четвер, 22 липня 2021 р.

Імена видатних земляків у назвах полтавських вулиць

 У місті Полтава налічується більше 1000 проспектів, вулиць, бульварів, площ, провулків та узвозів, проїздів, прорізів та ліній. Кожен із них має свою власну історію, яка є частиною історії давньої Полтави. Кожного дня ми проходимо хоча б однією вулицею. Більшість із них названі на честь видатних постатей. Серед яких є громадські, політичні, релігійні та державні діячі, господарники, письменники, вчені, учасники бойових дій та інші… Головним чинником, який впливає на назву вулиці, є розміщення загальноміських об’єктів (церкви, культурних пам’яток, особливості місцевості), історичні особливості (наявність поселень інших народів, пам’ятні дати або події) або культурні (перебування відомих людей). Є в Полтаві вулиці та провулки, які мають мелодійні, нейтральні назви, наприклад: вулиці Ромашкова, Соняшникова, Трояндова, Черешнева, Яблунева, Ягідна, Волошкова, Живописна, Зоряна, Квіткова, Калинова, Медова, Пейзажна. Провулки: Щасливий, Абрикосовий, Барвінківський, Бузковий, Вербовий, Весняний, Вишневий, Джерельний, Журавлиний, Казковий, Кришталевий, Оксамитовий.
Перший повний опис назв полтавських вулиць був складений під час проведення "Генерального опису Лівобережної України 1765-1769 рр." За ним, у межах фортеці існувало 22 вулиці.Топографічний опис 1798 р. зафіксувавли ше основні вулиці в межах фортеці та форштадтів (їх усього 24). Вони переважно названі за найменуванням ярів, вздовж яких формувалася забудова: Мостова, Успенська, Крилівська, Спаська, Воскресенська, Мазурівська, Стрітенська, Кузнецька, Сенжарівська, Нижньомлинська, Чернечина Гора, Подільська, Панянська, Гончарська, Монастирська, Бабичівська, Чамарівська, Здихальна, Кобещанська, Угринська, Моргульська, Очеретянська, Самарська та Куличанська. Порівняння назв в обох описах показує, що на кінець століття лише шість з-поміж них (чотири фортечних та дві поза фортечними мурами) збереглося без змін.
Кожна з вулиць має свою історію, тісно повязану з історією самого міста Полтави та його жителів. Багато вулиць присвячені діячам : І. Мазепа, М. Вавилов, Б. Хмельницький, С. Петлюра, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Котляревський, М. Гоголь,  К. Осьмак, О.Гончар, Панас Мирний, Р. Кириченко, Л. Убийвовк, М. Остроградський та ін.
Вулиця Костянтинівська (нині – Симона Петлюри) пролягала від вулиці Олександрівської (нині – Соборності) до Татарського провулка (нині – вулиця Олеся Гончара).Вулицю проклали у ХІХ столітті, коли до міської смуги включили Юрово-Некрасовськепередмістя й хутірОгнівку (Вогненне поле). На планах міста кінця ХІХ - початку ХХ століття ця територія називалася «Новостроение». Була забудована приватними одноповерховими будинками. З 1950-х років ведеться багатоповерхова житлова забудова.
Вулиця Дворянська (нині – Пилипа Орлика) пролягла від Соборного майдану до вулиці Монастирської. Вулиця Дворянська позначена ще на планах Полтави 1783 року. Прокладена на початку ХІХ століття, як один з радіальних напрямів, що брав початок від Успенського собору. Була забудована одноповерховими будинками на 3, 5,7 і навіть 9 вікон (так звані «катеринки»). Деякі з яких збереглися. У сквері між вулицею Пилипа Орлика і вулицею Соборності розташована Спаська церква, на перехресті з вулицею Спаською - пам'ятник на місці відпочинку Петра I.З 1919 року - вулиця Андрія Заливчого. З 1923 року - вулиця Паризької Комуни.З 2016 року – вулиця Пилипа Орлика – гетьмана Війська Запорозького та Правобережної України, гетьмана України в еміграції, автора першої української Конституції.
    Вулиця Короленка (колишня Мало-Садова) названа у 20-х роках ХХ століття на честь письменника, публіциста, громадського діяча Володимира Галактіоновича Короленка. Розташована від вулиці Садової до вулиці Стрітенської (колишньої Комсомольської). Прокладена у 2-й половині ХІХ століття. Забудована житловими будинками. У будинку № 1, в якому 1903-1921 р. р. жив письменник відкрито літературно-меморіальний музей.
    Вулиця Шевченка пролягає від Першотравневого проспекту до вулиці Маршала Бірюзова. Названа на честь письменника Т. Г. Шевченка. Прокладена на початку ХІХ століття на околиці міста, де знаходилося кілька козацьких хуторів.
Відділ краєзнавства підготував книжково-ілюстративну виставку «Імена видатних земляків у назвах полтавських вулиць», яка познайомить вас з іменами багатьох видатних людей, на честь яких названі вулиці нашого міста. Ласкаво просимо!!! Виставка діятиме до кінця серпня 2021 року!!!








вівторок, 6 липня 2021 р.

Мемуари як віддзеркалення історичної минувшини Полтавщини

 
              

                             «Спогади мої не є витвором письменницької фантазії…»

                                                                                 
І знову ми повертаємося до розмови про досить цікавий і пізнавальний жанр художньої літератури, який уособлюють так зв. его-джерела. Перші оповіді про представників цього жанру ви зможете прочитати тут (Жанр щоденників у літературі Полтавщини; Приватне листування як джерело з історії Полтавщини). А сьогодні, на завершення циклу, ми поговоримо про мемуари.
Мемуа́ри (фр. mémoires — спогади) — оповідь у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або ж очевидцем яких він був. Мемуарам притаманна документальність та історична достовірність, хоча і не виключається право автора на художній вимисел. «Спогади мої не є витвором письменницької фантазії; подають вони справжні факти… - факти й події загальновідомі та ті, яких я сам був учасником і свідком, або ж про які я чув з перших уст від близьких мені людей, безпосередніх учасників» -  підкреслює Р. Суслик. Зазвичай прагнення до такого роду літературної творчості найчастіше виникає на схилі життя тієї чи іншої особистості. 


Характерним лейтмотивом, яким керуються автори мемуарів, є бажання зафіксувати для нащадків свою участь в історичних подіях, одночасно обмірковуючи та оцінюючи власне місце та роль. «Отже, я прожив на землі 54 роки, 2 місяці і 10 днів… За цей час уже назбиралося чимало спогадів. Не раз уже приходила думка написати свої мемуари…Така тема, як спогади, занадто спокуслива і не дає мені жодної поруки того, що я зможу обминути свою «особу» і написати тільки те, що цікаве зі стороннього погляду. Кожна людина дуже прихильна до самого себе, а через те свої особисті переживання їй здаються настільки цікавими, що вона не може не спинитися на них і не розтягнути свої спогади» - зізнається М. Кононенко». Починаючи свою працю, автори мемуарів стикаються із унікальними труднощами, які невідомі людині, яка веде щоденник або пише листа – із плином часу події починають розпливатися, призабуватися і, навіть, перекручуватися. Тож на допомогу автору приходять його нотатки, замітки, щоденникові записи та листи, спогади безпосередніх учасників подій. «Піднімаючи з дна пам'яті спогади про далеке минуле, я пересвідчився, що там збереглися тільки фрагменти колишніх подій. А до того й фрагменти ці вже втратили початкову свіжість, примеркли й стерлися від дотику байдужо-жорсткого часу. Ніякого архіву переді мною не було: все розгублене й знищене. Тому я був змушений кликати на поміч пам'ять Дружини і давніх приятелів: Володимира Сергійовича Дубова та Івана Олексієвича Марченка» - підтверджує Д. Соловей. Тож говорячи про минуле, автор мемуарів практично ніколи не може перебувати в межах одного часового виміру, а для його спогадів характерний подвійний погляд на події, які він описує: так автор сприймав їх насправді, а ось такими (з урахуванням життєвого досвіду, громадської думки, реалій сьогодення) ці події постали в його свідомості через роки, в момент творчої праці над мемуарами. І тому мемуари, на відміну від щоденників та епістолярію, вирізняються підвищеною суб’єктивністю та ідеалізацією інформації і тому потребують ретельної джерелознавчої критики (встановлення рівня достовірності інформації, повноти змісту, виокремлення авторських стереотипів та ін.).
Засновником цього жанру вважається Ксенофонт — автор спогадів про Сократа й військовий похід греків («Анабасис», 401 до н.е). У римську добу до мемуарів звертався Юлій Цезар («Нотатки про Галльську війну»), в добу середньовіччя — П'єр Абеляр («Історія моїх поневірянь»), в епоху Відродження — Бенвенуто Челліні та інші. Інтерес до мемуарів не згасає й понині. Історія української мемуаристики нараховує кілька століть. Її витоки  ми знаходимо в автобіографічних елементах літератури Київської Русі, а як самостійна жанрова форма вона формується на початок 18 ст. У літературі 19 ст. першість у мемуарних жанрах належить Т. Шевченку: його «Журнал» 1858 р. та короткі автобіографічні нотатки поклали початок новому етапу розвитку мемуаристики в Україні. Під їх впливом до спогадів звертаються П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Барвінський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Б. Лепкий та ін. У 20 ст. мемуарна українська література розквітає різножанровою палітрою. Це і записні книжки (С. Васильченко, В. Чередниченко), нотатки (В. Минко, І. Багмут), літературні портрети (М. Бажан, С. Голованівський), есе (Є. Маланюк, Ю. Шерех), романи й повісті («Дороги моїх днів» В. Поліщука, «Третя рота» В. Сосюри, «Повість мого життя» З. Тулуб). До цього літературного розмаю долучаються і письменники української діаспори («Спогади про неокласиків» Ю. Клена, «На білому коні» та «На коні вороному» У. Самчука, «У дзеркалі життя і літератури»Д. Чуба). Не обійшли цей жанр увагою і наші земляки, внісши свій цінний вклад.
Це мемуарне розмаїття можна поділити - хоча і досить умовно – на три категорії:
1)об'єктні, мета і сенс яких лежить у відтворенні об'єкта авторської уваги (події, ситуації, люди). «У центрі моїх спогадів – педагогічна школа, заснована на Шведській Могилі біля Полтави в 1902 р. Доля цієї школи остільки складна і трагічна, що й сама по собі мусить зацікавити читача-українця» (Г. Ващенко);
2)суб'єктні, головний інтерес у яких спрямовується на постать автора.  «І раптом у голову прийшла несподівана думка: треба обов’язково написати якусь автобіографічну мемуарного плану роботу, адже стільки всього цікавого було в житті, стільки пережив, стількох цікавих людей бачив, спілкувався з ними, свідком етапних подій для країни, в деяких і безпосередньо участь брав, багато мандрував… Можливо, моє життя стане для когось цікавим, повчальним» (В. Волосков);
3)спогади, що органічно поєднують у собі обидва підходи. «Сподіваюся, що ці спогади бодай трохи допоможуть майбутньому історикові уявити собі картину українського відродження, а разом з тим і хресного шляху, що ним проходив наш народ у добу визвольних загань за часів Першої світової війни й революції 1917 року» (Д. Соловей).
Першоджерелом мемуарного жанру на Полтавщині можна вважати Літопис Самійла Величка – наймонументальніший і найзагадковіший твір української мемуарно-історичної прози XVII-XVIII століть, який і досі хвилює увагу дослідників. Поряд із ним цілу низку спогадів залишили наші земляки та особи, що відвідували наш славетний край та товаришували із відомими полтавцями. Гортаючи сторінки їхніх мемуарів, ми разом з авторами ніби долучаємося, за словами письменника М. Слабошпицького, до процесу «протирання дзеркала» пам'яті й бачимо їх очима те, «що, здавалося, давно призабулося» - минулі часи, давні події, славетні постаті.

І наостанок, як зазвичай, невеличка колаж-прогулянка сторінками мемуарів.

«На початку вересня [1918 р.] відбулося відкриття Українського Університету в Полтаві, дуже урочисто, з підтримкою Гетьманського уряду, від якого представником був комісар освіти на Полтавщині – Віктор Никанорович Андрієвський. Університет був державний, мав обіцянку від Гетьманської влади, що утримання професорів і технічного персоналу буде на державні кошти. Полтавська Споживча Спілка Товариств також підтримувала Український Університет і до кінця Гетьманської влади він користувався повною моральним і матеріальним забезпеченням»
                                          В. Щербаківський. «Український Університет в Полтаві»

«Все починалося у 1932 році. Урожайним був рік, але чорнухинські і харсіцькі буксири забирали все чисто…»
Свідчення Турко Анастасії Степанівни,1910 р. н. (с. Чорнухи). Із книги «Ні могили, ні хресного знаку»


 «Як відомо, большевики втекли з Полтави 18-го вересня 1941р., здавши її німцям без бою. Проте вони встигли зруйнувати місто так, що в перші тижні після зміни окупантів життя в ньому було геть паралізоване»
  Г. В’юн. «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві !941-42 рр. : спогад-звіт для історії»


«Довідуюся, що в Полтаві більшовики спалили в’язницю, а в ній – 240 в’язнів…Бідна Полтава! Їй скоро буде 800 років. Скільки вона пережила й перенесла лиха протягом своєї історії»
                                                  Д. Чуб. «В лісах під Вязьмою»


«На повну потужність працював і Кременчуцький м'ясокомбінат. Кожен день м'ясокомбінат відправляв по черзі то в Москву, то в Ленінград вагон м'ясопродуктів. В той же час в магазинах міста можна було купити хіба що голову та ноги від забитих тварин. Правда, в закритому від населення магазинчику, що знаходився безпосередньо в приміщенні міськкому партії, партійні чиновники могли купити дефіцитних м'ясопродуктів в необмеженій кількості»
                                                                    Р. Геник. «Спогади»

«Ден і і ніч телемонітори сурдокамери уважно слідкували за кожним моїм жестом, за кожним рухом. Для успішного проходження експерименту це було і необхідно, і важливо. Але неможна сказати, що це було приємно. Скоріше навпаки. И чим далі, тим більше»
                                                               Г. Береговой. «Угол атаки»


Юрій Васильович [Кондратюк] був дуже неуважний у всьому. Одного разу вранці прийшов до нас із портфелем, сів пити чай і почав згадувати те, що хотів сказати мамі і з чим йшов до нас. Уже збираючись іти, він раптом схопився за голову і відкрив портфель, на якому увесь цей час сидів і витягнув звідти букет троянд (точніше те, що від нього залишилося), що трапився йому по дорозі до нас і які вин купив, бо любов мами до квітів була загальновідомою. Звичайно, мама подякувала за квіти, але з цього часу на один анекдот про неуважність Юрія Васильовича стало більше. Втім, я не маю сумніву, що в питаннях, які стосувалися розрахунків із пам’яттю Юрія Васильовича було все гаразд.
                           Спогади О. П. Горчакова.  Із книги «Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) у спогадах сучасників»

«І враз я побачив зайця. Кроків за тридцять від мене під кущем сидів сивий гарний заяць-большак…. Я тихо звів рушницю… заєць просто «всівся» на мушку…на мить я затримав палець на гашетці. Адже – сором! Адже – не спортивно!... та я зразу ж потішив себе, що це не пташине полювання…і нема тут цього мисливського снобізму – стріляти тільки в мету, що рухається…Гримнув постріл, і заєць завалився на спину. Ну, звичайно, я з диким криком переможця побіг до зайця і вхопив його за вуха, піднімаючи побідно в гору свій трофей. Справа вийшов з-за кущів Йогансен, а за ним далі – Слісаренко…ще за хвилину надійшли Бучма з Вишнею…І всі ми почали роздивлятися мою здобич – чудового, великого, жирного сіряка. І тут я помітив у роті зайця неначе…папірець. Так, справді, - папірець. Що за чорт? Я вийняв його. Папірець був згорнутий вчетверо, як записка, на папірцеві було записано: «Ах, Юрію Корнійовичу, і за що ви мене вбили?». Бучма встрелив зайця, і вони з Вишнею вирішили посміятися з мене. Оце те, чого я любому Павлу Михайловичу [Вишні] ніколи, поки живий, не пробачу!»
                  Ю. Смолич. Незрівнянний. Із книги «Про Остапа Вишню : спогади»

Над виставкою працювала ГАННА ДІДУСЕНКО, головний бібліотекар відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського.










четвер, 1 липня 2021 р.

Старі будинки Полтави розповідають...

 Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. І. П. Котляревського до Дня архітектури України пропонує переглянути книжкову виставку «Старі будинки Полтави розповідають».


Наше місто має своє неповторне архітектурне обличчя: шляхетне, біле, пещене – Кругла площа і просте, обвітрене, засмагле, веснянкувате – численні ще особнячки переважно ХІХ ст. на тихих вулицях старого центру.
Оригінальні доходні будинки Зеккеля, Леща, Перцовича і т. д. надають неповторного шарму центру Полтави. А що вже казати про широко відомі перлини полтавської архітектури, як будинок губернського земства архітектора В. Кричевського, приміщення Дворянського і селянського банку архітектора О. Кобелєва і цей перелік теж іще можна продовжити…
Колоритні вулички старого центру прикрашають абсолютно унікальні особняки відомих полтавців: особняк підрядника Бахмутського у мавританському стилі, псевдоготика особняка лікаря Глейзера та консерватизм особняка члена Державної думи Невіанта на Соборності…
Прогуляйтеся старою Полтавою і ви побачите місто абсолютно іншим поглядом, Полтаву не можна не любити. Одна цікава людина сказала: «Полтавою не можна їздити, Полтавою треба ходити…».

Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу краєзнавства Лариса Миколаївна Карпенко.