Василь Лобурець – професор вітчизняної історії: до 90-річчя від дня народження

Нам приємно знайомити вас, шановні користувачі, з полтавцями, які прославили наш полтавський край своїми талантами, розумом, досягненнями, а також відкривати для вас нові імена чи призабуті або приховані часом. А ще приємніше, коли ці люди пов’язані долею з краєзнавством, що безпосередньо стосується нашого відділу.
Саме такій особистості і присвячена виставка «Василь Лобурець – професор вітчизняної історії»: до 90-річчя від дня народження.

З майже п’яти десятиліть безустанної праці, понад сорок років Василь Єгорович Лобурець пов’язав з одним місцем роботи – Полтавським національним педагогічним університетом імені В. Г. Короленка, які він присвятив краєзнавчим дослідженням на Полтавщині та в Україні.
В. Є. Лобурець - історик, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, академік УАІН.
Василь Лобурець народився 22 вересня 1930 р. у селі Підруда Миргородського району. Закінчив Київський педагогічний інститут (1953), а з 1956 р. він уже працював у полтавському інституті (тепер ПНПУ) спочатку на посадах асистента, старшого викладача, доцента, завідувача кафедри історії СРСР і УРСР. З 1981 по 1996 рр. – проректор з наукової роботи, з 1997 р. – завідувач кафедри всесвітньої історії.
В. Є. Лобурець автор понад 300 праць, присвячених історії робітництва України, педагогіці та історичному краєзнавству Полтавщини. Окрім численних самостійних публікацій він був співавтором, упорядником багатьох енциклопедичних видань, колективних монографій та збірників. На виставці представлені наступні видання «Репресоване краєзнавство», енциклопедичний довідник «Полтавщина», «Полтавщина. Історичний нарис».

Спочатку основною темою його наукових інтересів була історія робітництва України. Згодом, починаючи з 1980-х років вона поступилася іншому захопленню – історії рідного краю, краєзнавству. І це, очевидно, було не випадково. Адже ще у далекому 1962 році у Києві з’явилася брошура «Як ми вивчаємо історію рідного краю». Її автор, а це В. Лобурець, узагальнив досвід ведення краєзнавчої роботи на Полтавщині, дав методичні рекомендації краєзнавцям-історикам. Практичні поради стосувалися методики опрацювання джерел, спілкування зі свідками та учасниками історичних подій. Аналізуючи стан вивчення історії полтавського краю, він відзначає роль музейних працівників, науковців полтавських вищих навчальних закладів та вчителів-ентузіастів, серед яких добрим словом згадує й свого вчителя історії у Зубківській середній школі Миргородського району Костянтина Пилиповича Німича. У співавторстві з ним Лобурець написав статтю, присвячену рідному краю – селу Зубівка, яка у 1967 році увійшла до полтавського тому «Історії міст і сіл УРСР».
Знаковим для розвитку краєзнавчих досліджень став 1987 рік. У жовтні цього року Полтава стала місцем проведення Першої Всесоюзної наукової конференції з історичного краєзнавства. Зрозуміло, що В. Лобурцю, як проректору з наукової роботи, довелося особисто вирішувати численні організаційні питання, пов’язані з проведенням наукового форуму. А  з жовтня 1990 р. він очолив Полтавське наукове товариство краєзнавців.
Василь Єгорович Лобурець – людина свого часу і тієї системи. Але при цьому він великий науковець, авторитет якого визначала не кількість публікацій у наукометричних виданнях, а грунтовність досліджень.

Чарівність старих видань

30 вересня відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек.
З давніх-давен книгозбірні були цінні своїми фондами. Сьогодні бібліотека є зберігачем книжкових пам’яток, які мають свою унікальну історію та свій шлях до читача.

Нашій бібліотеці вже 125 років. Вона є однією з найстаріших бібліотек Полтавщини. На книжковій виставці ми представили різноманітні видання – художні твори, біографічні, статистичні матеріали, звіти, літературу з історії, мистецтва, природознавства, археології, етнографії тощо. Родзинкою виставки є те, що всі книги – це або місцеві видання, тобто надруковані у Полтаві, або видання творів авторів Полтавщини чи матеріалів, що стосуються нашого краю. Хронологічні рамки – 1920-1957 рр.
Найперше і найстаріше видання – біографічний нарис про Григорія Сковороду (Катеринослав, 1920). «Світ ловив мене, але не піймав». Чи багато знайдеться між нами таких, у кого вистачить сили, щоб так усе життя віддати одній заповіді й одмовитися від усіх спокус гріха? – запитує авторка нарису Софія Русова.
Дуже гарно художньо оформлене видання Леоніда Глібова «Байки» (1938). На обкладинці розміщено портрет автора, а навколо портрета витіснене прізвище, назву і зображено героїв творів – білочка, лисичка, ведмідь. Ілюстрував видання художник Б. Фрідкін. Простіші у оформленні, але не менші цінні від того твори Панаса Мирного «Дитячі літа Чіпки» (1923), В. Г. Короленка «Сон Макара» (1935).
Неабиякий інтерес представляють наступні видання – «Население Полтавской губернии по данным переписи 1920 года» (численность населения, возрастной состав, грамотность, национальный состав); довідник «Вся Полтавщина на 1930 рік»; «Бюджет м. Полтави на 1940 рік»; «Список абонентов Полтавской городской телефонной сети станом на 1 березня 1941 року»; «Визволена Полтавщина» (1944); збірник документів «Німецькі окупанти на Полтавщині» (1947).
Центральне місце у науковій спадщині Симона Наріжного посідає фундаментальна книга «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами», перша 600-сторінкова частина якої з 830 документальними фотографіями видана у 1942 р у Празі. Книга експонується на виставці у відділі краєзнавства. До Полтави книга потрапила у 1998 році від академіка НАН України, професора Пряшівського університету (Словаччина), мистецтвознавця, українознавця Миколи Івановича Мушинки.
У виданні «Записки Полтавського наукового товариства при Всеукраїнській академії наук» (Полтава, 1928) коротко у хронологічному порядку проінформовано про діяльність цього Товариства за 1919-1927 рр. та подано цікаві дослідження Гр. Коваленка «Криниці в народній мітології», В. Станіславського «Спогади про Панаса Мирного» та ін.

Тож ласкаво просимо ознайомитися з цінними та рідкісними виданнями на книжковій виставці «Чарівність старих видань», яка діятиме у відділі краєзнавства до кінця вересня 2020 року.

Телеміст «Поруч з І. П. Котляревським»

Телеміст «Поруч з І. П. Котляревським» відбувся з нашими добрими друзями й партнерами - Полтавським літературно-меморіальним музеєм І. П. Котляревського.

Музейники показали чудову виставку творчого доробку членів НСНМУ Наталії Дігтяр (розпис по склу) та Тетяни Саєнко (лялька-мотанка).
А бібліотекарі відділу краєзнавства, у свою чергу, розповідали про книжки. Природньо, що бібліотека, яка носить ім’я славетного земляка, активно вивчає книжкову спадщину письменника й широко її популяризує. Минулого року відзначалося 250-річному ювілею І. П. Котляревського, а позаминулого - 220- річчя з дня виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського, яка увіковічнила самого автора.

Сьогодні бібліотекарі організували віртуальну мандрівку "У світ Івана Котляревського", під час якої ознайомили з останніми виданнями, присвяченими дослідженням творчості письменника (Нахлік Є. Іван Котляревський у рецепції Івана Франка (2019)) і показали раритети - видання Енеїди 1842 року та дослідженням біографії Котляревського істориком І. Ф. Павловським (1905), а також багато інших видань, що заслуговують на увагу дослідників.

Відкрийте для себе Полтавщину

Продовжить цикл книжкових виставок «Відкрийте для себе Полтавщину», які готує відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, книжкова розповідь про місто Полтаву.
Полтава – обласний центр України. Вона має свою багату історію, початок якої губиться в глибині віків. Перша літописна згадка про неї знаходиться в Іпатіївському літописі (1174 р.). Проте, грунтуючись на археологічних знахідках, можна стверджувати, що історія поселення нараховує понад 1100 років. Народні перекази і знахідки археологів доносять до нас свідчення життя тут наших пращурів, що першими осіли на цих пагорбах. Вони пов’язали свою долю з містом, котре постало форпостом на краю Дикого поля, що починалось за Ворсклою. Топонімічні відголоси віддалених епох знайшли відображення й в особливостях назви міста, яка поступово змінювалася: Лтава - Олтава - Полтава. Найбільш розповсюдженими є кілька версій. Дослідники вбачають можливі значення цієї назви як похідної від слов’янських слів «огорожа», «огороджене тином місце», пов’язують із давньоруською традицією найменування поселень за ім’ям найближчої водної артерії — струмка Лтави - правої притоки Ворскли. Походження останньої назви виводять навіть до давнього арійського словосполучення «заболочена річка». Понад одинадцять століть  промайнуло над сивочолою Полтавою. Бачила вона згарища, війни, руїни й радість перемог. Не раз під її стінами вирішувалася доля не лише українського народу, а й подальша історія країн Європи.

    У ХVII столітті місто отримало Магдебурзьке право, стало адміністративним центром Полтавського полку. А у світову історію місто ввійшло після перемоги над  шведами – 27 червня 1709 року, яка отримала назву Полтавська битва. Ця битва була головною і поворотною у Північній війні, а також у тогочасній європейській історії та значно вплинула на долю України.
    З 1802 року Полтава центр Полтавської губернії. У зв'язку зі 100-річчям Полтавської битви столицю губернії почали забудовувати найкращі зодчі. Відтоді сучасна Полтава успадкувала свою центральну частину— унікальний ансамбль Круглої площі.
    У І пол. ХІХ ст. у місті було відкрите повітове училище. Освітньою основою становлення Полтави як осередку духовного життя стали, чоловіча гімназія, інститут шляхетних дівиць, духовне училище при Хрестовоздвиженському монастирі, кадетський корпус, школи садівництва та краснописців, а також губернська публічна бібліотека і газета “Полтавские губернские ведомости”. До початку 1860-го р. у місті з 30 тис. жителів, було відкрито також жіночу гімназію, щоденну та 5 суботніх і недільних шкіл. Для них місцеві вчителі видали граматист й український правопис, а Т. Шевченко надіслав 1000 примірників свого “Букваря”.
    У 2 пол. ХІХ ст. освітні заклади Полтави поповнилися учительським інститутом, б гімназіями, 5 училищами, 2 духовними, 6 земськими, 27 церковнопарафіяльними та 19 єврейськими школами, 5 клубами і 8 бібліотеками, 4 друкарнями і 2 видавництвами (в яких уперше в Україні побачили світ повне видання “Кобзаря” та різноманітна педагогічна література), Природничо-історичним музеєм Полтавського губернського земства, відділенням Російського музичного товариства з власним симфонічним оркестром і музичним училищем. У Полтаві активно працювали Вчена архівна комісія, Церковно-археологічний комітет. Широкого розголосу набула діяльність чи не найпрогресивнішого в Україні полтавського губернського земства.
Після революційних подій 1917-1920-х рр. у Полтаві працювало 224 дрібних підприємства. Працювала лісопилка, типографія, кондитерський завод. В місті було 23 школи. В 1929 році відкривається м'ясокомбінат. З 18 вересня 1941 року до 23 вересня 1943 місто було окуповане німцями. Було знищено 83 підприємства, електростанцію, водогін, каналізацію, 2/3 житлового фонду, навчальні і медичні заклади, театри, бібліотеки. Розстріляно і закатовано тисячі жителів.
    З 1937 року – центр Полтавської області.

    Тут народилися, жили й творили всесвітньо відомі письменники, композитори, художники, релігійні діячі, конструктори, вчені, педагоги. Серед них титани українського духу І. П. Котляревський та М. В. Гоголь, композитор М. В. Лисенко, філософ Г. С. Сковорода, байкар Л. І. Глібов, патріарх Мстислав, політичний діяч С. В. Петлюра, піснярка М. Г. Чурай та багато інших особистостей. Неоціненне значення полтавської землі у формуванні духовних і культурних надбань нації, рідної мови, української класичної літератури, музики, опери, театру, кіно. Полтавська земля надихала на творчість Т. Г. Шевченка, Лесю Українку, А. П. Чехова, М. Горького О. П. Довженка. З полтавським краєм пов’язали своє життя математик М. В. Остроградський, громадські діячі О. М. Максимович, С. П. Стеблін-Каменський, етнограф О. С. Афанасьєв-Чужбинський, лікар М. В. Скліфосовський, педагоги А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, академік О. В. Квасницький, скульптори Л. Позен, М. Ярошенко, С. Васильківський, В. Кричевський, О. Сластіон… А хіба можна забути вченого-винахідника Ю. В. Кондратюка, який ще в 20-ті роки теоретично обгрунтував можливість польоту на Місяць.

   
Незважаючи на всі потрясіння, місто і його жителі вистояли, зберегли та примножили надбання минулих століть. Сучасне місто активно забудовується, набуваючи вигляду сучасного європейського міста. Зводяться нові житлові масиви, відроджуються храми, музеї, встановлюються пам'ятники, відновлюються пам’ятки культури, історії та архітектури. Усього ж у Полтаві більше 300 пам’яток культури та історії. Полтавці люблять своє місто – зелене, охайне, затишне, неповторне і самобутнє. Полтава шанобливо зберігає пам’ятки минулих часів і примножує свої духовні і культурні цінності. Познайомтеся з нею!

«В книжковій пам’яті миттєвості війни (Друга світова війна у дзеркалі літератури)»

Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував виставку «В книжковій пам’яті миттєвості війни (Друга світова війна у дзеркалі літератури)».
Початок Другої світової війни спричинив різні настрої. Довгих і страшних чотири роки військові дії відбувалися на території України. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. Події воєнного лихоліття знайшли відображення у творах художньої літератури не одного покоління майстрів слова. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури.  
В післявоєнний період літературний процес в Україні знову активізується. Було видано друком твори молодих письменників воєнного і повоєнного покоління. В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і репресій. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. Природньо, патріотичні літературні і не лише літературні твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку культури, включаючи здобутки в сфері літератури та мистецтва, значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

 

Письменники Полтавщини мають свій внесок у пласт художньої літератури, присвяченої Другій світовій війні. Найбільш хвилюючими є твори учорашніх школярів і студентів, котрим судилося із класу чи аудиторії ступити у фронтові окопи. Саме вони, учорашні юнаки, найболючіше відчули жахи воєнного лихоліття і вихлюпнули свій біль, страх, ненависть і любов на сторінки художніх творів. Майстер художнього слова, неперевершений український прозаїк Олесь Гончар перші свої твори написав на фронті і присвячені вони війні, окупації, підпіллю.
Його трилогія «Прапороносці» (1948 р.) увійшла до скарбниці вітчизняної літератури. Тема Другої світової війни лейтмотивом проходить через усе життя і всю літературну творчість Олеся Терентійовича, але у жодному його романі так щемно і болюче не звучить тема війни, смерті, юності, кохання, як у романі «Людина і зброя».
Сам О. Гончар у післямові до одного із видань роману писав: «Які вони були, ті – далекі? Все людське було їм притаманне, різними були їхні здібності, темпераменти, мрії, кожен міг помітити якийсь гандж у своєму характері, однак з певністю можна сказати: не було серед них бездуховних, не було безликих, святе синівське почуття наснажувало їх мужністю, живило їхню духовність. Сформовані в гуманістичній атмосфері студентських аудиторій та бібліотек, виховані на інтернаціональних і національних духовних цінностях, ці люди вміли любити, вміли дорожити святинями, тим-то в грізний час випробувань вони не могли дозволити собі  сумнівів та рефлексій, їхнім переконанням відповідав тільки цей, єдино можливий найсуворіший вибір». Такими вони були, студбатівці початку 40-х, таким був сам автор, який писав роман про себе, про своїх друзів, аби ми, завіртувалізоване покоління з початку ХХІ століття, почули, побачили і захотіли їх зрозуміти.
«Над Полтавою летіло бабине літо…» - так починається повість О. Гончара «Земля гуде». Повість присвячена Нескореній Полтавчанці підпільниці Лялі Убийвовк. Саме так називалася група юних патріотів - «Нескорена Полтавчанка». Олесь Терентійович побував у Полтаві, зустрівся з батьком героїні майбутнього твору – відомим полтавським лікарем К. Убийвовком - відвідав будинок у якому виросла улюблена дочка, одиначка, відмінниця, красуня, що загинула від ворожої кулі «за те, що я не можу іти проти власної совісті» (так писала Ляля у своєму останньому листі до батька).
Ще один письменник-фронтовик, наш земляк П. Лубенський через декілька років після визволення Полтави написав про Лялю п’єсу «Нескорена полтавчанка», що мала аншлаги у післявоєнному полтавському театрі.
Іще один видатний полтавський письменник, юність якого обпалила Друга світова – Павло Загребельний. Усе життя він проніс на собі тавро військовополоненого, в’язня концтаборів. Неперевершений майстер історичного роману написав майже біографічний твір «Дума про Невмирущого». Тяжкі поранення, фашистські табори смерті… і одвічна жага життя, попри всі незгоди, підзаголовок роману: історія недокінченого життя.

Письменник В. Малик – визнаний в Україні автор цілої низки захоплюючих історичних романів свого часу написав повість «Двоє над прірвою» про непересічну долю льотчика Другої світової війни. То є художній твір, але відомі імена льотчиків-полтавців із захоплюючими героїчними долями. Наш земляк Анатолій Хорунжий і російський льотчик Михайло Девятаєв у лютому 1945 р. втекли на викраденому літаку із ворожого полону на острові Узедом у Балтійському морі. Захоплююча повість «Втеча з острова Узедом» про те, що за обставин бойового життя на війні можна опинитися в полоні, але не стати полоненим.
Видатний полтавець І. Бабак із того покоління юнаків, що із студентської лави пішли на фронт. «Літаючим барсом» називали його однополчани-покришкінці за мужність і швидку реакцію у повітряних боях. Після війни Іван Ілліч обрав найбільш мирну професію – він став учителем і виховав не одне покоління полтавців.
Легендарна доля Івана Даценка варта захоплюючого авантюрного роману в стилі Голівуду. Герой Радянського Союзу, льотчик Іван Даценко багато років вважався загиблим під час виконання бойового завдання у 1944 р.
Майже через сорок років після закінчення Другої світової війни виявилося, що льотчик потрапив у полон, волею долі опинився у США, де з часом став вождем індіанського племені з іменем Пронизуючий вогонь.

Роман-хроніка М. Сарма-Соколовського, уперше опублікований у журналі «Київ» 1997 р., розповідає про раніше закриту для пересічного українця тему діяльності українського національного підпілля у Полтаві часів окупації 1941-1942 рр.
Про героїчну і трагічну долю Південно-Західного фронту в 1941 р. на теренах Полтавщини розповість роман С. Терсанова «Окруженцы». Роман ґрунтується на мемуарах очевидців та історичних документах.
Не можливо не згадати непересічну героїчну особистість часів Другої Світової: Двічі Герой Радянського Союзу, партизанський генерал Сидір Артемович Ковпак. Багато творів художньої літератури присвячено цій героїчній постаті, але найціннішими вважаються мемуари самого С. Ковпака, де описаний героїчний і трагічний шлях партизанського з’єднання від Путивля до Карпат (саме так називається книга).
Воєнні події залишили відбиток на житті і долях мільйонів людей, про це свідчать поезія і проза, написана свідками тих уже далеких років. У Полтаві багато років виходить у світ альманах «Голос ветерана», де діти війни у художніх творах згадують події далекого дитинства, свої переживання тих часів.

На виставці також представлено видання Олекси Ізарського "Полтава"(1999), яке свого часу викликало найбільший резнанс спочатку в еміграційному середовиші, а потім і в Україні.

У вересні 2020 р. минає 75 років з часу закінчення найкровопролитнішої війни у Світовій історії. Цього не можна забувати, це не повинно повторитися…