суботу, 21 січня 2023 р.

Полтавці - члени уряду УНР

22 січня 1919 року було проголошено Акт Злуки. «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу». Універсал уряду УНР оголошений Ф. Швецем 22 січня 1919 року – день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом – Днем Соборності. 


Це була одна з найвизначніших подій доби Української революції 1917–1921 років. Ухвалення цього документа означало об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників визвольного руху ХХ століття. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення української самостійної соборної держави.

четвер, 19 січня 2023 р.

Віртуальна виставка «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини»

21 січня виповнюється 172 роки від дня народження історика, архівіста та краєзнавця І. Ф. Павловського. Коло його наукових інтересів було досить широким і багатоаспектним, а свої розвідки він провадив на базі архівних документів, на які постійно робив посилання у наукових повідомленнях. (більш докладно з біографією вченого можна ознайомитися тут).

До дня народження видатного історика-архівіста бібліотекарі відділу краєзнавства підготували віртуальну виставку «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини».
І. Ф. Павловський є знаковою постаттю для науково-дослідницького середовища Полтавського краю, а його наукова спадщина  є безцінним джерелом для наукових студій сучасних дослідників. За словами знаного полтавського історика-архівіста Т. П. Пустовіта: «…справа тут не в кількості публікацій… Найцінніше – зібрано значний фактичний архівний матеріал з історії Полтавщини (і не тільки з місцевих архівів, а й з центральних – С. Петербурга, Моски та ін.) і донесено його вченим до поколінь наступних».
Знайомство із творчим доробком І. Ф. Павловського ми розпочнемо із  енциклопедичних праць вченого, які представлені тематичними бібліографічними словниками, підготовленими  і виданими І. Ф. Павловським упродовж 1912-14 рр.  У бібліографічному відношенні словники оформленні досконально: наявність покажчиків, посилання у тексті на довідкові джерела, залучення раніше неопублікованих першоджерел і їх публікація. Серед персоналій, включених до словників, можна віднайти не тільки уродженців  нашого краю, але й видатних особистостей, пов’язаних з Полтавщиною життям і діяльністю. До речі, Іван Францевич дотримувався такого принципу наповненості позицій словників: про відомих письменників і вчених він подавав матеріалів менше, ніж про маловідомих, пояснюючи тим, що про видатну людину матеріали можна віднайти в окремих монографіях.
Досить великий масив праць у творчості І. Ф. Павловського  представлений ґрунтовними історичними дослідженнями та краєзнавчими розвідками, в яких він різнобічно вивчає цікавий і розмаїтий соціально-культурний ландшафт Полтавського краю.

Центральною  темою у творчості І. Ф. Павловського проходить історія міста Полтави. Особливо його цікавив той період, коли Полтава була центром Малоросійського генерал-губернаторства. Прискіпливо вивчаючи історію нашого міста Іван Францевич завжди підкреслював, що Могила (Шведская – авт.) и Котляревській» - вот главныя достопримечательности Полтавы…» тож окремим блоком  ідуть праці вченого з історії Полтавської битви, яку Іван Францевич вважав визначною історичною пам’яткою (до речі, саме за ініціативи і невтомного клопотання І. Ф. Павловського у 1909 році музей Полтавської битви було створено). І, звісно, досліджуючи історію Полтави, І. Ф. Павловський не міг оминути увагою постать свого іменитого земляка - І. П. Котляревського: «наши очерки о давней Полтаве и жизни полтавской были бы не полны, если бы мы обошли молчанием личность знаменитого полтавца, жившего и действовавшего как-раз в рассматриваемый нами период… в то время это была крупная знаменитость, пользовавшаяся широкою известностью не только в родной Малороссія, но и далеко за ея пределами».

Окремий блок становлять праці І. Ф. Павловського, які характеризують його діяльність як незмінного секретаря Полтавської вченої архівної комісії. Це 15 випусків колективних праць членів Комісії та щорічні звіти УПАК. Випуски «Праць», які на сьогодні вважаються одними з основних джерел для вивчення історії Полтавщини, регулярно видавалися переважно завдячуючи енергії і зусиллям І. Ф. Павловського. До речі, на сторінках цих праць активно друкувався і сам Іван Францевич.

У різний час до постаті Івана Францевича Павловського у своїх публікаціях неодноразова зверталися знані дослідники, як місцеві, так і загальноукраїнські, висвітлюючи не тільки біографічні відомості, але й окремі напрямки його досліджень.

Матеріал підготувала головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Анатоліївна Дідусенко.
 












четвер, 12 січня 2023 р.

Слово та образ Олександра Печори : до дня народження поета

Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської обласної бібліотеки імені Котляревського щиро вітають Олександра Андрійовича Печору з Днем народження!!! Бажаємо міцного здоров"я і багато-багато нових книжок, які ми залюбки будемо читати й рекомендувати нашим користувачам! Многая і благая літа!!!

12 січня свій день народження святкує Олександр Андрійович Печора. Народився він у селищі Ромодан, що на Полтавщині. Сучасний український літератор – поет, гуморист, пісняр. За фахом – художник.
Працював на радіо й телебаченні, в закладах культури та на підприємствах Лубен. Творчо працював на ефірному та кабельному телебаченні в Лубнах. Зокрема, редактором і ведучим перших тоді україномовних авторських передач «Млин новин», а також «Українські візерунки» та «Спортивний вісник».
Працював диктором та кореспондентом редакції Лубенського міськрайонного радіомовлення, випускаючи й авторські передачі. Ініціював, організовував та провів радіохітпарад вокально-інструментальних колективів та виконавців пісень місцевих авторів та заключний концерт переможців. Крім добірок новин готував передачі на літературно-мистецьку, історико- краєзнавчу тематику, також спортивні, гумористичні та передачі для дітей. Є редактором, упорядником, художньо-технічним редактором багатьох авторських та колективних збірок.
До свого життєвого ювілею Олександр Печора підійшов з вагомим доробком, опублікованим як в окремих, так і у колективних поетичних збірках.  Автор має численні публікації в журналах, альманахах, антологіях: учасник антології поезії полтавських літераторів ХХ ст. та антології літераторів Полтавщини часу незалежності України "Калинове гроно", хрестоматії "Література рідного краю" та колективних збірок "Посульська муза", "Сонячні перевесла", "Відлуння Василевого Різдва", "Обпалені Чорнобилем", "Дзвінке перо Посулля", "Полтавський сміхограй", "Сміхограйчик", пісенників "Срібні ручаї", "Посади калину", "Посульські мотиви". 
 
Олександр Андрійович - лауреат літературно-мистецьких премій
•    імені Василя Симоненка,
•    імені Володимира Малика
•    імені Леоніда Бразова.
 • імені Олеся Донченка.
Також Олександр Печора є багаторазовим лауреатом Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» та Всеукраїнського еко-фестивалю «Лель».
Автор поетичних книг "Сивий сонях","Лікуймо душу", "Жарти-жартами...", "Межа", "Вишиванки мамині", "Повстали приспані тривоги", "Яблуко на вітрах",
 
                                             «Бути собою»
 
                                          

                                                «Маятник історії»
 
 
                                            «Поклик лелеки»
 

                                                 «Барвограй», «Етюди ріднокраю»
 

 
                                                    «Пелюстки неодцвітанні»
 

                                                        «Стежина в світ»
 

 
                                                                 «Світанкове соло»
 

 
 «На Посуллі соловейко», «Крилаті катрени». 
У співавторстві – «Обереги-береги» та «На сторожі часу» та ін.

 

 

Член Національної спілки журналістів України, член Полтавської спілки літераторів (1993), член літературного об"єднання імені Олеся Донченка при редакції газети "Лубенщина". Редактор-засновник історико-краєзнавчої та літературно-мистецької  газети «Ріднокрай». Генеральний писар літературно-мистецького коша «Ріднокрай». Голова Лубенської міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 З віршами Олександра Печори можна ознайомитися тут

Чимало віршів покладено на музику, записано на диски, виконуються аматорами та майстрами сцени. 

«На Посуллі соловейко…» - презентаційний концерт Олександра Печори, який відбувся 1 квітня 2017 р.



 Нижче пропонуємо вам послухати вірші в авторському виконанні.

 





середу, 11 січня 2023 р.

ВАСИЛІ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського підготував віртуальний перегляд «Імена в історії краю», присвячений видатним діячам Полтавщини, метою якого є вшануваня Василів-земляків нашого краю. Адже 14 січня відзначається одне з найбільших зимових християнських свят  - День Святого Василія Великого. 
Але перед тим як говорити про відомих земляків Василів, згадаємо про традиції. У перший день Нового року, на Василя, хлопці ще затемно йшли "посипати" житом-пшеницею. Вважалося, що відвідування посипальником оселі обов'язково принесе щасливий рік родині. Зерно на другий день змітали в куток, там воно залишалося до кінця Святок. Посипальника традиційно пригощали солодощами, нагороджували грошима чи запрошували за стіл. 
З якими ж піснями ходили засівальники? Вони так і називалися "Засівальні пісні".
Етнограф Павло Гнідич, зокерма, зібрав засівальні з с. Бацмани Роменського повіту (історична Полтавщина):

Шо в полі, в полі,
Сам Господь ходе,
Діва Марія їсти носила,
Бога просила:
«Уроди, Боже,
Жито-пшеницю,
Всяку пашницю».
Сію, вію, повіваю,
С празником поздоровляю.
На щастя, на здоров’є,
На новий год, на нове літо;
Роди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю.
Будьте здорові.
С празником, з новим годом.

Сій, Сій на новий год,
На новоє літо.
Сам Бог сіяв,
І пугою махав;
Де пугою махньот,
Там жито растьот;
Де пугою не махаїт,
Там жито вилягаїт.
Пречистая Божая Матер
Обідать носила
І Бога просила:
Роди, Боже, жито-пшеницю,
І всяку пашницю,
У полі копами,
Під клуней стогами,
В печі пирогами,
На столі кусками,
Під столом крихтами.
Здрастуйте, з новим годом.

На Василя розважалися і дорослі, і діти. Вважалося, як пройде перший день нового року, так мине увесь рік.
Відомо, що з терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців з ім’ям Василь. Серед них  - письменники В. В. Капніст, В. О. Гоголь-Яновський, В. Барка, В. Королів-Старий та В. І. Захарченко, прозаїк В. Ф. Котляр, поет В. А. Симоненко, етнографи В. П. Горленко та В. С. Гнилосиров, священник В. І. Зеленцов, історик і агроном В. Я. Ломиковський, майстер художнього різьблення В. С. Гарбуз, архітектор і художник В. Г. Кричевський, художник В. Седляр, вчений і юрист В. Я. Тацій, історики В. Ляскоронський та В. Лобурець... Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності...

"Друг Родины он был" — ці правдиві слова з епітафії Василя Капніста (1758-1823) найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, був закоханий у свою чудову і затишну Обухівку, де мешкав, його маєток був осередком культурного життя. В. Капніст також користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва. Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства.
У більшості людей на запитання «Хто такий Василь Гоголь?» лише одна відповідь – «Батько Миколи Гоголя». Більш обізнані говорять, що він був нащадком двох родів, імена яких назавжди залишаться в історії України. Але невже це все, що можна сказати? У 60-х роках ХІХ століття Василя Опанасовича (1777-1825) вважали видатним українським письменником, одним із тих, хто започаткував українську літературу. Тобто він був не просто батьком знаменитого Миколи Гоголя, але й автором блискучих драматичних творів. До речі, “молодший” письменник дуже поважно ставився до “старшого” і вважав його своїм першим вчителем – адже йому батько ще в дитинстві відкрив усі таємниці театру (хоч і домашнього). Поєднуючи отримані від батька знання і власний досвід, Микола Гоголь добився більше за Василя Гоголя. Якщо твори Гоголя-старшого були відомі в основному локально, а п’єси ставилися в кріпосних театрах, то твори Гоголя-молодшого (ще за його життя) йшли в кращих театрах Києва, Петербурга і Москви; а за його творчість і досі сперечаються дві держави. До того ж найпопулярніші твори Гоголя-сина виходили майже в усіх країнах світу. Гоголеві-батьку пощастило менше – він майже невідомий широкому загалу, з кількох десятків його п’єс до нас дійшла лише одна, але й та виходила друком уже після його смерті. Можливо, Гоголь-Яновський просто не встиг стати відомим – адже прожив усього 48 років. Можливо, він поділився з сином не лише літературним талантом, а й віддав свою щасливу долю, аби самому лишитися в затінку його слави…(за джерелом Друг читача).

Вийшовши з глибин народного життя, Василь Захарченко (1936-2018) приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.

Олесь Гончар назвав Василя Симоненка (1935-1963) «витязем молодої української поезії», згадуваний нами Василь Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»...

До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...» (джерело: http://histpol.narod.ru/person/pers-03/pers03-048.htm)

Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників. (http://www.logos.biz.ua/proj/yar_sud/online/018.htm)

«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських  дум (текст не зберігся).

Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі.
Для детального ознайомлення з видатними краянами запрошуємо до нашого відділу краєзнавства (5-й пов., 509 кімн). 
 

неділю, 8 січня 2023 р.

До 88-ї річниці від дня народження Василя Симоненка

Нема нічого страшнішого за необмежену владу 
в руках обмеженої людини.
Василь Симоненко

Сьогодні Полтавщина згадує поета й журналіста Василя Симоненка. Адже саме 8 січня йому виповнилося б 88... Василь Симоненко не дожив навіть до тридцяти. За життя Симоненка вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Попри це його поезію вчать у школах, творчості поета присвячена спільнота Василь Симоненко. У материнській хаті митця влаштований музей.
Цього року до дня народження письменника бібліотекарі відділу краєзнавства підготували подарунок для шанувальників творчості Василя Симоненка – огляд самвидавівської спадщини поета, яка зберігається у фонді Полтавської наукової книгозбірні ім. І. П. Котляревського.
Василь Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, літературознавців, критиків, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гідність. І не тільки вболівали, а й закликали націю до пробудження від байдужості. Літературна критика визначила Симоненку місце в ряді кращих письменників конкретно реалістичного складу, адже громадські та патріотичні мотиви, характерні для всіх шестидесятників на початках їхньої творчості, у Симоненка прозвучали найголосніше й найгостріше, а його поезія стала художнім аналізом дійсності.
За словами полтавського літературознавця П. П. Ротача: «Він писав просто, правдиво і мудро. Слово його було виважене і точне, воно попадало в ціль, як ось ці глибоко хвилюючи рядки:
Іди і спопеляй байдужі душі
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,
Народів обікрадені сини».
У той же час, до виходу першої збірки ім’я В. Симоненка в пресі, особливо у поетичних рубриках з’являлося досить рідко. Можливо, тому, що писав мало? Хоча, як зазначав той же П. Ротач, у відповідь на це питання: «Василь Андрійович відповів так: «Вірші пишу, скільки себе пам’ятаю». Отже, робить висновок літературознавець: поет «просто був вимогливим до себе й не поспішав виходити на люди».

Справді, за життя поета вийшла лише одна збірка поезій «Тиша і грім» (К., 1962). Але й надалі його поезії видавалися не часто і надто скромними тиражами: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966). У 1968 році (у перекладі російською) вийшла невеличка збірочка «Избранная лирика». Окрім поезій, вийшли дві казки «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964) та збірка оповідань «Вино з троянд» (1965). І тиша… На ціле десятиліття. Лише у 1981 році нарешті виходить збірка поезій «Лебеді материнства».
До речі, з усіх названих видань наша бібліотека має лише видання «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968) і «Лебеді материнства» (1981).
Виникає цілком логічне питання, а чому не перевидавалися твори поета, невже вони не користувалися попитом? Та ніби й ні. Якщо поглянути на ці видання, то навіть недосвідченому користувачеві стане зрозуміло, що ці книжки не стояли поважно на бібліотечній полиці, а жваво спілкувалися із читачами.
Несподівану відповідь на це запитання ми знаходимо на сторінках журналу «Український вісник» за 1971 рік. (До речі, «Український вісник», який позиціонує себе як захалявний журнал з України – є передруком позацензурного суспільно-політичного журналу, що виходив на теренах України у самвидаві. Його видавцем і відповідальним редактором був В’ячеслав Чорновіл.
Студентка з Чехословаччини Анна Коцур (яка на той час навчалася у Київському державному університеті) вивозила деякі примірники у Пряшів, звідки Павло Мурашко передавав його на Захід. Вже там журнал передруковували в-ва «Смолоскип» ім. В. Симоненка в Балтиморі (США), «Сучасність» в Мюнхені (ФРН) та Українська видавнича спілка у Лондоні. Цей номер є, власне, відбитком-передруком четвертого випуску «Українського вісника» за 1971 рік, виданим Українською видавничою спілкою у Лондоні).
Повертаючись до творчості Симоненка, зустрічаємо на сторінках «Українського вісника» наступне: «У Самвидаві політичні поезії В. Симоненка з’явилися ще за життя поета та при його активному сприянні. Із часом, Василь Симоненко поряд із Миколою Холодним став вважатися найпопулярнішим поетом українського Самвидаву. З огляду на незначні (офіційні – авт.) тиражі і величезний попит, поширюються в передруках, фотокопіях і магнітофонних записах не тільки недруковані твори, але й вірші із збірок. Є підстави вважати, що загальний самвидавівський тираж Симоненкових творів набагато перевищив видавничі тиражі».
До речі, самвидавівські твори В. Симоненка нерідко супроводжувалися примітками, що пояснювали, яку саме частину його твору було сфальсифіковано і яким чином. Інколи це були факти, які висвітлювали неприглядну дійсність УРСР. Зокрема, після вірша «Жах» додається наступне пояснення «у Симоненка вірш або немає назви, або називається «Жах». У збірках «Земне тяжіння» та «Поезії» поставлено для затуманення спрямування заголовок «Пророцтво 17 року» і дописано два останні рядки», а після вірша «Курдському братові» ми читаємо: «відомий факт, що на Тернопольщині був засуджений на 7 років ув’язнення викладач технікуму тільки за те, що правильно зрозумівши спрямування Симоненкового вірша, переробив його, поставивши у двох місцях замість «курде» - «українцю».
Таким чином, на теренах радянської України паралельно існували як офіційно дозволені (інколи спотворені цензурою) твори В. Симоненка, так і заборонені твори, що активно розповсюджувалися у «Самвидаві». Мабуть саме цим можна пояснити спробу посмертного замовчування творчості поета в Радянській Україні – адже його вже неможливо було ні залякати, ні зламати – тільки піддати забуттю його творчу спадщину. Та коли це не вдалося – була випущена офіційна збірка творів «Лебеді материнства», як спроба канонізувати підцензурну спадщину поета, а самого Василя Симоненка подати як бездоганного українського радянського поета, що неухильно дотримувався «партійної лінії».
І саме цим пояснюється, те, що «Спадщина Василя Симоненка досі не зібрана і не впорядкована. Він друкував багато своїх творів у центральній і провінційній пресі, багато з них лишаються тепер практично за межами досяжності. Ще більш неясна доля недрукованої спадщини поета…. Правдоподібно частина їх потрапила до рук Спілки письменників України і може залишитися назавжди невідомою. Заяви про те, що твори Симоненка «збираються» й «упорядковуються» для публікації треба брати із великим застереженням: щось сфальшують і надрукують, щось постараються остаточно заховати». Ці слова видавця із діаспори Івана Кошелівця (сказані 1965 року) підтвердилися у 1981 році виходом збірки «Лебеді материнства», яка позиціонується як тематична збірка, куди увійшли поетичні і прозові твори, що друкувалися у збірках «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії», «Вино з троянд» і та частина творчого доробку, яка публікувалася в періодиці.
Та, крім цього, існувало ще одне джерело поширення творів нашого земляка - видання української діаспори. Перше видання творів Василя Симоненка – збірка поезій «Берег чекань» вийшла у Нью-Йорку 1965 року та користувалася підвищеним попитом (у 1966 р. був навіть був додрукований додатковий наклад цього видання).
Назва цієї збірки є досить символічною. За словами видавця Івана Кошелівця: «За кордоном поширилися чутки, що Симоненко ще в 1962 чи 1963 році підготував до друку збірку поезій під такою назвою, але її радянські видавництва відкинули». На підтвердження своїх слів він приводить цитату із журналу «Сучасність» (за 1965 р. № 1 с. 3): «…друга збірка «Берег чекань», що була підготовлена до друку 1963 року, не побачила світу – вона в рукописах почали жити й ходити між людьми (особливо між молоддю) по всій Україні…». Та, зважаючи на те, які твори мали увійти до цієї збірки, видавець сумнівається, що вони могли б бути видані і зазначає, що Василь Симоненко знав про це найкраще і тому навряд чи звертався до радянських видавництв. Тому, продовжує далі видавець: «Правильніше, мабуть, буде говорити про вимріяну поетом збірку, до якої він відкладав усе те, що під сучасну пору не можна було друкувати, і з ним треба було чекати на слушну годину, яка бозна коли прийде. Чекання ймовірно навело поета на вибір саме такої назви. Лишаючись в сфері припущень, можна думати далі, що з відкладеного щось менш «неблагонадійне» Симоненко давав до друку в поточній пресі, дещо давав читати своїм друзям. Таким чином ці твори пішли по руках і дійшли за кордон».
До першого видання збірки «Берег чекань» увійшли наступні твори: 1) окремі твори із офіційних збірок поета «Тиша і грім» та «Земне тяжіння»; 2) окремими розділами виділені твори, що їх сфальшувала радянська цензура, та твори, заборонені в СРСР і офіційно недруковані; 3) щоденник поета «Окрайці думок», відомий в СРСР лише в рукописному вигляді. Наприкінці наведено додатки, у яких подаються вірші і статті на пошану Симоненка та в СРСР відомі лише самвидамівським читачам. На думку видавців, саме такий уклад творів відповідав би бажанню В. Симоненка «бачити під цією назвою все найкраще з написаного ним», а з іншого боку – дозволяв би закордонним читачам скласти біль-менш повне уявлення про творчість поета.
У 1973 році у Мюнхені виходить друге видання цієї збірки – розширене і доповнене. До цього видання додатково ввійшов цикл поезій із збірника «Поезії» 1966 року - «Листи з дороги» і «Казки», та оповідання із збірки «Вино з троянд» 1965 року.
Крім цих збірок, твори Симоненка активно друкувалися і на сторінках періодичних видань української діаспори.
І хоча твори, які потрапили за кордон і друкувалися там, безумовно становили лише якусь частину (і невідомо яку) з Симоненкових творів, заборонених в УРСР та саме цим виданням ми можемо завдячити тим, що вони зберегли хоча б частину літературної самвидавівської спадщини поета, як пізніше увійшла до збірок, виданих вже на теренах сучасної незалежної України.
Згадані твори з української діаспори зберігаються в Українсько-канадському центрі ПОУНБ ім. І. П. Котляревського. Загалом, фонд літератури цього центру вражає своєю багатоаспектністю і різноманітністю, включаючи в себе як книжкові видання з усіх галузей знань, так і досить вагомий наклад періодичних видань. Вивчення і дослідження цього фонду може принести чимало несподіваних відкриттів і знахідок, зокрема, розкрити невідомі, або маловідомі подробиці із життя видатних українців чи заповнити «білі плями» у висвітленні історичних подій. Також досить цікавим є процес ознайомлення із поглядами та судженнями наших земляків, що жили по той бік «залізної завіси».