лисенка по класу баяна на відділ народних інструментів. Диригуванням захопився, навчаючись в училищі

    Його дебют відбувся у Київській державній філармонії у 1983 році з виконанням творів Стравінського, Шенберга, Булеза. У 1989 році закінчив Київську державну консерваторію у класі професора Алліна Власенка, у 1990 році став фіналістом Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Через рік був призначений на посаду головного диригента-художнього керівника Симфонічного оркестру Українського радіо, яку займав до 1999 року. За цей період здійснив понад 300 записів до фондів Українського радіо, які включають симфонії Моцарта №№ 38,41, Бетховена №9, Дворжака №№7, 9, «Німецький реквієм» Брамса, «Дзвони» Рахманінова.
    З 1999 року очолює Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Серед сотень програм, які він виконував з оркестром, найважливішими були цикли симфоній Густава Малера та Бориса Лятошинського, Страсті за Матвієм, Лукою, Марком, Іоанном та Меса сі мінор Й.С. Баха.

 З 2011 по 2014 рік працював головним диригентом Національного камерного ансамблю «Київські солісти».


    Здійснив записи музики до фільмів українських і зарубіжних композиторів (близько 40 ігрових, документальних, анімаційних фільмів).
    Поставив на різних сценах (включаючи концертні виконання) камерну оперу «Доля Доріана» Кармели Цепколенко, оперу-ораторію «Згадайте, братіє моя» Віталія Губаренка, фольк-оперу «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича

 


опери «Ріголетто» Дж.Верді, «Сестра Анжеліка» Дж. Пуччіні, «Орфей і Еврідіка» К.В.Глюка, оперу-ораторію «Цар Едіп» Ігоря Стравінського.


    Він гастролював у Австрії, Бахрейні, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Великобританії, Іспанії, Італії, Казахстані, Канаді, Китаї, Кореї, Лівані, Нідерландах, Німеччині, Об’єднаних Арабських Еміратах, Омані, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Франції, Чехії, Японії. Він працював із багатьма відомими оркестрами, серед яких Королівський філармонійний оркестр, оркестри Московської, Санкт-Петербурзької філармоній, «Симфонія Варсовія» і оркестр Польського радіо, Симфонічний оркестр імені Євгенія Свєтланова, оркестр Братиславського радіо, Єрусалимський симфонічний оркестр, Національний філармонійний оркестр Росії, Бруклінський філармонійний оркестр.


      Володимир Сіренко - народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії України імені П. І.Чайковського, член-кореспондент Національної академії мистецтв України. У 2018 році нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 

Пишаємося талановитими земляками!!!






 


пʼятниця, 23 жовтня 2020 р.

Робота відділу краєзнавства (1 вересня-жовтень 2020)

  •  Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського взяли участь у ХХІІІ Всеукраїнській (з міжнародною участю) дистанційній науково-практичній конференції, присвяченої 190-річчю від часу заснування ХДНБ ім. В. Г. Короленка КОРОЛЕНКІВСЬКІ ЧИТАННЯ 2020 «Бібліотеки, архіви, музеї: історичний досвід та актуальні тенденції розвитку»

    22-23 жовтня 2020 рік

    До Енциклопедичного вісника України підготовлена стаття "Внесок Петра Ротача в українську енциклопедистику, літературознавство, краєзнавство: до 95-річчя від дня народження письменника"

    Долучилися до ІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
    «ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО: ПРОБЛЕМИ, ПОШУКИ, ПЕРСПЕКТИВИ»

    15 жовтня 2020 року


     

      Бібліотекарі-краєзнавці долучилися до Всеукраїнської науково-практичної конференції  «Сучасні проблеми національно-культурної ідентичності: регіональний вимір»

     24-25 вересня 2020 року

    Були в числі організаторів телемосту «Поруч з І. П. Котляревським» між музеєм І. Котляревського та Полтавською обласною універсальною науковою бібліотекою імені І. П. Котляревського

    Дата проведення: 08.09.2020


    Виступили на науково-просвітницькій інтернет-конференції «Вічне слово Івана Котляревського» з нагоди 251-ї річниці від дня народження письменника 

    14 вересня 2020 р.



    Презентували бібліографічний покажчик до 125-річчя Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського

    29 вересня 2020 р.



     

    Взяли участь  у засіданні круглого столу «Сповнене народолюбством серце», присвяченого 175-річчю від дня народження Івана Білика (І.Я.Рудченка)

    10 вересня 2020 р.

    Крім вищеназваного, бібліотекарі провели інформаційну годину, присвячену Л. Вайнгорту

    Для студентів УМСА було провдено краєзнавчий урок "Визначні місця Полтави"


    Крім того, обслуговуємо читачів, надаємо довідки, консультації. 

    Бібліографування джерел -це взагалі щоденна поточна робота

    Готуємо декілька нових бібліографічних покажчиків....

    якось так...




Кольори щастя Андрія Пашка

Сьогодні Андрію Пашкові виповнюється 102 роки від дня народження. Звісно, дата не кругла, але ми впевнені, що цей автор гідний пошанування не лише у ювілейні роки. 
Андрій Єфремович Пашко народився 23 жовтня 1918 р. у м. Полтава, де і пройшло все його життя. Біографія Пашка — це, насамперед, праця, творчість, прагнення робити добро, даруючи людям пісню і свою щиру усмішку, яка завжди прикрашала його обличчя. Те добре, що було в нього від матері, знайшло свій вияв і в піснях, серед яких було немало по-справжньому хвилюючих душу.

Вірші А. Пашка відзначались мелодійністю і художнім смаком, тому композитори охоче писали до них музику. Композитор Платон Майборода влучно охарактеризував творчу особистість Андрія Пашка: «...Пашко народився саме поетом-піснярем. Тому його композитори так і полюбляють. До його вірша треба лише прислухатися – він сам підкаже мелодію, яку лише запишеш – і пісня готова». 



Андрій Пашко був частим гостем Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського. У 50-60-х рр. ХХ ст. були популярними вечори-зустрічі з учасниками Другої світової війни, в яких з величезним задоволенням брав участь Андрій Єфремович. У 1958 році вийшла перша збірка Пашка. Автор сам подарував декілька примірників бібліотеці. Він завжди говорив, що бібліотекарі – перші читачі його книг, перші критики і невтомні пропагандисти його пісенної творчості.
У відділі краєзнавства до 100-річного ювілею поета-пісняра діяла книжкова виставка, яка мала на меті ознайомити з творами автора, а також біографічними відомостями.
 
Свого часу Андрій Єфремович Пашко подарував відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського колекцію книжок, яку ми дбайливо зберігаємо у відділі. 
Нижче всі бажаючі можуть переглянути коротеньку презентацію цієї книжкової колекції.
 
 



четвер, 22 жовтня 2020 р.

Шевченківські місця на Полтавщині

Земля полтавська не має права забувати, що по ній ступав колись Великий Кобзар, описував її, малював, жив радощами і болями наших предків, отримував спалахи натхнення саме тут. Росте і шумить у його славу дуб, посаджений у травні 1861 році у м. Полтава.
Ім’я Тараса Шевченка стало символом України. До нього в українській художній літературі слово «Україна» майже не зустрічається. На нашій славетній Полтавщині є безліч місць, які пам’ятають Т. Г. Шевченка. Зв’язки Великого Кобзаря з Полтавським краєм тісніші, ніж із будь-яким іншим куточком України, хоча в цілому він провів на Полтавщині не так багато часу – в сукупності близько півтора року. Поет побував на території Полтавської губернії в 1843–1844, 1845–1846 роках, востаннє – влітку 1859 року - так званий період «трьох літ». Полтавці шанують пам'ять видатного поета і діяча. Відразу після зняття заборони з його імені, були встановлені пам’ятники у Полтаві та у багатьох містах і селах нашого краю.


Іван Бунін і Полтавщина

«В ніч з суботи на неділю 8 листопада (1953 р. — В.П.) у Франції помер письменник Іван Бунін. Прізвище це не зовсім чуже нашій літературі: Бунін у свій час перекладав Шевченка (м. ін. «Заповіт»). Але не чужий був він також і нашій батьківщині, де довгі періоди проживав у Полтаві й Одесі. Він дуже глибоко відчував чар України, якій присвятив досить сторінок у своїй творчості, особливо в останнім (біографічнім) романі «Життя Арсеньєва».
Евген Маланюк. З нотатника // Київ (Філадельфія). — 1953. — Ч.6.



Іван Олексійович Бунін (1870-1953) - знаменитий письменник і поет, перший російський володар Нобелівської премії з літератури, академік Санкт-Петербурзької Академії наук. Провів багато років життя в еміграції, ставши одним з головних письменників російського зарубіжжя.
Народився Іван Бунін в небагатій дворянській родині 10 жовтня 1870 року. Іван Олексійович походив із давнього дворянського роду Бунянських, що бере свій початок з XV століття на Полтавщині. Рід Буніна дуже великий і розгалужений, і історія його надзвичайно цікава. З роду Буніних вийшли такі представники російської культури і науки, як знаменитий поет, перекладач Василій Жуковський, поетеса Анна Петрівна Буніна, географ-мандрівник Петро Петрович Семенов-Тянь-Шанський.
Дитинство Буніна пройшло саме в маєтку Орловської губернії неподалік від міста Єлець серед природної краси полів.У 1881 році молодий поет вступив в Єлецькому гімназію. Однак, не закінчивши її, повернувся додому в 1886 році. Подальшу освіту Іван Олексійович Бунін отримав завдяки старшому братові Юлію, що закінчив університет з відзнакою.
Вперше вірші Буніна були опубліковані в 1888 році. У наступному році Бунін переїхав в Орел, ставши працювати коректором у місцевій газеті. Поезія Буніна, зібрана в збірник під назвою «Вірші», стала першою опублікованою книжкою. Незабаром творчість Буніна отримує популярність. Наступні вірші були опубліковані в збірниках «Під відкритим небом» (1898), «Листопад» (1901). Знайомства з видатними письменниками (Горьким, Толстим, Чеховим і ін.) залишає значний відбиток в житті і творчості Буніна. Виходять розповіді «Антонівські яблука», «Сосни».
Уперше Іван Бунін приїхав до Полтави в лютому 1891 року. Це була гостина у старшого брата Юлія, котрий завідував статистичним бюро Полтавської міської управи. В. М. Муромцева-Буніна, дружина письменника, у своїй книжці "Життя Буніна" (Париж, 1958) писала, що обох братів "зачарували околиці Полтави... Своїми чистенькими білими хатами в садочках з височезними тополями і черешнями". Часто вони гуляли за містом, катались човнами на Ворсклі. Добре освічений Юлій Олексійович мав позитивний вплив на розвиток таланту свого брата.
Буніни в Полтаві деякий час знімали квартиру в Женжуристів — Івана Мироновича і Лідії Олександрівни — «неблагонадійної сім’ї», знайомих Володимира Короленка. На зимовий сезон сюди приїхала театральна трупа із Заньковецькою, Кропивницьким і Саксаганським. Іван Олексійович бачив драми з участю Марії Заньковецької ще в Орлі, був зачарований українським театром, його талановитими артистами. Тут, у Полтаві, збиралися на квартирах друзів і своїм «інтелігентським клубом», читали реферати на різні суспільні й літературні теми, вірші, співали пісні. Тут Бунін написав одне зі своїх оповідань, що увійшло в збірку «На дачі».
1891 року він відвідує Ромни і гоголівські місця, які, за словами дружини Буніна, "зачарували його на все життя". У Полтаві починається його спільне життя з Варварою Пащенковою, донькою орловського лікаря, який не дав згоди на їхнє одруження. Розпочинається служба в статвідділі, який очолював брат Юлій. До речі, Юлій Олексійович входив до складу Комітету Полтавської громадської бібліотеки, яка відкрилася у 1895 році.
У той же час Іван Бунін почав дописувати до газет, співпрацював і з "Полтавськими губернськими відомостями". Згодом став бібліотекарем земської управи. "Життя моє стало ще вільніше, — писав згодом в автобіографічній повісті "Ліка". — Я цілі дні сидів... в повній самотності, писав, читав, а коли хотів, міг тиждень не заглядати сюди".

Також він пробував відкрити у Полтаві «Книжковий магазин Буніна», але покупців виявилося дуже мало. Тоді Бунін почав роздавати книжки та, побачивши, що їх використовують на цигарки, вирішив продавати видання з рук на базарах і ярмарках. За це  на базарі його затримав урядник «для составления протокола за торговлю без законного на то разрешения» Бунін був засуджений до трьох місяців тюрми. Правда, відсиджувати строк не довелося, бо оголосили амністію у зв’язку з коронуванням на престол імператора Миколи ІІ.
У Полтаві Іван Бунін започаткувався як прозаїк. Його перші оповідання в основі своїй мали спостереження з місцевого життя, яке він бачив і в Полтаві, і далеко за її межами. Свої мандрівки по селах і степах України Бунін пам’ятав до кінця життя, про них він згадував у багатьох творах. Ось хоч би "Лірник Родіон" (в першій редакції — "Псальма"). Все оповідання пройняте гарячим співчуттям до українського народу, захопленням його фольклором. Цей твір свідчить про те, як серйозно вивчав молодий Бунін народну творчість і проникав у самобутність українських кобзарів і лірників. Мотиви і образи фольклору, записані на Полтавщині, посідають помітне місце в ранніх творах Буніна, таких як "На край світу", "Суходіл", повість "Ліка".
1893 рік ознаменувався в житті молодого письменника захопленням толстовством. У Полтаві теж була колонія толстовців, і Бунін знайомиться з ними — це Дудченко, Фейнерман, Волкенштейн, Леонтьєв... В оповіданні "В серпні" розповідається про відвідання хутора толстовців поблизу Полтави. "Здається, ніколи не любив я так Малоросію, як тієї пори, ніколи не хотів так жити, як тієї осені..." Це так за оповіданням, але майже те саме знаходимо й на сторінках роману "Життя Арсеньєва", що писався через 30 років після того. Цей хутір є й досі, тепер це село Щербані, там похований князь Хілков і над його могилою шумить голуба ялина, привезена 1910 року з Ясної Поляни М. С. Дудченком.
Оповідання "На край світу" написане в 1894 році, а опубліковане наступного року в Петербурзі. Воно присвячене проводам переселенців з полтавського села в Уссурійський край. Правдиве за змістом оповідання сповнене глибокого співчуття до того безвихідного становища, в якому перебували селяни з Великого Перевозу, що в пошуках кращої долі назавжди кидали рідне село, вирушаючи "на край світу".
Полтава органічно ввійшла до творів Буніна, насамперед до роману "Життя Арсеньєва", хоч вона там названа лише як "малоросійське місто". Полтаву не важко пізнати вже ось за цим описом: "Місто все в густих садах, з гетьманським собором на кручі... В східній долині окремо стояв крутий горб з давнім монастирем на шпилі..." У названому романі взагалі дуже багато штрихів різного характеру — архітектурного, історичного, етнографічного, ландшафтного, які характеризують Полтаву кінця XIX сторіччя. У Полтаві Бунін цікавився українським письменством, ходив на українські вистави, де насолоджувався грою Марії Заньковецької.
Полтава для Івана Олексійовича Буніна — то ворота, через які він увійшов у багатобарвний світ України — її культури, поетичних образів минулого, природи, фольклору. Вражень, набутих у полтавські роки, письменникові вистачило на все довге творче життя.
Джерело: http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=1271
Віра Миколаївна Муромцева-Буніна міркувала: "Головне, що дали йому полтавські роки, — це захоплення толстовством, тобто можливість глибоко заглянути в свою душу, подумати про Бога, про життя і хоч не довго й не цілком — жити в духовно моральному "послусі". Такий висновок не видається достатнім. Полтавські роки привернули Буніна до України, української культури, до Тараса Шевченка, якого він називав "цілком геніальним поетом". У цьому й полягає значення того періоду в житті і творчості видатного російського письменника, лауреата Нобелівської премії Івана Олексійовича Буніна, який називаємо полтавським.
Три полтавських роки для Буніна були своєрідним життєвим університетом. Тут він намагався «служити», працював статистом, бібліотекарем, писав у газети й журнали, пережив захоплення толстовством і, найголовніше, набув першого, аж ніяк не надихаючого досвіду сімейного життя. Але це вже зовсім інша історія.

Біографія Івана Олексійовича Буніна майже вся складається з переїздів, подорожей (Європа, Азія, Африка). В еміграції Бунін активно продовжує займатися літературною діяльністю, пише кращі свої твори: «Митина любов» (1924), «Сонячний удар» (1925), а також головний в житті письменника роман - «Життя Арсеньєва» (1927-1929, 1933), який приносить Буніну Нобелівську премію в 1933 році. У 1944 році Іван Олексійович пише оповідання «Чистий понеділок».
Перед смертю письменник часто хворів, але при цьому не переставав працювати і творити. В останні кілька місяців життя Бунін був зайнятий роботою над літературним портретом А. П. Чехова, але робота так і залишилася незавершеною. Помер Іван Олексійович Бунін 8 листопада 1953 року. Його поховали на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа в Парижі.
Твори  Буніна була опублікована в «Повному зібранні творів» (1915). У Петербурзі в 1915 році у видавництві А. Ф. Маркса виходить "Повне зібрання творів" Буніна в шести томах. Як писав автор, туди "входить усе, що я вважаю більш-менш гідним друку". Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського має два перші томи Буніна з повного зібрання.

Принагідно зазначити, що на сьогодні у електронному каталозі обласної бібліотеки є більше 100 записів під автором «Бунін». Бібліотека містить зібрання творів у 9-ти томах (1965), у 6-ти томах (1987), вибрані твори у 2х томах (1993), а також окремо видані збірки оповідань, віршів, повістей.