Презентація книжкової виставки "Обпалені чорнобильською бідою"

Ми — атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу ні небес
Так і живем од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо—АЕС
Л. Костенко
На віртуальній виставці представлені видання із фонду відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Вони  присвячені подіям та людям пов’язаним з чорнобильською трагедією. Декілька слів про декого з них…

ДО 30-річчя Чорнобильскої біди вийшла друком книга «Чорнобиль – 30. Книга слави і пам'яті. Полтавська область».
Авторами-упорядниками книги є історики-краєзнавці Білоусько Олександр Андрійович, директор Центру дослідження історії Полтавщини, та Пустовіт Тарас Павлович, заступник директора Державного архіву Полтавської області. До роботи над книгою долучилися активісти чорнобильських організацій з більшості районів області. Використані матеріали соціальних служб Полтавщини, книги місцевих авторів, публікації у ЗМІ.

У книзі систематизовано наявну чорнобильську інформацію з «полтавським забарвленням», згадано поіменно усіх краян-ліквідаторів ЧАЕС, пошановано пам’ять тих, хто поклав своє життя у боротьбі з атомом, узагальнено дані про діяльність громадських організацій «Союз Чорнобиль», «Фонд інвалідів Чорнобиля».

«Незламний лідер неокласиків»: до 131-ї річниці від дня народження Миколи Зерова

М. Зеров був літературознавцем, що відчував живий пульс творчості й знав живий сенс фактів, хоч би де схоплених у принагідному висвітленні. Він дав нам справжні зразки наукової критики — точне розуміння слова і думки письменника, якого досліджував, точне знання творів, про які писав і які «в умі» тримав — і жодного сумнівного аргументу, квапливої гіпотези, однобічного судження чи позірних фактів, за якими губилося б головне.
                                                                                                                         Євген Сверстюк

Визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії Микола Костянтинович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року.  «Батько вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» - пише Зеров у своїй Автобіографії.
Початкову освіту М. Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року.  Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.  1912 року в журналі «Світло» та газеті «Рада» з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь». В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
 1920 року  виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язків з Києвом, він працює близько трьох років. 
 1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди). Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
1923 року голосно заявили про себе «неокласики", лідером яких справедливо вважають М. Зерова. І хоча формально вони не утворювали окремої літературної організації, їхня спільність – у високих естетичних критеріях, основу яких становили пріоритети загальнолюдських цінностей у мистецтві.
 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового, підтримавши і обґрунтувавши його позицію. Свої погляди він виклав у програмі, яка вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».


 

З 1926 року офіційна влада починає наступ на «неокласиків». Спочатку їх звинувачують в антипролетарських настроях, а потім Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дає прямі директивні вказівки щодо їх політичної оцінки: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою».  Фактично ця постанова означало заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка - історико-літературні студії. Саме на цьому М. Зеров і зосереджується наприкінці 20-х. Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво».  Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. Всі останні роки фактично заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 - стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Наприкінці 1934 року Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну.  М. Зеров переїжджає до Москви.  Наприкінці квітня 1935 року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було заарештовано. На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Г. Косинки та роман П. Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази. 
У лютому 1936 року М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення і відправлено на Соловки.  9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області і винесено вищу міру покарання - розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано.  У 1958 р. Миколу Зерова було реабілітовано посмертно.

У 2020 році до ювілейної дати від дня народження Миколи Зерова бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського спільно з Галиною Миколаївною Білик, літературознавцем, старшим викладачем кафедри української літератури ПНПУ ім. В. Г. Короленка працювали над підготовкою бібліографічного покажчика "Микола Костянтинович Зеров (1890-1937) : до 130-річчя від дня народження". Карантин вніс свої корективи. Покажчик побачив світ лише на початку 2021 року. Але ми вважаємо це видання надзвичайно цінним і гідним пошануванням пам"яті нашого земляка, талановитого поета і перекладача Миколи Зерова.

ТВОРИ М. ЗЕРОВА 

ОСОБОВИЙ ФОНД М. ЗЕРОВА

Книжковий інскрипт як факт книжкової культури

Інскрипт у широкому розумінні – це напис. За змістом він може особистим або офіційним, вітальним або надгробним, за формою – і прозовим, і поетичним. Інскрипти або автографи нерідко стають відправною крапкою для розуміння культурних зв’язків, взаємовідносин дарувальника і тієї людини, кому дарується книга, дають додаткову інформацію про життя того чи іншого письменника. Є ще написи на книгах, залишені читачем цієї книги як роздум над прочитаним. Це може бути і текст, і малюнки. Сам факт того, що автор тримав книгу в руках, залишив на пам’ять нащадкам дарчий напис, мітки, позначки, робить її цінною та унікальною. Тож автограф є унікальним історичним джерелом. Значна частина видань з автографами стають книжковим пам’ятками і бібліографічною рідкістю.
Науку, яка займається вивченням автографів називають маргіналістикою, проте інскрипти досі не є об’єктом спеціального глибокого дослідження. Найактивніше інскрипти вивчають книгознавці, а також текстологи та біографи. Якщо для книгознавців дарчий напис є тим елементом, який робить конкретний примірник видання оригінальним, розкриває історію його побутування, то текстологи розглядають його як самодостатній текст, біографи – як цінне джерело історико-біографічної інформації про його автора чи адресата.

Збирати автографи людство почало дуже давно, але мода на їх колекціонування розпочалася з Франції кінця 16 століття, більшого розповсюдження автограф набув у кінці 19 ст. та існує й донині. 

Протягом всього існування нашої бібліотеки її відвідувало і відвідує значна кількість неординарних та творчих особистостей: науковці, письменники, літератори, історики, педагоги, краєзнавці, художники, медики, аграрії, музейники, багато з яких залишили пам’ятні автографи чи дарчі написи на своїх книгах. Всі автографи чи інскрипти – це своєрідний літопис часу. Запрошуємо зануритися у цікавий світ написів та познайомитися з цінними виданнях з фонду Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського.

Педагог та історик, краєзнавець і громадський діяч, дійсний член Полтавської вченої архівної комісії Матвій Григорович Астряб був родом з Лемківщини. У 1893 році переїхав на Полтавщину, на батьківщину дружини у Лубни, де прожив до кінця життя. З 1920 року працював завідувачем Лубенського архіву. Був одним з організаторів з'їзду краєзнавців Лубенщини у 1923 році. Матвій Григорович був високоосвіченою людиною, справжнім ентузіастом дослідження історії рідного краю. Його праці друкувалися в «Киевской старине», «Матеріалах до української етнології».
Ряд своїх праць з історії Полтавщини 18–19 ст. вчений опублікував у «Трудах Полтавської вченої комісії». Назвемо ті, які й сьогодні зберігаються у фонді нашої наукової бібліотеки: "Старая Полтавщина и столетняя тяжба Марковичей со Свечками и Пасютами (1720–1827 гг.)" (1912);  "Земли церквей Лубенского Духовного правления" (1913); "Столетие Лубенского высшего начального училища (1814–1914 гг.)" (1914). Цінності останній книзі надає дарчий напис Матвія Астряба на обкладинці «В Библіотеку Полтавской Духовной Семинаріи от автора». До речі, це видання оцифроване і повний текст розміщений на сайті бібліотеки, пошук здійснюється через електронний каталог.

Дарчий напис Миколи Федоровича Сумцова - українського фольклориста, етнографа і літературознавця. Доктор філологічних наук. Видатний діяч у галузі вітчизняного музеєзнавства. Перший викладач Харківського університету, який почав виголошувати академічні лекції українською мовою (з 1906 року).

"Въ Полтав. Обществ. библ. от профес. Н. Сумцова. 33 кн. и брошура".

Дарчий напис Олександра Івановича Скворцова – професора сільськогосподарської економії, помічника директора, першого виборного директора Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва Василю Васильовичу Докучаєву: «Многоуважаемому Василию Васильевичу Докучаеву от автора» на виданні «Скворцов А. Влияние парового транспорта на сельское хозяйство» (Варшава, 1890). Всім добре відомі зв’язки В. Докучаєва з нашим краєм. Адже вчений протягом шести років (1888–1894) на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. За його ініціативи було складено ґрунтові карти губернії, створено у Полтаві природничо-історичний музей.

На виданні «Материалы к оценке земель Полтавской губернии. Естественно-историческая часть: отчетъ Полтавскому губернскому земству. Вып. 12. Лохвицкій уѣздъ» (СПб., 1892) інскрипт - «Дорогому Валериану Константиновичу Агафонову отѣ составителя». Валеріан Костянтинович Агафонов - магістр мінералогії і геогнозії, асистент при кафедрі мінералогії у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті. Учень В. В. Докучаєва, однокурсник та близький друг В. І. Вернадського, з яким працював в експедиції В. В. Докучаєва у Полтавській губернії. В складі Полтавської експедиції В. В. Докучаєва досліджував ґрунти Прилуцького повіту, брав участь у багатотомному виданні матеріалів до оцінки земель Прилуцького повіту Полтавської губернії В. В. Докучаєва
Дарчий напис зробив укладач книги Костянтин Дмитрович Глінка, вчений-грунтознавець, доктор геолого-мінеральних наук (1906), професор (1896), академік АН СРСР (1927). Протягом 1906–14 рр. очолював експедиції з вивчення ґрунтів низки губерній Росії, зокрема Новгородської, Вологодської, Смоленської, а також Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії. Вивчав закономірності географії ґрунтів та їхньої картографії, а також процесів ґрунтоутворення. Засновник наукового напряму – палеоґрунтознавства. Запропонував класифікацію та першу в світі карту ґрунтів. Автор фундаментального підручника «Почвоведение». Наукова спадщина вченого зберігається у цінному книжковому фонді Фундаментальної бібліотеки ХНАУ імені В. В. Докучаєва.

Автограф одного із засновників Полтавської громадської бібліотеки - агронома Павла Михайловча Дубровського

 

У рідкісному фонді відділу краєзнавства збереглася книжка відомого археолога, музейного діяча Михайла Рудинського "Архитектурне обличчя Полтави" (1919).

На форзаці - дарчий напис: "Вельмишановному Т. Т. Каминському 29/ІІІ 1925 Київ". Феодосій Тимофійович Камінський - краєзнавець, археолог. Учасник І світової війни. З березня 1921року працював завідуючим секції музейно-екскурсійної роботи Політпросвіту, а з травня 1923 р. по 29 вересня 1929 р. директором Миколаївського історико-археологічного музею. З 1954 р. по 1958 р. працював старшим науковим співробітником Миколаївського краєзнавчого музею.

Ця книжка знаходилася у фонді Бібліотеки Миколаївського обласного краєзнавчого музею, про що свідчить штамп.
А повернулося видання до Полтави, ймовірно, вже після смерті власника, тобто у 1980-х рр. ХХ століття. Малюнки у книзі зроблені Федором Рожанковським.

 

Дарчий напис від автора "Искренне уважаемым друзьям Ел[ене] Ив[ановне] и Евг[гению] Леоп[ольдовичу] Кавецким.

Є. Л. Кавецький (1864 ― 1939) ― російський і радянський лікар-патологоанатом, психіатр, епідеміолог. Доктор медицини, професор. Ректор Самарського державного університету в 1923—1927 рр. Працював у Полтаві. На початку 1890-х рр. одружився з Оленою Іванівною Корсун.

Автор - Сосновський Михайло Іванович (1863–1925), революціонер-народник. Син чиновника, уродженець Полтавської губ., в 1882 г. студент Київского, а в 1883 г. Петербурзького фізико-математичного факультету. Брав участь у замаху на Олександра III. Був на засланні. Повернувся в Полтаву. Був гласним міської думи. Перебравшись в Ташкент, після революції Сосновський деякий час працював головним бібліотекарем Ташкентського університету...

Видання Самарського Губернського Земства 1917 року - стаття В. Г. Короленка «Война, Отечество и человечество (письма о вопросах нашего времени)» (вперше була надрукована у газеті «Русские ведомости» в серпні 1917, № 186, 188, 194, 196). Витримала 11 видань окремою брошурою, викликала широкий резонанс у суспільстві.
Надзвичайної цінності виданню надає інскрипт Володимира Короленка: "Глубоко уважаемому Андрею Петровичу Шимкову на добрую память от бывшего петровца В. Короленко".
Адресат - Андрій Шимков народився в с. Михнівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Полтавську гімназію, в 1860 році — Харківський університет. А. П. Шимков був почесним мировим суддею по Харківському повіту, а також у званні земського гласного по Харківському і Кобеляцькому повітах, гласним Полтавського губернського земства і гласним Харківської Думи. З 1879 по 1890 рік був Головою Харківського Товариства поширення грамотності в народі. У 1899 році був призначений уповноваженим з сільськогосподарської частини в Харківській губернії. 6 травня 1904 А. П. Шимков призначений директором Московського Сільськогосподарського Інституту.
З 1909 року перебував Президентом полтавського Товариства сільського господарства, а також був редактором полтавської газети «Хуторянинъ».
У літературно-меморіальному музеї В. Г. Короленка є такий самий примірник цієї книги, тільки автограф адресований Ользі Степанівні Волкенштейн, дружині лікаря Олександра Олександровича Волкенштейна.
 

Цінною є праця «Крестьянское землевладение в Полтавском уезде в 1767 г.» (1895) Венедикта Олександровича Мякотина (1867–1937), російського історика, публіциста, політичного діяча. Закінчив гімназію в м. Кронштадт та історико-філологічний факультет Петербурзького університету, після чого був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. У 1891–1900 рр. викладав історію в різних навчальних закладах. Центральне місце в науково-дослідницькій роботі Мякотина займали проблеми історії України 17–18 ст. На книзі - дарчий напис «Многоуважаемому Николаю Михайловичу Коркунову от автора». М. Коркунов - російський вчений-юрист, філософ права.

 

На виданні «Труды Полтавской Сельско-Хозяйственной опытной станціи» (1912) дарчий напис від укладча - Бенціона Мойсейовича Вельбеля (агрохіміка, керівника хімічної лабораторії Полтавської дослідної станції): «Въ библіотеку Ставропольской С. Хоз. Оп. Станціи от автора Б. М. Вельбеля. Съ просьбой обмена изданіями по адресу: Ново Александрія (Люблинск. Губ.».

Бібліотекарі переконані, що віртуальна виставка не залишить нікого байдужим, це по-перше. А по-друге, ви остаточно повірите у те, що бібліотека – не щось сіре, нудне та бездиханне, це справжня скарбниця знань, джерело натхнення та розвитку!

Дарчий напис сина Володимира Малика - Олександра Володимировича Сиченка, письменника, заслуженого лікаря України.

Автограф Галини Василівни Вовченко, колеги-бібліотекаря, потеси, фотографа.

Дарчий напис активної читачки Бібліотеки, члена НСЖУ, письменниці Оксани Володимирівни Кравченко.

Автограф Івана Петровича Долюка

Інскрипт Петра Петровича Ротача, відомого літературозанвця, краєзнавця, енциклопедиста. Наразі у відділі краєзнавства зберігається понад 700 книг, які об'єднані у книжкову колекцію Петра Ротача.

З колекції Петра Ротача. Автограф Максима Рильського.

З книжкової колекції Петра Ротача. Автограф Євгена Кирилюка.

З книжкової колекції Петра Ротача. Інскрипт Миколи Петренка.

З книжкової колекції Петра Ротача. Дарчий напис Євгена Кирилюка. 

З книжкової колекції Петра Ротача. Дарчий напис Миколи Жулинського

Автограф письменника Дмитра Нитченка, Австралія.

Нещодавно фонд нашої бібліотеки поповнися дарунком історика та краєзнавця з Козельщини - Григорія Дмитровича Сердюка.

Автограф племінника Лесі Українки - Василя Кривинюка, сина Ольги Косач-Кривинюк.

Дарчий напис колишнього очільника обласного управління культури, доброго друга нашої бібліотеки Петра Карповича Бондаревського. 

Дарчий напис від доктора історичних наук Ірини Миколаївни Петренко.

З книжкової колекції поета-пісняра Андрія Пашка інскрипт Леоніда Бразова. 

Автограф Івана Францевича Павловського, знаного історика, архівіста, музейника. 

Автограф Миколи Івановича Гнідича - видатного земляка та перекладача "Іліади"  Гомера.

 Інскрипти Д. Д. Ахшарумова – засновника та перший голова Полтавського товариства лікарів.

 

 

 

Краєзнавець та дослідник Юрій Коцегуб особисто приїхав, аби подарувати свою книгу

Подарунок від колег із Сумської ОУНБ!

З книжкової колекції краєзнавця та історика Віри Никанорівни Жук. Дарчий напис письменниці Інни Снарської.

Юрій Феодосійович Роговий щедро дарує свої книги нашій бібліотеці.

Дарчий напис Віктора Миколайовича Самородова - знаного дарувальника, читача № 1, палкого прихильника нашої бібліотеки.

Подарунок Леоніда Миколайовича Булави, краєзнавця, дослідника.

Володимир Захаров - з вдячністю за користування фондами нашої бібліотеки. 

 

Свідки давнини і сьогоденності

18 квітня відзначається День пам’яток історії та культури. Полтавщина має давню історію, закарбовану в нерухомих об’єктах культурної спадщини, саме через них відбувається реконструкція подій давнини, що є важливим для формування історичної пам’яті нашого народу.

До Дня народження Віри Никанорівни Жук

12 квітня 1928 року, 93 роки тому, народилася вчена-історик, архівіст, фахівець у сфері славістики, зокрема, болгаристики, краєзнавець, глибокий знавець джерел, авторка багатьох наукових праць Віра Никанорівна Жук. Ця талановита і багатогранна постать варта того, щоб про неї писали книги та глибоко вивчали її наукову спадщину. Її працелюбство і жертовність в ім’я наукової істини можуть слугувати прикладом для нащадків.  

Ці слова взяті із монографії учениці Віри Никанорівни  - доктора історичних наук, професора кафедри педагогіки та суспільних наук Полтавського університету економіки і торгівлі Ірини Миколаївни Петренко "Історик Віра Жук (1928-2008): життя, віддане науці" (Київ, 2017).

Народилася Віра Никанорівна у с. Кривуші Кременчуцького району в родині службовця. Її життєвий шлях, як і кожного її сучасника розпочався в умовах, які переживала тоді вся Україна – голодомор, окупація, повоєнна відбудова. Визначальною віхою її подальшого життя можна вважати вступ на історико-архівне відділення Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Відтоді все її життя було нерозривно пов’язане із цариною історичної науки. Щиро захопившись вивченням історії рідного краю, Віра Никанорівна до останніх днів свого життя не полишала подвижницької праці вченого-дослідника. Цю скромну, привітну жінку добре знали й шанували науковці та аматори-дослідники краєзнавчої справи на Полтавщині. Як зазначає відомий полтавський науковець професор І. М. Петренко: «У житті багатьох дослідників є люди, які вплинули на їхній розвиток, становлення, були зразком для наслідування у виборі життєвої позиції, пріоритетів та ідеалів. У моєму житті такою Вченою з великою літери була Віра Никанорівна Жук – талановита і глибока дослідниця, вчена-енциклопедист, людина сильної волі, незламної життєвої позиції, патріот України». Під цими словами можуть підписатися багато науковці та аматорів-краєзнавців.

Коло її наукових інтересів було досить широким - історичне краєзнавство, історія Полтавщини, давня історія України, українсько-болгарські відносини, історія німецьких колоністів Полтавського краю, пам’ятки історії та культури, видатні земляки. Без її участі не відбувалася жодна знакова подія наукового життя краю. Вона безпосередньо брала участь більш ніж у 20-ти міжнародних, республіканських, обласних, тематичних та краєзнавчих конференціях, у тому числі в 2-х - у Болгарії. Чимало «білих плям» з карти історії Полтавщини зникли завдяки її цілеспрямованій дослідницькій роботі. Так, варто лише згадати, що саме Віра Никанорівна встановила й науково обґрунтувала, що вік Полтави є набагато древнішим і складає 1100 років. І саме вона віднайшла докази, що Юрій Васильович Кондратюк насправді є нашим земляком Олександром Гнатовичем Шаргеєм.

Науковий доробок Віри Никанорівни долічує понад 1000 друкованих праць, написаних як самостійно, так і у співпраці із іншими авторами. Працюючи в державному архіві Полтавської області вона брала діяльну участь на громадських засадах у підготовці тому «Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область». Її професійний вклад високо оцінив академік АН УРСР П. Т. Тронько: «Серед численного загону істориків-архівістів, які брали безпосередню участь у створенні багатотомного видання історії міст і сіл України необхідно перед усім, назвати керівника відділу Полтавського облдержархіву В. Н. Жук, яка, будучи членом обласної редколегії, безпосередньо займалася виявленням документальних матеріалів по історії усіх міст і сіл області, надаючи велику організаційно-методичну допомогу міським і районним комісіям, усьому авторському колективу». За цю працю указом Президії ВР УРСР від 26 лютого 1975 року їй було присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури УРСР.

Державний архів Полтавської області, Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка, відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського є одними із знакових установ у житті В. Н. Жук. З першими двома установами її пов’язували професійні зв’язки, а з відділом краєзнавства обласної книгозбірні Віра Никанорівна підтримувала дружні стосунки, будучи активним читачем відділу із дня його заснування. Тому, коли стало питання про місце зберігання особистої приватної бібліотеки Віри Никанорівни, її розподілили між цими установами. До нашого відділу частина приватної бібліотеки В. Н. Жук була передана у 2009 році. Її фонд складав близько 234 книг, а також авторські екземпляри журналів і газет та особисті і робочі матеріали дослідниці. Багато із книг цієї колекції є єдиним екземпляром у фонді ПОУНБ. На більшості книг зустрічаються дарчі написи авторів. Серед найбільш цікавих видань можна назвати роботу І. Стоянова «Мова болгар України» (Одеса, 2002), А. Кіссе «Відродження болгар України» (Одеса, 2006), працю П. Т. Тронька «Летопись дружбы и братства» (Киев, 1981), И. Зенкевич «Судьба таланта: очерки о женщинах-математиках» (Брянск, 1968). Цікавою і рідкісною є книжечка Т. Старицької «Родовід козака Івана Сіромахи» (Кривий Ріг, 2006) наклад якої складає усього 300 примірників.

До 90-річного ювілею Віри Никанорівни (у 2018 році) відділ краєзнавства наукової бібліотеки підготував бібліографічний покажчик «Подвижниця краєзнавчої справи Віра Никанорівна Жук» із серії «Видатні краєзнавці Полтавщини». У ньому максимально повно відображені науково-публіцистичні праці В. Н. Жук та також літературно-критичні статті, спогади, есе, історичні розвідки з життя та наукової діяльності В. Н. Жук, які можна віднайти у фондах ПОУНБ ім. І. П. Котляревського.

Також відділ краєзнавства у співпраці з Державним архівом Полтавської області підготував бібліографічне видання «Каталог бібліотеки та особовий фонд Віри Жук» з серії «Бібліотечні колекції». До його випуску долучився заступник директора Державного архіву Полтавської області Т. П. Пустовіт, який люб’язно передав перелік документів із особового фонду В. Н. Жук.