четвер, 23 лютого 2023 р.

Квітка Драгоманівського роду: до дня народження Лесі Українки

                    

Психологи кажуть, що на характер письменника, як взагалі на характер будь-якої людини, впливає спадковість. Ну що ж, коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною. Предки її з обох боків - як батька так і матері - входять своїм корінням у глибоку давнину і мають багату історію. Тут перемішалось усе: герцог боснійського походження і «заволока з Греції», визначний польський шляхтич і донька козацького хорунжого, переяславський війт і юнкер-декабрист, дідичі-хуторянини і професійні революціонери. Видатними ж громадсько-політичними діячами в цих родах чоловіки й жінки були в однаковій мірі. Ось на такому благодатному ґрунті, всотуючи найкраще з обох родів, і розцвіла геніальна «Співачка Досвітніх вогнів» - Леся Українка.

Вона не є уродженкою нашого краю. Та Полтавщина, за словами полтавського літературознавця Петра Петровича Ротача, стала для Лесі Українки «благословенним краєм через кровний зв'язок з матір’ю Оленою Пчілкою». А означення Лесі «Яскравою квіткою Драгоманівського роду» підкреслює отой неоціненний вплив її матері Олени Пчілки та рідного дядька Михайла Петровича Драгоманов на формування та становлення її особистості.
Олена Пчілка (Олена Петрівна Косач, уроджена Драгоманова) була знаковою постаттю громадського і літературного життя України. Письменниця, журналістка, видавець, педагог, громадська діячка вона залишила по собі цінну спадщину: наукові праці з українського фольклору та етнографії, літературні та публіцистичні твори тощо. У власній сім’ї вона взяла виховання до своїх рук і повела його цілком по-українські, дбайливо пестуючи літературний талант Лесі Українки. За словами М. Зерова саме «Під впливом матері в великій мірі сформувалась і літературна мова Лесі Українки: із школи Олени Пчілки вона винесла цю уважність до народної фразеології й синтаксиси, ці не зовсім звичайні для наших поетів лексичні скарби, це стремління обходитися ресурсами народного словника, тільки полегшуючи, окриляючи його конкретність, цей такт і обережність в уживанні новотворів». До речі, Олена Пчілка досить активно займалася перекладом творів полтавського письменника Микола Васильовича Гоголя з російської на українську. Наслідуючи матір, Леся разом із братом Михайлом у 1885 році переклали повість Миколи Гоголя «Запропаща грамота».
Не менший вплив на становлення особистості Лесі Українки здійснив її дядько по-матері видатний науковець Михайло Петрович Драгоманов. Як зауважив письменник Михайло Панасович Драй-Хмара: «коли мати Лесі вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, щоб вона стала людиною і борцем». Дядько і небога уперше зустрілися в кінці січня 1876 року в Гадячі (Лесі на той час було п’ять років) на прощальній вечірці напередодні його виїзду за кордон. Але Леся, за словами її сестри Ольги, «добре пам'ятала його, навіть пам'ятала, що товариші співали тоді любиму дядькову пісню «Ой, у полі билинонька коливається». Потім довгі роки листування (до речі, свого першого листа Леся відписала дядькові майже одразу, для цього вона навіть спеціально навчилася писати). Але регулярне, систематичне листування між ними розпочалося з 1888 року та завершилося давно вимріяним побаченням у Софії на початку 1895 року. Ці листи із порадами та настановами Михайла Петровича мали величезний вплив на підростаючи Лесю. Пізніше, в листі до О. Кобилянської, Леся Українка підкреслить що вважає дядька за свого вчителя: «бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. ін.».
Опосередкований характер цього впливу завважував полтавський письменник Петро Одарченко, який стверджував, що: «М. Драгоманов ніколи не нав’язував своїх думок, не примушував приймати своїх поглядів, не вимагав сліпого послуху, - він давав тільки поштовх для самостійного думання і для виявлення власної творчої думки». А результат Драгоманівського впливу на небогу найяскравіше схарактеризував полтавський літературознавець Микола Зеров. Він, погоджуючись із ствердженнями Л. М. Шишманової (дочка М. П. Драгоманова – авт.), що Леся Українка була «духовною дочкою» М. Драгоманова та письменниці Л. М. Старицької-Черняхівської, що Леся «заховувала щиру любов і велику пошану до свого дядька і лишалася вірною заступницею його ідей», дає свій коментар-розуміння, або як він каже «маленьке доповнення»: «Зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, - вона здобула проте на певну розумову самостійність, і сама зробила з його науки всі потрібні їй висновки». Тож, зробивши з Драгоманівської науки всі потрібні їй висновки, Леся Українка зуміла знайти свій власний і в літературі, і вжитті.
Уперше на Полтавщину, в Гадяч, батьки привезли Ларису в трирічному віці, влітку 1874 року. Пізніше вона бувала тут у зв’язку з хворобою переважно в теплі літні місяці. В 1883 році з червня до 7 серпня гостювала разом з матір’ю в бабусі. Два тижні провела в Гадячі в 1887 році — з 21 серпня до початку вересня; в 1893-у — з 8 червня до 15 серпня. В цей час познайомилася з учителькою А. Макаровою, з якою потім дружила. В середині червня 1898 року приїхала сюди з Криму й прожила до останньої декади серпня.
З 1899 по 1906 роки, приїжджаючи в Гадяч, письменниця мешкала переважно на дачі, яку Олена Пчілка збудувала спеціально для своєї дочки на хуторі Зелений Гай. Тоді ця містина була за 2 кілометри од міста, а сьогодні - околиця Гадяча. Влітку 1899 року на гостини до Лесі приїхала Ольга Кобилянська, а пізніше її відвідували Сергій Мержинський, Климент Квітка, Фотій Красицький, Гнат Хоткевич та ін. Влітку 1904 року в Зеленому Гаю художник Фотій Красицький намалював портрет Лесі Українки.
З Києва Леся приїздила сюди через Бахмач, Ромни до Лохвиці, а далі в кареті «полтавським широким шляхом» до Гадяча. Їй дуже подобалися гадяцькі краєвиди і вона вважала, що там така Україна, що «українішої» й нема ніде. Писала матері з Одеси: «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе, на тихі води, на ясні зорі: все здається, що там скоріше минеться моя втома...».
З Гадяча поетеса виїздила в села Будища (Монастирські), Броварки, Ковалевщину, на Цяччий хутір.
Власне, саму Полтаву, Леся Українка відвідала наприкінці літа 1903 року, коли разом із матір’ю приїхали на відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському. Леся Українка стала окрасою в гроні славних діячів літератури: Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка, Михайла Старицького, Василя Стефаника та ін. Зберігся будинок адвоката Миколи Дмитрієва, де вона зупинялася з матір’ю (пл. Леніна, 3, тепер вул. Конституції).
Відпочиваючи й лікуючись на берегах Псла, спілкуючись і з рідними та друзями, поетеса займалася також творчістю. У Гадячі вона написані вірші «Роберт Брюс, король шотландський» (1893), «Порвалася нескінчена розмова...» (1898), перекладала російською мовою влас¬ну п’єсу «Блакитна троянда» (1898) й оповідання О. Кобилянської «Голосні струни» (1899) та ін. Під час перебування в урочищі Зелений Гай були написані твори: «Сфінкс», «Ра-Менеїс» (1900), «Ніобея», «Осінні співи» (1902), «Напис в руїні» (1904), «Три хвилини» (1905), «Тиху задуму вечірнюю», «Пророк» (1906). Писала оповідання, статті, нариси, листи.
І куди б потім не закидала доля Лесю Українку, вона ніколи не втрачала зв'язок із полтавським краєм. Поетеса завжди слідкувала за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, цікавилася людьми, яких тут знала, дбала про поповнення громадської бібліотеки. Вона друкувалася в часописі «Рідний край», цікавилась прогресивною газетою «Полтавщина».
1908 року з ініціативи Лесі Українки була споряджена на Полтавщину фольклорно-етнографічна експедиція для збирання і запису на фонограф народних дум (керував Філарет Колесса).
На смерть співачки досвітніх вогнів відгукнулися телеграмами селяни Опішні, Мануйлівки, Остап’євого та ін. На похороні була присутня полтавська делегація.
Ім’ям Лесі Українки в Гадячі названо центральну вулицю, районну бібліотеку, якою вона користувалась. При цій бібліотеці створена літературно-меморіальна кімната.  

У фондах ПОУНБ ім. І. П. Котляревського літературні джерела про життя і творчість Леся Українки представлені різнобарвною палітрою, починаючи із цілісних монографій і до прискіпливих розвідок окремих сторін буття і творчості. Непересічною цінністю більшості біографічних праць є те, що вони не тільки повно і розмаїто висвітлюють життєпис великої поетеси, але й розкривають зв'язок Лесі Українки з полтавським краєм.
Але найціннішими джерелами, які неупереджено і повно розкривають особистість митця – це його творчий спадок. У нашій бібліотеці твори Лесі Українки представлені широким загалом праць і різноманітних джерел. Передусім, це літературно-публіцистична та епістолярна спадщина, яка представлена виданнями різних років як українських, так і закордонних видавництв. Крім того, ви зможете не тільки прочитати, але й прослухати твори Лесі Українки у чудовому виконанні української актриси Ади Роговцевої. А також переглянути художні фільми за мотивами драми-фєєрії «Лісова пісня» реж. В. Івченка (1960 р.) та реж. Ю. Іллєнка (1980 р).

 Пропонуємо вашій увазі також перелік віршів, які Леся Українка написала саме на Полтавщині:  

Роберт Брюс, король шотландський (1893, Гадяч)

Порвалась нескінченна розмова.. (1898, Гадяч)

Сфінкс (1900, Зелений Гай)

Ра-Менеїс (1900, Зелений Гай)

Ніобея (1902, Зелений Гай)

Осінні співи (1902, Зелений Гай)

Напис в руїні (1904, Зелений Гай)









вівторок, 21 лютого 2023 р.

Слави козацької пісняр : до дня народження В. К. Малика

 Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського пропонує ознайомитися з віртуальною книжково-ілюстративною виставкою, присвяченою 102-й річниці від дня народження письменника. 

 Народився Володимир Кирилович Сиченко 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині, успадкувавши від батьків-хліборобів любов до землі і праці на ній. Ріс допитливим, любив читати книги. У 1928 році пішов до школи в рідному селі. Дванадцятирічним підлітком пережив голодомор 1932-1933 рр. Після закінчення школи рік навчався у Київському автотехнікумі, а 1938 року - на філологічному факультеті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Під час Другої світової війни воював у народному ополченні, перебував у Німеччині на примусових роботах. Повернувшись до України, працював учителем. Оселившись у 1953 році в Лубнах, захопився історичною минувщиною міста та вирішив наблизити до сучасників далеке минуле, розповісти про народних звитяжців. Був головою Лубенської міської організації Всесоюзного добровільного товариства любителів книги. Брав участь у діяльності літературного об’єднання при редакції газети «Червона Лубенщина» (з 1957 року). За спогадами сучасників у житті був чесною, скромною та доброю людиною. Його пам’ятають як великого працелюба, людину мудру і помірковану, а ще – як великого Учителя, порадника і наставника, що світлом добра і порад осяяв творчий шлях не одному поколінню лубенських літераторів. До речі Малик – це літературний псевдонім письменника, а справжнє прізвище – Сиченко. Він взяв дівоче прізвище дружини, як більш милозвучне.
    Перші твори надрукував у журналі «Молодий більшовик», згодом публікувався в газетах «Зоря Полтавщини», «Літературна газета», «Літературна Україна», «Лубенщина», «Наше слово», журналі «Криниця» та інші. Створив поеми й віршовані казки для дітей «Журавлі-Журавлики», «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро», повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою», романи «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок», «Князь Кий», «Черлені щити», «Горить свіча», «Чумацький шлях». Посмертно видано збірку поезій «Червоні маки» та щоденник «Синя книга». Автор численних публіцистичних статей, науково-популярних розвідок, біографічно-критичного нарису «Олесь Донченко». Сценарій фільму «Кошовий Іван Сірко», повість «Син капітана», казка «Туку», поеми «Заповітне слово», «Калинова сопілка» та багато інших залишилися у рукописах і поки що неопубліковані. У 1999 році вийшов у світ його роман «Князь Кий» з авторським перекладом «Слова о полку Ігоревім», а у 2007 році були опубліковані спогади та початок неопублікованого роману  «Чорнобривці». Спілкувався з багатьма українськими письменниками, зокрема Ю. Андрущенком, П. Бабанським, В. Безорудьком, О. Ковінькою, П. Линовицьким, П. Лубенським, А. Малишком, Гр. Тютюнником, Н, Хоменко, Н. Баклай, О. Хало тощо.
    Твори були видані не тільки українською, а й багатьма іншими мовами світу, зокрема англійською, російською, польською, словацькою та вірменською. Книги написані яскравою й образною мовою на основі використання широкого кола історичних джерел, маловідомих та призабутих фактів вітчизняної історії. На сторінках його книг постають маловідомі історичні діячі, про яких скупо і сухо розповідають сьогодні шкільні підручники історії, енциклопедії та довідники. Вони постають зі сторінок романів живими яскравими особистостями, неординарними постатями, які спонукають більше дізнаватися самостійно про давню минулі часи. Століття пролягають між часами, коли діяли герої його творів. Так само сотні літ розділяють нас із ними. Але талановита, вправна письменницька рука скоротила ці відстані, зробила близькими змальовані події, увічнила в нашій пам'яті благородну, в ім'я народу та свободи рідної землі, боротьбу героїв. Тематика творів В. Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952-1956 pp., повість «Слід веде до моря» (1975) присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) - героїчній боротьбі молоді в роки Другої світової війни проти німецько-фашистських окупантів. 

Роман «Князь Кий», написаний до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гуннської держави Аттіли в середині V ст. Її спадкоємці, ворогуючи між собою, намагалися знову підкорити східнослов'янські племена. У романі "Князь Кий" автор відтворює ту прадавню добу, коли легендарний Кий об'єднав різні споріднені слов'янські племена, заклав основи могутньої держави. Зображуючи атмосферу, побут, звичаї того часу, письменник намагався переконати сучасників у тому, що українське історичне коріння значно глибше і могутніше, ніж того хотілося б деяким "старшим братам". "Я хотів показати наші корені. Русь – це ми. Це – Київська земля, це – підмурівок України. Своїм романом я хотів показати читачеві, особливо молодому – хто ми, звідки пішли". 

 


Основною для письменника стала тема вітчизняної історії від сивої давнини до найновіших часів, ій він присвятив майже всі свої твори. У щоденнику письменник висловив суть і головне завдання своєї творчості : «Всі свої найголовніші твори я писав з однією метою – виправити духовний хребет нашого народу».

 Член Спілки письменників України з 1962 року. Лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1983) за твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», а також лауреат премії Г. Сковороди (1993) та  фонду Шевченка (1994).

Повні тексти творів можна прочитати ТУТ

31 серпня 1998 року майстер українського історичного роману пішов за вічну межу та похований у м. Лубни.  Ім’я В. К. Малика присвоєно Лубенській районній бібліотеці (1998) та названо вулицю м. Лубни. Рішенням Лубенської міської ради засновано премію його імені (2001). На його честь засновано обласний благодійний фонд «Слово», а біля будинку, де проживав письменник встановлено меморіальну стелу.

До 100-річчя від дня народження Володимира Малика бібліотекарі відділу краєзнавства підготували бібліографічний покажчик з серії "Письменники Полтавщини." З повним текстом покажчика можна ознайомитсия за посиланням: https://drive.google.com/file/d/1kBhXvBN7U8QuJ4RTDb95048w7FF1eFTb/view
















середу, 8 лютого 2023 р.

ВАЛЕРІЙ ДМИТРОВИЧ ЗАГОРУЛЬКО

10 лютого 2023 року виповнюється 77 років від дня народження Валерія Дмитровича Загорулька, директора Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського (1979-2003), заслуженого працівника культури України.

Народився Валерій Дмитрович Загорулько 10 лютого 1946 року у м. Полтава. Після закінчення школи № 6 він навчався у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, а пізніше – у Харківському державному інституті культури за спеціальністю бібліотекознавство (закінчив у 1970 році). Трудову діяльність розпочав у 1965 році в Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Спочатку був на посаді бібліотекаря, в подальшому - старший бібліотекар, старший методист, завідувач науково-методичного відділу, заступник директора з наукової роботи. З 1978 р. по 2003 р. – директор Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського [1, c. 51].
В. Д. Загорулько був всебічно освіченою людиною і знаним фахівцем бібліотечної справи. Маючи власне бачення подальшого стратегічного розвитку бібліотечної галузі, він активно брав участь у законотворчих процесах, вносячи принципово важливі пропозиції до проектів законодавчих документів галузі. Наприклад, перебуваючи у березні 1990 р. у Києві, Валерій Дмитрович під час зустрічі з міністром культури УРСР Ю. О. Олененком, висловив пропозицію про розробку державної програми технічного оснащення бібліотек з виділенням на це додаткових асигнувань. Дана пропозиція була не тільки розглянута, але й дістала схвалення і отримала всебічну підтримку. Так, було дано доручення відповідним підрозділам міністерства культури розробити таку програму й підготувати пропозиції Раді Міністрів УРСР про виділення додаткових коштів [2, c. 8].
Директор також брав участь у розробці «Основ законодавства про культуру» та Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Чимало правок та зауважень, внесених саме В. Д. Загорульком, були закріплені у даних законодавчих актах [3, c. 56].
Валерій Дмитрович залишив численний науковий доробок, який складають науково-методичні, науково-бібліографічні видання (де він виступає автором чи відповідальним редактором), оглядово-аналітичні матеріали та публікації з теорії і практики бібліотечної діяльності. Ним розроблено і реалізовано концепцію координованого комплектування бібліотечних фондів, яка увійшла до підручника для вузів «Бібліотечні фонди».
Поряд з цим, В. Д. Загорулько активно сприяв розбудові і визнанню Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського як науково-методичного та просвітницького центру громади. Він дбайливо підбирав бібліотечні кадри, брав активну участь у формуванні бібліотечних фондів та спонукав співробітників бібліотеки до просвітницької діяльності.
На заваді здійснення грандіозних планів очільника наукової бібліотеки стояла банальна проблема – відсутність приміщення. Ту будівлю, яку займала бібліотека протягом 45 років (по вулиці Шевченка, 3) важко було назвати пристосованою. Фонди бібліотеки були частково розпорошені по сховищах по всьому місту, частково складено у підвалах житлових будинків. Природньо, що це утруднювало, а інколи унеможливлювало доступ читачів до книжкового фонду. Приміщення абонемента, до речі, було віддалено від основної бібліотеки і сприймалося як окрема структура. Словом, багато питань у розвитку бібліотеки гальмувалося відсутністю приміщення.
Тож не дивно, що будівництво нової споруди стало одним із пріоритетних завдань Валерія Дмитровича. У 1984 році він особисто брав участь у проектуванні та будівництві книгозбірні на 800 тис. томів. Хоча воно мало розпочатися ще у 1969 році. «Той рік, можна сказати, був історичний, - розповідає В. Д. Загорулько, - святкувалося двохсотріччя з дня народження І. П. Котляревського. Із цієї нагоди відбулося урочисте закладання каменю на Івановій горі, на якому значилося, що на цьому місці буде збудовано наукову бібліотеку… Минали дні, минали роки. Будівництво відкладалося, тричі змінювалося його місце ведення. Камінь врешті-решт таємниче зник з Іванової гори…» [4, c. 1].
І лише у листопаді 1986 року розпочалися будівельні роботи. Споруда мала зводитися два роки, наприкінці 1988 року будівельники повинні були вручити ключі. Але пройшло ще п’ять довгих років чекань, коли бібліотека нарешті змогла переселитися до нової будівлі.
Яким же планувалося нове приміщення?
«Гарна, білостінна, п’ятиповерхова споруда, загальна площа якої – близько 6 тис. м2. На першому поверсі – просторе фойє, гардероб, лекційний зал на 160 місць з кіноапаратною. Книгосховище міститиметься на цокольному, першому і п’ятому поверхах. Другий поверх – зали каталогів і картотек, де експонуватимуться нові надходження літератури. Поряд – абонемент, відділи – інформаційно-бібліографічний, науково-методичний, комплектування та обробки книжок, сектор обмінного фонду. Третій поверх матиме два зали – універсальний читальний зал на сто місць і поточної періодики на п’ятдесят місць, відділ мистецтв з фонотекою, лінгафонним кабінетом і кімнатою гри на музичних інструментах. На четвертому поверсі міститимуться відділ технічної літератури, обслуговування працівників сільського господарства, лінгафонні кабінети іноземних мов. П’ятий поверх – відділ міжбібліотечного абонемента, краєзнавчої літератури, кімната для зберігання і читання мікрофільмів і мікрофіш. Передбачається і лабораторія мікрофотокопіювання. Це необхідне, особливо, для газетного фонду, що швидко псується. Нова бібліотека матиме репродукційно-множувальну лабораторію, де кожен читач за незначну суму зможе одержати копію будь-якого матеріалу, що зберігається у бібліотеці чи замовленого по обміну», - читаємо в його інтерв’ю за 1987 рік! [4, c. 1]. Власне, майже такою вона і відкрилася для читачів 5 червня 1993 року.
А вже у жовтні 1994 року на базі обласної бібліотеки відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Роль бібліотек у відродженні національної культури», на якій обговорювалися питання формування бібліотечних фондів, стабільності функціонування бібліотечної мережі тощо. Всі учасники конференції схвально оцінили роботу обласної книгозбірні та визнали її однією з кращих в Україні! [1, c. 52].
Все своє життя Валерій Дмитрович пов’язав з єдиною бібліотекою, реалізуючи на її теренах мрію свого життя - створення бібліотеки нового типу. Завдячуючи Валерію Дмитровичу, у бібліотеці проведена оптимізація структури бібліотеки до сучасних умов, створено Канадсько-український бібліотечний центр, відділи краєзнавства та масової роботи. Почала працювати локальна автоматизована інформаційно-бібліотечна система на базі персональних комп’ютерів. Уведено в дію підсистеми «Обробка літератури», «Краєзнавство», «Бібліографія», створюються електронні каталоги книг та періодики. Бібліотека мала у власному розпорядженні засоби сучасного зв’язку (факс, телетайп, модем, внутрішню АТС, електронну пошту), копіювальні апарати, сканер, лазерний принтер, відеотехніку… Під керівництвом В. Д. Загорулька був підготовлений проєкт «Інтернет для читачів публічних бібліотек», який здобув грант Посольства США в Україні та багато іншого [5, c. 4].
Свою професійну діяльність він завжди поєднував з громадською роботою, серед його численних громадських обов’язків була і посада голови обласної організації Конгресу української інтелігенції. Валерій Дмитрович гідно представляв бібліотечну справу України в Америці, Канаді, Болгарії.
Заслуги Валерія Дмитровича були відзначені на обласному та всеукраїнському рівнях. У 1970 р. він був нагороджений грамотою Міністерства культури УРСР і республіканського комітету профспілки працівників культури за багаторічну і самовіддану працю. У 1974 р. нагороджений значком «Переможець у соціалістичному змаганні 1974 року», а у 1976 р. відзначений значком Міністерства культури СРСР «За отличную работу». 1 червня 1998 року Валерію Дмитровичу Загорульку було присвоєно звання «Заслужений працівник культури України» [1, c. 51].
Актуальною й на сьогодні залишається думка Валерія Дмитровича, висловлена ним в одному з інтерв’ю: «Так завжди було: в роки революційних потрясінь, глибоких економічних реформ чомусь недооцінювалася культура, занепадали книговидавництво й книгорозповсюдження. А так не повинно бути…. Важливу роль відіграють бібліотеки – зберігачі й популяризатори документальної пам’яті людства, духовних, культурних і наукових надбань нації, бастіони цивілізації» [5, c. 4].
26 липня 2003 року на 58 році життя після тяжкої хвороби Валерій Дмитрович відійшов у інший світ. Бібліотека, яку він очолював 24 роки, втратила людяного, компетентного, талановитого керівника. Але людина, яка будує бібліотеку, забезпечує безсмертя як собі, так і тому місту, де зберігається цей скарб. Тож і ми, бібліотекарі, віримо в те, що науковій бібліотеці зі 128-літньою історією ПРОДОВЖУВАТИ жити, творити, служити вірою і правдою як полтавській громаді, так і всьому українському суспільству!
 Джерела:
Влезько Н. В. Від бібліотекаря - до директора [В. Д. Загорулько] / Н. Влезько // Біб. форум України. - 2016. - № 1. - С. 51-52.
Відділ бібліотек "СК". Наприкінці березня в Києві відбулася нарада директорів державних обласних бібліотек, присвячена переходу книгозбірень на нові умови господарювання : [у т. ч. про виступ дир. ПОУНБ В. Д. Загорулька] / Відділ бібліотек "СК" // Соціалістична культура. - 1990. - № 8. - С. 8.
Валерій Дмитрович Загорулько : [директор ПОУНБ: 1946-2003: некролог] // Бібліотечна планета. - 2003. - № 3. - С. 42. : фот.
Жолдак В. Починалось аж у 1969-му : [з історії будівництва нового приміщення ПОУНБ] / В. Жолдак // Культура і життя. - 1987. - 23 серп. (№ 34). - С. 1.
Загорулько В.Бастіони цивілізації :бібліотеки і бібліотечна справа / В. Загорулько ; бесіду вів О. Гурин // Полтавщина. - 1996. - 26 лип.-1 серп. (№ 30). - С. 4.
Федорова М. А. Життя, пов`язане з єдиною бібліотекою [про В. Д. Загорулька] //  П`яті Череванівські наукові читання (на пошану професора А. С. Череваня) : зб. наук. ст. - Вип. V.  – Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2020. – С. 168-173.

1.     




понеділок, 6 лютого 2023 р.

6 лютого - День ангела Оксани

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського продовжує цикл віртуальних книжкових виставок «Імена в історії краю», присвячених видатним діячам Полтавщини.
6 лютого День ангела святкують жінки, які мають ім’я Оксана чи Ксенія. У народі 6 лютого називають Оксанин день, Оксани-Дороти й зауважують: «Яка Оксана – така й весна». Імена Оксана, Ксенія прийшли до нас багато століть назад із Стародавньої Греції і стали дуже популярними в Україні. Воно означає «мандрівниця», «чужинка», «гостя», за іншою версією «гостинна». Є думка, що ім’я визначає характер. Оксани – це цілеспрямовані, самостійні жінки, які ніколи не дають себе в образити, з не дуже простою, але цікавою долею.

Преподобна Ксенія (світське ім’я Євсевія) народилася в аристократичній родині в Римі. Батьки мали намір віддати її заміж, але дівчина втекла на острів Кос (поблизу узбережжя Малої Азії). Тут Євсевію було навернуто у християнство пресвітером Павлом. Після цього вона змінила ім’я на Ксенію. Згодом перебралася до міста Мілас в Карії, де за власний кошт звела церкву Святого Стефана і утворила християнську громаду. Згодом стала черницею. Померла у Міласі, тому іноді зветься Ксенією Мілаською.
Покровителькою імені є Ксенія Петербурзька. Вона жила наприкінці ХVІІІ століття. Вийшовши заміж, жінка дуже рано овдовіла. Смерть чоловіка настільки вразила Ксенію, що вона вирішила роздати все майно, переодяглася в чоловічий одяг і прийняла подвиг юродства – один із найважчих, адже юродивий – це своєрідний дивак, на якого всі тицяють пальцями, з якого всі сміються і кого зневажають. Подвиг добровільного божевілля вона несла 45 років. Ікони цієї святої є чи не в кожному православному храмі, а ім’я Ксенія, Оксана, надзвичайно популярне.
Серед наших землячок-полтавок багато відомих Оксан: історик, керамолог та археолог О. В. Коваленко, художниця та письменниця К. О. Янко, директор полтавського видавництва «Техсервіс» О. О. Момот, філолог, літературознавець та викладач О. А. Зелік, художниця О. А. Іванюк, кераміст і художниця О. В. Кальна, літераторка, журналіст, казкарка, прозаїк О. В. Кравченко та багато інших.




Оксана Яківна Мешко - відома громадська діячка, лідер опозиційного руху на Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсинської Спілки в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років ХХ ст. Вона одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху.
Оксана Дмитрівна Соловей - письменниця, перекладачка, етнограф, донька історика, публіциста і культурного діяча Д. Ф. Солов’я. Народилася у Полтаві. Перші переклади Оксани Соловей з’явилися в друці ще в 1946 році. З англійської перекладала твори Д. Томаса, К. Сендберга, Г. Лонгфелло, П. Устінова, з французької — А. Камю, Веркора, Ж. Кокто, з російської — О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. Вона переклала з англійської дві визначні наукові праці Ю. Шевельова: «Українська мова в першій половині 20-го століття (1900-1941): стан і статус» (1987) і «Олександр Потебня і українське питання» (1992). За переклад твору Веркора «Море мовчить» одержала першу премію на літературному конкурсі Світової федерації українських жіночих , організацій (СФУЖО, 1965). У літературному доробку О. Соловей — десятки оригінальних статей, заміток, спогадів, казок, віршованих творів. Серед них такі: «Століття «Пісні про Гаявату («Нові дні», 1955), «Риси Шевченкової вдачі» («Молода Україна», 1966), «Митарства української книги» («Українські вісті», 1967), «Слово про письменника І. Багряного» (1969), «Тарас Шевченко — самостійна Україна» («Тризуб», Міннеаполіс, 1982), «Харківський університет очима колишніх студентів» («Сучасність», 1983), «До 50-річчя голоду на Україні» («Українські вісті», 1983), «Не датися в руки: становище й настрої біженців українців в останні місяці війни і перші місяці миру» («Сучасність», 1991) та ін. Оксана Дмитрівна виступала і як редактор. Зокрема, вона відредагувала такі книжки: збірка віршів О. Лятуринської «Ягілка» (Вінніпег, 1971), М. Зерова «Лекції з історії української літератури» (Едмонтон, 1977), Д. Ф. Соловей «Розгром Полтави» («Тризуб», 1974); до фундаментальної праці Г. Костюка «Зустрічі і прощання» (Едмонтон, 1987) опрацювала «Пояснення скорочень назв установ, організацій, журналів та рідкісних слів». В 1981 — 89 роках працювала на радіо «Свобода» і «Голос Америки», видавши понад 160 скриптів. З 1966 року Оксана Соловей належить до Організації українських письменників у діаспорі «Слово»; з 1973 вона старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, а з 1990 року — член-кореспондент цієї ж Академії. Як етнограф Оксана Дмитрівна вивчає український обрядовий хліб, видала серію з восьми карток, присвячених весільному хлібові.
Оксана Дмитрівна Іваненко - українська дитяча письменниця, перекладачка. Їй належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Автор повістей «Друкар книжок небачених» (1947, про І. Федорова), «Рідні діти» (1951), «Богдан Хмельницький» (1954), «Великий шум» (1967), романів «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Т. Г. Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.
Майстер прикладного мистецтва Оксана Іванівна Лесевич створює неймовірні картини-мініатюри з деревини і соломки. Протягом дясятків років є учасницею міських та обласних виставок творів декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово формувала персоналії у виставкових залах та музеїв м. Полтави. Є автором посібника з аплікації та мозаїки соломкою.
Отже, Оксани яскраві та різнопланові особистості, які не можуть залишитися непоміченими.
Матеріал готувала провідний бібліограф відділу краєзнавства Ксенія Перепьолкіна!

четвер, 2 лютого 2023 р.

Класика духовності: Євген Гребінка

 Сьогодні, 2 лютого - день народження українського письменника ХIХ століття Євгена Гребінки. Народився він на хуторі Убєжище поблизу Пирятина (тепер с. Мар’янівка Лубенського р-ну). «Уже я так собі думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи Боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди, усе є, усього – багацько!» - писав Євген Гребінка про рідну землю. Всі ці почуття яскраво виливалися у його творах.

Байкар, белетрист, видавець, громадський діяч. Оглядаючи його величезний спадок можна подивуватися, скільки встиг він написати за своє коротке життя (всього 36 років). Це було якесь невгасиме горіння! Блискучий прозаїк, поет-лірик, байкар, який однаково плідно й успішно творив і мовою Котляревського, й мовою Пушкіна (з останнім, до речі, був знайомий особисто, переклав його «Полтаву» українською). Російськомовним романом Гребінки «Доктор» свого часу захоплювався Антон Чехов.
За недовгий вік він встиг зробити собі ім’я і в українській, і в російській літературі, створивши поетичні та прозаїчні шедеври.
У 1834 році Є. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав’язує широкі знайомства з Пушкіним, Криловим, тургенєвим, Брюлловим. Влаштовує літературні вечори у себе вдома, друкується в столичних журналах «Современник», «Отечественные записки», «Литературная газета» та ін.
У 1836 році Гребінка познайомився з Т. Г. Шевченком. Він брав безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва. А у 1840 р. за допомогою Гребінки побачив світ «Кобзар».
За 15 років літературної діяльності Гребінка надрукував понад 50 повістей, романів і оповідань. Впродовж 1830-х – початку 1840-х років Є. Гребінка, разом із Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, А. Метлинським, М. Шашкевичем, був ключовою постаттю українського національного відродження. За його участі у 1841 р. виходить альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані твори багатьох українських авторів, добірки українських народних пісень та приказок.
Найвизначніше місце у художньому доробку Євгена Павловича посідають байки. Славу принесли йому «Малороссийские приказки», що з’явилися окремим виданням у Петербурзі 1834 та 1836 рр.
Байки Гребінки органічно поєднані з народними приказками і прислів’ями. В основі байки «Верша та Болото» - мотив народного прислів’я «Насміялася верша з болота, аж і сама в болті»; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислів’я «Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать».
Історичному минулому України присвячені вірші «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард» і поема «Богдан», написана на основі народних переказів.
Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка «Рассказы пирятинца» (1837) та роман «Чайковский» (1843). У 1847 р. надрукована одна з останніх його повістей «Приключения синей ассигнации».
Помер Євген Павлович у Петербурзі, але його тіло перевезли до рідного села, де й поховали. У Мар’янівці, на місці садиби батьків письменника, зберігається меморіальний будинок, який пов’язують з ім’ям видатного земляка. На його честь названо місто Гребінку Полтавської області.
Творчість Є. П. Гребінки міцно увійшла до скарбниці надбань українського народу. Друковані твори зберігаються у скарбниці знань – Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Запрошуємо до вивчення творчості видатного земляка!