Вірші та вислови про Полтаву

                       

Моя Полтаво, ти благословенна
З твоїх джерел натхнення спраглі п’ють,
Добра й любові сходять мудрі зерна…
Твоїх дітей у світі впізнають
                               М. Бойко
 

Моя Полтава, світ тебе побачив

І заквітчав вінком твоє чоло.
Сама Весна зібрала перші квіти,
 А поміж ними долю заплела.
                                   М. Бойко     
 

Із сивини століть ти поставала,
Вінок легенд у коси заплела…
І гордо нарекли тебе ПОЛТАВА,
Пасує мудрість до твого чола
                  М. Бойко

Не забути розкішні сади,
Давніх вулиць розмову неспішну.
Хто хоть раз завітає сюди,
Той Полтаві віддасть свою ніжність.
Я не можу забути повік
Ворскли тихої лагідний наспів.
О, Полтаво, ти мій оберіг,
Що ніколи у світі не згасне.
                         М. Бойко

У вінку чорнобривців і слави,
Не підкорена владою літ,
Моя тиха зелена Полтаво,
І врочистий і будній мій світ
                             Г. Вовченко


Де пахне травами блакить,
Мов квітонька ласкава,
На сивих пагорбах стоїть
Моя любов – Полтава
                            В. Тарасенко

Полтаво, Полтаво, стоїш величаво
Посеред зелених садів і ланів.
Козацька витає навкруг тебе слава
І слава сучасних синів
                                Я. Шутько

Зорею ореол
Восьми століть
Вінчає вічно юне
Місто слави
Мов дівчина,
Над Ворсклою стоїть
Красою зачарована
Полтава
                   А. Пашко

І всі відтінки гомінкі
В долоні візьмеш.
А день, як осінь, де думки
І святість крижма.
Рабатки видивом горять
І пахнуть щастям.
Кумедний усміх янголят,
Життя контрасти.
По вулиці Петлюри йду
До України.
Відвіявши гірку сльоту,
Чужі провини.
Вбираю промені тепла,
Всю легкість втоми.
Полтава в серці розцвіла
Опісля грому.
І Симона неспита путь,
І крайка правди.
Відшукувать правічну суть
Між листопадів

                 Юлія Манойленко
ОСІНЬ У ПОЛТАВІ
Осінь у Полтаві... Невже осінь?
Чи природа сплутала квитки
І сеанс весни у залах просік
Заквітчала в райдужні стрічки?
Може, повернуть хотіла літо
Тим, хто у турботах днів,
Пеленав в руках вусате жито,
Хто в роботі день і ніч горів?
І природа в дяку трудареві
Шле погожі, веселкові дні.
Лиш каштани карими очима
Розтинають осені вогні.
Я іду по золотому лісу
У багряно-жовтий маскарад,
Відкидаю осені завісу
І ловлю у руки листопад.

                Тетяна Балагура

Сонцелика і мила, як воля єдина
Як наш подих могутній на повнії груди.
Якщо будемо ми – буде наша Вкраїна
І Полтава довіку безсмертною буде.
                                    М. Костенко

ПОЛТАВІ
Ось і липа квітне пишно,
зеленіє місто втішно,
та неспокій серце тисне...
Як ти тут без мене, місто?
Пам’ятаєш лютий шалий,
рейки, колії, вокзали?
Я тебе лишала білим,
ну а нині – літо спіле,
літо ясне, літо гоже,
літо з присмаком тривожним
і сиреною-журбою...
Скільки не була з тобою,
місто? Вік, століття, вічність?
Квітне липа... Все так звично,
все таке приємне серцю...
Хай ніколи не прийдеться
більш тебе лишати, місто...
Ти – кохання – перше, чисте,
і останнє – дзвін криштальний –
все в тобі, моє фатальне
місто скалок та ілюзій,
місто, де щодня молюся
я про долю краю свого,
місто, де прохаю Бога
залишитись: «Прошу, Боже,
я без міста більш не зможу,
без коріння і кохання...»
Квітне липа – так оманно...

                      Юлія Стиркіна

Здавен ми славні, так ведеться
Запам’ятали нас віки,
Наш дім – і місто, і фортеця,
Не завойована ніким
                       Л. Вернигора


Не позичати тобі слави,
Збагнути велич не зуміть,
Вже над чолом твоїм, Полтаво,
Стоїть одинадцять століть…
Палають квіти незів’ялі у нашій пам’яті завжди
І я гукаю «Чуєш, Лялю,
Пройди Полтавою, пройди»…
Полтава лине в майбуття…
                     А. Шевченко


Пригадую свої минулі дні…
І скільки вже себе я пам’ятаю…
Живе це слово зоряне в мені,
Це слово ніжне й лагідне:
Полтава.
                            Ф. Гарін


Полтава, як можна прожити без тебе?
Пісня моя – тобі
Снились мені і під іншим небом
Очі твої голубі
                           Г. Величко

                                           

Полтава

Здраствуй, Полтаво!
Я знову з тобою –
зеленії трави
покрились росою…
Вдихаю повітря,
а серце від щастя
шепоче: «Полтаво,
ти стала ще краща…»

В садах мальовничих
красиві будови…
Не бачились рік ми,
а місто вже нове.
Світлієш, красуне,
в цвітінні каштанів,
І образ твій в усмішці
юній тюльпанів.
Я хочу, щоб вічно
цвіла ти, Полтаво,
у праці звитяжній
росла твоя слава!
    Олексій Дмитренко

Моя ти, Полтава, Вкраїни перлина,
У буйно зелених садах,
Немов у віночок убралась дівчина,
Мов писанка в майстра руках.
А скільки талантів у тебе, Полтаво,
А скільки чудових людей.
Так дай же їм, боже, многії літа
Й досягнення нових ідей.

А. Васильєва

Мов яхта біленька,
у зелені плава
мирна моя Полтава.
О. Гончар

(З пісні «Величальна Полтаві»)
Приспів:
Ти стоїш у віках величаво,
Заквітчалася в парки-сади,
Неповторна красуне Полтаво,
Сивочола і юна завжди

Крізь віки-століття,
Крізь тисячоліття
Світить твоя слава, слава світова
Золота перлино
Неньки України
Життєдайна земле, земле трудова.
В. Мартусь

ПОЛТАВЩИНА

Хто народився на Полтавщині, полтавцем залишається довіку.
М. Любивий

Полтавщина була, є і пребуде осердям духовної енергії України.
Б. Олійник

Полтавщина… щедрий на таланти край. Що не ім’я – то зірка першої величини.
П. Тичина

Полтавський край вабить до себе чудовою природою і славною історією, народними традиціями і високою сучасною культурою.
Д. Санжаревський

 

СТАРА МОЯ ПОЛТАВОНЬКО, ОЛТАВО!
Стара моя Полтавонько, Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькі
і клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькі
тебе густим мовчанням облягли.
І що лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,
несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, —
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїми
своїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні. Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в ґрунт.
Тебе обняв залізними руками
чужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під’яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,
ще й Вишневецький, виродок Ярема,
свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід — наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо. Не пройшло і году, —
у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,
щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніх
в твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить — усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,
яка тривожна буде в тебе ніч!
Ліна Костенко

 

Десь там за Ворсклою гаї,
А тут б’ють в серце солов’ї!
Ой, солов’ї ви, солов’ї,
Кохання ночі ви мої!
Куди не йду – у далині
Зоріє погляд твій мені,
Наш край полтавський, мрійна ніч,
Як ми зустрілись віч-на-віч...
Тепер я бачу лиш вві сні
Ті зорі щастя весняні,
І тиху Ворсклу, й синь гаїв,
І чую серцем солов’їв 

Віра ГАЛАТЧЕНКО (БАРАН)

Афганістан: час минає пам’ять живе

Афганська війна залишається білою плямою новітньої історії. Хоча на сьогодні загальновизнаним є те, що рішення про початок військової операції в Афганістані було політичною помилкою.

15 лютого 1989 року почалося виведення обмеженого контингенту військ колишнього СРСР із Республіки Афганістан. Відійшла у минуле афганська війна. Все більше часу відділяє нас від подій 1979-1989 рр. Події війни і Афганістані викликали у суспільстві того часу не розуміння, не сприйняття, тому і замовчувалися тривалий час на найвищому державному рівні. 

У закритих листах ЦК КПРС навіть комуністам не говорили правду про причини війни та численні людські жертви на афганській землі. 

Пізніше замовчувати уже не було можливості: у мирні міста і села почали приходити похоронки, матері оплакували своїх юних загиблих синів, яких транспортували із далекої і незрозумілої країни у цинкових домовинах. У цій війні брали участь більш е 160 тисяч солдатів і офіцерів із України. Життя 3280 наших земляків забрала Афганська війна, більш ніж 8 тисяч тих, хто повернувся мають поранення, більше 6 тисяч стали інвалідами.

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ пропонує для перегляду книжкову виставку "Афганістан: час минає пам’ять живе" . Виставка присвячена полтавцям, що брали участь у Афганській війні 1979-1989 рр., представлені спогади учасників, художні твори полтавських письменників про війну в Афганістані. 

Зокрема, пропонуємо книгу лубенської письменниці Раїси Плотникової "Афганський кут", де  правдиво та глибоко описані події війни. Високу оцінку роману дав свого часу Микола Костенко: "Роман читається на одному подиху, карколомний сюжет захоплює, а краса і драматизм почуттів заворожують. Так написати може тільки сильний, талановитий письменник".

У краєзнавчому історико-публіцистичному виданні Сергія Костенка «Зубанівський край» (К., 2018) міститься інформація про військових – учасників війни в Афганістані – Дзюба Віталій Петрович – брав участь у п’яти бойових рейдах. В одному з рейдів підірвався і отримав контузію. Але все обійшлося. Він відслужив 26 місяців і в 1984 році повернувся додому.
Бугай Станіслав Петрович був призначений начальником радіостанції командно-штабної машини. Вперше брав участь у бойових діях в м. Ургун на кордоні з Пакистаном. 26 жовтня 1985 року демобілізований з армії.

Михайлець Олександр Миколайович – служив водієм-механіком на БМП, супроводжував військові і цивільні колони. Нині очолює трудовий колектив Кобеляцького комбікормового заводу.

 

Книга Олександра Дзюби та Василя Магди «Яреськи – вчора, сьогодні» (Полтава, 2019) вміщує інформацію про яреськівчан, які брали участь у афганській війні: Миколенко Станіслав Якович, нагороджений медаллю «За бойові заслуги»; Редька Василь Іванович, полковник ГРУ, нагороджений орденом Червоної Зірки. Кутовий Віктор Прокопович, Міщенко Станіслав Валерійович нагороджені медаллю «За бойові заслуги».

Історії кохання видатних полтавців

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль (В.Симоненко)
В життєписі багатьох відомих талановитих людей нашої славетної Полтавщини були історії і щасливої і нерозділеної любові, що й давало геніям натхнення для творчості. Вони прославили свої імена невмирущими творами. «Очі чорнії» Євгена Гребінки чи «Ніч яка місячна» Михайла Старицького... Віртуальна виставка-розвідка «Ішли дві долі різними шляхами, на роздоріжжі долі обнялись», яку підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, розповість про історії кохання... Запрошуємо перегорнути сторінки особистого життя та відкрити для себе світ прекрасних почуттів Миколи Гоголя, Василя Симоненка, Панаса Мирного, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Анни Керн, Мотрі Кочубей...

Іван Мазепа – Мотря Кочубей
Вона була на 40 років молодша, але палко кохала свого 65-річного обранця. Та батьки були категорично проти їхнього шлюбу. Трагічна історія кохання гетьмана Івана Мазепи та юної полтавки Мотрі Кочубей оповита легендами. Протягом століть ці леґенди надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. У Чернігові розповідають історію про будинок, побудовний в кінці 17 століття полковником Яковом Лизогубом, біля якого бродить привид юної Мотрі. У цьому будинку старий гетьман Мазепа ховав свою коханку – хрещеницю Мотрю. За роман із вбивецю і зрадником мати прокляла доньку. Дівчина збожеволіла від горя й вчинила самогубство. Вночі перед святом Успіння Персвятої Богородиці привід Мотрі з’являється перехожим і просить її перехрестити.

Михайло Старицький – Софія Лисенко
...На календарі був 1862 рік... Молодих Михайла та Софію обвінчав батюшка, додавши два роки Софії та один рік Михайлу... Але все починалося зовсім не так. У 1860 році Михайло Старицький повертається в рідне село Кліщинці (тепер Черкаська область) і тут вперше закохується. З цим коханням пов’язана історія написання популярної донині пісні «Ніч яка місячна». 21-річний Михайло побачив на вечорницях надзвичайно вродливу Степаниду. Кілька вечорниць закоханий не бачив дівчини, а потім пішов до неї додому і попросив у її батька дозволу на зустріч. Під вербами, чекаючи на кохану, в голові Михайла народилися рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай». Михайло зустрівся із Степанидою, освідчився їй, але дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка настільки вразила хлопця, що він захворів.... З Полтави покликали лікаря. Згодом його забрали у свій маєток Лисенки і доручили доглядати за хворим рідній сестрі Миколи Лисенка – 15-річній Софійці. Між ними спалахнуло кохання... Як виявилося, Софійка з самого дитинства була закохана у троюрідного брата. Вони прожили щасливе життя. Дружина Софія назавжди залишилися Михайлу Старицькому вірним другом, порадником і цензором.
Василь Симоненко – Людмила Симоненко
Напевно, найромантичнішою частиною української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до дружини Люсі. Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання «Черкаська правда» – це була молоденька кур’єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: «Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами, в яких називав її: «Малюся», «Мила моя дівчинко» та «Малеча». Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив». «Я втопився в твоїх синіх очах....», «Скучаю за синіми очима», «Передаю кошик поцілунків».
Іван Котляревський - Марія
Романтична історія в дусі XVIII ст. трапилася з таким самотнім і таким славетним полтавцем Іваном Петровичем Котляревським. Не одна дівчина задивлялася на Котляревського – він був нежонатим, отже прекрасна половина людства сприймала його як завидного жениха. Елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою. Дами оточували його, очікуючи дотепних жартів та захоплюючих розповідей. В юності з І. Котляревським трапилася історія, яка стала причиною його самотності до кінця життя. Одного разу Котляревський познайомився p поміщиком Герасимом Семеновичем Сухопнем, що проживав у Золотоніському повіті на Полтавщині. «Що хочеш роби, що хочеш проси від мене, а я вже не пущу тебе від себе. Вчи моїх дітей...», - сказав Сухопень. Іван залишився... У родині поміщика проживала його племінниця - 20-річна вродлива дівчина Марія Семенівна, яка відразу сподобалася 25-річному Котляревському. Вони подружилися. Їй він присвячував свої вірші. Згодом пару бачили разом. Але власник маєтку Герасим Семенович сказав Івану Котляревському наступне: «Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К... Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».

Євген Гребінка – Мар’яна Новицька. Марія Ростенберг
На життєвій дорозі Євгена Гребінки в різний час зустрілося дві дівчини, яких він кохав. Першою була Мар’яна Новицька, сестра Миколи Новицького, з яким Гребінка навчався у Ніжинській гімназії. Вона зачарувала Євгена і була наче коштовний оберіг для коханого. Але з деяких причин Гребінка мав виїхати до Петербурга. У день від’їзду молоді люди довго прогулювалися парком на березі Сули, обмінялися обручками і заприсяглися вірно кохати одне одного. Та долі їхні розійшлися - через декілька років Мар’яна порушує клятву і виходить заміж за місцевого багатія. Євген тяжко переживає розрив з коханою. Він, вже відомий письменник, приїздить у відпустку додому, в село Убіжище. Тут приймає рішення запропонувати руку і серце Марії Ростенберг, з якою познайомився на балу у маєтку поміщика Платона Закревського у селі Березова Рудка. Євген закохався у набагато молодшу Марію, вона відповіла взаємністю. Але з незрозумілих причин батьки молодої заручини відкладали. І лише через три роки справа завершилася: Євген Павлович Гребінка заручений з Марією Василівною Ростенберг, 30 червня 1844 року вінчаються і від’їджають до Петербурга. Своїй коханій письменник присвятив вірш, який зараз всі знають як романс «Очи черные». Вперше вірш було опубліковано у лютому 1843 року. Дослідники творчості Гребінки припускають, що вірш був присвячений Мар’яні Новицькій. А дружині Марії він присвятив поезію лише через кілька років після одруженя - вірш «В альбом жене».

Тарас Шевченко – Ганна Закревська. Варвара Рєпніна
Ганна Закревська, дружина поміщика П. Закревського з Пирятина, з якою познайомився Тарас Шевченко і яка була світлим променем у гіркій долі Шевченка. Поет покохав «Ганну вродливу» - так називав він її у листі до свого друга. На вечорі у поміщиці Вольховської він не відходив від Ганни ні на хвилину, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена сукня дівчини, і довго потім зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську Шевченко проніс через усе життя. Він присвятив їй вірш «Г. З.» (Немає гірше, як в неволі), в якому з щирим захопленням звертався до коханої. З ім’ям Ганни пов’язана поезія «Якби зустрілися ми знову». На думку деяких дослідників, Шевченко присвятив Ганні Закревській і поему «Сліпий».
Зовсім по-іншому склалися стосунки Шевченка з донькою полтавського генерал-губернатра Рєпніна-Волконського Варварою Миколаївною. Кохання Варвари Рєпніної, правнучки гетьмана К. Розумовського, мабуть, варто вважати нерозділеним Вона покохала Шевченка, але він не поділяв її почуттів, хоча завжди ставився з глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Шевченко присвятив їй поему «Тризна» з присвятою «На память 9-го ноября 1843 г. княжне Варваре Николаевне Репниной».

Варвара Рєпніна написала автобіографічну повість «Девочка», де в образі Березовського легко впізнати Шевченка. Тарас прочитав – і відповів: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї «дівчинки»… О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Добрий ангел, муза, натхненниця. Ні, звичайно, їй цього було мало! Пристрасна, чутлива, ранима й експресивна Рєпніна хотіла більшого, хотіла взаємності, хотіла всього заразом. До того ж, претендувала на роль учительки, порадниці, мало не духовної наставниці: «Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати».
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Померла на 83-му році життя і похована у Алєксєєвському монастирі (Москва)

 

Історії кохання нашого земляка Миколи Лисенка до Ольги О’Коннор, Ольги Липської та Інни Андріанопольської описані тут: https://probapera.org/publication/13/47930/biohrafiya-mykoly-lysenka-istoriji-kohannya.html

https://www.mixcloud.com/radioltava/арт-майстерня-марина-федорова1231-mp3229mb/

 

Зв'язки Лесі Українки з полтавським краєм

Психологи кажуть, що на характер письменника, як взагалі на характер будь-якої людини, впливає спадковість. Ну що ж, коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною. Предки її з обох боків - як батька, так і матері - входять своїм корінням у глибоку давнину і мають багату історію. Тут перемішалось усе: герцог боснійського походження і «заволока з Греції», визначний польський шляхтич і дочка козацького хорунжого, переяславський війт і юнкер-декабрист, дідичі-хуторянини і професійні революціонери. Видатними ж громадсько-політичними діячами в цих родах чоловіки й жінки були в однаковій мірі. Ось на такому благодатному ґрунті, всотуючи найкраще з обох родів, і розцвіла геніальна «Квітка Драгоманівського роду» - Леся Українка.

  Вона не є уродженкою нашого краю. Та Полтавщина, за словами полтавського літературознавця Петра Петровича Ротача, стала для Лесі Українки «благословенним краєм через кровний зв'язок з матір’ю Оленою Пчілкою». А означення Лесі як «Яскравої квітки Драгоманівського роду» підкреслює отой неоціненний вплив її матері Олени Пчілки та рідного дядька Михайла Петровича Драгоманов на формування та становлення її особистості.

Олена Пчілка (Олена Петрівна Косач, уроджена Драгоманова) була знаковою постаттю громадського і літературного життя України. Письменниця, журналістка, видавець, педагог, громадська діячка вона залишила по собі цінну спадщину: наукові праці з українського фольклору та етнографії, літературні та публіцистичні твори тощо. У власній сім’ї вона взяла виховання до своїх рук і повела його цілком по-українські, дбайливо пестуючи літературний талант Лесі. За словами полтавського письменника і літературознавця М. Зерова саме «Під впливом матері в великій мірі сформувалась і літературна мова Лесі Українки: із школи Олени Пчілки вона винесла цю уважність до народної фразеології й синтаксиси, ці не зовсім звичайні для наших поетів лексичні скарби, це стремління обходитися ресурсами народного словника, тільки полегшуючи, окриляючи його конкретність, цей такт і обережність в уживанні новотворів». До речі, Олена Пчілка досить активно займалася перекладом на українську творів нашого земляка Микола Васильовича Гоголя. Наслідуючи матір, Леся разом із братом Михайлом у 1885 році переклали повість Миколи Гоголя «Запропаща грамота».

Не менший вплив на становлення особистості Лесі Українки здійснив її дядько по-матері видатний науковець Михайло Петрович Драгоманов. Як зауважив полтавський письменник Михайло Панасович Драй-Хмара: «коли мати Лесі вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, щоб вона стала людиною і борцем». Дядько і небога уперше зустрілися в кінці січня 1876 року в Гадячі (Лесі на той час було п’ять років) на прощальній вечірці напередодні його виїзду за кордон. Але Леся, за словами її сестри Ольги, «добре пам'ятала його, навіть пам'ятала, що товариші співали тоді любиму дядькову пісню «Ой, у полі билинонька коливається». Потім довгі роки листування (до речі, свого першого листа Леся відписала дядькові майже одразу, для цього вона навіть спеціально навчилася писати). Але регулярне, систематичне листування між ними розпочалося з 1888 року та завершилося давно вимріяним побаченням у Софії на початку 1895 року. Ці листи із порадами та настановами Михайла Петровича мали величезний вплив на підростаючи Лесю. Пізніше, в листі до своєї подруги  О. Кобилянської, Леся Українка підкреслить що вважає дядька за свого вчителя: «бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. ін.».
Уперше на Полтавщину, в Гадяч, батьки привезли Ларису в трирічному віці, влітку 1874 року. Пізніше вона бувала тут переважно в теплі літні місяці. В 1883 році з червня до 7 серпня гостювала разом з матір’ю в бабусі. Два тижні провела в Гадячі в 1887 році — з 21 серпня до початку вересня; в 1893-у — з 8 червня до 15 серпня. В цей час познайомилася з учителькою А. Макаровою, з якою потім дружила. В середині червня 1898 року приїхала сюди з Криму й прожила до останньої декади серпня.
З 1899 по 1906 роки, приїжджаючи в Гадяч, письменниця мешкала переважно на дачі, яку Олена Пчілка збудувала спеціально для своєї дочки на хуторі Зелений Гай. Тоді ця містина була  за 2 кілометри од міста, а сьогодні - околиця Гадяча.  
З Києва Леся приїздила сюди через Бахмач, Ромни до Лохвиці, а далі в кареті «полтавським широким шляхом» до Гадяча. Їй дуже подобалися гадяцькі краєвиди і вона вважала, що там така Україна, що «українішої» й нема ніде. Писала матері з Одеси: «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе, на тихі води, на ясні зорі: все здається, що там скоріше минеться моя втома...».
З Гадяча поетеса виїздила в села Будища (Монастирські), Броварки, Ковалевщину, на Цяччий хутір.
Влітку 1899 року на гостини до Лесі приїхала Ольга Кобилянська, а пізніше її відвідували Сергій Мержинський, Климент Квітка, Фотій Красицький, Гнат Хоткевич та ін. Влітку 1904 року в Зеленому Гаю художник Фотій Красицький намалював портрет Лесі Українки.
Відпочиваючи й лікуючись на берегах Псла, спілкуючись і з рідними та друзями, поетеса займалася також творчістю: писала вірші, оповідання, статті, нариси, листи.  Вона друкувалася в часописі «Рідний край», ціка-вилась прогресивною газетою «Полтавщина».
 У Гадячі були написані вірші «Роберт Брюс, король шотландський» (1893), «Порвалася нескінчена розмова...» (1898), перекладала російською мовою власну п’єсу «Блакитна троянда» (1898) й оповідання О. Кобилянської «Голосні струни» (1899) та ін.  Під час перебування в урочищі Зелений Гай були написані твори: «Сфінкс», «Ра-Менеїс» (1900), «Ніобея», «Осінні співи» (1902), «Напис в руїні» (1904), «Три хвилини» (1905), «Тиху задуму вечірнюю», «Пророк» (1906).
Власне, саму Полтаву Леся Українка відвідала наприкінці літа 1903 року, приїхавши на відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському. Від родини Косачів на свято до Полтави разом із Лесею приїхала її мати – Олена Пчілка та ще двоє небожів. У Полтаві вони проживали у будинку адвоката Миколи Дмитрієва, із яким були знайомі ще від часу, коли Микола Андрійович виступав як адвокат по спадковості Олени Пчілки по смерті Єлизавети Іванівни Драгоманової. До речі, будинок, де вони зупинялася, зберігся й досі, змінивши лише адресу з «Петровська площа, будинок М. А. Дмитрієва» на «площа Конституції, 3». У Полтаві Микола Дмитрієв був помітним громадським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції і пам’ять про нього не згубилася в століттях - 19 серпня 2008 року на фасаді його будинку було відкрито меморіальну дошку.

Пам'ятник народному поетові Іванові Петровичу Котляревському був дійсно народним. Із семи тисячі осіб, які жертвували на пам'ятник, чотири тисячі – це козаки та селяни Полтавської губернії. А його відкриття стало не тільки найвизначнішою подією в житті Полтави, але й перетворилося на велику загальнонаціональну акцію, яка зібрала докупи, в одне місто, представників української інтелігенції з усіх кінців російської й австро-угорської України. Леся Україн¬ка стала окрасою в гроні славних діячів літератури: Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка, Михайла Старицького, Василя Стефаника та ін. До речі, Лесі Українці дуже хотілося, щоб на свято приїхала й її подруга письменниця О. Кобилянська. Тож надіслала їй декілька листів із запрошенням. На жаль, через фінансову скруту  О. Кобилянська не змогла приїхати.

Офіційні урочистості щодо відкриття пам'ятника розпочалися зранку 30 серпня панахидою на могилі поета на Кобеляцькому кладовищі. Потім процесія перейшла до Протопопівського бульвару (сучасна назва – вул. Котляревського), де стояв пам’ятник І. П. Котляревському, накритий поки-що брезентом. За словами очевидців, натовп заполонив усі вулиці навколо нього, вікна й дахи найближчих будинків і навіть простір навколо цепу, що огороджував сам пам’ятник.  

Відкриття пам’ятника проходило спокійно, якщо не брати до уваги безладдя та штовханину – звичайні явища, коли збирається велика маса народу. Тому Лесю та її матір пропустили в перші ряди делегацій, котрі півколом стояли перед пам’ятником. Тепер їх оточувало товариство старших письменників і громадян. Перед самим відкриттям до них прибився молодий мовознавець із Чернівців Василь Іванович Сімович і вже не залишав до кінця церемонії, оберігаючи від натовпу та при нагоді  розпитуючи про людей, які стояли побіля них.

О 8-й годині вечора у великому театральному залі Гоголівського Дому для Просвітніх цілей розпочалося урочисте засідання Думи, присвячене пам'яті І. П. Котляревського. Зал був переповнений, дістати квитки було неможливо: вхід був тільки по спеціальним запрошенням.  Лесі разом із доньками Миколи Лисенка дісталися місця в ложі бельетажу.

Під час засідання у залі панував святковий і піднесений настрій, а на сцену виходили учасники засідання і зачитували свої виступи. Аж ось, перебиваючи виступ О. Андрієвської (молодої делегатки Чернігівського драматичного театрального товариства) з місця скочив міський голова Трегубов та закричав, що не дозволяє читати по-малоруські.  На знак незгоди із такою безглуздою забороною обурена публіка полишає засідання. Пізніше, учасник цих подій згадував, як полтавські гості, залишивши врочисте засідання, продовжили святкування, вільно спілкуючись рідною мовою.

Зараз у приміщенні Просвітницького будинку розташовано кінотеатр «Візор» (колишня назва «Колос»), а про ці  події нам нагадує меморіальна дошка.

Наступного дня Лесю Українку разом із іншими гостями запросив на гостину Панас Мирний до своєї оселі на Кобищанах. Там відбулося приватне засідання, на якому, зокрема, обговорювався і ганебний інцидент, що трапився напередодні на урочистому засіданні. Дана подія зображена на картині київського художника Ю. Баланівського «У колі друзів»: у вітальні за круглим столом сидять учасники приватної зустрічі, серед яких ми бачимо й Лесю Українку. Історія цієї картини дуже цікава. У 1940 році вдова Миколи Дмитрієва передала синові П. Мирного – Михайлові Рудченко - велике фото учасників святкування відкриття пам’ятника І. П. Котляревського в Полтаві. Розглядаючи це фото, він почав пізнавати учасників вікопомної зустрічі у них вдома 31 серпня 1903 року. По тому, спираючись на цю фотографію і свої спогади, Михайло Рудченко замовив у Києві картину. Нині вона зберігається у фондах Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного.

 Першого вересня гості почали готуватися до від’їзду, а перед цим відвідали фотоательє Хмелевського, щоб зробити пам’ятні фото. Сфотографувалася і Леся Українка: спочатку - на загальній фотографії разом із великою групою полтавських гостей, а потім  - у відбірковій,  де було тільки сім осіб – вона, Старицький, Олена Пчілка, Стефаник, Коцюбинський, Хоткевич і Самійленко. Обидві ці фотографії стали популярними ще в дореволюційні часи. І не втрачають своєї популярності й донині.

І куди б потім не закидала доля Лесю Українку, вона ніколи не втрачала зв'язок із полтавським краєм. Поетеса завжди слідкувала за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, цікавилася людьми, яких тут знала, дбала про поповнення громадської бібліотеки м. Гадяча. 

Матеріал підготувала Ганна Дідусенко, головний бібліотекар відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського


 

Бібліотека Миколи Гнідича

Ім’я Миколи Івановича Гнідича для більшості асоціюється з перекладом «Іліади» Гомера російською мовою. Василь Жуковський писав, що «переводчик в прозе есть раб, переводчик в стихах — соперник». Саме таке змагання розпочав Гнідич з Гомером і гідно його завершив. Бо праця Миколи Гнідича до наших днів залишається єдиним повноцінним поетичним перекладом, що відповідає першоджерелу.

 

Микола Іванович Гнідич народився у Полтаві, деякий час (до переїзду в Харків, а потім до Петербургу) навчався у Полтавській слов’янській семінарії. Саме у цьому місті був початок його навчання, саме тут він пережив ті враження, які здійснили вплив на його творчість. Тому не дивно, що Микола Гнідич подарував «Полтаве, родной стране своей, как благодарный сын, за первое образование юных способностей свою библиотеку...».

 У заповіті Гнідича було сказано: «Библиотеку мою завещаю в пользу Полтавской губернской гимназии». За даними О. Голубєвої, вартість бібліотеки складала 2500 р. На доставку книжок до Полтави було виділено 170 р. асигнаціями. Запаковані у чотири ящики книжки відправили до Полтави. Бібліотека М. І. Гнідича складалася з книг другої половини XVIII – першої чверті XIX століть, зібраних у два розділи. У каталозі бібліотеки зазначено: «В сей библиотеке статского советника Николая Ивановича Гнедича, заключающей в себе семьдесят семь страниц, находится книг на разных языках шестьсот семьдесят восемь названий, а томов, считая и брошюрки, до тысячи двухсот пятидесяти. Мая 16 дня 1833. Императорской публичной библиотеки библиотекарь коллежский советник и кавалер Михаил Лобанов».
«Чтя память покойного, мне приятно было узнать, что и в последних минутах жизни он желал быть полезным образованию воспитывающего юношества», – писав міністр освіти О. С. Уваров 10 серпня 1833 року, дякуючи Михайлу Лобанову за виконання волі друга. Лобанов називав бібліотеку Гнідича «драгоценнейшим стяжанием и наслаждением целой жизни его», она «была ему другом, собеседницей, утешением в дни болезни и одиночества». Навчальний заклад з радістю прийняв дар. У залі семінарії відслужили панахиду «по душе усопшего», священик виголосив промову – «краткую назидательную речь, в коей изобразил добрые свойства благотворителя, представил – что истинная добродетель переносит дела свои и за пределы гроба». Два учні 7 класу прочитали власні твори, які містили слова вдячності Миколі Гнідичу.
Фонд бібліотеки семінарії виріс майже вдвічі після перевезення до неї бібліотеки Гнідича. Книжками користувалося кілька поколінь її вихованців, зокрема, Л. Боровиковський, С. Стеблін-Камінський, К. Полевич, М. Цертелєв, П. Бодянський. На багатьох книжках вони залишали ще й свої «робочі» мітки. Зазначимо, що бібліотека Миколи Гнідича викликала інтерес у науковців, краєзнавців, книгознавців різних часів.
Вперше бібліотека Гнідича згадується у «Записках о Полтавской губернии» М. Арандаренка. Він повторює запозичену у Лобанова інформацію про те, що Гнідич залишив в дар Полтавській гімназії свою бібліотеку з 1251 тому різними мовами. Василь Бучневич, який навчався у семінарії і, ймовірно, користувався подарованими книжками, зазначає, що бібліотека Гнідича, яка знаходиться у Полтавській гімназії, розділена на 2 відділи – російський та іноземний. Російський відділ має назву «Россійскій языкъ», а іноземний – «Lingua graeca, latina etalia». У першому відділі 421 назва 710 томів, у другому – 552 назви у 559 томах, книги переважно XVIII – першої чверті XIX століття. І. Ф. Павловський, історик та краєзнавець зазначає, що «Гнѣедич свою библіотеку пожертвовал полтавской гимназіи» і наводить цифри, аналогічні Бучневичу.
Після подій 1917 року книжки з бібліотеки перекладача потрапляють до Центральної наукової бібліотеки (сучасна Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського). ЦНБ взяла під догляд і бібліотеку колишньої духовної семінарії, у складі якої кілька десятків років було зібрання Гнідича. Таким чином книжки Гнідича опинилися у обласній книгозбірні. Але, як окремий фонд, бібліотеку не виділили.
Сучасні полтавські краєзнавці П. П. Ротач, В. Ф. Волосков, І. Наливайко теж торкалися теми книгозбірні Гнідича. Так, В. Волосков зазначає: «окремі книги з бібліотеки Гнідича збереглися до нашого часу. В одній із книг Гнідича «Песни Гомера. Илиада и Одиссея» (1820 р.) знайдено невідомий раніше лист О. С. Пушкіна «Его высокоблагородию Н. И. Гнедичу». І. Наливайко згадує, що після війни ніби зустрічалися окремі книги, що належали Гнідичу, але факт ніхто не міг підтвердити. «Тож із часом серед краєзнавців і книголюбів міста вкорінилася думка, що бібліотека, яку заповів Микола Іванович Полтаві, безслідно зникла».
За даними відомого полтавського енциклопедиста, літературознавця, краєзнавця Петра Ротача (який, до речі, найбільше із сучасників вивчав історію гнідичівської книгозбірні і мав навіть одну власну книжку – «вихоплену колись давно з макулатури» – «Стихотворения» Гнідича, видані 1832 року, перед смертю поета) у Харківській бібліотеці у повоєнний період виявлено понад 30 примірників. Серед них – лейпцизьке видання «Творів Гомера» (1760-ті рр.) з коментарями С. Кларка. Саме в ньому збереглося багато поміток Гнідича.
Після Другої світової війни частина книжок Гнідича потрапила і до Києва. У фонді НІБУ зберігається їх близько 20-ти примірників. Це книги з особистими написами Миколи Івановича, а також примірники з автографами численних іменитих дарувальників: В. Головніна, М. Дмитрієва, М. Бестужева, І. Стемпковського, В. Жуковського, М. Мілонова, В. Озерова, Є. Кострова та інших. Всього до нашого часу залишилося близько 70-ти книг з бібліотеки поета.
Але повернемося до Полтави. Вже згадуваний Петро Петрович Ротач відправив запит стосовно передачі бібліотеки Гнідича до рідного міста у Публічну бібліотеку імені М. Є. Салтикова-Щедріна (зараз Російська національна бібліотека), бо саме там працював перекладач «Іліади». На цей запит 26 грудня 1973 року отримав відповідь: «Уважаемый товарищ! Материалов, касающихся личной библиотеки Н. И. Гнедича и ее перевозки в Полтаву, в нашей библиотеке не найдено (мы консультировались по этому вопросу с работниками нашего архива и рукописного отдела)». До листа було додано список творів Гнідича (на картках – 39 шт.), складений по каталогах бібліотеки. Також у листі була відповідь (ймовірно, що Петро Ротач цікавився і рукописами): «Что касается рукописей Н. И. Гнедича, они в количестве 55 единиц за 1802-1832 годы хранятся у нас в Отделе рукописей. В составе этих рукописей имеются его оригинальные стихотворения, переводы, эпиграммы, письма М. Н. Загоскину, М. Е. Лобанову и др., а также письма Н. И. Гнедичу от А. А. Бестужева-Марлинского, А.Ф. Воейкова, А. Н. Оленина и др.».

У Державному архіві Полтавської області (з власного архіву Петра Ротача) знаходиться конверт з написом «Книжки з бібліотеки М. І. Гнєдича», на якому спочатку червоною пастою написано «Гн. принадл. 13; 15 - предположит.», потім простим олівцем – «Предположительно 17» і написана дата – 1973 рік. Тобто, Петро Петрович припускав, що у Полтаві з бібліотеки Гнідича залишилося 17 книжок. У конверті збереглося 28 записів на каталожних картках чи на папірцях. На деяких картках є помітки «Гн» та «читальня полтавської обл. бібліотеки». На окремих картках зустрічаються написи Петра Ротача, які свідчать про те, що він ці книжки бачив, знайомився з ними. Наприклад, на картці «Одиссея. Героич. творение Омира» рукою Ротача написано «на с. 14 внизу напис. слово «порицание»». На картці «Вечера на хуторе Н. Гоголя, 1832» – напис «малоформатная. Є печать ЦНБ». На картці «Omhpov aпanta he Homeri Opera Omnia» – напис «в тексті бл. 50 підкреслених рядків. На ст. 10 – малюнок – «кувшин свавский». Зберігається в к/сх. Полтавської обласної бібліотеки. 1973. 5/ХІ».

 
У 1978 році вийшла стаття Петра Ротача «Библиотеку мою завещаю...», в якій описано знайдені екземпляри із бібліотеки видатного земляка [8]. Автор стверджує, що деяку частину книжок вдалося знайти у книгосховищі Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського (сучасна назва). Бо через нестачу місця саме там розміщувалася частина фонду обласної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського. У 1945-1946 рр. для визначення назв цих книжок бібліотекарі звернулися до викладача Полтавського педагогічного інституту (зараз ПНПУ ім. В. Г. Короленка) Євгена Михайловича Кудрицького. За його словами, у той час у бібліотекарів не виникало жодного сумніву стосновно належності тієї чи іншої книжки до гнідичівського фонду (мова йшла про книжки з іноземного відділу, бо російських книжок із бібліотеки Гнідича Кудрицький не бачив). На думку Євгена Михайловича, особливу цінність колекції скаладав довідковий апарат, зібраний перекладачем у процесі роботи над «Іліадою»: різноманітні словники, критичні праці, які відносяться до теми Гомера, видання «Іліади» та інша література.
Сьогодні у фонді Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського є переклад «Іліади», який вийшов двома частинами у 1829 році і мав назву «Иліада Гомера, переведенная Н. Гнѣдичем». На титульному аркуші спочатку грецькою, а потім російською мовою напис: «Гомеръ каждому, и юношѣ и мужу и старцу, столько даетъ, сколько кто  можетъ взять». Книга була надрукована у типографії Імператорської Російської Академії (Санкт-Петербург) з картою Поля Троянскаго для объяснения Иліады. Перед самим текстом подано звернення перекладача до імператора Миколи Павловича: «...Употребивь нѣсколько лѣт жизни на перевод Иліады, стихами, размѣром подобными Гомеровымъ, оконченный съ благоговѣниемъ подношу его ВАШЕМУ ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ... Ноября 2 дня 1825 года». Обидва томи мають філіграні - «А. Б. Ф.» (Александровская бумажная фабрика), «1828» (рік) та, ймовірно, зображення герба чи пустого гербового щита. Водяні знаки (по одному) розміщені на кожній сторінці книжки. На першому томі «Іліади» у правому верхньому кутку помітка «Гнєд. б.», на другому томі є печатка ЦНБ і печатка читальні Полтавської обласної бібліотеки, тоді як на першому печаток немає. Можна припустити, що перший том надійшов дещо пізніше до обласної книгозбірні. Обидві книги великого формату, добре збережена палітурка та шкіряний корінець.

Цінними книгами гнідичівської бібліотеки у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського є дві книжки з автографами Миколи Івановича – «Одиссея героическое творение Омира», ч. 1 (М., 1788), яку він придбав ще в студентські роки (на ній є підпис попереднього власника – Тетяни Дементьєвої) та «Anakreon» (СПб., 1794). В «Анакреоні» зустрічаються деякі помітки Гнідича.
Збереглося в обласній книгозбірні і перше видання «Вечера на хуторе близ Диканьки» Миколи Гоголя, видана пасічником Рудим Паньком, кн.2 (СПб., 1832) – невеличка книжечка у картонній палітурці зі шкіряним корінцем. У книзі є помітки Гнідича чорнилом та олівцем. Так, на с. 278 підкреслено речення «Проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами», а вгорі –критичний напис «Это глупо уже».
Петро Ротач згадує книжку М. Н. Загоскина «Юрій Милославский, или русскіе вь 1612 году» (М., 1829), яка теж є у фонді обласної книгозбірні. На корінці книги витіснена назва, а на форзаці каліграфічним почерком написана римська цифра І і номер 142-й.  Ротач припускає, що можливо, це і є той самий екземпляр, про який писав укладач книжки Загоскін Лобанову: «Я давно уже послал через Н. И. Греча тебе, Крылову и Гнедичу экземпляры «Юрия Милославского».
 У фонді Полтавської наукової бібліотеки зберігається видання  – четвертий том з повного зібрання творів (OPERA OMNIA) Гомера (HOMERI). Книга надрукована у Лейпцігу (LIPSIAE) у 1761 році (CCLXI) - Ομηρου Απαντα H.E. Homeri Opera Omnia ex recensione et cvm notis Samvelis Clarkii, S.T.P. Accessit Varietas lectionvm Edd. Veterum cvra Io. Avgvsti Ernesti qvi et svas notas adspersit. Vol. IV. Відповідальний редактор чи укладач книги – Samvelis Clarkii.
Ця книга з п’ятитомного зібрання Гомера містить закінчення його епічної поеми «Одіссея», а також старогрецьку пародію на «Іліаду» під назвою «Батрахоміомахія» (тобто війна мишей і жаб. Створення комічної героїчної поеми неправильно приписували Гомеру. Автором цієї поеми вважають Пігреса Карійського, який жив під час перських воєн).

У зібранні творів Гомера , окрім згаданих вище поміток – підкреслення чорнилами –  зустрічаються на с. 42, 43, 44, 45, 46 підкреслення червоним олівцем, зверху над окремими словами – написи простим олівцем. На с. 52 зустрічаємо переклад слова російською мовою – гулкій. На с. 115 – записано «хк т: удалось видеть». На с. 315 – навпроти рядка напис – «хорошо постр.» Це говорить про високий науковий рівень Гнідича як перекладача.
На титульному аркуші роману відомого на той час автора М. І. Греча «Поѣздка въ Германію» (СПб., 1831) після слів «роман в письмах» Гнідич власною рукою написав «Греча». Так само він розкрив ім'я цього автора і на книзі «Корректурные листы Руской грамматики» (1823), але, на жаль, це видання знаходиться у приватних руках.
Петро Ротач також відносить до гнідичівської бібліотеки наступні видання, які нині теж зберігаються у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського:
Опыты Священной Поэзіи (СПб., 1826) Феодора Глінки (обріз книжкового блоку кроплений, а на корінці витіснена назва);
Тассовы мечтанія (СПб, 1819; вид. 2-е), перекладена з італійського Н. Остолоповим. Видана у типографії Н. Греча;
Карманная книжка для любителей русской старины и словесности (СПб., 1832; вид. 2-е);
Андромаха, трагедия в пяти действиях, в стихах, сочинение Расина. Перевод графа Д. Хвостова (СПб., 1821; вид. 5-е);
Лагарп И. Ф. Ликей или круг словесности древней и новой. Ч. 2. (СПб., 1811). Надрукована у типографії В. Плавильщикова. Переклад здійснений Петром Соколовим, членом Імператорської Російської Академії.
Отже, поет подарував рідному місту найдорожче, що він мав. На сьогодні – це бібліографічна рідкість та неабияка наукова цінність кожного видання. З багатьох причин цілісну бібліотеку зберегти, на жаль, не вдалося. 

Наостанок згадаємо слова французького соціолога Роже Шартьє, який наголошує, що зараз, як ніколи, одним з найважливіших завдань бібліотеки є збір, зберігання, опис та видача писемних об’єктів минулого. Бібліотека майбутнього повинна стати тим місцем, де, як і в минулі часи, відбуватиметься вивчення давніх текстів і долучення до писемної культури в тих її формах, які відрізняли і у більшості випадків відрізняють книгозбірню сьогодні.