понеділок, 18 березня 2019 р.

Час в об’єктиві Йозефа Хмелевського

                                       Через очі фотографа теперішнє стає минулим…
                                       (Береніс Ебот)
Фотограф Йозеф Хмелевський, дякуючи йому, до нас дійшли, як писав «Фотограф любитель» у 1896 році, «безукоризненные во всех отношениях» фотопортрети класиків науки та культури: М. Скліфосовського, Г. Мясоєдова, В. Короленка. Панаса Мирного, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Г. Хотчевича, М. Заньковецької та багатьох інших. Що про нього можна дізнатися, завітавши до Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського?





четвер, 14 березня 2019 р.

14 березня - свято Преподобної Євдокії

                                Благослови, Боже, весну закликати, зиму проводжати!
Чотирнадцятого березня - свято Преподобної Євдокії (у народі Явдохи). Це ймення означало буквально «життєславна» і звучало як Явдоня. Асоціюється ім'я з покровительством земної природи і знаменує пробудження життєвої сили землі.
До свята відділ краєзнавства підготував невеликий за обсягом перелік жінок на ім’я Євдокія, які мають відношення до полтавського краю. Маємо надію, що цей матеріал сподобається нашим читачам.
Розпочнемо з Євдокії (Явдокії) Іванівни Гладкої – поетеси, вчителя. Село Більськ - мала батьківщина вчителя за професією і поетесою за покликанням Євдокії Іванівни, яка народилася у багатодітній сім ї. Більшу частину шкільних років провела у Великосорочинській школі- інтернаті Миргородського району. Вищу освіту здобула  в Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В.Г. Короленка) за спеціальністю вчитель російської мови і літератури. Працює за фахом.  Пише вірші за покликом серця. Авторка трьох збірок поезії, які вийшли у світ у 2010 році під назвою "На межі", "С тобой и без тебя". "Переливи райдуги "- у 2013 році.

Приємно, що у Євдокії Іванівни є вірш, присвячений бібліотеці. Пропонуємо з ним ознайомитися:
У бібліотеці
На полицях книжкові ряди.
Прозирають рясні палітурки.
Полаковані всі стелажі
Простягають сусідові руки.
Перечитані кожним книжки
Українки, Франка і Шевченка.
Пушкін, Гоголь прийшли залюбки
Разом з казкою про Морозенка.

Тут Міцкевич і Рільке, й Бальзак
Залишили свій подих в творіннях.
А історію славить козак.
Уростає у землю корінням.

Отчий край, зарубіжжя і світ
В веселковій країні-книгарні.
Тут читач і її працівник
Відчувають сердечне єднання.
Бо без книги немає життя.
Зупиняється плямою  вічність.
А у слові-поета душа
Промовляє, мов пам'ять на вістрі.

Явдоха Данилівна Пошивайло була натхненником створення Музею гончарства в Опішні Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей. Складними були її дитячі роки: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях — в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других...», - згадувала жінка. У 18 років вона вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла. З цього часу і починає творити. В Опішні існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями.
За роки спільного життя виховали 3 синів.

Гончарством в роду Євдокії Варвинської займалися дуже давно. Ось, як вона згадує свого прадіда по материнській лінії Степана Денисенка (року народження й смерті вона не пам’ятає): «… Ну так, це прадід, оце моя мати там жила, бо у матері умер батько, а воно ж раньше по багато дітей було, семеро, і вона розприділила кого куди, хто пішов вівці пасти, моя мама пішла до діда сюди. Дід був бєдний, ну гончарював і ото так розжився, нову хату поставив, мабуть, і коника купив, і корову, і ото вона там служила». Трудовий стаж Євдокії Варвинської на гончарному виробництві розпочався з 1953 року, про що свідчить перший запис в її трудовій книжці. Потім змінювалася назва керамічного підприємства, відбувалося її переміщення з одного цеху в інший, освоєння різних гончарних професій: «доглядщиця, майстер дитячої глиняної іграшки, шліфувальниця, контролер приймальник, мальовщиця, ангобіровщик». "… Я в 1953 в завод пішла і де тільки не робила, переходила з цеху в цех, на доглядці, і кирпич робила, і малювала, і коло горну була, і горшки возила".

Євдокія Михайлівна Крат народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році одружилась з полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Добившися з трудом до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.

Серед тих, хто має ім’я Євдокія – багато довгожителів. Євдокія Головата з с. Харківці Лохвицького району прожила 102 роки, жителька м. Лохвиця Євдокія Гресь зустріла перший столітній ювілей. Євдокія Онисіївна Білик - вишивальниця, народилася у с. Абазівка Полтавського району. Прожила 118 років!

Дружина Василя Верховинця Євдокія Іванівна Костева – актриса і співачка - народилася 1 березня 1885 р. в Полтаві, в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі “Червоний факел”. Під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після прогону Садовський пожартував: «Голос я чув, артистки ж не бачу» (була маленького зросту). Працювала у театрах Києва, Полтави, в ансамблі «Жінхоранс» Василя Верховинця. В двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів» під орудою Івана Мар’яненка.

Євдокія Сидорівна Гуржій народилася у с. Перервинці, нині Лубенського району – вчений-селекціонер. Керувала кафедрою рослинництва ПДАА. Доктор сільськогосподарських наук, професор, працювала на кафедрі з 1952 до 1975 рр. Разом зі своїм сином, завідувачем лабораторії В. Мережком вони розробили методику виведення сортів однодомних конопель, придатних для механізованого збирання. Є автором 7 районованих сортів конопель та 40 наукових праць. За науково-дослідну, педагогічну і громадську роботу нагороджена багатьма урядовими нагородами. Мала наукову школу. Очолювала діяльність з відновлення сортів конопель, втрачених під час німецької окупації. Авторка низки сортів однодом. конопель та їх гібридів.

Євдокія Василівна Нос мала одну пристрасть, якій була віддана все життя – пристрасть до української пісні. Народилася 15 серпня 1914 р., навчалася у Полтавській 1-й трудовій школі. Співала у хорі, яким керував відомий український бандурист В. Кабачок. Під час навчання в Полтавському інституті інженерів сільського будівництва теж співала в інститутському хорі, який очолював відомий диригент Ф. Попадич. Співоцький шлях Євдокії Василівни почався одразу після звільнення Полтави від фашистських загарбників. З 1943 року вона починає працювати у Полтавській філармонії. У 1944 році – актриса Харківської опери. З 1950 р. переходить до академічної капели «Думка», з 1956 року – співає у хоровій капелі Українського радіо. Після виходу на пенсію повертається до рідного міста. Співпрацює з місцевим радіокомітетом, допомагає музикознавцю і композитору М. Фісуну збирати експонати до музичного музею Полтавщини, записує старовинні пісні, які колись лунали на околицях Полтави.

вівторок, 12 березня 2019 р.

У сяйві художнього слова Миколи Костенка

«Його вірші заряджені самоповагою, чесним і відвертим поглядом на життя, в них потужний заряд застороги від можливої втрати моральних цінностей, народжених численними поколіннями українців. До них, до цих цінностей, стезею правди слід рішуче повертатися нині. Бо завтра буде вже запізно», - це слова з анотації до поетичної збірки «Стезя» Миколи Васильовича Костенка, якому 19 березня 2019 року виповнилося б 80 років.
Микола Костенко – талановитий поет, літературознавець, критик і публіцист, перекладач і журналіст, автор понад 20 художніх і художньо-публіцистичних книг, редактор низки періодичних видань, член Національної спілки письменників України (1997) і Національної спілки журналістів України (1965), людина чесна і відверта, відкрита перед совістю й Україною.

вівторок, 5 березня 2019 р.

Шевченківські місця на Полтавщині

Земля полтавська не має права забувати, що по ній ступав колись Великий Кобзар, описував її, малював, жив радощами і болями наших предків, отримував спалахи натхнення саме тут. Росте і шумить у його славу дуб, посаджений у травні 1861 році у м. Полтава.
Ім’я Тараса Шевченка стало символом України. До нього в українській художній літературі слово «Україна» майже не зустрічається. На нашій славетній Полтавщині є безліч місць, які пам’ятають Т. Г. Шевченка. Зв’язки Великого Кобзаря з Полтавським краєм тісніші, ніж із будь-яким іншим куточком України, хоча в цілому він провів на Полтавщині не так багато часу – в сукупності близько півтора року. Поет побував на території Полтавської губернії в 1843–1844, 1845–1846 роках, востаннє – влітку 1859 року - так званий період «трьох літ». Полтавці шанують пам'ять видатного поета і діяча. Відразу після зняття заборони з його імені, були встановлені пам’ятники у Полтаві та у багатьох містах і селах нашого краю.