Презентація книжкової виставки "Обпалені чорнобильською бідою"

Ми — атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу ні небес
Так і живем од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо—АЕС
Л. Костенко
На віртуальній виставці представлені видання із фонду відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Вони  присвячені подіям та людям пов’язаним з чорнобильською трагедією. Декілька слів про декого з них…

ДО 30-річчя Чорнобильскої біди вийшла друком книга «Чорнобиль – 30. Книга слави і пам'яті. Полтавська область».
Авторами-упорядниками книги є історики-краєзнавці Білоусько Олександр Андрійович, директор Центру дослідження історії Полтавщини, та Пустовіт Тарас Павлович, заступник директора Державного архіву Полтавської області. До роботи над книгою долучилися активісти чорнобильських організацій з більшості районів області. Використані матеріали соціальних служб Полтавщини, книги місцевих авторів, публікації у ЗМІ.

У книзі систематизовано наявну чорнобильську інформацію з «полтавським забарвленням», згадано поіменно усіх краян-ліквідаторів ЧАЕС, пошановано пам’ять тих, хто поклав своє життя у боротьбі з атомом, узагальнено дані про діяльність громадських організацій «Союз Чорнобиль», «Фонд інвалідів Чорнобиля».

«Незламний лідер неокласиків»: до 131-ї річниці від дня народження Миколи Зерова

М. Зеров був літературознавцем, що відчував живий пульс творчості й знав живий сенс фактів, хоч би де схоплених у принагідному висвітленні. Він дав нам справжні зразки наукової критики — точне розуміння слова і думки письменника, якого досліджував, точне знання творів, про які писав і які «в умі» тримав — і жодного сумнівного аргументу, квапливої гіпотези, однобічного судження чи позірних фактів, за якими губилося б головне.
                                                                                                                         Євген Сверстюк

Визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії Микола Костянтинович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року.  «Батько вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» - пише Зеров у своїй Автобіографії.
Початкову освіту М. Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року.  Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.  1912 року в журналі «Світло» та газеті «Рада» з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь». В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
 1920 року  виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язків з Києвом, він працює близько трьох років. 
 1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди). Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
1923 року голосно заявили про себе «неокласики", лідером яких справедливо вважають М. Зерова. І хоча формально вони не утворювали окремої літературної організації, їхня спільність – у високих естетичних критеріях, основу яких становили пріоритети загальнолюдських цінностей у мистецтві.
 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового, підтримавши і обґрунтувавши його позицію. Свої погляди він виклав у програмі, яка вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».


 

З 1926 року офіційна влада починає наступ на «неокласиків». Спочатку їх звинувачують в антипролетарських настроях, а потім Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дає прямі директивні вказівки щодо їх політичної оцінки: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою».  Фактично ця постанова означало заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка - історико-літературні студії. Саме на цьому М. Зеров і зосереджується наприкінці 20-х. Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво».  Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. Всі останні роки фактично заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 - стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Наприкінці 1934 року Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну.  М. Зеров переїжджає до Москви.  Наприкінці квітня 1935 року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було заарештовано. На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Г. Косинки та роман П. Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази. 
У лютому 1936 року М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення і відправлено на Соловки.  9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області і винесено вищу міру покарання - розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано.  У 1958 р. Миколу Зерова було реабілітовано посмертно.

У 2020 році до ювілейної дати від дня народження Миколи Зерова бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського спільно з Галиною Миколаївною Білик, літературознавцем, старшим викладачем кафедри української літератури ПНПУ ім. В. Г. Короленка працювали над підготовкою бібліографічного покажчика "Микола Костянтинович Зеров (1890-1937) : до 130-річчя від дня народження". Карантин вніс свої корективи. Покажчик побачив світ лише на початку 2021 року. Але ми вважаємо це видання надзвичайно цінним і гідним пошануванням пам"яті нашого земляка, талановитого поета і перекладача Миколи Зерова.

ТВОРИ М. ЗЕРОВА 

ОСОБОВИЙ ФОНД М. ЗЕРОВА

Свідки давнини і сьогоденності

18 квітня відзначається День пам’яток історії та культури. Полтавщина має давню історію, закарбовану в нерухомих об’єктах культурної спадщини, саме через них відбувається реконструкція подій давнини, що є важливим для формування історичної пам’яті нашого народу.

До Дня народження Віри Никанорівни Жук

12 квітня 1928 року, 93 роки тому, народилася вчена-історик, архівіст, фахівець у сфері славістики, зокрема, болгаристики, краєзнавець, глибокий знавець джерел, авторка багатьох наукових праць Віра Никанорівна Жук. Ця талановита і багатогранна постать варта того, щоб про неї писали книги та глибоко вивчали її наукову спадщину. Її працелюбство і жертовність в ім’я наукової істини можуть слугувати прикладом для нащадків.  

Ці слова взяті із монографії учениці Віри Никанорівни  - доктора історичних наук, професора кафедри педагогіки та суспільних наук Полтавського університету економіки і торгівлі Ірини Миколаївни Петренко "Історик Віра Жук (1928-2008): життя, віддане науці" (Київ, 2017).

Народилася Віра Никанорівна у с. Кривуші Кременчуцького району в родині службовця. Її життєвий шлях, як і кожного її сучасника розпочався в умовах, які переживала тоді вся Україна – голодомор, окупація, повоєнна відбудова. Визначальною віхою її подальшого життя можна вважати вступ на історико-архівне відділення Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Відтоді все її життя було нерозривно пов’язане із цариною історичної науки. Щиро захопившись вивченням історії рідного краю, Віра Никанорівна до останніх днів свого життя не полишала подвижницької праці вченого-дослідника. Цю скромну, привітну жінку добре знали й шанували науковці та аматори-дослідники краєзнавчої справи на Полтавщині. Як зазначає відомий полтавський науковець професор І. М. Петренко: «У житті багатьох дослідників є люди, які вплинули на їхній розвиток, становлення, були зразком для наслідування у виборі життєвої позиції, пріоритетів та ідеалів. У моєму житті такою Вченою з великою літери була Віра Никанорівна Жук – талановита і глибока дослідниця, вчена-енциклопедист, людина сильної волі, незламної життєвої позиції, патріот України». Під цими словами можуть підписатися багато науковці та аматорів-краєзнавців.

Коло її наукових інтересів було досить широким - історичне краєзнавство, історія Полтавщини, давня історія України, українсько-болгарські відносини, історія німецьких колоністів Полтавського краю, пам’ятки історії та культури, видатні земляки. Без її участі не відбувалася жодна знакова подія наукового життя краю. Вона безпосередньо брала участь більш ніж у 20-ти міжнародних, республіканських, обласних, тематичних та краєзнавчих конференціях, у тому числі в 2-х - у Болгарії. Чимало «білих плям» з карти історії Полтавщини зникли завдяки її цілеспрямованій дослідницькій роботі. Так, варто лише згадати, що саме Віра Никанорівна встановила й науково обґрунтувала, що вік Полтави є набагато древнішим і складає 1100 років. І саме вона віднайшла докази, що Юрій Васильович Кондратюк насправді є нашим земляком Олександром Гнатовичем Шаргеєм.

Науковий доробок Віри Никанорівни долічує понад 1000 друкованих праць, написаних як самостійно, так і у співпраці із іншими авторами. Працюючи в державному архіві Полтавської області вона брала діяльну участь на громадських засадах у підготовці тому «Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область». Її професійний вклад високо оцінив академік АН УРСР П. Т. Тронько: «Серед численного загону істориків-архівістів, які брали безпосередню участь у створенні багатотомного видання історії міст і сіл України необхідно перед усім, назвати керівника відділу Полтавського облдержархіву В. Н. Жук, яка, будучи членом обласної редколегії, безпосередньо займалася виявленням документальних матеріалів по історії усіх міст і сіл області, надаючи велику організаційно-методичну допомогу міським і районним комісіям, усьому авторському колективу». За цю працю указом Президії ВР УРСР від 26 лютого 1975 року їй було присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури УРСР.

Державний архів Полтавської області, Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка, відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського є одними із знакових установ у житті В. Н. Жук. З першими двома установами її пов’язували професійні зв’язки, а з відділом краєзнавства обласної книгозбірні Віра Никанорівна підтримувала дружні стосунки, будучи активним читачем відділу із дня його заснування. Тому, коли стало питання про місце зберігання особистої приватної бібліотеки Віри Никанорівни, її розподілили між цими установами. До нашого відділу частина приватної бібліотеки В. Н. Жук була передана у 2009 році. Її фонд складав близько 234 книг, а також авторські екземпляри журналів і газет та особисті і робочі матеріали дослідниці. Багато із книг цієї колекції є єдиним екземпляром у фонді ПОУНБ. На більшості книг зустрічаються дарчі написи авторів. Серед найбільш цікавих видань можна назвати роботу І. Стоянова «Мова болгар України» (Одеса, 2002), А. Кіссе «Відродження болгар України» (Одеса, 2006), працю П. Т. Тронька «Летопись дружбы и братства» (Киев, 1981), И. Зенкевич «Судьба таланта: очерки о женщинах-математиках» (Брянск, 1968). Цікавою і рідкісною є книжечка Т. Старицької «Родовід козака Івана Сіромахи» (Кривий Ріг, 2006) наклад якої складає усього 300 примірників.

До 90-річного ювілею Віри Никанорівни (у 2018 році) відділ краєзнавства наукової бібліотеки підготував бібліографічний покажчик «Подвижниця краєзнавчої справи Віра Никанорівна Жук» із серії «Видатні краєзнавці Полтавщини». У ньому максимально повно відображені науково-публіцистичні праці В. Н. Жук та також літературно-критичні статті, спогади, есе, історичні розвідки з життя та наукової діяльності В. Н. Жук, які можна віднайти у фондах ПОУНБ ім. І. П. Котляревського.

Також відділ краєзнавства у співпраці з Державним архівом Полтавської області підготував бібліографічне видання «Каталог бібліотеки та особовий фонд Віри Жук» з серії «Бібліотечні колекції». До його випуску долучився заступник директора Державного архіву Полтавської області Т. П. Пустовіт, який люб’язно передав перелік документів із особового фонду В. Н. Жук. 

 

Краєзнавчі матеріали на електронних носіях

 Полтавіка. Полтавська енциклопедія [Електронний ресурс] : у 12 т. / Центр дослідження історії Полтавщини. - Полтава : Полтавський літератор, 2009 -
Систем. требования: Windows 95/98/Me/NT/2000/XP/Vista ; Pentium 100 ; 4 Мб RAM та більше; DVD-ROM.
Т. 12 : Релігія і церква. - 2009. - 1 эл. опт. диск (CD-ROM).

Павло Попович: Земне і зоряне життя [Відеозапис]. Георгій Береговий: Я жив на максимальних обертах : документальні фільми / сцен. В. Дряпак ; опер. М. Кривошеєв ; текст читали: М. Яров, В. Гостіщев, Д. Купченя. - Полтава : ОДТРК "Лтава", 2011. - 1 эл. опт. диск (DVD-RW) : цв., зв. - (Полтавщина космічна).

Мій Краю, серце України [Електронний ресурс] / Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавська обласна рада, Головне управління інформаційної та внутрішньої політики. - Полтава : ОДТРК "Лтава", б. р. - 1 эл. опт. диск : цв., зв. - (Полтавській області 75 років). - Загл. обл. : Полтавщина- територія успіху.

Дороги Гоголя [Відеозапис] : документальний телевізійний фільм / сцен. О. М. Ніколенко ; реж.: Д. Старіков, Н. Іванченко ; комп. О. І. Чухрай. - Полтава : ОДТРК "Лтава", 2010. - 1 эл. опт. диск (DVD-ROM) : цв., зв. (140 мин.).

Дороги Гоголя [Відеозапис] : документальний телевізійний фільм / сцен. О. М. Ніколенко ; реж.: Д. Старіков, Н. Іванченко ; комп. О. І. Чухрай. - Полтава : ОДТРК "Лтава", 2010. - 1 эл. опт. диск (DVD-ROM) : цв., зв. (140 мин.).

Той, хто торував шлях [Відеозапис] : до 200-річчя з дня народження Євгена Гребінки / реж.: Д. Старіков, Н. Іванченко ; сцен. Л. Ткаченко ; опер. Д. Старіков ; продюс.: Н. Іванченко, М. Ляпаненко. - Полтава : ОДТРК "Лтава", 2012. - 1 эл. опт. диск (DVD-ROM) : цв., зв. (53 мин.).

Бурлай Максим. Включайся! 7 шагов к своему бизнесу [Електронний ресурс] : бизнес-книга / М. Бурлай. - Полтава : Полтавский ун-т экономики и торговли, 2015. - 1 эл. опт. диск (CD-ROM).

Символіка Полтавщини. Обереги Полтавського краю [Електронний ресурс]. - Б. м. : б. в., б. р. - 1 эл. опт. диск : цв. - (Полтавській області 75 років).

Золоті сторінки спорту Полтавщини

Фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людей: у підготовці до праці, при виконанні оборонних функцій, у проведенні обрядів. На ранніх етапах свого розтоку воно відображало особливості життя людей через фізичні вправи, ігри та розваги, що пов’язані з полюванням, ловлею звірів, риби. Це були вправи та ігри, що нагадували стрільбу з лука, метання каміння в ціль, накидання аркану на дикого коня, метання списа у ведмедя…Цікаві були вправи та  ігри, пов’язані з обрядами й святами народного календаря: танці, стрибки через вогонь, імітували рухи тварин…
В далекі часи, коли не існувало ще навіть слова спорт, безкінечна боротьба українських козаків з ворогами вимагала від них великої фізичної сили, навичок володіння зброєю, витривалості. За указом 1619 р. гетьмана України П. Конашевича-Сагайдачного у кожнім сотеннім, полковім містечку витоптували ділянки землі, які називалися «покачайлівками», де козаки проходили навчання з верхової їзди, рубали лозу,тренувалися у шабельному та рукопашному бою, боротьбі, стрільбі. Вчилися володіти піками,а на водоймищах та річках плавали з конем і без коня.
З усіх цих видів бойових вправ і розпочався розвиток сучасних видів спорту. Із цих козацьких тренувань брали моральну і фізичну силу широко відомі полтавські спортсмени, що їх у народі звали «силачі».
Уродженець села Красенівки Золотоніського повіту колишньої Полтавської губернії Іван Піддубний протягом 1905-1910 років статав шестиразовим чемпіоном світу з вільної боротьби. Першим із українських борців він виїхав за кордно на змагання, 11 разів виходив на килим «Казино де Парі» і кожного разу перемагав. Провів 2 тисячі боїв. У 1905 році став чемпіоном світу серед борців-професіноалів. Покинув килим у 70 років.
З Полтавою пов’язане життя видатного борця почату ХХ ст. І. Шемякіна. Визнаний переможець багатьох змагань, відомий у Російській імперії і за її межами борець після поранення в часи Першої світової війни 1916 р. переїхав до Полтави. Тут він, змінивши клімат, почав посилено тренуватися, відновлювати сили і, завдяки щедрій полтавській землі, набув сили і витривалості, якими славився раніше. І. Шемякін бере участь у турнірах із Французької боротьби, виступає з атлетичними номерами. Багатьох борців зі світовими іменами перемагав Шемякін, але зустрічі із легендарним І. Піддубним, що цікаво, завжди закінчувалися нічиєю. І Шемякін виступав у цирку до 1941 р. Він вів величезну тренерську роботу, читав лекції із фізичного розвитку в полтавських фізичних клубах. До останніх днів свого життя спортсмен відзначався великою фізичною силою і не припиняв тренувань у Полтаві.
Богатирською силою славився на всю Полтавщину Мефодій Аркадійович Кулябко-Корецький. Він був відомим гирьовиком у 30-50 рр. Спогади сучасників про нього більше нагадують легенди та фактом залишається орден Бойового Червоного Прапора, яким був нагороджений спортсмен. Є. Корнілич, якому пощастило бути знайомим із силачем уже в кінці 50-х років згадував: «одного разу я умовив зробити показові виступи, то він однією рукою дві двопудові гирі разів п’ять підняв», а було на той час чоловікові далеко за 60 років.
Культура древніх цивілізацій завжди викликала цікавість у людства. Тим, кого цікавить гармонійний розвиток особистості, завжди цікава була історія давньогрецького суспільства, невід’ємною сторінкою якого був феномен мирного суспільного життя – Олімпійські ігри.
В історії сучасного олімпійського руху особливе місце займає Полтавщина. Біля витоків відновленого олімпійського руху стояв полтавець О. Бутовський, член першого Міжнародного олімпійського комітету.
Олексій Дмитрович Бутовський – видатний спортивного діяча, один із засновників сучасних Олімпійських ігор, член Міжнародного Олімпійського Комітету,  вченого педагога. Девізом всього життя О. Бутовського стали слова його батька: «… Да будет воля Божья, да направит Бог дела наши к прямому, а не мечательному благу… человечества». Він виріс у освіченій дворянській сім’ї. З кров’ю батька і молоком матері О. Бутовський ввібрав у себе непримиренну відразу до насильства. І якщо захищати батьківщину почесно, то сприяння розпаленню воєн він уважав гріховною справою. О. Бутовський вважав, що замість збройних конфліктів людство має винайти віддушину для виходу емоцій і енергії. Щось на кшталт змагання, але не руйнівної властивості. Генерал-майор О. Бутовський у Парижі познайомився із П’єром де Кубертеном. Той розповідав, що у древніх еллінів Олімпійські ігри були одним із дієвих засобів протистояння війні. Кубертен і Бутовський знайшли на цьому грунті спільну мову. О. Бутовського включили до Міжнародного Олімпійського комітету. З цього часу полтавський засновник олімпійського руху стає палким пропагандистом  олімпійського руху у всьому світі.
Полтавці стали не тільки активними учасниками новітніх Оімпійських ігор, яскрава плеяда полтавських спортсменів одержала звання олімпійських чемпіонів.
Гімнастка Н. Бочарова виборола 2 олімпійські медалі на Олімпіаді у Хельсінкі у 1952 р.
Кременчужани Н. Ткаченко (легкоатлетичне багатоборство) та В. Кисельов (штовхання ядра) стали олімпійськими чемпіонами у 1980 р. в Москві.
К. Куришко стала олімпійською чемпіонкою з греблі в 1972 р. у Мюнхені.
Б. Онищенко став олімпійським чемпіоном із сучасного п’ятиборства у 1972 р. у Мюнхені.
Олімпійським чемпіоном став лубенчанин В. Романенко (Мельбурн, 1956 р.) – стрільба з гвинтівки.
Крім того, ціла низка полтавців була призерами та учасниками Олімпійських ігор.
Полтавщина мала і має певні успіх у галузі фізичної культури і спорту. Відомі успіхи полтавської команди «Вимпел» із мотоболу та мотобольної команди «Нива» із с. Вишняків Хорольського району.
Певні успіхи мали футболісти Полтавщини. Полтавці володіли Кубком України (1956). У 1997 р. на чемпіонаті України команда «Ворскла» завоювала бронзові медалі, а кременчуцький «Кремінь» вийшов у вищу лігу. Однією із найколоритніших постатей у полтавському футболі є, безперечно, тренер «Ворскли-2» І. Шарій. За свою 25-річну кар’єру футболіста він зробив неабиякий внесок у розвиток як полтавського так і українського футболу.
Високі спортивні результати показують ветерани спорту Полтавщини. Олена Федорівна Чуб (1924-2015) двічі піднімалася на вершину Ельбруса, побувала на найвищих вершинах гір Кавказу, Тянь-Шаню та Алтаю. О. Чуб до останніх років перебувала у активній спротивний формі. Мала низку нагород за досягнення у своїй віковій групі. Анастасія Іванівна Дойнікова (1939 р. н.) 25-кратна чемпіонка України з лижного спорту серед ветеранів, багатократна чемпіонка України з марафонського і супермарафонського бігу. Про свій вік вона говорить: «Я не люблю такі дати святкувати, бо це ближче до фінішу. А я ще хочу стартувати, і не один раз».
З 1993 р. Україна стала повноправним членом Міжнародного параолімпійського комітету. Полтавці увійшли в історію параолімпійського руху яскравим сузір’ям спортсменів-паралімпійців: Є. Богодайко, Д. Виноградець, Я. Денисенко, Є. Дементьєв, О. Хруль.
Завзятим полтавцям є з кого брати приклад. На зразках і досягненнях видатних спортсменів Полтавщини, використовуючи народні традиції фізичного гарту формувати уміння і навички здорового способу життя, організації корисного дозвіллія та активного відпочинку, розвитку і відновлення фізичних і духовних сил, реабілітації та корекції здоров’я, виховання позитивних моральних і вольових якостей.

Нижче пропонуємо безпосередньо ознайомитися з джерелами з фонду Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського. 

 

Ювілей читача: Юрію Гужві - 55!!!

 Юрій Миколайович Гужва народився 6 квітня 1966 р. у с. Пасічне Новосанжарського району Полтавської області. Він є відомою особистістю у середовищі полтавських краєзнавців. Він знаний як історик, краєзнавець, колекціонер.
Ю. Гужва закінчив полтавську середню школу № 24, одержав вищу освіту на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1994 р.).
Юрій Миколайович є вдумливим і скурпульозним дослідником історії рідного краю,  результатом багатьох годин роботи у архівах та бібліотеках є статті краєзнавчого спрямування.
Доробок Ю. Гужви умовно за тематикою можна розділити на кілька напрямків.
Полтавська середня школа № 24, де навчався науковець, розташована на полі Полтавської битви. Звичайно ж цей факт сприяв тому, що Ю. Гужва цілу низку своїх публікацій присвятив дослідженню білих плям в історії Полтавської битви та місцевості Шведська могила. Цей  доробок дослідника публікувався у обласній щомісячній інформаційно-краєзнавчій газеті «Край» та у полтавській періодичній пресі. Вони стосуються діяльності І. Павловського по вшануванню Полтавської битви, вивченню історії госпіталю та інвалідного будинку на Шведській могилі, у цьому приміщенні пізніше було засновано музей Полтавської битви. Ю. Гужва вивчав історію Шведської могили у 1917-1941 рр. Цікавим є дослідження теми Полтавської битви в кіно: образи Петра І, І. Мазепи. Карла ХІІ та інших діячів у вітчизняній кінематографії.
Ю. М. Гужва є одним із авторів унікального видання «Полтава: історико-архітектурний нарис» (2009).

Ще однією темою досліджень науковця є Друга світова війна на Полтавщині. Спільно із С. Козловим, Ю. Гужва написав монографію «Підпільна молодіжна група Лімова-Баяна» (2013). Автори зібрали унікальний матеріал про групу молодих полтавських підпільників, діяльність якої практично не висвітлювалася у радянській і навіть пострадянській історії антифашистського опору на Полтавщині. У передмові до видання автори писали: «Усі ці джерела досить суб’єктивні, інколи суперечать одне одному, тому зараз дуже важко встановити істину, тим більше, що вже майже не залишилося свідків тих подій. Тож автори, спираючись на всі вищеназвані документи, побудували книгу так, що люди, причетні до підпільної роботи, самі розповідають про свою діяльність, з мінімумом наших коментарів». Фахову рецензію на монографію опублікувала відомий полтавський історик І. Петренко у часописі «Краєзнавство» № 2 за 2014 р. Ірина Миколаївна зазначає: «Це велика заслуга авторів, адже вони не нав’язують свою точку зору, не тлумачать матеріал тенденційно або однобоко, а спираючись лише на архівні документи і цитуючи їх, дають можливість читачам самим виявити істину і дійти до правди».

Ю. Гужва у збірнику наукових статей Полтавського краєзнавчого музею (2015) опублікував статтю «Новосанжарська школа поліції», де доліджує службу колаборантів у роки Другої світової війни. Цілий ряд публікацій дослідника друкується у полтавських періодичних виданнях, зокрема журнал «Яркий день» опублікував статтю «Полтава во время оккупации (1941-1943 гг.), ілюстровану унікальними світлинами Полтави часів Другої світової війни. Досліджував Ю. Гужва також діяльність підпільної групи Г. Калініченка, що за часів нацистської окупації діяла у Полтаві та на її околицях. Це була добре структурована підпільна організація, створена професором О. Токарєвим, який прибув до Полтави із спеціальним завданням: створити із місцевих жителів групу спротиву нацистському режиму. Про їх діяльність практично немає відомостей, крім дослідження Ю. Гужви. Автор підсумовує свою роботу: «Звісно, що дана публікація про роботу полтавських підпільників не є вичерпною. Порушена тема потребує подальших досліджень та уточнень. Але хай ця стаття стане даниною пам’яті відважним патріотам-полтавцям».

Одне із досліджень Ю. Гужви присвячено діяльності Полтавського лялькового театру у роки нацистської окупації під керівництвом А. Багмета. Його діяльність тісно пов’язана із роботою комітету Червоного Хреста, підрозділ якого активно діяв на Полтавщині за окупаційних часів і надавав посильну допомогу українцям, зокрема займався звільненням їх із полону.
Одним із напрямків діяльності краєзнавця Ю. Гужви є дослідження історії релігії і церкви на Полтавщині, зокрема історії храмів Полтавщини. Він є автором монографій «Полтавська Свято-Вознесенська (Кобищанська) церква» (2007) та «Преображенська церква в с. Великий Кобелячок Новосанжарського району Полтавської області» (2004). Крім того він досліджував діяльність В. Трипольського – священика та музейного працівника. Ціла низка його досліджень опублікована у часописі Полтавської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату «Полтавські єпархіальні відомості». Зокрема, це стаття «Священнослужителі Полтавського Успенського кафедрального собору. Настоятелі храму». Автор публікує імена і біографічні довідки про настоятелів і служителів храму, протягом довгої і славної його історії.

Ю. М. Гужва є автором великої кількості публікацій на історичну і краєзнавчу тематику у полтавських періодичних виданнях «Полтавський вісник», «Вечірня Полтава», «Коло» та ін.

Приємно, що Юрій Миколайович Гужва є активним користувачем нашої бібліотеки, відідлу краєзнавства, зокрема. 

У цей день, шановний Юрію Миколайовиче, ми бажаємо Вам здоров'я, миру, втілення всіх задумів, вдалих краєзнавчих пошуків та не менш успішних знахідок!!! А ми, як завжди, готові прийти на допомогу, надавши у користування безцінний краєзнавчий фонд!  

Матеріал готувала провідний бібліотекар відділу краєзнавства Лариса Миколаївна Карпенко.