На віях тиші мерехтять сніжинки. Зима крізь вії дивиться на світ

 Новорічне свято – це свято для всіх. Його люблять люди різного віку за традиційну красу, щирість, веселість, казковість, таємничість, за добрі побажання і надії. А яка це радість для дітей!!!

Першим до дітей з лантухом солодощів традиційно приходить Святий Миколай! Українці Його завжди шанували і просили захисту та допомоги. А вже для дітвори Він був справжнім чарівником, навіть у найскрутніші часи.
На новорічне свято у двері стукає довгоочікуваний Дід Мороз з ошатною бородою, у кожусі та валянках. А за спиною – чарівний лантух з подарунками.
Стверджують, що прототип Діда Мороза з’явився у Візантії (нинішня Туреччина) у ІV столітті н.е. У маленькому поселенні жив на березі Середземного моря серед рибалок і селян старенький дідусь. Він дуже любив діток. Йому подобалося дарувати їм різні дрібнички і бачити радість на дитячих обличчях. Особливо цінна ця радість взимку, коли простий люд бідував від голоду та холоду. Дідусь одягав на себе червоний плащ з капюшоном, валянки і ходив по дворах, радуючи дітей подарунками. Звали дідуся Ніколаєм.
Зараз у Турції не забули родоначальника Діда Мороза. Йому встановили пам’ятник: святий НІколай з корзиною подарунків у оточенні дітвори назавжди поселився у турецькому містечку Демре.
Сьогодні братів Діда Мороза (Миколая знають і в Америці, і в Англії – Санта Клаус, в Італії – Бабо Натале, у Франції – Пер Ноель, в Колумбії – Папа Паскуала, в Бразилії – Пай Натал, в Чехії - Мікулаш).
Найулюбленішим і найочікуванішим зимовим святом є Різдво Христове, з його яскравими, самобутніми, веселими, а підчас складними обрядовими ритуалами.
Звичаї, як і мова, витворювалися справді протягом усього довгого життя і розвитку народу. Українці – дуже стародавня нація, свою духовну культуру наші пращури почали творити, як на диво переконливо стверджує автор Ксенофонт Сосенко – християнський священник у своїй книзі «Різдво-Коляда і щедрий вечір», задовго до християнського періоду в Україні. Християнство переплелось у нас із прадавнім уявленнями та передусім же староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров усіх нині існуючих наших звичаїв.
На час, у який тепер святкуємо Різдво Христове, колись ще ген-ген до християнства в Україні припадало свято зимового повороту Сонця, юного його народження, - це був час ворожіння на майбутній рік.
Всі стихійні сили природи були умиротворені, аби не заподіяти шкоди людям. Про це співається у колядках, які відомі з прадавніх часів, це виявляється у хліборобських звичаєвих обрядах: дванадцять полін для вогнища, дванадцять святкових страв.
Колядники – «гості здалеку» - приходять лише раз на рік. Вони приносять радісну вість і від їхнього приходу залежить врожай та добробут у наступному році… Хто уповноважив колядників вершити долю, хто наділив їх магічною владою впливати на перебіг майбутніх подій? Про це, як і про ще багато чого іншого об’єктивно розповідає книга українського священника К. Сосенка.
Різдво подане як найвеличніше, найзначніше зі свят. Традиційні різдвяно-новорічні обряди і звичаї разом з колядуванням-щедруванням сприяли єднанню людей, вихованню любові до рідної домівки, до рідної історії та культури.
Чому природна віра в єдиного Творця, у прадіда роду того ж таки Діуха-Місяця була дужою розповідається у книгах Василя Скуратівського «Дідух», «Святвечір», «Святки».
За тиждень після Коляди, напередодні Нового року – 13 січня – відзначали Щедрий вечір. Так спрадавна пошановували народження нового Місяця. А за християнським календарем це свято преподобної Меланії. У народній пам’яті обидва свята об’єднались і тепер святкуються як Щедрий Вечір або Меланки.
Для юних читачів про всі свята, обряди, колядки й щедрівки дуже щиро й гарно оповідається в книгах Олени Пчілки «Книжка-Різдвянка» і «Веселих свят» братів Капранових.
Запрошуємо до відділу краєзнавства на перегляд книжково-ілюстративної виставки «На віях тиші мерехтять сніжинки. Зима крізь вії дивиться на світ», на якій ви відкриєте для себе багато цікавого, невідомого про новорічні свята.
«Добрий вечір тобі, пане господарю»
Радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!»
Виставку готвала провідний бібліотекар відділу краєзнавства Лисенко Наталія Миколаївна.

Довгожителі Полтавщини

Відділ краєзнавства підготував віртуальну книжково-ілюстративну виставку «Із століттям в Новий рік», присвячену довгожителям Полтавщини. Кожен може ознайомитися з цікавими постатями, життя яких добігло ювілею, що виражається тризначною цифрою. Ці люди жили звичайними турботами, працею, хвилюваннями і радощами, через їх долі пройшли жахіття війн, голодомори, втрати рідних і близьких людей, але вони вистояли і залишилися живими свідками буремних подій ХХ століття.

Серед них цікавою особистістю є Євдокія Онисівна Білик, яка мешкала в селі Абазівка Полтавського району, та померла у віці 118 років. Вона народилася 1882 року на Полтавщині, і жила звичайним життям простої сільської жінки у домашніх клопотах і важкій фізичній праці, працюючи у колгоспі майже до 80 років. Також надзвичайною є постать найстарішої волонтерки України Ольги Петрівни Майбороди, яка в 103 річному віці передавала майже всю свою пенсію до волонтерської організації «Команда небайдужих».

 
Професор, доктор медичних наук Максим Андрійович Дудченко, незважаючи на свій поважний 100-річний вік, очолював кафедру факультетної терапії Української медичної стоматологічної академії, дивуючи своєю енергією, працелюбством і життєлюбністю своїх набагато молодших колег. Він помер на 102 році життя.
Народна цілителька й пророчиця з Полтавщини Уляна Дмитрівна Кошова, яка продовжує лікувати травами людей, навіть у такому поважному віці. Багатьом за своє життя допомогла – і дітям, і дорослим. До Уляни Дмитрівни й нині приїжджають люди звідусіль. А про секрет свого довголіття вона розповідає просто: “Я дуже люблю життя, люблю людей, ніколи ні з ким не сварюся і всім того раджу. Дякую Богу і молю, щоб дав мені ще пожити, а я допоможу людям. Благаю Господа про мир в Україні”.

Світовій рекордсменці з бігу Олені Федорівні Чуб було лише 90 років і вона не збиралася припиняти тренування та продовжувала брати участь у різноманітних міжнародних змаганнях. 82-річна Анастасія Йосипнівна Дойнікова з Миргорода теж не збирається здавати позицій і продовжує бігати марафони та займатися альпінізмом, мріючи стрибнути з парашутом у 85 років. ЇЇ предки доживали до 100 і більше років, так що секрет її активного способу життя у генах.
Матеріали про довгожителів Полтавщини зберігаються у відділі краєзнавства (кім. 509) Полтавської обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Запитуйте!

Презентація книги «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар»: до 100-річчя 2-го Зимового походу армії УНР

7 грудня у літературній вітальні Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського відбулася презентація видання «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар». Книга вийшла друком в межах випуску соціально значимих видань за бюджетні кошти за підтримки Полтавської обласної ради й Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.   Презентацію книги підготували та провели Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (Микола Кульчинський), відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського (Марина Федорова, Оксана Перепьолкіна) та Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (Олег Пустовгар).

 

Учасники заходу вшанували пам'ять своїх земляків-борців за волю України хвилиною мовчання та переглянули відеоматеріали до 100-річчя 2-го Зимового походу. 

Спікером презентованої книги  був голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, депутат обласної ради, голова комісії Полтавської обласної ради з питань регламенту, депутатської діяльності, інформаційної сфери, зв’язків з громадськістю та дотримання прав учасників АТО Микола Георгійович Кульчинський. Він, зокрема, повідомив, що книга є черговим видавничим проєктом з серії «Просвітницька книгозбірня». 

 

Олег Миколайович Пустовгар у своєму виступі відзначив, що Другий Зимовий похід став  символом незламності українського духу та героїчної боротьби за свободу, незалежність й соборність України. 

Олег Пустовгар також упорядкував краєзнавчий матеріал Сторіччя 2-го Зимового походу Армії УНР: полтавський вимір.

На захід завітав Роман Істомін, речник Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а також студенти Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва (викладач Є Березин) й курсанти Військового коледжу сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Примірники книг невдовзі надійдуть до обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського та бібліотек міста. 

Детальна інформація: https://np.pl.ua/2021/12/u-poltavi-prezentuvaly-knyhu-z-nahody-100-richchia-2-ho-zymovoho-pokhodu-armii-unr/

 

Сампсоніївський храм

Радуйся, яко Тя превозносит Полтавская земля;

Радуйся, Сампсоне, Отче наш милостивый и врачу предивный!

Серед пам’ятників, присвячених Полтавській битві, особливе місце посідає церква преподобного Сампсонія Странноприїмця, адже саме в день його пам’яті відбулася відома битва.

Художньо-декоративне оздоблення інтер’єра церкви, виконане за ескізами відомого майстра пензля та іконописця В. М. Васнецова, вирізняється високою майстерністю і багато в чому є унікальним. Історія створення Сампсоніївської церкви та етапів її реконструкції, неперевершеність художнього оздоблення храмових інтер’єрів, той факт, що храм є невід’ємною складовою частиною загального комплексу об’єктів, пов’язаних з історією Полтавської битви, підносять його на рівень пам’яток національного значення.
Сампсоніївську церкву обминула трагічна доля більшості інших бо вона не була зруйнована повністю. Та все ж таки певні втрати церква понесла, бо декілька разів її закривали, реквізуючи культове майно та культурні цінності. (Детальніше: goo.gl/Tj8SzF)

Будівництво храму на честь преподобного Сампсонія розпочалося у 1852 році. Фундатором церкви став Іосиф Степанович Судієнко, який знав про бажання Петра І спорудити на полі Полтавської битви монастир з приділом на честь преподобного Сампсонія Странноприїмця. Тому благодійник пожертвував 100 тис руб. асигнаціями на спорудження храму. У 1810 році він особисто вніс 50 тис руб. у Стародубське казначейство, а решту – 50 тис. після його смерті внесені другом графом Завадським.
Будівля мурована, прямокутна в плані, чотиристовпна, увінчувалася центральною банею та чотирма декоративними главками по кутках. У 1895 році здійснено реконструкцію за проектом архітектора М. М. Никонова. В плані церква отримала вигляд рівнокінцевого хреста (довжина і ширина — 20,2 м, висота до зеніту бані — 14,2 м).
У 1929 році Сампсоніївську церкву закрили, а через рік зруйнували її дзвіницю. У роки Другої світової війни Сампсоніївська церква вціліла - жоден снаряд у неї не влучив. У 1942 р. церква знову почала діяти, тут здійснювались богослужіння. Після визволення Полтави Сампсоніївська церква розгорнула благодійну роботу інвалідам, вдовам і дітям фронтовиків.
У 1949 році церкву остаточно закрили і передали музею Полтавської битви. Після проголошення незалежності України в 1991 році Сампсоніївську цервку повернули православній громаді і в ній відновилися богослужіння.
Відділ краєзнавства підготував віртуальну виставку «Церква у вигляді хреста», яка містить інформацію стосовно історії спорудження храму, його благодійників та ілюстративний матеріал.

Душа і доля Михайла Ореста

Відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував книжкову виставку, присвячену життю і творчості талановитої і трагічної постаті української літератури – Михайлові Оресту.

Він належить до відомої в Україні родини Зерових. Знана і яскрава постать Миколи Зерова, але поряд із ним не можна не згадати іншу постать - Михайла Зерова (Ореста), теж поета, теж перекладача. Були в родині й інші брати – Дмитро, Костянтин, Георгій, а також сестри – Олена та Валерія. Усі вони по-своєму талановиті в міру своїх сил і можливостей добре робили «над чорною ріллею» української ниви. Збірка «Родинне вогнище Зерових», видана у Києві 2004 р. коштом шанувальників родини українських подвижників Зерових – спогад про них.
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант поета і перекладача.
Як згадували люди, що спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яті свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість  Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…». У фонді нашої бібліотеки маємо лише одну книгу перекладів М. Ореста «Сім німецьких новель», видану в Мюнхені 1962 р. У збірці твори Г. Гессе, Я. Вассермана, Г. Майрінка, Р. Рільке, К. Едшміда подані у перекладі М. Ореста.
Свої юнацькі вірші Михайло не показував майже нікому, «творив келійно», згадував він, а публікувати у двадцятих і не намагався. Після закінчення інституту вчителював і дещо перекладав, зокрема, з німецької поезії. Його переклади Рільке були надруковані, але широкого резонансу в літературних колах праця не мала.
Тим часом доба пошуків і свободи стрімко згорталася. Вперше Михайло Зеров був заарештований 1929 року і провів за ґратами дев’ять місяців; уже тоді на нього тиснули, намагаючись видобути свідчення проти старшого брата.
Вдруге молодший брат «терориста» потрапив за грати у червні 1938 року. Його катували, він намагався покінчити з собою, - і разом з тим складав у в’язниці сонети класичної форми: катрени, терцини...
Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,
В залізі двері. Тиша. Я – в тюрмі.
«У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, емігрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом»,  - так писала  С. Павличко у статті опублікованій у збірці «Гомін долі».
Він вийшов на волю перед самим початком війни. Деталі цього періоду його життя біографи вишукують по дрібках, по окремих фразах у листах, по тематиці і присвятах віршів. Була дружина, яка пішла від Михайла, коли він був за ґратами. Була жінка з ініціалами Н.Г.: хто вона, досі невідомо. Так само невідомо, яким чином Михайло опинився в окупованій  Вінниці, а тоді у Львові. Тут 1942 року у часописі «Нові дні» вперше з’явилася добірка поезій за псевдонімом Михайло Орест.
Чому саме Орест – достеменно невідомо. Одна з версій – відсилка до героя «Блакитної троянди» Лесі Українки, яка, за сімейною легендою, колись гостювала у Зерових. Друга – співзвучність з дівочим прізвищем матері, Яресько: колись Михайло казав братові Дмитру, мовляв, якщо друкуватиметься як поет, то під цим прізвищем.
У Львові Михайло Орест жив в одній квартирі з письменником Аркадієм Любченком. Як згадував останній, майже не виходячи з кімнати, годинами сидів за письмовим столом, відновлюючи з пам’яті знищені НКВС вірші, свої і брата. Про феноменальну пам’ять Михайла Ореста говорили насамперед усі, хто його знав.
Наступ радянських військ на Львів для Михайла Ореста не був звільненням, Разом з іншими львівськими інтелігентами він поїхав на захід. У словацькому селі на них напали партизани, в нього стріляли – куля ковзнула по чолу і волоссю, потім він потрапив до табору для переміщених осіб в Аугсбурзі біля Мюнхена. І, зрештою, залишився жити в цьому містечку, в еміграції вже назавжди.
«Орест був типовим самотником, - згадував його тодішній знайомий Іван Кошелівець, – привикав до одного місця, на якому жив, і весь світ, що простягався за дуже обмеженим колом щоденних виходів з хати, здавався йому чужим, мабуть, ворожим і небезпечним». За спогадами Кошелівця, Михайло Орест багато палив, категорично не вживав спиртного, натомість дуже любив чай – навіть носив із собою все причандалля для чайної церемонії, долучаючи до неї оточення.
Він підготував до друку одну за одною декілька збірок свого брата, упорядкував спогади про Миколу Зерова та інших неокласиків під назвою «Безсмертні». Зрештою почав друкуватися як поет і сам.    
Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!
Одним із перших, хто повернув на батьківщину ім’я М. Ореста був літературознавець, який сам зазнав владних гонінь - Петро Ротач. У його літературних розвідках, ще у 90-х роках з’явилися біографічні нариси про М. Ореста. На виставці можна побачити статті П. Ротача про М. Ореста у виданнях «Колоски з літературної ниви» (1999), «І слово, і доля, і пам’ять…» (2000), «Розвіяні по чужині» (1998).
М. Орест став яскравим представником такого літературного напряму як неокласика. На виставці можна ознайомитися із роботами відомих літературознавців: М. Слабошпицького, П.Одарченка,  І. Качуровського. Свого часу кожен із них вивчав творчість М. Ореста.
Аналіз творчості М. Ореста входить до підручника «Історія української літератури ХХ століття» за редакцією члена-кореспондента АНН України В. Дончика, до багатотомника Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово». Творчість М. Ореста є предметом вивчення і дослідження науковців і літературознавців. Зокрема, професор Ю. Ковалів опублікував свою роботу «Михайло Орест: варіант «неокласики» крізь призму ідіостилю» у збірці наукових праць «Вісник Київського Національного Університету імені Т. Шевченка» за 2007 р. Полтавська дослідниця Н. Кирієнко у збірці наукових статей «Іван Котляревський та українська культура ХІХ – ХХ століть» (2005) пропонує дослідження «Традиції класицизму в творчості Івана Котляревського та Михайла Ореста».
Ім’я М. Ореста увійшло до «Альманаху пошани й визнання Полтавщини: 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть», виданого у Полтаві 2003 р.

Презентація бібліографічного покажчика "Володимир Мокляк" : до 60-річчя від дня народження

18 листопада 2021 року відбулася презентація бібліографічного покажчика "Володимир Мокляк" (Полтава, 2021).

На початку заходу всіх гостей привітала заступник директора з інформаційних технологій Людмила Миколаївна Власенко. Вона зазначила, що Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського останніми роками намагається готувати гідні подарунки для земляків-ювілярів. Сьогодні у нас дві події: ми зібралися аби привітати Володимира Мокляка з ювілеєм і презентувати доробок відділу краєзнавства, який підготували до дня народження – бібліографічний покажчик.
Коротко нагадаємо основні моменти біографії ювіляра. Історик, бібліограф, музейник Володимир Олександрович МОКЛЯК народився 26 червня 1961 року у с. Руденківка Новосанжарського р-ну на Полтавщині.
З травня 1989 р. у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Улюбленій справі віддавав і віддає усі свої сили і знання. З квітня 1994 р. – заступник директора з наукової роботи. За його активної участі музей із просвітницької установи поступово перетворювався на один із потужних науково-краєзнавчих центрів, започатковувалися періодичні (серійні) наукові видання, розширювалися контакти з провідними вченими країни, збільшилася кількість проведених публічних заходів. Краєзнавчий музей став справжньою візитівкою області.
Володимир Олександрович у складі археологічних експедицій музею брав участь у розкопках курганів біля сс. Лахни, Ливенське Новосанжарського, Олефірщина Диканського, Олександрівка Чорнухинського р-нів. У 1989–1993 рр. проводив археологічні розвідки на території Новосанжарського р-ну. З 1993 р. займався розробкою козацької тематики у розрізі історії козацької доби Полтавщини, у т. ч. Полтавського козацького полку.
У творчому доробку науковця значаться як створення музейних експозицій, так і видання грунтовних досліджень. Це передовсім оновлені експозиції залів музею «Полтавшина в другій половині XIV – кінці XVII століть» та «Полтавшина у XVIII столітті». Їх тематична концепція – без перебільшення 30 років невтомних наукових пошуків.
Із друкованих здобутків – книга «Полтавщина козацька (від Люблінської унії до Коломацької ради», збірка документів «Джерела до історії Полтавського полку» (вийшло 7 томів), 15 випусків музейних наукових збірників та 13 випусків серії «Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область», колективні монографії. Він – автор (співавтор) кількох монографій, один із фундаторів часописів «Полтавська Петлюріана», «Полтавські єпархіальні відомості».
Діяльність Володимира Олександровича Мокляка неодноразово відзначалася на державному рівні та місцевою громадою. Він – заслужений працівник культури України (2012), нагороджений медаллю «25 років незалежності України» (2016); Почесними грамотами Міністерства культури і мистецтв України, Полтавської обласної державної адміністрації, Полтавської міської ради. Лауреат премій імені Самійла Величка (2007), Володимира Малика (2011), Паїсія Величковського (2012), Миколи Ярошенка (2015), Петра Ротача (2019).
Про структуру та наповнення бібліографічного покажчика розповість його укладач – головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Анатоліївна Дідусенко.
Добрі слова на адресу Володимира Олександровича звучали від друзів, колег, партнерів.

На захід завітали: 

Пустовіт Тарас Павлович, заступник директора ДАПО, автор вступної статті до бібліографічного покажчика.
Людмила Леонідівна Бабенко, доктор історичних наук, професор кафедри історії України.
Олександр Андрійович Білоусько, відомий науковець, краєзнавець, автор та упорядника багатьох регіональних видань.
Супруненко Олександр Борисович, директор Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського.
Олексій Миколайович Петренко, директор видавництва АСМІ.

За словами героя нашого сьогоднішнього заходу, музейна праця захоплююча, творча і багатогранна. Вона виснажує, але водночас і дає велику насолоду, дарує багато радісних хвилин під час спілкування.
Тож ми бажаємо Вам, шановний Володимире Олександровичу, радості, нових знахідок та відкриттів, натхнення на подальшу працю, підтримки від колег і взаєморозуміння.
А ми говоримо: до наступних зустрічей з відділом краєзнавства!

Голодомор 1932-1933 рр.

 Виставка літератури, запропонована відділом краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. Котляревського присвячена подї трагічній не лише для України. Ганебне явище голодомору, коли у ХХ столітті у центрі Європи на найродючіших у світі чорноземх, тисячі людей гинули від голоду, змушує здригнутися від жаху кожну свідому людину. Здоровий глузд відмовляється сприймати те, що у голодні для України 1932-33 рр. СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом ішло відвантаження зерна на експорт. Таких дій більшовицького уряду, щодо вбивства українського народу, не можна пояснити жодною цинічною економічною доцільністю.

Голодомор – це спершу страшно. Потім боляче. А пізніше розумієш, що ця трагедія стала символом відкритої правди.
Ілюстрацією цієї правди є виставка літератури з фондів Полтавської ОУНБ. Електронна база відділу краєзнавства нараховує близько 500 записів – це книги і статті у періодичних виданнях присвячені темі голодомору 1932-33 рр. на Полтавщині.
Багато років ця болюча тема спростовувалася і замовчувалася на державному рівні та у засобах масової інформації. Лише із здобуттям Україною незалежності про трагедію голодомору почали говорити у повний голос.
Першою книгою про голодомор, що з’явилася у нашій бібліотеці, стала збірка О. Міщенка «Безкровна війна: книга свідчень», видана 1991 р. у Києві. Молодий на той час письменник, зібрав і опублікував книгу спогадів очевидців трагедії, у тому числі з Полтавщини. У анотації зазначено: «У книзі немає жодного слова вимислу. З тих далеких 30-х років до нас промовляє сам народ, його правда, розіп’ята на хрестах доля…». Зрозуміло, що це була перша ластівка, яка принесла весну. Полтавщина – один із регіонів, що найбільше постраждав від голодомору. Демографічні втрати на теренах області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Ця трагічна тема стала об’єктом дослідження, темою для літературних творів, щоб пам’ятали… Наступною книгою цього ж автора була, видана 1993 р. спільно з канадським християнським видавництвом «Дорога правди», збірка «Мор: книга буття України». Епіграфом до неї взято біблейський вислів: «Від великої скорботи і туги серця я писав вам з рясними сльозами не для того, щоб вас засмутити, а щоб ви пізнали любов, яку без міри я маю до вас».
До 70-річчя голодомору (2002 р.) Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавський державний педагогічний університет, обласний інститут післядипломної педагогічної освіти та Полтавське відділення Асоціації дослідників голодоморів в Україні зібрали і видали книгою «Злочин проти народу» матеріали регіональної науково-теоретичної конференції.
Полтавська обласна державна адміністрація і Державний архів Полтавської області 2008 р. випустив збірку документів і матеріалів «Голодомор на Полтавщині: до 75-х роковин». До видання увійшли документальні свідчення про трагедію українського села на Полтавщині 1932-33 рр.

Не можна обійти увагою Національну книгу пам’яті жертв голодомору 1932-33 рр. в Україні. Том присвячений Полтавській області редагували відомі полтавські історики О. Білоусько, Ю. Варченко, В. Мокляк, Т. Пустовіт. Книга містить вступне слово полтавського історика М. Якименка «Голодомор 1932-33 років на Полтавщині: як це було?». Книга включає списки загиблих у всіх районах області, документи, свідчення очевидців. Це фундаментальне видання об’ємом у 1200 сторінок.
Редакційна колегія Книги пам’яті України включила списки загиблих жителів Полтавської області та спогади очевидців у багатотомник «Книга скорботи України. Голодомор. Полтавська область».
Збірка документів і матеріалів «Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933» видана у Полтаві 1997 р. У вступній статті полтавського історика О. Єрмака питання голодомору розглядається більш широко як наслідок примусової колективізації селянських господарств.
2008 року полтавська громадськість провела «круглий стіл» на тему «Актуальні проблеми дослідження голодомору та політичних репресій 1930-х років в Україні», на захід було запрошено дослідників питання з Києва, Переяслава-Хмельницького, Черкас. Матеріали були зібрані у книзі.
Перша інформація, окремі свідчення очевидців про голодні роки стали доходити до нас із закордону. Письменники, журналісти, громадські діячі і просто пересічні громадяни, які пережили голодомор, а пізніше з різних причин стали жити у інших країнах світу, старалися через «залізну завісу» радянської ідеології донести до молодого покоління правду. У радіопередачах, книгах, вони фіксували свої спогади про пережите. У фонді канадсько-українського бібліотечного центру нашої бібліотеки зберігається література зі спогадами про голодомор, у тому числі і спогади полтавців, чи розповіді про тогочасні події на Полтавщині видані за період із 1950-х до 1980-х років, тобто саме за той період, коли відомості про жахливий голод 1932-33 рр. замовчувалися у радянській Україні. Такими є дослідження відомого письменника і літературознавця Д. Нитченка (псевдонім Чуб) «Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі», видана у Канаді 1984 р. Книга нашого земляка Левка Суслика (справжнє прізвище Рись) «Сумні спогади. 1933 рік на Полтавщині» (1951). Він писав: «На полях гойдалися достигаючі колоски жита й пшениці, а вкрай виснажена людність уже не мала змоги триматися більше… Смерть із своєю косою мала в цей місяць рясні жнива…». Цієї ж теми торкаються спогади О. Лисенка, якого доля закинула в Австралію його спогади опубліковані полтавським видавництвом «Криниця» (1993 р.) називаються «Прокляті роки».

У 2006 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про голодомор 1932-33 рр. в Україні». Почалося ґрунтовне дослідження факту примусового голоду на всіх адміністративних рівнях і за період 2006-2008 рр. з’явилася література з науковими розробками і документальними свідченнями. На місцях – у районах області, окремих селах, силами місцевих краєзнавців було проведено роботу по вивченню питання голодомору і, як результат цієї величезної роботи, світ побачили ціла низка книг. На виставці представлені краєзнавчі дослідження з питань голодомору 1932-33 р. усіх районів і багатьох сіл Полтавської області. Ці дослідження дають можливість поглянути на далекі трагічні події з середини, з місця. Про сумні, а часом і жахливі події згадують їх безпосередні свідки і учасники, таким чином історія стає реальністю, факти стають долями окремих людей. Прикладом такого дослідження може, зокрема, стати укладена доктором історичних наук Г. Капустян збірка «Пам’ять 33-го кличе молодих: сповіді свідків і слово історика». Узяті за основу матеріали і документи про голодні роки у Кременчуцькому районі. Матеріали збірника простежують концепцію геноциду голодом в основі якої лежить національний чинник, і слугують доказом визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу.
Фотобуклет «Засвіти свічку» відображає панахиду по жертвах Голодомору в Україні:

…і не зійшло сонце
І знялася буря
І налетіли чорні ворони
І почувся скрегіт зубів
І кільчився страх
І реготала біда
І блискав голод
І гриміло ридання
І цілували постріли
І вагітніла земля
Мільйонами
На очах світу
На очах Бога
Трожествував чорт
І світ німів
І ридав Господь…
Тема трагедії українського села не оминула творчості полтавських письменників. На нашій виставці В. Барка «Жовтий князь», М. Олефіренко «Пора цвітіння терну», М. Петренко «Сни про окраєць хліба», І. Цюпа «Ненаситні жорна», А. Сазанський «Тридцять тертя сльоза» та інші твори наших земляків, що спонукають запам’ятати, повідати наступним поколінням і зробити все для того, щоб такі трагедЇ не повторилися ніколи і ніде у світі.