Віртуальний бібліотечний марафон: до 300-річчя Г. Сковороди - 2

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського продовжує знайомство з творчістю письменників, які присвятили свої твори Григорію Савичу Сковороді.

До віртуального бібліотечного марафону "Мандрує світом його слава" долучилися колеги з Полтавської міської ЦБС Людмила Артюх, зав. бібліотекою-філіалом № 12 та Влада Рябуха, бібліотекарка бібліотеки-філіалу № 9.

У заході взяли участь ТЕТЯНА БРАЖНИК, менеджер Козельщинського культурно-освітнього осередку "Смарт-простір"; Тетяна Герман, бібліотекар Новосанжарської публічної бібілотеки;  Ірина Шелемба, завідуюча комунальним закладом "Публічна бібліотека ім. Ореста Левицького" Нехворощанської сільської територіальної громади. Окрема подяка колегам директору Валентині Орєховій та Наталії Гах, завідувачеві сектору культурно-просвітницької роботи Бібліотеки імені Михайла Жовтобрюха Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

Ще на початку 1930-х років український мислитель Дмитро Чижевський писав: «Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, - є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду...». Сьогодні число присвячених Сковороді праць в усьому світі уже давно перевалило за п'ять тисяч. І в тих працях - сила-силенна різних спостережень, присудів, тлумачень... Григорій Сковорода бентежить уми своєю глибиною та незбагненністю.
Постать Сковороди вивчали Іван Франко, Павло Тичина, Ліна Костенко. Василь Стус вважав Сковороду найкращим поетом України; Папа Римський Іван Павло ІІ цитував українського богослова: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, все мина, та не Бог, не любов». Василь Барка, чиїм життєвим кредо стали слова: "Світ мене спіймав, але не вдержав", - говоритиме про Сковороду як про "найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу".

А під добу українського Ренесансу 1920-х років Павло Тичина присвячує йому збірку «Замість сонетів і октав» та розпочинає роботу над поемою-симфонією «Сковорода», Микола Хвильовий називає його «великим українським філософом», Валер'ян Поліщук у «біографічно-ліричному» романі «Сковорода» показує філософа відважним мандрівником «у глибини духа», Максим Рильський у поезії «Китаїв» бачить Сковороду предтечею нового світу, Микола Зеров береться за переклади латиномовної сковородинської поезії, Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом «Сковорода»...
Дмитро Донцов присвятить останні дні свого життя праці над статтею "Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності" (прикінцева сторінка рукопису так і залишилася в його друкарській машинці).
Хочу розпочати з легендарної людини, яка нещодавно отримала найвищу нагороду у Франці - орден Почесного Легіону - Ліни Костенко.
У Ліни Василівни є вірш «Ой ні, ще рано думати про все…» – це розмова поетеси з Григорієм Сковородою.
 «Ой ні, ще рано думати про все…» Ліна Костенко
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що – ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить… доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорій Савич! – тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?
Он бачиш, хто сидить у тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
…Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. – Біда, – каже Григорій Савич. –
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнувся
від постаменту, та й підемо.
…От ми йдемо. Йдемо удвох, із ним.
Шепоче ліс: – Живе із кам’яним!
– Диви, дива! – дивується трава. –
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
…Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
Цим віршем Ліна Костенко оживлює постать мандрівного мудреця Григорія Сковороди, і лине з ним у мандрівку крізь час. Поетеса майстерно оперує словом, щоб віднайти незаперечну істину.

Павло Григорович Тичина. Він — переконаний сковородинець, серед його поем найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою значного обсягу. Писав її протягом чи не всього творчого життя - із початку 1920-х по 1940-й рік. Поема має великий розмір, широке коло персонажів і охоплює значну територію – від Києва до Лейпцига, де зустрічаються молодий Радищев і Гете. Також в процесі роботи письменник змінював і власну концепцію поеми, і трактування образу головного персонажа. Чому поет звернувся до образу мандрівного філософа? 1920-ті р. позначилися зростанням інтересу до постаті Сковороди та його філософії. Світ побачили декілька книг про життя і погляди Григорія Савича. У 1922 році в Україні широко відзначили 200-річчя з дня його народження. Для живих душею людей важливою була людяність Сковороди, для Тичини він – символ світової гармонії і оборонець справедливості. це те, про що мріяла більшість людей після страшних подій революції. Образ Сковороди став близьким поетові. Але він мав на меті не біографію філософа розказати, а віднайти історичні паралелі. Слід також відзначити, що Тичина звернувся до постаті Сковороди в нелегкий для себе період, коли перед ним постала проблема переосмислення власних життєвих поглядів.
Павло Тичина також присвятив Сковороді цикл поезій «Замість сонетів і октав» (1920).
ІСПИТ
Тільки що почали ми землю любить, взяли
Заступа в руки, холоші закачали…
– ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм
Скажіть: вони питають, чи
єсть у нас
Культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали
Крізь пенсне.
А навколо злидні – як гудина, як гич!
А навколо
Земля, столочена, руда…
Тут ходив Сковорода.

Антистрофа
Найглибший, найвеличніший і разом з
Тим
Найпростіший
зміст, укладений на
Двох-трьох
Нотах, – оце й є справжній гімн.
Без конкурсів, без нагород напишіть ви
сучасне
“Христос воскрес”. 1920
На продовження теми Тичини і Сковороди пропонуємо Вашій увазі вірш російською мовою київського поета Леоніда Кисельова.
Тычина и Сковорода
Проклятый век. Поэты в нем ютятся,
Как моль в пронафталиненном шкафу.
Уходят в сумасшествие, как в ссылку,
Как будто в эмиграцию уходят
В штукарство, в сумасбродство, в шутовство.
Он часто вспоминал Сковороду –
Голодного философа, поэта,
Который отказался стать столпом.
О чем он думал? Может быть, о том,
Что никакою дверью не закрыться
От мира, где давно проклятым ветром
Все двери к черту сорваны с петель?
Такой поэт бывает раз в сто лет,
И у него одна задача: выжить.
А век его за шиворот хватает
И тащит не на форум – на допрос,
На плахту, на костер, на гильотину.
И каждый нерв кричит, что быть беде.
Они в бессмертье встретятся.
Тычина
Прочтет свои стихи Сковороде. (1966)

Дмитро Павличко у своєму вірші «Сковорода» 1967 р. змалював мислителя, як мандрівного правдошукача, котрого не розуміє сите панство і котрий віддає свої сили просвітництву знедоленого люду. Разом з тим (і в цьому своєрідність павличкової інтерпретації), його Сковорода — це воїн, не усамітнений споглядальник сущого, а борець, нищитель схоластичних догм і будитель людської, національної гідності, який піднісся над своїм часом, його оманами та облудами, але не в гордині, а палкому прагненні прислужитися упосліджуваному народові.

СКОВОРОДА
Хвала і слава сонцеві і росам,
Що розсипають по мураві день.
Ганьба розледачілим малоросам,
Що не достукався до них Монтень.
А як прийшов у чорному жупані
Козацький син з чолом у небеса,
Вони його з маєтків і плебаній
Прогнали, як заразливого пса.
І, виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.
Де хата димом і добром зігріта,
Ставав у дверях, величав і сив,
Притулку для Платона й Демокріта
І хліба він, соромлячись, просив.
Збиралися статечно, як лелеки,
Навколо нього тихі мужики.
Він голови єпископські, як глеки,
Словами розбивав на черепки.
Не відшукати щастя для вітчизни,
Як в немочі проказній людський рід.
Він біблію, немов ріку пустизни,
Пересікав не раз уплав і вбрід.
Він риб шукав - знаходилися змії,
Чіплялися до рук і ніг вужі.
Святому сину покритки Марії
Пробачити не міг святої лжі.
Малого більший тузає й тусає -
Правдиве це і вічне, як трава.
А серце в серце гляне й замерзає:
Там звір лежить з обличчям божества.
Чи звіра брав мудрець на поворозку,
Чи бога брав мудрець на воловід?
Мала частинка світу в людськім мозку,
А в кожнім серці людськім - цілий світ.
Живем і помираєм ненароком.
Шукаєм правди, хоч вона страшна...
Над людством нахилявсь, як над потоком.
В якому видно воду аж до дна.

Неодноразово письменник, поет, перекладач, голова Українського фонду культури, Герой України Борис Ілліч Олійник у своїй творчості звертається до загальновідомого напису на могилі Г. Сковороди. Так, у ліричному зверненні «Зацний філософе Григорію Савичу» автор підкреслює цитату: Ми, звичайно, воздаємо Вам належне / За те, що зуміли втекти / в безмежне з буденного содому.

Зацний філософе Григорію Савичу (В миру — Сковорода),
Здрастуйте!
Ми, звичайно, воздаємо Вам належне
за те, що зуміли втекти
в безмежне з буденного содому.
(«Світ ловив мене, але не впіймав» — цитую. Забув, щоправда, з якого тому). Та зауважу при тому: добре було, батьку,
втікать із саквами, коли світ ганявся за Вами
...волами!
Але скажіть: як втекти чоловіку нашого, космічного, віку? Та ще оці кляті телефони:
дзвонять у всі дзвони, як на віче!..
Пробачте, що там за сміх? Ну, вже й молодь пішла,
чоловіче!
...Чи я щось не те сказав?

 

У 1976 році Б. Олійник створює ліричний цикл «Сковорода і світ», присвячений 250-літньому ювілею українського мислителя, складений із шести віршів. 

СКОВОРОДА І СВІТ
Цикл
До 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди
І. СЦЕНА
По сірих стернях втомлених полів,
В медовій тиші зрілого поліття
Гарбою за покорою волів
Рипіло вісімнадцяте століття.
Уже пороги вкрила сивина:
Пішли універсали на підметки.
Уже гоноровита старшина
Клейноди обміняла на маєтки.
Така задуха — вікна одчини!
Якби не сирівець —хоч до могили... Колишні рівні під мечем війни
Своїм хорунжим збіжжя молотили.
Гуляла по маєтках старшина!
Під чаркою хапалася за славу:
Таке, хоч у похід сурми, їй-право,
От тільки... де ті в чорта стремена?!
На ранок, обважнілі від спання,
Пожадно одсвіжалися з криниці.
І сухо торохтіли рахівниці,
Мов креймахи із-під копит коня.
Позиркували на сусідів тин:
«Хоч би теля... чи півня попід стріху».
Та все хвалили вдатну Розумиху, Що синові дала і брови, й чин.
—    Що — ти ж диви: сіряк із сіряків, А, певно, має чоловік кебету, Коли аж під крилом Єлизавети — Хе-хе... кахи... гніздечко звить зумів!
Жили.
Тини плодились, мов кролі.
І тепло так, і ситно.
От ще тільки, Аби не той... у чорнім, як шуліка, Що наступа на рідні мозолі,
Що не дає похрамувати всмак
І на похмілля виспаться в барлозі. То в глупу ніч сколошкає собак, Та костуром загрима на порозі:
—    Гей ви, погрязлі в смальці і гульбі, Ну, раз би чесно глянули на себе: Як недостойні праведного неба, Хоч землю не паскудьте по собі!..
То сяде край дороги, між дітьми, В уста солодкі поцілує флейту — І так воно заскімлить під грудьми Оте... забуте, що й згадати де там...
І запече щось схоже на журу, Якась тривога скинеться в задусі: Отак, бува, здригнуть домашні гуси, Коли з-під неба заголосить: «Кру!»
— І де він взявся, бий тебе громи! Чи ми найбільше завинили в світі? Ну, хай казки розповідає дітям. Але за що караємося ми?!
Безсмертний обивателю, агов!
Ти не такий простак, як дехто дума: Побивши диваків камінням глуму, Ти згодом їх чіпляв до корогов,
І вчив нащадків:
— Поклоняйтесь небу, По наших... славних вивіряйте путь... — Бо добре знав: як підуть діти в тебе, То першого ж тебе камінням заклюють.
II. ВИХІД
Межа росла. Народ косив і сіяв.
Ревли воли. Хрестилися млини.
В шкапових чоботях ішов чудний месія, 

Розхитуючи костуром тини.
Варили борщ і затірку Чорнухи.
На сонці вигрівалися коти.
Собаки ледь підводили хвости,
Ліниво позираючи на мухи.
Так пахло погребом Середньовіччя,
 Якого не торкнувся Ренесанс,
Що, аби й мамонт трапився на вічі,
Ніхто б в Європі не подивувавсь.
В оцім спекотнім полудні без руху,
Коли в криницях позіха вода,
Розсунувши плечем малі Чорнухи,
 В будучину ішов Сковорода.
Біля воріт стояв похило Сава.
У пилюзі купались горобці...
А світ уже читав грядущу славу
Крізь грань сльози на маминій щоці.

III. ДІЯ
Покіль народ стирав солоний піт,
Поки там землячок Олекса Розум
(І повезе ж людині: фаворит!) 

Припудрював сентиментальні сльози
(«Ах, як співає малоруський рід!»),
Покіль гукали дзвони мідночолі,
Що в гості йде цариця молода, —
У братській школі
на старім Подолі
Себе ліпив Грицько Сковорода.
В келійній тиші шепотіли пера,
Спливав пісок в годинниках і мер.
І наслухав замислений Коперник
Високу музику небесних сфер.
Літа гатили копитами в брук,
Життя пливло від Удаю до Стіксу:
В ту мить, як Галілей себе одрікся, Кинджал заносив непохитний Брут...
Він світом жив.
Чолом здолавши стелю, Ставав одною із вселенських гір.
Його ще згодом заберуть в капелу — Всолоджувати августійший двір.
Ще намагатиметься фаворит,
Упавши в малоруські сентименти,
Зманити земляка у позументи,
Але його не упіймає світ!
Бо знав: що нижче нахиляє спину
Твій рід під каменем тяжких турбот,
То вище право падає на сина:
Відстояти перед людьми народ.
IV. РИМ
Одного дня притихне вічний Рим, Коли в його праісторичну браму Увійде з небагатими саквами Припалий пилом дивний пілігрим.
За ним, смагу зітерши на губах, Бочком протиснуться дядьки чубаті.
І кожен чемно здійме бриль крислатий На ганку міста о семи горбах.
І вийде їм назустріч гордий Рим,
І з подивом оступиться гординя, Коли на чистій, мов сльоза, латині До нього заговорить пілігрим:
— Поети! Мудреці — мудріші змія!
Не поминайте нашого коша.
Це — мій народ.
Покіль він жне і сіє —
Я говорю. В устах — його душа.
Вергілію, Таціте і Сенеко!
Прийдіте,
Обніміть моїх батьків.
Я відчуваю день той недалеко, Коли мій рід промовить до віків.
Його мовчання — золота криниця. Я — тільки посланець його коша. Він ще запросить вас, безсмертні до світлиці,
О, ви ще взнаєте, яка в нього душа!
При Колізеї, мов при повній чаші, Стояли вище хмар і журавлів,
І золотіли тоги, патріарші
Від сяєва чорнухинських брилів.
V. ІНТЕРМЕЦО
Тяглись повільно в сутінках підводи Чумацьким шляхом млявої доби.
А він ішов. А він народ підводив
На рівень його ж власної судьби.
Минають дні, і почесті, і слава,
Спада кохання нерозквітлий цвіт.
І тихо тужить ластівка чорнява
Йому услід вже, мабуть, двісті літ.
Він усміхнеться м’яко і печально,
Він прошепоче лагідно: «Прости.
Я повернусь в неділю у клечальну,
Коли...
зумію до народу дорости».
Іде. І сяє на погожу днину
Пшеничний бриль довкруг його чола.
І золотіє на старій свитині Безсмертна у трудах своїх бджола.
VI. УТВЕРДЖЕННЯ
Іще над ієрогліфами світ
Схилявсь, як неук, над новим каноном,
Та вже з’явивсь в родині Шампольйонів Отой, що вирве тайну в пірамід.
Ще не було Чорнух ані Полтави,
Батий ще не збирав свою орду, —
Та вже слов’янство здобулось на право: Подарувати нам Сковороду.
Ніщо ніколи не минає марно:
Ще тільки-но збиралося на світ, Та вже давно дозрів шляхетний мармур,
В який ім’я його вкарбує світ.
Хай ляже на могилі незабутній
Простий вінок... ромашка і чебрець.
Але хіба він формою в майбутнім
Не нагадає дантівський вінець?

300-літтю нашого земляка відома українська поетеса Наталія Дзюбенко-Мейс присвятила книгу "Сковорода. Поеми, балади, цикли". Відкриває збірку поема про наш український перворозум - Григорія Савича Сковороду.
Двадцять перше століття…
Війна. Ковідне жахіття.
А він все мандрує розгойданим світом
Крізь часу пекельні льоди,
Людськими стежками ще він бурлакує,
Здається митарства розтягнені всує
Предвічного Сковороди…

Презентація видання Ю. Коцегуба "Маловідома Новосанжарщина"

 

20 липня відбулася презентація краєзнавчого видання «Маловідома Новосанжарщина» Юрія Коцегуба. Книга вийшла у видавництві «Дивосвіт» цього року. Книга розповідає про маловідомі сторінки з минулого Нових Санжар. Видання розраховане на широку аудиторію – краєзнавців, учителів, студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України.
Юрій Коцегуб вивчає історію України та своєї малої Батьківщини, зокрема, історичні події на Новосанжарщині, досліджує сторінки життя видатних уродженців краю, невідомі пам'ятки історії і культури. 

 

У заході взяли участь: Ганна Петрівна Грибан, директор видавництва «Дивосвіт»; 

Ірина Миколаївна Петренко, доктор історичних наук, професорка і завідувач кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі» (онлайн).
Чудовий музичний дарунок отримали від бандуриста Назара Божинського.

 

Перший тираж книги невеликий - всього 50 примірників. З виданням можна ознайомитись у Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського та у Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського.

Інформація про презентацію розміщена також на сайті ЗМІСТ

 

 

Презентація книги Юрія Коцегуба "Маловідома Новосанжарщина"

 

Дорогі друзі, наш відділ краєзнавства запрошує на презентацію краєзнавчого доробку Юрія Коцегуба

Чекаємо 20 липня о 13-00 год!

Всі бажаючі зможуть також підключитися до нас за посиланням в зумі https://us02web.zoom.us/j/83999808331

 

 

Віртуальний марафон до 300-річчя від дня народження Г.С. Сковороди розпочато!

Дорогі друзі, шановні читачі, сьогодні відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського і бібліотека-філіал 4 Полтавської МЦБС разом з моєю колегою Ганною Панютою розпочинають віртуальний бібліотечний марафон до 300-річчя Г. С. Сковороди «Мандрує світом його слава». Чернець без ряси, мандрівник, самітник. За способом мислення – філософ, богослов, містик. За способом діяння – учитель, письменник, проповідник, «мандрівний університет». Жив по садках, монастирях, пасіках, де міг справді відчути, як тихо збігає час, де мав нагоду влаштувати своє життя за порадами здорового глузду, згідно із заповідями Христа.
Пам’ять Григорія Сковороди вшановують повсюди: від архітектури до нумізматики. Ім’ям письменника названо село на Харківщині та багато вулиць по всій Україні. Про життя філософа нагадують меморіальні дошки та навіть ботанічні пам’ятки.
Не обійшли своєю увагою непересічну постать Сковороди художники та письменники. Сьогодні ми хочемо познайомити вас з творчістю поетів Полтавщини, які присвятили свої віршовані твори Григорію Савичу Сковороді.
Почнемо знайомство у зворотній хронології. Тобто від поетів нашого часу до поетів сучасників Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Котляревського. 

Письменник, літературознавець, журналіст, критик, публіцист Микола Васильович Костенко (1939-2016) добре відомий багатьом з нас. Народився на Лубенщині. Він був головним редактором антології полтавських літераторів ХХ століття «Калинове гроно». Микола Костенко - автор численних, поетичних, прозових та публіцистичних творів. Хочемо порадити книгу М. Костенка "Старе вино" (Полтава, 2006), у якій, зокрема, вміщено вірш, присвячений мандрівному філософу «Для чого світ ловив?»

Микола Костенко
Для чого світ ловив?
«У русі головне – це супокій», -
Сковорода казав колись по втомі.
Він спокій мав у тім Небеснім Домі,
Де висіявсь під вікнами кукіль.

Вузлом шляхи мандрівні заплелись,
Де босі ноги мудреця ступали,
А серце в пилюзі страждань скупалось,
Бо душу вберегла Господня вись…

Та хоч би слово десь про коліїв,
Про гайдамак, про помсту та образи!..
В саду пісень божественних щоразу
Хтось голос крав гримучих солов’їв.

І світ ловив – сердешний, не спіймав…
А що було? Які його уроки?
У єресі біблійній – той же спокій,
Гнів серця – аритмії справ нема.

Пройшов, як тінь архангела в пітьмі,
Зісохлась мисль збунтовано-негрізна…
Він – геній, що несе рятунок пізно.
А ми – самі. Давним-давно самі.

Федір Захарович Гарін. Поет, перекладач. У поезіях Гаріна – оптимізм, сковородинівський потяг до мандрів і простого життя, любов до людей праці, природи рідного краю. І збірка поезій, у якій надруковано вірш, присвячений Г. Сковороді, має назву «І знову в дорогу» (Харків, 1979).

Мандрує світом його слава
Жить міг би затишно, буденно,
Буть ситим, гроші мать легкі.
А він – філософ і учений –
Подавсь туди, де бідаки.
Читав Горація. Спінозу,
Знав грецьку мову і латинь,
І все життя провів в дорозі
Із думами про світло й тінь.
В селянській простій одежині
Пізнав поет Сковорода,
Як вітер тужно, лебедино
В просторах степових рида.
Найдальші змірявши дороги,
Він, що у серці правду ніс,
Вслухався в темінь сіл убогих
І у псаломний скрип коліс.
Нехай за смілість й гостру вдачу
Його назвали диваком.
Було йому нестерпно бачить,
Як пан знущавсь над кріпаком.
Це він у ті часи злиденні
Казав: «Скорбить душа мені».
І вірив сонячно, пісенно,
Що надійдуть щасливі дні.
Боровсь, а не чекав приходу,
І сад пісень своїх створив.
І не виходив із народу,
А з ним, його стражданням жив.

Микола Філянський (1873-1938) познайомився з творчістю Г. Сковороди, коли йому виповнився 21 рік. Відтоді він перейнявся ідеями філософа, його поглядами на світ і природу. Інтерес у поета до Сковороди не пропадав до кінця життя. Відомий факт, що Микола Філянський готував навіть збірку Г. Сковороди в перекладах на сучасну українську мову. Але на жаль його робота не збереглася.
«Mecum porto» (З собою ношу (лат.))
Всяк час стоїть передо мною:
Іде тихенькою ходою,
Високе чоло, постать горда,
Сопілка, том чийсь - mecum porto.
В його руці дорожній кий –
СвідОк єдиний дум і мрій,
І пісня рідная в устах,
І пил сандалій – вічний шлях.
Ще за мої юнацькі дні,
Як став він перше при мені,
Чийсь голос тихий, голос ясний
Сказав про образ той прекрасний:
«То привид, що зникає враз,
Як тільки зірне будня час.
Один із тих, хто на хвилину
До нас спускається в долину,
Щоб нам явити серця мир
І вічну радість дальніх гір…
То смертний ворог суєти,
Життям чиїм так мариш ти:
Не пізнаєш Сковороди?»

Микола Григорович Філянський з’явився на світ 19 грудня 1873 року в селі Попівка (нині Миргородського району. Перша збірка поезій під назвою “Лірика. Том І”, а ще через п’ять років – “Calendarium. Том ІІ”. Оці перші проби пера виявилися, відверто кажучи, не дуже вдалими. Відомо, що Михайло Коцюбинський написав розгромну рецензію, де були такі слова: “Будемо мати надію, що в день останнього суду Господь Бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів”. Але Микола Філянський не полишив займатися поетичною творчістю, поступово покращував свій стиль, публікувався в українській пресі. Коли вибухнула революція та було проголошено Українську Народну Республіку, Микола Філянський повернувся на Батьківщину.
Але настали страшні часи сталінського терору. Микола Філянський з його невичерпною любов’ю до України та її старовини, символістською поезією та музейною діяльністю зовсім не вписувався в прокрустове ложе співців “соціалістичного будівництва” та “щасливого комуністичного майбутнього”. 11 жовтня 1937 року енкаведисти влаштували трус у його помешканні в Запоріжжі та заарештували поета. Йому інкримінували типову для тих часів річ: причетність до контрреволюційної антирадянської диверсійно-терористичної організації – причому, протягом довгих 11 років. Участь в пошукових експедиціях була кваліфікована як виконання розвідницького завдання, отриманого від німецької розвідки. Покарання за такий “злочин” передбачалося одне – смертна кара. Вже 12 січня 1938 року Миколу Філянського розстріляли в Києві. Місце його поховання донині невідоме.
Серед творчого доробку поета, етнографа Павла Павловича Білецького-Носенка помітне місце посідають байки. Білецький-Носенко народився далекого 1774 року у Прилуках колишньої Полтавської губернії. Зокрема, є дві, присвячені цьогорічному ювілярові – Григорію Савичу. Байка «Сковорода» за визначенням українського літературознавця Павла Попова, є своєрідним гумористичним літературним портретом українського філософа.
Сковорода
Давно у нас на Україні
Жив добрий філософ Сковорода;
В його була розумній борода,
Чим в десяти панів підголені чуприни.
Хоч вітром мав набитую кишень,
Ні гадки ні о чім, веселий цілий день,
З свистілкой, з книгою,
Що біг надав, - все радий,
Свободний, ніби птах, сміється на весь ріт,
Що люди між собой гризуться, мов ті гади.
Що ж мав би він робить?..
Скажених сих мирить?
Хай дідько візьметься сам з пугой те змайстрить!
Колись проміж панів побачив свару, злість,
Несвітськії позви, неситую користь, -
Він кучму нахопив та вдрав у гай, сховався
Да там на самоті до вмори реготався.
«Се сміх на самоті напав Сковороду, -
Хтось нахопившийся з панів його питався. –
Чи се ж із глуздом до ладу?»
«Еге! – одповіда. Того я регочусь,
Що люд із глуздом не з’єднався,
Хіба їх із’єдна сам дідько да примус!»

Вірші звучали у виконанні Ганни Панюти, Світлани Конюшенко, Лариси Лисенко, Марини Федорової. Байку Г. Сковороди декламувала Вероніка Левицька.  

Хочемо звернути вашу увагу, що можна використовувати хештег #мій_Сковорода і робити відеозаписи з творами як самого Григорія Савича, так і про нього. Долучайтесь до святкування ювілею! Хочемо порекомендувати книжку «Сковорода від А до Я» з серії абеток-енциклопедій для родинного читання, яку можна запитати у бібліотеці на Європейській, 141.
Приєднуйтесь до нас наступного разу. Орієнтовно наш марафон відбудеться 27 липня. Про час повідомимо додатково. Ми з Ганною Володимирівною дякуємо всім за участь у нашому бібліотечному марафоні, присвяченому 300-річчю від дня народження Г. С. Сковороди.
Миру нам!!!

Презентація монографії В. Бичко-Токового

 У дні війни стає очевидним, до якої міри ми всі залежимо — не лише від самовідданих воїнів на передовій, а й від тих, хто перебуває так би мовити на культурному фронті, хто робить нашу країну змістовною, цікавою, привабливою, перспективною. Власне, культура — це все те, що протистоїть хаосу й забуттю. 

Тому 6 липня бібліотекарі відділу краєзнавства організували та провели презентацію монографії Віталія Юрійовича Бичко-Токового. Народився у смт Нові Санжари, на Полтавщині. Історик, громадсько-політичний діяч. Презентована книга - це друга наукова праця, присвячена історичній Новосанжарщині, а саме ветеранам Великої війни, які були вихідцями з Клюсово-Зачепилівської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (перша книга присвячена ветеранам Новосанжарської волості Кобеляцького повіту).
Автор здійснив пошук, ідентифікацію, систематизацію та узагальнення даних, котрі стосуються долі учасників Великої війни 1914–1918 рр. Вперше публікуються архівні матеріали як українських, так і російських архівів, котрі були зібрані дослідником, розшифровані та перекладені з російської на українську мову, спогади родичів, матеріали з особистого архіву дослідника. 

Книга розрахована на велике коло читачів: як родичів учасників ВВ, так і жителів містечка та регіону, а також викладачів, студентів-істориків, краєзнавців та всіх тих, хто цікавиться історією рідного краю. 

Наостанок відзначимо, що суспільство може бути зрілим тоді, коли буде становити не безлику масу, а буде складатися із особистостей. А особистостями ми будемо тоді, коли знатимемо свою історію. Лише за таких умов ми не поринемо в полон тиранії та деспотизму. Всім миру!!!

Під завісою імен (псевдоніми полтавських письменників)

Псевдонім – це прибране ім'я, прізвище або авторський знак, яким користується письменник, журналіст, актор і т. ін. замість власного прізвища. (Великий тлумачний словник сучасної української мови (К., 2004))

Що приховують у собі псевдоніми письменників, літературознавців, громадських діячів та яка історія їх виникнення? З давніх-давен в культурах різних народів світу зустрічається значна кількість художніх, мистецьких, публіцистичних творів, справжнє авторство яких навмисно приховане. Існує чотири головні форми прикриття авторства: псевдоніми, аноніми, містифікації і плагіати. З усіх названих форм найширше були і є псевдоніми.
Літературознавець Олексій Іванович Дей, укладаючи «Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ–ХХ)» (К., 1969) [книжка є у фонді Полтавської наукової бібліотеки] зазначає, що українські письменники користувалися псевдонімами з ХVІ століття. А вже у ХVІІ столітті починається систематичне збирання псевдонімів та перші дослідження, аж поки вони не стали своєрідною галуззю бібліографії.
Хоча саме поняття псевдонім з’явилося ще в античні часи. Так, у стародавній Греції маскувалися перед сучасниками комедіограф Арістофан (називав свої твори іменами поетів Філоніда і Калістрата) та історик Ксенофонт (виступав під псевдо Фемістоген). Історик Тацит зазначав, що авторів, котрі писали сатири на римських імператорів Тіберія, Нерона, Калігулу, скидали зі скелі або ж душили у в’язниці...
У добу рукописної книги анонімні й псевдонімні твори переважали над тими, що були підписані справжніми іменами. З виникненням друкарства вживання псевдонімів стає ще ширшим. Письменники, актори, публіцисти, художники, вчені вдаються до псевдонімів, виходячи з певних політичних чи етичних міркувань.
В епоху Відродження виступати під псевдонімом стає досить популярним, навіть модним. Наприклад, Вольтер мав понад півтораста псевдонімів. Надмірне захоплення псевдонімами покритикував у 1894 році Осип Маковей в одному зі своїх фейлетонів, наголошуючи, що для письменника досить одного-двох псевдонімів. Коли ж їх є до шістнадцяти, як, скажімо, їх мав Панько Куліш, то це не робить честі ні авторові, ні читачеві.
У ХІХ та на початку ХХ століття псевдоніми ставали ефективним засобом обійти цензуру, уникнути урядових переслідувань, інколи це було просто життєвою необхідністю.
У минулому вигаданими літературними іменами користувалися насамперед жінки. До ХХ століття у багатьох європейських країнах існували закони, за якими суспільно-економічна діяльність жінок була можлива тільки з дозволу їхніх чоловіків. «Жорж Санд» (Амандина Аврора Люсиль Дюпен) та «Джордж Еліот» (Мері Енн Еванс) захищали свою письменницьку свободу під чоловічими псевдонімами.
Але давайте повернемось на Полтавщину. Повірте, наш край дуже багатий на талановитих особистостей. Та не завжди ці люди могли писати чи навіть говорити вголос про те, що їх хвилює. Саме про багатьох з них йтиме мова на виставці у відділі краєзнавства «Під завісою імен» (псевдоніми письменників Полтавщини). Ми впевнені, дорогі читачі, що ці імена знайомі для більшості, але для декого, можливо, представлена інформація стане справжнім відкриттям.
«Українці полюбляють рідні топонімічні псевдоніми: Хорольський, Полтава, Ворскла, Керч, – писав літературознавець Ігор Качуровський, – тож певним дисонансом до них, ніби викликом: «а я – інакший», звучить «Ізарський», від «чужого» гідроніму – річки Ізар, що тече через Мюнхен». Саме тут, у столиці Баварії, молодий прозаїк Олексій Мальченко, під псевдо Олекса Ізарський, увійшов у коло письменників української діаспори. Він народився 30 серпня 1919 року в Полтаві в інтелігентній національно-свідомій сім’ї, яка дивом уникла політичних репресій в роки сталінських «чисток». Дитинство провів у селі Карлівка: там його дід Андрій працював помічником правителя маєтку Меклінбург-Стрілецьких пана Шейдемана. А бабуся Олексія була дружкою на весіллі Ольги Шейдеман з Панасом Рудченком. (Джерело: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/v-poltavi-narodyvsya-izarom-osvyatyvsya/)

Василя Барку (справжнє ім’я Василь Костянтинович Очерет) – видатного письменника-модерніста, двічі представленого до Нобелівської премії – Україна відкрила для себе тільки після здобуття незалежності, - читаємо у книзі краєзнавчих нарисів Ігоря та Валерія Козюр «Історичні силуети». Нині в Полтаві на його честь перейменували одну з вулиць. Народився Василь Барка 1908 року у селі Солониця Лубенського району у родині реєстрового козака. Залишившись у роки Другої світової війни на чужині, письменник переймався долею родини, яка була в Україні, та намагався оберігати її. Про це свідчить його ініціатива взяти аж два псевдоніми (інший менш відомий – Іван Вершина), аби тільки родина була у безпеці. Псевдонім Барка обрав собі, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»).

Давню славу древнього міста Лубни примножив статський радник, краєзнавець, фольклорист, етнограф і педагог Матвій Терентійович Номис (справжнє прізвище Симонов). Він почав використовувати псевдонім з 1858 року. Друкувавася в журналах і альманахах. За ініціативою М. Номиса був створений перший на Полтавщині навчальний музей краєзнавчого спрямування. Він мав рукописи царських указів, гетьманські універсали, унікальні книги. Бібліотека налічувала близько двох тисяч примірників та тридцяти невиданих рукописів. Його збірка «Українські прислів’я і приказки» (1861) вийшла під псевдонімом М. Номис, містить понад 14,5 тисяч приказок і загадок.

Одним із найвідоміших українських письменників ХХ століття і, мабуть, найбільш прочитаним і визнаним в Україні письменником діаспори є Іван Багряний. Народився Іван Павлович Лозов’ягін на історичній Полтавщині 1906 року в сім’ї охтирського муляра Павла Лозов’яги. У шестирічному віці пішов до школи. Почав складати вірші, згодом був редактором журналу. У1924 році вирішив стати письменником, увійшов до складу Охтирської філії спілки «Плуг», був її секретарем. Видає власними силами книжку новел «Чорні силуети», сам ілюструє її. Це був перший самвидав в умовах тоталітарного режиму. Псевдонім «І. Полярний» засвідчив: вісімнадцятирічний автор стоїть на позиціях, протилежних більшовизму. У 1926 році у київському журналі «Глобус» з’явився вірш «В місто», підписаний новим псевдонімом – Багряний, - під цим прізвищем письменник став відомий усьому світові. Епіграфом до знаменитого роману «Сад Гестиманський» Іван Багряний узяв слова Христа: «Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!» Та не оминула його хвиля нещасть, які випали на долю українців. Адже хоч він і народився та провів більшість життя в Україні, його основні твори публікувались і прославилися вже за кордоном. А на батьківщину вони повернулися тільки після проголошення незалежності. Псевдонім «Багряний» обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового — в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання.

Оксана Дмитрівна Соловей – перекладач, критик, етнограф – народилася у місті Полтава у 1919 році. Мала псевдоніми Марія Шаруда, Ольга С. У 1943 році емігрувала до Німеччини, потім до США. Співпрацювала з радіостанціями «Голос Америки», «Свобода». Перекладала з англійської та української мов. З 1991 р. – член Американської асоціації україністів.

Дмитро Васильович Нитченко – педагог, видавець, поет, літературний і громадський діяч. Народився у містечку Зіньків 1905 року. Перший вірш «Ранок» написав у 15-річному віці. Друкувався у журналах «Жовтеня», «Червоні квіти», «Молодий більшовик». Свої твори підписував Дмитро Чуб або Остап Зірчастий. Це були переважно ліричні вірші, пригодницькі оповідання. Літературознавець С. Підкова в дружньому шаржі говорить, що псевдо Чуб письменник узяв від того, що носив довгу чуприну. «Я часто доходив до розпуки: як це зрозуміти, що я на своїй рідній землі став зайвою людиною? Різні чужонаціональні зайди мають працю, чудові помешкання, добре живуть.., а я півголий, ледве маю, в що одягтися…» - гіркі спомини змусили Дмитра Нитченка у 1943 році емігрувати спочатку до Німеччини, а у 1949 році він з родиною переїхав до Австралії. У 1982 році побачила світ його книжка «У дзеркалі життя й літератури», в якій автор публікує розвідки про українських письменників сучасності – В. Симоненка, Л. Костенко, Остапа Вишню.

Чи не єдиний випадок в історії нашого міста, коли громадськість Полтави добре знала ім’я Панаса Мирного (Опанас Мирний, Мирний П. – інші псевдоніми), але поліція ніяк не могла прив’язати його до Панаса Рудченка. На походження його відомого прізвища, можливо, вплинуло місто, де народився письменник, – Миргород. У його метриці було написано відразу два прізвища: Мирний і в дужках Рудченко, але практично до самої смерті, крім близьких йому людей, ніхто не знав про те, що Рудченко і Мирний – це одна людина.

Цікавою є історія з п’єсою Панаса Мирного «Лимерівна». Рукопис п’єси автор підніс Марії Заньковецькій, коли трупа Садовського виступала в Полтаві. Марія Костянтинівна загорілася бажанням зіграти головну героїню, отож родич посприяв провести рукопис через театральну цензуру. І вже 1891 року «Лимерівну» давали у Курську. На прем’єру автор приїхати не зміг. Зате весною 1892 року трупа Садовського виступала в Полтаві, і Панас Мирний був на виставі. Глядачі захоплено вітали артистів, лунали вигуки: «Автора! Автора!» І Панас Якович сам не зрозумів, як це сталося, але забув про своє слово не розголошувати псевдонім, вийшов на сцену під щирі овації. Так полтавці зрозуміли, що Панас Мирний і колезький радник Панас Рудченко – одна і та ж особа, автор талановитої п’єси. І ось, незважаючи на те, що псевдонім Панаса Мирного було розкрито, поліція ще у 1915 році розшукувала якогось Рудгана чи Рудчана (Мирного), котрий писав антиурядові твори. Панас Якович працював на той час у казенній палаті дійсним статським радником, що прирівнювалося до генеральського звання, і йому полтавський поліцмейстер надсилав відношення: «...Чи немає серед службовців дорученої вам установи людини, котра під псевдонімом Панаса Мирного дозволяє собі писати зловмисні революційні твори?»
Остап Вишня – псевдонім Павла Губенка. Чому саме Вишня? Ніхто не знає, мабуть, просто сподобалось таке поєднання слів: тепле, українське, і аж посміхнутися хочеться. Принаймні, так пояснює походження псевдоніма внучка письменника. Ще існує такий варіант: «Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути».

Відомий на увесь світ Микола Гоголь теж видав свою першу книжку «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» під псевдонімом Пасічник Рудий Панько. 

Письменник Феодосій Роговий інколи підписувався, коли ще працював у газеті "Комсомолець Полтавщини" - "Юрко Маківка".
Нижче пропонуємо ознайомитися з псевдонімами видатних земляків, а для більш детального вивчення запрошуємо після карантину до відділу краєзнавства. Виставка діятиме до кінця серпня 2020 року.
Наталка Волошка – Наталка Лівицька-Холодна
Леонід Глібов – Г. Л., Г-в., Л.; Боровіковський, Дід Кенира, Дідусь Кенир, Капитан Бониван, Проостодушный
Юрій Городянин-Лісовський – Юрій Горліс-Горський
Євген Гребінка – Гр., Е., Гребенкин Е., Пирятинець
Анатолій Дімаров – Андрієнко Д.
Павло Загребельний – Архипенко П., Довгань, Чумаченко, П.
Микола Зеров – М. Е., М. З.-В., З-ров, М., M. Z.
Михайло Зеров – Михайло Орест
Дмитро Іваненко – Неп-щий, Непомнящий, Іван, Попович, Д., Ариэль.
Василь Королів – Диканський, Підстаркуватий, Подорожний, Старий, Василь Старий, Amator
Ольга Косач – Олена Пчілка, П-ка, О., бабуся Олена, Колодяжинська, Кочубеївна, Хтось
Петро Ротач – П. Р., Пет. Ро, Петро Самотній, Дмитренко П.

Володимир Сиченко – Володимир Малик
Григорій Сковорода – Варсава Григорій, Мейнгардт Даниил.
Юрій Тимошенко - Тарапунька
Додамо наостанок, що деякі наші сучасники теж мають псевдоніми. Так, відомий письменник Сергій Осока має прізвище Нечитайло, а краєзнавець Тарас Пустовіт підписує інколи свої статті Тарас Серпневий, можливо, тому, що народився у серпні?