четвер, 14 лютого 2019 р.

Ювілей Світлани Леонідівни Кигим - завідувача відділу природи Полтавського краєзнавчого музею

В історії нашого краю знаходиться ще немало цікавих незвіданих сторінок, які потребують глибоких  наукових досліджень. Регіональним центром таких досліджень є Полтавський краєзнавчий музей ім. В. Г. Кричевського, який об’єднує в своїх стінах цілу плеяду талановитих науковців.
І серед них досить вагоме місце, беззаперечно, посідає завідувач відділу природи, чарівна Світлана Леонідівна Кигим, яка 17 лютого святкує свій ювілей! Коло її творчих інтересів та пошуків охоплює дослідження минулого та сьогодення природознавчої справи на Полтавщині, виявлення і розкриття цікавих та незаслужено призабутих наукових та історичних фактів,  вивчення творчої спадщини видатних вчених-природознавців. Серед найбільш цікавих – це  дослідження наукових зв’язків В. В. Докучаєва та В. І. Вернадського з Полтавщиною, особисті взаємовідносини В. І. Вернадського та В. Г. Короленка, відродження історичної пам’яті про Полтавське сільськогосподарське товариство. Її творчий доробок  нараховує близько десятка збірників наукових праць та більше п’ятидесяти статей написаних як особисто, так і в співавторстві.
У відділі краєзнавства наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського розгорнута виставка, на якій можна ознайомитися з науковим доробком талановитого науковця і чудової людини. Бажаємо Вам, вельмиповажна Світлано Леонідівно, многих літ у злагоді та мирі!!!


середа, 13 лютого 2019 р.

Афганістан: час минає пам’ять живе


Афганська війна залишається білою плямою новітньої історії. Хоча на сьогодні загальновизнаним є те, що рішення про початок військової операції в Афганістані було політичною помилкою.
15 лютого 1989 року почалося виведення обмеженого контингенту військ колишнього СРСР із Республіки Афганістан. Відійшла у минуле афганська війна. Все більше часу відділяє нас від подій 1979-1989 рр. Події війни і Афганістані викликали у суспільстві того часу не розуміння, не сприйняття, тому і замовчувалися тривалий час на найвищому державному рівні. 
У закритих листах ЦК КПРС навіть комуністам не говорили правду про причини війни та численні людські жертви на афганській землі. 
Пізніше замовчувати уже не було можливості: у мирні міста і села почали приходити похоронки, матері оплакували своїх юних загиблих синів, яких транспортували із далекої і незрозумілої країни у цинкових домовинах. У цій війні брали участь більш е 160 тисяч солдатів і офіцерів із України. Життя 3280 наших земляків забрала Афганська війна, більш ніж 8 тисяч тих, хто повернувся мають поранення, більше 6 тисяч стали інвалідами.
Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ пропонує для перегляду віртуальну книжкову виставку "Афганістан: час минає пам’ять живе" . Виставка присвячена полтавцям, що брали участь у Афганській війні 1979-1989 рр., представлені спогади учасників, художні твори полтавських письменників про війну в Афганістані. 
Зокрема, пропонуємо книгу лубенської письменниці Раїси Плотникової "Афганський кут", де  правдиво та глибоко описані події війеи. Високу оцінку роману дав свого часу Микола Костенко: "Роман читається на одному подиху, карколомний сюжет захоплює, а краса і драматизм почуттів заворожують. Так написати може тільки сильний, талановитий письменник".









У краєзнавчому історико-публіцистичному виданні Сергія Костенка «Зубанівський край» (К., 2018) міститься інформація про військових – учасників війни в Афганістані – Дзюба Віталій Петрович – брав участь у п’яти бойових рейдах. В одному з рейдів підірвався і отримав контузію. Але все обійшлося. Він відслужив 26 місяців і в 1984 році повернувся додому.
Бугай Станіслав Петрович був призначений начальником радіостанції командно-штабної машини. Вперше брав участь у бойових діях в м. Ургун на кордоні з Пакистаном. 26 жовтня 1985 року демобілізований з армії.
Михайлець Олександр Миколайович – служив водієм-механіком на БМП, супроводжував військові і цивільні колони. Нині очолює трудовий колектив Кобеляцького комбікормового заводу.
 
Книга Олександра Дзюби та Василя Магди «Яреськи – вчора, сьогодні» (Полтава, 2019) вміщує інформацію про яреськівчан, які брали участь у афганській війні: Миколенко Станіслав Якович, нагороджений медаллю «За бойові заслуги»; Редька Василь Іванович, полковник ГРУ, нагороджений орденом Червоної Зірки. Кутовий Віктор Прокопович, Міщенко Станіслав Валерійович нагороджені медаллю «За бойові заслуги».

понеділок, 4 лютого 2019 р.

Історії кохання видатних полтавців

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль (В.Симоненко)
В життєписі багатьох відомих талановитих людей нашої славетної Полтавщини були історії і щасливої і нерозділеної любові, що й давало геніям натхнення для творчості. Вони прославили свої імена невмирущими творами. «Очі чорнії» Євгена Гребінки чи «Ніч яка місячна» Михайла Старицького... Книжкова виставка-розвідка «Ішли дві долі різними шляхами, на роздоріжжі долі обнялись», яку підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, розповість про історії кохання... Запрошуємо перегорнути сторінки особистого життя та відкрити для себе світ прекрасних почуттів Миколи Гоголя, Василя Симоненка, Панаса Мирного, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Анни Керн, Мотрі Кочубей...

Іван Мазепа – Мотря Кочубей
Вона була на 40 років молодша, але палко кохала свого 65-річного обранця. Та батьки були категорично проти їхнього шлюбу. Трагічна історія кохання гетьмана Івана Мазепи та юної полтавки Мотрі Кочубей оповита легендами. Протягом століть ці леґенди надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. У Чернігові розповідають історію про будинок, побудовний в кінці 17 століття полковником Яковом Лизогубом, біля якого бродить привид юної Мотрі. У цьому будинку старий гетьман Мазепа ховав свою коханку – хрещеницю Мотрю. За роман із вбивецю і зрадником мати прокляла доньку. Дівчина збожеволіла від горя й вчинила самогубство. Вночі перед святом Успіння Персвятої Богородиці привід Мотрі з’являється перехожим і просить її перехрестити.

Михайло Старицький – Софія Лисенко
...На календарі був 1862 рік... Молодих Михайла та Софію обвінчав батюшка, додавши два роки Софії та один рік Михайлу... Але все починалося зовсім не так. У 1860 році Михайло Старицький повертається в рідне село Кліщинці (тепер Черкаська область) і тут вперше закохується. З цим коханням пов’язана історія написання популярної донині пісні «Ніч яка місячна». 21-річний Михайло побачив на вечорницях надзвичайно вродливу Степаниду. Кілька вечорниць закоханий не бачив дівчини, а потім пішов до неї додому і попросив у її батька дозволу на зустріч. Під вербами, чекаючи на кохану, в голові Михайла народилися рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай». Михайло зустрівся із Степанидою, освідчився їй, але дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка настільки вразила хлопця, що він захворів.... З Полтави покликали лікаря. Згодом його забрали у свій маєток Лисенки і доручили доглядати за хворим рідній сестрі Миколи Лисенка – 15-річній Софійці. Між ними спалахнуло кохання... Як виявилося, Софійка з самого дитинства була закохана у троюрідного брата. Вони прожили щасливе життя. Дружина Софія назавжди залишилися Михайлу Старицькому вірним другом, порадником і цензором.
Василь Симоненко – Людмила Симоненко
Напевно, найромантичнішою частиною української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до дружини Люсі. Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання «Черкаська правда» – це була молоденька кур’єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: «Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами, в яких називав її: «Малюся», «Мила моя дівчинко» та «Малеча». Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив». «Я втопився в твоїх синіх очах....», «Скучаю за синіми очима», «Передаю кошик поцілунків».
Іван Котляревський - Марія
Романтична історія в дусі XVIII ст. трапилася з таким самотнім і таким славетним полтавцем Іваном Петровичем Котляревським. Не одна дівчина задивлялася на Котляревського – він був нежонатим, отже прекрасна половина людства сприймала його як завидного жениха. Елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою. Дами оточували його, очікуючи дотепних жартів та захоплюючих розповідей. В юності з І. Котляревським трапилася історія, яка стала причиною його самотності до кінця життя. Одного разу Котляревський познайомився p поміщиком Герасимом Семеновичем Сухопнем, що проживав у Золотоніському повіті на Полтавщині. «Що хочеш роби, що хочеш проси від мене, а я вже не пущу тебе від себе. Вчи моїх дітей...», - сказав Сухопень. Іван залишився... У родині поміщика проживала його племінниця - 20-річна вродлива дівчина Марія Семенівна, яка відразу сподобалася 25-річному Котляревському. Вони подружилися. Їй він присвячував свої вірші. Згодом пару бачили разом. Але власник маєтку Герасим Семенович сказав Івану Котляревському наступне: «Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К... Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».

Євген Гребінка – Мар’яна Новицька. Марія Ростенберг
На життєвій дорозі Євгена Гребінки в різний час зустрілося дві дівчини, яких він кохав. Першою була Мар’яна Новицька, сестра Миколи Новицького, з яким Гребінка навчався у Ніжинській гімназії. Вона зачарувала Євгена і була наче коштовний оберіг для коханого. Але з деяких причин Гребінка мав виїхати до Петербурга. У день від’їзду молоді люди довго прогулювалися парком на березі Сули, обмінялися обручками і заприсяглися вірно кохати одне одного. Та долі їхні розійшлися - через декілька років Мар’яна порушує клятву і виходить заміж за місцевого багатія. Євген тяжко переживає розрив з коханою. Він, вже відомий письменник, приїздить у відпустку додому, в село Убіжище. Тут приймає рішення запропонувати руку і серце Марії Ростенберг, з якою познайомився на балу у маєтку поміщика Платона Закревського у селі Березова Рудка. Євген закохався у набагато молодшу Марію, вона відповіла взаємністю. Але з незрозумілих причин батьки молодої заручини відкладали. І лише через три роки справа завершилася: Євген Павлович Гребінка заручений з Марією Василівною Ростенберг, 30 червня 1844 року вінчаються і від’їджають до Петербурга. Своїй коханій письменник присвятив вірш, який зараз всі знають як романс «Очи черные». Вперше вірш було опубліковано у лютому 1843 року. Дослідники творчості Гребінки припускають, що вірш був присвячений Мар’яні Новицькій. А дружині Марії він присвятив поезію лише через кілька років після одруженя - вірш «В альбом жене».

Тарас Шевченко – Ганна Закревська. Варвара Рєпніна
Ганна Закревська, дружина поміщика П. Закревського з Пирятина, з якою познайомився Тарас Шевченко і яка була світлим променем у гіркій долі Шевченка. Поет покохав «Ганну вродливу» - так називав він її у листі до свого друга. На вечорі у поміщиці Вольховської він не відходив від Ганни ні на хвилину, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена сукня дівчини, і довго потім зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську Шевченко проніс через усе життя. Він присвятив їй вірш «Г. З.» (Немає гірше, як в неволі), в якому з щирим захопленням звертався до коханої. З ім’ям Ганни пов’язана поезія «Якби зустрілися ми знову». На думку деяких дослідників, Шевченко присвятив Ганні Закревській і поему «Сліпий».
Зовсім по-іншому склалися стосунки Шевченка з донькою полтавського генерал-губернатра Рєпніна-Волконського Варварою Миколаївною. Кохання Варвари Рєпніної, правнучки гетьмана К. Розумовського, мабуть, варто вважати нерозділеним Вона покохала Шевченка, але він не поділяв її почуттів, хоча завжди ставився з глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Шевченко присвятив їй поему «Тризна» з присвятою «На память 9-го ноября 1843 г. княжне Варваре Николаевне Репниной».



Історії кохання нашого земляка Миколи Лисенка до Ольги О’Коннор, Ольги Липської та Інни Андріанопольської описані тут: https://probapera.org/publication/13/47930/biohrafiya-mykoly-lysenka-istoriji-kohannya.html