У "дзеркалі" старих видань

30 вересня - Всеукраїнський день бібліотек.

Бібліотекарі відділу краєзнавства вітають усіх шанувальників книги та друкованого слова з цим святом. Мирного неба нам та можливості займатися улюбленою справою!

Нижче представлена краєзнавча розвідка про рідкісні видання з фонду головної книгозбірні Полтавщини.

Натрапивши колись у нашій науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського на книгу Д. Ахшарумова «Из моих воспоминаний 1849 года» з інскриптом «В Полтавскую общественную Библиотеку, - от автора. 6 ноября 1904 г. Г. Полтава», спочатку спавло на думку, що це спогади музиканта Дмитра Ахшарумова. Того самого, що заснував у Полтаві перший симфонічний оркестр. Власне, ім’я музиканта, диригента Дмитра Володимировича Ахшарумова у Полтаві більш відоме, ніж ім’я його тезки, лікаря за фахом Дмитра Дмитровича Ахшарумова. Хоча Дмитро Дмитрович теж тривалий час жив у нашому місті (1873-1882 рр.). Енциклопедія сучасної України (ЕСУ) подає інформацію про те, що Д. Д. Ахшарумов – засновник і перший голова Полтавського товариства лікарів, яке 1911 року передало свою бібліотеку в Полтавську громадську бібліотеку, назвавши її «Бібліотекою Д. Ахшарумова». Природньо, що нас зацікавила як постать самого лікаря, так і доля подарованої бібліотеки.

Історик І. Ф. Павловський, крім біографічних даних про Дмитра Ахшарумова, згадує також список праць лікаря. Повний перелік праць знаходимо у критико-біографічному словнику С. Венгерова (СПб., 1889). У цьому ж джерелі знаходимо інформацію про те, що рід Ахшарумових має вірменське походження. Родоначальником російських Ахшарумових був перекладач в останнього грузинського царя Вахтанга, який разом з ним переселився у 18 ст. до Росії.

Дмитро Дмитрович Ахшарумов народився 14 травня 1823 року у Петербурзі, виховувався у першій Петербурзькій гімназії, по закінченні якої у 1842 році вступив на східний факультет Петербурзького університету. У 1846 році завершив навчання, отримавши ступінь кандидата. Через рік почав працювати у міністерстві іноземних справ. А 22 квітня 1849 року Ахшарумова заарештували як причетного до справи Петрашевського. Після 8-місячного заточення у Петропавлівській в’язниці він разом з іншими петрашевцями, був приречений на страту, але після того як їх вивели на Семенівський плац для здійснення приговору, наказ відмінили. Страту замінили на 4 роки арештантських рот військового відомства, а після закінчення строку, у рядові кавказької армії.

В арештантських ротах у Херсоні Ахшарумов пробув всього 18 місяців, після того був переведений рядовим у 7 лінійний батальйон у Малу Чечню. У всіх багаточисленних походах і експедиціях цього батальйону він брав активну участь. У листопаді 1854 року його назначили унтер-офіцером, а 1856 р. у прапорщики. Через рік після виходу у відставку Ахшарумов отримав дозвіл вступити на медичний факультет Дерптського університету. У 1858 р. він перейшов до медико-хірургічної академії, яку закінчив із срібною медаллю.
Як ми вже згадували вище, ім"я Дмитра Дмитровича пов"язане з нашим містом. Під час перебування у Полтаві (1873-1882 рр.) Дмитро Ахшарумов був губернським лікарським інспектором. Він всіляко сприяв розвитку земської медицини. Ініціював І з’їзд лікарів Полтавської губернії у 1880 році, на якому обговорювалися питання організації медичної допомоги сільському населенню.
Наукові роботи Ахшарумова були присвячені епідеміям дифтерії, холери, віспи, чуми. У Полтаві лікар займався вивченням причин розповсюдження серед населення венеричних захворювань. Друковані праці Ахшарумова принесли вченому заслужену репутацію поборника громадськогонапрямку у справі захисту здоров’я людей.

Наша Бібліотека зберігає бібліографічну рідкість - працю лікаря «Чума послѣднихъ годовъ ХІХ столѣтія (1894-1900)» (Полтава, 1900). На титульній сторінці розміщено круглий фіолетовий штемпель «Библіотека О-ва Полтавскихъ Врачей имени Д-ра Мед. Д. Д. Ахшарумова», а також дарчий напис автора «Въ Общество Полтавскихъ врачей – всепочтительнейше – отъ члена Его – Дмитрій Ахшарумов – 7 Ноября 1900 г».

Ми вже говорили про те, що Ахшарумов був активним поборником здорового способу життя населення. Він підтримував всі прогресивні заходи, спрямовані на покращення медичної допомоги населенню. У 70-х р. 19 ст. Полтавська губернія потерпала від епідемії дифтерії. Дмитро Ахшарумов зміг побачити за першими одиничними випадками дифтерії ознаки епідемії і, власне, своїми статтями звернув увагу громадськості на цю проблему.

У фонді нашої бібліотеки зберігається ще одна праця, яку склав доктор медицини Д. Ахшарумов, «Дифтеритъ Полтавской губерніи 1876, 1877 и 1878 годовъ» (Матеріалы для эпидеміологіи дифтерита) (Полтава, 1879). Штемпель на титулі свідчить, що книга була у Херсонській громадській бібліотеці, на ньому навіть зазначена дата 16 августа 1908.

У бібліотеці збереглася доповідь Дмитра Дмитровича, прочитана ним 15 вересня 1885 року на річному засіданні Товариства Полтавських Лікарів «Современный взгляд на санитарное значение домов терпимости и осмотра проституток» (Полтава, 1886).

Крім медичних праць, у фонді наукової бібліотеки є мемуари про арешт і заслання Д. Д. Ахшарумова – "Из моих воспоминаний". Ці спогади лікар почав писати 1871 року, завершив 2 березня 1885 року у Полтаві. Повне видання вийшло у 1905 році. А наша бібліотека має подаровану автором першу частину спогадів «Изъ моихъ воспоминаній 1849 года» (Вольскъ, 1903) з інскриптом «Въ Полтавскую общественную Библіотеку, - отъ автора. 6 ноября 1904 г. Г. Полтава». «Воспоминанія былого лежать у меня на сердцѣ. Принимаясь за эти строки, я исполняю мое давнее желаніе, которое откладывалъ все въ ожиданіи болѣе покойнаго времени, но оно не настаетъ!...Это прожитое мною не представляет чего-либо особеннаго, но на долю мою выпали тяжелые, очень тяжелые годы».

Ще одне видання (має дві частини) - «Изъ моихъ воспоминаній. Годы солдатской ссылки. (1851-1857)». На титулі - дарчий напис від автора «Е. П. и Е. И. Андреевымъ – нашимъ милымъ друзьямъ, - на память отъ Д. Д. Ахшарумова. 15 мая 1908 г. Полтава». Поряд напис олівцем – «простите, наскоро написал - рука трясётся да, бумага шершавая, грубая». На початку другої частини спогадів поганорозбірливий напис Ахшарумова простим олівцем «Въ этой части много пропусков [...] в сокращении».

Дмитро Дмитрович писав також вірші. Вони зустрічаються у збірці його спогадів, і маємо також окреме видання, а саме «Поэма о рожденіи, жизни и смерти человѣка» (Полтава, 1898). Дарчий напис, на жаль, зберігся частково – «…на пам'ять от автора. 19/VI/07. Г. Полтава».

Примірник цікавий авторськими доповненнями, правками, яких зустрічається у тексті дуже багато. Можливо, це був сигнальний примірник Ахшарумова. Словом, книжка повна загадок, здогадів та припущень.Ймовірно, спочатку автор задумав написати Увертюру до поеми, але вже після того як поема була надрукована, Дмитро Дмитрович вирішив розділити її на дві частини. Після назви УВЕРТЮРА він поставив римську цифру І і впоперек друкованого тексту зробив напис:

Ахъ, бѣдныя дѣти! Страдать и томиться

На землю, чтобъ Вамъ низайти,

Вамъ надо еще претерпеть, чтобъ родиться

Въ сомкнутыя двери пройти!

Но есть акушеры – они всѣ отъ Бога –

И вотъ потому ихъ повсюду такъ много!

А на звороті знову від руки написане продовження – власне, друга частина Увертюри:

На нашей планете, столь всемъ изобильной безмѣрно,

Безчисленныхъ жизней зародыши вложены всюду –

Въземлѣ и водах и высокихъ слояхъ атмосферныхъ

Родятся и мрутъ насѣкомыя, звѣри и люди!

И ты и сама родилась, отцвѣтёшь и завянешь,

Различнейшихъ жизней вселенной живой панспермида! (*)

О, родина мать! Я твой плодъ изъ земли воплощенный

Скиталец и странникъ зачѣм-то здѣсь жить обречённый!

*Греч. слово = «всезародышная».

На превеликий жаль два видання з дарчими написами Ахшарумова після Другої світової війни були вивезені з Полтави до Києва. Одне з них - «Из моих воспоминаний (1849-1951 г.)» зі вступною статтею В. І. Семеновського», надрукована у Санкт-Петербурзі у 1905 році. На виданні – дарчий напис автора: «В Полтавскую Общественную библиотеку, - от автора. 31.V/1905 Полтава».

Віршовані автографи (підбірка до Всеукраїнського дня бібліотек)

Своєрідна колекція книг з автографами відомих письменників і поетів, літераторів, краєзнавців, вчених, дослідників зберігається у фондах Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Це книги подаровані безпосередньо авторами або прихильниками чи добрими друзями бібліотеки та знаними поціновувачами Книги. Звісно, що ці видання мають особливу цінність і трепетно зберігаються бібліотекарями.
Пропонуємо зануритися у світ віршованих автографів. Насправді, їх не так багато, але вони мають свою неповторність та аромат.
Приємно, що деякі автори присвячують свої вірші Полтавській науковій бібліотеці. Зокрема, дарчий напис від сучасної поетеси Любові Миколаївни Варич міститься на збірці її поезій «Провісник народу, апостол, пророк…» (Кобеляки, 2017):
Бібліотеці ім. І. Котляревського
Від автора Варич Л. М.
Бібліотека – це храм, скарбниця культури
Різноманітні зібрання тут з літератури.
Наукові, історичні твори і ліричні,
Детективні, професійні навіть фантастичні.
А люди, що тут працюють, гарні фахівці.
Вони у храмі науки достойні жреці.
Хто звернеться, все що треба йому підшукають.
Любу інформацію – про це усі знають.
Талановитих людей вони не минають
Презентують книги – стенди випускають.
Бажаю Вам працювати плідно для людей,
Щоб було багато цікавих ідей.

 

Поет із Зіньківшини Володимир Прислонський на збірці поезій «Село – моє життєве джерело» (Зіньків, 2010) написав віршоване звернення:
«Шановним читачам обласної бібліотеки!
Ви всі, ніби воду з криниці, черпаєте з книги знання,
А автор вкладає у неї частинки душі.
Шукайте можливість читати поезію й прозу щодня,
А буде бажання, мої почитайте вірші.
З повагою автор. В.В. Прислонський

24.01.2012 р. м. Полтава»

Від лубенської поетеси Наталії Баклай на збірці поезій «Ще не вицвіло літо» (Лубни, 2003):
«Шановним читачам обласної бібліотеки ім. І. Котляревського в м. Полтаві від авторки збірки.
Нехай усім Вам живеться
В любові до ближнього і дального!
Щастя в кожному, бо кожен
З нас його вартий!
З повагою. Щиро. Підпис. 15.12.2003 р.»

Чи не найбільше віршованих автографів залишив Федір Гарін. Його називали майстром експромтів, які поет присвячував друзям, певним літературним подіям, ювілеям. Переїхавши в 3-річному віці з батьками до Полтави, назавжди пов’язав свою долю з нашим містом. Поет був частим гостем обласної книгозбірні, відвідував презентації та зустрічі, а також дарував свої книги. На одній з них («Белые крыши», М., 1973) – також вірш-присвята нашій Полтавській науковій бібліотеці:

Бібліотеці імені Котляревського (підкреслено)
Бібліотека обласна
Моєї милої Полтави!
Нехай тебе не обмина
Між читачів хороша слава.
І хай просторіше колись
Тобі в новім будинку стане,
Щоб у оточенні беріз
Ти розквітала, мов кохана.

З повагою – Федір Гарін
18.VI-1973 р Полтава

На збірці поезій «Вибране» (Х., 1984) Федора Гаріна – вірш, де теж згадується наша бібліотека. Важливо, вірш має історичну цінність, бо у час його написання бібліотека справді розміщувалася у старому приміщенні по вулиці Шевченка, 3:
***
Блакитна вись.
Цвітуть каштани,
Шевченка вулиця. Весна.
Зібрала юність полум’яну
Бібліотека обласна.
Піснями, віршами з любов’ю,
Пригадую з любов’ю тих,
Хто дружбу стверджували
Кров’ю,
Хто в горах
За життя поліг.
Нехай не хмурять небо
Хмари,
Хай розквітає рідний край…

Так грай же, грай,
Сумуй, гітаро,
Про Стовбу-аїста
Згадай.
4. IV-90. Федір Гарін

Кіно на Полтавщині

Відділ краєзнавства до Дня українського кіно підготував віртуальну виставку «А у нас кіно знімали…», яка містить літературу, присвячену кіномистецтву Полтавщини. Кожен, хто зацікавиться, має змогу у відділі краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського переглянути інформацію про відомих акторів та кінорежисерів, які перебували у нашому краї (наприклад, Софі Лорен, О. Довженко, Л. Голубкіна, Н. Румянцева, Г. Віцин, Є. Моргунов, Б. Вахтін, Ю. Кім, О. Шейн, М. Пуговкін, І. Кавалерідзе та інші), а також про фільми, які були зняті на території нашого мальовничого краю, адже дуже багато відомих режисерів використовували чудові пейзажі полтавського краю у своїх кінофільмах.

Відомий кінорежисер Олександр Довженко писав про село Шишацького району: «Яреськи. Це дуже гарне село. Воно дороге мені тим, що кращого села немає на всій Україні. Воно мені особливо дороге тим, що я зробив там декілька своїх фільмів. Це батьківщина улюблених творів, там живуть і мої сільські артисти… Яреськи – столиця українського кіно». Саме тут він зняв фільм «Земля», який дістав міжнародне визнання.
На території Полтавщини було знято багато відомих фільмів: «Звенигора», «Іван», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Дороги Гоголя», «Сорочинський ярмарок», «Весілля в малинівці», «Королева бензоколонки», «Голос трави», «Одного чудового дня», «Браві хлопці», «Максим Перепелиця», «Педагогічна поема», «Соняшники», «Пропала грамота», «Голод-33», «Безстрашний отаман», «Гетьманські клейноди» та інші.
Також на виставці представлено матеріали про кількох широковідомих митців Полтавщини, які стали знаними у царині кіно. Серед них: К. Лучко, В. Гайдаров, Ю. Тимошенко, С. Шкурат, В. Холодна, М. Капніст, Г. Хмара, В. Костенко та багато інших.

Клара Лучко – актриса театру і кіно. Народилася 1 липня 1925 року в Чутове. Незабаром родина Лучко переїхала в Полтаву. Коли почалась війна, родина Лучко евакуювалась до Середньої Азії. Після закінчення школи Клара вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, евакуйованого тоді в Алма-Ату. Займалась в майстерні викладачів ВДІКа В. Бібікова та О. Пижової. Після повернння ВДІКа до Москви, Лучко продовжила навчання в майстерні видатного майстра кіно С. А. Герасімова. Першою роботою в кіно стала дипломна роль тітоньки Марини в фільмі «Молода гвардія» (1948 р.). Вона отримала відмінну оцінку. Потім були невдачі у фільмах «Три зустрічі» та «Батьківщина капітана». Такий початок розчарував молоду акторку, вона серйозно замислилась про те, щоб піти з кіно. Але в цю пору її помітив та запросив зніматися режисер І. Пир’єв. Працюючи над роллю Даші Шелест в картині «Кубанські козаки» (1950р.). Після «Кубанських козаків» Лучко стала відома на всю країну. Її часто запрошують найвидатніші режисери Сергій Герасімов, Всеволод Пудовкін, Йосип Хейфіц. За роки творчого життя Клара Степанівна зняласяв багатьох фільмах, що стали класикою радянського кіно. В активі акторки ролі у фільмах «Донецькі шахтарі» (1951 р.), «Повернення Василя Бортнікова» (1953 р.), «Велика родина» (1954 р.), «Дванадцята ніч» (1955 р.). «Поруч з нами» (1957 р.), «Червоне листя» (1958 р.), «Снігова казка» (1959 р.), «В твоїх руках життя» (1959 р.), «На семи вітрах» (1962 р.), «Державний злочинець» (1964 р.), «Опікун» (1970 р.), «Циган» (1979 р.), «Ми, що підписалися нижче» (1980 р.), «Бідна Маша» (1981р.), «Карнавал» (1981 р.), «Скринька Марії Медичі» (1981 р.), «Неспокійна неділя» (1983 р.) та інші. Роботу в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Центральної студії кіноактора. В ті роки життя щедро обдаровувала актрису — успіхом, поклонінням, особистим щастям. Одночасно з акторською роботою, К. С. Лучко працює в Університеті культури, в Комітеті Радянських жінок, в Правлінні товариства СРСР-Австралія, в акторській секції Спілки працівників кінематографії СРСР. Вона неодноразово представляла радянське кіномистецтво на фестивалях, в творчих подорожах відвідала велику кількість країн. Народна артистка СРСР Клара Степанівна Лучко нагороджена орденом «Знак пошани», відзначена Державною премією СРСР, дипломами «Людина року» (1965 р.), «Жінка світу» (1996 р., США). Клара Лучко активно знімалась в кіно до середини 90-х. Потім вона відійшла від кінематографу, але залишалась на виду. Померла Клара Лучко 26 березня 2005 року.

Степан Шкурат, який народився у Кобеляках, і на сцену вперше вийшов двадцятирічним юнаком, не маючи ні акторської, ні музичної освіти. Саме роль Миколи за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка» була його першим кроком до слави, а до цього він був звичайним пічником, рідний дім якого ніколи не покидали злидні. Його талант засяяв новими гранями після зустрічі з кінорежисером І. Кавалерідзе та О. Довженком, які з задоволенням знімали його у своїх фільмах, адже не маючи професійної освіти ,умів надзвичайно правдиво донести кожен сценічний образ до глядача. В акторській біографії С. П. Шкурата понад 30 фільмів, а за багаторічну і плідну працю актору присвоєно звання народного артиста УРСР.

       Віра Холодна народилася 9 серпня 1893 року в Полтаві у родині вчителя мови міської гімназії, Василя Андрійовича Левченко. У 1895 році сім’я переїхала до Москви. У 1910 році вийшла заміж за юриста Володимира Холодного. Артистичну кар’єру розпочала в аматорській театральній студії, залишивши балетну школу Большого театру. З 1914 року знімалась в кіно, перша епізодична роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася у Євгена Бауера в картинах «Пісня переможного кохання» та «Полум’я неба». Ці ролі принесли акторці широку відомість, її називали «королевою екрану». За чотири роки кінематографічного життя знялася в більш ніж 50-ти фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабинського («Марива», «Життя за життя», «Тернистий шлях слави», «Забудь про камін, в ньому згасли вогні», «Мовчи, смуток, мовчи», «Останнє танго» та ін.). Холодна створювала образи вродливої сумної жінки, зрадженої та незрозумілої. Кожна нова роль «королеви екрану» супроводжувалася бурхливими оваціями прихильників та шанувальників небаченої раніше краси. В квітні 1918 року у складі кіноекспедиції вирушила з Москви до Одеси. Знімалась у фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номерами, іноді з Л. О. Утьосовим. Застудилась і раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років в Одесі. Похоронна відправа відбувалася у Спасо-Преображенському кафедральому соборі при великій кількості народу. Похована в Одесі на Першому християнському кладовищі, що існує і зараз. 2 вересня 2003 року на вул. Преображенській біля будинку, де жила Віра Холодна, їй було поставлено пам’ятник.

Юрій Трохимович Тимошенко (2 червня 1919 р. - 1 грудня 1986 р.), Сценічний псевдонім Тарапунька - український комік, майстер скетчу, гуморист, кіноактор, лауреат Сталінської премії (1950), народний артист Української РСР (1960). Юрій Тимошенко народився 2 червня 1919 року в Полтаві. У 1941 році закінчив Київський театральний інститут. Тарапунька і Штепсель - комічний дует акторів Юхима Березіна (Штепсель) і Юрія Тимошенко (Тарапунька). Був дуже популярний в СРСР. У роки Другої світової війни 1941-45 рр. в Ансамблі пісні і танцю Південно-Західного фронту виступали в образах-масках кухаря Галкіна (Березін) і банщика Мочалкіна (Тимошенко), після війни - під псевдонімами міліціонера Тарапуньки (Тимошенко) і монтера Штепселя (Березін). Поєднання російської та української мов допомагає артистам використовувати багатство гумору обох народів. Спочатку виконували інтермедії парного конферансу, самостійні концертні номери, потім своєрідні естрадні спектаклі: "Везли естраду на декаду", "Рівно 20 з гаком", "Смеханічний концерт", "Від і до" та ін. Виступали як сценаристи, режисери і виконавці головних ролей в кінокомедіях: "Штепсель одружує Тарапуньку", "Їхали ми, їхали ..." та ін. Тимошенко - лауреат Державної премії СРСР (1950), нагороджений 4 орденами, а також медалями. Помер 1 грудня 1986 року, похований на Байковому кладовищі Києва.

Віртуальний бібліотечний марафон до 300-річчя Г. С. Сковороди

Дорогі друзі, 9 вересня о 13 год. запрошуємо на вебінар із музейниками Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди у Сковородинівці Харківської області.

У заході беруть участь: 

Наталія Мицай, директор  Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди. Виступ "Збереження культурної спадщини Григорія Сковороди у Сковородинівці";

Ганна Ярмиш, завідувач науково-освітнього відділу музею. Тема виступу: "Душу дивний трепет перейма" (Іванівська стезя Варсави).

Партнер зустрічі - Світова Федерація Українських Жіночих Організацій

Підключення до конференції Zoom за посиланням: https://us02web.zoom.us/j/86449369611
Ідентифікатор конференції: 864 4936 9611

 

 

Віртуальний бібліотечний марафон до 300-річчя Сковороди

7 вересня 2022 року у рамках святкування 300-річчя від дня народження Г. С. Сковороди на віртуальну зустріч завітала Валентина Іванівна Скриль, старший науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського, яка розкрила тему творчості І. Срезневського, зокрема про образ Г. С. Сковороди у оповіданні «Майоре, майоре!»». Чому письменник звернувся до створення літературного образу Сковороди, яку мету ставив та що нового додав Срезневський цим твором до українського письменства - обговорювали на заході.

Сюжет повісті "Майоре, майоре!" Срезневський будує, використовуючи рукописні та усні оповіді про Г. Сковороду, поєднуючи уривки з творчої спадщини філософа з авторським домислом. Срезневський бачив у постаті Сковороди не тільки ту особу, яка віддала себе всього длоя проповідування ідеалів добра, моральності, вищої міри людяності, гармонії між власним теоретичним ученням і його практичною реалізцією, а й гідного репрезентанта сучасних Срезневському ідеалів справді народного інтелігента, яких так треба було українській культурі.