четвер, 14 лютого 2019 р.

Ювілей Світлани Леонідівни Кигим - завідувача відділу природи Полтавського краєзнавчого музею

В історії нашого краю знаходиться ще немало цікавих незвіданих сторінок, які потребують глибоких  наукових досліджень. Регіональним центром таких досліджень є Полтавський краєзнавчий музей ім. В. Г. Кричевського, який об’єднує в своїх стінах цілу плеяду талановитих науковців.
І серед них досить вагоме місце, беззаперечно, посідає завідувач відділу природи, чарівна Світлана Леонідівна Кигим, яка 17 лютого святкує свій ювілей! Коло її творчих інтересів та пошуків охоплює дослідження минулого та сьогодення природознавчої справи на Полтавщині, виявлення і розкриття цікавих та незаслужено призабутих наукових та історичних фактів,  вивчення творчої спадщини видатних вчених-природознавців. Серед найбільш цікавих – це  дослідження наукових зв’язків В. В. Докучаєва та В. І. Вернадського з Полтавщиною, особисті взаємовідносини В. І. Вернадського та В. Г. Короленка, відродження історичної пам’яті про Полтавське сільськогосподарське товариство. Її творчий доробок  нараховує близько десятка збірників наукових праць та більше п’ятидесяти статей написаних як особисто, так і в співавторстві.
У відділі краєзнавства наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського розгорнута виставка, на якій можна ознайомитися з науковим доробком талановитого науковця і чудової людини. Бажаємо Вам, вельмиповажна Світлано Леонідівно, многих літ у злагоді та мирі!!!


середа, 13 лютого 2019 р.

Афганістан: час минає пам’ять живе


15 лютого 1989 року почалося виведення обмеженого контингенту військ колишнього СРСР із Республіки Афганістан. Відійшла у минуле афганська війна. Все більше часу відділяє нас від подій 1979-1989 рр. Події війни і Афганістані викликали у суспільстві того часу не розуміння, не сприйняття, тому і замовчувалися тривалий час на найвищому державному рівні. Пізніше замовчувати уже не було можливості: у мирні міста і села почали приходити похоронки, матері оплакували своїх юних загиблих синів, яких транспортували із далекої і незрозумілої країни у цинкових домовинах. У цій війні брали участь більш е 160 тисяч солдатів і офіцерів із України. Життя 3280 наших земляків забрала Афганська війна, більш ніж 8 тисяч тих, хто повернувся мають поранення, більше 6 тисяч стали інвалідами.
Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ пропонує для перегляду книжкову виставку "Афганістан: час минає пам’ять живе" (до 30-ї річниці виводу військ із Афганістану). Виставка присвячена полтавцям, що брали участь у Афганській війні 1979-1989 рр., представлені спогади учасників, художні твори полтавських письменників про війну в Афганістані. 







З плином часу змінилася концепція поглядів на події, старіють учасники боїв. Воїни-афганці пройшли, напевне, найстрашнішу війну новітньої історії. Їм є про що розповісти, на багатьох із них варто рівнятися сучасникам. Та війна забрала життя тисяч героїв, що жили серед нас, і ми повинні гордитися їх іменами.

вівторок, 5 лютого 2019 р.

6 лютого - День ангела Оксани

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського продовжує цикл книжкових виставок «Імена в історії краю», присвячених видатним діячам Полтавщини.
6 лютого День ангела святкують жінки, які мають ім’я Оксана чи Ксенія. У народі 6 лютого називають Оксанин день, Оксани-Дороти й зауважують: «Яка Оксана – така й весна». Імена Оксана, Ксенія прийшли до нас багато століть назад із Стародавньої Греції і стали дуже популярними в Україні. Воно означає «мандрівниця», «чужинка», «гостя», за іншою версією «гостинна». Є думка, що ім’я визначає характер. Оксани – це цілеспрямовані, самостійні жінки, які ніколи не дають себе в образити, з не дуже простою, але цікавою долею.

Преподобна Ксенія (світське ім’я Євсевія) народилася в аристократичній родині в Римі. Батьки мали намір віддати її заміж, але дівчина втекла на острів Кос (поблизу узбережжя Малої Азії). Тут Євсевію було навернуто у християнство пресвітером Павлом. Після цього вона змінила ім’я на Ксенію. Згодом перебралася до міста Мілас в Карії, де за власний кошт звела церкву Святого Стефана і утворила християнську громаду. Згодом стала черницею. Померла у Міласі, тому іноді зветься Ксенією Мілаською.
Покровителькою імені є Ксенія Петербурзька. Вона жила наприкінці ХVІІІ століття. Вийшовши заміж, жінка дуже рано овдовіла. Смерть чоловіка настільки вразила Ксенію, що вона вирішила роздати все майно, переодяглася в чоловічий одяг і прийняла подвиг юродства – один із найважчих, адже юродивий – це своєрідний дивак, на якого всі тицяють пальцями, з якого всі сміються і кого зневажають. Подвиг добровільного божевілля вона несла 45 років. Ікони цієї святої є чи не в кожному православному храмі, а ім’я Ксенія, Оксана, надзвичайно популярне.
Серед наших землячок-полтавок багато відомих Оксан: історик, керамолог та археолог О. В. Коваленко, художниця та письменниця К. О. Янко, директор полтавського видавництва «Техсервіс» О. О. Момот, філолог, літературознавець та викладач О. А. Зелік, художниця О. А. Іванюк, кераміст і художниця О. В. Кальна, літераторка, журналіст, казкарка, прозаїк О. В. Кравченко та багато інших.




Оксана Яківна Мешко - відома громадська діячка, лідер опозиційного руху на Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсинської Спілки в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років ХХ ст. Вона одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху.
Оксана Дмитрівна Соловей - письменниця, перекладачка, етнограф, донька історика, публіциста і культурного діяча Д. Ф. Солов’я. Народилася у Полтаві. Перші переклади Оксани Соловей з’явилися в друці ще в 1946 році. З англійської перекладала твори Д. Томаса, К. Сендберга, Г. Лонгфелло, П. Устінова, з французької — А. Камю, Веркора, Ж. Кокто, з російської — О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. Вона переклала з англійської дві визначні наукові праці Ю. Шевельова: «Українська мова в першій половині 20-го століття (1900-1941): стан і статус» (1987) і «Олександр Потебня і українське питання» (1992). За переклад твору Веркора «Море мовчить» одержала першу премію на літературному конкурсі Світової федерації українських жіночих , організацій (СФУЖО, 1965). У літературному доробку О. Соловей — десятки оригінальних статей, заміток, спогадів, казок, віршованих творів. Серед них такі: «Століття «Пісні про Гаявату («Нові дні», 1955), «Риси Шевченкової вдачі» («Молода Україна», 1966), «Митарства української книги» («Українські вісті», 1967), «Слово про письменника І. Багряного» (1969), «Тарас Шевченко — самостійна Україна» («Тризуб», Міннеаполіс, 1982), «Харківський університет очима колишніх студентів» («Сучасність», 1983), «До 50-річчя голоду на Україні» («Українські вісті», 1983), «Не датися в руки: становище й настрої біженців українців в останні місяці війни і перші місяці миру» («Сучасність», 1991) та ін. Оксана Дмитрівна виступала і як редактор. Зокрема, вона відредагувала такі книжки: збірка віршів О. Лятуринської «Ягілка» (Вінніпег, 1971), М. Зерова «Лекції з історії української літератури» (Едмонтон, 1977), Д. Ф. Соловей «Розгром Полтави» («Тризуб», 1974); до фундаментальної праці Г. Костюка «Зустрічі і прощання» (Едмонтон, 1987) опрацювала «Пояснення скорочень назв установ, організацій, журналів та рідкісних слів». В 1981 — 89 роках працювала на радіо «Свобода» і «Голос Америки», видавши понад 160 скриптів. З 1966 року Оксана Соловей належить до Організації українських письменників у діаспорі «Слово»; з 1973 вона старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, а з 1990 року — член-кореспондент цієї ж Академії. Як етнограф Оксана Дмитрівна вивчає український обрядовий хліб, видала серію з восьми карток, присвячених весільному хлібові.
Оксана Дмитрівна Іваненко - українська дитяча письменниця, перекладачка. Їй належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Автор повістей «Друкар книжок небачених» (1947, про І. Федорова), «Рідні діти» (1951), «Богдан Хмельницький» (1954), «Великий шум» (1967), романів «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Т. Г. Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.
Майстер прикладного мистецтва Оксана Іванівна Лесевич створює неймовірні картини-мініатюри з деревини і соломки. Протягом дясятків років є учасницею міських та обласних виставок творів декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово формувала персоналії у виставкових залах та музеїв м. Полтави. Є автором посібника з аплікації та мозаїки соломкою.
Отже, Оксани яскраві та різнопланові особистості, які не можуть залишитися непоміченими.
Звісно, це лише невеличкий перелік імен, а для більш детального ознайомлення запрошуємо Вас до нашого відділу краєзнавства (5-й пов., 509 кімн).

понеділок, 4 лютого 2019 р.

Історії кохання видатних полтавців

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль (В.Симоненко)
В життєписі багатьох відомих талановитих людей нашої славетної Полтавщини були історії і щасливої і нерозділеної любові, що й давало геніям натхнення для творчості. Вони прославили свої імена невмирущими творами. «Очі чорнії» Євгена Гребінки чи «Ніч яка місячна» Михайла Старицького... Книжкова виставка-розвідка «Ішли дві долі різними шляхами, на роздоріжжі долі обнялись», яку підготували бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського, розповість про історії кохання... Запрошуємо перегорнути сторінки особистого життя та відкрити для себе світ прекрасних почуттів Миколи Гоголя, Василя Симоненка, Панаса Мирного, Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Анни Керн, Мотрі Кочубей...

Іван Мазепа – Мотря Кочубей
Вона була на 40 років молодша, але палко кохала свого 65-річного обранця. Та батьки були категорично проти їхнього шлюбу. Трагічна історія кохання гетьмана Івана Мазепи та юної полтавки Мотрі Кочубей оповита легендами. Протягом століть ці леґенди надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. У Чернігові розповідають історію про будинок, побудовний в кінці 17 століття полковником Яковом Лизогубом, біля якого бродить привид юної Мотрі. У цьому будинку старий гетьман Мазепа ховав свою коханку – хрещеницю Мотрю. За роман із вбивецю і зрадником мати прокляла доньку. Дівчина збожеволіла від горя й вчинила самогубство. Вночі перед святом Успіння Персвятої Богородиці привід Мотрі з’являється перехожим і просить її перехрестити.

Михайло Старицький – Софія Лисенко
...На календарі був 1862 рік... Молодих Михайла та Софію обвінчав батюшка, додавши два роки Софії та один рік Михайлу... Але все починалося зовсім не так. У 1860 році Михайло Старицький повертається в рідне село Кліщинці (тепер Черкаська область) і тут вперше закохується. З цим коханням пов’язана історія написання популярної донині пісні «Ніч яка місячна». 21-річний Михайло побачив на вечорницях надзвичайно вродливу Степаниду. Кілька вечорниць закоханий не бачив дівчини, а потім пішов до неї додому і попросив у її батька дозволу на зустріч. Під вербами, чекаючи на кохану, в голові Михайла народилися рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай». Михайло зустрівся із Степанидою, освідчився їй, але дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка настільки вразила хлопця, що він захворів.... З Полтави покликали лікаря. Згодом його забрали у свій маєток Лисенки і доручили доглядати за хворим рідній сестрі Миколи Лисенка – 15-річній Софійці. Між ними спалахнуло кохання... Як виявилося, Софійка з самого дитинства була закохана у троюрідного брата. Вони прожили щасливе життя. Дружина Софія назавжди залишилися Михайлу Старицькому вірним другом, порадником і цензором.
Василь Симоненко – Людмила Симоненко
Напевно, найромантичнішою частиною української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до дружини Люсі. Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання «Черкаська правда» – це була молоденька кур’єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: «Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь». У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами, в яких називав її: «Малюся», «Мила моя дівчинко» та «Малеча». Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив». «Я втопився в твоїх синіх очах....», «Скучаю за синіми очима», «Передаю кошик поцілунків».
Іван Котляревський - Марія
Романтична історія в дусі XVIII ст. трапилася з таким самотнім і таким славетним полтавцем Іваном Петровичем Котляревським. Не одна дівчина задивлялася на Котляревського – він був нежонатим, отже прекрасна половина людства сприймала його як завидного жениха. Елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою. Дами оточували його, очікуючи дотепних жартів та захоплюючих розповідей. В юності з І. Котляревським трапилася історія, яка стала причиною його самотності до кінця життя. Одного разу Котляревський познайомився p поміщиком Герасимом Семеновичем Сухопнем, що проживав у Золотоніському повіті на Полтавщині. «Що хочеш роби, що хочеш проси від мене, а я вже не пущу тебе від себе. Вчи моїх дітей...», - сказав Сухопень. Іван залишився... У родині поміщика проживала його племінниця - 20-річна вродлива дівчина Марія Семенівна, яка відразу сподобалася 25-річному Котляревському. Вони подружилися. Їй він присвячував свої вірші. Згодом пару бачили разом. Але власник маєтку Герасим Семенович сказав Івану Котляревському наступне: «Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К... Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».

Євген Гребінка – Мар’яна Новицька. Марія Ростенберг
На життєвій дорозі Євгена Гребінки в різний час зустрілося дві дівчини, яких він кохав. Першою була Мар’яна Новицька, сестра Миколи Новицького, з яким Гребінка навчався у Ніжинській гімназії. Вона зачарувала Євгена і була наче коштовний оберіг для коханого. Але з деяких причин Гребінка мав виїхати до Петербурга. У день від’їзду молоді люди довго прогулювалися парком на березі Сули, обмінялися обручками і заприсяглися вірно кохати одне одного. Та долі їхні розійшлися - через декілька років Мар’яна порушує клятву і виходить заміж за місцевого багатія. Євген тяжко переживає розрив з коханою. Він, вже відомий письменник, приїздить у відпустку додому, в село Убіжище. Тут приймає рішення запропонувати руку і серце Марії Ростенберг, з якою познайомився на балу у маєтку поміщика Платона Закревського у селі Березова Рудка. Євген закохався у набагато молодшу Марію, вона відповіла взаємністю. Але з незрозумілих причин батьки молодої заручини відкладали. І лише через три роки справа завершилася: Євген Павлович Гребінка заручений з Марією Василівною Ростенберг, 30 червня 1844 року вінчаються і від’їджають до Петербурга. Своїй коханій письменник присвятив вірш, який зараз всі знають як романс «Очи черные». Вперше вірш було опубліковано у лютому 1843 року. Дослідники творчості Гребінки припускають, що вірш був присвячений Мар’яні Новицькій. А дружині Марії він присвятив поезію лише через кілька років після одруженя - вірш «В альбом жене».

Тарас Шевченко – Ганна Закревська. Варвара Рєпніна
Ганна Закревська, дружина поміщика П. Закревського з Пирятина, з якою познайомився Тарас Шевченко і яка була світлим променем у гіркій долі Шевченка. Поет покохав «Ганну вродливу» - так називав він її у листі до свого друга. На вечорі у поміщиці Вольховської він не відходив від Ганни ні на хвилину, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена сукня дівчини, і довго потім зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську Шевченко проніс через усе життя. Він присвятив їй вірш «Г. З.» (Немає гірше, як в неволі), в якому з щирим захопленням звертався до коханої. З ім’ям Ганни пов’язана поезія «Якби зустрілися ми знову». На думку деяких дослідників, Шевченко присвятив Ганні Закревській і поему «Сліпий».
Зовсім по-іншому склалися стосунки Шевченка з донькою полтавського генерал-губернатра Рєпніна-Волконського Варварою Миколаївною. Кохання Варвари Рєпніної, правнучки гетьмана К. Розумовського, мабуть, варто вважати нерозділеним Вона покохала Шевченка, але він не поділяв її почуттів, хоча завжди ставився з глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Шевченко присвятив їй поему «Тризна» з присвятою «На память 9-го ноября 1843 г. княжне Варваре Николаевне Репниной».



Історії кохання нашого земляка Миколи Лисенка до Ольги О’Коннор, Ольги Липської та Інни Андріанопольської описані тут: https://probapera.org/publication/13/47930/biohrafiya-mykoly-lysenka-istoriji-kohannya.html