Видатні родини Полтавщини (С)

 Старицькі
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від Луки Семеновича Старицького – полтавського протопопа. Відомо, що він володів с. Горбанівкою і мав троє синів: Якова, Захарія і Михайла. Про Якова архівних даних обмаль. Захарій Лукич – обіймав посаду полтавського полкового сотника. Михайло Лукич був військовиком, брав участь у Хотинському поході.
Від правнуків Захарія Лукича – Григорія Михайловича – полтавського полкового хорунжого і обозного – беруть початок дві основні гілки роду – полтавська і миргородська.
З полтавської гілки походять:
Дмитро Михайлович Старицький – театральний діяч, драматург, режисер-аматор, один з організаторів та керівників аматорських театрів у Чернігові і Полтаві.
Іван Михайлович Старицький – військовий діяч, прикомандирований для особливих доручень до командуючого Московським військовим округом, генерал.
Георгій (Єгор) Павлович  Старицький – відомий правник, сенатор, старший голова Тифліської судової палати, член Державної ради Російської імперії. Один із виконавців судової реформи 1864 р.
Петро Павлович Старицький – голова Полтавської повітової та член Полтавської губернської земських управ.
І. Павловський про нього писав: «Это был деятель, искренно преданный земству, всегда имевший в виду исключительную пользу дела и правильную принципиальную постановку с точки зрения убежденного сторонника земства. Уездное земское собрание соорудило в Полтаве школу его имени».
Олександр Павлович Старицький – випускник Полтавського кадетського корпусу, член Полтавської губернської земської управи та полтавський повітовий предводитель дворянства, член 3-ї Державної думи Російської імперії від Полтавської губернії.

Георгій Георгійович - закінчив Імператорське училище правознавства. Працював у Міністерстві юстиції на різних посадах, пов’язаних із судочинством. Нагороджений орденом Святої Анни другого ступеня. Був гласним полтавської міської думи. Учасник Першої світової війни. В уряді О. Керенського займав посаду обер-прокурора Сенату. Денікінською владою у 1919 р. призначений полтавським губернатором. Після відступу денікінських військ служив перекладачем при англійському посольстві. У 1920 р. емігрував до Болгарії, де працював у банку, займався на професійному рівні художньою фотографією, співпрацював із Народним етнографічним музеєм у Софії.
Ганна Георгіївна Старицька – художниця-абстракціоністка, майстер декоративного мистецтва, книжковий графік. Відсвяткувавши повноліття вона поїхала на лікування до Франції, оскільки хворіла на туберкульоз кісток. Відтоді, за винятком студентських років, назавжди там оселилася. На стиль живопису, який приніс Анні Старицькій світову славу, вплинув її чоловік – бельгійський художник Гійом Орикс. Художниця вдавалася до сміливих експериментів. 

 

Відобразився на її творчості і особливий полтавський характер: художниця захопилася тематикою демонології. На її полотнах з’являються постаті чаклунів та духів невизначених контурів, навіяні давньослов’янською міфологією.
До миргородської гілки роду Старицьких належали:

Відомий письменник Михайло Петрович Старицький. Він рано залишився сиротою і виховувався у свого дядька В. Лисенка – батька відомого композитора. Ще у студентські роки М. Старицький долучився до громадсько-літературної діяльності. У 1883 р. він взяв на себе керівництво українським професійним театром, де виступали відомі корифеї українського театру: брати Тобілевичі та М. Заньковецька М. Старицького називали «драморобом» - він уміло прилаштовував для сцени прозові твори відомих українських авторів. Загальновідомою піснею став його вірш «Виклик»:
Ніч яка, господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Творчими особистостями виросли і його доньки:
Марія Михайлівна Старицька – акторка, режисер і педагог.
Виховувалися сестри Старицькі у дитячому садку С. Русової. М. Старицька одержала професійну акторську освіту, багато гастролювала, грала у петербурзьких театрах та в трупі Саксаганського, пізніше викладала.
Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська – письменниця і громадська діячка. Про свої дитячі роки вона писала: «Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку». Л. Старицька була дивовижною жінкою, справжньою українською патріоткою. Її перу належать вірші й драматичні твори. Уроки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі.  У 1920-х роках працювала у ВУАН.
1930 р. її було заарештовано за звинуваченням у приналежності до так званої Спілки визволення України. Вона померла по дорозі на заслання.
У Л. Старицької-Черняхівської була єдина донька Вероніка. Вона перекладала класиків світової літератури, писала чудові віршовані дитячі казки. Батько узяв її з собою до Німеччини, де дівчина закохалася та вийшла заміж. Шлюб виявився невдалим, але за цю помилку їй довелося розплачуватися перед НКВД на батьківщині. Її заарештували на 10 років із суворою ізоляцією, а 1938 р. В. Черняхівську розстріляли.

Сулима
Козацько-старшинський, згодом – дворянський рід, ймовірно, шляхетського походження. Засновником роду є гетьман Іван Михайлович Сулима. Сам майбутній гетьман нереєстрових козаків за походженням дрібний шляхтич із Чернігівщини. Старовинний рід Михайла Сулими «ще в ХVI ст. отримав шляхетство та однойменний герб», свідчить історик Т. Чухліб. У родинному архіві Сулим довгий час зберігався запис про те, що засновник їхнього роду «Іона Сулима з Чарней шляхтич, зайшов з німецької землі, був у короля Сигізмунда ІІІ у чині великого канцлера коронного».
Тривалий час майбутній гетьман був управителем маєтків Жолкевських і Даниловичів поблизу Борисполя. Магнатські утиски змусили Сулиму зайнятися козакуванням. На Запорізькій Січі він обирався кошовим отаманом, брав участь у багатьох походах проти турків і татар. Уперше І. Сулима згадується як козацький гетьман 1628 р.
Уряд Речі Посполитої не пробачив бунтівному гетьманові руйнування фортеці Кодак. Реєстрові козаки схопили його і кількох соратників, відвезли до Варшави. Де привселюдно закатували 1635 р.
Поетеса Л. Костенко писала:
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці – загула бруківка…

У гетьмана І. Сулими залишилося двоє синів Іван та Федір. Обидва почергово були полковниками Переяславського полку.
Сини Степана : Іван Степанович і Олександр Степанович займали керівні посади у козацькій старшині кінця ХVII початку ХVIII cт. Ця гілка роду швидко згасла.
Інша гілка пішла від молодшого сина гетьмана Федора Івановича, переяславського полковника, який переселився до Гетьманщини та зосередив у своїх руках значні маєтності.
Його син  Іван Федорович – воронківський сотник та генеральний хорунжий, учасник російсько-турецької війни 1676-1681, Кримських походів, Прутського походу 1711 р., учасник Полтавської битви.
Онук Семен Іванович – переяславський полковник, учасник російсько-турецької війни 1735-1739 рр., підкорення Хотина.
Сини його: Семен Семенович Сулима – надвірний радник, перекладач із німецької та французької мов; Яким Семенович – генерал-майор, генеральний суддя Малоросійського генерального суду, таємний радник, перекладач із французької мови; Христофор Семенович архімандрит Гамаліївського Пустинно-Харлампіївського монастиря.
Син Семена Семеновича – Микола Семенович Сулима – учасник війни 1812 р. та закордонного походу російської армії. Був поранений і потрапив у полон під Аустерліцем.
Учасник російсько-турецької війни 1828-29 рр. та придушення польського повстання  1830 р. Був генерал-губернатором Сибіру. Його портрет можна побачити серед портретів сподвижників імператора Олександра І. Його онук – Семен Миколайович Сулима теж зробив визначну кар’єру на військовій службі.
До цього роду належав Яким Якимович Сулима – колезький асесор, дружина якого – Уляна Степанівна (уроджена Вишневська)  - відома благодійниця, засновниця у Києві Сулимівської богадільні.
Ймовірно, з цього роду походять Сулима Іван Павлович, Сулима Андрій Іванович, Сулима Павло Андрійович, котрі у різні часи були великобудиськими сотниками та Сулима Петро Іванович – новосанжарський сотник.
Існують також одноіменні роди іншого походження.

Видатні родини Полтавщини (Р)

Рєпнін
Князівський рід Рєпніних бере свій початок від роду чернігівського князя Михайла Всеволодовича. В Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона зазначається: «Род этих князей помещен в Бархатной книге». Там же наведено низку визначних імен цього роду.
Іван Михайлович Рєпнін-Оболенський – князь, боярин і воєвода на службі у московських князів Івана ІІІ та Василя ІІІ. Саме його можна вважати родоначальником Рєпніних.
Його онук Михайло Петрович Рєпнін був стольником, боярином і воєводою в часи правління Івана ІV Грозного. Відомий своїм військовим походом у Лівонію 1558 р. Через конфлікт із царем був убитий у церкві за велінням Івана Грозного.
Дочка його Олена  була дружиною царя В. Шуйського.
Борис Олександрович Рєпнін – боярин, улюбленець царя Михайла Федоровича Романова . Особливо впливовим був Б. Рєпнін за часів двовладдя. Виконував дипломатичну місію в Польщі.
Його син Іван Борисович – боярин, воєвода, був «начильником московських войск в Малороссии».
Його син Анікіта Іванович – стольник царя Петра І і нерозлучний його сподвижник, учасник Азовських походів, Північної війни, Прутського походу.
Його син Василь Аникитович почав військову службу при батькові у роки Північної війни, учасник російсько-турецької війни 1736-1739 рр. Вивчав військову справу за кордоном та вів дипломатичну службу. У Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона читаємо: «Миних отзывается о нем как об умном, храбром и ревностном генерале».
Слід зазначити, що представники роду Рєпніних упродовж ХVII- XVIII ст. були визначними державними і військово-політичними діячами в Московському царстві, а згодом – і у Російській імперії.
Останнім представником роду Рєпніних став Микола Васильович Рєпнін, який дослужився до звання генерал-фельдмаршала. Він увійшов в історію як видатний дипломат і військовий діяч Російської імперії. Перебував послом у Речі Посполитій. На своїй посаді впливав на управління польською державою. Як визначний полководець Микола Васильович проявив себе під час російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 років. Упродовж життя він обіймав цілий ряд високих посад на державній службі, що, відповідно, супроводжувалося отриманням найвищих російських орденів і нагород.
М. Рєпнін не залишив по собі нащадків чоловічої статі, отже, рід Рєпніних мав би ним завершитися. Проте, аби не згас один із найвідоміших родів у державі, російський імператор Олександр І у 1801 р. видав указ, щоб онук М. Рєпніна, який народився першим від шлюбу його дочки Олександри з Г. Волконським, отримав прізвище діда. Цим онуком став Микола Григорович Рєпнін-Волконський, котрий 1802 р. одружився із онукою останнього українського гетьмана К. Розумовського – Варварою Олексіївною. Завдяки цьому шлюбу і утворився рід, що поєднав у собі нащадків знатних родів Рєпніних і Розумовських.
Рід Рєпніних-Розумовських – як наслідок з’єднання генеалогічних ліній українського гетьманського роду Розумовських з російською гілкою нащадків Рюриковичів – посідав помітне місце в історії України ХVIII- XIX cт.
Микола Григорович Рєпнін одержав військову освіту, брав участь у війні 1812 р. і закордонному поході російської армії. Був поранений в бою під Аустерліцем і взятий у полон. Саме він у російській історіографічній традиції вважається прототипом Андрія Болконського з роману Л. Толстого «Війна і мир». Після заключення Тільзітського миру перебував на дипломатичній службі, зокрема управляв Саксонським королівством зі званням віце-короля. 1816 р. він був призначений на посаду військового губернатора Малоросії і управляючого цивільною частиною Полтавської і Чернігівської губернії. На цьому посту він служив 18 років, до 1836 р. коли став членом Державної ради. М. Рєпнін був державним діячем декабристського покоління, які вважали своїм християнським обов’язком турбуватися про селян. Князь М. Рєпнін сповідував європейські ідеї просвітницької держави. Він прихильно ставився до учасників декабристського руху та масонських лож.
За часів урядування М. Рєпніна території колишньої Гетьманщини активно інтегрувалися в Російську імперію. Водночас малоросійський генерал-губернатор намагався враховувати інтереси місцевого дворянства. Він прихильно ставився до нащадків колишньої козацької старшини, поділяв їхні патріотичні погляди.
Заздрісники розпускали чутки про те, що князь Рєпнін має  занадто великий вплив на підконтрольних йому територіях, що він начебто може стати гетьманом України. Його звинувачували у розкраданні казенних коштів, що було проявом нарощування непорозумінь між місцевою і столичною владою. В результаті його відправили у відставку. М. Рєпнін став опальною персоною серед тогочасної політичної еліти Російської імперії та перебував під слідством і жандармським наглядом. Від 1836 до 1842 р. князь Рєпнін з сім’єю жив за кордоном.
І. Павловський пише: «Первое впечатление Полтавы на князя Репнина было не в ее пользу». Та пізніше він «снискал уважение всех сословий города и края своею деятельностью, обходительностью». А. Лашкевич про нього писав: «… высокогуманный и благонамеренный администратор. Он любил свой край, заботился о благосостоянии всего населения, охранял интересы крепостных и энергично отстаивал уцелевшие еще права козаков, чем навлек на себя подозрение в сепаратизме, несогласное от подчиненных непосредственного обращения к нему при решении более или мение важних дел».
За свідченням І. Павловського: «Репнин был человек просвещенный. Он много заботился о собирании исторических документов, летописей и переписывался по этому поводу с Чепой, Полетикой и другими. При его содействии была составлена первая история Малороссии Бантыш-Каменским, о распостранении которой он немало заботился».
Клопотанням Рєпніна був заснований в Полтаві інститут шляхетних панянок, він же мав задум заснувати у Полтаві кадетський корпус.
Князь Рєпнін залишив посаду малоросійського генерал-губернатора після призначення членом Державної Ради. Залишаючи Малоросію, він дякував дворянству за добре ставлення. У відповідь губернський предводитель дворянства І. Капніст писав: «таковой прощальний отзыв Ваш дворянство несомненно, приймет со всеобщим чувством прискорбия и с искреннею признательностью к великодушному обету сердца вашего содействовать пользам и благосостояниюимя Ваше присоединяется к сословию дворян Полтавской губернии, - преимущество, которым позднейшее потомство гордиться будет…».
Після повернення із закордону, він через судові тяжби позбавився багатьох своїх маєтностей. Він поселився у маєтку в Яготині, де помер і був похований у Густинському монастирі.
Його дружина Варвара Олексіївна була старшою дочкою графа Олексія Кириловича Розумовського і його дружини Варвари Петрівни Шереметьєвої. Після одруження з князем М. Рєпніним-Волконським супроводжувала його у його військовій службі. Була поряд, коли він потрапив у полон під Аустерліцем. Після повернення до Петербурга супроводжувала чоловіка у війні 1812 р. В Саксонії, де Рєпнін був генерал-губернатором займалася благодійністю, про що збереглася добра пам’ять у саксонців. Все своє життя вона займалася благодійництвом. У 1816 р. вона поселилася у Полтаві, де її чоловік був генерал-губернатором. Саме вона ініціювала відкриття у Полтаві інституту шляхетних панянок, на який сама потратила багато власних коштів. Під час голоду в Україні вона турбувалася про населення, вкладаючи власні кошти. Після смерті чоловіка княгиня оселилася в Одесі, потім у Москві. Після смерті її поховали поряд із чоловіком у Густинському монастирі.
Полтавська громада високо цінила діяльність княгині В. Рєпніної і виразила свою подяку «с засвидетельствованием, что она незгладима в сердцах дворянства и перейдет к позднишему потомству, ибо вечно обновляющийся пам’ятник благотворения, будет напоминать вечно о благотворительнице».
Їх донька Варвара Миколаївна Рєпніна увійшла в історію як письменниця і близький друг Т. Шевченка. Вона народилася у Москві, але своєю батьківщиною вважала Полтавщину. Дитинство В. Рєпніної, зважаючи на статус батька, пройшло при європейських королівських і князівських дворах. Княжна Рєпніна навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. Вона була знайома з І. Котляревським, М. Гоголем, В. Капністом. Нею опублікована низка статей під псевдонімом Лізверська.
В. Рєпніна жила у маєтку батька в Яготині, де спілкувалася із Т. Шевченком. Вона з розумінням і глибокою симпатією поставилася до творчості поета і художника. Щодо цих благородних рис в її характері знаходимо в некролозі такі слова: «Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала в ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
Між Т. Шевченком і княжною В. Рєпніною склалися довірливі стосунки. Дочка колишнього малоросійського генерал-губернатора закохалася у Шевченка. Її батьки не схвалювали почуттів до поета.
Т. Шевченко, перебуваючи в Яготині написав поему «Тризна» і присвятив її «На пам'ять… княжне Варваре Николаевне Репниной». Поет щиро зізнався:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…»
В. Рєпніна високо цінувала талант Т. Шевченка, вперше назвавши його геніальним; допомагала поширювати офорти серії «Живописна Україна». Вона була щирим і вірним другом поета. Коли він перебував на засланні, княжна зверталася до начальника Третього відділу О. Орлова з проханням полегшити Шевченкову долю. Княжна доклала чимало зусиль, щоб домогтися звільнення Т. Шевченка від солдатської служби.
Благодійність стала смислом життя В. Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених».
У некролозі є такі слова: «… смерть її є в кожному разі суспільною втратою, і майбутній історик російського суспільства поза сумнівом віднесе її до гурту тих чистих і благородних людей, які помітно впливали на суспільство самим фактом свого існування».
Син  М. Рєпніна Василь Миколайович теж був близьким другом Т. Шевченка. Відомий портрет дітей Василя Рєпніна Варвари та Василя роботи Т. Шевченка.

Роговий
Родину Рогових можна вважати одночасно династією письменницькою і учительською.
Письменник Феодосій Кирилович Роговий працював учителем німецької мови в Устиміській та Бабичівській восьмирічних школах. Його дружина Євдокія Тимофіївна – учителькою української мови та літератури Устимівської восьмирічної школи. Їх син Юрій Федосійович Роговий – учитель хімії Пирогівської ЗОШ, а його дружина Лариса Сергіївна – завуч і вчителька біології цієї ж школи, з учительської династії Харасунів.
Ф. Роговий народився у селянській сім’ї у с. Пугачівка Градизького району. Село 1959 р. було затоплене водами Кременчуцького водосховища. Потреба розповісти про втрачений назавжди край, зафіксувати у художньому слові дух, досвід, надії народу стало основним мотивом його письменницької творчості.
Його дитинство припало на роки колективізації і голодомру, а юність – на роки Другої світової війни. У 1943 р. він був вивезений до Німеччини на примусові роботи в шахтах Вестфалії. У 1945 р. був направлений радянською адміністрацією на працювати на завод у м. Електросталь Московської області. На батьківщину повернувся лише 1947 р. Пізніше заочно навчався на державних курсах іноземних мов у Москві, закінчив Харківський педагогічний інститут. Працював у редакції газети «Комсомолець Полтавщини».
Займатися літературною творчістю Ф. Роговий почав уже в зрілому віці. Писав нариси оповідання. Та своєрідною «посулянською сагою» став його роман «Свято останнього млива». Автор устиг написати три частини роману, четверта залишилася недописаню. Ф. Роговий не прийняв насильне виселення своїх земляків і руйнування віками сформованого укладу життя у зв’язку збудівництвом Кременчуцького моря. Він писав: «Кличу-викликаю і шлю важкі заклинання всім тим, хто своєю силою роз порядив зігнати-зрушити з правічних осель сотні тисяч селянських сімей, розвіявши по всіх усюдах їхній дух і нажиток». 1992 р. твір отримав Шевченківську премію.
Шлях роману до читача виявився складним і довгим. Написаний у середині 70-х роман опублікований був при допомозі О. Гончара лише 1982 р. О. Гончар писав про роман Ф. Рогового: «Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з’являються в літературі». В одній із рецензій автора назвали «авангардистом із полтавської глибинки». Літературні критики писали про нього як людину, яка «органічно не терпить фальші ніде і ні в чому – ні в людині, ні в оцінці життєвих явищ, ні в літературі».
Його син Юрій Федосійович народився у с. Устимівка Глобинського району. Закінчив природничий факультет ПДПУ. Працював учителем хімії та біології Пирогівської ЗОШ. Захоплюється орнітологією – вивчає міграцію птахів і займається їх кільцюванням. Має публікації в орнітологічній літературі України та зарубіжних країн.
Перші вірші опублікував на початку 70-х років. Його улюблений жанр хоку – японський трирядковий неримований вірш.
Найбільшим своїм здобутком вважає впорядкування, підготовку і видання творів батька.
Ю. Роговий –лауреат премії Д. Нитченка, член Національної спілки письменників України.
Літературний критик Є. Баран писав: «Не кожен зважиться писати, коли його батько є класиком української літератури ХХ століття. Не гіпсовим класиком радянської доби, а справжнім, глибинним…»

Родзянки
Козацько-старшинський, згодом – дворянський рід. Родзянки були давнім шляхетним родом із старшин Миргородського полку. Головними маєтностями мали місто Хорол та містечка й села, що прилягали до нього. Ними засновані села Семенівського району: Василівка, Вереміївка, Веселий Поділ, Дем’янівка, Іванівка, Паніванівка, Степанівка, Семенівка.
Уряд миргородського полкового обозного у ХVIII ст. посідала ціла династія Родзянків: Василь, Степан, Ярема та Федір.
Рід походить від Василя Івановича Родзянки, хорольського сотника та миргородського полкового обозного, який підписав Коломацькі чолобитні. За сімейними переказами В. Родзянко був козаком неабиякої фізичної сили і хороброї вдачі Під час Північної війни він був тяжко поранений і потрапив у полон до шведів. Поважаючи хоробрість супротивника шведи його вилікували. Богатиря Родзянко воліли б мати серед своєї охорони шведські генерали. У полоні він пробув сім років. Після повернення із полону він займав високі посади серед козацької старшини Миргородського полку. Він залишив по собі сина Степана і доньку Ганну.
Син засновника роду – Степан Васильович – також посідав уряд хорольського сотництва, а потім був миргородським полковим обозним. У подружжя Степана і Пелагії Родзянків було семеро дітей: п’ятеро синів і дві доньки.
Сотником хорольським та миргородським полковим обозним був і онук Василя – Ярема Степанович. Він одержав освіту в Київській академії. 1779 р. він пожалуваний чином малоросійського полковника. Це були надзвичайно багаті поміщики.
Іван Родзянко був гадяцьким полковим суддею. Разом із козацькими старшинами він підписав чолобитну про призначення гетьманом України К. Розумовського.
Семен Степанович рано почав військову службі. В 30 років він уже був єсаулом Миргородського полку.
Четвертий син Василь народився 1728 р., про його службу в архівах записів немає. Наймолодшого сина звали Іван-молодший.
Родзянки мали величезні маєтності на території, здебільшого Хорольської сотні.
Степан Родзянко збудував над річкою Хорол невеликий маєток і назвав цю слободу Родзянки. Ця слобода пізніше стала селом Веселий Поділ (зараз Семенівського району). Вони мали також прибутки із водяних млинів, що стояли на річках Хорол та Псьол.
Після смерті Степана Родзянко, його дружина розділила маєтності між дітьми. Семен одержав наділ обабіч Ромоданівського тракту. Це поселення було розбудовано, одержало назву Семенівка, воно стало нинішнім райцентром Полтавської області.
Дочка Степана Ганна другим шлюбом була дружиною генерала П. Коновніцина.
Внуків у Степана Родзянко було так багато, що прослідкувати за багатьма із них зараз уже немає можливості.
На правнуках Василя Івановича Родзянко рід розділився на полтавську та катеринославську гілку.
Одному із синів Семена Родзянко – Омеляну у спадок дісталася Семенівка. Він був колежським асесором і мав чотирьох синів.
До полтавської. Більш чисельної гілки Родзянків належав Семен Омелянович – поет і перекладач, член Дружнього літературного товариства, приятель В. Жуковського і О. Тургенєва.
Донька його Пелагія вийшла заміж за прем’єр майора В. Старицького, одержала у посаг Семенівку і мала десятеро дітей.
Син Василя Степановича Гаврило, секунд-майор, хорольський предводитель дворянства, колезький радник, одержав у спадок слободу Родзянки, саме він перейменував її у Веселий Поділ. У сім’ї управляючого цим маєтком І. Глібова народився син Леонід – майбутній український байкар. У Г. Родзянка і його дружини Марфи Шрамченко було восьмеро дітей: чотири сина і чотири доньки. Рідна сестра Гаврила Васильовича Марія вийшла заміж за Я. Ломиковського і народила сина Василя – майбутнього історика і етнографа.
Син Гаврила Васильовича – поет Аркадій Гаврилович Родзянко, член товариства «Зелена лампа» та дійсний член Вільного товариства любителів російської словесності, близький приятель О. Пушкіна, Г. Державіна, С. Аксакова, Т. Шевченка та багатьох декабристів. А. Керн, котрій Пушкін присвятив «Я помню чудное мгновенье…», була сусідкою А. Родзянка по маєтку. Т. Шевченко гостював у його маєтку.
Платон Гаврилович Родзянко (псевдонім Платон Щербатий) – письменник. Був предводителем дворянства Хорольського повіту.
Син Платона Родзянка Андрій – статський радник. Був талановитим піаністом. Навчався майстерності за кордоном, зокрема в уславленого чеського піаніста Ф. Ліста. Багато виступав із концертами у Росії і за кордоном. Його майстерність високо цінували О. Сєров і О. Даргомижський. У кінці 80-х рр. повернувся у власний маєток Веселий Поділ, був почесним мировим суддею Хорольського повіту. Він став останнім поміщиком у своєму маєтку і 1917 р. виїхав за кордон.
На літературному поприщі відомі також Віра Гаврилівна Родзянко – поетеса, та дружина її брата Михайла Гавриловича, - Марія Сергіївна, уроджена Ахлебініна.
Микола Васильович Родзянко уславився державною кар’єрою. Син полковника Василя Миколайовича Родзянка навчався в Пажеському корпусі. Був дійсним статським радником, олонецьким та псковським віце-губернатором і томським губернатором. Його дружина Аделаїда Олексіївна (уроджена Зубова) ще замолоду займалася літературною діяльністю, вона друкувалася під псевдонімом «Тальська». Після смерті чоловіка вона повернулася у родовий маєток в Україні і стала власницею родинних статків. Благодійнсть була її покликанням. У маєтку вона спорудила церкву і відкрила при ній бібліотеку. Заснувала двокласне училище. Згодом вона очолила Київський інститут шляхетних панянок.
Із цієї ж гілки походять Валеріан Павлович – дійсний статський радник, юрист, прокурор симбірського окружного суду. Останні 6 років життя перебував при міністрі внутрішніх справ Російської імперії.
Олексій Валеріанович Родзянко – статський радник, віце- губернатор Каліської та Ломижської губерній. Відомий громадський діяч на еміграції.
Валентин Миколайович Родзянко – ентомолог, власник найкращої колекції бабок Київщини і Харківщини та автор наукових праць з одонатології.
Сергій Андрійович Родзянко – холмський комісар за часів Української центральної Ради.
Саме гілка хорольских Родзянок подержала великий наділ землі на Катеринославщині. Там було село Родзянки в Олександрівському повіті.
Із катеринославської гілки походять Михайло Петрович Родзянко – генерал-майор, учасник антинаполеонівських кампаній, начальник Південного округу Корпусу жандармів. Його дружина Катерина Володимирівна (уроджена Квашніна-Самаріна) – фрейліна імператорського двору, кавалерська дама ордену св. Катерини була начальницею Училища ордену св. Катерини а Санкт-Петербурзі.
Їх син – Володимир Михайлович Родзянко – генерал-лейтенант, помічник начальника штабу Корпусу жандармів та офіцерів з особливих доручень при шефові жандармів, член Попечительської ради закладів громадського догляду в Санкт-Петербурзі та керуючий Петропавлівською лікарнею. Був одружений з дочкою генерал-ад’ютанта Марією Павлівною Вітовтовою.
Їхні онуки: Микола Володимирович Родзянко – генерал-лейтенант, начальник штабу Фінляндського військового округу, військовий губернатор і командуючий військами Уральської області, наказний отаман Уральського козацького війська.
Павло Володимрович Родзянко – генерал-майор, учасник російсько-японської та Першої світової воєн. Під час російсько-японської війни заснував і очолював летючий лазарет. Був шталмейстером імператорського двору, почесний голова Сергієвського православного братства. Учасник Білого руху.
Михайло Володимрович Родзянко – великий землевласник і громадський діяч. Особистість, яка не загубилася в складних умовах історичного процесу першої чверті ХХ ст. Домашнє виховання, навчання і служба в елітних підрозділах зробили з М. Родзянко щирого монархіста і патріота російської держави. Дружина його була з відомого російського дворянського роду Голіциних. Хоча не можна заперечувати і того факту, що, відчуваючи свій зв’язок з українською землею, він, певною мірою, служив і їй також. Після виходу у відставку М. Родзянко осів у себе в маєтку і поринув у громадські справи. Багато добрих справ він учинив перебуваючи на виборних керівних посадах м. Катеринослава. Він був ушанований званням почесний громадянин м. Катеринослава. Обирався у Державну Думу ІІІ та ІV скликання як депутат від Катеринославщини. Голова 3-ї і 4-ї Держдуми. Був одним із лідерів партії «октябристів». Ставився негативно до українського національного питання. Родзянко був зв’язаний з російськими опозиційними колами, які під час Першої світової війни боролися проти Распутіна й готували «революцію згори». У лютому 1917 р. очолив Тимчасовий комітет членів Державної думи, у руки якого Микола ІІ передав верховну владу. Після Жовтневого перевороту 1917 р. М. Родзянко виїхав на Дон, де брав активну участь у створенні Білого руху. У 1919 р. він підтримував генерала Денікіна і навіть надав білій армії свій маєток як військову базу.
Після поразки Білого руху він емігрував за кордон, де написав спогади «Карах імперії». Помер 1924 р.
Письменник В. Пікуль про нього писав: «Лидер октябристов, председатель помещицкой партии, имел проницательный ум, великую силу воли, стойкую принципиальность в тех вопросах, которые он защищал…». У певний період М. Родзянко відступив від своїх монархічних переконань, про що історик С. Піонтковський писав: «… для династии Романових Родзянко был беспрекословно врагом».
Син Миколи Володимировича – Сергій Миколайович Родзянко – громадський і політичний діяч, депутат 4-ї Державної думи.
Старший син Павла Володимировича – Володимир Павлович – громадський діяч та мемуарист на еміграції. Молодший – Олександр Павлович – один з керівників Білого руху на північному заході Росії. Одержав прекрасну військову освіту, був камер-пажом Височайшого двору. Зарахований корнетом у Кавлергардський полк. Одночасно з військовою службою багато часу приділяв кінному спорту. Брав участь у багатьох міжнародних змаганнях, в складі російської команди виступав на Олімпійських іграх у Стокгольмі. Учасник Першої світової війни. Учасник Білого руху, помічник генерала Юденича. Після поразки Білого руху емігрував до США.
Молодший син – Павло Павлович – кавалергард, полковник, учасник Білого руху, був представником Великої Британії при адміралові О. Колчаку, емігрував у Велику Британію, де заснував школу кінного спорту, відомий спортсмен, учасник та переможець міжнародних змагань, автор книги з техніки кінної їзди. Із його родини відомі: дружина – Анна Миколаївна, уроджена княжна Голіцина, голова попечительської ради Єлизаветинського товариства сестер милосердя Червоного Хреста.
Старший із синів – Михайло Михайлович – автор книги «Правда о зарубежной церкви», а також статей, присвячених церковному співу.
Його онук – Володимир Михайлович (єпископ Василій) був видатним богословом, одним із провідних діячів Російської Православної церкви в Америці. В 1920 р. сім’я емігрувала до Югославії, де В. Родзянко одержав богословську освіту. Його дружина Марія Василівна (уроджена Колюбаєва) – релігійна діячка, вела релігійну програму на студії Бі-бі-сі.
В. Родзянко був засуджений 1949 р. режимим Тіто «за перевищення дозволеної релігійної пропаганди» і висланий із Сербії. Впродовж 26 років він вів релігійні передачі по Бі-бі-сі на Радянський Союз. Був рукоположений на єпископа Вашингтонського, протягом чотирьох років керував Сан-Франциською єпархією. У 80-х роках ХХ ст. кілька разів відвідував СРСР та Росію після розпаду Союзу з метою релігійної пропаганди та теорії богослов’я. Помер у Вашингтоні 1999 р.
Інший онук – Олег Михайлович – інженер-будівельник, професор Бронкського комунального коледжу Нью-Йоркського університету, член багатьох релігійних і культурологічних російських товариств США. Його дружина Тетяна Олексіївна (уроджена Лопухіна) – доктор російської літератури Нью-Йоркського університету.
Другий син Михайла Володимировича – Микола Михайлович – за часів Першої світової війни очолював передовий загін Червоного Хреста. Брав участь у Білому русі. В еміграції Генеральний секретар Російського еміграційного комітету. Його дружина Лідія Ерастівна (уроджена де Опік) – художниця, громадська і релігійна діячка на еміграції.
Третій син Михайла Володимировича – Георгій Михайлович був розстріляний більшовиками у Києві. Його дружина Тетяна Миколаївна (уроджена княжна Яшвіль) – художниця і громадська діячка під час громадянської війни емігрувала до Чехословаччини, де стала засновницею Археологічного інституту.
Рід Родзянків внесений до 6-ї частини Родовідних книг Полтавської та Катеринославської губерній.

Розумовський
Роду Розумовських вдалося зробити майже неможливе: з простих козаків стати придворною знаттю в столичному Санкт-Петербурзі.
Шляхетський - графський і князівський – рід козацького походження. Походив із Чернігівщини. Засновником роду був реєстровий козак Козелецької сотні Київського полку Яків Романович Розум (ХVII  ст.).
Від його синів – козаків Івана та Григорія – беруть початок дві гілки роду.
Серед онуків Івана Розумовського – Петро Іванович –ніжинський полковник та Василь Іванович – гадяцький полковник, відставний генерал-майор. На дітях Василя Розумовського ця гілку роду згасла.
У Григорія Розумовського від шлюбу з Наталею Кирилівною, уродженою Демешко-Стрешенцовою було три сини – Данило, Олексій та Кирило і три доньки – Агафія, Віра та Ганна.
Причиною такого захмарного злету для представників сім’ї Розумів, що жила у с. Лемеші (сучасний Козелецький район Чернігівської області) стало  кохання імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розума, який у 22 роки потрапив до придворного хору. Тут його прізвище трансформувалося у російський варіант – Розумовський. Згодом він став фаворитом та морганатичним чоловіком російської імператриці, отримавши титул графа Священної Римської імперії німецької нації та ставши генерал-фельдмаршалом.
Графський титул був поширений на молодшого брата – Кирила Григоровича Розумовського та матір – Наталю Кирилівну, яка отримала звання статс-дами імператорського двору. Сестри Олексія Розумовського –Агафія Будлянська, Віра Дараган і Ганна Закревська – та їхні чоловіки отримали дворянство, найвищі посади, обширні маєтки та стали невід’ємною частиною аристократії того часу. Єдина донька старшого і рано померлого брата Данила – Євдокія, фрейліна імператорського двору, - стала дружиною камергера графа А. Бестужева-Рюміна, сина канцлера.
У цей же час, незважаючи на те, що походження роду було широко відоме та ніколи не приховувалося самим представниками, з’явилася фантастична генеалогія, за якою родозасновником був міфічний польський шляхтич Рожинський.
За різними версіями, у О. Розумовського від шлюбу з імператрицею Єлизаветою були нащадки. Серед них називають легендарну княжну А. Тараканову. В О. Розумовського були позашлюбні діти, які носили прізвище Умських.
Кирило Григорович Розумовський – граф, останній гетьман України, президент Петербурзької АН. Протягом 14 років К. Розумовський був очільником Гетьманщини. Він повернув гетьманську столицю в Батурин, намагався проводити самостійну внутрішню політику у відродженому гетьманаті. К. Розумовський і козацька старшина прагнули закріпити за родом Розумовських право на спадковість гетьманської посади. Імператриця Катерина ІІ не збиралася миритися з Гетьманщиною як автономним політико-адміністративним утворенням у своїй державі. Вона змусила гетьмана К. Розумовського  в 1764 р. піти у відставку і скасувала гетьманство. Ліквідація автономії не завадила К. Розумовському бути шановним вельможею при російському імператорському дворі. Після 11 річної заборони колишній гетьман 1794 р. повернувся в Україну, де оселився у своєму маєтку в Батурині.
Кирило Розумовський був одружений з Катериною Наришкіною. У їхньому шлюбі народилося 11 дітей: шість синів і п’ять дочок, які породичалися з представниками відомих дворянських родів Російської імперії: Апраксіними, Загряжськими Васильчиковими, Гудовичами.
Олексій Кирилович Розумовський одержав блискучу освіту в Європі, повернувся на державну службу, став визначним державним діячем, сенатором. Завдяки причетності до масонського руху він був попечителем Московського університету. Одружився з В. Шереметьєвою і в цьому шлюбі мав п’ятеро дітей: три доньки і двоє синів. Мав десятеро позашлюбних дітей, які отримали дворянський статус і прізвище Перовських.
Андрій Кирилович Розумовський – дипломат. Відзначався умінням кваліфіковано аналізувати внутрішньополітичну ситуацію у країнах перебування, використовувати їхні внутрішні суперечності на користь Росії. 1814 р. отримав титул князя, 1815 р. – найяснішого князя. Однак, оскільки в А. Розумовського не було законних нащадків, князівська гілка згасла з його смертю.
Інші сини К. Розумовського також посідали високе становище в ієрархії Російської імперії.
Граф Петро Кирилович Розумовський – генерал-поручик, дійсний таємний радник, сенатор, обер-камергег імператорського двору.
Граф Лев Кирилович – генерал-майор, учасник двох російсько-турецьких воєн.
Граф Григорій Кирилович – науковець, автор праць із мінералогії та геології (мінерал розумовскін названий на його честь).
Граф Іван Кирилович Розумовський генерал-майор, учасник російсько-турецької війни.
Із братів Розумовських – синів Кирила Григоровича – законних нащадків залишив лише Олексій Кирилович. Одна із його дочок – Варвара Олексіївна стала дружиною малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна-Волконського ( про неї ішлося вище). Друга – Катерина Олексіївна – стала дружиною міністра народної освіти графа С. Уварова. Молодший із синів – граф Кирило Олексійович був душевнохворим і нащадків не залишив. Бездітним помер і Петро Олексійович Розумовський – дійсний статський радник, чиновник із особливих доручень. З його кончиною згас рід Розумовських у Російській імперії. Однак від Г. Розумовського походить австрійська гілка роду. Її представники доклали значних зусиль до реставрації родинного маєтку в Батурині, вивчали історію роду, займаються благодійністю.

 

Ротач
Петро Петрович Ротач – людина щедрого таланту, неабиякої мужності, великий працелюб і патріот. А тому і доля його така ж непроста, багатостраждальна, як і доля багатьох інших талановитих синів України.

Народився П. Ротач у селянській родині на заснованому дідом хуторі Каленівщина, що біля Ромен на історичній Полтавщині. Петро Петрович письменник і знавець літератури від Бога. Він згадував: «З раннього дитинства я перейняв від своїх батьків і старих селян цікавість до старини – від книжки до хати, вітряка, клуні, від старої пісні до степової могили і дерев’яної церкви… Від них перейшли мені в спадок і любов до історії села та його околиць, до природи… З усіх доріг (а вони, бувало, заводили дуже далеко), крізь болючі перепони  я завжди повертався додому, на сліди свого дитинства, на предківські місця. Я знаю: порвався б корінь з батьківщиною – і я змілів би душею, і не зробив би нічого того, що – хай і мало – встиг зробити».
Ще у старшому шкільному віці П. Ротач почав писати вірші, які 1940 р. друкувалися у районній газеті. Під час Другої світової війни був вивезений на примусові роботи в Німеччину. Протягом 1942-45 рр. друкувався в зарубіжних періодичних виданнях. Ці події мали вплив на все його подальше життя. Після служби в армії (1945-1946 рр.) Протягом 40 років передував під наглядом і моральним тиском КДБ. Одержав вищу освіту і працював у культурно-освітніх закладах Полтави.  У 1990 р. брав активну участь у відродженні національної культури, став одним із фундаторів відновленого товариства «Просвіта», провідником ідей національно свідомої інтелігенції Полтави. Ім’я Ротача стало символом незламності українського духу та національної гідності.

За понад 60 років літературної праці Ротач опублікував у багатьох українських та зарубіжних періодичних виданнях понад 1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок.
Особливе місце в творчій діяльності  П. Ротача займав Т. Шевченко. Дослідженням життєво-творчих зв’язків поета з Полтавщиною автор займався близько 50 років. Підсумковою працею стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» у 2-х книгах.

Його дружина Алла Олександрівна (уроджена Клименко) походила по материнській лінії з українського священицького роду Совачових.
«Моя мама була людиною особливих поглядів…», - говорила Алла Олександрівна. Саме мама і бабуся виховали у Алли Олександрівни поняття про загальнолюдські цінності.

Під час навчання у Полтавському педагогічному інституті вона познайомилася і одружилася з П. Ротачем. Вона на все життя розділила з чоловіком його непросту долю. Через моральний тиск влади вона не змогла захистити дисертацію після навчання аспірантурі Одеського державного університету.

Усе своє життя А. Ротач працювала у Полтавському літературно-меморіальному музеї І. Котляревського, займалася педагогічною діяльністю, була автором та співавтором ряду мовознавчих та літературознавчих публікацій, членом редакційної ради відновлених «Полтавських єпархіальних відомостей».

«Мамо, ви ж із татом були єдиним цілим…», - сказав колись матері син Олександр Ротач.
Син Алли Олександрівни і Петра Петровича Ротачів – фахівець у галузі містобудування. Працював у облвідділі у справах будівництва та архітектури, Донецькому Промбуд НДІпроекті, головним інженером проектів, начальником архітектуно-планувальної майстерні ТОВ «Архбудпроект», член спілки архітекторів СРСР.
Вихований у сім’ї свідомих українців з глибокими традиціями Олександр Петрович не міг залишитися осторонь справи батьків. Він досліджує історію священницьких родин Полтавщини (Совачових, Міхновських, Кривусьових). Він є автором близько 50 краєзнавчих та біографічних розвідок, опублікованих у Енциклопедії Сучасної України, краєзнавчих збірках та часописах.

Русови
С. Петлюра у листі до С. Русової писав: «З моїх ще юнацьких років схоронились спогади про родину Русових, як осередок активної культурної праці для добра нашої Батьківщини. І тепер я пригадую, з якою охотою я ходив до помешкання Вашого в Полтаві і скільки позитивних вражень виносив з тих відвідин, багато запозичаючи для себе з тих розмов, що там відбулися…»
Родина Русових переїхала до Полтави у 1899 р. із разу стала осередком активного культурно-громадського життя міста, центром полтавської інтелігенції, де панував українсько-національний дух.
У будинку Русових неодноразово збиралися полтавські громадівці серед них не тільки юний С. Петлюра а також Б. Мартос, М. Міхновський, В. Короленко, Л. Падалка та багато інших відомих полтавців. Саме у будинку Русових вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України. Про роль родини Русових у національно політичному житті Полтави свідчить діяльність О. Русова на посаді статистика. Упродовж кількох місяців ним була пророблена значна теоретична й організаційна підготовка, внаслідок якої 1900 р. подвірний перепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії. Саме під час проведення подвірного перепису О. Русов довів місцевій громаді не тільки свій високий фаховий рівень і надзвичайну організаційну вдачу, а й власні українофільські симпатії.
Діяльність родини Русових була багатогранною. С. Русова займалася педагогікою, письменством. Вона активно включилася у роботу місцевих громад, просвіт: у відкриття дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, підготовку вистав, лекторіїв, видання літератури тощо. За її переконання С. Русову від 1880 до 1905 рр. заарештовували п’ять разів, хоча це не схитнуло її переконань, а лише посилило їх, загартувало її волю у боротьбі за національно-культурне відродження України, передусім її мови та національної системи виховання, як основних засобів формування національної свідомості і національної психології народу.
Своє педагогічне кредо вона висловила словами: «Хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди і науки Т. Шевченка, на вікнах стоять квіти, на стінах – рушники з рідним вишиванням, хай сама школа нагадує колишні українські історичні будівлі, хай у вікнах тішать погляд рідні дерева і квіти. В нашій великій українській школі виростуть дітки на радість і користь Україні».
Олександр і Софія Русови були активними учасниками національно-визвольного руху, що започаткувався в Україні взагалі та в Полтаві зокрема на зламі ХІХ-ХХ ст. В умовах антиукраїнської і русифікаторської політики царського уряду вони, попри ризики, своєю діяльністю сприяли об’єктивному обґрунтуванню права українського народу на існування, здійснення його споконвічних прагнень до незалежного, вільного життя
 

Видатні родини Полтавщини (П)

Петлюра
Корені родини Петлюр ховаються за плином часу. Збереглися два перекази про походження родини. Перший наводить О. Стовба. Він свідчить, що рід походить з полтавських козаків, які згодом, після скасування полкового устрою, записалися до міщан м. Полтави. Іншу легенду розповів Святійший Патріарх Мстислав. Він стверджував, що тітка – Марина Василівна Петлюра займалася генеалогічними пошуками. Вона чула від свого діда, що предком Петлюр був шведський старшина, котрий після Полтавського бою 1709 р. залишився тяжко пораненим, переховувався в одному із сіл Полтавського полку, а згодом одружився з козачкою, започаткувавши таким чином українську родину Петлюр. Яка з цих версій є вірогіднішою, поки що сказати важко. Найдавніші ж виявлені на сьогодні письмові згадки про представників родини належать до 1848 р., коли в джерелах згадується ратман полтавської міської думи Петлюра.
Дослідник В. Мокляк пише: «Знаємо також три гілки родини, які мешкали в м. Полтаві наприкінці ХІХ ст. Одна з них жила на Кобищанах, друга на Монастирській, третя на Загородній. Ці відомості співпадають з документальними свідченнями».
Ця родина дала Україні щонайменше дві видатні особистості.
Симон Васильович Петлюра – визначний громадсько-політичний, військовий і культурний діяч початку ХХ ст., будівничий української державності.

У 1918 р. він увійшов до складу Директорії, очоливши армію відновленої УНР як її головний отаман. З 1919 р. став головою Директорії й у важких зовнішніх та внутрішніх умовах упродовж 10-ти місяців керував збройною боротьбою армії УНР.
Ця непересічна особистість виявила себе глибоко ліберальним і демократичним політиком, прихильником народоправності. «…Це була єдина безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас на поверх життя», - писав про нього С. Єфремов. Після перемоги більшовиків С. Петлюра із частинами своїх військ відійшов до Польщі.  У 1923 р. виїхав до Будапешта, потім до Відня, Женеви й нарешті оселився в Парижі. Там керував діяльністю уряду УНР в екзилі, продовжував публіцистичну діяльність. Убитий 1926 р., він назавжди залишився в пам’яті свідомих українців символом боротьби за державну незалежність.
Святійший Мстислав (світське ім’я Степан Іванович Скирипник) -  перший православний Патріарх Київський і всієї України, Патріарх Української автокефальної православної церкви в екзилі, активний учасник Української революції 1917-20 рр.
У 1917-21 рр. С. Скрипник був дипломатичним кур’єром уряду УНР, згодом хорунжим армії УНР, після поразки якої перебував у таборі інтернованих осіб. Відтоді все своє життя С. Скрипник бореться за вимріяну століттями українську державність і рідну українську церкву.
Він протягом 10-ти років обирався депутатом Сейму Польщі, де він послідовно обстоював права українців, православ’я, рідної школи. Під час німецької окупації С. Скрипник стає видавцем газети «Волинь». Утративши дружину , 1942 р. він приймає чернечий постриг з іменем Мстислав. Невдовзі відбулась архієрейська висвята, а з нею почалася апостольська місія священника по Україні. Глибока віра владики запалювала багатьох людей, які знов поверталися обличчям до забутого Бога. Та скоро його заарештувало гестапо і 1944 р. він змушений був виїхати до Західної Європи, а потім до Північної Америки.
У 1969 р. він став митрополитом, а з 1971 р. почав активно керувати всією УАПЦ в екзилі. А ще була титанічна подвижницька праця в громадському й політичному житті української діаспори. Коли ж відродилася УАПЦ в самій Україні, владика Мстислав одностайно був обраний Патріархом Київським і всієї України.
1993 р. Святійший Патріарх відійшов у вічність. Але для багатьох він назавжди залишився символом нескореності українського духу й української нації, символом мудрості й миротворства.
Його син Ярослав Скрипник не полишав зв’язків з Україною, він відвідував Полтавщину, де займався благодійністю, та відвідував хату свого діда та батька.
Долі деяких членів родини Петлюр досі залишалися у тіні. Молодший брат Симона Петлюри Олександр Васильович Петлюра (Хорольський) був вірним соратником і однодумцем старшого брата. Одержавши духовну освіту, він ніколи не збирався бути священником, його вабила військова кар’єра. У роки Першої світової війни він був мобілізований до війська, набув звання підпоручика царської армії. Відтак уже до початку подій 1917 р. це був досить досвідчений вояк зі сформованими політичними переконаннями.
Джерела свідчать, що у роки революції 1917-21 рр. О. Петлюра постійно перебуває в орбіті старшого брата. Він – активний учасник українських військових з’їздів, співтворець перших українських військових формувань. У 1918 р. О. Петлюра стає урядовим комісаром м. Хорола. Звідси його псевдо – Хорольський.
Після поразки української революції він перебуває у таборах інтернованих вояків УНР У Польщі. Як і багато інших українських старшин армії УНР, О. Петлюра зголошується на службу в польській армії. З початком Другої світової війни він із родиною покидає Польщу. Письменник А. Любченко так згадує його у цей час: «Був тут короткий час Олександр Петлюра (брат Симона)… Поводиться ввічливо, просто, дещо позує. Дуже амбіційний, але загалом симпатичний і скромний. Ззовні трохи подібний до брата». Помер О. Петлюра 1951 р. у Канаді. Його син Володимир, племінник С. Петлюри, що проживав у Торонто залишив спогади про свого батька Олександра та про родину Петлюр.
Велика родина Василя і Ольги Петлюр мала 13 дітей. Одні  з них померли при народженні, хтось був невинно знищений радянською владою. Старший брат С. Петлюри Федір Васильович Петлюра був добре відомий зокрема у агрономічних колах Полтавщини. Як і всі брати Іван, Симон та Олександр, Федір отримав духовну освіту. Викладав Закон Божий і співи у Міністерському двокласному чоловічому училищі  м. Карлівки. Хор під керівництвом Ф. Петлюри мав оцінку «досить пристойного». Занурившись у буденне життя сільської глибинки Ф. Петлюра одержав агрономічну освіту в Ново-Олександрійському сільськогосподарському інституті. Служив повітовим агрономом у м. Кобеляки. Ю. Соколовський про нього писав: «Він мріяв посвятити все своє життя службі народові, сином якого він і був». Про авторитет Ф. Петлюри свідчить той факт,що у 1906 р. він був обраний першим головою Пригарівського сільськогосподарського товариства. Помер 1907р. за невідомих обставин.
В архіві Управління СБУ по Полтавській області відкрито справу про арешт і страту рідних сестер С. Петлюри –Феодосії та Марини Петлюр, а також його небожа Сильвестра Скрипника. В архіві Управління СБУ по Чернігівській області виявлено матеріали про розправу над двома небожами С. Петлюри – Андрієм та Валер’яном Скрипниками. Усі троє – рідні брати Патріарха Мстислава.
Сильвестр Іванович Скрипник колишній православний священник, 1930 р. його засудили за контрреволюційну діяльність, 1937 р. його притягли до відповідальності за те, що проводив контрреволюційну роботу і є племінником С. Петлюри, а його брат С. Скрипник перебуває за кордоном. На момент арешту він працював приймачем пряжі на прядильній фабриці. Його звинуватили у створенні умов для крадіжок зі складу.
Ветлікаря Дмитрівського району Чернігівської області Андрія Івановича Скрипника заарештували 1937 р. Причиною для арешту стали родинні зв’язки з С. Петлюрою та участь у контрреволюційній організації, проведення контрреволюційної шкідницької діяльності в галузі тваринництва шляхом поширення інфекційних захворювань серед коней.
Разом із ним заарештований був ще один племінник С. Петлюри – Валер’ян Іванович Скрипник, діловод Роменської ветеринарної бактеріологічної лабораторії, котрий спільно з братом проводив шкідницьку діяльність в галузі конярства, висловлює «настрої про помсту радянській владі за свого дядю Петлюру».
У постанові обласної прокуратури про арешт Феодосії Петлюри сказано, що вона «антирадянськи настроєна». Того ж року заарештували й Марину Петлюру, якій серед іншого інкримінувалося те, що «квартира її є місцем зборища біснуватого і антирадянського елементу.»
Нелегка доля дісталася дружині та доньці С. Петлюри. З. Плітас, родичка Ольги Опанасівни Петлюри згадує про події 1917 р.: «У той час тіточка Оля … була гарною,енергійною, бадьорою, сповненою віри в перемогу. Вона була доброю товаришкою свого чоловіка Симона Васильовича і підтримувала його в тяжкі часи визвольних змагань. Вони жили дуже скромно, не прагнучи жодних розкошів. Тітка Оля не вимагала від чоловіка більшої уваги, бо знала й розуміла, що найголовніше покликання Симона Петлюри – творення вільної незалежної української держави…». Ольга Петлюра в ті буремні часи піклувалася не тільки про чоловіка та доньку, але і про матір чоловіка, що мешкала у Полтаві. Після загибелі С. Петлюри більшість сподвижників і однодумців за кордоном залишили його сім’ю без підтримки. Ольга Опанасівна залишилася сама з донькою Лесею. Донька росла допитливою учила французьку та українську мови, малювала, писала вірші. Дівчина хворіла на сухоти і 1941 р. померла.
О. Петлюра померла у Франції у 1959 р.

Пілюгіни
Найчисленніша мистецька родина в Україні, так можна сказати про родину Пілюгіних, адже вона налічує 17 художників. Художники неабиякі, а такі, що прославляють українське мистецтво в усьому світі.
Глава родини Євген Іванович Пілюгін родом із козацького Запоріжжя. Його бабусею була графиня Н. Черемисінова. Навчався він у Московському художньо-промисловому училищі, пізніше закінчив Український поліграфічний інститут у Львові. Працював учителем у Решетилівському художньо-професійному ліцеї,де назавжди закохався в полтавські мистецькі й культурні традиції.
Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Заслужений майстер народної творчості України. Лауреат Полтавської обласної премії імені І. Котляревського. Учасник закордонних (Болгарія, Росія, Франція), всеукраїнських виставок, конкурсів, симпозіумів, фестивалів (Великобританія, Туреччина) та ярмарків народного мистецтва. Його вироби зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, в Українському домі у Києві та в приватних колекціях понад 10 країн світу.
Пілюгіни – не просто мистецька родина. Вони надзвичайно плідні у своїй творчості Коли у Є. Пілюгіна з запитали скільки килимів і гобеленів вони всі разом створили, то він упевнено відповів «Стадіон би вкрили!». При цьому кожна робота – це поєднання прадавньої пам’яті й мистецьких знань, художнього смаку і вправної майстерності, унікальний й естетично красивий посил світу.
Лариса Михайлівна Пілюгіна, дружина Євгена Івановича, росіянка з Тамбовської області, яку в Решетилівці називають «багатогранною українкою російського походження», котра дасть фору патріотизму багатьом етнічним українцям. Відточуючи, розвиваючи і несучи в маси один із найголовніших національних символів – українську вишивку з усіма її специфічними елементами, Лариса Пілюгіна робить велику справу для утвердження нашої національної ідентичності. Л. Пілюгіна закінчила Московське художньо-промислве училище та Одеський педагогічний інститут. Працювала разом із чоловіком учителем у Решетилівському художньо-професійному ліцеї. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Лауреат Полтавської обласної премії імені І. Котляревського. Учасниця закордонних (Болгарія, Росія, Франція), всеукраїнських виставок, конкурсів, фестивалів (Великобританія, Туреччина) та ярмарків народного мистецтва. Її вироби зберігаються в музеях Києва, Запоріжжя, Москви та у приватних колекціях у Болгарії, Великобританії, Канади, Росії, Туреччини.
Окрім дитинства і юності, все життя Л. Пілюгіної пов’язане з Полтавщиною. Решетилівка стала справжньою колискою її таланту. Тут вона освоїла 50 українських технік вишивання рушників і 20 вишивання сорочок. Чим складніші техніки застосовує майстриня, тим більш вишукані речі виходять із-під її вправних пальців.
Своїм умінням Лариса Пілюгіна охоче ділиться з молоддю. За час викладацької роботи вона підготувала цілу когорту вишивальниць.
Любов батьків до народних ремесел розділили доньки.
Наталка Пілюгіна освоїла фах килимарниці і вишивальниці. Вона закінчила Полтавський педагогічний університет і в 2008 р. стала магістром культурологічних дисциплін. Її гобелен «Архістратиг Михаїл став подарунком Папі Римському Іоану Павлу ІІ.
Друга донька – Ольга, після закінчення Київського художньо-промислового технікуму навчалася у Полтавському технічному університеті. У її роботах поєднується килимарство і кераміка, серед її робіт є скульптури і витинанки.
Проявив себе як творча особистість син Ольги Павло. Першу свою творчу виставку він назвав «Мій барвистий світ».
Серед рідні Є. Пілюгіна важко знайти не митця. 14 родичів присвятили своє життя мистецтву. В роду його дружини Лариси 10 художників.
Поет В. Ставцький у вірші, присвяченому родині Пілюгіних писав:
В красі шукає порятунку світ,
І гріється у променях любові…
У квіточці, у дереві, в траві,
У кольорі, мелодії, у Слові…

І ви вже не належите собі,
Приречені прекрасне дарувати,
І осявати днів безбарвних біг
Сердець гарячих благодатним святом!

Полетика
Полетика (Политики, Політики) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, можливо шляхетського походження.
Дослідник родоводу В. Омельченко пише: «Фамільна традиція Полетик оповідає, що родоначальником їх був Іван Полетика, шляхтич, який у ХVII ст. володів маєтком у Кременецькому повіті, недалеко від м. Бродва.
Син його, Іван Іванович, за тим же переказом, жив у батьківському маєтку й під час війни Польщі з Туреччиною в 1673 році був забитий під Хотином. Вдова його, Феодосія, переїхала з синами Павлом і Григорієм в Україну, сподіваючись дістати спадщину після свого шурина, а їх дядька, седневського сотника (Чернігівського полку) Полетики, зятя гетьмана Дем’яна Многогрішного.
Так оповідали про своє походження Полетики в другій половині ХVII ст. Важко сказати, наскільки ці відомості правдиві. Зокрема, можна сумніватися щодо шляхетського походження цього роду»
Документи свідчать, що Іван Полетика був записаний до реєстру Лубенської сотні 1649 р.
Від згаданих вище його синів Павла і Григорія походять дві гілки роду – старша та молодша. Молодша гілка, що бере початок від Григорія Івановича, подрібнішала та занепала. Старша гілка, заснована значковим товаришем Полтавського полку Павлом Івановичем, який загинув під час Полтавської битви, дала плеяду відомих особистостей.
Після Павла Івановича Полетики залишився старшим у родині його син Андрій. Він був роменським війтом, а згодом значковим товаришем Лубенського полку. В 1731-1732 р. А. Полетика був під командою П. Апостола на будівництві Української лінії, пізніше брав участь у війні з Туреччиною.
А. Полетика був одружений з Г. Ласкевич, донькою високо посадовця Лубенського козацького полку. Цей шлюб чимало допоміг його службовій кар’єрі і маєтковому збагаченню. Крім того через шлюб він поріднився з видатними козацьким родинами кінця ХVII – початку ХVIII ст.: Самойловичами, Мокієвськими, Полуботками та ін. А. Полетиці дісталася частина багатої спадщини Ілляшенка на теренах Лубенського полку.
Полетики ще в Полтаві мали дуже широкі родинні зв’язки, які могли мати свій вплив на дальшу історію цього роду. Рідна тітка А. Полетики була дружиною І. Громики, смілянського городового отамана, внука білоцерківського полковника часів Хмельниччини – Михайла Громики. Громики були близько споріднені з гетьмановою Г. Мазепою й посвоячені з Герциками, родиною полтавського полковника П. Герцика, а через них з гетьманом П. Орликом. Друга сестра І. Громики була дружиною сина лубенського полковника Л. Свічки. Ці родинні відносини допомогли Полетикам, зокрема, добре влаштуватися на Лубенщині.
А. Полетика залишив 4 доньки і 6 синів.
Відомим стали сини А. Полетики: Григорій, Іван і Андрій.
Григорій Полетика одержав освіту у Київській духовній академії. Працював перекладачем із латинської та німецької мов а Академії наук у Петербурзі, був інспектором шляхетського корпусу. В 1767 р. він був обраний від шляхетства Лубенського полку депутатом в комісію для складання проекту «Нового уложення» за Катерини ІІ. Писав публіцистичні твори історіософічного характеру. Обстоював автономічне управління Лівобережної України, водночас був прихильником переходу козацької старшини у шляхетство на зразок польського.
Другий син Андрія Павловича – Іван Полетика – лікар, був одним із перших українських професорів медицини у Західній Європі ХVIII ст. Одержав європейську медичну освіту, але не зміг повною мірою застосувати свої знання в Російській імперії. Особливо відзначився під час боротьби з чумною епідемією в Києві 1770-х років.
Андрій Андрійович Полетика – роменський повітовий та чернігівський губернський предводитель дворянства, надвірний радник. Як чернігівський предводитель дворянства, зустрічав у 1787 р. в Чернігові Катерину ІІ урочистою промовою й залишив цікавий щоденник, де описано подорож і перебування імператриці в Києві.
В 1780-х роках А. Полетика багато зробив, щоб забезпечити дворянські права якнайбільшій кількості українських шляхетських родів. Як член «Комісії для розбору дворянства Чернігівського намісництва», Полетика сміливо боронив інтереси дрібно-шляхетської маси. На думку О. Оглоблина, діяльність А. Полетики була «виявом національно-державницької ідеї». «Українські патріоти кінця ХVIII cт. – пише він, - … високо ставили демократичне, козацьке походження маси лівобережно-українського шляхетства й добре розуміли, що захист її дворянських прав це, в тих обставинах, був найліпший шлях до ствердження державних прав української нації, до відродження Української держави.»
Серед онуків А. Полетики теж є низка видатних особистостей.
Василь Григорович Полетика одержав освіту в Віленському університеті. Після відставки поселився у своєму маєтку в Коровинцях. Був предводителем дворянства Роменського повіту та попечителем богоугодних закладів. Усе життя він збирав книги і рукописи, що після його смерті частково були втрачені, а частково розійшлися у різні руки. В. Полетика належав до Вільного економічного товариства, співпрацював з ним як дослідник-креспондент. Збереглася його праця «Опис міста Ромни і Роменського повіту в 1807 році». П. Ротач писав про В. Полетику: «Він хоч і назвав … слабим трудом своїм», але при цьому зауважив, що цей труд він поєднав з любов’ю до батьківщини. Це й нині звучить, мов заповітнам, його нащадкам, всяку роботу сполучати з любов’ю до рідної землі і свого народу.»
Михайло Іванович Полетика, статський радник, був особистим секретарем імператриці Марії Федорівни. Був автором метафізичного твору «Essia philosophiques sur l'homme ses principaux. Rapports etc…”
Петро Іванович Полетика – дипломат, сенатор, служив у Колегії закордонних справ у Петербурзі. Радник російського посольства у різні роки в США, Бразилії, Іспанії, Великобританії. Дійсний член Людинолюбного товариства, близький до літературного гуртка М. Карамзіна. Був членом Арзамаса, відомий під псевдо «Очарованного члена». Залишив спогади про своє бурхливе життя. Його іменем названа гора на Алясці.
Правнуками Андрія Павловича Полетики  були Василь Аполлонович та Олександр Михайлович.
Перший проявив себе як господарник і видавець та журналіст. За освітою гірничий інженер. Служив понад 25 років в Західному Сибіру управляючим рудниками алтайського округу. Був власником ливарного заводу, де налагодив суднобудування та паровозобудування. Мав у власності газету «Біржеві відомості». Перебував у керівництві товариства сприяння російській промисловості й торгівлі.
Другий – Полетика Олександр Михайлович – відставний генерал-майор, дійсний статський радник. Чиновник з особливих доручень при голові поштового департаменту Російської імперії. Його дружина Ідалія Григорівна, уроджена Обортей, позашлюбна дочка графа Г. Строганова, відома петербурзька красуня, - відігравала значну роль у трагічній долі О. Пушкіна.
Сином значкового товариша Лубенського полку Івана Павловича, рідного брата Андрія, був Григорій Іванович – дипломат. Навчався у Київській і Московській академії. Служив перекладачем у Колегії закордонних справ, був секретарем російського посольства у Римі та радником російського посольства в Австрійській імперії. Австрійський імператор Йосиф ІІ надав Г. Полетиці дворянський титул. Автор статті про запорізьких козаків, надрукованої у 1788 р. у Відні. До нащадків Івана Павловича належав також Іван Михайлович – чиновник Чернігівського губернського правління та, ймовірно, автор праці про рід Полетик.
Від молодшого з братів Андрія та Івана Павловичів – значкового товариша Лубенського полку Матвія Павловича походить Костянтин Федорович – генерал-майор, учасник громадянської війни та Білого руху.
З цього роду походив і земський діяч на Полтавщині, предводитель дворянства Миргородського повіту Володимир Полетика. Він був земським діячем на Полтавщині. У 1918-19 роках першим секретарем українського посольства в Австрії.
Дослідник А. Глинін стверджує, що «рід Полетика на цьому не «розпливається». Він дослідив діяльність Миколи Петровича Полетики, що жив у Ленінграді. Закінчив історичний і юридичний факультети та не закінчив навчання на економічному через «непролетарське походження». У середині 20-х рр. він був зарубіжним оглядачем у газеті «Ленінградська правда». Проводив дослідження проблем Першої світової віни та єврейського питання. Пізніше емігрував до Ізраїлю де продовжував свої дослідження і мав публікації.
Відгалудженням роду Полетики були Політковські, які походили від Сави Івановича Полетики, ще одного сина засновника роду.


Пошивайло
Гончарський рід Пошивайлів з Опішного відомий ще з ХVIII cт. Представники родини вирізнялися з-поміж інших майстрів своєю працьовитістю, глибоким знанням технології, досконалістю форм. Вони виготовляли простий і мальований посуд, скульптуру, дитячу іграшку. Від одного покоління до іншого передавалися в родині секрети мистецтва.
Федір Пошивайло гончарював у першій половині ХІХ ст. Згадується у документах за 1830-і : «Гончар Федор Пошивайло в местечке Опошнем имеет избу при ней двор, сад и огрод…». З роду Пошивайлів: Тарас – жив у кінці ХІХ ст., гончар-посудник. Його дружина Килина – малювальниця і майстриня іграшок, передусім свистунців. Я. Пошивайло згадувала: «Мого чоловіка бабуся була такою завзятою гончаркою, що, бувало, сяде дитину в колисці колихати і свистуна ліпить. Не могла і хвильки побуть без глини…».
Їхній     син Никифор спеціалізувався на виготовленні вжиткового посуду. Він мав двох синів Гаврила та Івана. Його дружина Ганна була майстринею глиняної іграшки.
У ХІХ – першій половині ХХ ст. Пошивайли належали до пересічних гончарів і випускали продукцію ремісничого характеру на продаж. З названого роду вирізнялося подружжя Гаврило і Явдоха Пошивайли, вироби яких позначені автентичністю і народним розумінням краси.
Гаврило Никифорович Пошивайло – заслужений майстер народної творчості, член Спілки художників України був неперевершеним майстром гончарного ремесла. Він завжди працював разом із дружиною Явдохою Данилівною,яка за давньою опішненською традицією розмальовувала вироби чоловіка-гончаря. Г. Пошивайло чудово знав усі різновиди асортименту й володів головною технікою декорування гончарних виробів. А ще він був неперевершеним майстром дитячої іграшки, виготовляв усі її види: свистунці, солов’ї, барині, вершники, монетку. Не було в опішненському гончарстві такого, чого не зумів би зробити Г. Пошивайло. Уміло застосовуючи власні прийоми формотворення та декорування, гончар залишався вірним опішненським традиціям, стверджуючи цим невичерпну енергію пракоренів. Другу світову війну він пройшов санітаром і мав орден Червоної Зірки. «Я кераміку дуже люблю, просто жити не можу без неї… Кераміка вона, знаєте, задушевна!» - говорив Гаврило Никифорович.
Явдоха Данилівна Пошивайло навчалася малюванню з 10 років. Пізніше працювала малювальницею в промартілі й на заводі «Художній керамік», в Опішненському промкомбінаті.
Після виходу на пенсію із великим задоволенням навчала молодь.
З 18-ти років подружжя Пошивайлів жило і творило разом. Після смерті Г. Пошивайла Явдоха Данилівна почала збирати у односельців предмети старожитності рушники, ікони, з великим смаком відбирала гончарні вироби. Для музею віддала найбільшу кімнату в будинку і заповіла своєму онукові створити у Опішному музей гончарства.
Рідний брат Г. Пошивайла – Іван у 1930-х роках працював гончарем у промартілі «Художній керамік». Виготовляв посуд, здоблений «мальовкою». Із роду Пошивайлів Федір Герасимович. Він як гончар співпрацював з Опішненським гончарним навчально-показовим пунктом на початку ХХ ст. Працював у промартілі «Червоний гончар» у 1930-50 рр. Виготовляв традиційний вжитковий посуд: величезні макітри, глечики, мальовані миски, полумиски, горщики, оздоблені опискою, який розмальовувала його дочка Параска Пошивайло. Федір Герасимович був талановитим майстром, відчував пропорції виробів, умів точити на крузі посуд великого розміру із тонким черепком, вдало поєднував орнаментику з формою виробу. Його твори зберігаються зокрема у Російському музеї.
Син Г. Пошивайла Микола пішов гончарними стопами батька. Він заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. У творчій палітрі М. Пошивайла чільне місце належить глиняній іграшці. До виходу на пенсію він працював за гончарним кругом опішненського заводу «Художній керамік». Він, зокрема, відродив традицію виготовлення фляндрованих опішненських мисок, викладав у Колегіумі мистецтв у Опішному.
Цікавий і дещо несподіваний напрям діяльності родини Пошивайлів виокреслився, починаючи з 1980-х рр. Онуки Гаврила і Явдохи Пошивайлів стали на шлях наукового вивчення і популяризації гончарства, започаткували своєрідну родинну школу в керамології.
Олександр (Олесь) Миколайович Пошивайло – доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, досліджує етнологічні проблеми гончарства, став засновником Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Меморіального музею-садиби Олександри Селюченко, Колегіуму мистецтв у Опішному; Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Він – головний редактор «Українського керамологічного журналу», національних наукових щорічників «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства». Він також є автором низки наукових праць із проблем українського гончарства.
Ігор Володимирович Пошивайло – кандидат історичних наук, заслужений діяч мистецтв України, досліджує проблеми світового гончарства, заступник директора Національного українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» в Києві. Очолював видавництво «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства у Опішному. Вивчав європейську керамологію в науково-дослідних і культурно-мистецьких установах Великобританії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, Німеччини, та Франції. Автор цілого ряду наукових праць із проблем українського та світового гончарства.
Юрій Пошивайло – історик, художник, заслужений працівник культури України, головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства у Опішному та музейного видавництва «Українське народознавство». Він також займається виготовленням гончарної іграшки та посуду і в роботі наслідує свого діда Г. Пошивайла. Він також звертається до монументальних скульптурних композицій.
У науку пішли і правнуки Тарас і Богдан. Тарас працює науковим співробітником в Опішному в Інституті керамології – відділенні Інституту народознавства НАН України. Богдан – старший науковий співробітник Музею Івана Гончара.

Путря
Євген Васильович Путря – відома на Полтавщині особистість. Скульптор, графік, митець декоративного мистецтва, малювальник ікон. Фахову освіту він одержав у Харківському
У 60-80 рр. ХХ ст. в Україні був справжній «музейний» бум. Будувалися і відбудовувалися музеї і втрачені садиби видатних людей, поновлювалися застарілі музейні експозиції. 1968 р. була створена бригада творчих художників, що працювали у цьому напрямку. Засновником колективу були В. Батурін та А. Щербак. До цього колективу увійшов і Є. Путря. Він працював зокрема над експозиціями музеїв-садиб П. Мирного, І. Котляревського, В. Короленка, М. Гоголя, музею Полтавської битви, музею А. Макаренка у с. Ковалівка Полтавського району, музею О. Суворова в Очакові, музею театру і кіно у Києві та ін.
У творчості Є. Путрі простежується особливий інтерес до видатних особистостей. Він є автором серії рельєфних карбованих композицій і портретів з металу із зображеннями визначних українців: М. Чурай, Д. Гурамішвілі, О. Сластіона, С. Палія, Т. Шевченка, М. Гоголя. Серед визначних робіт художника – подвійний портрет генерального судді В. Кочубея і полтавського полковника І. Іскри. Художник створив портретну галерею гетьманів України, серію портретів сподвижників шведського короля Карла ХІІ. Його роботи експонувалися на виставках в Болгарії, Польщі, Угорщині, Естонії. Лауреат премії ім. П. Мирного, С. Величка. Серед численних талантів Є. Путрі варто відзначити і акторський. У 2010 р. він знявся у документальному фільмі про В. Капніста (ОДТРК «Лтава»).
Художник М. Підгорний характеризував Є. Путрю: «… не тільки дуже інтелігентний, дуже освічений – він настільки відданий справі мистецтва, що є просто фанатом своєї справи». Інші знавці творчості Є. Путрі додають, що його роботам властива ювелірна  точність, успіх забезпечують знання рисунка, знання матеріальної культури».
Творча і  талановита родина Путрів – дружина Євгена Васильовича – Вікторія Леонідівна -  професійний музикант, хормейстер. Дві доньки Валерія і Олександра перейняли таланти обох батьків.
Валерія Євгенівна Путря стала музикантом, скрипалькою. Закінчивши Полтавське музичне училище і Донецьку консерваторію, вона працювала у камерному ансамблі «Віола» Донецької обласної філармонії. Пізніше вона створила і керувала ансамблем «Річеркар».З дитинства у В. Путрі було дві пристрасті – музика і малювання. Щаслива фортуна дала їй можливість одночасно стати театральним художником, вона створювала графіку, театральні афіші, екслібриси. Її роботи виставлялися у Полтаві та у Донецьку.
Молодша донька художника Є. Путрі – Олександра Євгенівна (Саша Путря) стала відомою далеко за межами не тільки Полтавщини, але і України. Юна художниця з трагічною долею мала свій неповторний стиль та без сумніву могла стати талановитим майстром. Вона померла від онкологічного захворювання проживши всього 11 років, 1 місяць і 21 день… У книзі К. Бобрищева «Их знают все» читаємо: «Саша оставила наш бессильный перед ее болью мир, сделав нам воистину царский подарок: полторы тысячи своих рисунков, на которых улыбается детство, поет сказка, играет радуга».

Джерела:
Василенко П. Спільна виставка сестер // Зоря Полтавщини. – 1998. – 27 трав. – С. 4.
Віценя Л. І пророцтва збуваються // Зоря Полтавщини. – 1995. – 16 груд. – С. 4.
Віценя Л. Сашенька: художественно-документальная повесть. – Полтава: Током-Украина, 2002. -  176 с.
Горяєва Н. Життєвий та творчий шлях художника, скульптора, графіка Євгена Васильовича Путрі //Полтавщина – земля моя свята: збірник кращих матеріалів ІХ обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді. – Полтава: Техсервіс, 2018. – С. 56-58.
Саша Путря // Бобрищев К. Их знают все. – Б. м.: Школярик, 1999. – 266-289.

Видатні родини Полтавщини (О)

 Оголевець
Родина Оголевців стала відомою в Полтаві з останньої чверті ХІХ ст. Її глава Степан Якович Оголевець народився в багатодітній сім’ї полтавського губернського чиновника, який за вислугу років отримав спадкове дворянство. Він з молодих років захопися народницькими ідеями і 1878 р. був виключений з останнього класу гімназії за участь у революційному гуртку. Після виключення С. Оголевець склав екзамен на учня фельдшера і, влаштувавшись фельдшером у с. Шишаках Миргородського повіту на Полтавщині, став займатися по місцю роботи революційною пропагандою.
Пізніше він вступив вільним слухачем на медичний факультет Київського університету. Він увійшов до організації народників під псевдо «Полтавець» і вів пропаганду серед робітників заводу «Арсенал» і залізничних майстерень. Але його становище не давало бажаної близькості до народу, тому, щоб її досягти, він пішов у солдати, хоч мав правона звільнення від військової служби як старший син у сім’ї (у батька було 12 дітей).
С. Оголевець добровільно з’явився у суд, щоб дати свідчення на захист свого друга від смертної кари. Його самого було заарештовано, як «члена преступного сообщества» і заслано до Сибіру.
Повернувся із заслання 1880 р. і від цього часу перебував під негласним наглядом поліції. Коли виникла нова загроза арешту Оголевець виїхав за кордон, де одержав медичну освіту і одружився з Анною Василівною (у дівоцтві Тессен).
На початку 1884 р. подружжя повернулося до Полтави. С. Оголевець улаштувався на службу – спочатку в губернське земство, а пізніше у казенну палату. Призначення його, як і інших колишніх політичних засланців, на відповідальну посаду не випадковість, адже це були «безсрібники, люди виняткової чесності і принциповості». Саме тому С. Оголевець неодноразово обирався гласним Полтавської думи.
Сорок років служив він рідному місту і ця діяльність залишила помітний слід. З іменем С. Оголевця пов’язане будівництво театру, електростанції, прокладення водопроводу та багато іншого. Він був взірцем для своїх дітей. Які прагнули наслідувати батька й намагалися зберегти сімейні традиції. Вони стали корисними членами суспільства.
У cім’ї Оголевців було семеро дітей. В. Короленко щиро жартував «Оголевців, як піску морського!».
Дітей виховували на демократичних традиціях, прищеплюючи їм повагу до простого народу, заохочуючи до фізичної праці.
Сім’я жила небагато. Відмовляючи собі багато у чому, батьки забезпечили всім дітям належну освіту, зокрема, вищу. Гімназії передував інтенсивний розвиток інтелектуальних і творчих здібностей на заняттях із запрошеними учителями. Велике значення надавалося музичній освіті. У дітей були й інші захоплення, що значною мірою вплинули на вибір їхнього життєвого шляху.
Старший син – Володимир Степанович Оголевець  - «філолог, юрист, музикознавець і композитор, - один із тих діячів нашої культури, хто служив їй усе життя й чиє ім’я на багато років було пущене в непам’ять”.

В. Оголевець закінчив історико-філологічний, згодом юридичний факультет Київського університету. Музичну освіту він здобув ще з гімназійних років. Навчаючись грі на фортепіано й теорії музики у відомого педагога-композитора Л. Лісовського.
Молоді роки – період злету його творчої активності (просвітницька діяльність, праця композитора й диригента, наукова робота філолога й музикознавця). Він був одним з організаторів Полтавського товариства аматорів камерної музики, виступав із лекціями на музичні та літературні теми. Опублікував десятки музикознавчих рецензій, був плідним композитором.
З 1927 р. В. Оголевець знову повернувся до педагогічної діяльності. Він викладав історію й теорію музики в музичному училищі, історію літератури – у Вищій робітничій школі, у Полтавському педагогічному інституті був завідувачем кафеди російської літератури.
Його колишні учні та студенти, серед яких музикознавець Т. Шеффер, хоровий диригент М. Фісун, педагог-поет М. Пойдеменко, учений-педагог В. Сухомлинський, згадують його «з почуттям великої вдячності», «благоговійно, як чуйного педагога і великого знавця музики». М. Пойдеменко писав:
Хоч давно студентський вік минувся,
Перед Богом і людьми клянуся,
Що з любов’ю, від усього серця,
Буду, як і батька, пам’ятати,
Як слова молитви вимовляти
Незабутнє ймення Оголевця».
Олексій Степанович Оголевець одержав ґрунтовну музичну освіту, атакож закінчив юридичний факультет Московського університету.Наступні роки демонструють майже ренесансну багатогранність постаті О. Оголевця. Спочатку він реалізує себе як юрист. Кілька пореволюційних років він працював начальником міліції в одному з округів Москви.
Другу половину свого життя О. Оголевець повністю присвятив науці. Він створив нову галузь науки – історико-теоретичне музикознавство.
Його концепція дозволяє розкрити фундаменталі закономірності музичної мови людства на всіх стадіях розвитку як народної, так і професійної творчості. Праці видатного вченого стали методологічним підґрунтям для подолання формалістичних тенденцій у музичній науці та композиторській практиці.
Фундаментальна освіченість, музична обдарованість, феноменальна працьовитість та синтетичний тип мислення – це складові, які сповна характеризують О. Оголевця – одного з найвизначніших представників світової музикознавчої науки.
Георгій Степанович Оголевець – видатний учений, ботанік-рослинник.
Із 1918 р. він є співробітником Полтавського краєзнавчого музею. Пізніше – викладач ботаніки на сільськогосподарському факультеті Вищої робітничої школи. У 20-х роках Г. Оголевець виконував обов’язки консультанта місцевого відділення Наркомзовнішторгу з експорту лікарських рослин. 1924 р. він закінчив Московську Петровську сільськогосподарську академію. Дослідник –практик, він працював старшим агрономом зі спеціальних культур Всеросійського союзу сільськогосподарської кооперації, провів кілька ботанічних експедицій та агрономічних обстежень на Північному Кавказі й у Середній Азії.
Г. Оголевець підтримував тісні творчі зв’язки з колективом Дослідної станції лікарських рослин АН України в селі Березоточа Лубенського району на Полтавщині. Останні роки його життя були затьмарені передчасною смертю його єдиного сина Ярослава – талановитого вченого-біохіміка. Професіонал високого класу він був залюблений у свою справу, проте це не вичерпувало сфери його зацікавлень: знався на художній літературі, був шанувальником театрального мистецтва.
Віктор Степанович Оголевець з дитинства учився музиці і живопису. Його живописні роботи зберігаються у полтавських музеях. Проживаючи у Москві В. Оголевець часто з сумом згадував Полтаву і дачу батьків у Хатках. У Полтавському музеї В. Короленка зберігаються спогади В. Оголевця про полтавське дитинство.
Дочка Володимира Оголевця Анна довгі роки була викладачем Полтавського державного педагогічного інституту. Вчений мовознавець А. Оголевець проявила себе як талановитий педагог, вона навчала студентів бути вимогливими до себе. Колишні студенти через багато років  тепло згадують свого педагога.
Кожен представник  родини Оголевців – інтелігент, подвижник, яскрава індивідуальність. Неможливо переоцінити їхній внесок у  розвиток культури , науки й суспільної свідомості  своєї доби. Але не менш значущим є їхній досвід родинного життя й виховання дітей гармонійно розвиненими, активними громадянами. Міцні духовно роди українських трудівників-інтелектуалів завжди були і будуть надійним осереддям нашого національно-держваного самоутвердження й поступу.  


Остроградський
Свій початок рід Остроградських бере від запорізького козака Івана Остроградського, бунчукового товариша, який жив у другій половині ХVII ст. Син його, Матвій, пройшов великий життєвий шлях від рядового козака у Чигиринському поході 1678 р., де захищав Україну від 110-тисячної навали турецько-татарської армії, до миргородського полковника. У 1734 р. він складає детальну автобіографію, де жваво і колоритно розповідає про безліч походів та боїв, у яких брав безпосередню участь. М. Остроградський свого часу підписував Коломацькі чолобитні. Був заарештований за свою прихильність до гетьмана П. Полуботка.
Матвій Остроградський мав трьох синів.
Іван Матвійович Остроградський – дід математика Михайла Остроградського, саме він першим оселився у маєтку Пашенна.
Федір Матвійович Остроградський відомий серед миргородської козацької старшини, учасник Прутського походу та російсько-турецької війни 1723-1735 рр.
Григорій Матвійович Остроградський був омельницьким сотником, мав у Миргородському полку земельні володіння. Його онуки займали керівні посади у Миргородському полку. Майже століття представники роду Остроградських були говтвянськими сотниками. Більшість Остроградських за сімейною традицією обирали для себе військову кар’єру.
Найвідомішою постаттю у роду Остроградських без сумніву був Михайло Васильович Остроградський – видатний математик, академік Петербурзької Академії Наук. Він належить до найкращих математиків ХІХ ст., чиї праці отримали світове визнання. Займався майже всіма актуальними проблемами математики свого часу. Його основні праці присвячені теоретичній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу. М. Остроградський досліджував також теорію диференційних рівнянь, теорію чисел, варіаційне чилення, теорію ймовірності. Заснува наукову математичну школу, був автором низки підручників.
Матвій Іванович Остроградський – учасник війни 1812 р., учасник «битви народів» біля Лейпцига, Георгіївський кавалер. Був кременчуцьким предводителем дворянства. Прихильник ідеї автономії України.
Іван Іванович Остроградський – генерал-лейтенант, кавалер багатьох орденів. Учасник Кримської війни, директор шпиталів Південної армії та усіх шпиталів сухопутних і морських сил у Криму.
Всеволод Матвійович Остроградський – генерал. Член Державної ради Російської імперії.
Олексій Матвійович Остроградський – правник, співробітник видання «Юридический вестник», дійсний статський радник, юрисконсульт Головного управління наділів Російської імперії. Добровольцем відправився на арену бойових дій на Балкани. Брав участь у визволенні Болгарії від османського іга.
Олександр Федорович Остроградський – відомий педагог, автор методик із навчання дітей із вадами слуху та мовлення.
Остроградські досягли високих посад також завдяки своїй освіченості. Вони мали родинні зв’ язки з представниками багатьох родин, які були носіями культурних традицій: Апостоли, Кулябки. Лизогуби, Лисенки, Ломиковські, Тарновські та ін.
Орест Іванович Остроградський, про якого І. Павловський пише: «…из дворян Кременчуцького уезда. Сын Ивана Дмитриевича Остроградского, бывшего председателем съезда в Кременчуцком уезде, був приват-доцентомпо фінансовому праву в Юр’ївському університеті.
Михайло Олександрович Остроградський – таємний радник, товариш міністра торгівлі і промисловості Російської імперії.
Василь Олександрович Остроградський – державний діяч, член третьої Державної думи Російської імперії від Полтавської губернії, автор праць на соціальні теми. Син Кременчуького предводителя дворянства О. О. Остроградського. Був відомий як великий землевласник і дійсний член Полтавського товариства сільського господарства. Після революції разом із дружиною емігрував у Францію. Проживаючи в Парижі, був членом Об’єднання колишніх вихованців Імператорського Олександрівського ліцею. Помер і похований у Франції.
Визначною особистістю увійшов в історію України Михайло Михайлович Остроградський-Апостол. Він одержав блискучу військову освіту. Службу проходив на кораблях Чорноморського флоту. Капітан І рангу М. Остроградський-Апостол зголосився на службу в українських збройних силах. Проводить активну українізацію на чорноморському флоті.
М. Остроградський-Апостол був призначений комендантом м. Севастополя, пізніше командувачем Українським військовим флотом.
З перемогою більшовиків він очолює військово-морську місію УНР у Румунії.
Наталія Олексіївна Остроградська – оперна співчка (мецо-сопрано), солістка Большого театру.
У Росії відомі нащадки роду Остроградських на прізвище Бокій. Відомий винахідник, зокрема в галузі медичної техніки,  Сергій Володимирович Остроградський – правнук математика М. Остроградського народився і виріс у Києві.
Ймовірно до цього роду належить і Борис Олександрович Остроградський – доктор медицини, автор низки наукових праць.

Книги з відділу Михайла Беккера у фонді ПОУНБ

 Працюючи над віртуальною виставкою «Історія бібліотеки на титульному аркуші», переглядаючи видання рідкісного фонду нашої бібліотеки , на деяких зустрічала наліпку, а згодом і прямокутний штемпель у подвійній рамці на титульних аркушах з написом «ОтдѢлъ  М. Е. Беккера». 

Природно, постало питання, що це за людина, і які книги складають цей відділ. Відразу відзначу, що у фонді нашої бібліотеки книжок з відділу Беккера не багато. Книжки відділу Беккера легко відрізнити від інших видань, бо вони обгорнуті в однакові темно-коричневі палітурки і мають названі наліпки. 

Список видань з відділу Беккера, що зберігаються у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського  (на 09.02.2021 р):
1. Журналы Полтавского губернского земского собрания 41-го очередного созыва, 1905 года - Полтава : [б. и.], 1906. - 186 с.
(На книзі напис: г. Херсон Херсонская Общественная Библіотека і проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека, июль 1906).

2. Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Переяславский уезд / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1905. - 12 с. + 299 табл.
(На книзі штамп Херсон. Центр. библиотека).

3. Материалы подворной переписи Полтавской губернии 1900 года. Миргородский уезд / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1905. - 201 с.
(На книзі напис чорнилом Херсонск. Общественная Библіотека, штемпелі ДЛЯ ОБМѣНА
і проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

4. Материалы подворной переписи Полтавской губернии 1900 года. Зеньковский уезд : примечания к таблицам, таблицы по поселениям и волостям, по сословиям, по группам хозяйств : сопоставление с переписью 1882 года / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1906. - 216 с.

(На книзі прямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

5. Опытъ изслъдованiя по оцънкъ земель въ двухъ межевыхъ дачахъ Полтавской губернiи : докладъ Полтавской губ. зем. управы Полтавскому Собранiю XXXIII очередной Сессiи № 50. - Полтава : Изд-е Полтавского Губернского земства, 1897. - 104 с.
(На титулі прямокутний штемпель у подвійній рамці Отдѣл имени М. Е. Беккера. Збережено також напис - А. М. Грабенко).

6. Отчет Полтавской губернской земской управы за 1904 год. Вып. 1. - Полтава : [б. и.], 1905. - 206 с.
(На книзі проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та
Херсон. Центр. Библиотека. Напис олівцем Херсонск. Общественная Библіотека).

7. Полтавское экстренное губернское земское собрание 23-24 марта 1905 года : стенографический отчет. - Полтава : [б. и.], 1905. - 101 с.
(на книзі штамп Херсон. Общественная Библіотека).

8. Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии [Текст]. - Полтава : Изд-во Полтавской губернской земской управы.
Т. 13 : Лохвицкий уезд : собрано статистическим бюро Полтавского губернского земства / ред.: Н. Терешкевич, Н. Кулябко-Корецкий. - 1892. - 194 с., 395 с. 

(На обкладинці наліпка Отдѣл имени М. Е. Беккера, штамп Херсон. Центр. библиотека).

9. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1902 год [Текст] : год 6-й. - Полтава : [б. и.], 1902. - 252 с.

(На книзі проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та
Херсон. Центр. Библиотека. Напис чорнилом Херсонск. Общественная Библіотека).

10. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1906 год. Год 10-й. - Полтава : [б. и.], 1907. – 146 с.
(Напис: в Херсонскую общественную библіотеку. Проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та Херсон. Центр. Библиотека).

11. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1907 год . Год 11-й. - Полтава : Типография И. А. Дохмана, 1907. - 89 с. 

(Напис: в Херсонскую общественную городскую библіотеку. Проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

12. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1908 год / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1908. - 474 с.

(Напис: в Херсонскую общественную городскую библіотеку. Проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

13. Статистический Ежегодник Полтавского губернского земства на 1909 год / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1910. - 530 с.
(проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека 13 июль 1910).

14. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1910 год [Текст] / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1911. - 144 с.+68 л. табл.

(На книзі напис від руки Отдел имени М. Е. Беккера, проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека 11 августа 1911).

15. Чрезвычайное собраніе 30-31 мая 1905 г. Журналы и доклады / Полтавское Губернское Земство. – Полтава : [б. и.], 1905. – 76 с.

(Напис: в Херсонскую общественную библіотеку. проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та штемпель Херсон. Центр. Библиотека).

16. Чрезвычайное собрание, 27 марта 1906 г. : журналы и доклады / Полтавское губернское земство. - Полтава : [б. и.], 1906. - 26 с.  

(на книзі штамп Херсон. Общественная Библіотека).

Ознайомившись з матеріалами  сайту ХОУНБ та деякими інтернет-джерелами вияснили, що Михайло Євгенович Беккер 36 років свого життя присвятив Херсонській громадській бібліотеці і що саме йому бібліотека завдячує своїм розквітом. Це була людина енциклопедично освічена, книголюб, бібліограф-ентузіаст. Він був спочатку дійсним членом бібліотеки, а після обрання у 1891 р. до складу дирекції, впродовж 18 років брав активну участь в управлінні закладом.

По смерті у 1909 р. М.Є.Беккера, відзначаючи його заслуги у розвитку в м. Херсоні самоврядування і громадської бібліотеки, на основі подарованої ним літератури було відкрито відділ з питань міського самоврядування і земських справ. З цією метою з каталогів виділена вся література і складено особливий її покажчик. Фонд відділу розміщено на хорах (антресолях).
Видано також  покажчик відділу імені М.Є.Беккера, складений В.К.Шенфінкель. Цікаво, чи зберігся він до сьогодні?

Покажчик складався з 2-х частин: 1. Міське самоврядування 2. Земське самоврядування. В нього включено 3000 книг та 4427 статей. Надруковано 500 примірників. Загальна вартість видання – 300 руб., ціна одного примірника – 75 коп. Продано 44 примірники.

Ось така історія...  Далі буде)