Варвари Полтавщини

День пам’яті Варвари Православна Церква відзначає 17 грудня.
Свята Варвара шанується християнами як захисниця від раптової – без покаяння та причастя – смерті. У нашому народі її завжди уявляли вмілою вишивальницею, яка вишила ризи самому Іісусові Христові. Варварин день був суто жіночим святом, у яке не можна було ні прати, ні білити, ні глину місити. Зате дозволялося «вишивати та нитки сукати», оскільки св. Варвара вважається покровителькою вишивання. Тому українські жінки й дівчата, сідаючи за вишивку, хрестячись, промовляли: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
На це свято дівчата готували вареники з маком чи сиром. З-поміж них обов'язково мали бути «пірхуни» — вареники, начинені борошном. Звареними варениками частували хлопців, уважно стежачи, кому саме попаде «пірхун». Невдаху, який витяг такого вареника, довгий час так і дражнили — «пірхун». Також цього дня дівчата заготовляли галузки з вишень і ставили у воду: якщо гілочки зацвітали на Різдво, то це віщувало про швидкий шлюб. Якщо ж ні — сидіти в дівках.
Відділ краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував інформацію про відомих жінок Полтавщини, які мають ім’я Варвара. Чим вони займалися, як примножували славу нашого полтавського краю, чим запам’яталися.
Розпочнемо з Варвар-благодійниць.
Княгиня Варвара Олексіївна Репніна-Волконська (уродж. графиня Розумовська) — унаслідувала значну частину спадку Розумовських, дружина князя Миколи Рєпніна-Волконського. Багато зробила для жіночої освіти, зокрема відкрила інститут шляхетних дівчат у Полтаві, нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Саме вона склала проект створення Інституту разом з пояснювальною запискою, яку Варвара Олексіївна передала губернському маршалу для оприлюднення на дворянських зборах. Проект передбачав створення закладу для 15 дівчаток з бідних дворянських родин. Через десять років у ньому вже навчалося 120 вихованок. 

Донька Варвари Олексіївни та малорос. військ. губернатора кн. М. Г. Рєпніна - Варвара Миколаївна теж відома своєю благодійністю. Від часу переїзду батьків до Полтави (1816) знайшла собі в Україні другу батьківщину, яку щиро полюбила. У Полтаві вона навчалася в інституті шляхетних дівчат, брала участь у різних благодійних заходах, відвідувала театр, де бачила гру М. Щепкіна, була знайома з І. Котляревським, В. Капністом, П. Гулаком-Артемовським, М. Цертелєвим. Від батьків дівчина успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого народу, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила все своє життя.
Благодійність стала сенсом життя Варвари Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених». Одним вона допомагала грішми, іншим писала листи і прохання, влаштовуючи чиюсь долю.
Відіграла Варвара Рєпніна вагому роль у біографії Тараса Шевченка, який називав її «добрим ангелом».

Вона написала автобіографічну повість «Девочка», де в образі Березовського легко впізнати Шевченка. Тарас прочитав – і відповів: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї «дівчинки»… О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Добрий ангел, муза, натхненниця. Ні, звичайно, їй цього було мало! Пристрасна, чутлива, ранима й експресивна Рєпніна хотіла більшого, хотіла взаємності, хотіла всього заразом. До того ж, претендувала на роль учительки, порадниці, мало не духовної наставниці: «Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати».
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Померла на 83-му році життя і похована у Алєксєєвському монастирі (Москва)
Історія сучасного Полтавського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського розпочинається з 1903 року, коли вперше у Полтаві було відкрито приватну жіночу гімназію. Очолила гімназію Варвара Петрівна Ахшарумова-Бєльська. Саме для неї батько, ліберальний поміщик Петро Андрійович Васьков-Примаков, придбав роком раніше будинок на розі вулиць М’ясницької та Ново-Полтавської (сучасні Міщенка і Шевченка). Варвара Петрівна добудувала другий поверх, пристосувавши кімнати під класи для занять.
На жаль, більше ніяких відомостей про неї знайти не вдалося, але те, що вона була благодійницею – факт.
Про благодійницю Варвару Аршукову згадує лише В. М. Ханко у регіональній «Енциклопедії мистецтва Полтавщини». Зокрема, подає інформацію, що вона дворянського стану. Дружина статського радника. На її кошти була споруджена дерев’яна Олександро-Невська церква (1899-1900) на хуторі Олександрівка Гадяцького повіту.
Цьогоріч виповнилося 95 років опішнянській малювальниці Варварі Прокопівні Шиян (у дівоцтві Бондаренко). На жаль, нам не відомо чи жива ця людина, чи ні, бо інформації в літературі про її життя дуже мало, проте опішняни, особливо ті, які працювали на гончарних підприємствах, знають і шанують цю поважну жінку. Небагато залишилося в Опішному старожилів, які гарно пам’ятають місцеве гончарство середини – другої половини минулого століття. А тих, хто береже більш ранні спогади, й того менше. Варвара Прокопівна «погано згадує, що було вчора», проте чудово пам’ятає куток «Гончарівка», де вона народилася в березні 1925 року, своє навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки, роботу в гончарній артілі й заводі «Художній керамік». Багато хто в родині Варвари Шиян пов’язав своє життя з гончарством: мама Федосія Бондаренко – майстриня глиняної іграшки, дід Артем Яценко – гончар, дядьки Митрофан і Трохим Яценки – теж гончарі, сестра Мотрона Кандзюба – майстриня глиняної іграшки, малювальниця. Окрім цього, гончарем був її свекор – Сергій Шиян, а чоловік Андрій в юності також гончарював з батьком. Двоюрідна сестра Варвари – Параска Біляк – була однією із найбільш відомих малювальниць Опішного. Долі родин гончарів Опішного часто переплітаються, адже в селищі чи не в кожній родині були ті, хто займався цим ремеслом. 1940 року Варвара Шиян вступила на навчання до Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, проте не встигла її закінчити – почалася війна. 1943 року Варвара й Мотрона, разом з багатьма іншими опішнянами, опинилися в Німеччині, де й перебували в м. Дюсельдорф на підневільних роботах до кінця 1945 року.
На щастя, дівчата після звільнення повернулися додому й одразу ж разом із матір’ю стали ліпити іграшки-свистунці у вигляді пташечок, які здавали в артіль «Червоний гончар». Працювали вони спочатку в колгоспі, а 1947 року Варвара вийшла заміж і пішла трудитися в цій артілі. Спочатку вона виконувала різні допоміжні роботи, а навчившись мальовці у відомої опішнянської малювальниці Мотрони Назарчук, також стала працювати малювальницею. Бог послав Варварі Шиян довге життя. Більш ніж до вісімдесяти років вона жила сама на «Гончарівці». Діти й внуки часто провідували, допомагали, просили перебратися до них. Проте так не хотілося кидати власну домівку. Тільки в останні роки Варвара Прокопівна переселилася до доньки.
Байкова Варвара Василівна (нар. 1845 Полтавська губернія) — українська оперна і концертна співачка (мецо-сопрано, контральто).  

Навчалася співу в Московській консерваторії. В цей період виступала в концертах Російського музичного товариства. Згодом дебютувала в Київській опері, де в 1871–1873 роках була солісткою. У сезоні 1874/75 співала в Харкові. Час від часу виступала в московському Большому театрі. Також виступала в камерних концертах в Києві та Москві. Варвара Байкова мала звучний, чистий голос красивого тембру, відзначалася акторським хистом. На думку П. Чайковського, її виконання відрізнялося «зрілістю розуміння, елегантною простотою».
Займалася також композиторською діяльністю. На фото ви можете побачити титульний листок видання «Романси і пісні», музику до яких написала наша землячка Варвара Байкова.
Любарт Варвара Антонівна, народна артистка УРСР, лауреат Сталінської премії (Державної премії СРСР) 1949 року, нагороджена орденом Леніна. Зіграла низку неперевершених ролей у виставах світ. та нац. класич. репертуару.
26 квітня 1898 р. у Полтаві народилася Варвара Антонівна Колишко (сценічне псевдо Любарт). Її мати – актриса театру Кропивницького Лідія Колишко (псевдо Квітка). Вона була цивільною дружиною Марка Кропивницького, народила йому сина Павла. Коли акторку закружляв вальс бажань, вона кинула Кропивницькому сина – і народила собі Варвару. Коханку друга та вчителя з немовлям на руках обігрів Панас Саксаганський. Він охоче няньчив дівчинку, прив’язався до неї на все життя.

Варвара була дитям сцени, театр був її «університетом». Із 18 років дівчина навчалася при у драматичній школі Петербурга. Училася на вокальному відділенні Петербурзької консерваторії (1916-18) і одночасно в драматичній школі при Олександринському театрі по класу Ю. М. Юр’єва. У 1918 році її вітчим Панас Саксаганський запросив Варвару до щойно створеного київського Народного театру. Після повернення до України працювала 5 років у театрі Саксаганського, була доброю ученицею Марії Заньковецької. 45 років її життя пов’язані з театром ім. Заньковецької: 10 років жила і творила в Запоріжжі, останні 22 роки – у Львові. У 1950 році Варвара Любарт одержала Сталінську премію за роль Ольги Птахи у виставі Хижняка «На большую землю».
На фото – роль Анни у п’єсі «Украдене щастя» І. Франка.
Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, дружина сатирика Остапа Вишні – людина неймовірної долі. Після арешту Остапа Вишні 1933-го добровільно вирушила на Північ, щоб бути поруч із ним, засудженим до 10 років ГУЛАГу. Працювала в Архангельському заштатному театрі, добилася побачень із в’язнем – випадок унікальний.
Про її життя після смерті Остапа Вишні написано мало, про кінематографічну діяльність – нічого. А втім, цю талановиту актрису запрошували на знімальні майданчики Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Віктор Івченко, Іван Миколайчук та інші.
Почала зніматися в 1920-ті роки на Ялтинській кіностудії. 7 грудня 1927 року на екрани вийшла стрічка «Муть» режисера Георгія Тасіна. Варвара Губенко-Маслюченко грала невеличку роль Люльки-повії, до якої ходить молодший син губернатора, в той час як його старший брат захоплений революційною діяльністю. За кілька місяців, 6 квітня 1928-го, в прокаті з’явився ще один фільм за участю акторки – “Троє”. Його поставив Олександр Соловйов за сценарієм Володимира Маяковського. Далі в екранній кар’єрі Варвари Губенко-Маслюченко наступила тривала перерва. Спочатку зумовлена зміною кінематографічних епох – нове звукове кіно вимагало від акторів інших умінь, і навіть далеко не всі зірки екрану витримали випробування звуком. Та й Ялтинська кіностудія вийшла з-під українського підпорядкування.
Далі втрутилися фатальні обставини: арешт чоловіка, виїзд на Північ тощо. У 1943-му письменника звільнили, згодом подружжя замешкало в Києві. Але так склалося, що на знімальний майданчик Варвара Олексіївна повернулася лише після смерті чоловіка, який відійшов 1956-го. Тобто він бачив лише дві її довоєнні ролі.
Акторку повернув на екран Олександр Довженко, який замолоду в Харкові приятелював з Остапом Вишнею, навіть шаржував його. Запросив її на епізод у “Поему про море”. Роль маленька, проте започаткувала роботу в звуковому кіно.

Поступово склалося її амплуа – епізод або роль другого плану. Акторка давно відсвяткувала 50-ліття, тож грала переважно мамусь дорослих дітей або бабусь малих онуків. Головної ролі їй не пропонували, але навряд вона розраховувала на таку пропозицію. Здається, серйозних акторських амбіцій на той час уже не мала, а до зйомок ставилася як до способу заробітку.
Встигла навіть «освоїти» новий жанр – телевізійні серіали. Загалом знялася в 16 фільмах. Але головною справою останнього відрізку життя вважала збереження пам’яті про Остапа Вишню. Але не такого, як його подавав радянський офіціоз, а справжнього.
Зокрема, згадувала про те, як у грудні 1943-го перебувала у містечку Раненбург Рязанської області, й саме тоді повідомили, що Остапа Вишню звільнили з табору і він приїхав до Москви. І ось-ось після десятирічної розлуки має прибути до неї, у провінційне холодне містечко. Кілька днів поспіль ходила на залізничну станцію, не довіряючи телеграмам, вірила, що чоловік приїде несподівано, без попередження, бо телеграф працював із перебоями.
Так і сталося. Одного вечора сиділа у будинку культури на репетиції, а прибиральниця, яка ввійшла до приміщення, шепнула: «Ваш чоловік приїхав». До будинку, в якому жила, летіла мов на крилах. Коли побачила рідну зсутулену постать, припала до чоловіка. Плакали обоє, не приховуючи сліз щастя. Отакий новорічний подарунок отримали наприкінці грудня 1943-го. За кілька днів разом зустріли новий 1944-й — уперше за останнє десятиріччя. Тоді Остап Вишня почав писати «Зенітку». Варвара Олексіївна пригадувала найтонші деталі: як правив, дописував, переписував, якого кольору були олівці. І як у лютому 1944-го твір буквально вистрелив на весь СРСР феєрверком іскрометного українського гумору.
У 1983-му Варвари Олексіївни не стало, але в пам’яті залишився світлий образ жінки, яка все життя ділила зі своїм Павликом не тільки оглушливу письменницьку славу — беззаперечну й заслужену, а й гіркі і сумні роки, що випали на їхню спільну долю.
Народилася на Полтавщині в селянській родині революціонерка Варвара Іляшенко. Перебуваючи прислугою у місті, вступила у члени революційної організації і відзначалася активністю. Її брат Севастьян з нею разом перепачковував у Східну Україну видані за кордоном твори Шевченка. В політичному процесі 1879 — 1880 років обоє засуджені на 15 літ каторги і досмертне заслання. Як довго Іляшенки жили в Сибіру й коли повмирали — невідомо.
Коли розпочалася Друга світова війна, Варварі Якшиній було 19 років. Дівчина закінчила 6-місячні медичні курси і пішла на фронт. Під час війни вона працювала у військовому госпіталі, що рухався за фронтом. Жінка врятувала тисячі солдат. Для неї війна закінчилась за кілька кілометрів до Берліну. Після закінчення війни працювала вчителькою хімії в Опішнянській школі. "Найбільше Варвара Якшина хоче, щоб трагічні уроки історії ІІ-ї світової війни не повторило нинішнє покоління. Молиться за наших хлопців, які воюють на Сході, та бажає миру Україні!"

Презентація монографії Церковні школи Полтавської єпархії (губернії)(кінець XVIII — початок ХХ ст.).

7 грудня 2020 р. відділ краєзнавства в онлайн форматі провів презентацію монографії І. Петренко та В. Перерви "Церковні школи Полтавської єпархії (губернії)(кінець XVIII — початок ХХ ст.)."

Видатний педагог ХІХ століття К. Ушинський зазначав, що церква має набільшу формувальну силу для простого народу, а початкове розумне виховання є необхідним посередником між людиною і церквою. Говорячи про життєво необхідний зв’язок шкільного навчання і виховання з церквою, він писав: "Відкрити в церкві для людини джерело духовного розвитку і моральних переконань – найвища мета всякої народної школи: школа навчає людину небагато і недовго, – церква підтримує і наставляє її від колиски до могили; але необхідний деякий розвиток і деякі знання, щоб користуватись цією підтримкою і цими настановами. Все це, здається мені, неважко зробити; але, звичайно, в цьому потрібна продуманість, постійність і деякі навички наставника".
Тривалий період церковнопарафіяльні школи були майже єдиною формою навчання для дітей незаможних, переважно сільських, верств населення, яке традиційно здійснювалося Православною Церквою. Відтак досвід практичного використання в них принципів морально-етичного, фізичного, трудового навчання і виховання викликає інтерес до діяльності церковнопарафіяльних шкіл на сучасному етапі розвитку історичної і педагогічної науки. Церковнопарафіяльні школи в Україні вони вписали помітну сторінку в розвиток національної освіти та виховання.

Церковно-приходськими (церковнопарафіяльними) називали школи при православній парафії, що об'єднувала вірян, яких обслуговують церковнослужителі одного храму.
 (діти вивчали Закон Божий, церковний спів, письмо, церковнослов’янську мову, читання,  російську мову, арифметику). У двокласних, яких було небагато, навчання тривало до 5-ти і навіть 6-ти років (крім названих предметів, вивчали російську історію, географію, креслення, малювання, короткі відомості з природознавства). На навчання приймалися діти віком від 8 років.
Навчання здійснювали священики, диякони і дячки (псаломщики, пономарі), а також учителі і вчительки, які закінчили переважно церковно-учительські школи та єпархіальні училища.
У Полтаві на початку ХХ століття діяло 8 - 11 церковнопарафіяльних шкіл: із них для хлопчиків однокласні – при Хрестовоздвиженському монастирі, Троїцькій і Преображенській церкві, недовго – при Покровській; змішана церковно-приходська залізнична; для дівчаток – при Троїцькій, Миколаївській, Покровській на Павленках, Різдва Пресвятої Богородиці. У них навчалися діти бідних верств населення.

Автори книги, ознайомившись та проаналізуваши кілька тисяч документальних актів з архівосховищ Санкт-Петербурга і Полтави, показали в історичному розрізі шлях церковнопарафіяльної шкільної справи Полтавської єпархії.

Перший автор - Перерва Володимир Степанович, кандидат історичних наук, почесний краєзнавець України, доцент кафедри педагогіки, психології та менеджменту освіти Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів.
Народився у Білій Церкві. Закінчив історичний факультет Дрогобицького педагогічного університету та аспірантуру Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Захистив дисертацію з історії Церкви в Україні. Понад 20 років займається науковими дослідженнями у вітчизняних та закордонних архівосховищах. Сфера наукових інтересів - історія духовності та освіти, мікроісторія, історія меценатства. Автор понад 150 наукових праць, серед яких 10 монографій. Відзначений трьома орденами (зокрема, двома орденами Нестора-літописця), низкою премій, Почесною грамотою міністерства освіти та науки.

Другий автор - Ірина Миколаївна Петренко, доктор історичних наук, професор і завідувач кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». Ірина Миколаївна - лауреат премії Самійла Величка, лауреат премії Президента України для молодих учених у 2017 році, секретар Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, член Української асоціації дослідників жіночої історії, член Харківського історико-філологічного товариства
Сфера наукових інтересів – соціальна історія, історичне краєзнавство, історія повсякденності, історія освіти в Україні, історія Православної Церкви, біографістика.
Понад 200 наукових та науково-методичних праць, зокрема, 6 монографій (1 з них колективна).

До презентації долучився Клепко Сергій Федорович – доктор філософських наук, доцент, проректор з наукової роботи Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М.В.Остроградського, головний редактор журналу „Постметодика” Автор численних публікацій з філософії освіти та освітньої політики. 

Слово тримав також Булава Леонід Миколайович - кандидат географічних наук. Тривалий час працював у Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г.Короленка завідувачем кафедри географії та краєзнавства (2000-2015), професором кафедри (2010-2017), з 12.2017 р. –доцент кафедри географії та методики її навчання.
Коло наукових інтересів: методика навчання фізичної географії; професійна (педагогічна) освіта; екологія ландшафтів; краєзнавство; історія ПНПУ імені В. Г. Короленка. Має більше 400 наукових, науково-методичних та науково-популярних публікацій (у тому числі 18 – з грифом МОН; 36 навчальних посібників для вчителів, учнів, студентів; 8 монографій).

Варто зазначити, що презентоване видання вже є у фонді Полтавської наукової бібліотеки і всі бажаючі можуть з ним ознайомитися у відділі краєзнавства (5-й пов., 509 кімн.).

Презентація бібліографічного покажчика "Славні літописці історії - Козюри"

 24 листопада відбулася презентація видання "Славні літописці історії - Козюри", яке підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського і яке присвячене двом визначним постатям Полтавщини – батькові й синові Валерію Миколайовичу та Ігорю Валерійовичу Козюрам. Це родинний тандем полтавських краєзнавців, творчий доробок яких 30 книг та понад 400 історичних нарисів, краєзнавчих розвідок і статей. Всі тексти написані на основі широкого кола історичних джерел, значну частину яких вперше введено в науковий обіг.
Основна тема їх досліджень – минувшина Полтавщини, а також мала батьківщина авторів - Лубенщина.

Праці дослідників відзначено всеукраїнськими й регіональним відзнаками: преміями імені Самійла Величка, Панаса Мирного, В. Симоненка, Олексія Дмитренка, В. Малика. Але найвищою нагородою автори вважають щирий інтерес читачів до їх творів.
Валерій Миколайович Козюра – викладач, журналіст, громадського діяч. Народився в Решетилівці. Закінчив Решетилівську середню школу, історичний факультет Харківського державного університету. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він став засновником і багаторічним очільником Лубенської міськрайонної організації «Союз Чорнобиль» - однієї з перших в Україні.
Працював викладачем історії Лубенського лісового коледжу. Декілька раз обирався депутатом Лубенської міської та районної рад.
Він багато років прискіпливо досліджував історію Полтавщини, адже його внутрішньою потребою було «через минуле утверджувати майбутнє у сьогодення». Валерій Козюра, на жаль, відійшов у вічність на 69-му році життя. І хоча земне існування його припинилось, проте Валерій Миколайович залишив для сучасників і нащадків неоціненну скарбницю духовності –книги, спогади, задокументовані факти, події і дати, в яких брав участь або ініціатором яких виступав. Його знали багато людей, адже Валерій Козюра був знаний не лише в рідному містечку Решетилівка, а й далеко за його межами. Лубни стали другим його домом, тому значна частина його книг написана саме в цьому місті і присвячена Посульському краю. Викладацька діяльність, краєзнавство, історичні пошуки, чорнобильський рух, літературні надбання – він на все знаходив час, не забуваючи при цьому товаришів, однодумців, родину і малу батьківщину.
Але людина живе доти, допоки її згадують. Впевнена, що ім’я В. Козюри ще довго не зітреться з людської пам’яті.
Ігор Валерійович Козюра – доктор наук з державного управління, кандидат історичних наук, професор ПУЕТ, автор численних праць у галузі державного управління, громадський активіст, краєзнавець. Народився у Решетилівці. Закінчив Лубенську середню школу № 1, історичний факультет Харківського державного університету та Національну академію державного управління при Президентові України, здобувши звання магістра державного управління. Працював радником-консультантом Лубенського-міського голови, обирався депутатом Лубенської міської ради. Був обраний начальником відділу місцевого самоврядування НАДУ, який очолював протягом 10 років. У його науковому доробку – 5 монографій, підручник із місцевого самоврядування та близько 500 наукових статей опублікованих у періодиці та фахових виданнях України та зарубіжжя. Свою наукову діяльність Ігор Козюра поєднував з краєзнавчим пошуком.
За двадцять п’ять років наполегливого пошуку Ігор Валерійович разом з батьком зібрав і вніс до обласної «Книги пам’яті» 12,5 тисяч прізвищ земляків-лубенців, які полягли в роки Другої світової війни. Ними повернуто з небуття і внесено до «Книги Скорботи» 8,5 тисяч прізвищ жертв штучного голодомору 1932-33 років на Лубенщині, відновлено 3,3 тисячі учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Ігор Козюра свою наукову і краєзнавчу діяльність успішно поєднує з активною участю в громадському житті. У 2003 р. був визнаний «Людиною року» на Лубенщині. Він один з авторів символіки Решетилівського та Лубенського районів. Отримав диплом «Відзнака Наливайка» (Франція) та став лауреатом премії «Золоте перевесло» Лубенської районної ради та Лубенської держадміністрації за створення «привабливого іміджу району». Після захисту докторської дисертації та здобуття звання доктора наук державного управління в 2014 році Ігор Козюра переїхав до Полтави, де обійняв посаду професора кафедри менеджменту ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
Ігор Козюра, під час однієї з презентацій нового видання, зазначив, що кожна їх із батьком нова праця починається з подиву. Уміння дивуватися і ставити запитання він вважає обов’язковою передумовою для початку дослідження: «те, що іншим здається звичним і не вартим уваги, істинному досліднику може стати справжнім поштовхом для роботи.
Презентація відбулася в онлайн форматі. До неї долучилися бібліотекарі з Сумської ОУНБ, Лубенської районної бібліотеки, бібліотекарі міста Полтави, а також краєзнавці, науковці. 

Повний текст бібліографічного покажчика можна завантажити ТУТ

 

 

До роковин Голодомору 1932-1933-х рр.

Щороку у четверту суботу листопада Україна і світ вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Пам'ять про Голодомор стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу.

 «18.08.34. Кругом, куди не глянеш, всюди твориться щось незвичайне. Крадуть дорослі, крадуть діти... І продають так же чорно, як і крадуть. Одним словом, «культурна революція» на всі сто! Певно, скоро збудують соціалізм і узаконять канібалізм і почнуть шматувати дуже ласо з людей сало, м'ясо і ковбасу»...
«17.03.34. Одержав страшну звістку. Пишуть, що по всій Полтавщині вимерла більш як половина населення. Минулої весни ховали в могилу по 15 і більше трупів....»
«10.07.34. с. Мала Перещепина Сумніш за все на Україні, то це село. Ні пожежа, ні повінь, ні навіть війна 14-го року не зробили того, що встигла ця зграя натворити за ці три роки... Живі ж ходять обшарпані, босі й голодні і ніби очманілі. Кругом якась тиша, щось схоже на кладовище»... ( зі справи по звинуваченню Пукаса Логвина Степановича, 1880 р. н., жителя с. Красногірки Машівського району у веденні антирадянської агітації, якого засуджено до 3-х років заслання у Середню Азію. Реабілітований Полтавським обласним судом 15 листопада 1988 р.). Матеріал надано Оленою Євгеніївною Євдокимовою, адміністратором інформаційно-довідкової зали архіву СБУ в Полтавській області.

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду. 

Як писав відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk (“первісний народ”)».

До 87-х роковин геноциду українців Український інститут національної пам'яті започаткував інформаційну кампанію, яка проходить під гаслом "Збережи пам'ять. Збережи правду". Вона покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен, наприклад, записавши спогади ще живих очевидців геноциду або передавши до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу. 

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував мудьтимедійний перегляд книжкової виставки "Чорна сповідь моєї Вітчизни...", присвячений Голодомору саме на Полтавщині.

Диригент Володимир Сіренко

 1 листопада виповнюється 60 років від дня народження відомого диригента Володимира Сіренка. Він диригував у багатьох концертних залах: Концертгебау (Амстердам), Театр на Єлисейських Полях (Париж), Барбікан-Хол і Кадоган-Хол (Лондон), Сеул-Арт-центр, Великий зал Московської консерваторії, Рой Томпсон Хол (Торонто), Пекінський концертний зал, Шанхайський центр східних мистецтв. Його порівнюють з такими відомими на увесь світ диригентами, як Еса-Пекка Салонен і Саймон Реттл.

А народився Володимир Сіренко 1 листопада 1960 року на Полтавщині, у селищі Покровська Багачка Хорольского району.

У 1975 році закінчив на «відмінно» Покровськобагачанську музичну школу по класу баяна, а наступного року також на «відмінно» вісім класів Покровськобагачанської середньої школи і поступив до Полтавського  музичного училища імені М. В. Лисенка по класу баяна на відділ народних інструментів. Диригуванням захопився, навчаючись в училищі

    Його дебют відбувся у Київській державній філармонії у 1983 році з виконанням творів Стравінського, Шенберга, Булеза. У 1989 році закінчив Київську державну консерваторію у класі професора Алліна Власенка, у 1990 році став фіналістом Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Через рік був призначений на посаду головного диригента-художнього керівника Симфонічного оркестру Українського радіо, яку займав до 1999 року. За цей період здійснив понад 300 записів до фондів Українського радіо, які включають симфонії Моцарта №№ 38,41, Бетховена №9, Дворжака №№7, 9, «Німецький реквієм» Брамса, «Дзвони» Рахманінова.
    З 1999 року очолює Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Серед сотень програм, які він виконував з оркестром, найважливішими були цикли симфоній Густава Малера та Бориса Лятошинського, Страсті за Матвієм, Лукою, Марком, Іоанном та Меса сі мінор Й.С. Баха.

 З 2011 по 2014 рік працював головним диригентом Національного камерного ансамблю «Київські солісти».

    Здійснив записи музики до фільмів українських і зарубіжних композиторів (близько 40 ігрових, документальних, анімаційних фільмів).
    Поставив на різних сценах (включаючи концертні виконання) камерну оперу «Доля Доріана» Кармели Цепколенко, оперу-ораторію «Згадайте, братіє моя» Віталія Губаренка, фольк-оперу «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, 

 

опери «Ріголетто» Дж.Верді, «Сестра Анжеліка» Дж. Пуччіні, «Орфей і Еврідіка» К.В.Глюка, оперу-ораторію «Цар Едіп» Ігоря Стравінського.

    Він гастролював у Австрії, Бахрейні, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Великобританії, Іспанії, Італії, Казахстані, Канаді, Китаї, Кореї, Лівані, Нідерландах, Німеччині, Об’єднаних Арабських Еміратах, Омані, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Франції, Чехії, Японії. Він працював із багатьма відомими оркестрами, серед яких Королівський філармонійний оркестр, оркестри Московської, Санкт-Петербурзької філармоній, «Симфонія Варсовія» і оркестр Польського радіо, Симфонічний оркестр імені Євгенія Свєтланова, оркестр Братиславського радіо, Єрусалимський симфонічний оркестр, Національний філармонійний оркестр Росії, Бруклінський філармонійний оркестр.

      Володимир Сіренко - народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії України імені П. І.Чайковського, член-кореспондент Національної академії мистецтв України. У 2018 році нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 

Пишаємося талановитими земляками!!!

 

Презентація видання, присвяченого 125-річному ювілею Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського

29 вересня відділ краєзнавства провів презентацію бібліографічного покажчика "Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського -125".  Головний упорядник видання - провідний бібліотекар відділу краєзнавства Карпенко Лариса Миколаївна.

 Створення бібліографічного покажчика для працівника бібліотеки це завжди тривала скрупульозна і дуже відповідальна робота. Але коли одержуєш і тримаєш у руках результат своєї праці. то забуваєш складності  й відчуваєш зокрема вдячність видавцям, які оформили наш труд у такий презентабельний вигляд.

Ідея створення бібліографічного покажчика, де були б зібрані всі друковані матеріали, з’явилася у нашому відділі уже досить давно, адже матеріалів за 125 років назбиралося б навіть на книгу з історії бібліотеки.

За час існування краєзнавчого каталогу від 1947 р. було зафіксовано матерал про нашу бібліотеку, наші попередники попрацювали досить добросовісно і нам залишалося лише перевірити публікації де візо і систематизувати. Але місцеві періодичні видання від 1940 до 1946 року доводилося перелистувати по сторінці й збирати статті буквально по крупинці. У процесі роботи ми для себе відкривали багато нового, змогли до року і місяця уточнити час створення кількох відділів бібліотеки, відкрили нові імена працівників, читачів, дарувальників.
Результатом роботи став бібліографічний покажчик «Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. П. Котляревського – 125». Ми – працівники відділу краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки - можемо і повинні пишатися тим, що  вперше в 125-річній історії бібліотеки  систематизували і видали друком бібліографічний покажчик з історії бібліотеки від її створення до сьогодення.
Особливою нашою гордістю є нечисленні, на жаль, документи  із рідкісного краєзнавчого фонду. Дуже жаль, що буремні часи, числені переїзди не сприяли збереженню безцінних видань. Але зберігся «Алфавитный каталог Полтавской общественной библиотеки» (1913 р.),» Каталог Полтавской общественной библиотеки» датовані 1896 та 1905 роками. «Отчеты Полтавской общественной библиотеки датовані 1897,  та періодом від 1900 до 1907  років.
Ці книги є безцінними у дослідженні історії створення нашої книгозбірні.

Мета створеного нами бібліографічного покажчика  – ознайомити широкий загал з діяльністю наукової книгозбірні протягом її 125 річного існування, показати її сучасну місію та розкрити основні напрямки роботи.
Матеріал у покажчику має хронологічне групування, тобто матеріал розміщено за роками публікації. У межах хронологічної рубрики (одного року) позиції розміщені за абеткою. Позиції (1220) у покажчику пронумеровано.
Основним джерелом пошуку літератури були каталоги та картотеки Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського.
Хронологічні рамки добору літератури: 1896-2020 рр. Добір матеріалу завершено у червні 2020 року.
З виходом краєзнавчого видання привітала адміністрація Бібліотеки: 

Тетяна Іванівна Зеленська, директор ПОУНБ;

 

 

Надія Володимирівна Влезько, заступник директора з наукової роботи;

 

 

Людмила Миколаївна Власенко, заступник диреткора з інформаційних технологій.

 

 

 

Приємно, що на презентацію завітали добрі друзі - науковці, краєзнавці, які вже багато років не лише користуються фондами нашої бібліотеки, а й беруть активну участь у його комплектуванні - дарують підписки на періодичні видання, дарують книги.

 

 

Тож у Всеукраїнський день бібліотек є прекрасна нагода подякувати Віктору Миколайовичу Самородову, Борису Юрійовичу Тристанову, Ігорю Валерійовичу Козюрі та багатьом нашим читачам за всебічну підтримку! Ми працюємо для вас, дорогі читачі!!!

Чарівність старих видань

30 вересня відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек.
З давніх-давен книгозбірні були цінні своїми фондами. Сьогодні бібліотека є зберігачем книжкових пам’яток, які мають свою унікальну історію та свій шлях до читача.

Нашій бібліотеці вже 125 років. Вона є однією з найстаріших бібліотек Полтавщини. На книжковій виставці ми представили різноманітні видання – художні твори, біографічні, статистичні матеріали, звіти, літературу з історії, мистецтва, природознавства, археології, етнографії тощо. Родзинкою виставки є те, що всі книги – це або місцеві видання, тобто надруковані у Полтаві, або видання творів авторів Полтавщини чи матеріалів, що стосуються нашого краю. Хронологічні рамки – 1920-1957 рр.
Найперше і найстаріше видання – біографічний нарис про Григорія Сковороду (Катеринослав, 1920). «Світ ловив мене, але не піймав». Чи багато знайдеться між нами таких, у кого вистачить сили, щоб так усе життя віддати одній заповіді й одмовитися від усіх спокус гріха? – запитує авторка нарису Софія Русова.
Дуже гарно художньо оформлене видання Леоніда Глібова «Байки» (1938). На обкладинці розміщено портрет автора, а навколо портрета витіснене прізвище, назву і зображено героїв творів – білочка, лисичка, ведмідь. Ілюстрував видання художник Б. Фрідкін. Простіші у оформленні, але не менші цінні від того твори Панаса Мирного «Дитячі літа Чіпки» (1923), В. Г. Короленка «Сон Макара» (1935).
Неабиякий інтерес представляють наступні видання – «Население Полтавской губернии по данным переписи 1920 года» (численность населения, возрастной состав, грамотность, национальный состав); довідник «Вся Полтавщина на 1930 рік»; «Бюджет м. Полтави на 1940 рік»; «Список абонентов Полтавской городской телефонной сети станом на 1 березня 1941 року»; «Визволена Полтавщина» (1944); збірник документів «Німецькі окупанти на Полтавщині» (1947).
Центральне місце у науковій спадщині Симона Наріжного посідає фундаментальна книга «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами», перша 600-сторінкова частина якої з 830 документальними фотографіями видана у 1942 р у Празі. Книга експонується на виставці у відділі краєзнавства. До Полтави книга потрапила у 1998 році від академіка НАН України, професора Пряшівського університету (Словаччина), мистецтвознавця, українознавця Миколи Івановича Мушинки.
У виданні «Записки Полтавського наукового товариства при Всеукраїнській академії наук» (Полтава, 1928) коротко у хронологічному порядку проінформовано про діяльність цього Товариства за 1919-1927 рр. та подано цікаві дослідження Гр. Коваленка «Криниці в народній мітології», В. Станіславського «Спогади про Панаса Мирного» та ін.

Тож ласкаво просимо ознайомитися з цінними та рідкісними виданнями на книжковій виставці «Чарівність старих видань», яка діятиме у відділі краєзнавства до кінця вересня 2020 року.

Телеміст «Поруч з І. П. Котляревським»

Телеміст «Поруч з І. П. Котляревським» відбувся з нашими добрими друзями й партнерами - Полтавським літературно-меморіальним музеєм І. П. Котляревського.

Музейники показали чудову виставку творчого доробку членів НСНМУ Наталії Дігтяр (розпис по склу) та Тетяни Саєнко (лялька-мотанка).
А бібліотекарі відділу краєзнавства, у свою чергу, розповідали про книжки. Природньо, що бібліотека, яка носить ім’я славетного земляка, активно вивчає книжкову спадщину письменника й широко її популяризує. Минулого року відзначалося 250-річному ювілею І. П. Котляревського, а позаминулого - 220- річчя з дня виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського, яка увіковічнила самого автора.

Сьогодні бібліотекарі організували віртуальну мандрівку "У світ Івана Котляревського", під час якої ознайомили з останніми виданнями, присвяченими дослідженням творчості письменника (Нахлік Є. Іван Котляревський у рецепції Івана Франка (2019)) і показали раритети - видання Енеїди 1842 року та дослідженням біографії Котляревського істориком І. Ф. Павловським (1905), а також багато інших видань, що заслуговують на увагу дослідників.

«В книжковій пам’яті миттєвості війни (Друга світова війна у дзеркалі літератури)»

Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував виставку «В книжковій пам’яті миттєвості війни (Друга світова війна у дзеркалі літератури)».
Початок Другої світової війни спричинив різні настрої. Довгих і страшних чотири роки військові дії відбувалися на території України. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. Події воєнного лихоліття знайшли відображення у творах художньої літератури не одного покоління майстрів слова. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури.  
В післявоєнний період літературний процес в Україні знову активізується. Було видано друком твори молодих письменників воєнного і повоєнного покоління. В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і репресій. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. Природньо, патріотичні літературні і не лише літературні твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку культури, включаючи здобутки в сфері літератури та мистецтва, значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

 

Письменники Полтавщини мають свій внесок у пласт художньої літератури, присвяченої Другій світовій війні. Найбільш хвилюючими є твори учорашніх школярів і студентів, котрим судилося із класу чи аудиторії ступити у фронтові окопи. Саме вони, учорашні юнаки, найболючіше відчули жахи воєнного лихоліття і вихлюпнули свій біль, страх, ненависть і любов на сторінки художніх творів. Майстер художнього слова, неперевершений український прозаїк Олесь Гончар перші свої твори написав на фронті і присвячені вони війні, окупації, підпіллю.
Його трилогія «Прапороносці» (1948 р.) увійшла до скарбниці вітчизняної літератури. Тема Другої світової війни лейтмотивом проходить через усе життя і всю літературну творчість Олеся Терентійовича, але у жодному його романі так щемно і болюче не звучить тема війни, смерті, юності, кохання, як у романі «Людина і зброя».
Сам О. Гончар у післямові до одного із видань роману писав: «Які вони були, ті – далекі? Все людське було їм притаманне, різними були їхні здібності, темпераменти, мрії, кожен міг помітити якийсь гандж у своєму характері, однак з певністю можна сказати: не було серед них бездуховних, не було безликих, святе синівське почуття наснажувало їх мужністю, живило їхню духовність. Сформовані в гуманістичній атмосфері студентських аудиторій та бібліотек, виховані на інтернаціональних і національних духовних цінностях, ці люди вміли любити, вміли дорожити святинями, тим-то в грізний час випробувань вони не могли дозволити собі  сумнівів та рефлексій, їхнім переконанням відповідав тільки цей, єдино можливий найсуворіший вибір». Такими вони були, студбатівці початку 40-х, таким був сам автор, який писав роман про себе, про своїх друзів, аби ми, завіртувалізоване покоління з початку ХХІ століття, почули, побачили і захотіли їх зрозуміти.
«Над Полтавою летіло бабине літо…» - так починається повість О. Гончара «Земля гуде». Повість присвячена Нескореній Полтавчанці підпільниці Лялі Убийвовк. Саме так називалася група юних патріотів - «Нескорена Полтавчанка». Олесь Терентійович побував у Полтаві, зустрівся з батьком героїні майбутнього твору – відомим полтавським лікарем К. Убийвовком - відвідав будинок у якому виросла улюблена дочка, одиначка, відмінниця, красуня, що загинула від ворожої кулі «за те, що я не можу іти проти власної совісті» (так писала Ляля у своєму останньому листі до батька).
Ще один письменник-фронтовик, наш земляк П. Лубенський через декілька років після визволення Полтави написав про Лялю п’єсу «Нескорена полтавчанка», що мала аншлаги у післявоєнному полтавському театрі.
Іще один видатний полтавський письменник, юність якого обпалила Друга світова – Павло Загребельний. Усе життя він проніс на собі тавро військовополоненого, в’язня концтаборів. Неперевершений майстер історичного роману написав майже біографічний твір «Дума про Невмирущого». Тяжкі поранення, фашистські табори смерті… і одвічна жага життя, попри всі незгоди, підзаголовок роману: історія недокінченого життя.

Письменник В. Малик – визнаний в Україні автор цілої низки захоплюючих історичних романів свого часу написав повість «Двоє над прірвою» про непересічну долю льотчика Другої світової війни. То є художній твір, але відомі імена льотчиків-полтавців із захоплюючими героїчними долями. Наш земляк Анатолій Хорунжий і російський льотчик Михайло Девятаєв у лютому 1945 р. втекли на викраденому літаку із ворожого полону на острові Узедом у Балтійському морі. Захоплююча повість «Втеча з острова Узедом» про те, що за обставин бойового життя на війні можна опинитися в полоні, але не стати полоненим.
Видатний полтавець І. Бабак із того покоління юнаків, що із студентської лави пішли на фронт. «Літаючим барсом» називали його однополчани-покришкінці за мужність і швидку реакцію у повітряних боях. Після війни Іван Ілліч обрав найбільш мирну професію – він став учителем і виховав не одне покоління полтавців.
Легендарна доля Івана Даценка варта захоплюючого авантюрного роману в стилі Голівуду. Герой Радянського Союзу, льотчик Іван Даценко багато років вважався загиблим під час виконання бойового завдання у 1944 р.
Майже через сорок років після закінчення Другої світової війни виявилося, що льотчик потрапив у полон, волею долі опинився у США, де з часом став вождем індіанського племені з іменем Пронизуючий вогонь.

Роман-хроніка М. Сарма-Соколовського, уперше опублікований у журналі «Київ» 1997 р., розповідає про раніше закриту для пересічного українця тему діяльності українського національного підпілля у Полтаві часів окупації 1941-1942 рр.
Про героїчну і трагічну долю Південно-Західного фронту в 1941 р. на теренах Полтавщини розповість роман С. Терсанова «Окруженцы». Роман ґрунтується на мемуарах очевидців та історичних документах.
Не можливо не згадати непересічну героїчну особистість часів Другої Світової: Двічі Герой Радянського Союзу, партизанський генерал Сидір Артемович Ковпак. Багато творів художньої літератури присвячено цій героїчній постаті, але найціннішими вважаються мемуари самого С. Ковпака, де описаний героїчний і трагічний шлях партизанського з’єднання від Путивля до Карпат (саме так називається книга).
Воєнні події залишили відбиток на житті і долях мільйонів людей, про це свідчать поезія і проза, написана свідками тих уже далеких років. У Полтаві багато років виходить у світ альманах «Голос ветерана», де діти війни у художніх творах згадують події далекого дитинства, свої переживання тих часів.

На виставці також представлено видання Олекси Ізарського "Полтава"(1999), яке свого часу викликало найбільший резнанс спочатку в еміграційному середовиші, а потім і в Україні.

У вересні 2020 р. минає 75 років з часу закінчення найкровопролитнішої війни у Світовій історії. Цього не можна забувати, це не повинно повторитися…

Приватне листування як джерело з історії Полтавщини

«Із щирим задоволенням отримав я вашого листа…»

Продовжуємо знайомити наших користувачів із досить специфічними літературними інструментами, т. зв. его-джерелами, та їхнім впливом на історико-літературний простір Полтавщини. (Із першим випуском нашої краєзнавчої розвідки «Зачинаю цей щоденник…» можна ознайомитися тут). Сьогоднішній випуск ми присвячуємо епістолярному жанру, тобто листуванню. Листування – це особистісне спілкування за допомогою рукописних або друкованих листів.

Загалом, листи – досить інтимний людський документ, їх пишуть, як правило, до рідних та друзів. Тож не дивно, що найпершим і найпоширенішим джерелом особистісного листування вважають приватне листування, яке бере свій початок з античності. А, власне, український епістолярій сягає своїми коренями часів Київської Русі. Серед відмінних ознак приватних листів називають діалогову форму, різноманітність тематики, багатофункціональність, емоційність, живі розмовні інтонації, мову, що притаманна даному культурному середовищу. «… но в письмах моих, прошу, мой друг, не добиваться литературы и будь снисходителен к моей болтовне. Пишу, как думается и даже не перечитываю своей болтовни, боясь найти много несовершенства…». – кокетує Є. Скоропадська із своїм нареченим Григорієм Милорадовичем. «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив». – жаліється В. Симоненко своїй дружині Люсі. «Теплом весняним та запашною квіткою польовою потягло од Ваших чутливих слів, од віршів простих, свіжих, як народна пісня». – захоплено поціновує М. Лисенко свого візаві Л. Глібова. «Мені прикро, що Ви ніби почуваєте себе ображеним, що редакційна колегія просила Вас зробити деякі зміни і додатки до Вашої статті. Адже це така природна і конечна річ взагалі і в підготовці матеріалів». – вибачається Г. Костюк перед О. Ізарським.

У ХІХ ст. набувають поширення т. зв. «відкриті» листи, прототипи яких були відомі ще з античних часів. Відкритий лист - це особливий вид епістолярію, в якому елементи, властиві приватному листуванню, поєднуються з елементами публіцистики. Мета відкритого листа - поставити питання, що має суспільне значення та привернути до нього увагу широкого кола читачів. Істотною особливістю відкритих листів є їх орієнтація на конкретного адресата, але водночас автор від самого початку передбачає можливість і навіть необхідність широкого розповсюдження своїх творів. (листи М. Максимовича до Г. Квітки-Основ’яненка; «Листи на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова; лист-пояснення І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?»; відкритий лист Оксани Мешко Л. І. Брежнєву; відкритий лист землякам-полтавцям В. Моргуна «На захист батька» та ін.).

Свого часу академік М. Алексєєв висловив думку про те, що «чим сильніше був цензурний гніт, тим більше розповсюдження одержала і рукописна література...». Епістолярна спадщина українського письменства тоталітарного періоду (що змогла дійти до свого читача лише з набуттям незалежності України) красномовно підтверджує цей наратив. Це і епістолярій репресованих митців «Розстріляного Відродження» «Листи з Соловків» (К., 1992), книжки Д. Нитченка «Двісті листів Б. Антоненка-Давидовича» (1986) та «Листи письменників» (1992), листування С. Петлюри, І. Багряного, М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Тютюнника, О. Гончара та ін.

Кожен особистісний лист – як окремий світ, що висвітлює душу, погляди та уподобання його автора, випадки і пригоди на його життєвому шляху. «Такі листи, - за словами Д. Нитченка. – це своєрідний скарб. Була б велика шкода, щоб таке добро загинуло. А відомо, що епістолярна спадщина… завжди стає найкращим джерелом для вивчення життя того чи іншого автора». Жодні спогади сучасників, жоден музей, окрім особистих листів, не здатні так відтворити ту унікальну атмосферу, в якій жив і працював їхній респондент.
Тож дослідження епістолярної спадщини надзвичайно багато дає не лише для достовірного уявлення про перипетії життєвого шляху видатної особистості, але й поглиблює наші знання про взаємини між літературними та громадськими діячами й особливості соціально-культурного простору, в якому вони жили. Вивчаючи листи, можна помітити, що вони, зазвичай, слугують і засобом інформації, і способом самовираження та є важливим, а часом, просто єдиним біографічним джерелом. Так, історик-архівіст І. Ф. Павловський за матеріалами двох (!) приватних листів І. П. Котляревського та службового донесення полтавському губернатору Я. І. Лобанову-Ростовському (віднайденими в архіві) провів блискучу краєзнавчу розвідку, в якій описав і проаналізував роль поета у формуванні полтавського козачого полку в с. Горошино у 1812 році.
Інколи приватні листи видатних людей можуть стати першою сходинкою для подальшого знайомства із їх життям та творчістю. Публікація краєзнавцем Д. Санжаревським та мистецтвознавцем К. Скалацьким приватного листування полтавської художниці М. Башкирцевої із французьким письменником Гі де Мопасаном. зуміла не тільки привернути увагу до напівзабутого ім’я нашої землячки, але й спонукала зацікавлених читачів до подальшого ознайомлення із неординарною та трагічною долю цієї талановитої дівчини.
Аналіз літературознавчих джерел засвідчує, що в Україні упродовж останніх років значно зросла зацікавленість епістолярною літературою. Не оминула ця тенденція і Полтавщину. Останні публікації цього жанру вражають своєю різноманітністю. «Листи двох поколінь» (2017) (листування Петра Ротача з Феодосієм Роговим), «До вас я маю особливу симпатію» (2019) (листи Григорія Костюка до Олекси Ізарського), «Листи до О. Гончара (2016), К. Кричевська-Росандич «Листи з Америки» (2019).

І на останок, декілька витягів із приватних листів полтавців та наших гостей.
«…Найбільше міні подобається Полтава, і тільки там я буду на виду у всіх і ні від кого не сховаюсь…»
Д. І. Яворницький. Лист до К. О. Білиловського від 8 травня 1897 року.

«Глава Ворожейкин, имея ум тонкий, изворотливый, который он показал во многих случаях… не захотел, по-видимому, вникнуть и уразуметь, что делаемые им лично для меня выходки и выдумки суть стеснения для должного содержания заведений. Для прекращения всяких неблаговидных переписок прошу Полтавскую городскую думу, устранив подстрекания Ворожейкина…, приказать доставить мне следующие заведениям за два месяца деньги, коих третья часть должна быть в ассигнациях, и тем сохранить наблюдаемый… порядок, не придерживаясь нововведений главы Ворожейкина»
І. П. Котляревський. Лист до Полтавської міської думи від 28 липня 1831 року.

«У Полтаві, на священній землі Котляревського, в десяти кроках від садиби великого поета, почалося спорудження ресторану… За темних часів царату в хаті Котляревського один час був кабачок. Досі ми говорили про цей факт з справедливим осудом. Тепер же мова йде… про великий сучасний ресторан на землі Котляревського… Якщо вже будувати щось на цьому клапті, то скорше треба б спорудити обласну наукову бібліотеку ім. І. П. Котляревського, яка не має пристойного приміщення, але дуже потрібна для Полтави, проти такої думки ніхто не став би протестувати»
П. П. Ротач. Лист до О. Т. Гончара від 12 січня 1969 року.

«Прийми оці книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршівник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця (йдеться про український переклад «Слова про похід Ігоря» - авт.). Наполовину, здається, таки гарненький, дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь-ласка, напиши мені, коли буде досожно!»
М. О. Максимович. Лист до Т. Г. Шевченка від 20 грудня 1857 року.

«Та де вже то покинеш? Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих – куди я не йду, що не роблю, а те, що я надумала малювати – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала»
К. В. Білокур. Лист до працівників відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України від 30 жовтня 1947 року.

Із цими та іншими документами ви можете ознайомитися, переглянувши виставку «Приватне листування як джерело з історії Полтавщини», яку підготували для вас працівники краєзнавчого відділу.