Час в об’єктиві Йозефа Хмелевського

                                       Через очі фотографа теперішнє стає минулим…
                                       (Береніс Ебот)
Фотограф Йозеф Хмелевський, дякуючи йому, до нас дійшли, як писав «Фотограф любитель» у 1896 році, «безукоризненные во всех отношениях» фотопортрети класиків науки та культури: М. Скліфосовського, Г. Мясоєдова, В. Короленка. Панаса Мирного, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Г. Хотчевича, М. Заньковецької та багатьох інших. Що про нього можна дізнатися, завітавши до Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського?

14 березня - свято Преподобної Євдокії

                                Благослови, Боже, весну закликати, зиму проводжати!
Чотирнадцятого березня - свято Преподобної Євдокії (у народі Явдохи). Це ймення означало буквально «життєславна» і звучало як Явдоня. Асоціюється ім'я з покровительством земної природи і знаменує пробудження життєвої сили землі.
До свята відділ краєзнавства підготував невеликий за обсягом перелік жінок на ім’я Євдокія, які мають відношення до полтавського краю. Маємо надію, що цей матеріал сподобається нашим читачам.
Розпочнемо з Євдокії (Явдокії) Іванівни Гладкої – поетеси, вчителя. Село Більськ - мала батьківщина вчителя за професією і поетесою за покликанням Євдокії Іванівни, яка народилася у багатодітній сім ї. Більшу частину шкільних років провела у Великосорочинській школі- інтернаті Миргородського району. Вищу освіту здобула  в Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В.Г. Короленка) за спеціальністю вчитель російської мови і літератури. Працює за фахом.  Пише вірші за покликом серця. Авторка трьох збірок поезії, які вийшли у світ у 2010 році під назвою "На межі", "С тобой и без тебя". "Переливи райдуги "- у 2013 році.

Приємно, що у Євдокії Іванівни є вірш, присвячений бібліотеці. Пропонуємо з ним ознайомитися:
У бібліотеці
На полицях книжкові ряди.
Прозирають рясні палітурки.
Полаковані всі стелажі
Простягають сусідові руки.
Перечитані кожним книжки
Українки, Франка і Шевченка.
Пушкін, Гоголь прийшли залюбки
Разом з казкою про Морозенка.

Тут Міцкевич і Рільке, й Бальзак
Залишили свій подих в творіннях.
А історію славить козак.
Уростає у землю корінням.

Отчий край, зарубіжжя і світ
В веселковій країні-книгарні.
Тут читач і її працівник

Відчувають сердечне єднання.
Бо без книги немає життя.
Зупиняється плямою  вічність.
А у слові-поета душа
Промовляє, мов пам'ять на вістрі.

Явдоха Данилівна Пошивайло була натхненником створення Музею гончарства в Опішні Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей. Складними були її дитячі роки: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях — в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других...», - згадувала жінка. У 18 років вона вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла. З цього часу і починає творити. В Опішні існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями.
За роки спільного життя виховали 3 синів.

Гончарством в роду Євдокії Варвинської займалися дуже давно. Ось, як вона згадує свого прадіда по материнській лінії Степана Денисенка (року народження й смерті вона не пам’ятає): «… Ну так, це прадід, оце моя мати там жила, бо у матері умер батько, а воно ж раньше по багато дітей було, семеро, і вона розприділила кого куди, хто пішов вівці пасти, моя мама пішла до діда сюди. Дід був бєдний, ну гончарював і ото так розжився, нову хату поставив, мабуть, і коника купив, і корову, і ото вона там служила». Трудовий стаж Євдокії Варвинської на гончарному виробництві розпочався з 1953 року, про що свідчить перший запис в її трудовій книжці. Потім змінювалася назва керамічного підприємства, відбувалося її переміщення з одного цеху в інший, освоєння різних гончарних професій: «доглядщиця, майстер дитячої глиняної іграшки, шліфувальниця, контролер приймальник, мальовщиця, ангобіровщик». "… Я в 1953 в завод пішла і де тільки не робила, переходила з цеху в цех, на доглядці, і кирпич робила, і малювала, і коло горну була, і горшки возила".

Євдокія Михайлівна Крат народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році одружилась з полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Добившися з трудом до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.

Серед тих, хто має ім’я Євдокія – багато довгожителів. Євдокія Головата з с. Харківці Лохвицького району прожила 102 роки, жителька м. Лохвиця Євдокія Гресь зустріла перший столітній ювілей. Євдокія Онисіївна Білик - вишивальниця, народилася у с. Абазівка Полтавського району. Прожила 118 років!

Дружина Василя Верховинця Євдокія Іванівна Костева – актриса і співачка - народилася 1 березня 1885 р. в Полтаві, в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі “Червоний факел”. Під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після прогону Садовський пожартував: «Голос я чув, артистки ж не бачу» (була маленького зросту). Працювала у театрах Києва, Полтави, в ансамблі «Жінхоранс» Василя Верховинця. В двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів» під орудою Івана Мар’яненка.

Євдокія Сидорівна Гуржій народилася у с. Перервинці, нині Лубенського району – вчений-селекціонер. Керувала кафедрою рослинництва ПДАА. Доктор сільськогосподарських наук, професор, працювала на кафедрі з 1952 до 1975 рр. Разом зі своїм сином, завідувачем лабораторії В. Мережком вони розробили методику виведення сортів однодомних конопель, придатних для механізованого збирання. Є автором 7 районованих сортів конопель та 40 наукових праць. За науково-дослідну, педагогічну і громадську роботу нагороджена багатьма урядовими нагородами. Мала наукову школу. Очолювала діяльність з відновлення сортів конопель, втрачених під час німецької окупації. Авторка низки сортів однодом. конопель та їх гібридів.

Євдокія Василівна Нос мала одну пристрасть, якій була віддана все життя – пристрасть до української пісні. Народилася 15 серпня 1914 р., навчалася у Полтавській 1-й трудовій школі. Співала у хорі, яким керував відомий український бандурист В. Кабачок. Під час навчання в Полтавському інституті інженерів сільського будівництва теж співала в інститутському хорі, який очолював відомий диригент Ф. Попадич. Співоцький шлях Євдокії Василівни почався одразу після звільнення Полтави від фашистських загарбників. З 1943 року вона починає працювати у Полтавській філармонії. У 1944 році – актриса Харківської опери. З 1950 р. переходить до академічної капели «Думка», з 1956 року – співає у хоровій капелі Українського радіо. Після виходу на пенсію повертається до рідного міста. Співпрацює з місцевим радіокомітетом, допомагає музикознавцю і композитору М. Фісуну збирати експонати до музичного музею Полтавщини, записує старовинні пісні, які колись лунали на околицях Полтави.

Тарас Шевченко і Полтавщина

 9 березня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та полтавським періодом життя видатного письменника Тараса Шевченка, 209-ту річницю якого ми відзначаємо у цей день. 

 

Життя і діяльність Т. Г. Шевченка тісно пов’язана з полтавською землею. Це не дивно, адже утворена 1802 р. Полтавська губернія мала величезну територію і межувала з Київською губернією, де 1814 р. у с. Моринцях народився Т. Шевченко.  Досить сказати, що місто Бориспіль свого часу належало до Полтавської губернії. Тобто губернії знаходилися поряд, але шлях поета до Полтавщини проліг через багато років і холодний російський Санкт-Петербург.
Ще у період викупу із кріпацтва, петербурзький період свого життя Шевченко познайомився і близько спілкувався з багатьма полтавцями. Досить назвати поета Є. Гребінку і брата його відомого петербурзького архітектора Миколу Гребінку, художника Аполона Мокрицького,чиновника Академії художеств Василя Григоровича і ще цілу плеяду полтавців. Тобто поет ще у Петербурзі знав Полтаву і полтавців. Слід зазначити, що у холодній російській столиці на той час проживала велика і визначна українська діаспора. Талановиті українці, живучи  під гнітом росії , мали єдиний шлях для самореалізації  - через столицю. Таким чином росія мала багато талановитих особистостей, яких називали малоросами. От із такими блискуче освіченими і талановитими малоросами і познайомився Шевченко у Петербурзі.
Отже, зв’язки Шевченка з Полтавщиною були міцнішими ніж із будь-яким куточком України.
Т. Шевченко перебував на Полтавщині досить довгий час 1843 та 1845 р. і мав коротку поїздку 1859 р.
На Полтавщину Т. Шевченко прибув уже відомим поетом і художником. До речі видати у світ перше видання «Кобзаря» йому допомагав Є. Гребінка.
Перед колишнім кріпаком відкрилися двері місцевої прогресивної еліти. Тут він познайомився з О. Афанасьєвим-Чужбинським, Я. де Бальменом, Олексієм Капністом, родиною Рєпніних і Закревських, художницею Г. Псьол та іншими представниками прогресивної інтелігенції полтавського краю.
Національний музей Т. Шевченка у 2018 р. випустив у світ книгу «Т. Шевченко і дворянські родини» це 18 нарисів про зв’язок поета із шляхетними українськими родами у т. ч. і з Полтавщини.
Матеріальним свідченням перебування поета на полтавській землі можуть стати його малюнки і портрети полтавців Є. Гребінки, Миколи Рєпніна, Варвари Рєпніної та їхніх  дітей, Закревських, М. Щепкіна,  Лук’яновича, Лизогубів.  Малював Шевченко пейзажі Решетилівки, Полтавський Хрестовоздвиженський монастир і звичайно ж Іванову гору із Святоуспенським собором і будинком Котляревських – малюнок, що дав можливість у 1969 році відновити садибу І. Котляревського.
Із кількома полтавками поета пов’язували теплі та навіть романтичні стосунки.

Найпершою працею, де факти про зв’язок Шевченка з Полтавщиною були зібрані разом П. К. Загайко «Полтавські дороги Кобзаря»1990 року видання.
П. Ротач – цілий ряд ґрунтовних праць, що у підсумку вилилися у енциклопедичне видання «Полтавська Шевченкіана».
 Є. Стороха «Полтавщина у долі і творчості Т. Шевченка».
До 200-річчя від дня народження Т. Шевченка у Полтаві було укладено фундаментальну працю «Т. Шевченко і Полтавщина» укладена була працею О. Білоуська і Т. Пустовіта.
Атлас «Шляхами великого кобзаря» де описані і проілюстровані місця, де довелося побувати Т. Шевченку, у т. ч. і його подорожі Полтавщиною.
Цікавий погляд на багатогранну творчу діяльність Шевченка вивчав О. Супруненко у праці «Т. Шевченко і пам’ятки археології Полтавщини». Друга поїздка поета на Полтавщину була цільовою. За завданням Київської археографічної комісії він був рисувальником – замальовував старожитності, що вивчала комісія на Полтавщині. Вивченню цінності цих малюнків Шевченка і присвячена праця.
Відомий на Полтавщині майстер прикладного мистецтва Григорій Кисіль створив альбом із схемами вишивки портретів видатних людей України – серед них портрет Шевченка.
«Палацово-парковий ансамбль садиба Закревських у с. Березова Рудка Пирятинського району на Полтавщині. Будинок родини Закревських, парк і навіть одна із полтавських пірамід-усипальниць дожили до нашого часу зокрема завдячуючи тому, що там свого часу побував Т. Шевченко.

Відеоміст до 160-річчя від дня народження Івана Луценка

7 березня науковці, краєзнавці, студентська та шкільна молодь долучилися до відеомосту «Полтава-Пирятин-Лубни-Одеса», який організували відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського спільно з Українським інститутом національної пам’яті (Олег Пустовгар). Зустріч присвячена 160-річчю від дня народження Івана Митрофановича Луценка, лікаря, громадського, політичного та військового діяча. Він народився у селі Кейбалівка Пирятинського повіту (тепер — району) 23 лютого (7 березня — за н.с.) 1863 року. Був єдиною дитиною канцелярського службовця, дворянина Митрофана Йосиповича та Ганни Йосипівни (доньки фельдшера). 

Як згадував Володимир Винниченко: «Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад. Він був якимось фанатиком, полюблявши усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в Росії, будучи військовим (лікарем), до чина надвірного порадника».
Павло Скоропадський характеризував його як «фанатика, який ненавидів все російське». А німецька контррозвідка вважала його поміркованим соціалістом, щирим українцем, прекрасним організатором і сильним оратором, який уміє повести за собою маси.

Учасники заходу: Олександр Музичко, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, співавтор книги про великого українця - «Іван Луценко (1863—1919). Український націєтворець».  

Уляна Громович, історик, головний спеціаліст Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.
Маргарита Комарова, секретар Лубенської міської ради.

Ганна Кревська, журналіст, лубенська письменниця, членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.

Вважаємо цей захід першою сходинкою для подальшого вивчення долі нашого земляка Івана Луценка, який всебічно підтримував розвиток української культури, видання газет, журналів українською мовою, організацію товариств, був одним з організаторів відродження українського козацтва.

Квітка Драгоманівського роду: до дня народження Лесі Українки

                    

Психологи кажуть, що на характер письменника, як взагалі на характер будь-якої людини, впливає спадковість. Ну що ж, коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною. Предки її з обох боків - як батька так і матері - входять своїм корінням у глибоку давнину і мають багату історію. Тут перемішалось усе: герцог боснійського походження і «заволока з Греції», визначний польський шляхтич і донька козацького хорунжого, переяславський війт і юнкер-декабрист, дідичі-хуторянини і професійні революціонери. Видатними ж громадсько-політичними діячами в цих родах чоловіки й жінки були в однаковій мірі. Ось на такому благодатному ґрунті, всотуючи найкраще з обох родів, і розцвіла геніальна «Співачка Досвітніх вогнів» - Леся Українка.

Вона не є уродженкою нашого краю. Та Полтавщина, за словами полтавського літературознавця Петра Петровича Ротача, стала для Лесі Українки «благословенним краєм через кровний зв'язок з матір’ю Оленою Пчілкою». А означення Лесі «Яскравою квіткою Драгоманівського роду» підкреслює отой неоціненний вплив її матері Олени Пчілки та рідного дядька Михайла Петровича Драгоманов на формування та становлення її особистості.
Олена Пчілка (Олена Петрівна Косач, уроджена Драгоманова) була знаковою постаттю громадського і літературного життя України. Письменниця, журналістка, видавець, педагог, громадська діячка вона залишила по собі цінну спадщину: наукові праці з українського фольклору та етнографії, літературні та публіцистичні твори тощо. У власній сім’ї вона взяла виховання до своїх рук і повела його цілком по-українські, дбайливо пестуючи літературний талант Лесі Українки. За словами М. Зерова саме «Під впливом матері в великій мірі сформувалась і літературна мова Лесі Українки: із школи Олени Пчілки вона винесла цю уважність до народної фразеології й синтаксиси, ці не зовсім звичайні для наших поетів лексичні скарби, це стремління обходитися ресурсами народного словника, тільки полегшуючи, окриляючи його конкретність, цей такт і обережність в уживанні новотворів». До речі, Олена Пчілка досить активно займалася перекладом творів полтавського письменника Микола Васильовича Гоголя з російської на українську. Наслідуючи матір, Леся разом із братом Михайлом у 1885 році переклали повість Миколи Гоголя «Запропаща грамота».
Не менший вплив на становлення особистості Лесі Українки здійснив її дядько по-матері видатний науковець Михайло Петрович Драгоманов. Як зауважив письменник Михайло Панасович Драй-Хмара: «коли мати Лесі вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, щоб вона стала людиною і борцем». Дядько і небога уперше зустрілися в кінці січня 1876 року в Гадячі (Лесі на той час було п’ять років) на прощальній вечірці напередодні його виїзду за кордон. Але Леся, за словами її сестри Ольги, «добре пам'ятала його, навіть пам'ятала, що товариші співали тоді любиму дядькову пісню «Ой, у полі билинонька коливається». Потім довгі роки листування (до речі, свого першого листа Леся відписала дядькові майже одразу, для цього вона навіть спеціально навчилася писати). Але регулярне, систематичне листування між ними розпочалося з 1888 року та завершилося давно вимріяним побаченням у Софії на початку 1895 року. Ці листи із порадами та настановами Михайла Петровича мали величезний вплив на підростаючи Лесю. Пізніше, в листі до О. Кобилянської, Леся Українка підкреслить що вважає дядька за свого вчителя: «бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. ін.».
Опосередкований характер цього впливу завважував полтавський письменник Петро Одарченко, який стверджував, що: «М. Драгоманов ніколи не нав’язував своїх думок, не примушував приймати своїх поглядів, не вимагав сліпого послуху, - він давав тільки поштовх для самостійного думання і для виявлення власної творчої думки». А результат Драгоманівського впливу на небогу найяскравіше схарактеризував полтавський літературознавець Микола Зеров. Він, погоджуючись із ствердженнями Л. М. Шишманової (дочка М. П. Драгоманова – авт.), що Леся Українка була «духовною дочкою» М. Драгоманова та письменниці Л. М. Старицької-Черняхівської, що Леся «заховувала щиру любов і велику пошану до свого дядька і лишалася вірною заступницею його ідей», дає свій коментар-розуміння, або як він каже «маленьке доповнення»: «Зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, - вона здобула проте на певну розумову самостійність, і сама зробила з його науки всі потрібні їй висновки». Тож, зробивши з Драгоманівської науки всі потрібні їй висновки, Леся Українка зуміла знайти свій власний і в літературі, і вжитті.
Уперше на Полтавщину, в Гадяч, батьки привезли Ларису в трирічному віці, влітку 1874 року. Пізніше вона бувала тут у зв’язку з хворобою переважно в теплі літні місяці. В 1883 році з червня до 7 серпня гостювала разом з матір’ю в бабусі. Два тижні провела в Гадячі в 1887 році — з 21 серпня до початку вересня; в 1893-у — з 8 червня до 15 серпня. В цей час познайомилася з учителькою А. Макаровою, з якою потім дружила. В середині червня 1898 року приїхала сюди з Криму й прожила до останньої декади серпня.
З 1899 по 1906 роки, приїжджаючи в Гадяч, письменниця мешкала переважно на дачі, яку Олена Пчілка збудувала спеціально для своєї дочки на хуторі Зелений Гай. Тоді ця містина була за 2 кілометри од міста, а сьогодні - околиця Гадяча. Влітку 1899 року на гостини до Лесі приїхала Ольга Кобилянська, а пізніше її відвідували Сергій Мержинський, Климент Квітка, Фотій Красицький, Гнат Хоткевич та ін. Влітку 1904 року в Зеленому Гаю художник Фотій Красицький намалював портрет Лесі Українки.
З Києва Леся приїздила сюди через Бахмач, Ромни до Лохвиці, а далі в кареті «полтавським широким шляхом» до Гадяча. Їй дуже подобалися гадяцькі краєвиди і вона вважала, що там така Україна, що «українішої» й нема ніде. Писала матері з Одеси: «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе, на тихі води, на ясні зорі: все здається, що там скоріше минеться моя втома...».
З Гадяча поетеса виїздила в села Будища (Монастирські), Броварки, Ковалевщину, на Цяччий хутір.
Власне, саму Полтаву, Леся Українка відвідала наприкінці літа 1903 року, коли разом із матір’ю приїхали на відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському. Леся Українка стала окрасою в гроні славних діячів літератури: Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка, Михайла Старицького, Василя Стефаника та ін. Зберігся будинок адвоката Миколи Дмитрієва, де вона зупинялася з матір’ю (пл. Леніна, 3, тепер вул. Конституції).
Відпочиваючи й лікуючись на берегах Псла, спілкуючись і з рідними та друзями, поетеса займалася також творчістю. У Гадячі вона написані вірші «Роберт Брюс, король шотландський» (1893), «Порвалася нескінчена розмова...» (1898), перекладала російською мовою влас¬ну п’єсу «Блакитна троянда» (1898) й оповідання О. Кобилянської «Голосні струни» (1899) та ін. Під час перебування в урочищі Зелений Гай були написані твори: «Сфінкс», «Ра-Менеїс» (1900), «Ніобея», «Осінні співи» (1902), «Напис в руїні» (1904), «Три хвилини» (1905), «Тиху задуму вечірнюю», «Пророк» (1906). Писала оповідання, статті, нариси, листи.
І куди б потім не закидала доля Лесю Українку, вона ніколи не втрачала зв'язок із полтавським краєм. Поетеса завжди слідкувала за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, цікавилася людьми, яких тут знала, дбала про поповнення громадської бібліотеки. Вона друкувалася в часописі «Рідний край», цікавилась прогресивною газетою «Полтавщина».
1908 року з ініціативи Лесі Українки була споряджена на Полтавщину фольклорно-етнографічна експедиція для збирання і запису на фонограф народних дум (керував Філарет Колесса).
На смерть співачки досвітніх вогнів відгукнулися телеграмами селяни Опішні, Мануйлівки, Остап’євого та ін. На похороні була присутня полтавська делегація.
Ім’ям Лесі Українки в Гадячі названо центральну вулицю, районну бібліотеку, якою вона користувалась. При цій бібліотеці створена літературно-меморіальна кімната.  

У фондах ПОУНБ ім. І. П. Котляревського літературні джерела про життя і творчість Леся Українки представлені різнобарвною палітрою, починаючи із цілісних монографій і до прискіпливих розвідок окремих сторін буття і творчості. Непересічною цінністю більшості біографічних праць є те, що вони не тільки повно і розмаїто висвітлюють життєпис великої поетеси, але й розкривають зв'язок Лесі Українки з полтавським краєм.
Але найціннішими джерелами, які неупереджено і повно розкривають особистість митця – це його творчий спадок. У нашій бібліотеці твори Лесі Українки представлені широким загалом праць і різноманітних джерел. Передусім, це літературно-публіцистична та епістолярна спадщина, яка представлена виданнями різних років як українських, так і закордонних видавництв. Крім того, ви зможете не тільки прочитати, але й прослухати твори Лесі Українки у чудовому виконанні української актриси Ади Роговцевої. А також переглянути художні фільми за мотивами драми-фєєрії «Лісова пісня» реж. В. Івченка (1960 р.) та реж. Ю. Іллєнка (1980 р).

 Пропонуємо вашій увазі також перелік віршів, які Леся Українка написала саме на Полтавщині:  

Роберт Брюс, король шотландський (1893, Гадяч)

Порвалась нескінченна розмова.. (1898, Гадяч)

Сфінкс (1900, Зелений Гай)

Ра-Менеїс (1900, Зелений Гай)

Ніобея (1902, Зелений Гай)

Осінні співи (1902, Зелений Гай)

Напис в руїні (1904, Зелений Гай)

Слави козацької пісняр : до дня народження В. К. Малика

 Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського пропонує ознайомитися з віртуальною книжково-ілюстративною виставкою, присвяченою 102-й річниці від дня народження письменника. 

 Народився Володимир Кирилович Сиченко 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині, успадкувавши від батьків-хліборобів любов до землі і праці на ній. Ріс допитливим, любив читати книги. У 1928 році пішов до школи в рідному селі. Дванадцятирічним підлітком пережив голодомор 1932-1933 рр. Після закінчення школи рік навчався у Київському автотехнікумі, а 1938 року - на філологічному факультеті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Під час Другої світової війни воював у народному ополченні, перебував у Німеччині на примусових роботах. Повернувшись до України, працював учителем. Оселившись у 1953 році в Лубнах, захопився історичною минувщиною міста та вирішив наблизити до сучасників далеке минуле, розповісти про народних звитяжців. Був головою Лубенської міської організації Всесоюзного добровільного товариства любителів книги. Брав участь у діяльності літературного об’єднання при редакції газети «Червона Лубенщина» (з 1957 року). За спогадами сучасників у житті був чесною, скромною та доброю людиною. Його пам’ятають як великого працелюба, людину мудру і помірковану, а ще – як великого Учителя, порадника і наставника, що світлом добра і порад осяяв творчий шлях не одному поколінню лубенських літераторів. До речі Малик – це літературний псевдонім письменника, а справжнє прізвище – Сиченко. Він взяв дівоче прізвище дружини, як більш милозвучне.
    Перші твори надрукував у журналі «Молодий більшовик», згодом публікувався в газетах «Зоря Полтавщини», «Літературна газета», «Літературна Україна», «Лубенщина», «Наше слово», журналі «Криниця» та інші. Створив поеми й віршовані казки для дітей «Журавлі-Журавлики», «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро», повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою», романи «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок», «Князь Кий», «Черлені щити», «Горить свіча», «Чумацький шлях». Посмертно видано збірку поезій «Червоні маки» та щоденник «Синя книга». Автор численних публіцистичних статей, науково-популярних розвідок, біографічно-критичного нарису «Олесь Донченко». Сценарій фільму «Кошовий Іван Сірко», повість «Син капітана», казка «Туку», поеми «Заповітне слово», «Калинова сопілка» та багато інших залишилися у рукописах і поки що неопубліковані. У 1999 році вийшов у світ його роман «Князь Кий» з авторським перекладом «Слова о полку Ігоревім», а у 2007 році були опубліковані спогади та початок неопублікованого роману  «Чорнобривці». Спілкувався з багатьма українськими письменниками, зокрема Ю. Андрущенком, П. Бабанським, В. Безорудьком, О. Ковінькою, П. Линовицьким, П. Лубенським, А. Малишком, Гр. Тютюнником, Н, Хоменко, Н. Баклай, О. Хало тощо.
    Твори були видані не тільки українською, а й багатьма іншими мовами світу, зокрема англійською, російською, польською, словацькою та вірменською. Книги написані яскравою й образною мовою на основі використання широкого кола історичних джерел, маловідомих та призабутих фактів вітчизняної історії. На сторінках його книг постають маловідомі історичні діячі, про яких скупо і сухо розповідають сьогодні шкільні підручники історії, енциклопедії та довідники. Вони постають зі сторінок романів живими яскравими особистостями, неординарними постатями, які спонукають більше дізнаватися самостійно про давню минулі часи. Століття пролягають між часами, коли діяли герої його творів. Так само сотні літ розділяють нас із ними. Але талановита, вправна письменницька рука скоротила ці відстані, зробила близькими змальовані події, увічнила в нашій пам'яті благородну, в ім'я народу та свободи рідної землі, боротьбу героїв. Тематика творів В. Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952-1956 pp., повість «Слід веде до моря» (1975) присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) - героїчній боротьбі молоді в роки Другої світової війни проти німецько-фашистських окупантів. 

Роман «Князь Кий», написаний до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гуннської держави Аттіли в середині V ст. Її спадкоємці, ворогуючи між собою, намагалися знову підкорити східнослов'янські племена. У романі "Князь Кий" автор відтворює ту прадавню добу, коли легендарний Кий об'єднав різні споріднені слов'янські племена, заклав основи могутньої держави. Зображуючи атмосферу, побут, звичаї того часу, письменник намагався переконати сучасників у тому, що українське історичне коріння значно глибше і могутніше, ніж того хотілося б деяким "старшим братам". "Я хотів показати наші корені. Русь – це ми. Це – Київська земля, це – підмурівок України. Своїм романом я хотів показати читачеві, особливо молодому – хто ми, звідки пішли". 

 

Основною для письменника стала тема вітчизняної історії від сивої давнини до найновіших часів, ій він присвятив майже всі свої твори. У щоденнику письменник висловив суть і головне завдання своєї творчості : «Всі свої найголовніші твори я писав з однією метою – виправити духовний хребет нашого народу».

 Член Спілки письменників України з 1962 року. Лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1983) за твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», а також лауреат премії Г. Сковороди (1993) та  фонду Шевченка (1994).

Повні тексти творів можна прочитати ТУТ

31 серпня 1998 року майстер українського історичного роману пішов за вічну межу та похований у м. Лубни.  Ім’я В. К. Малика присвоєно Лубенській районній бібліотеці (1998) та названо вулицю м. Лубни. Рішенням Лубенської міської ради засновано премію його імені (2001). На його честь засновано обласний благодійний фонд «Слово», а біля будинку, де проживав письменник встановлено меморіальну стелу.

До 100-річчя від дня народження Володимира Малика бібліотекарі відділу краєзнавства підготували бібліографічний покажчик з серії "Письменники Полтавщини." З повним текстом покажчика можна ознайомитсия за посиланням: https://drive.google.com/file/d/1kBhXvBN7U8QuJ4RTDb95048w7FF1eFTb/view

Жінки в науці

«Наука буває двох видів — фізика і збирання марок» (Е. Резерфорд)

Щороку 11 лютого за рішенням ООН відзначається Міжнародний день жінок у науці.

«Жінки в науці» - цікаву віртуальну виставку-інформацію підготували бібліотекарі відділу краєзнавства, присвячену іменам тих жінок-полтавок, хто першими прокладав шлях в суто чоловічу справу і хто продовжує її зараз.

Олена Пчілка – письменниця, громадська діячка, була обрана членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук.
Наталія Мірза-Авакянц – педагог, професор Полтавського, Харківського, Донецького інститутів народної освіти. Одна із засновників Полтавського товариства дослідження та охорони пам’яток старовини й мистецтва.

Айзенман Берта Юхимівна (1903-1997) - мікробіолог, доктор біологічних наук, професор.
Народилася 25 (12 за старим стилем) травня 1903 року в Полтаві. По закінченні у 1925 році Харківського ветеринарного інституту працювала у наукових ветеринарно-бактеріологічних установах України: Полтавський державний вакцинний інститут (1927-1929 рр.), Полтавський ветеринарно-бактеріологічний інститут (1929-1931 рр.), Полтавська філія Українського інституту експериментальної ветеринарії (1931-1934 рр.), Київська філія Українського інституту експериментальної ветеринарії (1934-1935 рр.). Від 1936 року її трудова діяльність пов’язана із Інститутом мікробіології і вірусології АН УРСР, де вона спочатку працює старшим науковим співробітником, а потім – зав. відділом антибіотиків.
Б. Ю. Айзенман уперше в Україні виявила причину масової пошесті поросят, виділила та ідентифікувала вірус інфекційного бульбарного паралічу (вірус Авескі). Досліджувала мінливості ентеропатогенних бактерій, вплив антибіотиків на їх метаболізм, хіміо- та антибіотикотерапію експерим. інфекцій (черевний, висипний тиф та інші). У 1946 р. разом з академіком В. Дроботьком та іншими проводила дослідження антибіотиків, отриманих із вищих рослин. У 1960 стала ініціатором виробництва антибіотиків із бактерій: деякі з одержаних антибіотиків увійшли в практику і випускаються медичною промисловістю.
Померла 5 вересня 1997 року в Києві.

Аксентьєва Зінаїда Миколаївна (1900-1969) - геофізик, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент АН УРСР (1951), директор Полтавської гравіметричної обсерваторії.
Народилася 25 липня 1900 року в Одесі, де спочатку навчалася в жіночій гімназії, а по закінченні – в Інституті народної освіти. Вже під час навчання в інституті починає працювати обчислювачем в Одеській обсерваторії (під керівництвом вченого-астронома О. Я. Орлова).
У 1926 році в Полтаві було засновано гравіметричну обсерваторію в системі Української палати мір та вагів. Її директором призначають О. Я. Орлова, який, в свою чергу запрошує на роботу З. М. Аксентьєву. З цього часу вона пов’язує свою долю із Полтавською гравіметричною обсерваторією, пройшовши шлях від старшого наукового співробітника до директора. Під її керівництвом Полтавська гравіметрична обсерваторія стала визнаним у світі центром вивчення змін широт і руху полюсів Землі.
Основи її наукових досліджень були присвячені вивченню припливних деформацій Землі та питанням прикладної геофізики. Брала активну участь у гравіметричній зйомці території України, а її кандидатська дисертація «Результаты определения силы тяжести на Украине с 1926 по 1933 гг.» лягла в основу складання гравіметричної карти України, яка слугувала для попередньої розвідки покладів корисних копалин. На честь З. М. Аксентьєвої названо один з кратерів на Венері.
Померла 8 квітня 1969 р. в Полтаві. 

Яніна Яківна Яценко одягала у зелені шати та прикрашала Полтаву. Саме завдяки їй було закладено ландшафтний дендропарк на полі Полтавської битви. А в 2011 році Яніна Яківна одержала премію на міжнародному конкурсі у Франції «Terre de Femmes – Земля жінок» за проєкт, спрямований на охорону природи та навколишнього середовища.

Віра Никанорівна Жук – історик, архівіст, все життя якої було присвячене вивченню рідного міста.
Серед сучасних жінок-науковців вирізняється ім’я учениці Віри Жук - доктора історичних наук, професора Ірини Миколаївни Петренко, яка за свою наукову роботу «Шлюбно-сімейні відносини у Гетьманщині 18 століття», отримала премію Президента України для молодих вчених 2017 року! У 2018 році Ірина Петренко виступила у ролі мецената: вона профінансувала два видання, присвячені 90-річчю від дня народження Віри Жук, які підготував відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського – бібліографічний покажчик «Подвижниця краєзнавчої справи Віра Никанорівна Жук» з серії «Видатні краєзнавці Полтавщини» і «Каталог бібліотеки та особовий фонд Віри Жук» з серії «Бібліотечні колекції».

Ми хочемо назвати імена науковців -  дослідник історії релігії і церкви в Україні, доктор історичних наук (2015), Почесний краєзнавець України (2017) Людмила Бабенко. В коло її наукових інтересів входять політична історія XX століття, історичне краєзнавство, дослідження діяльності радянських органів державної безпеки у взаємовідносинах держави і церкви. Нею підготовлено 4 навчальні посібники (у співавторстві). Людмила Бабенко також є автором і співавтором монографій та фундаментальних видань (14), членом обласної редколегії та співавтором видання «Реабілітовані історією». Має публікації в журналах і збірниках наукових праць, ліцензованих ДАК України, та зарубіжних і науково-методичних виданнях. Всього має понад 200 публікацій.

Бабешко Майя Омелянівна (1941) - доктор фізико-математичних наук (1995), фахівець у галузі деформації твердого тіла, лауреат премії ім. О. Динника НАНУ (2003). Народилася 1 травня 1941 року в смт Оржиця. Закінчила Київський університет (1963). З 1962 року працює в інституті механіки ім. С. П. Тимошенка НАН України пройшовши шлях від інженера до старшого наукового співробітника. Наукові дослідження у галузі математичного моделювання процесів термов’язкопружнопластичного деформування ізотропних матеріалів по різноманітних плоских траєкторіях та числових методів розв’язування задач термопластичності для тіл та оболонок обертання.

 Надія Костянтинівна Кочерга (1950-2018) - дослідниця історії культури, освіти та науки України, краєзнавець, кандидат історичних наук, доцент, заслужений працівник освіти України, відмінник освіти України, лауреат премій імені А. С. Макаренка, І. П. Котляревського, В. Г. Короленка, фундатор кафедри українознавства, культури та документознавства, радник ректора, заслужений працівник Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка.

Павленко Юлія Григорівна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри початкової освіти,
природничих і математичних дисциплін та методик їх викладання ПНПУ ім В. Г. Короленка. Коло наукових інтересів: професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи; теоретичні та прикладні аспекти музейної педагогіки; професійна підготовка майбутніх педагогів до реалізації музейно-педагогічного потенціалу у роботі з дітьми. Ю. Г. Павленко – автор близько 50 наукових публікацій. 

Життєве кредо Марини Вікторівни  Гриньової: «Жити й працювати заради людей і науки». Коло наукових інтересів Марини Вікторівни пов’язане з розвитком та впровадженням інноваційних засад педагогічної майстерності, освітнього менеджменту, управління проєктами та інноваціями, біоетикою, збереженням природного біорізноманіття та здоров’я людини, методикою навчання природничих дисциплін, концептуальними засадами реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа». 

Серед видатних жінок-науковців варто назвати Віру Мелешко, Ірину Передерій, Ірину Пістоленко, Світлану Гапон, Ольгу Ніколенко, Олену Байрак, Наталію Смоляр, Віту Сарапин, Ольгу Бондаревську, Ларису Безобразову. Більшість статей та наукових праць зберігаються у фонді найбільшої книгозбірні Полтавщини - Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського.

 

 

ВАЛЕРІЙ ДМИТРОВИЧ ЗАГОРУЛЬКО

10 лютого 2023 року виповнюється 77 років від дня народження Валерія Дмитровича Загорулька, директора Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського (1979-2003), заслуженого працівника культури України.

Народився Валерій Дмитрович Загорулько 10 лютого 1946 року у м. Полтава. Після закінчення школи № 6 він навчався у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, а пізніше – у Харківському державному інституті культури за спеціальністю бібліотекознавство (закінчив у 1970 році). Трудову діяльність розпочав у 1965 році в Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Спочатку був на посаді бібліотекаря, в подальшому - старший бібліотекар, старший методист, завідувач науково-методичного відділу, заступник директора з наукової роботи. З 1978 р. по 2003 р. – директор Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського [1, c. 51].
В. Д. Загорулько був всебічно освіченою людиною і знаним фахівцем бібліотечної справи. Маючи власне бачення подальшого стратегічного розвитку бібліотечної галузі, він активно брав участь у законотворчих процесах, вносячи принципово важливі пропозиції до проектів законодавчих документів галузі. Наприклад, перебуваючи у березні 1990 р. у Києві, Валерій Дмитрович під час зустрічі з міністром культури УРСР Ю. О. Олененком, висловив пропозицію про розробку державної програми технічного оснащення бібліотек з виділенням на це додаткових асигнувань. Дана пропозиція була не тільки розглянута, але й дістала схвалення і отримала всебічну підтримку. Так, було дано доручення відповідним підрозділам міністерства культури розробити таку програму й підготувати пропозиції Раді Міністрів УРСР про виділення додаткових коштів [2, c. 8].
Директор також брав участь у розробці «Основ законодавства про культуру» та Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Чимало правок та зауважень, внесених саме В. Д. Загорульком, були закріплені у даних законодавчих актах [3, c. 56].
Валерій Дмитрович залишив численний науковий доробок, який складають науково-методичні, науково-бібліографічні видання (де він виступає автором чи відповідальним редактором), оглядово-аналітичні матеріали та публікації з теорії і практики бібліотечної діяльності. Ним розроблено і реалізовано концепцію координованого комплектування бібліотечних фондів, яка увійшла до підручника для вузів «Бібліотечні фонди».
Поряд з цим, В. Д. Загорулько активно сприяв розбудові і визнанню Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського як науково-методичного та просвітницького центру громади. Він дбайливо підбирав бібліотечні кадри, брав активну участь у формуванні бібліотечних фондів та спонукав співробітників бібліотеки до просвітницької діяльності.
На заваді здійснення грандіозних планів очільника наукової бібліотеки стояла банальна проблема – відсутність приміщення. Ту будівлю, яку займала бібліотека протягом 45 років (по вулиці Шевченка, 3) важко було назвати пристосованою. Фонди бібліотеки були частково розпорошені по сховищах по всьому місту, частково складено у підвалах житлових будинків. Природньо, що це утруднювало, а інколи унеможливлювало доступ читачів до книжкового фонду. Приміщення абонемента, до речі, було віддалено від основної бібліотеки і сприймалося як окрема структура. Словом, багато питань у розвитку бібліотеки гальмувалося відсутністю приміщення.
Тож не дивно, що будівництво нової споруди стало одним із пріоритетних завдань Валерія Дмитровича. У 1984 році він особисто брав участь у проектуванні та будівництві книгозбірні на 800 тис. томів. Хоча воно мало розпочатися ще у 1969 році. «Той рік, можна сказати, був історичний, - розповідає В. Д. Загорулько, - святкувалося двохсотріччя з дня народження І. П. Котляревського. Із цієї нагоди відбулося урочисте закладання каменю на Івановій горі, на якому значилося, що на цьому місці буде збудовано наукову бібліотеку… Минали дні, минали роки. Будівництво відкладалося, тричі змінювалося його місце ведення. Камінь врешті-решт таємниче зник з Іванової гори…» [4, c. 1].
І лише у листопаді 1986 року розпочалися будівельні роботи. Споруда мала зводитися два роки, наприкінці 1988 року будівельники повинні були вручити ключі. Але пройшло ще п’ять довгих років чекань, коли бібліотека нарешті змогла переселитися до нової будівлі.
Яким же планувалося нове приміщення?
«Гарна, білостінна, п’ятиповерхова споруда, загальна площа якої – близько 6 тис. м2. На першому поверсі – просторе фойє, гардероб, лекційний зал на 160 місць з кіноапаратною. Книгосховище міститиметься на цокольному, першому і п’ятому поверхах. Другий поверх – зали каталогів і картотек, де експонуватимуться нові надходження літератури. Поряд – абонемент, відділи – інформаційно-бібліографічний, науково-методичний, комплектування та обробки книжок, сектор обмінного фонду. Третій поверх матиме два зали – універсальний читальний зал на сто місць і поточної періодики на п’ятдесят місць, відділ мистецтв з фонотекою, лінгафонним кабінетом і кімнатою гри на музичних інструментах. На четвертому поверсі міститимуться відділ технічної літератури, обслуговування працівників сільського господарства, лінгафонні кабінети іноземних мов. П’ятий поверх – відділ міжбібліотечного абонемента, краєзнавчої літератури, кімната для зберігання і читання мікрофільмів і мікрофіш. Передбачається і лабораторія мікрофотокопіювання. Це необхідне, особливо, для газетного фонду, що швидко псується. Нова бібліотека матиме репродукційно-множувальну лабораторію, де кожен читач за незначну суму зможе одержати копію будь-якого матеріалу, що зберігається у бібліотеці чи замовленого по обміну», - читаємо в його інтерв’ю за 1987 рік! [4, c. 1]. Власне, майже такою вона і відкрилася для читачів 5 червня 1993 року.
А вже у жовтні 1994 року на базі обласної бібліотеки відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Роль бібліотек у відродженні національної культури», на якій обговорювалися питання формування бібліотечних фондів, стабільності функціонування бібліотечної мережі тощо. Всі учасники конференції схвально оцінили роботу обласної книгозбірні та визнали її однією з кращих в Україні! [1, c. 52].
Все своє життя Валерій Дмитрович пов’язав з єдиною бібліотекою, реалізуючи на її теренах мрію свого життя - створення бібліотеки нового типу. Завдячуючи Валерію Дмитровичу, у бібліотеці проведена оптимізація структури бібліотеки до сучасних умов, створено Канадсько-український бібліотечний центр, відділи краєзнавства та масової роботи. Почала працювати локальна автоматизована інформаційно-бібліотечна система на базі персональних комп’ютерів. Уведено в дію підсистеми «Обробка літератури», «Краєзнавство», «Бібліографія», створюються електронні каталоги книг та періодики. Бібліотека мала у власному розпорядженні засоби сучасного зв’язку (факс, телетайп, модем, внутрішню АТС, електронну пошту), копіювальні апарати, сканер, лазерний принтер, відеотехніку… Під керівництвом В. Д. Загорулька був підготовлений проєкт «Інтернет для читачів публічних бібліотек», який здобув грант Посольства США в Україні та багато іншого [5, c. 4].
Свою професійну діяльність він завжди поєднував з громадською роботою, серед його численних громадських обов’язків була і посада голови обласної організації Конгресу української інтелігенції. Валерій Дмитрович гідно представляв бібліотечну справу України в Америці, Канаді, Болгарії.
Заслуги Валерія Дмитровича були відзначені на обласному та всеукраїнському рівнях. У 1970 р. він був нагороджений грамотою Міністерства культури УРСР і республіканського комітету профспілки працівників культури за багаторічну і самовіддану працю. У 1974 р. нагороджений значком «Переможець у соціалістичному змаганні 1974 року», а у 1976 р. відзначений значком Міністерства культури СРСР «За отличную работу». 1 червня 1998 року Валерію Дмитровичу Загорульку було присвоєно звання «Заслужений працівник культури України» [1, c. 51].
Актуальною й на сьогодні залишається думка Валерія Дмитровича, висловлена ним в одному з інтерв’ю: «Так завжди було: в роки революційних потрясінь, глибоких економічних реформ чомусь недооцінювалася культура, занепадали книговидавництво й книгорозповсюдження. А так не повинно бути…. Важливу роль відіграють бібліотеки – зберігачі й популяризатори документальної пам’яті людства, духовних, культурних і наукових надбань нації, бастіони цивілізації» [5, c. 4].
26 липня 2003 року на 58 році життя після тяжкої хвороби Валерій Дмитрович відійшов у інший світ. Бібліотека, яку він очолював 24 роки, втратила людяного, компетентного, талановитого керівника. Але людина, яка будує бібліотеку, забезпечує безсмертя як собі, так і тому місту, де зберігається цей скарб. Тож і ми, бібліотекарі, віримо в те, що науковій бібліотеці зі 128-літньою історією ПРОДОВЖУВАТИ жити, творити, служити вірою і правдою як полтавській громаді, так і всьому українському суспільству!

 Джерела:

Влезько Н. В. Від бібліотекаря - до директора [В. Д. Загорулько] / Н. Влезько // Біб. форум України. - 2016. - № 1. - С. 51-52.
Відділ бібліотек "СК". Наприкінці березня в Києві відбулася нарада директорів державних обласних бібліотек, присвячена переходу книгозбірень на нові умови господарювання : [у т. ч. про виступ дир. ПОУНБ В. Д. Загорулька] / Відділ бібліотек "СК" // Соціалістична культура. - 1990. - № 8. - С. 8.
Валерій Дмитрович Загорулько : [директор ПОУНБ: 1946-2003: некролог] // Бібліотечна планета. - 2003. - № 3. - С. 42. : фот.
Жолдак В. Починалось аж у 1969-му : [з історії будівництва нового приміщення ПОУНБ] / В. Жолдак // Культура і життя. - 1987. - 23 серп. (№ 34). - С. 1.
Загорулько В.Бастіони цивілізації :бібліотеки і бібліотечна справа / В. Загорулько ; бесіду вів О. Гурин // Полтавщина. - 1996. - 26 лип.-1 серп. (№ 30). - С. 4.
Федорова М. А. Життя, пов`язане з єдиною бібліотекою [про В. Д. Загорулька] //  П`яті Череванівські наукові читання (на пошану професора А. С. Череваня) : зб. наук. ст. - Вип. V.  – Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2020. – С. 168-173.

1.