пʼятниця, 18 грудня 2020 р.

Варвари Полтавщини

День пам’яті Варвари Православна Церква відзначає 17 грудня.
Свята Варвара шанується християнами як захисниця від раптової – без покаяння та причастя – смерті. У нашому народі її завжди уявляли вмілою вишивальницею, яка вишила ризи самому Іісусові Христові. Варварин день був суто жіночим святом, у яке не можна було ні прати, ні білити, ні глину місити. Зате дозволялося «вишивати та нитки сукати», оскільки св. Варвара вважається покровителькою вишивання. Тому українські жінки й дівчата, сідаючи за вишивку, хрестячись, промовляли: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
На це свято дівчата готували вареники з маком чи сиром. З-поміж них обов'язково мали бути «пірхуни» — вареники, начинені борошном. Звареними варениками частували хлопців, уважно стежачи, кому саме попаде «пірхун». Невдаху, який витяг такого вареника, довгий час так і дражнили — «пірхун». Також цього дня дівчата заготовляли галузки з вишень і ставили у воду: якщо гілочки зацвітали на Різдво, то це віщувало про швидкий шлюб. Якщо ж ні — сидіти в дівках.
Відділ краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував інформацію про відомих жінок Полтавщини, які мають ім’я Варвара. Чим вони займалися, як примножували славу нашого полтавського краю, чим запам’яталися.
Розпочнемо з Варвар-благодійниць.
Княгиня Варвара Олексіївна Репніна-Волконська (уродж. графиня Розумовська) — унаслідувала значну частину спадку Розумовських, дружина князя Миколи Рєпніна-Волконського. Багато зробила для жіночої освіти, зокрема відкрила інститут шляхетних дівчат у Полтаві, нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Саме вона склала проект створення Інституту разом з пояснювальною запискою, яку Варвара Олексіївна передала губернському маршалу для оприлюднення на дворянських зборах. Проект передбачав створення закладу для 15 дівчаток з бідних дворянських родин. Через десять років у ньому вже навчалося 120 вихованок. 


Донька Варвари Олексіївни та малорос. військ. губернатора кн. М. Г. Рєпніна - Варвара Миколаївна теж відома своєю благодійністю. Від часу переїзду батьків до Полтави (1816) знайшла собі в Україні другу батьківщину, яку щиро полюбила. У Полтаві вона навчалася в інституті шляхетних дівчат, брала участь у різних благодійних заходах, відвідувала театр, де бачила гру М. Щепкіна, була знайома з І. Котляревським, В. Капністом, П. Гулаком-Артемовським, М. Цертелєвим. Від батьків дівчина успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого народу, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила все своє життя.
Благодійність стала сенсом життя Варвари Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених». Одним вона допомагала грішми, іншим писала листи і прохання, влаштовуючи чиюсь долю.
Відіграла Варвара Рєпніна вагому роль у біографії Тараса Шевченка, який називав її «добрим ангелом».


Вона написала автобіографічну повість «Девочка», де в образі Березовського легко впізнати Шевченка. Тарас прочитав – і відповів: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї «дівчинки»… О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Добрий ангел, муза, натхненниця. Ні, звичайно, їй цього було мало! Пристрасна, чутлива, ранима й експресивна Рєпніна хотіла більшого, хотіла взаємності, хотіла всього заразом. До того ж, претендувала на роль учительки, порадниці, мало не духовної наставниці: «Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати».
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Померла на 83-му році життя і похована у Алєксєєвському монастирі (Москва)
Історія сучасного Полтавського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського розпочинається з 1903 року, коли вперше у Полтаві було відкрито приватну жіночу гімназію. Очолила гімназію Варвара Петрівна Ахшарумова-Бєльська. Саме для неї батько, ліберальний поміщик Петро Андрійович Васьков-Примаков, придбав роком раніше будинок на розі вулиць М’ясницької та Ново-Полтавської (сучасні Міщенка і Шевченка). Варвара Петрівна добудувала другий поверх, пристосувавши кімнати під класи для занять.
На жаль, більше ніяких відомостей про неї знайти не вдалося, але те, що вона була благодійницею – факт.
Про благодійницю Варвару Аршукову згадує лише В. М. Ханко у регіональній «Енциклопедії мистецтва Полтавщини». Зокрема, подає інформацію, що вона дворянського стану. Дружина статського радника. На її кошти була споруджена дерев’яна Олександро-Невська церква (1899-1900) на хуторі Олександрівка Гадяцького повіту.
Цьогоріч виповнилося 95 років опішнянській малювальниці Варварі Прокопівні Шиян (у дівоцтві Бондаренко). На жаль, нам не відомо чи жива ця людина, чи ні, бо інформації в літературі про її життя дуже мало, проте опішняни, особливо ті, які працювали на гончарних підприємствах, знають і шанують цю поважну жінку. Небагато залишилося в Опішному старожилів, які гарно пам’ятають місцеве гончарство середини – другої половини минулого століття. А тих, хто береже більш ранні спогади, й того менше. Варвара Прокопівна «погано згадує, що було вчора», проте чудово пам’ятає куток «Гончарівка», де вона народилася в березні 1925 року, своє навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки, роботу в гончарній артілі й заводі «Художній керамік». Багато хто в родині Варвари Шиян пов’язав своє життя з гончарством: мама Федосія Бондаренко – майстриня глиняної іграшки, дід Артем Яценко – гончар, дядьки Митрофан і Трохим Яценки – теж гончарі, сестра Мотрона Кандзюба – майстриня глиняної іграшки, малювальниця. Окрім цього, гончарем був її свекор – Сергій Шиян, а чоловік Андрій в юності також гончарював з батьком. Двоюрідна сестра Варвари – Параска Біляк – була однією із найбільш відомих малювальниць Опішного. Долі родин гончарів Опішного часто переплітаються, адже в селищі чи не в кожній родині були ті, хто займався цим ремеслом. 1940 року Варвара Шиян вступила на навчання до Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, проте не встигла її закінчити – почалася війна. 1943 року Варвара й Мотрона, разом з багатьма іншими опішнянами, опинилися в Німеччині, де й перебували в м. Дюсельдорф на підневільних роботах до кінця 1945 року.
На щастя, дівчата після звільнення повернулися додому й одразу ж разом із матір’ю стали ліпити іграшки-свистунці у вигляді пташечок, які здавали в артіль «Червоний гончар». Працювали вони спочатку в колгоспі, а 1947 року Варвара вийшла заміж і пішла трудитися в цій артілі. Спочатку вона виконувала різні допоміжні роботи, а навчившись мальовці у відомої опішнянської малювальниці Мотрони Назарчук, також стала працювати малювальницею. Бог послав Варварі Шиян довге життя. Більш ніж до вісімдесяти років вона жила сама на «Гончарівці». Діти й внуки часто провідували, допомагали, просили перебратися до них. Проте так не хотілося кидати власну домівку. Тільки в останні роки Варвара Прокопівна переселилася до доньки.
Байкова Варвара Василівна (нар. 1845 Полтавська губернія) — українська оперна і концертна співачка (мецо-сопрано, контральто).  


Навчалася співу в Московській консерваторії. В цей період виступала в концертах Російського музичного товариства. Згодом дебютувала в Київській опері, де в 1871–1873 роках була солісткою. У сезоні 1874/75 співала в Харкові. Час від часу виступала в московському Большому театрі. Також виступала в камерних концертах в Києві та Москві. Варвара Байкова мала звучний, чистий голос красивого тембру, відзначалася акторським хистом. На думку П. Чайковського, її виконання відрізнялося «зрілістю розуміння, елегантною простотою».
Займалася також композиторською діяльністю. На фото ви можете побачити титульний листок видання «Романси і пісні», музику до яких написала наша землячка Варвара Байкова.
Любарт Варвара Антонівна, народна артистка УРСР, лауреат Сталінської премії (Державної премії СРСР) 1949 року, нагороджена орденом Леніна. Зіграла низку неперевершених ролей у виставах світ. та нац. класич. репертуару.
26 квітня 1898 р. у Полтаві народилася Варвара Антонівна Колишко (сценічне псевдо Любарт). Її мати – актриса театру Кропивницького Лідія Колишко (псевдо Квітка). Вона була цивільною дружиною Марка Кропивницького, народила йому сина Павла. Коли акторку закружляв вальс бажань, вона кинула Кропивницькому сина – і народила собі Варвару. Коханку друга та вчителя з немовлям на руках обігрів Панас Саксаганський. Він охоче няньчив дівчинку, прив’язався до неї на все життя.


Варвара була дитям сцени, театр був її «університетом». Із 18 років дівчина навчалася при у драматичній школі Петербурга. Училася на вокальному відділенні Петербурзької консерваторії (1916-18) і одночасно в драматичній школі при Олександринському театрі по класу Ю. М. Юр’єва. У 1918 році її вітчим Панас Саксаганський запросив Варвару до щойно створеного київського Народного театру. Після повернення до України працювала 5 років у театрі Саксаганського, була доброю ученицею Марії Заньковецької. 45 років її життя пов’язані з театром ім. Заньковецької: 10 років жила і творила в Запоріжжі, останні 22 роки – у Львові. У 1950 році Варвара Любарт одержала Сталінську премію за роль Ольги Птахи у виставі Хижняка «На большую землю».
На фото – роль Анни у п’єсі «Украдене щастя» І. Франка.
Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, дружина сатирика Остапа Вишні – людина неймовірної долі. Після арешту Остапа Вишні 1933-го добровільно вирушила на Північ, щоб бути поруч із ним, засудженим до 10 років ГУЛАГу. Працювала в Архангельському заштатному театрі, добилася побачень із в’язнем – випадок унікальний.
Про її життя після смерті Остапа Вишні написано мало, про кінематографічну діяльність – нічого. А втім, цю талановиту актрису запрошували на знімальні майданчики Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Віктор Івченко, Іван Миколайчук та інші.
Почала зніматися в 1920-ті роки на Ялтинській кіностудії. 7 грудня 1927 року на екрани вийшла стрічка «Муть» режисера Георгія Тасіна. Варвара Губенко-Маслюченко грала невеличку роль Люльки-повії, до якої ходить молодший син губернатора, в той час як його старший брат захоплений революційною діяльністю. За кілька місяців, 6 квітня 1928-го, в прокаті з’явився ще один фільм за участю акторки – “Троє”. Його поставив Олександр Соловйов за сценарієм Володимира Маяковського. Далі в екранній кар’єрі Варвари Губенко-Маслюченко наступила тривала перерва. Спочатку зумовлена зміною кінематографічних епох – нове звукове кіно вимагало від акторів інших умінь, і навіть далеко не всі зірки екрану витримали випробування звуком. Та й Ялтинська кіностудія вийшла з-під українського підпорядкування.
Далі втрутилися фатальні обставини: арешт чоловіка, виїзд на Північ тощо. У 1943-му письменника звільнили, згодом подружжя замешкало в Києві. Але так склалося, що на знімальний майданчик Варвара Олексіївна повернулася лише після смерті чоловіка, який відійшов 1956-го. Тобто він бачив лише дві її довоєнні ролі.
Акторку повернув на екран Олександр Довженко, який замолоду в Харкові приятелював з Остапом Вишнею, навіть шаржував його. Запросив її на епізод у “Поему про море”. Роль маленька, проте започаткувала роботу в звуковому кіно.


Поступово склалося її амплуа – епізод або роль другого плану. Акторка давно відсвяткувала 50-ліття, тож грала переважно мамусь дорослих дітей або бабусь малих онуків. Головної ролі їй не пропонували, але навряд вона розраховувала на таку пропозицію. Здається, серйозних акторських амбіцій на той час уже не мала, а до зйомок ставилася як до способу заробітку.
Встигла навіть «освоїти» новий жанр – телевізійні серіали. Загалом знялася в 16 фільмах. Але головною справою останнього відрізку життя вважала збереження пам’яті про Остапа Вишню. Але не такого, як його подавав радянський офіціоз, а справжнього.
Зокрема, згадувала про те, як у грудні 1943-го перебувала у містечку Раненбург Рязанської області, й саме тоді повідомили, що Остапа Вишню звільнили з табору і він приїхав до Москви. І ось-ось після десятирічної розлуки має прибути до неї, у провінційне холодне містечко. Кілька днів поспіль ходила на залізничну станцію, не довіряючи телеграмам, вірила, що чоловік приїде несподівано, без попередження, бо телеграф працював із перебоями.
Так і сталося. Одного вечора сиділа у будинку культури на репетиції, а прибиральниця, яка ввійшла до приміщення, шепнула: «Ваш чоловік приїхав». До будинку, в якому жила, летіла мов на крилах. Коли побачила рідну зсутулену постать, припала до чоловіка. Плакали обоє, не приховуючи сліз щастя. Отакий новорічний подарунок отримали наприкінці грудня 1943-го. За кілька днів разом зустріли новий 1944-й — уперше за останнє десятиріччя. Тоді Остап Вишня почав писати «Зенітку». Варвара Олексіївна пригадувала найтонші деталі: як правив, дописував, переписував, якого кольору були олівці. І як у лютому 1944-го твір буквально вистрелив на весь СРСР феєрверком іскрометного українського гумору.
У 1983-му Варвари Олексіївни не стало, але в пам’яті залишився світлий образ жінки, яка все життя ділила зі своїм Павликом не тільки оглушливу письменницьку славу — беззаперечну й заслужену, а й гіркі і сумні роки, що випали на їхню спільну долю.
Народилася на Полтавщині в селянській родині революціонерка Варвара Іляшенко. Перебуваючи прислугою у місті, вступила у члени революційної організації і відзначалася активністю. Її брат Севастьян з нею разом перепачковував у Східну Україну видані за кордоном твори Шевченка. В політичному процесі 1879 — 1880 років обоє засуджені на 15 літ каторги і досмертне заслання. Як довго Іляшенки жили в Сибіру й коли повмирали — невідомо.
Коли розпочалася Друга світова війна, Варварі Якшиній було 19 років. Дівчина закінчила 6-місячні медичні курси і пішла на фронт. Під час війни вона працювала у військовому госпіталі, що рухався за фронтом. Жінка врятувала тисячі солдат. Для неї війна закінчилась за кілька кілометрів до Берліну. Після закінчення війни працювала вчителькою хімії в Опішнянській школі. "Найбільше Варвара Якшина хоче, щоб трагічні уроки історії ІІ-ї світової війни не повторило нинішнє покоління. Молиться за наших хлопців, які воюють на Сході, та бажає миру Україні!"







пʼятниця, 11 грудня 2020 р.

Презентація монографії Церковні школи Полтавської єпархії (губернії)(кінець XVIII — початок ХХ ст.).

7 грудня 2020 р. відділ краєзнавства в онлайн форматі провів презентацію монографії І. Петренко та В. Перерви "Церковні школи Полтавської єпархії (губернії)(кінець XVIII — початок ХХ ст.)."

Видатний педагог ХІХ століття К. Ушинський зазначав, що церква має набільшу формувальну силу для простого народу, а початкове розумне виховання є необхідним посередником між людиною і церквою. Говорячи про життєво необхідний зв’язок шкільного навчання і виховання з церквою, він писав: "Відкрити в церкві для людини джерело духовного розвитку і моральних переконань – найвища мета всякої народної школи: школа навчає людину небагато і недовго, – церква підтримує і наставляє її від колиски до могили; але необхідний деякий розвиток і деякі знання, щоб користуватись цією підтримкою і цими настановами. Все це, здається мені, неважко зробити; але, звичайно, в цьому потрібна продуманість, постійність і деякі навички наставника".
Тривалий період церковнопарафіяльні школи були майже єдиною формою навчання для дітей незаможних, переважно сільських, верств населення, яке традиційно здійснювалося Православною Церквою. Відтак досвід практичного використання в них принципів морально-етичного, фізичного, трудового навчання і виховання викликає інтерес до діяльності церковнопарафіяльних шкіл на сучасному етапі розвитку історичної і педагогічної науки. Церковнопарафіяльні школи в Україні вони вписали помітну сторінку в розвиток національної освіти та виховання.

Церковно-приходськими (церковнопарафіяльними) називали школи при православній парафії, що об'єднувала вірян, яких обслуговують церковнослужителі одного храму.
 (діти вивчали Закон Божий, церковний спів, письмо, церковнослов’янську мову, читання,  російську мову, арифметику). У двокласних, яких було небагато, навчання тривало до 5-ти і навіть 6-ти років (крім названих предметів, вивчали російську історію, географію, креслення, малювання, короткі відомості з природознавства). На навчання приймалися діти віком від 8 років.
Навчання здійснювали священики, диякони і дячки (псаломщики, пономарі), а також учителі і вчительки, які закінчили переважно церковно-учительські школи та єпархіальні училища.
У Полтаві на початку ХХ століття діяло 8 - 11 церковнопарафіяльних шкіл: із них для хлопчиків однокласні – при Хрестовоздвиженському монастирі, Троїцькій і Преображенській церкві, недовго – при Покровській; змішана церковно-приходська залізнична; для дівчаток – при Троїцькій, Миколаївській, Покровській на Павленках, Різдва Пресвятої Богородиці. У них навчалися діти бідних верств населення.



Автори книги, ознайомившись та проаналізуваши кілька тисяч документальних актів з архівосховищ Санкт-Петербурга і Полтави, показали в історичному розрізі шлях церковнопарафіяльної шкільної справи Полтавської єпархії.

Перший автор - Перерва Володимир Степанович, кандидат історичних наук, почесний краєзнавець України, доцент кафедри педагогіки, психології та менеджменту освіти Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів.
Народився у Білій Церкві. Закінчив історичний факультет Дрогобицького педагогічного університету та аспірантуру Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Захистив дисертацію з історії Церкви в Україні. Понад 20 років займається науковими дослідженнями у вітчизняних та закордонних архівосховищах. Сфера наукових інтересів - історія духовності та освіти, мікроісторія, історія меценатства. Автор понад 150 наукових праць, серед яких 10 монографій. Відзначений трьома орденами (зокрема, двома орденами Нестора-літописця), низкою премій, Почесною грамотою міністерства освіти та науки.


Другий автор - Ірина Миколаївна Петренко, доктор історичних наук, професор і завідувач кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». Ірина Миколаївна - лауреат премії Самійла Величка, лауреат премії Президента України для молодих учених у 2017 році, секретар Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, член Української асоціації дослідників жіночої історії, член Харківського історико-філологічного товариства
Сфера наукових інтересів – соціальна історія, історичне краєзнавство, історія повсякденності, історія освіти в Україні, історія Православної Церкви, біографістика.
Понад 200 наукових та науково-методичних праць, зокрема, 6 монографій (1 з них колективна).


До презентації долучився Клепко Сергій Федорович – доктор філософських наук, доцент, проректор з наукової роботи Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М.В.Остроградського, головний редактор журналу „Постметодика” Автор численних публікацій з філософії освіти та освітньої політики. 


Слово тримав також Булава Леонід Миколайович - кандидат географічних наук. Тривалий час працював у Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г.Короленка завідувачем кафедри географії та краєзнавства (2000-2015), професором кафедри (2010-2017), з 12.2017 р. –доцент кафедри географії та методики її навчання.
Коло наукових інтересів: методика навчання фізичної географії; професійна (педагогічна) освіта; екологія ландшафтів; краєзнавство; історія ПНПУ імені В. Г. Короленка. Має більше 400 наукових, науково-методичних та науково-популярних публікацій (у тому числі 18 – з грифом МОН; 36 навчальних посібників для вчителів, учнів, студентів; 8 монографій).


Варто зазначити, що презентоване видання вже є у фонді Полтавської наукової бібліотеки і всі бажаючі можуть з ним ознайомитися у відділі краєзнавства (5-й пов., 509 кімн.).



пʼятниця, 4 грудня 2020 р.

Відкрийте для себе Полтавщину

 Решетилівка – місто в Україні, центр Решетилівського району Полтавської області. Місто відоме з середини ХVII століття. Розташоване на річці Говтва, яка є притокою річки Псел, за 38 км від обласного центру - м. Полтави.


Решетилівка та її околиці сягають корінням у сиву давнину. Свідчення цьому пам'ятки археології, найдавніший з яких датовано добою неоліту, ряд об'єктів відноситься до доби бронзи та раннього залізного віку. Згідно з найвідомішою легендою, якої притримувався український історик, статистик та етнограф XIX століття Микола Арандаренков «Записках о Полтавской губернии составленых1846году», засновником Решетилівки бувкозак-пластун Решетило, якиймав у ціймісцевостіпасіку та хутір. За іншоюверсією, назва Решетилівки походить відвислову «решетити тканину», тобто з'єднувати два шматки матерії мережками. Щоб замаскувати шви, тканину «решетили» (змережували). Згідно з цією гіпотезою, продовженнямдавньої мережки є сучасна вишивка білим на білому. Самевідвислову «решетити», на думку решетилівського художникаЄвгенаПілюгінаі походить назвамістаРешетилівка.
Перша документальна згадка про селище Решетилівкадатується1 травня1638року у зв'язку з селянсько-козацькимповстаннямпід проводомДмитраГунітаЯкова Острянина.
Другою за часом писемноюзгадкою про Решетилівку є її позначення на Загальній карті України відомого французького інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана, надрукованій у Гданську(Данцігу) 1648 року.
Не залишилась Решетилівка осторонь Визвольної війни українського народу (1648—1654рр.) під час якої перебувала у складі Балакліївської сотні. Пізніше Решетилівка стала сотенним містечком Полтавського полку. На той час цебуловжедоситьзначнепоселення, згуртоване навколо дерев'яної, з земляним валом і ровом фортеці.
Решетилівська фортеця споруджена на початку XVII століття розташовувалась на трикутному мисі — узвишші на правому боці річки Говтвита її притоки. УXVII столітті захисні огорожі фортеці складалися із земляного валу та рову, дерев'яних огорож та башт. Втратила своє значення у другій половині XVIII століття.
Наприкінці1708 року та на початку1709 року решетиляни чинили опір шведським військам. 3 березня 1709 року і до початку Полтавської битви Решетилівка та її укріплена фортеця булазахоплена шведами і перетворена на головний опорний пункт — командир генерал-майор Крейц.8 липня1709 року на полі Полтавської битви решетилівські козаки у складі Полтавського полку, під загальним командуванням Семена Палія діяли у складі московської армії. Із 13по 19 липня 1709 року московська армія на чолі з Петром І стояла табором у Решетилівці. Звідси цар розіслав низку державних указів серед них так звані «Решетилівські статті», якими підтверджувалися привілеї козацької сторони, за нею зберігалася адміністративно судовавлада на Лівобережжі та деякі інші привілеї, але разом з тим посилювалася залежність гетьманського управління від царського уряду.
1905 року була утворена ткацька майстерня, яка 1922 року перетворена на артіль. З неї,1960 року, постала фабрика мистецьких виробів зі школою майстрів. Виробництво декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, прикметних своєю декоративністю і яскравістю барв. З Решетилівки походить унікальний, особливо складний, тип вишивки— білим по білому.
Решетилівка – один із найвідоміших центрів художніх промислів України. Вона є лідером по виготовленню сучасного національного гобелену і визнаним осередком створення ексклюзивних виробів ручного вишивання, що характеризують Полтавщину. Самобутні, створені на основі народних традицій килими, вишиванки, ткані вироби прославили решетилівський край, експонувалися і продавалися по всьому європейському континенту та за океаном, прикрашають чимало музеїв, державних резиденцій, культурних установ.
1938 року Решетилівка отримала статус селища міського типу.
2017 року – статус міста.







четвер, 3 грудня 2020 р.

До міжнародного дня людей з обмеженими можливостями

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня інвалідів.






.

пʼятниця, 27 листопада 2020 р.

Презентація бібліографічного покажчика "Славні літописці історії - Козюри"

 24 листопада відбулася презентація видання "Славні літописці історії - Козюри", яке підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського і яке присвячене двом визначним постатям Полтавщини – батькові й синові Валерію Миколайовичу та Ігорю Валерійовичу Козюрам. Це родинний тандем полтавських краєзнавців, творчий доробок яких 30 книг та понад 400 історичних нарисів, краєзнавчих розвідок і статей. Всі тексти написані на основі широкого кола історичних джерел, значну частину яких вперше введено в науковий обіг.
Основна тема їх досліджень – минувшина Полтавщини, а також мала батьківщина авторів - Лубенщина.




Праці дослідників відзначено всеукраїнськими й регіональним відзнаками: преміями імені Самійла Величка, Панаса Мирного, В. Симоненка, Олексія Дмитренка, В. Малика. Але найвищою нагородою автори вважають щирий інтерес читачів до їх творів.
Валерій Миколайович Козюра – викладач, журналіст, громадського діяч. Народився в Решетилівці. Закінчив Решетилівську середню школу, історичний факультет Харківського державного університету. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він став засновником і багаторічним очільником Лубенської міськрайонної організації «Союз Чорнобиль» - однієї з перших в Україні.
Працював викладачем історії Лубенського лісового коледжу. Декілька раз обирався депутатом Лубенської міської та районної рад.
Він багато років прискіпливо досліджував історію Полтавщини, адже його внутрішньою потребою було «через минуле утверджувати майбутнє у сьогодення». Валерій Козюра, на жаль, відійшов у вічність на 69-му році життя. І хоча земне існування його припинилось, проте Валерій Миколайович залишив для сучасників і нащадків неоціненну скарбницю духовності –книги, спогади, задокументовані факти, події і дати, в яких брав участь або ініціатором яких виступав. Його знали багато людей, адже Валерій Козюра був знаний не лише в рідному містечку Решетилівка, а й далеко за його межами. Лубни стали другим його домом, тому значна частина його книг написана саме в цьому місті і присвячена Посульському краю. Викладацька діяльність, краєзнавство, історичні пошуки, чорнобильський рух, літературні надбання – він на все знаходив час, не забуваючи при цьому товаришів, однодумців, родину і малу батьківщину.
Але людина живе доти, допоки її згадують. Впевнена, що ім’я В. Козюри ще довго не зітреться з людської пам’яті.
Ігор Валерійович Козюра – доктор наук з державного управління, кандидат історичних наук, професор ПУЕТ, автор численних праць у галузі державного управління, громадський активіст, краєзнавець. Народився у Решетилівці. Закінчив Лубенську середню школу № 1, історичний факультет Харківського державного університету та Національну академію державного управління при Президентові України, здобувши звання магістра державного управління. Працював радником-консультантом Лубенського-міського голови, обирався депутатом Лубенської міської ради. Був обраний начальником відділу місцевого самоврядування НАДУ, який очолював протягом 10 років. У його науковому доробку – 5 монографій, підручник із місцевого самоврядування та близько 500 наукових статей опублікованих у періодиці та фахових виданнях України та зарубіжжя. Свою наукову діяльність Ігор Козюра поєднував з краєзнавчим пошуком.
За двадцять п’ять років наполегливого пошуку Ігор Валерійович разом з батьком зібрав і вніс до обласної «Книги пам’яті» 12,5 тисяч прізвищ земляків-лубенців, які полягли в роки Другої світової війни. Ними повернуто з небуття і внесено до «Книги Скорботи» 8,5 тисяч прізвищ жертв штучного голодомору 1932-33 років на Лубенщині, відновлено 3,3 тисячі учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Ігор Козюра свою наукову і краєзнавчу діяльність успішно поєднує з активною участю в громадському житті. У 2003 р. був визнаний «Людиною року» на Лубенщині. Він один з авторів символіки Решетилівського та Лубенського районів. Отримав диплом «Відзнака Наливайка» (Франція) та став лауреатом премії «Золоте перевесло» Лубенської районної ради та Лубенської держадміністрації за створення «привабливого іміджу району». Після захисту докторської дисертації та здобуття звання доктора наук державного управління в 2014 році Ігор Козюра переїхав до Полтави, де обійняв посаду професора кафедри менеджменту ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
Ігор Козюра, під час однієї з презентацій нового видання, зазначив, що кожна їх із батьком нова праця починається з подиву. Уміння дивуватися і ставити запитання він вважає обов’язковою передумовою для початку дослідження: «те, що іншим здається звичним і не вартим уваги, істинному досліднику може стати справжнім поштовхом для роботи.
Презентація відбулася в онлайн форматі. До неї долучилися бібліотекарі з Сумської ОУНБ, Лубенської районної бібліотеки, бібліотекарі міста Полтави, а також краєзнавці, науковці. 

Повний текст бібліографічного покажчика можна завантажити ТУТ

 


 





пʼятниця, 20 листопада 2020 р.

До роковин Голодомору 1932-1933-х рр.

Щороку у четверту суботу листопада Україна і світ вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Пам'ять про Голодомор стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу.

 «18.08.34. Кругом, куди не глянеш, всюди твориться щось незвичайне. Крадуть дорослі, крадуть діти... І продають так же чорно, як і крадуть. Одним словом, «культурна революція» на всі сто! Певно, скоро збудують соціалізм і узаконять канібалізм і почнуть шматувати дуже ласо з людей сало, м'ясо і ковбасу»...
«17.03.34. Одержав страшну звістку. Пишуть, що по всій Полтавщині вимерла більш як половина населення. Минулої весни ховали в могилу по 15 і більше трупів....»
«10.07.34. с. Мала Перещепина Сумніш за все на Україні, то це село. Ні пожежа, ні повінь, ні навіть війна 14-го року не зробили того, що встигла ця зграя натворити за ці три роки... Живі ж ходять обшарпані, босі й голодні і ніби очманілі. Кругом якась тиша, щось схоже на кладовище»... ( зі справи по звинуваченню Пукаса Логвина Степановича, 1880 р. н., жителя с. Красногірки Машівського району у веденні антирадянської агітації, якого засуджено до 3-х років заслання у Середню Азію. Реабілітований Полтавським обласним судом 15 листопада 1988 р.). Матеріал надано Оленою Євгеніївною Євдокимовою, адміністратором інформаційно-довідкової зали архіву СБУ в Полтавській області.

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду. 

Як писав відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk (“первісний народ”)».

До 87-х роковин геноциду українців Український інститут національної пам'яті започаткував інформаційну кампанію, яка проходить під гаслом "Збережи пам'ять. Збережи правду". Вона покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен, наприклад, записавши спогади ще живих очевидців геноциду або передавши до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу. 

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував мудьтимедійний перегляд книжкової виставки "Чорна сповідь моєї Вітчизни...", присвячений Голодомору саме на Полтавщині.




четвер, 5 листопада 2020 р.

До ювілею Раїси Плотникової

7 листопада святкує свій день народження поетеса і прозаїк Раїса Василівна Плотникова. Народилася і живе у місті Лубни. У відділі краєзнавства діє книжкова виставка з циклу "Імена в історії краю", присвячена творчості письменниці.


Її вірші та проза друкувалися в часописах «Дніпро», «Вітчизна», «Криниця», «Єгупець», «Рідний край», «Бахмутський шлях», в багатьох колективних збірниках та газетах «Україна літературна», «Хрещатик», «Молодь України», «Зоря Полтавщини» та ін.



Своєю альма-матер вважає бібліотеку, своїм літературним напутником — Володимира Кириловича Малика. У 1979 році за передмовою письменника в лубенській районній газеті було надруковано першу добірку її віршів. Відтоді поезії та проза друкувалися в багатьох колективних збірниках та часописах.
Авторка романів «Афганський кут», «В яру згасаючих зірок», «Обличчям до полум’я»; збірок поезій та прози «Втомилася мовчати», «Не всі ночі темні», «В передчутті».
Окремими книгами видано «Втомилася мовчати…», «Розіп'ята на двоххрестах», «Не всі ночі темні», «В передчутті…», «У лабіринтах міста спокус», «Без фіранок», «Мамонтеня Хвостик», «Життєдайні джерела роду», «Реквієм для Рози». 


 

Роман письменниці «Реквієм для Рози» нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавця» у номінації «Романи» «Коронації слова» (2016).
Слово письменниці міцне й нерозмите, характери персонажів самовіддані й самозаглиблені, буяння почуттів часто поступаються осмислювальній глибині і прагненні піднести значущість буденності. Людина у її зображенні – епіцентр усесвіту, творець власного життя. Критики й літературознавці справедливо зауважують, що стиль письма пані Раїси кінематографічний. Складні і на перший погляд “невигідні” теми насторожують читача, тримають його в постійній напрузі. Поезія її співзвучна яскравим творам художників, вона наповнена музикою й образами, широтою думки.
Раїса Плотникова - Член Національної спілки письменників України (з 1999).
Лауреат Полтавських обласних премій ім. Л. Бразова (2008), ім. І. П. Котляревського (2012), ім. Панаса Мирного (2017), премії ім. Володимира Малика (2011) та Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (Держава Ізраїль, 2013), X Всеукраїнського літературного фестивалю “Просто так” (2009).
Авторка стверджує, що «літературу має визначати не те, що нам вручають, а те, що ми написали», а отже продовжує свою роботу й на світ з’являються нові новели й романи.
Раїса Василівна часто відвідує Полтавську ОУНБ ім. І. П. Котляревського, презентує свої твори, зустрічається з читачами. Тож ми вітаємо шановну ювілярку. Скажемо просто: многая і благая літа Вам, Раїсо Василівно!
І до нових зустрічей з відділом краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського.
 


неділя, 1 листопада 2020 р.

Диригент Володимир Сіренко

 1 листопада виповнюється 60 років від дня народження відомого диригента Володимира Сіренка. Він диригував у багатьох концертних залах: Концертгебау (Амстердам), Театр на Єлисейських Полях (Париж), Барбікан-Хол і Кадоган-Хол (Лондон), Сеул-Арт-центр, Великий зал Московської консерваторії, Рой Томпсон Хол (Торонто), Пекінський концертний зал, Шанхайський центр східних мистецтв. Його порівнюють з такими відомими на увесь світ диригентами, як Еса-Пекка Салонен і Саймон Реттл.

А народився Володимир Сіренко 1 листопада 1960 року на Полтавщині, у селищі Покровська Багачка Хорольского району.

У 1975 році закінчив на «відмінно» Покровськобагачанську музичну школу по класу баяна, а наступного року також на «відмінно» вісім класів Покровськобагачанської середньої школи і поступив до Полтавського  музичного училища імені М. В. Лисенка по класу баяна на відділ народних інструментів. Диригуванням захопився, навчаючись в училищі

    Його дебют відбувся у Київській державній філармонії у 1983 році з виконанням творів Стравінського, Шенберга, Булеза. У 1989 році закінчив Київську державну консерваторію у класі професора Алліна Власенка, у 1990 році став фіналістом Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Через рік був призначений на посаду головного диригента-художнього керівника Симфонічного оркестру Українського радіо, яку займав до 1999 року. За цей період здійснив понад 300 записів до фондів Українського радіо, які включають симфонії Моцарта №№ 38,41, Бетховена №9, Дворжака №№7, 9, «Німецький реквієм» Брамса, «Дзвони» Рахманінова.
    З 1999 року очолює Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. Серед сотень програм, які він виконував з оркестром, найважливішими були цикли симфоній Густава Малера та Бориса Лятошинського, Страсті за Матвієм, Лукою, Марком, Іоанном та Меса сі мінор Й.С. Баха.

 З 2011 по 2014 рік працював головним диригентом Національного камерного ансамблю «Київські солісти».


    Здійснив записи музики до фільмів українських і зарубіжних композиторів (близько 40 ігрових, документальних, анімаційних фільмів).
    Поставив на різних сценах (включаючи концертні виконання) камерну оперу «Доля Доріана» Кармели Цепколенко, оперу-ораторію «Згадайте, братіє моя» Віталія Губаренка, фольк-оперу «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича

 


опери «Ріголетто» Дж.Верді, «Сестра Анжеліка» Дж. Пуччіні, «Орфей і Еврідіка» К.В.Глюка, оперу-ораторію «Цар Едіп» Ігоря Стравінського.


    Він гастролював у Австрії, Бахрейні, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Великобританії, Іспанії, Італії, Казахстані, Канаді, Китаї, Кореї, Лівані, Нідерландах, Німеччині, Об’єднаних Арабських Еміратах, Омані, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Франції, Чехії, Японії. Він працював із багатьма відомими оркестрами, серед яких Королівський філармонійний оркестр, оркестри Московської, Санкт-Петербурзької філармоній, «Симфонія Варсовія» і оркестр Польського радіо, Симфонічний оркестр імені Євгенія Свєтланова, оркестр Братиславського радіо, Єрусалимський симфонічний оркестр, Національний філармонійний оркестр Росії, Бруклінський філармонійний оркестр.


      Володимир Сіренко - народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії України імені П. І.Чайковського, член-кореспондент Національної академії мистецтв України. У 2018 році нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 

Пишаємося талановитими земляками!!!






 


пʼятниця, 23 жовтня 2020 р.

Робота відділу краєзнавства (1 вересня-жовтень 2020)

  •  Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського взяли участь у ХХІІІ Всеукраїнській (з міжнародною участю) дистанційній науково-практичній конференції, присвяченої 190-річчю від часу заснування ХДНБ ім. В. Г. Короленка КОРОЛЕНКІВСЬКІ ЧИТАННЯ 2020 «Бібліотеки, архіви, музеї: історичний досвід та актуальні тенденції розвитку»

    22-23 жовтня 2020 рік

    До Енциклопедичного вісника України підготовлена стаття "Внесок Петра Ротача в українську енциклопедистику, літературознавство, краєзнавство: до 95-річчя від дня народження письменника"

    Долучилися до ІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
    «ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО: ПРОБЛЕМИ, ПОШУКИ, ПЕРСПЕКТИВИ»

    15 жовтня 2020 року


     

      Бібліотекарі-краєзнавці долучилися до Всеукраїнської науково-практичної конференції  «Сучасні проблеми національно-культурної ідентичності: регіональний вимір»

     24-25 вересня 2020 року

    Були в числі організаторів телемосту «Поруч з І. П. Котляревським» між музеєм І. Котляревського та Полтавською обласною універсальною науковою бібліотекою імені І. П. Котляревського

    Дата проведення: 08.09.2020


    Виступили на науково-просвітницькій інтернет-конференції «Вічне слово Івана Котляревського» з нагоди 251-ї річниці від дня народження письменника 

    14 вересня 2020 р.



    Презентували бібліографічний покажчик до 125-річчя Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського

    29 вересня 2020 р.



     

    Взяли участь  у засіданні круглого столу «Сповнене народолюбством серце», присвяченого 175-річчю від дня народження Івана Білика (І.Я.Рудченка)

    10 вересня 2020 р.

    Крім вищеназваного, бібліотекарі провели інформаційну годину, присвячену Л. Вайнгорту

    Для студентів УМСА було провдено краєзнавчий урок "Визначні місця Полтави"


    Крім того, обслуговуємо читачів, надаємо довідки, консультації. 

    Бібліографування джерел -це взагалі щоденна поточна робота

    Готуємо декілька нових бібліографічних покажчиків....

    якось так...