31 серпня 1937 року у Полтаві народився Віталій Миколайович Ханко, український мистецтвознавець, бібліограф, музейник, педагог; член Національної спілки художників України (1987), Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1992) та міжнародної Асоціації арткритиків (1997).
Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського сердечно вітає Віталія Миколайовича із 85-річним ювілеєм. Щиро бажаємо мирного неба, довгих літ та плідної праці на ниві мистецтва.
Нижче приводимо деякі відгуки від визначних діячів мистецтва про Віталія Миколайовича Ханка.
«Коло творчих і наукових інтересів Віталія Ханка охоплює не лише Полтавщину, але сягає і Харківщини, і Чернігівщини. Києва, Петербургу і Москви та інших більш великих світів. По яких невблаганна доля розсіяла нових співвітчизників, що склали на різних континентах українську діаспору.
Творчий доробок Віталія Ханка включає значну кількість нарисів, каталогів з передмовами до них, проблемних публікацій. І все це включає великий фактаж, сотні деталей, які немов мозаїка, складаючись в одне ціле, творять мистецьке обличчя Рідного Краю. Публікації мистецтвознавця позначено високим рівнем науковості, щирим захопленням своїми темами і вірою в непереможну силу краси рідного мистецтва. спрямованого на виховання нової людини вільної і незалежної України майбутнього. В цьому допомагають теми, в яких розкриваються величні постаті видатних мистців В. Кричевського, О. Сластьона, І. Северина, Є. Трипільської, П. Юхименка, В. Василенка, В. Гарбуза і багатьох інших, які дістали в його публікаціях яскраве і правдиве розкриття і зблиснули тими своїми гранями, які до цього майже ніхто не розгледів. А попереду лежить величезний край творчої праці розпочатої, підготовленої щоденними клопотами, роздумами і розшуками. Щирий і щедрий талант людинознавця, навічно закоханого в красу рідного краю, в його незбориму творчу силу. Щоденний подвиг мистецтвознавця, іченорго і популяризатора Віталія Ханка вартий поваги і глибокої шани» (Віктор Чепелик, дійсний член Української Академії архітектури, почесний доктор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування).
«Сьогодні Віталій Ханко через плин власного життя інтерпретує течію мистецьких рухів, потужні струмені культурно-мистецького життя Полтави. З усіх статей, абзаців, рядків вимальовується образ непересічного громадянина, культурного діяча, вболівальника за рідну культуру, шанувальника великих національних традицій, постає багатогранний образ Віталія Ханка, що, тримаючи в полі зору цілість української культури, плекає і доносить велич окремих мистецьких явищ і фактів, а по суті велич імен творців, що працювали заради рідного народу, в ім’я великої суверенної України.
Віталій Ханко протягом десятиріч досліджував, вивчав, скурпульозно збирав зерня по зернятку дані про велике поле діячів. У нього вистачило вміння, такту, делікатності, аби окреме, одиничне, своєрідне поставити на кін історизму, виявити з одиничного ряд споріднених констант і донести сутність естетичну, яка увібрала гармонію одиничного у зрізі конкретних стильових смакових властивостей, часу, простору, а з ними конкретної епохи. Історичне для Віталія Ханка — виявити себе у характері об’єктивних конкретних критеріїв, що в проекції архітектури, красних мистецтв, ужиткової, народної творчості унаявлює суть і спосіб творчого мислення й дії. Мистецька постать, твір, явище під його оглядом підтверджують наявність суми властивостей, ознак, що є неповторні, тожсамісні в зрізі часу. Один з моїх улюблених мистців Микола Бутович, що став героєм однієї з книг, не мав сталого помешкання, місця на землі, бурлакував з країни в країну, аж поки у Ріджфілді, в США, не завів собі власний „полтавський хутірець”, де чувався йому живий дух великих полтавців — від Гоголя, Котляревського до Короліва Старого, Русових. На міжнародній конференції у Полтаві до 100-річчя від дня народження видатного українського мистця Віталій Ханко виголосив у доповіді „Микола Бутович в його полтавські дні...”. Чуттям історизму перейняті прикінцеві рядки Ханкової доповіді: „Полтавські мистецькі уроки юного М. Бутовича були блискуче й ґрунтовно розвинуті в академіях Праги, Берліна й Ляйпціга. Власне, це дало Україні й світові великого мистця з національно своєрідним, козацьким обличчям, що так рідко траплялось у модерній творчості ХХ ст.”.
Запам’яталося посутнє Ханкове „...в його полтавські дні”, наповнене мистецькою національною ствердною конкретикою, що його ерудит-дослідник проектує на мистецько-культурно-освітній історизм краю початку ХХ століття і доби Визвольних Змагань, на меценатсько-збирацьку, гідну подиву діяльність таких велетів Духу, як Катерина Скаржинська, що випила, як і уся Україна, гірку чашу приниження, знущань у 20-ті рр. ХХ ст.; далі — „в його полтавські дні...” — це велична постать Василя Кричевського, а вже у наші буремно-звитяжні дні борні з новою хвилею московсько-шовіністичної експансії чуття величі національно-мистецького подвигу усієї родини, могутнього роду Кричевських.
Опромінена світлом державництва і регіонального мистецького синтетизму ідея історизму виявляє себе однаково в мистецьких пам’ятках доби Гетьманщини, московської духовної інтервенції ХVІІІ — ХІХ століть, як рівно ж нового і новітнього часу. Кожна нова пам’ятка, факт, явище небуденного значення, як полтавське ткацтво, гончарство, дерев’яне різьблення — усі сторони мистецького життя вияснювалися знаком об’єктивізму, як день і увесь простір світлом, і розпросторювалося в усі мистецькі напрямки — до нових імен, постатей, що уславили знаменитий полтавський край, служиме далі „стрілкою часу, а також мірою років і днів” (Ф. В. Шеллінг). Хвилюючі рядки Ханкового тексту про Михайла Гаврилка, призабуту пластичну Шевченкіану, графічну інтерпретацію „Енеїди”, що хвилювала впродовж цілого життя Миколу Бутовича, — усе це, подане зі смаком і тактом, писалося Ханком у різні часи і друкувалося в розмаїтих українських часописах і книгах, а нами читалося залюбки, з великим, можливо, надто зісуб’єктивізованим моїм чеканням кожного нового Ханкового дослідження — спостереження, погляду, аналітичного мистецтвознавчого дискурсу.
Пригадую численні наші зустрічі з Віталієм Ханком, елітною мистецькою громадою міста і багатьох містечок області, пригадую до щему наші щирі розмови, наміри стверджувати мистецький процес на рівні, що його пропонували колись своїм сучасникам наші славетні попередники, пригадую, як на пошанування 100-тих роковин відслонення пам’ятника Іванові Котляревському і з нагоди першої всеукраїнської полтавської виставки 1903 р. зібралися ми усі в Полтавській галереї мистецтв, аби пошанувати своїх великих предків, як готували тоді (тепер уже історія) експозицію в музеї Полтавського губернського земства... Лінія спадкоємності нерозривна, поміж минулим і майбутнім пролягла тремтлива нитка сьогодення. У ґроні полтавців-колег, однодумців, для яких процес творіння у чистому зрізі роздумів та емоцій є „тремтлива нитка сьогодення”, Віталій Ханко постає як великий його ентузіаст. Для мистецтвознавця-вченого об’єкт мистецтвознавчої діяльності та волевиявлення нерозривно і посутньо причетні до нашого з вами „Я” — того „Я”, що завжди означується великою літерою.
Приємною, щасливою, радісною є моя нова зустріч з Віталієм Ханком, сином Миколи через його „плин полтавського мистецького життя”. Хай звершується діяння оце, як говорили колись мудрі пращури» (Олександр Федорук, дійсний член Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства).
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
