вівторок, 21 березня 2023 р.

"Все, що душа довірила словам" (поетичні сторінки Полтавщини)

У 1999 році на 30 сесії генеральної конференції ЮНЕСКО було вирішено відзначати Всесвітній день поезії 21 березня. Перший Всесвітній день поезії святкувався у Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.
„Поезія, - говориться в рішенні ЮНЕСКО, - може стати відповіддю на найгостріші і найглибші духовні питання сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї широку суспільну увагу...».
Оскільки на поезію не здатний ні розум, ні почуття обов’язку, а здатна лише душа (справжня й красива), то нам лишається лише дивуватися та захоплюватися красою душі й багатством почуттів поетів. Хочемо розкрити, зокрема, тему поетів нашої рідної Полтавщини.
Стривожено завмер і час, і простір,
Вдивляючись у вир стрімкий душі:
Хто ми – господарі чи гості –
На цьому перехресті двох стежин?..
Марія Бойко

Поет – це не просто майстер написати хороші, красиві, пристрасні вірші. Справжній поет, це, найперше, характер, особистість, людина особливих почуттів, які спонукають а інколи навіть провокують на надзвичайні дії та вчинки.
Марійка Бойко - заслужений діяч мистецтв України, поетеса-піснярка, журналістка. У фонді Полтавської ОУНб ім. І. П. Котляревського представлені всі збірки авторки "Мелодії сопілки", "Струни душі", "Квітка папороті", "Промінь сонця" та ін.
 Коли йдеться про характер, особистість, хочемо згадати Леоніда Вернигору. Але коли його перо виконує волю поета, тут на повну силу розгортається дух романтизму, якогось особливого історичного героїзму. Саме Л. Вернигора написав гімн Полтави, щоб не «сиротіла» вона поміж міст, музична слава яких уже звучала в Україні. Поезії Леоніда Михайловича відзначаються тонким відчуттям людської душі та природи, любов’ю до своєї Батьківщини, чіткою громадянською позицією, романтизмом.
Красивий романтизм, підсвічений непояснимим смутком і приглушений особливою стриманістю сяє в рядках Лідії Віцені і болить її проникливість у наші дикі реалії і тривожить її поезія у цьому несправедливому світі.
Різьблено-точна логіка мислення, філософічність і якась особлива строгість публіцистичності поетичного світу Наталки Фурси. А як не сказати про дивовижно «народну» поезію Наталії Баклай, дещо раціоналістичну, але світлу й чесну поезію Раїси Плотникової.
Вічне протиборство любові й смерті на руїнах пам’яті, спроба зупинити чорну течію скорботи й відродити, бодай словом, втрачений вирій – все це у поезії Сергія Осоки.
Головною темою поетичної збірки Тарас Юхна «Від витоку до джерела» проходить думка про святі джерела людського існування, призначення людини на землі.
Вірші Олександра Печори виболені, образні, виразні, надійно заземлені, по-симоненківські непоступливі, наповнені поняттям національно-звичаєві доброти, традиційної сердечності.
Своєю книгою вибраних поезій «Аж до останнього причастя» наша колега і поетеса Галина Вовченко менш за все хоче підвести якісь підсумки. Скоріше – просто переглянути, перебрати свою торбу перед продовженням дороги. Дороги, якою, дякувати Богу, жила досі і якою, дай Боже, жити аж до останнього причастя…
Інна Дідик-Снарська – поетеса з Полоцька, яка свою долю знайшла у нашому місті. У книзі поезій «Вересовыя песні Зары. Вересові пісні Зорі» пропонує читачеві відчути смак, дух і чари мови наших сусідів-білорусів. У її поезії багато неочікуваного і трепетного, підсвідомого. Її твори здебільшого – це поетичне оркестрування народних пісень, вірувань, легенд. Ми радіємо з того, що Інна Снарська знайшла свого читача в Україні, саме у Полтаві. А допомогли їй у цьому полтавські поети Микола Костенко, Сергій Осока, Наталка Фурса, Катерина Туз, з творами яких можна ознайомитись у нашій бібліотеці. 
Поетичні твори нашої колеги, бібліотекаря Галини Вовченко вражають правдою життя, особливим поглядом на, здається, звичайні речі. Творчість Галини Василівни особлива. Ця людина відкрита до спілкування на будь-які теми. Вона пише ліричні і патріотичні поезії, історичні вірші та вірші для дітей. І пише дуже просто, але водночас настільки вишукано, що про будь-яку просту річ у її поезії можна прочитати у зовсім неординарному стилі.
У сузір’ї поетів Полтавщини є лірики, піснярі, байкарі, є молоді й досвідчені, є ті, хто пишуть для дітей, а також ті, чиїми творами зачитується старше покоління. Так чи інакше, але вся поезія сповнена доброти, ніжності, любові до своєї землі, до своїх витоків.
Варто згадати Надію Гринь - це відома поетка-піснярка, член Полтавської спілки літераторів, лауреат премій імені І. П. Котляревського (2014), імені Панаса Мирного (2016), ХІV Міжнародного телерадіофестивалю «Прем’єра пісні», ХV Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання», дипломант літературно-мистецької премії імені В. Малика (2015).
Тетяна Ваценко пише вірші для дітей. Вона є авторкою поетичних збірок "Країна навпакинія", "Курдуплик".
Володарем найвищої нагороди НСЖУ "Золота медаль української журналістики" є відомий поет Михайло Григорович Любивий, який має у своєму творчому доробку більше 20 поетичних і прозових збірок.







середу, 15 березня 2023 р.

Час в об’єктиві Йозефа Хмелевського

                                       Через очі фотографа теперішнє стає минулим…
                                       (Береніс Ебот)
Фотограф Йозеф Хмелевський, дякуючи йому, до нас дійшли, як писав «Фотограф любитель» у 1896 році, «безукоризненные во всех отношениях» фотопортрети класиків науки та культури: М. Скліфосовського, Г. Мясоєдова, В. Короленка. Панаса Мирного, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Г. Хотчевича, М. Заньковецької та багатьох інших. Що про нього можна дізнатися, завітавши до Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського?





понеділок, 13 березня 2023 р.

14 березня - свято Преподобної Євдокії

                                Благослови, Боже, весну закликати, зиму проводжати!
Чотирнадцятого березня - свято Преподобної Євдокії (у народі Явдохи). Це ймення означало буквально «життєславна» і звучало як Явдоня. Асоціюється ім'я з покровительством земної природи і знаменує пробудження життєвої сили землі.
До свята відділ краєзнавства підготував невеликий за обсягом перелік жінок на ім’я Євдокія, які мають відношення до полтавського краю. Маємо надію, що цей матеріал сподобається нашим читачам.
Розпочнемо з Євдокії (Явдокії) Іванівни Гладкої – поетеси, вчителя. Село Більськ - мала батьківщина вчителя за професією і поетесою за покликанням Євдокії Іванівни, яка народилася у багатодітній сім ї. Більшу частину шкільних років провела у Великосорочинській школі- інтернаті Миргородського району. Вищу освіту здобула  в Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В.Г. Короленка) за спеціальністю вчитель російської мови і літератури. Працює за фахом.  Пише вірші за покликом серця. Авторка трьох збірок поезії, які вийшли у світ у 2010 році під назвою "На межі", "С тобой и без тебя". "Переливи райдуги "- у 2013 році.

Приємно, що у Євдокії Іванівни є вірш, присвячений бібліотеці. Пропонуємо з ним ознайомитися:
У бібліотеці
На полицях книжкові ряди.
Прозирають рясні палітурки.
Полаковані всі стелажі
Простягають сусідові руки.
Перечитані кожним книжки
Українки, Франка і Шевченка.
Пушкін, Гоголь прийшли залюбки
Разом з казкою про Морозенка.

Тут Міцкевич і Рільке, й Бальзак
Залишили свій подих в творіннях.
А історію славить козак.
Уростає у землю корінням.

Отчий край, зарубіжжя і світ
В веселковій країні-книгарні.
Тут читач і її працівник
Відчувають сердечне єднання.
Бо без книги немає життя.
Зупиняється плямою  вічність.
А у слові-поета душа
Промовляє, мов пам'ять на вістрі.

Явдоха Данилівна Пошивайло була натхненником створення Музею гончарства в Опішні Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей. Складними були її дитячі роки: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях — в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других...», - згадувала жінка. У 18 років вона вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла. З цього часу і починає творити. В Опішні існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями.
За роки спільного життя виховали 3 синів.

Гончарством в роду Євдокії Варвинської займалися дуже давно. Ось, як вона згадує свого прадіда по материнській лінії Степана Денисенка (року народження й смерті вона не пам’ятає): «… Ну так, це прадід, оце моя мати там жила, бо у матері умер батько, а воно ж раньше по багато дітей було, семеро, і вона розприділила кого куди, хто пішов вівці пасти, моя мама пішла до діда сюди. Дід був бєдний, ну гончарював і ото так розжився, нову хату поставив, мабуть, і коника купив, і корову, і ото вона там служила». Трудовий стаж Євдокії Варвинської на гончарному виробництві розпочався з 1953 року, про що свідчить перший запис в її трудовій книжці. Потім змінювалася назва керамічного підприємства, відбувалося її переміщення з одного цеху в інший, освоєння різних гончарних професій: «доглядщиця, майстер дитячої глиняної іграшки, шліфувальниця, контролер приймальник, мальовщиця, ангобіровщик». "… Я в 1953 в завод пішла і де тільки не робила, переходила з цеху в цех, на доглядці, і кирпич робила, і малювала, і коло горну була, і горшки возила".

Євдокія Михайлівна Крат народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році одружилась з полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Добившися з трудом до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.

Серед тих, хто має ім’я Євдокія – багато довгожителів. Євдокія Головата з с. Харківці Лохвицького району прожила 102 роки, жителька м. Лохвиця Євдокія Гресь зустріла перший столітній ювілей. Євдокія Онисіївна Білик - вишивальниця, народилася у с. Абазівка Полтавського району. Прожила 118 років!

Дружина Василя Верховинця Євдокія Іванівна Костева – актриса і співачка - народилася 1 березня 1885 р. в Полтаві, в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі “Червоний факел”. Під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після прогону Садовський пожартував: «Голос я чув, артистки ж не бачу» (була маленького зросту). Працювала у театрах Києва, Полтави, в ансамблі «Жінхоранс» Василя Верховинця. В двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів» під орудою Івана Мар’яненка.

Євдокія Сидорівна Гуржій народилася у с. Перервинці, нині Лубенського району – вчений-селекціонер. Керувала кафедрою рослинництва ПДАА. Доктор сільськогосподарських наук, професор, працювала на кафедрі з 1952 до 1975 рр. Разом зі своїм сином, завідувачем лабораторії В. Мережком вони розробили методику виведення сортів однодомних конопель, придатних для механізованого збирання. Є автором 7 районованих сортів конопель та 40 наукових праць. За науково-дослідну, педагогічну і громадську роботу нагороджена багатьма урядовими нагородами. Мала наукову школу. Очолювала діяльність з відновлення сортів конопель, втрачених під час німецької окупації. Авторка низки сортів однодом. конопель та їх гібридів.

Євдокія Василівна Нос мала одну пристрасть, якій була віддана все життя – пристрасть до української пісні. Народилася 15 серпня 1914 р., навчалася у Полтавській 1-й трудовій школі. Співала у хорі, яким керував відомий український бандурист В. Кабачок. Під час навчання в Полтавському інституті інженерів сільського будівництва теж співала в інститутському хорі, який очолював відомий диригент Ф. Попадич. Співоцький шлях Євдокії Василівни почався одразу після звільнення Полтави від фашистських загарбників. З 1943 року вона починає працювати у Полтавській філармонії. У 1944 році – актриса Харківської опери. З 1950 р. переходить до академічної капели «Думка», з 1956 року – співає у хоровій капелі Українського радіо. Після виходу на пенсію повертається до рідного міста. Співпрацює з місцевим радіокомітетом, допомагає музикознавцю і композитору М. Фісуну збирати експонати до музичного музею Полтавщини, записує старовинні пісні, які колись лунали на околицях Полтави.

четвер, 9 березня 2023 р.

Тарас Шевченко і Полтавщина

 9 березня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та полтавським періодом життя видатного письменника Тараса Шевченка, 209-ту річницю якого ми відзначаємо у цей день. 





 

Життя і діяльність Т. Г. Шевченка тісно пов’язана з полтавською землею. Це не дивно, адже утворена 1802 р. Полтавська губернія мала величезну територію і межувала з Київською губернією, де 1814 р. у с. Моринцях народився Т. Шевченко.  Досить сказати, що місто Бориспіль свого часу належало до Полтавської губернії. Тобто губернії знаходилися поряд, але шлях поета до Полтавщини проліг через багато років і холодний російський Санкт-Петербург.
Ще у період викупу із кріпацтва, петербурзький період свого життя Шевченко познайомився і близько спілкувався з багатьма полтавцями. Досить назвати поета Є. Гребінку і брата його відомого петербурзького архітектора Миколу Гребінку, художника Аполона Мокрицького,чиновника Академії художеств Василя Григоровича і ще цілу плеяду полтавців. Тобто поет ще у Петербурзі знав Полтаву і полтавців. Слід зазначити, що у холодній російській столиці на той час проживала велика і визначна українська діаспора. Талановиті українці, живучи  під гнітом росії , мали єдиний шлях для самореалізації  - через столицю. Таким чином росія мала багато талановитих особистостей, яких називали малоросами. От із такими блискуче освіченими і талановитими малоросами і познайомився Шевченко у Петербурзі.
Отже, зв’язки Шевченка з Полтавщиною були міцнішими ніж із будь-яким куточком України.
Т. Шевченко перебував на Полтавщині досить довгий час 1843 та 1845 р. і мав коротку поїздку 1859 р.
На Полтавщину Т. Шевченко прибув уже відомим поетом і художником. До речі видати у світ перше видання «Кобзаря» йому допомагав Є. Гребінка.
Перед колишнім кріпаком відкрилися двері місцевої прогресивної еліти. Тут він познайомився з О. Афанасьєвим-Чужбинським, Я. де Бальменом, Олексієм Капністом, родиною Рєпніних і Закревських, художницею Г. Псьол та іншими представниками прогресивної інтелігенції полтавського краю.
Національний музей Т. Шевченка у 2018 р. випустив у світ книгу «Т. Шевченко і дворянські родини» це 18 нарисів про зв’язок поета із шляхетними українськими родами у т. ч. і з Полтавщини.
Матеріальним свідченням перебування поета на полтавській землі можуть стати його малюнки і портрети полтавців Є. Гребінки, Миколи Рєпніна, Варвари Рєпніної та їхніх  дітей, Закревських, М. Щепкіна,  Лук’яновича, Лизогубів.  Малював Шевченко пейзажі Решетилівки, Полтавський Хрестовоздвиженський монастир і звичайно ж Іванову гору із Святоуспенським собором і будинком Котляревських – малюнок, що дав можливість у 1969 році відновити садибу І. Котляревського.
Із кількома полтавками поета пов’язували теплі та навіть романтичні стосунки.

Найпершою працею, де факти про зв’язок Шевченка з Полтавщиною були зібрані разом П. К. Загайко «Полтавські дороги Кобзаря»1990 року видання.
П. Ротач – цілий ряд ґрунтовних праць, що у підсумку вилилися у енциклопедичне видання «Полтавська Шевченкіана».
 Є. Стороха «Полтавщина у долі і творчості Т. Шевченка».
До 200-річчя від дня народження Т. Шевченка у Полтаві було укладено фундаментальну працю «Т. Шевченко і Полтавщина» укладена була працею О. Білоуська і Т. Пустовіта.
Атлас «Шляхами великого кобзаря» де описані і проілюстровані місця, де довелося побувати Т. Шевченку, у т. ч. і його подорожі Полтавщиною.
Цікавий погляд на багатогранну творчу діяльність Шевченка вивчав О. Супруненко у праці «Т. Шевченко і пам’ятки археології Полтавщини». Друга поїздка поета на Полтавщину була цільовою. За завданням Київської археографічної комісії він був рисувальником – замальовував старожитності, що вивчала комісія на Полтавщині. Вивченню цінності цих малюнків Шевченка і присвячена праця.
Відомий на Полтавщині майстер прикладного мистецтва Григорій Кисіль створив альбом із схемами вишивки портретів видатних людей України – серед них портрет Шевченка.
«Палацово-парковий ансамбль садиба Закревських у с. Березова Рудка Пирятинського району на Полтавщині. Будинок родини Закревських, парк і навіть одна із полтавських пірамід-усипальниць дожили до нашого часу зокрема завдячуючи тому, що там свого часу побував Т. Шевченко.

вівторок, 7 березня 2023 р.

Відеоміст до 160-річчя від дня народження Івана Луценка

7 березня науковці, краєзнавці, студентська та шкільна молодь долучилися до відеомосту «Полтава-Пирятин-Лубни-Одеса», який організували відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського спільно з Українським інститутом національної пам’яті (Олег Пустовгар). Зустріч присвячена 160-річчю від дня народження Івана Митрофановича Луценка, лікаря, громадського, політичного та військового діяча. Він народився у селі Кейбалівка Пирятинського повіту (тепер — району) 23 лютого (7 березня — за н.с.) 1863 року. Був єдиною дитиною канцелярського службовця, дворянина Митрофана Йосиповича та Ганни Йосипівни (доньки фельдшера). 









Як згадував Володимир Винниченко: «Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад. Він був якимось фанатиком, полюблявши усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в Росії, будучи військовим (лікарем), до чина надвірного порадника».
Павло Скоропадський характеризував його як «фанатика, який ненавидів все російське». А німецька контррозвідка вважала його поміркованим соціалістом, щирим українцем, прекрасним організатором і сильним оратором, який уміє повести за собою маси.

Учасники заходу: Олександр Музичко, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, співавтор книги про великого українця - «Іван Луценко (1863—1919). Український націєтворець».  

Уляна Громович, історик, головний спеціаліст Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.
Маргарита Комарова, секретар Лубенської міської ради.

Ганна Кревська, журналіст, лубенська письменниця, членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.

Вважаємо цей захід першою сходинкою для подальшого вивчення долі нашого земляка Івана Луценка, який всебічно підтримував розвиток української культури, видання газет, журналів українською мовою, організацію товариств, був одним з організаторів відродження українського козацтва.