Видатні родини Полтавщини (Ж)

ЖИВОТОВСЬКІ
Реєстр Війська Запорізького фіксує імена кількох козаків на прізвище Животовський у Веприцькій, Гадяцькій і Рашівській  сотнях Полтавського полку. Не виключено, що з тих країв походив військовий і державний діяч періоду Руїни, миргородський полковник Павло Животовський. Перша документальна згадка про нього міститься у Реєстрі Війська запорізького 1649 р., де він значиться як реєстровий козак Чигиринського полку.
П. Животовський був гадяцьким полковим сотником, пізніше миргородським полковником.  1664 р. очолював оборону м. Глухова від польських військ. 1678 р. призначений наказним гетьманом, командував козацькою залогою в м. Чигирині  під час другої облоги міста турецько-татарською армією. Це ім’я із славетної когорти миргородських козацьких полковників ще чекає свого повного повернення із забуття.
Нащадок наказного гетьмана Павла Гавриловича Животовського Олександр Осипович Животовський був випускником Полтавської першої чоловічої гімназії. Служив в Одеському будівельному комітеті. Був чиновником для особливих доручень Кременчуцької комісарської комісії. Працював в управлінні акцизних зборів Грозненської губернії, мав чин статського радника.

ЖУЧЕНКИ
Давній козацько-старшинський, згодом дворянський рід. Засновником вважається Іван Жук, який жив у першій половині ХVII ст. Його дочка Олександра Іванівна була ігуменею Будищенського жіночого монастиря. Син – Федір Іванович – полтавський полковник. Уперше обраний на посаду після трагічної загибелі М. Пушкаря. М. Костомаров про нього писав: «…полтавский полковник Федор Жученко явился тогда главным коноводом против Москвы… Местечка и села Полтавского полка вооружились… открыто об’явили себя против царя. Украинцы хватали московських ратних людей и бросали в воду». За спротив російському царю і прихильність до Юрія Хмельницького  Ф. Жученко позбувся полковницького чину. Кілька разів він знову очолював Полтавський полк за часів гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи.
Востаннє він був позбавлений посади у зв’язку з повстанням Петрика.  Та навіть після остаточного усунення з полковництва він ще довго зберігав вплив на державницьке життя Гетьманщини, зокрема через своїх родичів у козацькій старшині В. Кочубея та І. Іскру. Одна з його дочок Любов Федорівна була дружиною В. Кочубея, а друга – Параска - дружиною полтавського полковника І. Іскри.
Серед володінь Ф. Жученка було с. Жуки. Для Покровського храму с. Жуків Жученко пожертвував дзвін. Зараз він зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї, на дзвоні розміщено герб Ф. Жученка і напис: «Отменил сей звон раб Божий Федор Иванов за отпущение грехов своїх до села Жуков до храму Покрові Пресвятія Богородиці».
Нащадком роду по чоловічій лінії був племінник Ф. Жученка Петро Тимофійович – полтавський полковий сотник та наказний полковник.
Гілка роду, що вела початок від старшого онука П. Жученка, священика Григорія Яковича, стала зватися Жуковськими.

ОЛЕКСІЇ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

З терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців, які своїм розумом, умінням, творіннями рук звеличили благословенну полтавську землю. Їх об’єднує любов до Батьківщини та... у даному випадку... ім’я - Олексій. Олексій у перекладі з давньогрецької означає «захисник», «помічник». Він завжди прагне до досконалості й домагається успіхів у будь-якій справі - виробництві, науці, спорті, бізнесі, літературі. У відділі краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського розгорнута книжкова виставка «Олексій, чоловік Божий, зиму нанівець зводить», що розповідає про видатних Олексіїв, які народилися чи перебували на Полтавщині та своєю працею прославили її. Виставка підготовлена до свята – Дня святого Олексія (30 березня).

Отже, перший генерал-губернатор міста Полтави – князь Олексій Борисович Куракін. За 6 років правління зробив для краю чимало добрих справ: навів порядок у діяльності судових інституцій; домігся відкриття казенних лікарень, аптек, богаділень, пологових приютів; вперше запровадив щеплення від віспи; сприяв заснуванню навчальних закладів; надавав позички для приватного будівництва; облаштовував ботанічні й міські сади. О. Куракіну належала ідея створення нового центру Полтави, реалізована його наступниками. Не без гордості за зроблене князь писав брату: «...вы не скажете, что я дремлю, мой друг, не правда ли?». Свідок діяльності генерал-губернатора І. П. Котляревський присвятив йому оду «Пісня на Новий 1805 год Пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», у якій він хвалив князя за працелюбність.

Видатний теоретик та практик фізкультурного руху зі світовим ім'ям Олексій Дмитрович Бутовський народився у с. П’ятигірці Лубенського повіту. Він був членом першого складу і одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету та сучасного Олімпійського руху. Викладач Полтавського кадетського корпусу. Наукова спадщина Бутовського становить близько 70 праць.

Один з провідних романістів української еміграції - Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко) народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці (тепер Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського), яким керував письменник Пилип Капельгородський. Власне, він перший і звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка. У 1942 році в окупованiй Полтавi почав писати повiсть «Ранок», завершену в 1943 р. в Кам’янець-Подiльському i видану в 1963 р. в Мюнхенi. Восени 1943 р. разом з батьками вирушив на Захiд. В повоєнний час сiм’я жила у Дiссенi та Мюнхенi. Пiсля смертi батька наприкiнцi 40-х з матiр’ю та братом переїхав до Америки, осiвши у місті Клiвлендi. Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися виключно за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника

Олексій Федотович Коломієць (народ. у с. Харківці Лохвицького р-ну) – видатний драматург, лауреат Шевченківської премії 1977 року. Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота вистава!

Почесний громадянин Кобеляцького району Олексій Іванович Кулик народився у с. Кунівка Кобеляцького району. Олексій Іванович був директором музею літератури та мистецтва (у 2013 році Музею присвоєно ім’я О. І. Кулика). Все своє життя він присвятив збору історичних пам’яток про свій край, відображав побачене і почуте на папері та фото.

Серед сучасників варто назвати ім’я полтавського видавця, колекціонера і мецената Олексія Миколайовича Петренка (народився у с. Лихачівка Котелевського р-ну). Фундатор гільдії колекціонерів Полтавщини «Спадщина». Директор видавництва «АСМІ». Саме за ініціативи Олексія Миколайовича видавництво «АСМІ» започаткувало видання альбомних серій «Художники Полтавщини», «Меценати. Колекції. Виставки» та книг мистецького спрямування - «Павло Горобець», «Микола Ярошенко», «Мій рідний край - моя Полтава».

Олексій Іванович Неживий народився у с. Хитці Лубенського району – учений, літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, педагог. Олексій Іванович вбачав своє покликання в літературознавчих дослідженнях і наголошував: «Досліджувати письменника - це оприлюднювати та поширювати його творчий доробок». Він автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.

Олексій Олексійович Нестуля - ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Автор досліджень про охорону пам’яток історії та культури України та їх повернення, визначних діячів української культури і мистецтва Ф. Шміта, Ф. Ернста, С. Таранушенка, Ю. Михайліва, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щербаківського.

Олексій Семенович Оніщенко (народ. в c. Рудка Гребінківського району) - академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України. Входив до науково-­галузевої редакції Української радянської енциклопедії.  З 1992 р. – генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Автор і співавтор понад 300 наукових праць, у т. ч. 17 монографій. Член численних наукових товариств і громадських організацій, редколегій наукових часописів.

Звісно, важко охопити увесь видатний ряд Олексіїв Полтавщини, тому відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського запрошує відвідати виставку, яка відкриє вам нові імена.

Видатні родини Полтавщини (Г)

ГАЛАГАНИ
Галагани – козацько-старшинський, згодом дворянський рід другої половини ХVII – початку ХХ ст. Родоначальником вважається реєстровий козак містечка Омельник (зараз с. Омельник Кременчуцького району) Іван Галаган. Його син Гнат Галаган - козацький полковник, учасник Північної війни. Зрадив гетьмана Мазепу, перейшов на сторону російської армії. Отримав великі маєтності на Лівобережжі від гетьмана І. Скоропадського. Жорстокою і владною рукою і хитрістю і військовою майстерністю примножував він свої статки.  Але, свого часу, був відомий як фундатор храмів і благодійник.
Серед інших маєтностей належало йому с. Сокиринці  Прилуцького повіту (тепер Чернігівської області) згідно з гетьманським універсалом  з 1716 р. Кілька поколінь роду Галаганів створили у цій місцевості зразковий садово-парковий комплекс, який вражав уяву тогочасних гостей поміщиків Галаганів вишуканістю архітектурних форм і розкішшю.
Родина Галаганів примножувала свою славу і статки військовою і державною службою, вигідними шлюбами з представниками давніх і славних родів. Вони були вдалими господарями і вправними фінансистами.

Блискучою і видатною особистістю свого часу був Григорій Павлович Галаган – громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині. Маючи великі земельні володіння й тисячі кріпаків, Григорій Галаган, здавалося, мав би захищати кріпосницький усторій держави, однак в 1850-х роках він заявляє про себе, як про активного прихильника скасування кріпацтва. Враховуючи такі переконання Григорія Павловича, його у 1858 році запрошують працювати до «редакційної колегії», яка займалася підготовкою майбутньої селянської реформи. Він послідовно відстоював інтереси українського селянства. В 1861 році він без зволікання відпустив на волю всіх своїх кріпаків.
Він мав дружні стосунки з  Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, В. Антоновичем. М. Драгомановим, М. Лисенком, братами Жемчужниковими та іншими прогресивними особистостями свого часу. Його кріпаком був кобзар О. Вересай. Г. Галаган звільнив його з кріпацтва, підтримував фінансово. Вересай доживав віку в Сокиринцях, де й був похований.
Г. Галаган заснував у рідному селі Сокиринцях перше в Україні Ощадно-позикове товариство (народний кооперативний банк). Багато сил і коштів Г. Галаган вклав у розвиток народної освіти. За його ініціативи й матеріальної допомоги відкрито Прилуцьку чоловічу і жіночу гімназії, ремісничі училища, кілька народних шкіл, Сокиринське народне училище та школи у своїх економіях,  багато інших навчальних закладів. Професор Ф. Міщенко в некролозі на смерть  Г. Галагана писав: «…Потребность живого дела, угасшую только с его смертью, он носил в самом себе; главным стимулом к проявлению этой потребности служило сознание многосложных нужд времени… усилило внем зажду служения обществу и народу, он, откликаясь личным трудом, щедрими пожертвованиями, сердечным участием на разнообразнейшие запроси жизни, как бы спешил создать достойный пам’ятник себе…».
Родина Галаганів залишила по собі добру пам’ять, своїми благодіяннями на території історичної Полтавщини і всієї Лівобережної України.

ГЕРЦИКИ
Представники окремих родів Гетьманщини, зокрема таких як Герцики, стали свідками і сучасниками багатьох історичних подій: Хмельниччини, боротьби козацької старшини за політичну владу, національно- визвольних змагань, інкорпорацію України Російською імперією.
Відомості про Герциків збереглися в джерелах пізнього середньовіччя. Міщанська єврейська родина Герциків із незапам’ятних часів жила в Умані. З невідомих причин ще в першій половині XVII ст. подружжя Герциків переїздить до Полтави. Їх син Павло Семенович, окрім освіченості, вирізнявся вмінням ладити як із старшиною так і з рядовими козаками. Отже, службовими сходами він піднімався дуже швидко. До 1675 р. Павло Герцик обіймав посаду полкового писаря, а потім дослужився до рангу полковника Полтавського полку. Брав участь у Азовських походах. Безпосередньо помітною особою він став коли козацькі загони у складі царської армії здобули фортецю Кизикермен у пониззі Дніпра. Від гетьмана І. Мазепи він одержаву володіння Вакуленці, Василівку, Стасовці, Яківці поблизу Полтави. Дбав старшина і про духовне, був меценатом. Його коштом побудовано поблизу Ближніх печер у Києво-Печерській лаврі монастир на честь Воздвиження.
Його син, Григорій Герцик, був наказним полтавським полковником (1705), виявився одним з найбільш відданих і палких прибічників І. Мазепи та П. Орлика. Після Полтавської битви 1709 р. разом з Мазепою і шведським королем Карлом XII відступив у Бендери. Супроводжував у еміграції П. Орлика, після обрання якого гетьманом був призначений генеральним осавулом (1711-1719). З 1720р. виконував таємні доручення гетьмана у Польщі де й був заарештований московськими агентами, вивезений до Росії, де і помер.
Увесь Герциківський рід за вірність Мазепі потрапив в опалу. Драматичні події вдарили по шляхетній родині, негативно позначились на нащадках: вони назавжди зійшли з політичної арени України, загубилися серед рядових мешканців Полтавщини.

 

ГЛОБА

Серед визначних діячів козаччини важливе місце належить козацькій родині із прізвищем Глоба. Прізвище українського походження. Глоба – жердина, якою підпирали стіг сіна для міцності.
У реєстрі Полтавського полку за 1718 р. значиться Павло Глоба, отаман петровський із полкової сотні Я. Черняка.
Від цього часу у відомих нам козацьких документах значиться козацька старшина із прізвищем Глоба та їх маєтності переважно у с. Петрівка (зараз Полтавського району).
Данило Андрійович Глоба служив при Полтавській полковій канцелярії. Був у походах, виконував доручення «за служби предків їх». Отримав чин значкового товариша від полтавського полковника В. В. Кочубея. Він та його брати, свідчать документи, були не лише мужніми воїнами, а й володіли хуторами та зимівниками у Полтавському та інших полках на Лівобережжі.
Якову Глобі належав хутір, що виник, вірогідно, у першій половині XVIII ст. і від прізвища власника став називатися Глоби (пізніше Глобине).
Іван Якович Глоба одержав хутір у спадок  і значно примножив батьківські статки.
І. Глоба брав безпосередню участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., неодноразово проявляючи героїзм і мужність у боротьбі з ворогом, очолював військові загони козаків-запорожців. Маючи неабиякий розум і енергію, він дослужився до чину військового писаря Нової Запорізької Січі. Писар вирізнявся серед козацтва не лише сміливістю, а й гострим розумом, ґрунтовними знаннями та кмітливістю, завдяки чому вважався на Січі одним із найрозумніших вояків, про це свідчить той факт, що саме І. Глобі в 1762 р. під час «сходження на престол» Катерини ІІ доручили скласти вітальну промову, яка дуже припала до душі імператриці. У складі делегації він їздив до Санкт-Петербурга із клопотанням про «права і вольності» запорожців.
1765 р. військовий писар Глоба значився вже у складі депутації кошового П. Калнишевського до російського імператорського двору з черговою чолобитною про землі Запорізької Січі. І. Глоба був досить розумний, відрізнявся глибокими знаннями і кмітливістю, мав дипломатичний хист, знав кілька мов. Його згадували на Січі як найрозумнішого козака.
Після зруйнування Запорізької Січі 1775 р. указом Священного Синоду Глобу та його побратимів відправили на заслання до Сибіру з суворим утримання, «чтобы узники были безвыпускно из монастырей и удалены б были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».
І. Глоба був засланий до Сибіру, де в 1790 р. він і знайшов свій останній прихисток. Нечисленне майно загиблого і гроші успадкувала його сестра Євдокія.
Усі володіння І. Глоби Катерина ІІ подарувала надвірному раднику П. Руденку, котрий залишив за маєтком стару назві Глобине. І нині, через кілька століть, ця назва нагадує нам про земляка й хороброго воїна – останнього писаря Нової Запорізької Січі.


ГНІДИЧ
Гнідичі (Гніденки, Гнєдичі) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від «славетного пана» та «товариша значного військового Якова Гнідича. Його син Онисим був котелевським сотником, а молодший син Мелетій – ігуменом Лебединського Пустинно-Микільського монастиря. Серед Гнідичів можна зустріти котелевськихЮ охтирських, куземинських сотників.  За розвідками знавця українських родоводів  В. Модзалевського, останнім котелевський сотник був дід Гнідича – Петро Осипович. Батько майбутнього поета, Іван Петрович, ніякої влади вже не мав так само, як і маєтностей.
Микола Іванович – поет і перекладач. Працював у Петербурзькій Публічній імператорській бібліотеці. Основна його праця – переклад російською мовою «Іліади» Гомера вважається шедевром перекладацької роботи. «Я прощаюсь с миром, - Гомер им для меня будет», - так писав М. Гнідич, приступаючи до перекладу «Іліади». Ця титанічна праця отримала одностайне схвалення і захват, особливо з боку О. Пушкіна. Непідкупний і непоступливий В. Бєлінський дещо пізніше скаже, що «… постигнуть дух, божественную простоту и пластическую красоту древних греков было суджено на Руси пока только одному Гнедичу».

Микола Іванович з великою любов’ю ставився до України, її культури, обстоював думку про суверенність свого народу. Літературознавець П. Ротач стверджує, що М. Гнідич працював над історією України-Малоросії; українські мотиви відчутні в його російських віршах. Помираючи, М. Гнідич заповів рідному місту свою великі і цінну бібліотеку.
Двоюрідний його племінник Петро Петорвич Гнідич – театральний критик, драматург, перекладач, мистецтвознавець. Він завідував трупою Александринського театру в Санкт-Петербурзі, редагував журнал «Север» та «Ежегодник Императорских театров». Його оповідання, п’єси, повісті, вірші, гуморески, театральні рецензії, статті друкувалися у столичних журналах.
Рід Гнідичів внесено до Родовідних книг Полтавської та Харківської губерній.


ГОГОЛЬ
Здавна відомий на Полтавщині рід Гоголів-Яновських. У цьому роду, напевне, ще до XVII ст. розмежувалося дві гілки – Яновських (священицького чину) та Гоголів (козацької служби).  Гоголі-Яновські – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від Якова Гоголя (перша половина XVII cт.). Родовід по чоловічій лінії пов’язаний зі знатними козацькими родами в Україні часів гетьманщини.
Бабуся М. В. Гоголя Тетяна Лизогуб була правнучкою гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського і праправнучкою Правобережного  гетьмана П. Дорошенка. Отже, вона стала  представницею сузір’я старовинних українських родів: Лизогубів, Дорошенків, Скоропадських, Танських, Забіл. За велінням долі Т. Лизогуб через палке кохання таємно обвінчалася з полковим писарем Опанасом Гоголем-Яновським, предки якого були священиками і їхній рід не значився у дворянстві. Саме з цієї причини благословення на шлюб їм дано не було. Це подружжя було оспівано  М. Гоголем у повісті «Старосвітські поміщики». Пізніше Опанасу Гоголю-Яновському вдалося записати свій рід до Дворянської родовідної книги    Полтавської губернії.
За родинними переказами, до роду Гоголів-Яновських належав наказний гетьман Правобережної  України Остап Гоголь.
Прославив свій рід на весь світ письменник М. В. Гоголь, та славетні його предки теж мали вплив у середовищі козацькому, релігійному, письменницькому.
Батько письменника Василь Гоголь-Яновський народився у сім’ї миргородського полкового писаря. Був людиною освіченою, культурною, мав літературні і театральні задатки, писав вірші. Керував домашнім театром у маєтку Д. Трощинського, виступав постановником та актором, а часом автором п’єс чи водевілів з українського народного побуту. Намір здійснити постановки комедій батька в Петербурзі мав його син М. Гоголь. Окремі ситуації й типи з батькових комедій він використав у своїй творчості, а уривки – як епіграфи в повісті «Сорочинський ярмарок».

Прізвище Гоголь стало гордістю вітчизняної та  світової культури, але сам письменник не продовжив роду. Неодружений постійний мандрівник він майже все своє життя прожив на чужині.
Рід продовжили тільки сестри письменника. Племінник М. Гоголя М. Биков одружився з онукою О. Пушкіна – так поєдналися два славетних роди.


ГОРЛЕНКО
Український козацько-старшинський, з XVIII cт. дворянський рід. Походив від реєстрових козаків Прилуцької сотні Прилуцького полку Яцька та Лазаря Горленків. Царським указом прилуцькому полковнику Лазарю Горленку було пожалуване дворянство. Він загинув під час  бунту козаків Прилуцького полку. Його син Дмитро Лазаревич Горленко – прилуцький полковник і наказний гетьман був прибічником І. Мазепи.
Два вихідці з роду Горленків поповнили ряди вищого духовенства. Павло Дмитрович (чернече ім’я Пархомій) закінчив Київську академію. 1725 року висвячений у сан ієромонаха Києво-Печерської лаври. Іоаким Андрійович (чернече ім’я Іоасаф) народився в сім’ї полковника прилуцького полку Андрія Горленка. Його мати була дочкою гетьмана Д. Апостола. В 1737 році призначений ігуменом  Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.  Будучи істинно добрим пастирем, Іоасаф ще при житті користувався повагою пастви за істинно благочестиве і подвижницьке життя. Після смерті його було канонізовано. Понад півтора століття зберігалися його нетлінні мощі в Троїцькому соборі монастиря в Бєлгороді.
Горленки увійшли в історію України як меценати мистецтв та фундатори культових споруд. Андрій Горленко – полтавський полковник разом із полтавською полковою старшиною фінансував будівництво у Полтаві  міського соборного храму Успіння Пресвятої Богородиці.
Нащадки з роду Горленків поповнювали ряди бунчукових і військових товаришів, сотників, військових канцеляристів, сужили в армії, були статськими чиновниками.

ГРЕБІНКА
Із козацького стану Грабянок-Гребінок вийшло чимало відважних лицарів України. Але цей рід умів тримати і шаблю, і перо, і пензель. Серед його численних вихідців були літописці, поети й малярі.
В. Модзалевський вважає, що рід витікає від Мусія Гребінника – реєстрового козака Лютенської сотні Полтавського полку (1649 р.).
Григорій Іванович Гребінка – гадяцький полковник брав участь у всіх походах наприкінці XVII cт., був посланцем П. Полубтка до Петербурга, де заарештований і кинутий до Петропавлівської фортеці, повернувся в Україну лише після смерті Петра I.
Найвищого злету сягнули Євген та Микола Гребінки: перший – класик української літератури, другий – видатний архітектор, вихованець Петербурзької академії мистецтв.
Далеко, откуда к нам вест метели,
Где страшно морозы трещат,
Где сдвинулись дружно и сосны и ели,
Казацкие кости лежат.
Казак и просил, и молил, умирая,
Насыпать курган в головах:
Пускай на кургане калина родная
Красуется в ярких плодах.
Пусть вольные птицы, садясь на калине,
Порой прощебечут и мне,
Мне, бедному, весть на холодной чужбине
О милой, родной стороне!
Так писав про свою далеку батьківщину поет Є. Гребінка у Петербурзі. Потрапивши до столиці від всіма силами допомагав своїм родичам та знайомим переїхати до столиці, де було більше можливостей проявити себе, зробити кар’єру. «Поміж москалями» він зустрів цілу колонію освічених українців. «Все присутственные места, все академии, все университеты наводнены земляками», - писав він із столиці.
У той час на тлі моди на «народність» почав зростати попит на українську екзотику. Твори  Є. Гребінки принесли йому велику популярність у російській столиці. Його оповідання, вірші,повісті і романи були присвячені Україні, її побуту, легендам, повір’ям.  «Нема в світі кращого місця, як Полтавська губернія», - писав він. Лише 36 літ відміряла доля Є. Гребінці, значну частину свого дорослого життя він прожив у російському Петербурзі, але заповідав і був похований у своїй українській землі.

Світову славу Є. Гребінці приніс романс на його слова «Очи черные».
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать увидел вас я в недобрый час.
Ох, не даром вы глубины темней!
Вижу плаям в вас я победное:
Сожжено на нем серце бедное.
Ці слова нашого земляка линуть уже понад півтора століття зі сцен України, Росії, Польщі, Словаччини, Італії, Іспанії, Великобританії, Франції, США і Канади.
Не кожному відомо, що рід Гребінок уславив не лише український письменник Євген Гребінка, а і його брат Микола.
Архітектор Микола Павлович Гребінка був людиною феноменальної працездатності та порядності. Сучасники стверджували , що яук мінімум восьма частина Петербурга побудована за його проектами. Газета «Русский инвалид» від 4 березня 1860 р. писала про будинки за його проектами: «Все здесь продумано, обдумано и отличается великолепным вкусом, что делает величайшую честь искусству архітектора академіка Гребенки». За свою натхненну будівничу працю зодчий М. Гребінка був нагороджений орденами Святого Володимира, Святого Станіслава, Святої Анни. Та найвищою нагородою для архітектора стали вдячна людська пам’ять і споруджені ним та зведені за його проектами будинки.
Леонід Євгенович Гребінка (внучатий племінник письменника) ще один із письменницьких талантів родини Гребінок. У 1920-х роках Л. Гребінка працював у Києві журналістом, він писав вірші, що друкувалися у тогочасних часописах. 1930 р. побачила світ збірка його віршів «Радість чорноземна», вона була зустрінута нищівною критикою. Л. Гребінка відійшов від літературної діяльності і змушений був переїхати до Москви, де працював над перекладами літературних творів.
Є. Снесарьова згадує про Л. Гребінку: «Говорив він гарячково, надто коли розмова заходила про Україну, її несвободу, залежність від Росії… Він дуже грамотно висловлював свої думки, мова його була насичена синонімами, метафорами. Свої переклади Шекспіра він інколи читав мені як знавцю англійської мови». У 1941 р. його було заарештовано за антирадянську діяльність і засуджено до 10 років позбавлення волі. 1942 року Л. Гребінка помер. Так загинув , не розквітнувши, ще один талант родини Гребінок.
Дочка Є. Гребінки Надія Євгенівна отримала освіту в київському пансіоні. Служила сестрою милосердя у Полтавському дворянському притулку на добровільних засадах за їжу та житло. У закладі вона  стала просто необхідною, всі щиро полюбили її. Пізніше, отримала пенсію, але, «звикнувши до тяжкого труда», вона доглядала за хворими солдатами та офіцерами у Московській військовій богадільні. Зберігся вірш «Християнка», що його сучасник присвятив подвижниці:
Себя посвятила ты делу святому,
В жизни наметила цель ты одну:
Давать облегчение страдальцу больному,
Бальзам облегченья лить в душу ему,
Ты всюду приносиш радость живую,
И всем милосердия служиш сестрой.

ГРИБАН
Прізвище Грибан відоме серед інтелектуальної і мистецької еліти Полтави з багатьох причин. Відоме воно із межами Полтавщини.
Ганна Петрівна Грибан відома полтавцям перш за все як директор видавництва «Дивосвіт» - людина харизматична, залюблена у свою справу.
Видавництво створене 1999 року і складова успіху те, що Ганна Петрівна професійний видавець – закінчила поліграфічний інститут імені І. Федорова, за фахом художник-ілюстратор книги. Пані Ганна згадує: «Я змалечку любила читати й малювати. Батьки всіляко підтримували ці захоплення. Незважаючи на досить скрутне матеріальне становище, у домі завжди було багато книжок, олівців, паперу для малювання…».
За роки діяльності видавництво «Дивосвіт» дало путівку в життя великій кількості книжок – підручників, краєзнавчих, поетичних, прозових, дитячих видань. Список замовників теж чималий. Серед них – учені, письменники, літературознавці, педагоги, поети, люди різні за освітою, віком, уподобаннями, але всі вони непересічні особистості, з якими збагачуєш інтелект, розширюєш кругозір, отримуєш незабутні хвилини духовного спілкування.
«Книжка не тільки джерело інформації, - схвильовано говорить Ганна Петрівна, - вона скоріше витвір мистецтва. Адже в неї вкладено стільки праці, розуму й таланту різних людей. Перш за все, це автор. Від автора естафета переходить до редактора, згодом до роботи береться оператор комп’ютерної верстки. Велике значення має художньо-технічне оформлення, дизайн – від зовнішнього вигляду книги залежить як швидко вона знайде свого читача».
До цього питання пані Грибан ставиться особливо прискіпливо. Деякі книжки береться проілюструвати сама.
Спілкуючись не один рік із полтавськими письменниками у Ганни Грибан поступово сформувалася ідея відкрити магазин, де були б представлені всі книжки, які побачили світ на теренах Полтавщини. Так виник магазин-виставка «Полтавська книга». Його створено з єдиною метою: дати можливість полтавським авторам і полтавським видавництвам ознайомити широкий загал зі своїми творчими доробками. Це єдиний магазин такого роду в Україні. Тут не лише продають книги і популяризують друковану продукцію, а й ведеться громадська робота: організовують фотовиставки, виставки живопису, зустрічі з письменниками.

Ось так працює Ганна Грибан – видавець, ентузіаст своєї справи і просто небайдужа людина.
Доля поєднала дві непересічні особистості, поряд із Ганною Петрівною життям крокує «приваблива з погляду мистецького обдарування постать» - Микола Федорович Грибан.
М. Грибан – професійний художник, графік, монументаліст.
Вищу освіту одержав у Львові в Національній академії мистецтв. Під час навчання захопився художньою графікою під впливом видатного українського графіка І. Остафійчука.
Перший період творчості митця (до початку 1990-х) пов’язаний із творенням монументальних панно, вітражів, мозаїк і графіки; наступні два десятиліття присвячені виключно графіці.
Мистецтвознавець В. Ханко, аналізуючи творчість М. Грибана зазначає, « …графіка серед грона пластичних мистецтв у Полтаві в недалекому минулому посідала досить скромне місце». Мистецтвознавець В. Рак зазначає, що лише кілька років тому у виставкових залах почали з’являтися графічні твори – суспільство вже «доросло» до графіки, до розуміння її непростої мови.
В. Рак говорить про М. Грибана: «Микола Федорович працює з живим матеріалом, із живими враженнями, з таємницею життя – уміє бачити найголовніше, мінімальними засобами створює образи: лінія, штрих, два кольори – чорне й біле… Він чаклує, відчуваючи таємницю ритму, а це -  одна з головних таємниць життя. Унього є чому навчитися».
Тематика робіт митця розмаїта: людина в гармонії зі світом природи, людина в сільському й урбанізованому середовищах, захоплення минулим, занурення у прадавні часи. У 2009 році М. Грибану присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».
У 2011 році роботи М. Грибана були виставлені у «Золотій залі» Українського фонду культури у Києві. Художник-графік О. Красильникова сказала на відкритті виставки: «… це роботи дуже високого рівня: витончені, образні…». Роботи Миколи Федоровича неможливо переглянути швидко – над ними треба подумати, проаналізувати побачене, відкриваючи для себе їхній зміст.

В. Ханко підкреслив: «Перед нами постає повноцінний мистецький спадок талановитого маестро з Полтави. Його творчість органічно ввійшла в мистецький плин нашого краю. Своїм пером, пензлем чи різцем він творить непроминальні роботи, що підносять дух і приносять радість засобами  краси».

Видатні родини Полтавщини (В)

ВАЦЕНКИ
Серед мистецьких родин Полтавщини не можна обійти увагою родину Ваценків.
Тетяна Федорівна Ваценко за фахом учитель образотворчого мистецтва. Працювала керівником студії образотворчого мистецтва будинку культури і творчості ПТМЗ, вчителем образтворчого мистецтва.

Робота художником у Полтавській обласній філармонії надала їй можливість створювати афіші, декоррації, реквізиту , оформлення сцени та дитячих програм.
Творча атмосфера, що панує у філармонії надихнула художницю до власної творчості.  Тетяна Федорівна – визнаний на Полтавщині майстер народної творчості (виготовлення ниткових іграшок, писанкарство, витинанки). Відроджуючи ці давні , традиційні, але призабуті види народного мистецтва, майстриня найбільше уваги приділяє витинанці. Вона створює вишукані, наповнені глибоким змістом, витонченою методикою ліній та національним колоритом витинанки, які є своєрідним проявом генетичної пам’яті поколінь. Вона учасниця багатьох обласних та Всекураїнських виставок і конкурсів. У 2012 р. Т. Ваценко була учасницею міжнародного Ягелонського ярмарку народних майстрів у Любліні (Польща).
З 1996 р. Т. Ваценко входить до обласного літературного обєднання  «Полтавські джерела».
Вона є автором віршів, ілюстрації до яких створює самостійно.  Особливо полюбляє писати для дітей. Але зараз, коли йде війна, серце не може мовчати, народжуються рядки, сповнені болю, віри та надії. Її вірші увійшли до збірки «Молюсь за тебе, Україно…: поети Полтавщини – Героям Майдану і АТО»
Коли достигнуть яблука в садах,
Хай врешті прийде мир на Україну…
Лелеки позлітаються на дах
І стануть символом відродження з руїни!
Донька майстрині теж Тетяна виготовляє прикраси із бісеру.

Для її робіт характерна складна техніка. Юна майстриня стверджує українське походження техніки бісероплетіння, займається дослідженням його історії. Син Т. Ваценко Олексій – бандурист. Майстриня пишається своїми дітьми і говорить, що вони надихають її на творчість.

ВИШНЕВЕЦЬКІ
Український князівський рід Вишневецьких відомий своїми яскравими особистостями по усій території України від Волині до Лівобережжя, а також за її межами від ХIV до XVII ст. Родовим гніздом Вишневецьких було м. Вишнівець на Волині. Володіння роду спочатку знаходилися переважно на Волині, а з 80-х рр. XVI cт. Ще й на Лівобережній Україні (Лубенщина, Роменщина та ін.). Князі Вишневецькі відіграли помітну роль в історії України, хоча історичні постаті їхнього роду дуже різні.
Олександр Михайлович Вишневецький став володарем земель Посулля, розбудував містечко Лубно (нинішні Лубни), заснував Густинський і Ладинський  монастирі. Швидкий економічний розвиток посульських земель за Вишневецького приваблювало на цю землю нових поселенців. Територія швидко і бурхливо розвивалася і багатіла. Місто Лубни росло і будувалося також за часів Михайла Олександровича Вишневецького.
Раїна Вишневецька (Могилянка), дружина Михайла Вишневецького відома українська меценатка. Була палкою ревнителькою православ’я.Стала співзасновницею трьох монастирів у своїх володіннях на Лівобережній Україні – Густинського Свято-Троїцького монастиря, Ладинського Свято-Покровського монастиря. Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.

Можна стверджувати, що за 30 років (1589-1618) Вишневецькі у «задніпрянських місцевостях» зробили дуже багато: заселили береги Сули від дельти до Ромнів і береги Удаю від дельти до Прилук.
Ярема Вишневецький – один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої, володар обширних земель на Лівобережній Україні із центром у місті Лубнах. До володінь Вишневецьких на Лівобережжі входило 53 великих і малих населених пункти, серед яких Лубни, Ромни, Глинськ, Пирятин, Чорнухи, Комишня, Полтава, Хорол, Мгар, Снітин, Сенча, Лохвиця, Манжелія та ін. Як вважає відомий історик Л. Падалка, тільки    на Полтавщині у маєтностях Вишневецьких проживало 140 тис. чоловік. Постать Яреми Вишневецького розглядається сучасними істориками досить не однозначно. Зокрема його називали «найзліснішим ворогом і гонителем козацьким».

ВОЛКЕНШТЕЙНИ
Родина Волкенштейнів здавна відома і шанована у Полтаві.
Волкенштейни з’явилися в Росії на початку XVIII ст., коли австрійський офіцер Йоган фон Волкенштейн був прийнятий Петром І на службу в російську армію. Дослужився до генерал-майора, одержав російське дворянство і графа. Зтого часу всі чоловіки з роду Волкенштейнів були військовими . Всі за винятком Олександра Волкенштейна.

Всупереч волі батьків він, виходець із аристократичної сім’ї стає лікарем. У студентські роки О. Волкенштейн потрапляє у середовище революційно налаштованої молоді. Його було заарештовано, після звільнення він через Червоний Хрест вступає до сербської армії і їде лікарем в Болгарію, де на той час був театр військових дій російсько-турецької війни.
Після закінчення війни О. Волкенштейн влаштовується земським лікарем у м. Кобеляках, згодом переселяється у Полтаву. Його садиба стає осередком громадського і революційного руху в місті.
У перші роки радянської влади лікар Волкенштейн разом із В. Короленком проводив велику роботу: рятував безпритульних дітей, надавав допомогу голодуючим. Завдяки його турботі в Полтаві були організовані дитячі профілакторії, дитяча туберкульозна лікарня, а згодом і лікарня для дорослих, якою він певний час завідував. До глибокої старості О. Волкенштейн займався не тільки лікуванням хворих, а також широкою громадською діяльністю.
Усе життя О. Волкенштейна оточували блискучі і неординарні особистості. Його перша дружина стала учасницею революційної терористичної організації. Її було заарештовано і винесено смертний вирок, замінений пізніше на сибірську каторгу. Вона залишилася для лікаря Волкенштейна єдиним великим коханням на все життя.

Друга дружина – Ольга Степанівна Засядько була зразком гуманізму і самопожертви. Вона стала другою матір’ю дітям О. Волкенштейна, пізніше виховувала його онуків. Підтримувала чоловіка у всіх його благодійних і гуманних починаннях.
Письменник В. Астафьєв згадує про свого військового командира часів Другої світової війни «знає мови. Музику, літературу, характер суровий, але справедливий. Цим командиром був онук полтавського лікаря Сергій Сергійович Волкенштейн, який продовжив офіцерські традиції родини. Він пройшов усю війну, дослужився до генерала, одержав звання Героя Радянського Союзу, прожив довге і героїчне життя. Його родичка залишила записи про останні роки його життя. Там є такі слова: «Говорив, що все життя хотів, як його дідусь-толстовець, не вбивати людей, але все повернулося так. Що батьківщині, народу треба було служити, бути військовим, воювати…»

Видатні родини Полтавщини (Б)

БАЗИЛЕВСЬКІ
Представники дворянсько-поміщицького роду. Вислужились із  реєстрових козаків Миргородського полку за часів Руїни. Засновник династії – білоцерківський сотник Миргородського полку Василь Онисимович Базилевський. Представниками роду Базилевських було засновано низку сіл на Полтавщині. Із роду Базилевських стали вихідцями відомі представники козацької старшини. Володіли селами у межах історичної Полтавщини,  мали володіння у Харківській губернії. Величезний резонанс на теренах Російської імперії мало велике селянсько-козацьке повстання у маєтку Базилевських  у с. Турбаях Глобинського району та Вергунах Хорольського району. Родина Базилевських відома своїми меценатами і благодійниками. Зокрема їхнім коштом збудовано храми Покровський у с. Кринки Кременчуцького району, Троїцький  у с. Остап’є Великобагачанського району, Христоріздвяний у с. Вергуни Хорольського району та інші.


БОДЯНСЬКІ
Родина науковців, інтелектуалів Бодянських пов’язана з історичною Полтавщиню та з іменем Т. Шевченка. Великий український поет мав щирі дружні зв’язки та плідну співпрацю з Бодянськими.
Відголос наукової праці видатного українського славіста Осипа Максимовича Бодянського чутний і в наш час. Україна, Полтавщина зокрема, по праву пишаються ним. Відомий дослідник нашого краю І. Павловський писав: «Це був видатний учений і великий трудівник науки». Особливо хвилюючою в його біографії була 17-річна дружба з Т. Г. Шевченком. Вплив цього вченого на Тараса Григоровича незаперечний. Особливо він помітний у створенні «Єретика» з посвятою П. Шафарикові.
Отримавши звання «вчителя російської мови в повітовому училищі» Федір Бодянський, молодший брат Осипа Максимовича, працював за фахом, у тому числі в Лохвицькому  Лубенському училищах. Він співпрацював з братом в укладанні збірки українських народних пісень.
У 1845 році Т. Шевченко познайомився з дядьком О. Бодянського Іллею Гавриловичем, прилуцьким протоієреєм. Він супроводжував Тараса Григоровича у подорожі до Густинського монастиря.
Без сумніву найпомітніший слід у вивченні полтавської старовини залишив ранній її дослідник Павло  Ілліч Бодянський. Він був першим редактором полтавської губернської газети. Один із тогочасних журналів писав про нього як про « ревного мужа невтомної праці і корисної діяльності для рідного краю». Як редактор неофіційної частини «Полтавських губернських відомостей» він сприяв публікації на сторінках газети серії літературно-етнографічних матеріалів з історії та природи краю. Разом із М. Цертелєвим, Л. Боровиковським, С. Стебліним-Камінським та іншими діячам П. Бодянський репрезентував осередок живої творчої думки тогочасної Полтави. Найбільшими працями П. Бодянського є «Достопримечательности Полтавы» (1849) та «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год».  Остання – видання щодо Полтавщини енциклопедичне. І хоч книги Бодянського давно стали бібліографічною рідкістю, вони не забуті, на них посилаються сучасні дослідники, будуть користуватися ними і в майбутньому.

БОНДАРЕНКИ
Родина лялькарів Валерія та Владислави Бондаренків.
Для Валерія виготовлення авторських ляльок-маріонеток починалося як хобі. Виготовлені ним ляльки високо оцінила визнаний у світі майстер авторської ляльки Б. Деваль. До своєї роботи автор ставиться творчо «Можна брати за основу техніки. Які вже придумані, а можна створювати їх самому – шлях буде довшим, проте цікавішим.»  У 2012 р. Валерій Бондаренко став переможцем виставки «Мистецтво ляльки» у Москві, пізніше став учасником заочної виставки ляльок «Фанатаніма» у Японії. Після цього він почав колекціонувати японські ляльки і зібрав на сьогодні найбільшу в Європі колекцію. Валерій отримав премію «Пандора» - престижну нагороду фонду «Ляльки світу». Лялькарі називають її «Оскаром» у ляльковому мистецтві. А ще раніше, 2017 р. переміг зі своєю роботою в конкурсній програмі Празької виставки. Фестивалі, конкурси, за словами Валерія Бондаренка, тепер стали для нього  своєрідною «підзарядкою».  Уже двічі лялькар представляв свої роботи  на фестивалі лялькарського мистецтва в Ризі, де збираються визнані майстри з різних країн світу і взяти участь у якому можна лише за запрошенням організаторів.
 Дружина Владислава спочатку займалася фотографуванням робіт чоловіка для каталогів, пізніше сама захопилася виготовленням ляльок.
 Подружжя Валерія Бондаренка та Владислави Дикань перемогли у престижному 24-му міжнародному конкурсі Макса Оскара у Німеччні. Чоловік у номінації «Експериментальна лялька», дружина – у номінації «Дебют».
«Однозначно, світ ляльок приносить мені несказанну насолоду. Це віддушина, яка викликає бажання творити, мандрувати, любити…», - говорить Валерій Бондаренко.

БОРОВИКОВСЬКІ
Козацький рід Боровиковських (Боровиків, Боровиченків) дав Україні не одне славетне ім’я. Це один із знаменитих миргородських родів другої половини XVIII – першої половини XIX ст. Це була досить освічена родина, з якої вийшло чимало священиків і малярів-іконописців.  Ті з членів цієї родини, які не займалися безпосередньо церковнослужінням, майже всі ставали малярами-іконописцями при церквах.
Лука Іванович Боровик – родоначальник великої мистецької династії. Писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини. Малярами були брат Луки Олексій та двоюрідний брат  Дем’ян.
Дем’ян Боровиковський – іконописець, у 1769 р. працював у малярні Києво-Печерської лаври, а з часом став ієреєм у Миргороді.
Уродженець Миргорода Володимир Боровиковський  - знаменитий художник-портретист. Відомий своїми портретами членів царської сім’ї та церковним живописом. У молоді роки служив у Миргородському козачому полку, одночасно займався малярством, писав образи для місцевих храмів. Був близько знайомий з поетом, драматургом і земляком В. Капністом. За його дорученням розписав інтер’єр будинку, що призначався для прийому імператриці Катерини ІІ. Робота була виконана надзвичайно майстерно. В. Боровиковському було запропоновано їхати вчитися до Петербурга. У роки життя у Петербурзі художник створив портрети діячів, пов’язаних із Миргородщиною: В. Капніста, Д. Трощинського, М. Трохимовського. А також портрети Г. Державіна, М. Львова та ін. Із творчої спадщини художника збереглися переважно полотна столичного періоду.

Племінник В. Боровиковського Левко Іванович Боровиковський – поет-байкар, фольклорист, філолог, перекладач, педагог. Він був одним із перших і найвизначніших українських поетів-романтиків. Він автор збірки «Байки і прибаютки Левка Боровиковського», перекладач творів А. Міцкевича, О. Пушкіна.
Його син Олександр став юристом, але свого часу був відомий як літератор. Ранні його товри біли навіяні українським фольклором та романтикою, пізніше серед його поезії переважала громадянська лірика.

БРАЗОЛІ
Бразолі – козацько-старшинський, згодом дворянський  рід. Власники земельних маєтностей на Лівобережній і Слобідській Україні у XVIII- на початку ХХ ст. Походить від гунського сотника Василя Трохимовича Бразуля. Походив він із роду молдавських дворян. Займав високі посади у Гадяцькому полку. Проявив себе умілим адміністратором і господарником . Син його Григорій Васильович Бразуль дослужився до дійсного статського радника. Відомим і впливовим на Полтавщині був його син Євген Григорович Бразоль – громадський діяч, полтавський губернський предводитель дворянства, зіньківський повітовий предводитель дворянства, помічник директора удільного землеробського училища, віце-президент губернського попечительського комітету в’язниць, почесний попечитель полтавської гімназії, член наглядової ради при Інституті шляхетних панянок у Полтаві. Опікун богоугодних установ і лікарень. Був великим землевласником, умілим господарником. Значними громадськими і державними діячами стали два його старших сини Григорій Євгенович Бразоль і Сергій Євгенович Бразоль.
Григорій Євгенович Бразоль – дійсний статський радник, камергер Двору, гласний повітового земства, предводитель дворянства Зіньківського повіту, голова Зіньківського товариства сільського господарства.
Сергій Євгенович Бразоль – дійсний статський радник, гофмейстер Двору. Зіньківський повітовий, полтавський губернський предводитель дворянства. Уповноважений Головного управління Червоного Хреста. За «особливі труди та заслуги, надані Товариству піклування про хворих та поранених воїнів» нагороджений орденом св. Володимира.
Молодший брат Лев Євгенович Бразоль – відомий лікар, голова Петебурзького товариства лікарів-гомеопатів, автор багатьох наукових праць.
Бразоль Олександр Сергійович – походить із спадкових дворян Зіньківського повіту. Учасник Першої світової війни, був тяжко поранений, емігрував за кордон, де прожив до 100 років, практично до останніх днів займався громадською роботою, був членом усіх військових організацій за кордоном і найстарішим російським офіцером.
Важко переоцінити роль представників цього славного роду в історії Полтавщини і України. Рід Бразолів внесений до родовідних книг Полтавської губернії, Слобідсько-Української губернії, Катеринославської губернії.

 

БРАЗОВ

«Цього високого кремезного чоловіка знали корінні полтавці, часто бачили, як він, накульгуючи, швидкою ходою простував центральними вулицями міста. Проте, мало хто здогадувався, що в нього немає ноги і ходити йому дуже важко. Інші знали його як принципового керівника, пристрасного публіциста. А багатьом він був відомий як письменник, чиї книжки ніколи довго не лежали на полицях магазинів. Йдеться про Леоніда Бразова, чиє життя було пов’язане з нашим містом… яке ніколи надовго не залишав…» - так писала Л. Безобразова про батька.
Псевдонім ішов за ним іще з часів Другої світової війни. На війні Л. Безобразов почав писати у фронтових газетах і як журналіст, і як поет. Начебто друкар фронтової газети «загубив» першу частину прізвища – так і з’явився Леонід Бразов.

Народився майбутній письменник у родині заможних селян. Родина, як на той час, була освіченою. Батько, рід якого йде від козаків, був з культурних хазяїв, наймитів не мав, бо й не потребував їх: купував у використовував сільськогосподарську техніку, було кілька коней, читав агрономічні журнали, намагався вести господарство на науковій основі. Мати закінчила церковноприходську школу, цікавилася літературою, допомагала сільській учительці. Батько захворів на тиф і рано помер. Усиновив і виховав Леоніда вітчим П. Безобразов.
У розпал сталінських репресій Л. Бразов навчався у Полтавському учительському інституті. Він був заарештований як член антирадянської правотроцькістської організації, але 1939 р. справу було припинено і арештант вийшов на волю.

Після закінчення інституту він працював учителем на Донеччині А потім почалася війна. Другу світову Л. Бразов пройшов артилеристом, мав нагороди і тяжке поранення.
1945 р. він починає працювати у редакції обласної газети «Зоря Полтавщини». З журналістикою пов’язане усе його подальше життя. Він започаткував молодіжну газету «Комсомолець Полтавщини», працював на радіо,очолював видавництво. І навіть потім, коли перейшов на творчу роботу, не поривав зв’язків із журналістикою.
З перших повоєнних років Л. Бразов починає працювати  як драматург і прозаїк. Як автор прозових творів Л. Бразов зумів посісти достойне місце в сучасній українській літературі. За життя ним видано більш ніж 20 книжок, а багато ще залишилося неопублікованими.
Дві доньки Л. Бразова Лариса і Налалія, кожна у своїй сфері діяльності, зробили свій вагомий внесок.
Ларису Леонідівну Безобразову знали тисячі її колишніх студентів. Читачів, члени Слов’янського клубу, наукова і культурна громадськість міста.

Л. Безобразова після закінчення школи вступила до Полтавського педагогічного інституту. Вона не лише навчалася на відмінно, але й була учасником наукових конференції у тому числі й всеукраїнських, уже в студентські роки мала публікації, виявляла здібності до наукової роботи.
Після захисту дисертації вона майже сорок чотири роки працювала викладачем у Полтавському педінституті. Пройшла усі щаблі службової ієрархії – від асистента до завкафедрою і декана підготовчого факультету. Вона була дуже активною й ініціативною людиною, завжди знаходилася на вістрі цікавих ідей: мікровикладання, рольові ігри, педмайстерність, занурювання, метод Шаталова, рейтинг – все це вона випробувала, доки не створила власну ефективну систему викладання. Зараз тисячі її учнів працюють у закладах освіти Полтавщини, України, СНД.

Л. Безобразова була сама зразком плідної творчої роботи науковця. Її перу належать понад 300 наукових публікацій з російської та української мов, російської, української та світової літератури, стилістики, транслятології, краєзнавства, театрознавства, педагогіки, у тому числі монографії, посібники, програми, словники. У 2008 р. вийшло друком її «Вибране», відзначене дипломом І ступеня на обласному конкурсі. Вона була укладачем, відповідальним редактором понад 150 книг.

Звичайно ж її улюбленим дітищем був Слов’янський клуб. Вона його плекала 19 років. Клуб об’єднує наукову і творчу інтелігенцію міста, на його засіданнях бувають актори, музиканти, художники, архітектори, письменники, науковці.
А ще Л. Безобразова регулярно друкувалася на шпальтах газет з театральними рецензіями, роздумами про сучасність, розвідками про талановитих людей. Значні зусилля вивчила Лариса Леонідівна по увічненню пам’яті свого батька.

Наталії Леонідівні Бразовій доля подарувала яскраве, хоча й недовге життя. Ще навчаючись у школі, вона почала писати вірші, невеликі прозові твори. Закінчивши педінститут, Н. Безобразова працювала учителем української мови. Пізніше працювала редактором редакційно-видавничого відділу обласного управління в справах видавництва, поліграфії та книжкової торгівлі. У 1977 р. Н. Бразовій запропонували службу в органах внутрішніх справ у відділі політико-виховної роботи.

Самовіддана праця полковника міліції Н. Безобразової отримала високу оцінку. Вона була нагороджена Почесним знаком МВС України, знаком «За відзнаку в службі» двох ступенів, медаллю «За сумлінну службу» трьох ступенів, знаком «Відмінник міліції», іншими відомчими нагородами.

Один із своїх нарисів про хороших людей Н. Безобразова завершила словами: «В житті кожного з нас, зрештою, настає пора підбиття підсумків, коли доводиться самому собі відповісти на запитання, чи вірно служив народові. Щасливий той, хто з чистою совістю може сказати, що всі свої сили він віддав і віддає Батьківщині».

 

БУЛЮБАШІ

 

Дворянський рід Болюбашів бере свій початок з далеких часів.  Л. Старицька-Черняхівська писала, що засновнику цього роду Булюб-баші султан за якусь провину прислав шовкового шнурка, щоб той повісився, але розумний баша «не вволів султанової волі і дременув в Україну, де пристав до козацького війська».
Булюбаші були первинно пов’язані з Брацлавщиною. Брацлавський полковник-дорошенківець Федір Булюбаш у 1675 р. був одним з очільників великої групи переселенців із Брацлавського та Торговицького полків, які на шляху до Лівобережжя були оточені і розгромлені кримською ордою та загонами поляків. Ф. Булюбаш тоді потрапив у полон.
Засновником Чигирин-Дібрівської сотницької династії був Іван Федорович Булюбаш. У 1708 р. згадується сотник Дібрівської сотні в Чигирині – Болюбаш, який за сумлінну службу, одержав землю (3 хутори) під назвою Кагамлик і поселив там людей.
Кілька поколінь Булюбашів займали високі посади у Лубенському полку.
Павло Іванович Булюбаш був повітовим маршалом полтавського дворянства. Як підкреслює О. Лазаревський  П. Булюбаш «пользовался уважением и почетом в своем дворянском округу». З XVIII по XIX ст. Булюбаші, набуваючи величезні земельні володіня, поступово переходять у розряд великих землевласників.
Степан Федорович Булюбаш був предводителем кременчуцького дворянства.
Микола Валеріанович Булюбаш – титулярний радник, закінчив природниче відділення Київського університету, працював гімназійним учителем.
Іван Петрович Булюбаш під час Кримської війни перебував у складі військ, які охороняли узбережжя Петербурзької губернії. Був учасником урочистостей під час коронації російського імператора Олександра ІІ. 1861 р. залишив службу і від того часу відігравав значну роль у суспільному житті Полтавщини. Був багато разів депутатом дворянства, членом губернської земської управи і виконував довгий час обов’язки голови губернської земської управи. Був членом правління Полтавського земельного банку і головою опікунської ради Маріїнської жіночої гімназії, був директором Олександрінського притулку. Акціонерами Полтавського земельного банку була заснована стипендія його імені, членами опікунської ради Маріїнської жіночої гімназії  на честь І. Булюбаша була також заснована стипендія.
Його брат Олександр Петрович Булюбаш служив у господарській частині Полтавського інституту шляхетних панянок, був Томським губернатором.
Микола Петрович Булюбаш був впливовою людиною, повітовим маршалком, говорив виключно українською мовою. Його дружина Марія Василівна була рідною сестрою математика М. Остроградського. Він же був двоюрідним дідом композитору М. Лисенку.
Володимир Іванович Булюбаш – поміщик Хорольського повіту. Освіту одержав у Петровському Полтавському кадетському корпусі та в Олександрівському військовому училищі. Залишив військову службу 1890 р. Був повітовим і губернським гласним, членом правління Полтавського земського банку, депутатом другої Державної думи.
Його прізвище досі відоме у Полтаві, зокрема, завдячуючи будинку на вулиці Спаській. В. Булюбаш був колекціонером і палким шанувальником мистецтва. Він зібрав колекцію живопису і за проектом архітектора П. Альошина було збудовано у Полтаві будинок, перший поверх якого використовувався як житло, а на другому зберігалися колекції і проводилися виставки. У роки Першої світової війни родина В. Булюбаша віддала будинок під військовий госпіталь. З 1918 р. будинок використовувався як Полтавський художній музей.
Євгеній Григорович Булюбаш  - генерал-майор, учасник Першої світової війни та Білого руху. Емігрував за кордон до Німеччини, США. Про себе говорив: «Еще при поступлении в кадетський корпус я ре шил для себя – хочу бать на всю жизнь воином –офицером».

БУТОВСЬКІ
У родині Бутовських було багато відомих людей. Більшість із них перебували на військовій службі. Багато представників роду мали високі військові і державні чини, дослужилися до високих нагород і займали важливі пости. У книзі «Олексій Бутовський. Олімпійський генерал» читаємо «…капітан Іван Бутовський, котрий служив у полку під командуванням П. І. Пестеля; підполковник Федір Бутовський, контужений у військовій кампанії 1812 -1814 рр.; штабс-капітан Данило Бутовський, убитий в турецькій кампанії 1812 г.; майор Єгор Бутовський, що геройськи загинув під час штурму Севастополя 29 травня 1856 р. … особливо відзначився на військовій службі Іван Григорович Бутовський… історичними творами якого так захоплювався М. І. Ушаков…»
Першим представником роду  в наших краях був виходець з Молдови Олександр Юрійович Бутовський Чигиринсько-Дібрівський сотник Лубенського полку. Його зразу ж нарекли «чужестранный человек», він приїхав у Росію у 1730 р. і став на службу. У 1784 р. Бутовські були визнані потомственними дворянами і внесені у дворянську родословну книгу Полтавської губернії.
Без сумніву найвідомішою є особистість Олексія Дмитровича Бутовського – видатного спортивного діяча, одного із засновників сучасних Олімпійських ігор, члена Міжнародного Олімпійського Комітету, генерал-лейтенанта російської армії, вченого педагога. Девізом всього життя О. Бутовського стали слова його батька: «… Да будет воля Божья, да направит Бог дела наши к прямому, а не мечательному благу… человечества».
За високі заслуги перед батьківщиною генерал-лейтенат О. Д. Бутовський був нагороджений орденами Святого Олександра Невського, Білого Орла, Святого Володимира, Святого Станіслава. Командорським Хрестом грецького ордена Спасителя.

Його брат Микола Дмитрович Бутовський – генерал-лейтенат учасник російсько-турецької війни, військовий педагог.  Він був не лише бойовим генералом, а також талановитим військовим письменником. Ряд його творів було видано німецькою, французькою, румунською та болгарською мовами.