середа, 25 січня 2023 р.
25 січня – День святої мучениці Тетяни
субота, 21 січня 2023 р.
Полтавці - члени уряду УНР
четвер, 19 січня 2023 р.
Віртуальна виставка «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини»
21 січня виповнюється 172 роки від дня народження історика, архівіста та краєзнавця І. Ф. Павловського. Коло його наукових інтересів було досить широким і багатоаспектним, а свої розвідки він провадив на базі архівних документів, на які постійно робив посилання у наукових повідомленнях. (більш докладно з біографією вченого можна ознайомитися тут).
До дня народження видатного історика-архівіста бібліотекарі відділу краєзнавства підготували віртуальну виставку «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини».
І. Ф. Павловський є знаковою постаттю для науково-дослідницького середовища Полтавського краю, а його наукова спадщина є безцінним джерелом для наукових студій сучасних дослідників. За словами знаного полтавського історика-архівіста Т. П. Пустовіта: «…справа тут не в кількості публікацій… Найцінніше – зібрано значний фактичний архівний матеріал з історії Полтавщини (і не тільки з місцевих архівів, а й з центральних – С. Петербурга, Моски та ін.) і донесено його вченим до поколінь наступних».
Знайомство із творчим доробком І. Ф. Павловського ми розпочнемо із енциклопедичних праць вченого, які представлені тематичними бібліографічними словниками, підготовленими і виданими І. Ф. Павловським упродовж 1912-14 рр. У бібліографічному відношенні словники оформленні досконально: наявність покажчиків, посилання у тексті на довідкові джерела, залучення раніше неопублікованих першоджерел і їх публікація. Серед персоналій, включених до словників, можна віднайти не тільки уродженців нашого краю, але й видатних особистостей, пов’язаних з Полтавщиною життям і діяльністю. До речі, Іван Францевич дотримувався такого принципу наповненості позицій словників: про відомих письменників і вчених він подавав матеріалів менше, ніж про маловідомих, пояснюючи тим, що про видатну людину матеріали можна віднайти в окремих монографіях.
Досить великий масив праць у творчості І. Ф. Павловського представлений ґрунтовними історичними дослідженнями та краєзнавчими розвідками, в яких він різнобічно вивчає цікавий і розмаїтий соціально-культурний ландшафт Полтавського краю.
Центральною темою у творчості І. Ф. Павловського проходить історія міста Полтави. Особливо його цікавив той період, коли Полтава була центром Малоросійського генерал-губернаторства. Прискіпливо вивчаючи історію нашого міста Іван Францевич завжди підкреслював, що Могила (Шведская – авт.) и Котляревській» - вот главныя достопримечательности Полтавы…» тож окремим блоком ідуть праці вченого з історії Полтавської битви, яку Іван Францевич вважав визначною історичною пам’яткою (до речі, саме за ініціативи і невтомного клопотання І. Ф. Павловського у 1909 році музей Полтавської битви було створено). І, звісно, досліджуючи історію Полтави, І. Ф. Павловський не міг оминути увагою постать свого іменитого земляка - І. П. Котляревського: «наши очерки о давней Полтаве и жизни полтавской были бы не полны, если бы мы обошли молчанием личность знаменитого полтавца, жившего и действовавшего как-раз в рассматриваемый нами период… в то время это была крупная знаменитость, пользовавшаяся широкою известностью не только в родной Малороссія, но и далеко за ея пределами».
Окремий блок становлять праці І. Ф. Павловського, які характеризують його діяльність як незмінного секретаря Полтавської вченої архівної комісії. Це 15 випусків колективних праць членів Комісії та щорічні звіти УПАК. Випуски «Праць», які на сьогодні вважаються одними з основних джерел для вивчення історії Полтавщини, регулярно видавалися переважно завдячуючи енергії і зусиллям І. Ф. Павловського. До речі, на сторінках цих праць активно друкувався і сам Іван Францевич.
У різний час до постаті Івана Францевича Павловського у своїх публікаціях неодноразова зверталися знані дослідники, як місцеві, так і загальноукраїнські, висвітлюючи не тільки біографічні відомості, але й окремі напрямки його досліджень.
Матеріал підготувала головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Анатоліївна Дідусенко.
четвер, 12 січня 2023 р.
Слово та образ Олександра Печори : до дня народження поета
Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської обласної бібліотеки імені Котляревського щиро вітають Олександра Андрійовича Печору з Днем народження!!! Бажаємо міцного здоров"я і багато-багато нових книжок, які ми залюбки будемо читати й рекомендувати нашим користувачам! Многая і благая літа!!!
• імені Василя Симоненка,
• імені Володимира Малика
• імені Леоніда Бразова.
Автор поетичних книг "Сивий сонях","Лікуймо душу", "Жарти-жартами...", "Межа", "Вишиванки мамині", "Повстали приспані тривоги", "Яблуко на вітрах",
Чимало віршів покладено на музику, записано на диски, виконуються аматорами та майстрами сцени.
«На Посуллі соловейко…» - презентаційний концерт Олександра Печори, який відбувся 1 квітня 2017 р.
Нижче пропонуємо вам послухати вірші в авторському виконанні.
середа, 11 січня 2023 р.
ВАСИЛІ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ
Шо в полі, в полі,
Сам Господь ходе,
Діва Марія їсти носила,
Бога просила:
«Уроди, Боже,
Жито-пшеницю,
Всяку пашницю».
Сію, вію, повіваю,
С празником поздоровляю.
На щастя, на здоров’є,
На новий год, на нове літо;
Роди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю.
Будьте здорові.
С празником, з новим годом.
Сій, Сій на новий год,
На новоє літо.
Сам Бог сіяв,
І пугою махав;
Де пугою махньот,
Там жито растьот;
Де пугою не махаїт,
Там жито вилягаїт.
Пречистая Божая Матер
Обідать носила
І Бога просила:
Роди, Боже, жито-пшеницю,
І всяку пашницю,
У полі копами,
Під клуней стогами,
В печі пирогами,
На столі кусками,
Під столом крихтами.
Здрастуйте, з новим годом.
На Василя розважалися і дорослі, і діти. Вважалося, як пройде перший день нового року, так мине увесь рік.
До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...» (джерело: http://histpol.narod.ru/person/pers-03/pers03-048.htm)
Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників. (http://www.logos.biz.ua/proj/yar_sud/online/018.htm)
«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських дум (текст не зберігся).
Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі.
Для детального ознайомлення з видатними краянами запрошуємо до нашого відділу краєзнавства (5-й пов., 509 кімн).
неділя, 8 січня 2023 р.
До 88-ї річниці від дня народження Василя Симоненка
Сьогодні Полтавщина згадує поета й журналіста Василя Симоненка. Адже саме 8 січня йому виповнилося б 88... Василь Симоненко не дожив навіть до тридцяти. За життя Симоненка вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Попри це його поезію вчать у школах, творчості поета присвячена спільнота Василь Симоненко. У материнській хаті митця влаштований музей.
Цього року до дня народження письменника бібліотекарі відділу краєзнавства підготували подарунок для шанувальників творчості Василя Симоненка – огляд самвидавівської спадщини поета, яка зберігається у фонді Полтавської наукової книгозбірні ім. І. П. Котляревського.
Василь Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, літературознавців, критиків, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гідність. І не тільки вболівали, а й закликали націю до пробудження від байдужості. Літературна критика визначила Симоненку місце в ряді кращих письменників конкретно реалістичного складу, адже громадські та патріотичні мотиви, характерні для всіх шестидесятників на початках їхньої творчості, у Симоненка прозвучали найголосніше й найгостріше, а його поезія стала художнім аналізом дійсності.
За словами полтавського літературознавця П. П. Ротача: «Він писав просто, правдиво і мудро. Слово його було виважене і точне, воно попадало в ціль, як ось ці глибоко хвилюючи рядки:
Іди і спопеляй байдужі душі
І сліпоту, й холопство прокляни,
Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,
Народів обікрадені сини».
У той же час, до виходу першої збірки ім’я В. Симоненка в пресі, особливо у поетичних рубриках з’являлося досить рідко. Можливо, тому, що писав мало? Хоча, як зазначав той же П. Ротач, у відповідь на це питання: «Василь Андрійович відповів так: «Вірші пишу, скільки себе пам’ятаю». Отже, робить висновок літературознавець: поет «просто був вимогливим до себе й не поспішав виходити на люди».
Справді, за життя поета вийшла лише одна збірка поезій «Тиша і грім» (К., 1962). Але й надалі його поезії видавалися не часто і надто скромними тиражами: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966). У 1968 році (у перекладі російською) вийшла невеличка збірочка «Избранная лирика». Окрім поезій, вийшли дві казки «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964) та збірка оповідань «Вино з троянд» (1965). І тиша… На ціле десятиліття. Лише у 1981 році нарешті виходить збірка поезій «Лебеді материнства».
До речі, з усіх названих видань наша бібліотека має лише видання «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968) і «Лебеді материнства» (1981).
Виникає цілком логічне питання, а чому не перевидавалися твори поета, невже вони не користувалися попитом? Та ніби й ні. Якщо поглянути на ці видання, то навіть недосвідченому користувачеві стане зрозуміло, що ці книжки не стояли поважно на бібліотечній полиці, а жваво спілкувалися із читачами.
Несподівану відповідь на це запитання ми знаходимо на сторінках журналу «Український вісник» за 1971 рік. (До речі, «Український вісник», який позиціонує себе як захалявний журнал з України – є передруком позацензурного суспільно-політичного журналу, що виходив на теренах України у самвидаві. Його видавцем і відповідальним редактором був В’ячеслав Чорновіл.
Студентка з Чехословаччини Анна Коцур (яка на той час навчалася у Київському державному університеті) вивозила деякі примірники у Пряшів, звідки Павло Мурашко передавав його на Захід. Вже там журнал передруковували в-ва «Смолоскип» ім. В. Симоненка в Балтиморі (США), «Сучасність» в Мюнхені (ФРН) та Українська видавнича спілка у Лондоні. Цей номер є, власне, відбитком-передруком четвертого випуску «Українського вісника» за 1971 рік, виданим Українською видавничою спілкою у Лондоні).
Повертаючись до творчості Симоненка, зустрічаємо на сторінках «Українського вісника» наступне: «У Самвидаві політичні поезії В. Симоненка з’явилися ще за життя поета та при його активному сприянні. Із часом, Василь Симоненко поряд із Миколою Холодним став вважатися найпопулярнішим поетом українського Самвидаву. З огляду на незначні (офіційні – авт.) тиражі і величезний попит, поширюються в передруках, фотокопіях і магнітофонних записах не тільки недруковані твори, але й вірші із збірок. Є підстави вважати, що загальний самвидавівський тираж Симоненкових творів набагато перевищив видавничі тиражі».
До речі, самвидавівські твори В. Симоненка нерідко супроводжувалися примітками, що пояснювали, яку саме частину його твору було сфальсифіковано і яким чином. Інколи це були факти, які висвітлювали неприглядну дійсність УРСР. Зокрема, після вірша «Жах» додається наступне пояснення «у Симоненка вірш або немає назви, або називається «Жах». У збірках «Земне тяжіння» та «Поезії» поставлено для затуманення спрямування заголовок «Пророцтво 17 року» і дописано два останні рядки», а після вірша «Курдському братові» ми читаємо: «відомий факт, що на Тернопольщині був засуджений на 7 років ув’язнення викладач технікуму тільки за те, що правильно зрозумівши спрямування Симоненкового вірша, переробив його, поставивши у двох місцях замість «курде» - «українцю».
Таким чином, на теренах радянської України паралельно існували як офіційно дозволені (інколи спотворені цензурою) твори В. Симоненка, так і заборонені твори, що активно розповсюджувалися у «Самвидаві». Мабуть саме цим можна пояснити спробу посмертного замовчування творчості поета в Радянській Україні – адже його вже неможливо було ні залякати, ні зламати – тільки піддати забуттю його творчу спадщину. Та коли це не вдалося – була випущена офіційна збірка творів «Лебеді материнства», як спроба канонізувати підцензурну спадщину поета, а самого Василя Симоненка подати як бездоганного українського радянського поета, що неухильно дотримувався «партійної лінії».
І саме цим пояснюється, те, що «Спадщина Василя Симоненка досі не зібрана і не впорядкована. Він друкував багато своїх творів у центральній і провінційній пресі, багато з них лишаються тепер практично за межами досяжності. Ще більш неясна доля недрукованої спадщини поета…. Правдоподібно частина їх потрапила до рук Спілки письменників України і може залишитися назавжди невідомою. Заяви про те, що твори Симоненка «збираються» й «упорядковуються» для публікації треба брати із великим застереженням: щось сфальшують і надрукують, щось постараються остаточно заховати». Ці слова видавця із діаспори Івана Кошелівця (сказані 1965 року) підтвердилися у 1981 році виходом збірки «Лебеді материнства», яка позиціонується як тематична збірка, куди увійшли поетичні і прозові твори, що друкувалися у збірках «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії», «Вино з троянд» і та частина творчого доробку, яка публікувалася в періодиці.
Та, крім цього, існувало ще одне джерело поширення творів нашого земляка - видання української діаспори. Перше видання творів Василя Симоненка – збірка поезій «Берег чекань» вийшла у Нью-Йорку 1965 року та користувалася підвищеним попитом (у 1966 р. був навіть був додрукований додатковий наклад цього видання).
Назва цієї збірки є досить символічною. За словами видавця Івана Кошелівця: «За кордоном поширилися чутки, що Симоненко ще в 1962 чи 1963 році підготував до друку збірку поезій під такою назвою, але її радянські видавництва відкинули». На підтвердження своїх слів він приводить цитату із журналу «Сучасність» (за 1965 р. № 1 с. 3): «…друга збірка «Берег чекань», що була підготовлена до друку 1963 року, не побачила світу – вона в рукописах почали жити й ходити між людьми (особливо між молоддю) по всій Україні…». Та, зважаючи на те, які твори мали увійти до цієї збірки, видавець сумнівається, що вони могли б бути видані і зазначає, що Василь Симоненко знав про це найкраще і тому навряд чи звертався до радянських видавництв. Тому, продовжує далі видавець: «Правильніше, мабуть, буде говорити про вимріяну поетом збірку, до якої він відкладав усе те, що під сучасну пору не можна було друкувати, і з ним треба було чекати на слушну годину, яка бозна коли прийде. Чекання ймовірно навело поета на вибір саме такої назви. Лишаючись в сфері припущень, можна думати далі, що з відкладеного щось менш «неблагонадійне» Симоненко давав до друку в поточній пресі, дещо давав читати своїм друзям. Таким чином ці твори пішли по руках і дійшли за кордон».
До першого видання збірки «Берег чекань» увійшли наступні твори: 1) окремі твори із офіційних збірок поета «Тиша і грім» та «Земне тяжіння»; 2) окремими розділами виділені твори, що їх сфальшувала радянська цензура, та твори, заборонені в СРСР і офіційно недруковані; 3) щоденник поета «Окрайці думок», відомий в СРСР лише в рукописному вигляді. Наприкінці наведено додатки, у яких подаються вірші і статті на пошану Симоненка та в СРСР відомі лише самвидамівським читачам. На думку видавців, саме такий уклад творів відповідав би бажанню В. Симоненка «бачити під цією назвою все найкраще з написаного ним», а з іншого боку – дозволяв би закордонним читачам скласти біль-менш повне уявлення про творчість поета.
У 1973 році у Мюнхені виходить друге видання цієї збірки – розширене і доповнене. До цього видання додатково ввійшов цикл поезій із збірника «Поезії» 1966 року - «Листи з дороги» і «Казки», та оповідання із збірки «Вино з троянд» 1965 року.
Крім цих збірок, твори Симоненка активно друкувалися і на сторінках періодичних видань української діаспори.
І хоча твори, які потрапили за кордон і друкувалися там, безумовно становили лише якусь частину (і невідомо яку) з Симоненкових творів, заборонених в УРСР та саме цим виданням ми можемо завдячити тим, що вони зберегли хоча б частину літературної самвидавівської спадщини поета, як пізніше увійшла до збірок, виданих вже на теренах сучасної незалежної України.
Згадані твори з української діаспори зберігаються в Українсько-канадському центрі ПОУНБ ім. І. П. Котляревського. Загалом, фонд літератури цього центру вражає своєю багатоаспектністю і різноманітністю, включаючи в себе як книжкові видання з усіх галузей знань, так і досить вагомий наклад періодичних видань. Вивчення і дослідження цього фонду може принести чимало несподіваних відкриттів і знахідок, зокрема, розкрити невідомі, або маловідомі подробиці із життя видатних українців чи заповнити «білі плями» у висвітленні історичних подій. Також досить цікавим є процес ознайомлення із поглядами та судженнями наших земляків, що жили по той бік «залізної завіси».
середа, 4 січня 2023 р.
Екслібрис графині К. П. Шереметєвої
Фонд головної культурно-наукової установи області - Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського комплектувався у різні часи з багатьох джерел. Якщо після заснування бібліотеки у 1895 році до книгозбірні надходили подарунки від установ та приватних осіб, то після Другої світової війни значна кількість видань надходила саме з обмінно-резервних фондів багатьох бібліотек тодішньої держави. На деяких виданнях зберігаються штемпелі бібліотек-фондоутримувачів чи штемпелі переобліку, інколи виявляємо цікавіші знахідки – дарчі написи, автографи, екслібриси.
Так, у 1963 році до Полтавської обласної бібліотеки ім. І. П. Котляревського з Російської державної бібліотеки надійшло 467 примірників книг. Серед цих примірників привертає увагу унікальна знахідка, вартісна не лише з історичної точки зору.
На виданні статистичного бюро Полтавського губернського земства «Очерки помѣещичьяго хазяйства в уѣздах Гадячскомъ и Лубенскомъ» (Полтава, 1886) розміщено екслібрис графині Катерини Павлівни Шереметєвої!
Книга гарно збереглася у твердій мармуровій обкладинці, кути та корінець обтягнуті шкірою чорного кольору, мають незначні потертості. На форзаці у лівому кутку розміщено екслібрис у рамочці з текстом ««Михайловская естественно-историческая библіотека графини Е. П. Шереметевой». Окремим рядком виділено місце книги у бібліотеці «Шк. 15 п[олка] 2 №. 1346». Екслібрис шрифтовий, типографський, розм.: 63х56.
Коротко зупинимось на особистості графині Катерини Шереметєвої. Катерина Павлівна народилася у 1848 р. і була старшою донькою князя Павла Петровича Вяземського, онукою поета Петра Андрійовича Вяземського — друга О. С. Пушкіна. Ще з дитячих років вона допомагала батькові у роботі Товариства любителів давньої писемності, де завідувала відділом «учебников и отдельных листов».
У 1868 р. княгиня Катерина Вяземська виходить заміж за графа Сергія Дмитровича Шереметєва - державного діяча, історика, мецената, бібліофіла. Вона стає йому вірною помічницею у всіх справах, пов’язаних з його науково-громадською роботою, займається облаштуванням їх маєтків. У 1895 році Катерина Павлівна організувала у підмосковному маєтку у Михайлівському природничо-історичний музей. А при музеї сформувала профільну бібліотеку. С. Д. Шереметєв писав: «…с 1895 года основался естественно-исторический музей трудами хозяйки дома. Рядом с музеем располагался Михайловский ботанический сад…. В музее была организована библиотека, наполненная книгами по естественной истории на русском и английском языках» [2].
Після буремних події 1917 року майно та художні цінності родини Шереметєвих були націоналізовані. Книжкове зібрання надійшло до Російської державної бібліотеки (сучасна назва) [3]. У 1921 р. частина бібліотеки, яка мала сільськогосподарську спрямованість, лягла в основу бібліотеки Московського обласного музею. Про це свідчить і штемпель на титулі нашого видання – М. О. М. б-ка.
Немає сумніву, що книга унікальна і має меморіальну, історичну та культурну цінність. Якщо ж перевести у площину грошей, то на аукціонах вартість екслібриса графині Шереметєвої варіюється від 4 до 12 тис руб.
Зазначимо також, що видання з екслібрисом К. П. Шереметєвої знайдено у фондах декількох установ: Смоленській обласній універсальній бібліотеці ім. А. Т. Твардовського, науковій бібліотеці ім. В. Г. Распутіна Іркутського державного університету та Національній бібліотеці ім. С. Г. Чавайна республики Марій Ел (г. Йошкар-Ола).