пʼятниця, 13 вересня 2019 р.

Кіно на Полтавщині

Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «А у нас кіно знімали…», яка містить літературу, присвячену кіномистецтву Полтавщини. Кожен, хто зацікавиться, має змогу переглянути інформацію про відомих акторів та кінорежисерів, які перебували у нашому краї (наприклад, Софі Лорен, О. Довженко, Л. Голубкіна, Н. Румянцева, Г. Віцин, Є. Моргунов, Б. Вахтін, Ю. Кім, О. Шейн, М. Пуговкін, І. Кавалерідзе та інші), а також про фільми, які були зняті на території нашого мальовничого краю, адже дуже багато відомих режисерів використовували чудові пейзажі полтавського краю у своїх кінофільмах.

Відомий кінорежисер Олександр Довженко писав про село Шишацького району: «Яреськи. Це дуже гарне село. Воно дороге мені тим, що кращого села немає на всій Україні. Воно мені особливо дороге тим, що я зробив там декілька своїх фільмів. Це батьківщина улюблених творів, там живуть і мої сільські артисти… Яреськи – столиця українського кіно». Саме тут він зняв фільм «Земля», який дістав міжнародне визнання.
На території Полтавщини було знято багато відомих фільмів: «Звенигора», «Іван», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Дороги Гоголя», «Сорочинський ярмарок», Весілля в малинівці», «Королева бензоколонки», «Голос трави», «Одного чудового дня», «Браві хлопці», «Максим Перепелиця», «Педагогічна поема», «Соняшники», «Пропала грамота», «Голод-33», «Безстрашний отаман», «Гетьманські клейноди» та інші.
Також на виставці представлено матеріали про кількох широковідомих митців Полтавщини, які стали знаними у царині кіно. Серед них: К. Лучко, В. Гайдаров, Ю. Тимошенко, С. Шкурат, В. Холодна, М. Капніст, Г. Хмара, В. Костенко та багато інших.

Клара Лучко – актриса театру і кіно. Народилася 1 липня 1925 року в Чутове. Незабаром родина Лучко переїхала в Полтаву. Коли почалась війна, родина Лучко евакуювалась до Середньої Азії. Після закінчення школи Клара вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, евакуйованого тоді в Алма-Ату. Займалась в майстерні викладачів ВДІКа В. Бібікова та О. Пижової. Після повернння ВДІКа до Москви, Лучко продовжила навчання в майстерні видатного майстра кіно С. А. Герасімова. Першою роботою в кіно стала дипломна роль тітоньки Марини в фільмі «Молода гвардія» (1948 р.). Вона отримала відмінну оцінку. Потім були невдачі у фільмах «Три зустрічі» та «Батьківщина капітана». Такий початок розчарував молоду акторку, вона серйозно замислилась про те, щоб піти з кіно. Але в цю пору її помітив та запросив зніматися режисер І. Пир’єв. Працюючи над роллю Даші Шелест в картині «Кубанські козаки» (1950р.). Після «Кубанських козаків» Лучко стала відома на всю країну. Її часто запрошують найвидатніші режисери Сергій Герасімов, Всеволод Пудовкін, Йосип Хейфіц. За роки творчого життя Клара Степанівна зняласяв багатьох фільмах, що стали класикою радянського кіно.В активі акторки ролі у фільмах «Донецькі шахтарі» (1951 р.), «Повернення Василя Бортнікова» (1953 р.), «Велика родина» (1954 р.), «Дванадцята ніч» (1955 р.). «Поруч з нами» (1957 р.), «Червоне листя» (1958 р.), «Снігова казка» (1959 р.), «В твоїх руках життя» (1959 р.), «На семи вітрах» (1962 р.), «Державний злочинець» (1964 р.), «Опікун» (1970 р.), «Циган» (1979 р.), «Ми, що підписалися нижче» (1980 р.), «Бідна Маша» (1981р.), «Карнавал» (1981 р.), «Скринька Марії Медичі» (1981 р.), «Неспокійна неділя» (1983 р.) та інші. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Центральної студії кіноактора. В ті роки життя щедро обдаровувала актрису — успіхом, поклонінням, особистим щастям. Одночасно з акторською роботою, К. С. Лучко працює в Університеті культури, в Комітеті Радянських жінок, в Правлінні товариства СРСР-Австралія, в акторській секції Спілки працівників кінематографії СРСР. Вона неодноразово представляла радянське кіномистецтво на фестивалях, в творчих подорожах відвідала велику кількість країн. Народна артистка СРСР Клара Степанівна Лучко нагороджена орденом «Знак пошани», відзначена Державною премією СРСР, дипломами «Людина року» (1965 р.), «Жінка світу» (1996 р., США). Клара Лучко активно знімалась в кіно до середини 90-х. Потім вона відійшла від кінематографу, але залишалась на виду. Померла Клара Лучко 26 березня 2005 року.

Степан Шкурат, який народився у Кобеляках, і на сцену вперше вийшов двадцятирічним юнаком, не маючи ні акторської, ні музичної освіти. Саме роль Миколи за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка» була його першим кроком до слави, а до цього він був звичайним пічником, рідний дім якого ніколи не покидали злидні. Його талант засяяв новими гранями після зустрічі з кінорежисером І. Кавалерідзе та О. Довженком, які з задоволенням знімали його у своїх фільмах, адже не маючи професійної освіти ,умів надзвичайно правдиво донести кожен сценічний образ до глядача. В акторській біографії С. П. Шкурата понад 30 фільмів, а за багаторічну і плідну працю актору присвоєно звання народного артиста УРСР.
       Віра Холодна народилася 9 серпня 1893 року в Полтаві в родині вчителя мови міської гімназії, Василя Андрійовича Левченко. У 1895 році сім’я переїхала до Москви. У 1910 році вийшла заміж за юриста Володимира Холодного. Артистичну кар’єру розпочала в аматорській театральній студії, залишивши балетну школу Большого театру. З 1914 року знімалась в кіно, перша епізодична роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася у Євгена Бауера в картинах «Пісня переможного кохання» та «Полум’я неба». Ці ролі принесли акторці широку відомість, її називали «королевою екрану». За чотири роки кінематографічного життя знялася в більш ніж 50-ти фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабинського («Марива», «Життя за життя», «Тернистий шлях слави», «Забудь про камін, в ньому згасли вогні», «Мовчи, смуток, мовчи», «Останнє танго» та ін.). Холодна створювала образи вродливої сумної жінки, зрадженої та незрозумілої. Кожна нова роль «королеви екрану» супроводжувалася бурхливими оваціями прихильників та шанувальників небаченої раніше краси. В квітні 1918 року у складі кіноекспедиції вирушила з Москви до Одеси. Знімалась у фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номерами, іноді з Л. О. Утьосовим. Застудилась і раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років в Одесі. Похоронна відправа відбувалася у Спасо-Преображенському кафедральому соборі при великій кількості народу. Похована в Одесі на Першому християнському кладовищі, що існує і зараз. 2 вересня 2003 року на вул. Преображенській біля будинку, де жила Віра Холодна, їй було поставлено пам’ятник.

Юрій Трохимович Тимошенко (2 червня 1919 р. - 1 грудня 1986 р.), Сценічний псевдонім Тарапунька - український комік, майстер скетчу, гуморист, кіноактор, лауреат Сталінської премії (1950), народний артист Української РСР (1960). Юрій Тимошенко народився 2 червня 1919 року в Полтаві. У 1941 році закінчив Київський театральний інститут. Тарапунька і Штепсель - комічний дует акторів Юхима Березіна (Штепсель) і Юрія Тимошенко (Тарапунька). Був дуже популярний в СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. в Ансамблі пісні і танцю Південно-Західного фронту виступали в образах-масках кухаря Галкіна (Березін) і банщика Мочалкіна (Тимошенко), після війни - під псевдонімами міліціонера Тарапуньки (Тимошенко) і монтера Штепселя (Березін). Поєднання російської та української мов допомагає артистам використовувати багатство гумору обох народів. Спочатку виконували інтермедії парного конферансу, самостійні концертні номери, потім своєрідні естрадні спектаклі: "Везли естраду на декаду", "Рівно 20 з гаком", "Смеханічний концерт", "Від і до" та ін. Виступали як сценаристи, режисери і виконавці головних ролей в кінокомедіях: "Штепсель одружує Тарапуньку", "Їхали ми, їхали ..." та ін. Тимошенко - лауреат Державної премії СРСР (1950), нагороджений 4 орденами, а також медалями. Помер 1 грудня 1986 року, похований на Байковому кладовищі Києва.
Виставка буде діяти з 14 вересня 2019 року у відділі краєзнавства (кім. 509)

пʼятниця, 6 вересня 2019 р.

Краєзнавчі читання до 250-річного ювілею Котляревського



Краєзнавчі читання «Будеш, батьку, панувати» обєднали вчених-істориків, філологів, краєзнавців, мистецтвознавців, митців, музейників, бібліотекарів та педагогів, а також молодь, серед якої школярка 11-класниця та студентка 4 курсу ПНПУ ім. В. Г. Короленка.
Головним організатором краєзнавчих читань виступила Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського спільно з Полтавською обласною організацією НСКУ та Полтавським літературно-меморіальним музеєм Івана Котляревського.
Протягом двох днів, 4-5 вересня, у Полтаві проходили краєзнавчі читання, присвячені 250-річному ювілею І. П. Котляревського. Учасниками читань були представники багатьох наукових, освітніх та культурних закладів Полтавщини –  Державного архіву Полтавської області, Полтавського університету економіки і торгівлі, Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, Полтавської державної аграрної академії, Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, літературно-меморіального музею В. Г. Короленка, літературно-меморіального музею Панаса Мирного, Полтавського краєзнавчого музею ім. В. Кричевського, Кобеляцького районного музею літератури та мистецтва імені Олексія Кулика, Кобеляцької центральної районної бібліотеки, представники Шишацької, Нехворощанської та Білоцерківської ОТГ. Також читання відвідали представники з Сум та Одещини (м. Ізмаїл). Загальна кількість учасників - понад 70 чоловік, з них 40 виступили з доповідями.

Робота читань проходила за наступними напрямками: 
 Полтава часів Івана Котляревського
Вплив І. П. Котляревського на розвиток українського та світового письменства
Історія та сьогодення творів І. П. Котляревського
Спадщина І. П. Котляревського у фондах бібліотек, музеїв та архівних установ
Вивчення творів Івана Котляревського в закладах середньої та вищої освіти України
Постать Котляревського і сучасність 
З вітальними словами до присутніх звернулися Удовіченко Ірина Анатоліївна, заступник директора Департамента культури і туризму Полтавської ОДА, начальник управління культури, мистецтв, національностей і релігій та планування та Зеленська Тетяна Іванівна, директор Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського, заслужений працівник культури України.
Завершилися читання незабутньою зустріччю з Іваном Котляревським у його садибі та зануренням у далеку історичну епоху. 
































вівторок, 6 серпня 2019 р.

60-річний ювілей Тараса Павловича Пустовіта

Переконаний, що людина творча приречена працювати постійно, 
незважаючи на те, сприятливі для цього часи чи ні. 
З’являється немало вартісних творів не завдяки системі, 
а навіть усупереч їй. (Тарас Пустовіт)
13 серпня 2019 р. свій 60-річний ювілей відзначає Тарас Павлович Пустовіт. Це ім’я відоме не лише у Полтаві, а й далеко за її межами, хоча сам Тарас Павлович дуже скромний і не робить нічого напоказ, задля створення позитивного іміджу, а ще він органічно не переносить фальші. Тарас Павлович надзвичайно порядна людина і щирий патріот України.
Народився Тарас Пустовіт у м. Кременчук, у подружжя Павла Микитовича та Валентини Леонідівни Пустовітів. У Полтаві закінчив середню школу №14, історичний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка, навчався на струнному відділенні Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. З 1987 року Тарас Пустовіт працює у Державному архіві Полтавської області. Працював науковим співробітником, головним спеціалістом, начальником відділу, а з 2007-го – заступником директора – начальником відділу інформації та використання документів.

В роботі Тарас Павлович допитливий та обізнаний історик-архівіст, до якого звертаються за довідками та консультаціями і столичні академіки, і місцеві студенти та вчителі, журналісти і держслужбовці, школярі і здобувачі кандидатських чи докторських дисертацій. Саме від нього, від Тараса Пустовіта, вони одержують конкретну і вчасну допомогу. За його активної участі відкрито десятки документальних виставок, він є автором понад тисячі публікацій краєзнавчої тематики, учасником різних видавничих проектів. Назвемо найголовніші - енциклопедичний довідник «Полтавщина», Енциклопедія сучасної України, регіональна енциклопедія «Полтавіка». Тарас Павлович долучався до написання колективних монографій «Полтавщина. Історичний нарис», «Полтава. Історичний нарис», «Полтавщина: влада на історичних паралелях», «Полтавська обласна філармонія — 70», серії видань «Реабілітовані історією», «Герої землі Полтавської», наукового видання «Тарас Шевченко і Полтавщина» та ін. До 100-річчя Української революції за участі Тараса Павловича підготовлено збірник «Українська революція 1917-1921. Полтавський вимір. Події, постаті, документи. 1917-1921» у двох томах.
Професійні, громадські здобутки Т. Пустовіта відзначені як на регіональному, так і на державному рівнях. Він – заслужений працівник культури України (2009), лауреат премії Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі (1992), лауреат Всеукраїнської премії у галузі архівознавства, археографії і документознавства імені В. Веретеннікова (2000), Полтавської міської премії імені Самійла Величка (2011). Він нагороджений Подякою Кабінету Міністрів України (2003), Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2007), Грамотою національної спілки краєзнавців України (2002).
Відділ краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського активно співпрацює з Тарасом Павловичем Пустовітом. Спільно з ним вийшло друком два видання відділу краєзнавства – «Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача» і «Каталог бібліотеки та особовий фонд Віри Жук». Тарас Павлович надавав консультації під час підготовки інформаційно-бібліографічного списку «Від нових імен до нової України : Полтава на шляху декомунізації», в якому представлено список старих і нових вулиць та історії їх перейменування.
До 60-річного ювілею бібліотекарі відділу краєзнавства організували книжкову виставку «Слово про історика-архівіста та просвітятина Тараса Павловича Пустовіта», а ще готують подарунок одному з найулюбленіших читачів! Вважаємо, що найкращим подарунком для науковця буде бібліографічний покажчик «Штрих до портрета українознавця: Тарасу Павловичу Пустовіту – 60». Це буде третє видання у серії покажчиків «Видатні краєзнавці Полтавщини», який має на меті ознайомити читачів з науковим доробком Тараса Пустовіта, розповісти про життєвий, творчий шлях та громадську діяльність історика-архівіста. Вихід бібліографічного покажчика планується у жовтні 2019 року.
Колектив Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського щиро вітає Вас, шановний Тарасе Павловичу, з ювілеєм!!! Бажаємо Вам здоров’я і Божого благословіння на всі починання!!!








вівторок, 9 липня 2019 р.

Жанр "щоденників" у літературі Полтавщини


«Зачинаю цей щоденник…»
Пізнаючи навколишній світ, відшукуючи відповіді на свої численні запити ми звертаємося до монографій, досліджень, літературно-критичних творів тощо. Але не менш вагомі і цінні свідчення про історичний та культурно-мистецький контекст навколишнього світу ми можемо отримати із досить специфічних літературних творів – щоденників. Щоденники – це вид творів літературно-побутового жанру, відомі з давнини, котрі фіксують побачене, почуте або є описом пережитих подій, що сталися нещодавно. Вони може бути соціальними, з більшою увагою до подій навколишнього світу, або інтимними, з більшою увагою до свого внутрішнього світу, власних інтересів.
Щоденник, як жанр, близький до художнього та має власну історію розвитку. Чимало щоденників видатних особистостей наразі є всесвітньовідомими і становлять невгасимий інтерес для дослідників. Наприклад, одне з чільних місць посідає серед них щоденник диканської дівчинки – всесвітньо відомої художниці Марії Башкирцевої, картини якої були першим в історії Лувру творчим доробком жінки-художниці, включеним до його мистецької експозиції. Свого часу прем’єр-міністр Англії Вільям Гладстон у 1890 р. назвав щоденник Марії Башкирцевої «одной из самых замечательных книг нашего столетия», а через століття йому вторить філолог, полтавка Людмила Чередник: «Перше враження, яке виникає під час прочитання «Щоденника» – почуття здивування перед надзвичайною зрілістю юної авторки». Незадовго до смерті, на 26-му році життя, в передмові до «Щоденника» Марія напише: «Навіщо обдурювати і прикидатися? Без сумніву очевидно, що в мені живе бажання, якщо не надія, залишитися тут, на землі, будь-яким чином. Якщо я не помру в юності, я сподіваюся стати великою художницею; якщо ж мені випало померти тепер, мені хочеться, щоб цей щоденник був опублікований, а він не може бути не цікавим». Її бажання здійснилося. Щоденник, вперше опублікований у 1887 році французькою мовою, витримав кілька видань, був перекладений багатьма європейськими мовами і до сих пір привертає до себе велику увагу дослідників.

Бібліотекарів відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського зацікавило питання, наскільки широко представлений на нашій Полтавщині «щоденник» як літературний жанр. Ретельно вивчивши матеріал, виявилося, що його вистачить на вагому книжкову виставку! Це, передусім, чимала підбірка щоденників полтавських письменників - Панаса Мирного, Олекси Ізарського, Олеся Гончара, Володимира Короленка, Остапа Вишні, Василя Симоненка, Володимира Малика, Володимира Мирного та багатьох інших. Як зауважила Валентина Гончар: «Письменницький щоденник – жанр у літературі особливий. Він не може замінити ні романи, ні повісті, ні вірші. Чи був би для нас таким цілісним образ Тараса Шевченка без його «Журналу» чи образ Олександра Довженка без його знаменитого і трагічного «Щоденника». Привабливість і значущість літературних щоденників і полягає саме в тім, що вони репрезентують авторське бачення світу, розкриваючи його світогляд й наскрізно проймаючись авторськими почуттями і емоціями. На сторінках свого щоденника автор не тільки ретельно занотовує факти, але й одночасно може досить влучно і образно схарактеризувати події, що відбулися, даючи їм емоційну оцінку, передаючи дух того часу. Причини, з яких письменники починали вести щоденник можуть бути різноманітними. Інколи приходило усвідомлення необхідності ведення щоденникових записів, а інколи приводом розпочати щоденник могли слугували якась подія чи роздум.

«Сегодня, после долгих дум, я дал себе обет записывать все мои впечатления, накопившиеся в известный день, т. е. писать дневник», - так починає свої записи Панас Мирний, а через декілька днів йому спадає на думку: «Не начать ли дневник писать на украинском языке? С завтрашнего дня бросаю московский и берусь за свой». - і продовжує щоденник рідною мовою.
«Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю», - вторить йому Василь Симоненко.
«Оце аж коли надумав – хвороба підштовхнула! – писати щось схоже на щоденник». - зізнається Феодосій Роговий.
«Отак сидиш і думаєш… Гумор… Сатира… наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе. …Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрісю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм». І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає, що люблю я його, як сонце, як повітря, а він народ, стоїть, підморгує, усміхається. Та будь він тричі щасливий! ». - розпочинає свій щоденник-роздум Остап Вишня.
«Через три дні буде два роки, як почалася війна. Два роки, а скільки страждань, скільки мук та поневірянь для народів! Чи буде коли оцінено все безглуздя й злочинство цієї бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа. Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабські змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що правлять народами». - задається питаннями Олесь Гончар, розпочинаючи особисті записи-осмислення, які він вів майже упродовж усього мистецького шляху (1943-1995 рр.).
«Я став письменником», - починає свою розповідь Володимр Малик, а майже через два десятиліття знаходить відповідь на питання, яке найбільше його хвилює: «Пишу оце та й думаю: кому буде охота читати ці сухі, прозаїчні записи?. І сам собі відповідаю: а може ці правдиві, щирі, безпосередні нотатки про життя цікавіші за велемовні розглагольствування великорозумників, які і в своїх особистих щоденниках пишуть «для історії»? Я ж для історії не пишу, а для себе, маючи на увазі використати ці нотатки згодом для чогось більш оформленого… Тож – записую, як лягають думки на папір, не турбуючись про те – дуже воно виходить літературно чи ні».

«Подумки перекинув незримий місток з другого у третє тисячоліття і ступив на нього… Що чекає нас, українців, і всіх сущих в Україні, в перші роки нового тисячоліття, на його зорі? Не знаю. Таємнича запона часу непроникна. Знаю тільки, що будуть змагання, невсипуща праця, сумніви, втрати і надія, що вмирає останньою…». - так починається літопис життя полтавців у третьому тисячолітті письменника Володимира Мирного.
Не менш захоплюючою і пізнавальною є підбірка щоденникових зшитків, в яких подаються історичні події з точки зору пересічних полтавців. Ці записи цікаві тим, що вони виступають неупередженими фіксаторами правдивої і щирої реакції очевидців описуваних подій. Записи у цих щоденниках відрізняються простотою викладу і фактологічною достовірністю, а в процесі читання виникають відчуття ніби ти сам стаєш безпосереднім спостерігачем історичної події, що звершується на твоїх очах. Серед них назвемо «Дневник прикажчика Матвея Титовича Бобошко», японський щоденник полтавця С. Я. Мамая «Солдатский жребий… (1904-1905)», записи полтавського лікаря Олександра Несвіцького «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922», фатальний щоденник із сховищ КДБ Л. Пукася «Тернистий мій шлях», щоденникові записи С. А. Ковпака «Солдати малої землі» та інші.

Наступна підбірка – це записи видатних особистостей, які або відвідували наш край та/або підтримували дружні зв’язки із нашими земляками. Читаючи ці щоденники, які мають свої родзинки, можна зробити і неочікувані відкриття. Гортаючи сторінки щоденників Даніела Крмана, Олександра. Довженка, Володимира Вернадського, Костянтина Самбурського, Сергія. Єфремова, Миколи Василенка та інших українських та іноземних діячів можна відкрити для себе несподіване бачення достатньо дослідженої та описаної історичної події, а при «зустрічі» із знаменитими полтавцями подивитися на них іншими очима.
Звісно, що усі ці щоденники ретельно вивчені і всебічно розглянуті дослідниками, на їх основі написані численні наукові монографії, статті, дослідження тощо. Але все це не може замінити безпосереднього читацького ознайомлення. Адже, за словами Джозефа Конрада: «Письмена можуть бути втрачені, неправда може бути написана, але те, що бачили очі, є істина і зостається у пам'яті». Найкраще проілюструють ці слова коротка огляд-прогулянка сторінками щоденників, яку пропонує головний екскурсовод – бібліотекар відділу краєзнавства - Анна Дідусенко.
Тож починаймо!

«7 апреля [1709 р.]. Его величество приказал 150 солдатам лейб-гвардии следовать к городу Полтаве, расположенному в 4 милях от Будищ. В Полтаве русские имели сильный гарнизон для охраны оружия, боеприпасов и униформы. Отряд получил задание сжечь город».
(Роберт Петре «Щоденник»)

«Розгніваний король Карл почав тоді 30 квітня [1709 р.] увечері бомбардували місто гарматними кулями. Це тривало аж до 1 травня. Місту було завдано значної шкоди, кілька будинків була запалено, залога буда загнана до середини міста. З того часу минуло кілька днів без особливих військових операцій. Мазепинські козаки просили, щоб король не нищив вогнем містечко, в якім, як казали, Мазепа мав рідну сестру, а в них там жили їхні рідні»
«3 травня [1709 р.]. Відбіг я з паном Погорським подивитися облогу Полтави. Ми побачили на горі невеличке містечко. З обох боків воно було оточене невеликими верхами, укріплене двома насипами й валами. Під ближчим верхом король наказав збудувати укріплені редути, з протилежного верха, що ньому був монастир, він бив ворога тяжкими гарматними кулями».
«27 червня [1709 р.]. Для Найяснішого короля цей день був нещасливий» 
(Даніел Крман «Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709)»)

«31 грудня (неділя) [1895 р.] …А ось недавно було на земській раді в Полтаві (факт беру теж з «Жизни и Искусства», хоч і не пам'ятаю з якого числа. У всякому разі се було недавно, не більш місяця минуло з того часу). На загальному зїзді полтавського земства деякі з членів зняли питання, щоб просити уряд, нехай знищить кари по тілу різками. Тут піднявся один земець (забув я, як звати його) і мало не з сльозами в голосі (до чого дійшло) почав доводити, що різка – се єдиний спосіб забезпечити моральність народа, що без різки з сим бидлом нічого не вдієш, що народ тільки й боїться різки і, як знищити кару по тілу, то зараз серед народа прокинеться розпуста і запанує по селах. Після такої висловленої дуже палкої промови питання про різки почали балотировати, - і що ж? Значна більшість голосів була за те, щоб зоставити різку, яко єдине забезпечення народної моральності. Коли оголосили результати балотировання, то приватна публіка, що була в залі засідання, почала свистом и шиканням протестувати проти рішення залишити різку для народа. Тоді голова засідання звелів вигнати публіку з салі. От чим скінчилося засідання полтавського земства. Воно варто того, щоб записати його в літопис на вічний сором перед нащадками»
(С. Єфремов «Щоденник (1.01.1895-4.02.1896)»)

«27 октября [1917 р.]. Слухи, что в Петрограде власть перешла в руки большевиков. Боятся здесь беспорядков. Учащиеся распущены по домам. Винный склад охраняется юнкерами Виленского училища с пулеметами».
«25 февраля [1919 р.] Хвосты у пекарен. Из Полтавы в Великороссию вывозят в большом количестве крупу и муку. Объявлен декрет, чтобы обыватели разобрали на свое иждивение кадетов из Кадетского корпуса и разместили их в своих квартирах. Неподчиняющиеся приказу будут переданы в ЧК».
«26 мая/8 июня [1920 р.]. Всем жителям, у которых еще не было обыска, предложено в течение двух дней дать сведения об имеющихся у них одежде, белье, обуви, шторах, гардинах, коврах, посуде, продуктах сверх норм продовольствия».
«13 января [1922 р.]. Сегодня свезли на вокзал Южной железной дороги до 1000 замороженных трупов, собранных по путям и в вагонах (товарных, где везли голодающих)».
(О. О. Несвицький «Полтава у дні революції та вперіод смути 1917-1922 рр.»).

«6.ІІІ/21.ІІ.1918. Все время тревожное. Ожидают всего. Все население Полтавы нервное, скрыто озлобленное, измученное»
(В. І. Вернадський «Щоденники (1917-1921)»)

«17/30 января 1921. В Переяславе (нашей губернии) случилось выдающиеся событие, возмутившее даже многих коммунистов. Советские власти, командированные из Полтавы в Переяслав для борьбы с спекуляцией, завели там угрозы расстрелами и… провокации. Сначала угрозами вымогали взятки, потом принимали их, вымогали у других, а теперь собираются судить за это».
(В. Г. Короленко «Дневник (1917-1921)»)

«13 жовтня 1989 р., п’ятниця. Боже, до чого дожилася наша країна! Повний розвал економіки! Бідність повсюди! Розруха в сільському господарстві! Деградація моралі! Зневіра в усьому! І все це – наслідки догматичного мислення, сталінсько-брежнєвського поневолення, партійно-бюрократичної системи, жорсткої авторитарної системи, в якій людина – нуль».
«24 серпня 1991 р., суббота. Написав заяву про вихід з КПРС. Сім’я категорично проти, щоб я відніс її у міськком. Страх і досить гнітить наші душі. О Боже! А я таки здав партквиток… Вечір. Україна проголосила незалежність, внесла до залу засідань український жовто-блакитний прапор… Господи! Здійснилося моя мрія з юнацьких літ, за яку я був готовий покласти життя не задумуючись. Невже це правда, не сон? Це початок. Обнадійливий початок. Дай Боже нашій стражденній Україні волі і щастя! І сьогодні душу й тіло покладу за її свободу! Жаль, що старий. Гей, літа молоді, білі лебеді, хоч помайте крильми з-за гори мені!»
(В. К. Малик «Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958-1998»)

«28 грудня 2012 р… У 2013 році Львів буде святкувати значну подію – Львову буде присвоєно звання «Літературний Львів». Художня література, українська мова, культура у цьому місті – на першому плані. А суржикова Полтава як була хуторянською провінцією, так і залишиться нею».
«31 грудня 2012 р. сьогодні пізно вночі опуститься зірчаста завіса 2012-го року. За цей рік Україна у своєму розвитку зробила крок назад: провалля між бідними і багатими поглибилось, українці потрапили у пастку бездуховності – майже ніхто, особливо молодь, не читає книжок, журналів та газет. «Чорний ящик» (російськомовний телевізор) одурманює всіх – від малого до великого. Північний сусід, де щороку від алкоголізму, хвороб і недоїдання вмирає майже 2 млн. чоловік, намагався і намагається затягти Україну в так званий «руський мир». ...Відіслав новорічні листівки і листи моїм давнім друзям – письменникам Петрові Сороці та Миколі Петренку. Прощавай, суворий на випробування 2012 роче!»
(В. С. Мирний «Денник»)

Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського (5-й поверх, к. 509) підготував виставку «Жанр «щоденників» у літературі Полтавщини», яка буде діяти з 15 липня 2019 р. Книги та дописи із періодичних видань, представлені на ній, репрезентують, перша за все, фонд ПОУНБ ім. І. П.Котляревського та вражають своєю багатоаспектністю і різноманітністю. Тож читайте щоденники, знаходячи на їхніх сторінках щось корисне чи пізнавальне для себе, та отримуйте імпульс для подальших серйозних роздумів про неперехідні та неперебутні цінності минувшини і сучасності.