Видатні родини Полтавщини (Ж)

ЖИВОТОВСЬКІ
Реєстр Війська Запорізького фіксує імена кількох козаків на прізвище Животовський у Веприцькій, Гадяцькій і Рашівській  сотнях Полтавського полку. Не виключено, що з тих країв походив військовий і державний діяч періоду Руїни, миргородський полковник Павло Животовський. Перша документальна згадка про нього міститься у Реєстрі Війська запорізького 1649 р., де він значиться як реєстровий козак Чигиринського полку.
П. Животовський був гадяцьким полковим сотником, пізніше миргородським полковником.  1664 р. очолював оборону м. Глухова від польських військ. 1678 р. призначений наказним гетьманом, командував козацькою залогою в м. Чигирині  під час другої облоги міста турецько-татарською армією. Це ім’я із славетної когорти миргородських козацьких полковників ще чекає свого повного повернення із забуття.
Нащадок наказного гетьмана Павла Гавриловича Животовського Олександр Осипович Животовський був випускником Полтавської першої чоловічої гімназії. Служив в Одеському будівельному комітеті. Був чиновником для особливих доручень Кременчуцької комісарської комісії. Працював в управлінні акцизних зборів Грозненської губернії, мав чин статського радника.

ЖУЧЕНКИ
Давній козацько-старшинський, згодом дворянський рід. Засновником вважається Іван Жук, який жив у першій половині ХVII ст. Його дочка Олександра Іванівна була ігуменею Будищенського жіночого монастиря. Син – Федір Іванович – полтавський полковник. Уперше обраний на посаду після трагічної загибелі М. Пушкаря. М. Костомаров про нього писав: «…полтавский полковник Федор Жученко явился тогда главным коноводом против Москвы… Местечка и села Полтавского полка вооружились… открыто об’явили себя против царя. Украинцы хватали московських ратних людей и бросали в воду». За спротив російському царю і прихильність до Юрія Хмельницького  Ф. Жученко позбувся полковницького чину. Кілька разів він знову очолював Полтавський полк за часів гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи.
Востаннє він був позбавлений посади у зв’язку з повстанням Петрика.  Та навіть після остаточного усунення з полковництва він ще довго зберігав вплив на державницьке життя Гетьманщини, зокрема через своїх родичів у козацькій старшині В. Кочубея та І. Іскру. Одна з його дочок Любов Федорівна була дружиною В. Кочубея, а друга – Параска - дружиною полтавського полковника І. Іскри.
Серед володінь Ф. Жученка було с. Жуки. Для Покровського храму с. Жуків Жученко пожертвував дзвін. Зараз він зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї, на дзвоні розміщено герб Ф. Жученка і напис: «Отменил сей звон раб Божий Федор Иванов за отпущение грехов своїх до села Жуков до храму Покрові Пресвятія Богородиці».
Нащадком роду по чоловічій лінії був племінник Ф. Жученка Петро Тимофійович – полтавський полковий сотник та наказний полковник.
Гілка роду, що вела початок від старшого онука П. Жученка, священика Григорія Яковича, стала зватися Жуковськими.

Занурення в історію

"Вивчайте історію, бо у ній усе має звичку повторюватись" (М. Грушевський).
Бібліотекарі відділу краєзнавства більше 20 років слідують цій пораді. У фонді бібліотеки знайшли цінну книжечку. Її цінність полягає по-перше, в тому, що це видання нашої бібліотеки за 1960 рік, а по-друге, що там міститься дві статті з історії бібліотечної справи.
У першій статті йдеться про роботу Карлівської районної бібліотеки, а у другій - про роботу Кременчуцької міської бібліотеки № 2.

ОЛЕКСІЇ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

З терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців, які своїм розумом, умінням, творіннями рук звеличили благословенну полтавську землю. Їх об’єднує любов до Батьківщини та... у даному випадку... ім’я - Олексій. Олексій у перекладі з давньогрецької означає «захисник», «помічник». Він завжди прагне до досконалості й домагається успіхів у будь-якій справі - виробництві, науці, спорті, бізнесі, літературі. У відділі краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського розгорнута книжкова виставка «Олексій, чоловік Божий, зиму нанівець зводить», що розповідає про видатних Олексіїв, які народилися чи перебували на Полтавщині та своєю працею прославили її. Виставка підготовлена до свята – Дня святого Олексія (30 березня).

Отже, перший генерал-губернатор міста Полтави – князь Олексій Борисович Куракін. За 6 років правління зробив для краю чимало добрих справ: навів порядок у діяльності судових інституцій; домігся відкриття казенних лікарень, аптек, богаділень, пологових приютів; вперше запровадив щеплення від віспи; сприяв заснуванню навчальних закладів; надавав позички для приватного будівництва; облаштовував ботанічні й міські сади. О. Куракіну належала ідея створення нового центру Полтави, реалізована його наступниками. Не без гордості за зроблене князь писав брату: «...вы не скажете, что я дремлю, мой друг, не правда ли?». Свідок діяльності генерал-губернатора І. П. Котляревський присвятив йому оду «Пісня на Новий 1805 год Пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», у якій він хвалив князя за працелюбність.

Видатний теоретик та практик фізкультурного руху зі світовим ім'ям Олексій Дмитрович Бутовський народився у с. П’ятигірці Лубенського повіту. Він був членом першого складу і одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету та сучасного Олімпійського руху. Викладач Полтавського кадетського корпусу. Наукова спадщина Бутовського становить близько 70 праць.

Один з провідних романістів української еміграції - Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко) народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці (тепер Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського), яким керував письменник Пилип Капельгородський. Власне, він перший і звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка. У 1942 році в окупованiй Полтавi почав писати повiсть «Ранок», завершену в 1943 р. в Кам’янець-Подiльському i видану в 1963 р. в Мюнхенi. Восени 1943 р. разом з батьками вирушив на Захiд. В повоєнний час сiм’я жила у Дiссенi та Мюнхенi. Пiсля смертi батька наприкiнцi 40-х з матiр’ю та братом переїхав до Америки, осiвши у місті Клiвлендi. Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися виключно за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника

Олексій Федотович Коломієць (народ. у с. Харківці Лохвицького р-ну) – видатний драматург, лауреат Шевченківської премії 1977 року. Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота вистава!

Почесний громадянин Кобеляцького району Олексій Іванович Кулик народився у с. Кунівка Кобеляцького району. Олексій Іванович був директором музею літератури та мистецтва (у 2013 році Музею присвоєно ім’я О. І. Кулика). Все своє життя він присвятив збору історичних пам’яток про свій край, відображав побачене і почуте на папері та фото.

Серед сучасників варто назвати ім’я полтавського видавця, колекціонера і мецената Олексія Миколайовича Петренка (народився у с. Лихачівка Котелевського р-ну). Фундатор гільдії колекціонерів Полтавщини «Спадщина». Директор видавництва «АСМІ». Саме за ініціативи Олексія Миколайовича видавництво «АСМІ» започаткувало видання альбомних серій «Художники Полтавщини», «Меценати. Колекції. Виставки» та книг мистецького спрямування - «Павло Горобець», «Микола Ярошенко», «Мій рідний край - моя Полтава».

Олексій Іванович Неживий народився у с. Хитці Лубенського району – учений, літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, педагог. Олексій Іванович вбачав своє покликання в літературознавчих дослідженнях і наголошував: «Досліджувати письменника - це оприлюднювати та поширювати його творчий доробок». Він автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.

Олексій Олексійович Нестуля - ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Автор досліджень про охорону пам’яток історії та культури України та їх повернення, визначних діячів української культури і мистецтва Ф. Шміта, Ф. Ернста, С. Таранушенка, Ю. Михайліва, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щербаківського.

Олексій Семенович Оніщенко (народ. в c. Рудка Гребінківського району) - академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України. Входив до науково-­галузевої редакції Української радянської енциклопедії.  З 1992 р. – генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Автор і співавтор понад 300 наукових праць, у т. ч. 17 монографій. Член численних наукових товариств і громадських організацій, редколегій наукових часописів.

Звісно, важко охопити увесь видатний ряд Олексіїв Полтавщини, тому відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського запрошує відвідати виставку, яка відкриє вам нові імена.

Видатні родини Полтавщини (Д)

ДРАГОМАНОВИ
В академічному виданні «Греки на українських теренах: нариси з етнічної історії. Документи, матерали, карти» зазначається: «Козацько-старшинський рід Драгоманових, як то твердять родинні легенди, походить від грека, що оселився в Україні та служив толмачем (перекладачем) зі східних мов – драгоманом». О. Пчілка писала з цього приводу : «давній Драгоманов, чи Драгоман, був заволока з Греччини, служив ще за Гетьманщини, при Богданові Хмельницькому. Можливо (хоть документів на се не було). Назва Драгоман означає перекладач, і такий урядовець міг бути й при гетьманському уряді для листовних взаємин з чужими державними урядами. Назва службова могла стати іменем родовим для нащадків такого Драгомана (чи вже  «Драгоманова»)…». Згаданий «грецький слід» в історії роду Драгоманових досить часто зринатиме в жартівливих тлумаченнях тих чи тих рис характеру, звичок, здібностей та обдарувань його представників. Поміж них найперше  - це здібності до вивчення іноземних мов і пристрасть до мандрівок світом.
Прадід Ольги (Олени Пчілки) і Михайла Драгоманових Стефан був війтом у Переяславі. За спогадами О. Пчілки: «Стефан Драгоманов переходить на службу при гетьманському уряді Розумовського… Син Стефана Яким уже стає звичайним багатим землевласником… Яким Драгоманов уже на все життя оселяється в селі Будищах. Таким чином це село, дуже близьке від Гадячого… стало родинним гніздом дальшого роду Драгоманових».
Брати Петро і Яків Драгоманови були непересічними особистостями, обидва пробували свої сили на літературній ниві.
Петро Якимович – батько О. Пчілки і М. Драгоманова був правником за освітою. Після виходу у відставку оселився у Гадячі. Певний час продовжував правозахисну діяльність. Гуманізм і демократизм у часи вірнопідданого вислужування та здобування чинів у Росії сприймалися майже як знак ганьби, проте саме цих принципів П. Драгоманов послідовно дотримувався, намагаючись не допускати в полі свого впливу приниження людської гідності. Він послідовно засуджував фізичні розправи навіть своєї двірської челяді щодо їхніх дітей, і тим більше – ніколи не вдавався до жорстоких методів у вихованні власних нащадків.
Яків Якимович Драгоманов – військовик, був учасником Товариства з’єднаних слов’ян, засуджений царським режимом за участь у русі декабристів. Письменник Ю. Косач у повісті «Сонце в Чигирині» вивів постать свого двоюрідного прадіда Якова. Він описує «час напередодні грудневих подій 1825 р., учасником яких був Яків Драгоманов. Характер участі в декабристському русі української шляхти досі належно не досліджено. Однак Ю. Косач у своїй повісті пише: «… дня 28-го грудня під Васильковом спалахнуло останнє з повстань старої, Гетьманської України». Письменник у сюжетній канві повісті на тлі наростання визвольних настроїв з гордістю виводить постать Я. Драгоманова: «Ставний був і мужній на вид. Схуд у дорозі й припав порохом та сонцем, але кучері гралися над високим чолом і чорні задумані очі сміялися».
Долі Петра і Якова Драгоманових демонструють, що вже в першій половині XIX ст. у родині Драгоманових склалася виразна опозиційна тенденція щодо системи суспільно-політичної й національної деспотії, котра сформувалася і дедалі міцніла в Російській імперії. Предківський опір ще ез більшою силою заявив про себе в поколінні дітей – яскравими постатями українофільського руху, як Олена Пчілка і Михайло Драгоманов, давши і в третьому поколінні не менш яскравих борців за демократичні й національні цінності, зокрема Лесю Українку.

Михайло Драгоманов своєю ерудицією, патріотичною налаштованістю, численними публіцистичнми виступами, активним листуванням з І. Франком та М. Павликом надавав українській літературі європейськості на різних морально-естетичних рівнях. Своєю невтомною творчою діяльністю він увійшов в історію духовного життя України як видатний публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист та громадський діяч. Усе своє життя він прагнув вивести українську культуру на широку всесвітню дорогу, постійно розглядаючи проблеми України у міжнародному контексті.
Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), запозичивши свій псевдонім від невсипущих трудівниць-бджілок, майже півстоліття невтомно трудилася на теренах української літератури та культури як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, редактор-видавець журналу «Рідний край». Своєю невтомною творчою працею, громадською діяльністю вірно служила рідному народові, збагачувала його духовне багатство, виводила українську літературу на широкі поза національні  простори.

Досі лишається маловідомою діяльність інших представниць цього висококультурного і патріотичного роду. Варте уваги ім’я Людмили Михайлівни Кучинської-Драгоманової, дружини М. Драгоманова, української громадсько-культурної діячки, перекладачки творів В. Стефаника російською мовою. Вона була вірною помічницею свого чоловіка в його літературно-науковій та громадській праці за тяжких обставин еміграції, коли вченому була потрібна моральна підтримка і допомога. Журнал «Наше минуле» називав цю жінку «повіреним кращих дум і сподівань» М. Драгоманова. Далі про неї писалося так: «Людмила Михайлівна заслуговувала б на саму теплу згадку про неї свідомих синів України, коли б за нею був навіть лише цей актив». Але вона мала «й самоцінні заслуги перед українською культурою», зокрема як авторка оригінальної праці «Народні говірки і місцевий елемент у навчанні».
Для багатьох зовсім невідома представниця славного гадяцького роду – Оксана Олександрівна Драгоманова, сестра Лесі Українки. Батько її був молодшим братом М. Драгоманова. Вона відома в Україні і за її межами як письменниця, перекладачка, громадська діячка в колі української діаспори. І. Качуровський відносить спогади про свої зустрічі і розмови з цією жінкою до «найсвітліших». «Оксана Олександрівна, - писав він, - була людиною висококультурною, з таким діапазоном знань і такм рівнем мистецтво сприйняття, який притаманний лише одиницям».

Г. Шанько в історичній поемі «Родина Драгоманових» написав такі рядки:
Допоки я ходжу по цій землі
І ув очах проміння не зів’яне, -
Як святість, будуть на моїм столі –
Дари духовні роду Драгоманів.


ДУНАЄВСЬКІ
Доля великої єврейської сім’ї Дунаєвських нерозривно пов’язана з Полтавщиною, незважаючи на те, що найяскравіший її представник Ісаак Осипович Дунаєвський засяяв зіркою на московському небосхилі, колискою дітей банківського службовця Салі Дунаєвського все ж була Полтавщина.

Дітей було шестеро. Хлопчики марили музикою, музика у сім’ї лунала завжди, вони були синами кантора і, за сімейними переказами, внуками відомого кантора Авраама Дунаєвського.
 Ісаак став найвідомішим на той час у країні композитором. Він одержав вищу музичну освіту і 1924 р. переїхав до Москви. Дунаєвський  - один із творців радянської масової пісні, класик цього жанру. Різноманітні за жанрами і тематикою, його пісні мали величезний успіх. Більшість пісень написана до кінофільмів. І. Дунаєвський – один із засновників жанру музичної комедії у радянському кінематографі. Фільми з музикою І. Дунаєвського «Веселые ребята»,  «Цирк», «Дети капитана Гранта», «Кубанские казаки», «Волга-Волга» та ін. золотий фонд кіномистецтва. Очевидці розповідають, що композитор був дуже розчулений, коли дізнався, що на концерті у провінції одну з його пісень назвали народною.
Свого часу він вийшов на перші ролі і в жанрі оперети, загалом іх написано 12, серед них найвідоміші «Вольный ветер», «Белая акация». Після смерті Сталіна композитора звинувачували в «ідеологічному цинізмі»: мовляв, на тлі жахливих подій, які відбувалися в державі, він писав «бадьоренькі пісні». Хоча була й інша точка зору, що  саме ці пісні й допомагали людям жити у тих жахливих умовах, ставали своєрідним «психотерапевтичним засобом», щоб країна остаточно не втратила здоровий глузд.
Ісааку Дунаєвському інколи приписують пісні, які він насправді ніколи не писав. Їх автор – Зіновій Дунаєвський, молодший брат композитора. Він теж був досить відомим композитором, однак загубився у променях слави старшого брата. Маючи музичну освіту він довгий час керував Всесоюзним шахтарським ансамблем пісні і танцю, іншими музичними колективами. Автор пісні «Шахтарський вальс», симфонічних творів, писав музику для кіно.
Ще один молодший брат уславленого композитора Семен Дунаєвський був керівником низки самодіяльних музичних колективів, зокрема організував і довгі роки керував народним ансамблем пісні і танцю Центрального будинку залізничників. Під його керівництвом було створено більше 20 сюжетних вистав.
Сестра композиторів Зінаїда Дунаєвська- Іцекзон відома у довоєнній та повоєнній Полтаві - викладала фізику і математику у Полтавській середній школі № 1. Талановитий педагог, вона користувалася любв’ю, вдячністю і пошаною. Одна з учениць згадувала про Зінаїду Осипівну: «Це була надзвичайно стійка жінка із залізною волею. Головною окрасою її були іскристі карі очі, вони теміли, коли жінка стикалася із несправедливістю».
У полтавській школі № 1 уперше прозвучав «Шкільний вальс» І. Дунаєвського, присвячений сестрі:
И где бы ни бывали мы,
Тебя не забывали мы,
Как мать не забывают сыновья.
Тебя, с седыми прядками,
Над нашими тетрадками,
Учительница первая моя…


ДУМИТРАШКИ
Думитрашки-Райчі – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, вихідці з Придунайських князівств XVII ст. Родіон (Райча) Григорович Думитрашко (Дмитрашко) виходець із придунайських князівств, 1665 р. прибув на Брацславщину з п’ятьма сотнями «товариством хоругвей волоських». Переяславський полковник Р. Думитрашко 1673 р. нобілітований польським сеймом і королем у шляхетство. За участь у змовах проти І. Самойловича був засуджений до страти, яка не відбулася. Після скинення з гетьманства І. Самойловича швидко піднявся по службі, отримав значні грошові та майнові винагороди. Брав участь у Кримських походах, відомий як фундатор храмів.
Думитрашки були досить відомим серед української козацької старшини. Дмитро Маркович Думитрашко, прибічник І. Мазепи, після Полтавської битви був заарештований і висланий до Сибіру, де і помер. Його сини у другій половині ХVII ст. були відомі серед козацької старшини.
Василь Олексійович Думитрашко одержав блискучу освіту в Європі, повернувшись на батьківщину служив перекладачем.
Федір Андрійович Думитрашко перебував на службі в Генеральній військовій канцелярії та Малоросійській колегії.
Поет Костянтин Данилович Думитрашко працював викладачем словесності, пізніше бібліотекарем в Київській духовній семінарії. Його пародійна поема «Жабомишодраківка з гречеського язика на козацький виворіт на швидку нитку перештопана » стала помітним явищем у літературному середовищі того часу. К. Думитрашко був автором тексту широко відомої пісні «Чорнії брови, карії очі». Займався також збиранням фольклору, музикою і малюванням.
У Полтавській першій чоловічій гімназії викладачем «магістром богослов’я» служив Микола Данилович Думитрашко. У Полтаві його називали визначним педагогом і проповідником. За його ініціативою в місті був заснований журнал «Полтавские епархиальные ведомости», у якому він був першим редактором. М. Думитрашко був у Полтаві помітною постаттю, діячем культурного поступу, пов’язаного з громадським рухом і поширенням народної освіти. Саме цей священик-педагог оприлюднив дослідження про унікальний витвір мистецтва – Пересопницьке Євангеліє з бібліотеки Полтавської духовної семінарії. Відомий як благодійник і фундатор храмів на Полтавщині.
Його син Думитрашко Петро Миколайович був заступником міністра шляхів сполучення Російської імперії.
Український поет-романтик середини ХІХ ст. Тимофій Іванович Думитрашко-Райч відомий також як збирач українського фольклору, теж походить із давнього козацького роду переяславського полковника Думитрашка.

Видатні родини Полтавщини (Г)

ГАЛАГАНИ
Галагани – козацько-старшинський, згодом дворянський рід другої половини ХVII – початку ХХ ст. Родоначальником вважається реєстровий козак містечка Омельник (зараз с. Омельник Кременчуцького району) Іван Галаган. Його син Гнат Галаган - козацький полковник, учасник Північної війни. Зрадив гетьмана Мазепу, перейшов на сторону російської армії. Отримав великі маєтності на Лівобережжі від гетьмана І. Скоропадського. Жорстокою і владною рукою і хитрістю і військовою майстерністю примножував він свої статки.  Але, свого часу, був відомий як фундатор храмів і благодійник.
Серед інших маєтностей належало йому с. Сокиринці  Прилуцького повіту (тепер Чернігівської області) згідно з гетьманським універсалом  з 1716 р. Кілька поколінь роду Галаганів створили у цій місцевості зразковий садово-парковий комплекс, який вражав уяву тогочасних гостей поміщиків Галаганів вишуканістю архітектурних форм і розкішшю.
Родина Галаганів примножувала свою славу і статки військовою і державною службою, вигідними шлюбами з представниками давніх і славних родів. Вони були вдалими господарями і вправними фінансистами.

Блискучою і видатною особистістю свого часу був Григорій Павлович Галаган – громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині. Маючи великі земельні володіння й тисячі кріпаків, Григорій Галаган, здавалося, мав би захищати кріпосницький усторій держави, однак в 1850-х роках він заявляє про себе, як про активного прихильника скасування кріпацтва. Враховуючи такі переконання Григорія Павловича, його у 1858 році запрошують працювати до «редакційної колегії», яка займалася підготовкою майбутньої селянської реформи. Він послідовно відстоював інтереси українського селянства. В 1861 році він без зволікання відпустив на волю всіх своїх кріпаків.
Він мав дружні стосунки з  Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, В. Антоновичем. М. Драгомановим, М. Лисенком, братами Жемчужниковими та іншими прогресивними особистостями свого часу. Його кріпаком був кобзар О. Вересай. Г. Галаган звільнив його з кріпацтва, підтримував фінансово. Вересай доживав віку в Сокиринцях, де й був похований.
Г. Галаган заснував у рідному селі Сокиринцях перше в Україні Ощадно-позикове товариство (народний кооперативний банк). Багато сил і коштів Г. Галаган вклав у розвиток народної освіти. За його ініціативи й матеріальної допомоги відкрито Прилуцьку чоловічу і жіночу гімназії, ремісничі училища, кілька народних шкіл, Сокиринське народне училище та школи у своїх економіях,  багато інших навчальних закладів. Професор Ф. Міщенко в некролозі на смерть  Г. Галагана писав: «…Потребность живого дела, угасшую только с его смертью, он носил в самом себе; главным стимулом к проявлению этой потребности служило сознание многосложных нужд времени… усилило внем зажду служения обществу и народу, он, откликаясь личным трудом, щедрими пожертвованиями, сердечным участием на разнообразнейшие запроси жизни, как бы спешил создать достойный пам’ятник себе…».
Родина Галаганів залишила по собі добру пам’ять, своїми благодіяннями на території історичної Полтавщини і всієї Лівобережної України.

ГЕРЦИКИ
Представники окремих родів Гетьманщини, зокрема таких як Герцики, стали свідками і сучасниками багатьох історичних подій: Хмельниччини, боротьби козацької старшини за політичну владу, національно- визвольних змагань, інкорпорацію України Російською імперією.
Відомості про Герциків збереглися в джерелах пізнього середньовіччя. Міщанська єврейська родина Герциків із незапам’ятних часів жила в Умані. З невідомих причин ще в першій половині XVII ст. подружжя Герциків переїздить до Полтави. Їх син Павло Семенович, окрім освіченості, вирізнявся вмінням ладити як із старшиною так і з рядовими козаками. Отже, службовими сходами він піднімався дуже швидко. До 1675 р. Павло Герцик обіймав посаду полкового писаря, а потім дослужився до рангу полковника Полтавського полку. Брав участь у Азовських походах. Безпосередньо помітною особою він став коли козацькі загони у складі царської армії здобули фортецю Кизикермен у пониззі Дніпра. Від гетьмана І. Мазепи він одержаву володіння Вакуленці, Василівку, Стасовці, Яківці поблизу Полтави. Дбав старшина і про духовне, був меценатом. Його коштом побудовано поблизу Ближніх печер у Києво-Печерській лаврі монастир на честь Воздвиження.
Його син, Григорій Герцик, був наказним полтавським полковником (1705), виявився одним з найбільш відданих і палких прибічників І. Мазепи та П. Орлика. Після Полтавської битви 1709 р. разом з Мазепою і шведським королем Карлом XII відступив у Бендери. Супроводжував у еміграції П. Орлика, після обрання якого гетьманом був призначений генеральним осавулом (1711-1719). З 1720р. виконував таємні доручення гетьмана у Польщі де й був заарештований московськими агентами, вивезений до Росії, де і помер.
Увесь Герциківський рід за вірність Мазепі потрапив в опалу. Драматичні події вдарили по шляхетній родині, негативно позначились на нащадках: вони назавжди зійшли з політичної арени України, загубилися серед рядових мешканців Полтавщини.

 

ГЛОБА

Серед визначних діячів козаччини важливе місце належить козацькій родині із прізвищем Глоба. Прізвище українського походження. Глоба – жердина, якою підпирали стіг сіна для міцності.
У реєстрі Полтавського полку за 1718 р. значиться Павло Глоба, отаман петровський із полкової сотні Я. Черняка.
Від цього часу у відомих нам козацьких документах значиться козацька старшина із прізвищем Глоба та їх маєтності переважно у с. Петрівка (зараз Полтавського району).
Данило Андрійович Глоба служив при Полтавській полковій канцелярії. Був у походах, виконував доручення «за служби предків їх». Отримав чин значкового товариша від полтавського полковника В. В. Кочубея. Він та його брати, свідчать документи, були не лише мужніми воїнами, а й володіли хуторами та зимівниками у Полтавському та інших полках на Лівобережжі.
Якову Глобі належав хутір, що виник, вірогідно, у першій половині XVIII ст. і від прізвища власника став називатися Глоби (пізніше Глобине).
Іван Якович Глоба одержав хутір у спадок  і значно примножив батьківські статки.
І. Глоба брав безпосередню участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., неодноразово проявляючи героїзм і мужність у боротьбі з ворогом, очолював військові загони козаків-запорожців. Маючи неабиякий розум і енергію, він дослужився до чину військового писаря Нової Запорізької Січі. Писар вирізнявся серед козацтва не лише сміливістю, а й гострим розумом, ґрунтовними знаннями та кмітливістю, завдяки чому вважався на Січі одним із найрозумніших вояків, про це свідчить той факт, що саме І. Глобі в 1762 р. під час «сходження на престол» Катерини ІІ доручили скласти вітальну промову, яка дуже припала до душі імператриці. У складі делегації він їздив до Санкт-Петербурга із клопотанням про «права і вольності» запорожців.
1765 р. військовий писар Глоба значився вже у складі депутації кошового П. Калнишевського до російського імператорського двору з черговою чолобитною про землі Запорізької Січі. І. Глоба був досить розумний, відрізнявся глибокими знаннями і кмітливістю, мав дипломатичний хист, знав кілька мов. Його згадували на Січі як найрозумнішого козака.
Після зруйнування Запорізької Січі 1775 р. указом Священного Синоду Глобу та його побратимів відправили на заслання до Сибіру з суворим утримання, «чтобы узники были безвыпускно из монастырей и удалены б были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».
І. Глоба був засланий до Сибіру, де в 1790 р. він і знайшов свій останній прихисток. Нечисленне майно загиблого і гроші успадкувала його сестра Євдокія.
Усі володіння І. Глоби Катерина ІІ подарувала надвірному раднику П. Руденку, котрий залишив за маєтком стару назві Глобине. І нині, через кілька століть, ця назва нагадує нам про земляка й хороброго воїна – останнього писаря Нової Запорізької Січі.


ГНІДИЧ
Гнідичі (Гніденки, Гнєдичі) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від «славетного пана» та «товариша значного військового Якова Гнідича. Його син Онисим був котелевським сотником, а молодший син Мелетій – ігуменом Лебединського Пустинно-Микільського монастиря. Серед Гнідичів можна зустріти котелевськихЮ охтирських, куземинських сотників.  За розвідками знавця українських родоводів  В. Модзалевського, останнім котелевський сотник був дід Гнідича – Петро Осипович. Батько майбутнього поета, Іван Петрович, ніякої влади вже не мав так само, як і маєтностей.
Микола Іванович – поет і перекладач. Працював у Петербурзькій Публічній імператорській бібліотеці. Основна його праця – переклад російською мовою «Іліади» Гомера вважається шедевром перекладацької роботи. «Я прощаюсь с миром, - Гомер им для меня будет», - так писав М. Гнідич, приступаючи до перекладу «Іліади». Ця титанічна праця отримала одностайне схвалення і захват, особливо з боку О. Пушкіна. Непідкупний і непоступливий В. Бєлінський дещо пізніше скаже, що «… постигнуть дух, божественную простоту и пластическую красоту древних греков было суджено на Руси пока только одному Гнедичу».

Микола Іванович з великою любов’ю ставився до України, її культури, обстоював думку про суверенність свого народу. Літературознавець П. Ротач стверджує, що М. Гнідич працював над історією України-Малоросії; українські мотиви відчутні в його російських віршах. Помираючи, М. Гнідич заповів рідному місту свою великі і цінну бібліотеку.
Двоюрідний його племінник Петро Петорвич Гнідич – театральний критик, драматург, перекладач, мистецтвознавець. Він завідував трупою Александринського театру в Санкт-Петербурзі, редагував журнал «Север» та «Ежегодник Императорских театров». Його оповідання, п’єси, повісті, вірші, гуморески, театральні рецензії, статті друкувалися у столичних журналах.
Рід Гнідичів внесено до Родовідних книг Полтавської та Харківської губерній.


ГОГОЛЬ
Здавна відомий на Полтавщині рід Гоголів-Яновських. У цьому роду, напевне, ще до XVII ст. розмежувалося дві гілки – Яновських (священицького чину) та Гоголів (козацької служби).  Гоголі-Яновські – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від Якова Гоголя (перша половина XVII cт.). Родовід по чоловічій лінії пов’язаний зі знатними козацькими родами в Україні часів гетьманщини.
Бабуся М. В. Гоголя Тетяна Лизогуб була правнучкою гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського і праправнучкою Правобережного  гетьмана П. Дорошенка. Отже, вона стала  представницею сузір’я старовинних українських родів: Лизогубів, Дорошенків, Скоропадських, Танських, Забіл. За велінням долі Т. Лизогуб через палке кохання таємно обвінчалася з полковим писарем Опанасом Гоголем-Яновським, предки якого були священиками і їхній рід не значився у дворянстві. Саме з цієї причини благословення на шлюб їм дано не було. Це подружжя було оспівано  М. Гоголем у повісті «Старосвітські поміщики». Пізніше Опанасу Гоголю-Яновському вдалося записати свій рід до Дворянської родовідної книги    Полтавської губернії.
За родинними переказами, до роду Гоголів-Яновських належав наказний гетьман Правобережної  України Остап Гоголь.
Прославив свій рід на весь світ письменник М. В. Гоголь, та славетні його предки теж мали вплив у середовищі козацькому, релігійному, письменницькому.
Батько письменника Василь Гоголь-Яновський народився у сім’ї миргородського полкового писаря. Був людиною освіченою, культурною, мав літературні і театральні задатки, писав вірші. Керував домашнім театром у маєтку Д. Трощинського, виступав постановником та актором, а часом автором п’єс чи водевілів з українського народного побуту. Намір здійснити постановки комедій батька в Петербурзі мав його син М. Гоголь. Окремі ситуації й типи з батькових комедій він використав у своїй творчості, а уривки – як епіграфи в повісті «Сорочинський ярмарок».

Прізвище Гоголь стало гордістю вітчизняної та  світової культури, але сам письменник не продовжив роду. Неодружений постійний мандрівник він майже все своє життя прожив на чужині.
Рід продовжили тільки сестри письменника. Племінник М. Гоголя М. Биков одружився з онукою О. Пушкіна – так поєдналися два славетних роди.


ГОРЛЕНКО
Український козацько-старшинський, з XVIII cт. дворянський рід. Походив від реєстрових козаків Прилуцької сотні Прилуцького полку Яцька та Лазаря Горленків. Царським указом прилуцькому полковнику Лазарю Горленку було пожалуване дворянство. Він загинув під час  бунту козаків Прилуцького полку. Його син Дмитро Лазаревич Горленко – прилуцький полковник і наказний гетьман був прибічником І. Мазепи.
Два вихідці з роду Горленків поповнили ряди вищого духовенства. Павло Дмитрович (чернече ім’я Пархомій) закінчив Київську академію. 1725 року висвячений у сан ієромонаха Києво-Печерської лаври. Іоаким Андрійович (чернече ім’я Іоасаф) народився в сім’ї полковника прилуцького полку Андрія Горленка. Його мати була дочкою гетьмана Д. Апостола. В 1737 році призначений ігуменом  Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.  Будучи істинно добрим пастирем, Іоасаф ще при житті користувався повагою пастви за істинно благочестиве і подвижницьке життя. Після смерті його було канонізовано. Понад півтора століття зберігалися його нетлінні мощі в Троїцькому соборі монастиря в Бєлгороді.
Горленки увійшли в історію України як меценати мистецтв та фундатори культових споруд. Андрій Горленко – полтавський полковник разом із полтавською полковою старшиною фінансував будівництво у Полтаві  міського соборного храму Успіння Пресвятої Богородиці.
Нащадки з роду Горленків поповнювали ряди бунчукових і військових товаришів, сотників, військових канцеляристів, сужили в армії, були статськими чиновниками.

ГРЕБІНКА
Із козацького стану Грабянок-Гребінок вийшло чимало відважних лицарів України. Але цей рід умів тримати і шаблю, і перо, і пензель. Серед його численних вихідців були літописці, поети й малярі.
В. Модзалевський вважає, що рід витікає від Мусія Гребінника – реєстрового козака Лютенської сотні Полтавського полку (1649 р.).
Григорій Іванович Гребінка – гадяцький полковник брав участь у всіх походах наприкінці XVII cт., був посланцем П. Полубтка до Петербурга, де заарештований і кинутий до Петропавлівської фортеці, повернувся в Україну лише після смерті Петра I.
Найвищого злету сягнули Євген та Микола Гребінки: перший – класик української літератури, другий – видатний архітектор, вихованець Петербурзької академії мистецтв.
Далеко, откуда к нам вест метели,
Где страшно морозы трещат,
Где сдвинулись дружно и сосны и ели,
Казацкие кости лежат.
Казак и просил, и молил, умирая,
Насыпать курган в головах:
Пускай на кургане калина родная
Красуется в ярких плодах.
Пусть вольные птицы, садясь на калине,
Порой прощебечут и мне,
Мне, бедному, весть на холодной чужбине
О милой, родной стороне!
Так писав про свою далеку батьківщину поет Є. Гребінка у Петербурзі. Потрапивши до столиці від всіма силами допомагав своїм родичам та знайомим переїхати до столиці, де було більше можливостей проявити себе, зробити кар’єру. «Поміж москалями» він зустрів цілу колонію освічених українців. «Все присутственные места, все академии, все университеты наводнены земляками», - писав він із столиці.
У той час на тлі моди на «народність» почав зростати попит на українську екзотику. Твори  Є. Гребінки принесли йому велику популярність у російській столиці. Його оповідання, вірші,повісті і романи були присвячені Україні, її побуту, легендам, повір’ям.  «Нема в світі кращого місця, як Полтавська губернія», - писав він. Лише 36 літ відміряла доля Є. Гребінці, значну частину свого дорослого життя він прожив у російському Петербурзі, але заповідав і був похований у своїй українській землі.

Світову славу Є. Гребінці приніс романс на його слова «Очи черные».
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать увидел вас я в недобрый час.
Ох, не даром вы глубины темней!
Вижу плаям в вас я победное:
Сожжено на нем серце бедное.
Ці слова нашого земляка линуть уже понад півтора століття зі сцен України, Росії, Польщі, Словаччини, Італії, Іспанії, Великобританії, Франції, США і Канади.
Не кожному відомо, що рід Гребінок уславив не лише український письменник Євген Гребінка, а і його брат Микола.
Архітектор Микола Павлович Гребінка був людиною феноменальної працездатності та порядності. Сучасники стверджували , що яук мінімум восьма частина Петербурга побудована за його проектами. Газета «Русский инвалид» від 4 березня 1860 р. писала про будинки за його проектами: «Все здесь продумано, обдумано и отличается великолепным вкусом, что делает величайшую честь искусству архітектора академіка Гребенки». За свою натхненну будівничу працю зодчий М. Гребінка був нагороджений орденами Святого Володимира, Святого Станіслава, Святої Анни. Та найвищою нагородою для архітектора стали вдячна людська пам’ять і споруджені ним та зведені за його проектами будинки.
Леонід Євгенович Гребінка (внучатий племінник письменника) ще один із письменницьких талантів родини Гребінок. У 1920-х роках Л. Гребінка працював у Києві журналістом, він писав вірші, що друкувалися у тогочасних часописах. 1930 р. побачила світ збірка його віршів «Радість чорноземна», вона була зустрінута нищівною критикою. Л. Гребінка відійшов від літературної діяльності і змушений був переїхати до Москви, де працював над перекладами літературних творів.
Є. Снесарьова згадує про Л. Гребінку: «Говорив він гарячково, надто коли розмова заходила про Україну, її несвободу, залежність від Росії… Він дуже грамотно висловлював свої думки, мова його була насичена синонімами, метафорами. Свої переклади Шекспіра він інколи читав мені як знавцю англійської мови». У 1941 р. його було заарештовано за антирадянську діяльність і засуджено до 10 років позбавлення волі. 1942 року Л. Гребінка помер. Так загинув , не розквітнувши, ще один талант родини Гребінок.
Дочка Є. Гребінки Надія Євгенівна отримала освіту в київському пансіоні. Служила сестрою милосердя у Полтавському дворянському притулку на добровільних засадах за їжу та житло. У закладі вона  стала просто необхідною, всі щиро полюбили її. Пізніше, отримала пенсію, але, «звикнувши до тяжкого труда», вона доглядала за хворими солдатами та офіцерами у Московській військовій богадільні. Зберігся вірш «Християнка», що його сучасник присвятив подвижниці:
Себя посвятила ты делу святому,
В жизни наметила цель ты одну:
Давать облегчение страдальцу больному,
Бальзам облегченья лить в душу ему,
Ты всюду приносиш радость живую,
И всем милосердия служиш сестрой.

ГРИБАН
Прізвище Грибан відоме серед інтелектуальної і мистецької еліти Полтави з багатьох причин. Відоме воно із межами Полтавщини.
Ганна Петрівна Грибан відома полтавцям перш за все як директор видавництва «Дивосвіт» - людина харизматична, залюблена у свою справу.
Видавництво створене 1999 року і складова успіху те, що Ганна Петрівна професійний видавець – закінчила поліграфічний інститут імені І. Федорова, за фахом художник-ілюстратор книги. Пані Ганна згадує: «Я змалечку любила читати й малювати. Батьки всіляко підтримували ці захоплення. Незважаючи на досить скрутне матеріальне становище, у домі завжди було багато книжок, олівців, паперу для малювання…».
За роки діяльності видавництво «Дивосвіт» дало путівку в життя великій кількості книжок – підручників, краєзнавчих, поетичних, прозових, дитячих видань. Список замовників теж чималий. Серед них – учені, письменники, літературознавці, педагоги, поети, люди різні за освітою, віком, уподобаннями, але всі вони непересічні особистості, з якими збагачуєш інтелект, розширюєш кругозір, отримуєш незабутні хвилини духовного спілкування.
«Книжка не тільки джерело інформації, - схвильовано говорить Ганна Петрівна, - вона скоріше витвір мистецтва. Адже в неї вкладено стільки праці, розуму й таланту різних людей. Перш за все, це автор. Від автора естафета переходить до редактора, згодом до роботи береться оператор комп’ютерної верстки. Велике значення має художньо-технічне оформлення, дизайн – від зовнішнього вигляду книги залежить як швидко вона знайде свого читача».
До цього питання пані Грибан ставиться особливо прискіпливо. Деякі книжки береться проілюструвати сама.
Спілкуючись не один рік із полтавськими письменниками у Ганни Грибан поступово сформувалася ідея відкрити магазин, де були б представлені всі книжки, які побачили світ на теренах Полтавщини. Так виник магазин-виставка «Полтавська книга». Його створено з єдиною метою: дати можливість полтавським авторам і полтавським видавництвам ознайомити широкий загал зі своїми творчими доробками. Це єдиний магазин такого роду в Україні. Тут не лише продають книги і популяризують друковану продукцію, а й ведеться громадська робота: організовують фотовиставки, виставки живопису, зустрічі з письменниками.

Ось так працює Ганна Грибан – видавець, ентузіаст своєї справи і просто небайдужа людина.
Доля поєднала дві непересічні особистості, поряд із Ганною Петрівною життям крокує «приваблива з погляду мистецького обдарування постать» - Микола Федорович Грибан.
М. Грибан – професійний художник, графік, монументаліст.
Вищу освіту одержав у Львові в Національній академії мистецтв. Під час навчання захопився художньою графікою під впливом видатного українського графіка І. Остафійчука.
Перший період творчості митця (до початку 1990-х) пов’язаний із творенням монументальних панно, вітражів, мозаїк і графіки; наступні два десятиліття присвячені виключно графіці.
Мистецтвознавець В. Ханко, аналізуючи творчість М. Грибана зазначає, « …графіка серед грона пластичних мистецтв у Полтаві в недалекому минулому посідала досить скромне місце». Мистецтвознавець В. Рак зазначає, що лише кілька років тому у виставкових залах почали з’являтися графічні твори – суспільство вже «доросло» до графіки, до розуміння її непростої мови.
В. Рак говорить про М. Грибана: «Микола Федорович працює з живим матеріалом, із живими враженнями, з таємницею життя – уміє бачити найголовніше, мінімальними засобами створює образи: лінія, штрих, два кольори – чорне й біле… Він чаклує, відчуваючи таємницю ритму, а це -  одна з головних таємниць життя. Унього є чому навчитися».
Тематика робіт митця розмаїта: людина в гармонії зі світом природи, людина в сільському й урбанізованому середовищах, захоплення минулим, занурення у прадавні часи. У 2009 році М. Грибану присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».
У 2011 році роботи М. Грибана були виставлені у «Золотій залі» Українського фонду культури у Києві. Художник-графік О. Красильникова сказала на відкритті виставки: «… це роботи дуже високого рівня: витончені, образні…». Роботи Миколи Федоровича неможливо переглянути швидко – над ними треба подумати, проаналізувати побачене, відкриваючи для себе їхній зміст.

В. Ханко підкреслив: «Перед нами постає повноцінний мистецький спадок талановитого маестро з Полтави. Його творчість органічно ввійшла в мистецький плин нашого краю. Своїм пером, пензлем чи різцем він творить непроминальні роботи, що підносять дух і приносять радість засобами  краси».