До Міжнародного дня людей з інвалідністю

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня людей з інвалідінстю.

.

300-річчя Г. С. Сковороди

 1 грудня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та біографічними моментами життя видатного філософа, педагога, мислителя, просвітника, поета Григорія Савовчиа Сковороди, 300-річчя якого ми відзначаємо 3 грудня цього року.

 

Зустріч організувала та провела головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку в сімействі «малогрунтовного», тобто незаможного козака, Чорнуської сотні Сави Сковороди.

 Його життя цікаве і повчальне – замість слави і почестей він обрав вільне життя мандрівного філософа. Свій життєвий вибір він обгрунтував наступним чином: «Світ подібний до вистави: щоби грати що-небудь з успіхом, кожний бере ролю по своїх здібностях. І кожну дієву особу хвалять не за славну ролю, а за вмілу гру. Я довгий час міркував про це, довго себе випробовував і побачив, що  не можу вдатно грати ролю ніякої особи, окрім простої, безжурної, самотньої. Таку особу я вдаю й цілком задоволений».
Те що він свідомо і досить відповідально підійшов до вибору свого життєвого шляху свідчать такі факти з його біографії.

У 1734 році (дванадцятирічним підлітком) його віддають в науку до Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу на Україні, відомої і далеко за її межами: тут навчалися не лише юнаки з України, а й Сербії, Польші, Болгарії, Чорногорії, Росії.  Академічні порядки були досить суворі, хоча в порівнянні з європейськими університетами академія відзначалася демократизмом – тут могли навчатися як діти багатіїв, так і вихідці з бідних і родин та сироти. Строкатістю відзначалися студенти і за віком – так в одному класі могли навчатися як 12-13- ліні, так і 19-22-річні юнаки. Широкий курс навчальних дисциплін – піїтика, риторика, філософія, богослов’я, стародавні мови, математика, географія, астрономія, література, історія, музика, малювання - надавав можливість студентам не тільки стати досить освідченими людьми, але й змагатися у знаннях із своїми ровесниками з найславетніших європейськиї університетів – із Праги, Кракова, Сорбони, Болон’ї, Галле. З академії виходили найученіші люди, які завше були при роботі.

Серед учнів Григорій вирізнявся винятковими здібностями. Тож на другому році навчання в богословському класі київський архієрей пропонує прийняти чернечий сан. Ця пропозиція відкривала перед ним широкі перспективи – він мав змогу згодом зайняти посаду друкаря Лаври, який був важливою постаттю у Софіївській митрополії. Він завідував усією книжковою і друкарською справою та входив до складу духовного собору Лаври і її вищого керівного органу. Але він відмовляється, не бажаючи бути обплутаним усталеними церковними канонами. І хоча час від часу йому декілька разів надходили пропозиції прийняти духовний сан із твердою обіцянкою «довести его скоро до сана високого духовенства» Григорій Савич категорично  відмовляється і свідомо закриває для себе цю можливість ситого і безжурного життя.
Була в нього можливість і обійняти посаду вчителя. Спершу його запрошують у Переяславську духовну семінарію для викладання курсу поезії. Погодившись із пропозицією він пише курс лекцій «Разсуждения о поезии и руководство к искусству оной». Але, на думку єпископа, даний курс відступав від загальноприйнятих правил викладання і наказав молодому викладачеві відкинути це вільнодумство і викладати курс по-старому. Через конфлікт і незгоду Г. Сковорода покидає стіни семінарії.

Ще одна спроба вчителювання – його призначають викладачем піїтики в Харківському колегіумі. Але, незважаючи на те, що учні надзвичайно любили свого вчителя, який вирізнявся серед інших енциклопедичними знаннями, музичним обдаруванням та любов’ю до своєї справи, спротив начальства спробам Сковороди до новаторського викладання і навчання студентів, змушують його покинути колегіум і офіційне школярство уже назавжди. Поза стінами офіційної шкільної системи Григорій Савич зміг сам обирати собі учнів та методи викладання і навчання.
Тож випробувавши і перебравши різні ролі він обирає вільне життя самотнього мандрівника-філософа, який своїм життям-прикладом вчив і вчить людей любити насамперед бога, вчитися, щоб знати істину, стримувати свої пристрасті, очищати душу від поганих бажань, бути задоволеним самим малим і бачити найбільше щастя в виконанні заповідів любові.

Він жив по-своєму і мислив по-своєму. Тож із повним правом Г. Сковорода попросив, щоб на хресті над його домовиною написали наступні слова: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Якщо поглянути на нього очима сьогодення, то за словами сучасного укр. письменника А. Любки, біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії мала б мати такий вигляд: «Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту він так і не здобув), експериментатор у віршуванні, харизматичнй викладач, емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне», рутинне життя, співак, що роками виспівув оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда».

Я - агроном і став ним саме у Полтаві

Певне місце в житті Миколи Івановича Вавилова займала Полтава. У 1910 році ще студентом Московського сільськогосподарського інституту він приїхав на практику до Полтавської дослідної станції. Саме тут Вавилов почав опановувати практичну агрономію. Уже ставши відомим вченим, М. І. Вавилов говорив: «Особисто для мене Дослідне Поле, весь його колектив дав імпульс для подальшої праці, віру в агрономічну роботу. Найкращі спогади пов’язані з Полтавським Полем».

 «Я – агроном, і став ним саме у Полтаві», - неодноразово повторював Микола Вавилов, до 135-річного ювілею якого відділ краєзнавства підготував віртуальну книжкову виставку. Геніальний генетик, агроном, біолог, географ, автор величезної кількості відкриттів та наукових праць. До речі, перші наукові праці написані вченим теж у Полтаві і надруковані на сторінках журналу «Хуторянин»

У фонді бібліотеки ми знайшли одне видання - "Труды Полтавской с.-х. опытной станции. вып. № 56" з печаткою "Библиотека профессора Н. И. Вавилова".

Презентація книжкової виставки до роковин Голодомору 1932-1933 рр.

 22 листопада у відділі краєзнавства відбулося відкриття документальної виставки до річниці Голодомору 1932-33 рр. На виставку завітали учні Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського та ЗОШ № 38. 

Про Голодомор на Полтавщині та роботу над виданнями, присвяченими цій трагічній темі говорив Тарас Павлович Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полатвської області. Питання висвітлення Голодомору у художній літературі розкрив Олександр Вікторович Лук'яненко, доктор історичних наук, завідувач кафедри культурології ПНПУ ім. В. Г. Короленка.   Наталія Михайлівна Граїцька, бібліотекар, розповіла про виставку малюнків, підготовлених ліцеїстами ПМБЛ № 1 до цієї дати.

 

Виставка літератури, запропонована відділом краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. Котляревського, присвячена події трагічній не лише для України. Ганебне явище голодомору, коли у ХХ столітті у центрі Європи на найродючіших у світі чорноземах, тисячі людей гинули від голоду, змушує здригнутися від жаху кожну свідому людину. Здоровий глузд відмовляється сприймати те, що у голодні для України 1932-33 рр. СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом ішло відвантаження зерна на експорт. Таких дій більшовицького уряду, щодо вбивства українського народу, не можна пояснити жодною цинічною економічною доцільністю.
Голодомор – це спершу страшно. Потім боляче. А пізніше розумієш, що ця трагедія стала символом відкритої правди.
Ілюстрацією цієї правди є виставка літератури з фондів Полтавської ОУНБ. Електронна база відділу краєзнавства нараховує близько 500 записів – це книги і статті у періодичних виданнях присвячені темі голодомору 1932-33 рр. на Полтавщині.
Багато років ця болюча тема спростовувалася і замовчувалася на державному рівні та у засобах масової інформації. Лише із здобуттям Україною незалежності про трагедію Голодомору почали говорити у повний голос.
Такі книжкові виставки традиційно відбуваються до цієї скорботної дати у нашому відділі краєзнавства і уже не вперше по цій темі ми співпрацюємо із Службою безпеки України у Полтавській області, безпосередньо документи на всиатвку надала Олена Євгеніївна Євдокимова, адміністратор інформаційно-довідкової зали.
Традиційно наша виставка безпосередньо стосується голодомору на Полтавщині. Але сьогодні ми звертаємо увагу на книги видані опираючись на матеріали Служби безпеки України. Це «Розсекречена пам'ять», видана ще 2007 року київським видавництвом «Стилос». У виданні представлено документи радянських органів державної безпеки – Державного політичного управління та Народного комісаріату внутрішніх справ, що містять додаткову архівну інформацію про причини, перебіг і наслідки найстрашнішої трагедії в історії українського народу ХХ ст. – Голодомору 1932-1933 рр.
Саме так «Розсекречена пам'ять» було названо виставку документів, організовану Службою безпеки України у 2006-07 рр. у Києві, Автономній республіці Крим, обласних центрах України, а також за кордоном у Москві та Мінську.
Спогади та враження відвідувачів виставки було зібрано у книзі «Дзеркало душі народної» (Київ, 2008 р.).
Це факсимільне видання, у цьому його цінність і оригінальність. Якщо ви почнете листати книгу ви побачите не друковані рядки, а факсимільні копії відгуків відвідувачів цієї виставки.
Першою книгою про голодомор, що з’явилася у нашій бібліотеці, стала збірка Олександра Міщенка «Безкровна війна: книга свідчень», видана 1991 р. у Києві. Молодий на той час письменник, зібрав і опублікував книгу спогадів очевидців трагедії, у тому числі з Полтавщини. У анотації зазначено: «У книзі немає жодного слова вимислу. З тих далеких 30-х років до нас промовляє сам народ, його правда, розіп’ята на хрестах доля…». Зрозуміло, що це була перша ластівка, яка принесла весну. Полтавщина – один із регіонів, що найбільше постраждав від голодомору. Демографічні втрати на теренах області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Ця трагічна тема стала об’єктом дослідження, темою для літературних творів, щоб пам’ятали… Наступною книгою цього ж автора була, видана 1993 р. спільно з канадським християнським видавництвом «Дорога правди», збірка «Мор: книга буття України». Епіграфом до неї взято біблейський вислів: «Від великої скорботи і туги серця я писав вам з рясними сльозами не для того, щоб вас засмутити, а щоб ви пізнали любов, яку без міри я маю до вас».
До 70-річчя голодомору (2002 р.) Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавський державний педагогічний університет, обласний інститут післядипломної педагогічної освіти та Полтавське відділення Асоціації дослідників голодоморів в Україні зібрали і видали книгою «Злочин проти народу» матеріали регіональної науково-теоретичної конференції.
Полтавська обласна державна адміністрація і Державний архів Полтавської області 2008 р. випустив збірку документів і матеріалів «Голодомор на Полтавщині: до 75-х роковин». До видання увійшли документальні свідчення про трагедію українського села на Полтавщині 1932-33 рр.
Не можна обійти увагою Національну книгу пам’яті жертв голодомору 1932-33 рр. в Україні. Том присвячений Полтавській області редагували відомі полтавські історики Олександр Білоусько, Юрій Варченко, Володимир Мокляк, Тарас  Пустовіт. Книга містить вступне слово полтавського історика Миколи Якименка «Голодомор 1932-33 років на Полтавщині: як це було?». Книга включає списки загиблих у всіх районах області, документи, свідчення очевидців. Це фундаментальне видання об’ємом у 1200 сторінок.
Редакційна колегія Книги пам’яті України включила списки загиблих жителів Полтавської області та спогади очевидців у багатотомник «Книга скорботи України. Голодомор. Полтавська область».
Збірка документів і матеріалів «Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933» видана у Полтаві 1997 р. У вступній статті полтавського історика Олександра Єрмака питання голодомору розглядається більш широко - як наслідок примусової колективізації селянських господарств.
2008 року полтавська громадськість провела «круглий стіл» на тему «Актуальні проблеми дослідження голодомору та політичних репресій 1930-х років в Україні», на захід було запрошено дослідників питання з Києва, Переяслава-Хмельницького, Черкас. Матеріали були зібрані у книзі.
Перша інформація, окремі свідчення очевидців про голодні роки стали доходити до нас із закордону. Письменники, журналісти, громадські діячі і просто пересічні громадяни, які пережили голодомор, а пізніше з різних причин стали жити у інших країнах світу, старалися через «залізну завісу» радянської ідеології донести до молодого покоління правду. У радіопередачах, книгах, вони фіксували свої спогади про пережите. У фонді канадсько-українського бібліотечного центру нашої бібліотеки зберігається література зі спогадами про голодомор, у тому числі і спогади полтавців, чи розповіді про тогочасні події на Полтавщині видані за період із 1950-х до 1980-х років, тобто саме за той період, коли відомості про жахливий голод 1932-33 рр. замовчувалися у радянській Україні. Такими є дослідження відомого письменника і літературознавця Дмитра Нитченка (псевдонім Чуб) «Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі», видана у Канаді 1984 р. Книга нашого земляка Левка Суслика (справжнє прізвище Рись) «Сумні спогади. 1933 рік на Полтавщині» (1951). Він писав: «На полях гойдалися достигаючі колоски жита й пшениці, а вкрай виснажена людність уже не мала змоги триматися більше… Смерть із своєю косою мала в цей місяць рясні жнива…». Цієї ж теми торкаються спогади Олександра Лисенка, якого доля закинула в Австралію, його спогади опубліковані полтавським видавництвом «Криниця» (1993 р.) називаються «Прокляті роки».
Ми з вами переживаємо зараз тривожні та бентежні часи. Над Україною зійде сонце перемоги і ми усі, однозначно, будемо згадувати, переповідати, писати вірші та мемуари про російсько-українську війну. З’явиться публіцистика, епістолярія, проза, поезія і, звісно ж, буде зібрано фольклор. Так само, як було зібрано фольклорні матеріали ось у цю збірочку з смішною на перший погляд назвою «Штани латані у клітку – виконуємо п’ятилітку» ( видано у Буенос-Айресі) приблизно у 60-х роках ХХ століття. Року видання на книзі немає. У невеличкій книжечці на 34 сторінки автор зібрав народний український фольклор часів колективізації та голодомору. Здавалося б теж часи для гумору були невластиві. Але відкрила я цю книжечку і читаю:
Москалики, соколики
Забрали наші волики.
Як повернетеся здорові –
То заберете ще й корови
Або
Вставай Гаврило і Данило
Беріть кочерги й рогачі,
Гоніть кацапів з України
Нехай не псують нам харчів.
Або
Я на бочці  сиджу
Під бочкою каша,
Не думайте москалі,
Що Вкраїна ваша
Це ж про нашу війну писано. Нагадаю книга видана в середині ХХ століття. Воістину – часи завжди однакові.
У фонді нашої бібліотеки маємо ще одну книгу видану до 30 річчя голодомору в Україні. Видання 1963 року, коли радянська влада вперто замовчувала ганебне явище штучного голоду. Видання Добрус в США, Нью-Йорк 1963 р. автор Василь Гришко «Москва сльозам не вірить. Трагедія України 1933 року з перспективи 30-річчя (1933 - 1963)».
Думки, якими автор завершував свою працю у 1963 році, можна сміливо застосувати до нашої нинішньої війни проти російських загарбників: «… після … жахливого національного народовбивства , що його пережила Україна в 1933 році, її національна свідомість і національна відпорність не тільки не впала, а навпаки, … ще більше зросла і зміцніла. Змінює Москва свої методи національного нищення українців, але змінюються відповідно й методи українського народу в боротьбі за своє національне самозбереження… Сьогодні вже всі українці знають, що не сльозами, а тривкими мовчазними ділами відстоюють себе нації навіть і в найтяжчих історичних обставинах.»
У 2006 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про голодомор 1932-33 рр. в Україні». Почалося ґрунтовне дослідження факту примусового голоду на всіх адміністративних рівнях і за період 2006-2008 рр. з’явилася література з науковими розробками і документальними свідченнями. На місцях – у районах області, окремих селах, силами місцевих краєзнавців було проведено роботу по вивченню питання голодомору і, як результат цієї величезної роботи, світ побачили ціла низка книг. На виставці представлені краєзнавчі дослідження з питань голодомору 1932-33 р. усіх районів і багатьох сіл Полтавської області. Ці дослідження дають можливість поглянути на далекі трагічні події з середини, з місця. Про сумні, а часом і жахливі події згадують їх безпосередні свідки і учасники, таким чином історія стає реальністю, факти стають долями окремих людей. Прикладом такого дослідження може, зокрема, стати укладена доктором історичних наук Ганна Капустян збірка «Пам’ять 33-го кличе молодих: сповіді свідків і слово історика». Узяті за основу матеріали і документи про голодні роки у Кременчуцькому районі. Матеріали збірки простежують концепцію геноциду голодом в основі якої лежить національний чинник, і слугують доказом визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу. Полтавщина, як відомо, є регіоном що якнайсильніше постраждав від грабіжницької сталінської хлібозаготівлі 1932-33 рр. Кожен великий і малий населений пункт має свою історію голодомору. На виставці маємо документальні свідчення з Кременчуччини, Семенівщини, Миргородщини,Чорнухинщини, Оржиччини, Кобеляччини. Дослідник Євген Бутенко 1999 р. уклав книгу про сталінський голодомор у с. Очеретуватому. Книга побачила світ у редакції районної газети «Семенівський вісник». У передмові до видання сказано: «Після закінчення першої сталінської п’ятирічки (1926-1933 рр.) офіційні документи і преса повідомляли, що, крім усього іншого, п’ятирічка ще й «успішно завершилася проведенням колективізації в сільському господарстві», «величними і небаченими звершеннями» в галузі сільського господарства.
Проте історики й економісти нашого часу не знаходять тому підтвердження. Зате мають неспростовні докази організованої трагедії, якою завершилася перша сталінська п’ятирічка…».
2017 р. у опішненському видавництві «Українське народознавство» побачили світ спогади видатного українського філософа-естетика, керамолога й колекціонера  старожитностей Леоніда Сморжа. Його дитинство припало на голодні роки і дитячі спогади відображені у книзі «Розповіді про незабутнє і незабутніх».
2008 року в київському видавництві «Веселка» побачила світ збірка «Я приніс вам хліба, мамо…». Книга проілюстрована унікальними малюнками, що створені учнями образотворчого відділення Полтавського міського ліцею № 1 ім. І.Котляревського та інших шкіл Полтавщини. Нещодавно історію створення цього унікального видання повідала нам координатор проекту «Пам’ятай свій рід» Наталя Михайлівна Граїцька.
До 85-ї річниці трагедії зусиллями Засульської територіальної громади було видано збірку «Дзвін вічної пам’яті», де зібрано спогади про трагічні події а також є матеріали про створення меморіалу пам’яті голодомору на Зажур-горі під Лубнами.
2013 р. у Львові (видавництво «Часопис») побачило світ видання «Людяність у нелюдяний час: доброчинці в часи Голодомору». Книга видана за сприяння Світового Конгресу Українців Союзу, Українських Організацій Австралії, Конгресу українців Канади Україно-Американської фундації «Воля» Організації оборони чотирьох свобід України, Світової управи Спілки Української молоді.
Книгу присвячено доброчинцям, які у 1932-33 рр. допомагали вижити тим, хто голодував. У виданні подано інформацію про понад 140 праведних людей часів Голодомору, прізвища та імена яких встановлено на основі документальних даних та усних свідчень.
Ще одна книга видана 2013 р. у київському видавництві «Просвіта»  - Лариса Ковалівська «Не згасни, свічко пам’яті. Документальні свідчення очевидців та розповіді їхніх рідних про  голодомори 1921-22, 1932-33, 1946-47 років в Україні, що призвели до масового вимирання селян». Епіграфом до збірки стали слова: «Усе це потрібно нині сущим, а ще більше – прийдешнім поколінням, як величезна пересторога».

Фотобуклет «Засвіти свічку» відображає панахиду по жертвах Голодомору в Україні:
…і не зійшло сонце,
І знялася буря,
І налетіли чорні ворони,
І почувся скрегіт зубів,
І кільчився страх,
І реготала біда,
І блискав голод,
І гриміло ридання
І цілували постріли,
І вагітніла земля
Мільйонами
На очах світу,
На очах Бога
Трожествував чорт,
І світ німів ,
І ридав Господь…
Тема трагедії українського села не оминула творчості полтавських письменників. На нашій виставці В. Барка «Жовтий князь», М. Олефіренко «Пора цвітіння терну», М. Петренко «Сни про окраєць хліба», І. Цюпа «Ненаситні жорна», А. Сазанський «Тридцять тертя сльоза» та інші твори наших земляків, що спонукають запам’ятати, повідати наступним поколінням і зробити все для того, щоб такі трагедЇ не повторилися ніколи  і ніде у світі.

Презентація книги Г. Титаренка "Історія села Чернечий Яр"

 11 листопада відділ краєзнавства провів презентацію книги краєзнавця, журналіста Григорія Володимировича Титаренка. Григорій Титаренко - уродженець села Чернечий Яр. Працював над  книгою близько семи років, опитував старожилів, збирав документи з архівів та бібліотек. У книзі зібрано повний перелік будинків з номерами, прізвища та імена тих, хто там живуть чи жили. Окрасою є кольорові ілюстрації. Науковості виданню додає іменний покажчик, уміщений у кінці книги.

На заході виступали Тарас Пустовіт, заступник ДАПО; Василь Голуб, народний артист України; Іван Новобранець, лірник, кобзар-бандурист. Багато вдячних та захопливих слів на адресу Г. Титаренка звучало від уродженців Чернечого Яру. 

Примірник презентованого видання автор подарував нашій бібліотеці. Тож тепер всі бажаючі матимуть змогу з ним ознайомитися.

Фото - Ксенія Перепьолкіна, провідний бібліограф відділу краєзнавства.

Презентація видання "Газета Гадяцького земства"

Відділ краєзнавства підготував та провів презентацію репринтного видання "Газета Гадяцького земства" за 1917 рік. Це унікальна колекція газет, зібрана з різних місць зберігання, яку упордяник збирав майже протягом трьох років!

Упорядник книги - голова Громадської спілки "Українська культурна спадщина", директор Центру вивчення сімейної історії «МЕТРИКА» Олексій Новіков. 

 

Газета Гадяцького земства почала виходити у Гадячі в січні 1906 року. Це перший друкований засіб інформації у місті. Відповідальним редактором був Пилип Мельников – голова земської управи.
У грудні 1917 року газета отримала назву «Рідний край», редактором призначено Олену Пчілку. Видання стало одним з перших україномовних на Полтавщині.