На віях тиші мерехтять сніжинки. Зима крізь вії дивиться на світ

 Новорічне свято – це свято для всіх. Його люблять люди різного віку за традиційну красу, щирість, веселість, казковість, таємничість, за добрі побажання і надії. А яка це радість для дітей!!!

Першим до дітей з лантухом солодощів традиційно приходить Святий Миколай! Українці Його завжди шанували і просили захисту та допомоги. А вже для дітвори Він був справжнім чарівником, навіть у найскрутніші часи.
На новорічне свято у двері стукає довгоочікуваний Дід Мороз з ошатною бородою, у кожусі та валянках. А за спиною – чарівний лантух з подарунками.
Стверджують, що прототип Діда Мороза з’явився у Візантії (нинішня Туреччина) у ІV столітті н.е. У маленькому поселенні жив на березі Середземного моря серед рибалок і селян старенький дідусь. Він дуже любив діток. Йому подобалося дарувати їм різні дрібнички і бачити радість на дитячих обличчях. Особливо цінна ця радість взимку, коли простий люд бідував від голоду та холоду. Дідусь одягав на себе червоний плащ з капюшоном, валянки і ходив по дворах, радуючи дітей подарунками. Звали дідуся Ніколаєм.
Зараз у Турції не забули родоначальника Діда Мороза. Йому встановили пам’ятник: святий НІколай з корзиною подарунків у оточенні дітвори назавжди поселився у турецькому містечку Демре.
Сьогодні братів Діда Мороза (Миколая знають і в Америці, і в Англії – Санта Клаус, в Італії – Бабо Натале, у Франції – Пер Ноель, в Колумбії – Папа Паскуала, в Бразилії – Пай Натал, в Чехії - Мікулаш).
Найулюбленішим і найочікуванішим зимовим святом є Різдво Христове, з його яскравими, самобутніми, веселими, а підчас складними обрядовими ритуалами.
Звичаї, як і мова, витворювалися справді протягом усього довгого життя і розвитку народу. Українці – дуже стародавня нація, свою духовну культуру наші пращури почали творити, як на диво переконливо стверджує автор Ксенофонт Сосенко – християнський священник у своїй книзі «Різдво-Коляда і щедрий вечір», задовго до християнського періоду в Україні. Християнство переплелось у нас із прадавнім уявленнями та передусім же староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров усіх нині існуючих наших звичаїв.
На час, у який тепер святкуємо Різдво Христове, колись ще ген-ген до християнства в Україні припадало свято зимового повороту Сонця, юного його народження, - це був час ворожіння на майбутній рік.
Всі стихійні сили природи були умиротворені, аби не заподіяти шкоди людям. Про це співається у колядках, які відомі з прадавніх часів, це виявляється у хліборобських звичаєвих обрядах: дванадцять полін для вогнища, дванадцять святкових страв.
Колядники – «гості здалеку» - приходять лише раз на рік. Вони приносять радісну вість і від їхнього приходу залежить врожай та добробут у наступному році… Хто уповноважив колядників вершити долю, хто наділив їх магічною владою впливати на перебіг майбутніх подій? Про це, як і про ще багато чого іншого об’єктивно розповідає книга українського священника К. Сосенка.
Різдво подане як найвеличніше, найзначніше зі свят. Традиційні різдвяно-новорічні обряди і звичаї разом з колядуванням-щедруванням сприяли єднанню людей, вихованню любові до рідної домівки, до рідної історії та культури.
Чому природна віра в єдиного Творця, у прадіда роду того ж таки Діуха-Місяця була дужою розповідається у книгах Василя Скуратівського «Дідух», «Святвечір», «Святки».
За тиждень після Коляди, напередодні Нового року – 13 січня – відзначали Щедрий вечір. Так спрадавна пошановували народження нового Місяця. А за християнським календарем це свято преподобної Меланії. У народній пам’яті обидва свята об’єднались і тепер святкуються як Щедрий Вечір або Меланки.
Для юних читачів про всі свята, обряди, колядки й щедрівки дуже щиро й гарно оповідається в книгах Олени Пчілки «Книжка-Різдвянка» і «Веселих свят» братів Капранових.
Запрошуємо до відділу краєзнавства на перегляд книжково-ілюстративної виставки «На віях тиші мерехтять сніжинки. Зима крізь вії дивиться на світ», на якій ви відкриєте для себе багато цікавого, невідомого про новорічні свята.
«Добрий вечір тобі, пане господарю»
Радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!»
Виставку готвала провідний бібліотекар відділу краєзнавства Лисенко Наталія Миколаївна.

Видатні жінки Полтавщини

 

Ажажа Феодосія Омелянівна (1913-2006)
Вишивальниця. Виготовляла традиційне чоловіче і жіноче вбрання та речі домашнього вжитку, оздоблені в класичних техніках, з поліхромною орнаментацією.
Народилася Феодосія Омелянівна 15 червня 1913 року в містечку Сорочинці (нині с. Великі Сорочинці Миргородського району). Ремеслу вишивальниці її навчала мати – Анастасія Тимофіївна, вправна майстриня-ткаля. У 1939 році, після заміжжя, переїздить до с. Михайлики Шишацького району, працює в колгоспі.
Як майстриня-вишивальниця пропрацювала 8 років у Великосорочинській промкоопартілі (1934-1941). За сумлінну та якісну роботу неодноразово отримувала премії та подяки. Всесоюзна рада промкооперації нагородила її значком «Відмінник промкооперації». Вироби майстрині демонструвалися на численних мистецьких виставках: виставки  українського народного мистецтва (1936) в Миргороді, Києві, Москві та Ленінграді, Всесоюзна сільськогосподарська виставка в Москві (1939). Сорочки, скатертини та гардини, оздоблені руками Феодосії Омелянівни охоче купували торговельні фірми Англії та Америки.
У 1937 році скатертина її роботи експонувалася на міжнародній виставці в Парижі.
Померла 22 листопада 2006 року.


Азерська (спрв. прізв. - Платовська) Єлизавета Григорівна (1868-1946).
Оперна співачка (меццо-сопрано). Володіла сильним голосом великого діапазону і яскравого тембру, відзначалася акторським темпераментом.
Народилася 12 березня (29 лютого за старим стилем) 1868 року в Полтаві в сім’ї ремісника. Закінчила гімназію в м. Ростові-на-Дону, вступила на акушерські курси в м. Казані. Навчалася в м. Києві у музичній школі М. Тутковського та в музичному училищі РТМ (клас К. Еверарді). Удосконалювалася як співачка у професора Броджі (Мілан, 1892–1894), та у професора Бертрамі (Париж, 1899). 

Етапи артистичної кар’єри: 1891–1898 рр.  — солістка Київської та Одеської опер, 1898–1918 рр. — солістка Великого театру у Москві. У репертуарі – головні оперні партії українських, європейських та російських композиторів. Була першою виконавицею на сцені Великого театру партій Кончаківни («Князь Ігор» О. Бородіна), Любави («Садко» М. Римського-Корсакова), Лаури («Кам’яний гість» О. Даргомижського), Рафаеля (однойменна опера А. Аренського), Марини («Добриня Никитич» О. Гречанинова). Її найвище творче досягнення – партія Кармен (опера Ж. Бізе «Кармен»).
Гастролювала за кордоном (Прага, Відень, Берлін, Дрезден, Париж).
Після того, як залишила сцену (1918 р.) перейшла на освітянську ниву. Починаючи із 1919 р. викладала у московських музичних закладах - музичні технікуми ім. А. і М. Рубінштейнів та ім. О. Глазунова.
Померла 13 березня 1946 року в Москві.

Айзенман Берта Юхимівна (1903-1997)
Мікробіолог, доктор біологічних наук, професор.
 

Народилася 25 (12 за старим стилем) травня 1903 року в Полтаві. По закінченні у 1925 році Харківського ветеринарного інституту працювала у наукових ветеринарно-бактеріологічних установах України: Полтавський державний вакцинний інститут (1927-1929 рр.), Полтавський ветеринарно-бактеріологічний інститут (1929-1931 рр.), Полтавська філія Українського інституту експериментальної ветеринарії (1931-1934 рр.), Київська філія Українського інституту експериментальної ветеринарії (1934-1935 рр.). Від 1936 року її трудова діяльність пов’язана із Інститутом мікробіології і вірусології АН УРСР, де вона пройшла шлях від старшого наукового співробітника до завідувачки відділом антибіотиків.
Науковий доробок Берти Юхимівни вражає. Вона уперше в Україні виявила причину масової пошесті поросят, виділила та ідентифікувала вірус інфекційного бульбарного паралічу (вірус Авескі). У 1937–38 брала участь у роботі бригади АН УРСР, що з’ясовувала причини невідомого захворювання, яке викликало масову загибель коней та розробляла заходи боротьби з ним. Розкриття природи цього захворювання під назвою «стахіботріотоксикоз» стало методичною основою для створення нового напряму в мікробіології – вчення про мікотоксикози.
Крім того, досліджувала мінливості ентеропатогенних бактерій та вплив антибіотиків на їх метаболізм, хіміо- та антибіотикотерапію експериментальних інфекцій (черевний, висипний тиф та інші). У 1946 р. разом з академіком В. Дроботьком та іншими проводила дослідження антибіотиків, отриманих із вищих рослин. У 1960 стала ініціатором виробництва антибіотиків із бактерій: деякі з одержаних антибіотиків увійшли в практику і випускаються медичною промисловістю.
Померла 5 вересня 1997 року в Києві.

Аксентьєва Зінаїда Миколаївна (1900-1969)
Геофізик, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент АН УРСР (1951), директор Полтавської гравіметричної обсерваторії.

Народилася 25 липня 1900 року в Одесі. Після закінчення Одеської жіночої гімназії вступає до Інституту народної освіти (Одеса). Вже під час навчання в інституті починає працювати обчислювачем в Одеській обсерваторії (під керівництвом вченого-астронома О. Я. Орлова). У 1926 році в Полтаві було засновано гравіметричну обсерваторію, а її директором призначають О. Я. Орлова, який, в свою чергу, запрошує на роботу З. М. Аксентьєву. З цього часу (за невеликим виключенням) її доля пов’язана із Полтавською гравіметричною обсерваторією, де вона пройшла шлях від старшого наукового співробітника до директора обсерваторії.
У1949 році захищає докторську дисертацію з фізико-математичних наук, а у 1951 році стає членом-кореспондентом АН УРСР і одночасно – директором Полтавської гравіметричної обсерваторії. Її учнями були академіки АН УРСР Є. П. Федоров та Я. С. Яцків.
Вперше в світі за астрономічними спостереженнями Полтавської обсерваторії була обчислена добова нутація для підтвердження наявності родинного ядра Землі.  Були здійснені дослідження припливних і неприпливних деформацій земної кори для прогнозування землетрусів та вивчення техногенних деформацій. А проведені  у повоєнні роки нахиломірні та гравіметричні спостереження в багатьох пунктах України дали змогу уточнити деякі важливі геофізичні параметри.
На честь З. М. Аксентьєвої названо один з кратерів на Венері.
Померла 8 квітня 1969 р. в Полтаві.

Антонія (Жартовська Ніна Миколаївна) (1908-1991)
Черниця, ігуменя полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, ветеран Другої світової війни, має орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Корінна полтавка, походить із дворянського роду. Закінчила полтавську Старицьку гімназію. У шістнадцять років прийняла постриг у Ладинському Покровському монастирі (біля Прилук) із чернечим ім’ям Антонія – на честь преподобного Антонія, засновника Києво-Печерської Лаври.
Вже на другий день від початку війни, вона пішла у військкомат з проханням відправити її на фронт у якості медсестри (на курси медсестер вона вступила у 1939 році за прикладом своїх сестер-монахинь із Покровського монастиря). На фронті, використовуючи медичні навички, вона рятувала поранених і ділом, і молитвою.

Після зцілення від важкого поранення повертається до Полтави і вступає у Хрестовоздвиженський жіночий монастир. А невдовзі приймає постриг як матінка Антонія - і вже сама стає духовною наставницею для молодих послушниць, навчаючи їх любові, безкорисливості та милосердю. Влітку 1960 року, після закриття монастиря, матінка Антонія,  покидаючи стіни обителі, бере із собою монастирський камінь, свято вірячи, що вона ще повернеться. Із роками ця віра не згасла. Тож із початком перебудови матінка починає клопотати про відкриття монастиря і завдячуючи своїм невтомним зусиллям отримує офіційний дозвіл. Чекаючи, коли відреставрують храм, на свої скромні заощадження купує церковний дзвін. На жаль, смерть заважила їй побачити відродження святої обителі.

Антонович-Мельник Катерина Миколаївна (1859-1942)
Історик, археолог, перекладач, громадська діячка. Належить до перших двох жінок в Україні, які вели самостійні археологічні розкопки.
Народилася 1 грудня (19 листопада з а старим стилем) 1859 року в м. Хорол Полтавської губернії в сім’ї лікаря. 

Закінчила Полтавську гімназію (1877), історико-філологічний відділ Вищих жіночих курсів (1883). Ще студенткою студіювала історію у проф. В. Антоновича, літографувала його лекції з історії передмонгольської Русі, Галичини, козаччини та джерелознавства до історії України. Згодом видала їх окремими курсами як підручники для слухачів Київського університету та Вищих жіночих курсів (1879, 1880, 1882). Археологію студіювала в Музеї старожитностей та мистецтв Київського університету св. Володимира.
Брала участь у розкопках пам'яток на Київщині, Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині, Волині, Поділлі, херсонщині. Результати своєї праці представляла на Всеукраїнських археологічних з’їздах. Виступала також як організатор археологічних з’їздів у Києві та Харкові, складала до них каталог.
Була членом численних товариств: «Просвіта», НТШ у Львові, Українського наукового товариства у Києві, Московського антропологічного товариства тощо. Від 1919 року працювала у ВУАН, де завідувала бібліотекою й одночасно – була членом: Комісії для складання історико-географічного словника України; Археологічної секції; Комісії української історіографії; Постійної комісії для складання Біографічного словника діячів України (позаштатний співробітник).
Перекладала літературні та історичні твори. Від 1929 року редагувала й готувала до друку перші два томи повного зібрання творів В. Антоновича.
Померла 12 січня 1942 року в Києві.

Довгожителі Полтавщини

Відділ краєзнавства підготував віртуальну книжково-ілюстративну виставку «Із століттям в Новий рік», присвячену довгожителям Полтавщини. Кожен може ознайомитися з цікавими постатями, життя яких добігло ювілею, що виражається тризначною цифрою. Ці люди жили звичайними турботами, працею, хвилюваннями і радощами, через їх долі пройшли жахіття війн, голодомори, втрати рідних і близьких людей, але вони вистояли і залишилися живими свідками буремних подій ХХ століття.

Серед них цікавою особистістю є Євдокія Онисівна Білик, яка мешкала в селі Абазівка Полтавського району, та померла у віці 118 років. Вона народилася 1882 року на Полтавщині, і жила звичайним життям простої сільської жінки у домашніх клопотах і важкій фізичній праці, працюючи у колгоспі майже до 80 років. Також надзвичайною є постать найстарішої волонтерки України Ольги Петрівни Майбороди, яка в 103 річному віці передавала майже всю свою пенсію до волонтерської організації «Команда небайдужих».

 
Професор, доктор медичних наук Максим Андрійович Дудченко, незважаючи на свій поважний 100-річний вік, очолював кафедру факультетної терапії Української медичної стоматологічної академії, дивуючи своєю енергією, працелюбством і життєлюбністю своїх набагато молодших колег. Він помер на 102 році життя.
Народна цілителька й пророчиця з Полтавщини Уляна Дмитрівна Кошова, яка продовжує лікувати травами людей, навіть у такому поважному віці. Багатьом за своє життя допомогла – і дітям, і дорослим. До Уляни Дмитрівни й нині приїжджають люди звідусіль. А про секрет свого довголіття вона розповідає просто: “Я дуже люблю життя, люблю людей, ніколи ні з ким не сварюся і всім того раджу. Дякую Богу і молю, щоб дав мені ще пожити, а я допоможу людям. Благаю Господа про мир в Україні”.

Світовій рекордсменці з бігу Олені Федорівні Чуб було лише 90 років і вона не збиралася припиняти тренування та продовжувала брати участь у різноманітних міжнародних змаганнях. 82-річна Анастасія Йосипнівна Дойнікова з Миргорода теж не збирається здавати позицій і продовжує бігати марафони та займатися альпінізмом, мріючи стрибнути з парашутом у 85 років. ЇЇ предки доживали до 100 і більше років, так що секрет її активного способу життя у генах.
Матеріали про довгожителів Полтавщини зберігаються у відділі краєзнавства (кім. 509) Полтавської обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Запитуйте!

Презентація книги «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар»: до 100-річчя 2-го Зимового походу армії УНР

7 грудня у літературній вітальні Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського відбулася презентація видання «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар». Книга вийшла друком в межах випуску соціально значимих видань за бюджетні кошти за підтримки Полтавської обласної ради й Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.   Презентацію книги підготували та провели Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (Микола Кульчинський), відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського (Марина Федорова, Оксана Перепьолкіна) та Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (Олег Пустовгар).

 

Учасники заходу вшанували пам'ять своїх земляків-борців за волю України хвилиною мовчання та переглянули відеоматеріали до 100-річчя 2-го Зимового походу. 

Спікером презентованої книги  був голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, депутат обласної ради, голова комісії Полтавської обласної ради з питань регламенту, депутатської діяльності, інформаційної сфери, зв’язків з громадськістю та дотримання прав учасників АТО Микола Георгійович Кульчинський. Він, зокрема, повідомив, що книга є черговим видавничим проєктом з серії «Просвітницька книгозбірня». 

 

Олег Миколайович Пустовгар у своєму виступі відзначив, що Другий Зимовий похід став  символом незламності українського духу та героїчної боротьби за свободу, незалежність й соборність України. 

Олег Пустовгар також упорядкував краєзнавчий матеріал Сторіччя 2-го Зимового походу Армії УНР: полтавський вимір.

На захід завітав Роман Істомін, речник Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а також студенти Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва (викладач Є Березин) й курсанти Військового коледжу сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Примірники книг невдовзі надійдуть до обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського та бібліотек міста. 

Детальна інформація: https://np.pl.ua/2021/12/u-poltavi-prezentuvaly-knyhu-z-nahody-100-richchia-2-ho-zymovoho-pokhodu-armii-unr/

 

Сампсоніївський храм

Радуйся, яко Тя превозносит Полтавская земля;

Радуйся, Сампсоне, Отче наш милостивый и врачу предивный!

Серед пам’ятників, присвячених Полтавській битві, особливе місце посідає церква преподобного Сампсонія Странноприїмця, адже саме в день його пам’яті відбулася відома битва.

Художньо-декоративне оздоблення інтер’єра церкви, виконане за ескізами відомого майстра пензля та іконописця В. М. Васнецова, вирізняється високою майстерністю і багато в чому є унікальним. Історія створення Сампсоніївської церкви та етапів її реконструкції, неперевершеність художнього оздоблення храмових інтер’єрів, той факт, що храм є невід’ємною складовою частиною загального комплексу об’єктів, пов’язаних з історією Полтавської битви, підносять його на рівень пам’яток національного значення.
Сампсоніївську церкву обминула трагічна доля більшості інших бо вона не була зруйнована повністю. Та все ж таки певні втрати церква понесла, бо декілька разів її закривали, реквізуючи культове майно та культурні цінності. (Детальніше: goo.gl/Tj8SzF)

Будівництво храму на честь преподобного Сампсонія розпочалося у 1852 році. Фундатором церкви став Іосиф Степанович Судієнко, який знав про бажання Петра І спорудити на полі Полтавської битви монастир з приділом на честь преподобного Сампсонія Странноприїмця. Тому благодійник пожертвував 100 тис руб. асигнаціями на спорудження храму. У 1810 році він особисто вніс 50 тис руб. у Стародубське казначейство, а решту – 50 тис. після його смерті внесені другом графом Завадським.
Будівля мурована, прямокутна в плані, чотиристовпна, увінчувалася центральною банею та чотирма декоративними главками по кутках. У 1895 році здійснено реконструкцію за проектом архітектора М. М. Никонова. В плані церква отримала вигляд рівнокінцевого хреста (довжина і ширина — 20,2 м, висота до зеніту бані — 14,2 м).
У 1929 році Сампсоніївську церкву закрили, а через рік зруйнували її дзвіницю. У роки Другої світової війни Сампсоніївська церква вціліла - жоден снаряд у неї не влучив. У 1942 р. церква знову почала діяти, тут здійснювались богослужіння. Після визволення Полтави Сампсоніївська церква розгорнула благодійну роботу інвалідам, вдовам і дітям фронтовиків.
У 1949 році церкву остаточно закрили і передали музею Полтавської битви. Після проголошення незалежності України в 1991 році Сампсоніївську цервку повернули православній громаді і в ній відновилися богослужіння.
Відділ краєзнавства підготував віртуальну виставку «Церква у вигляді хреста», яка містить інформацію стосовно історії спорудження храму, його благодійників та ілюстративний матеріал.