Жанр "щоденників" у літературі Полтавщини

«Зачинаю цей щоденник…»

Пізнаючи навколишній світ, відшукуючи відповіді на свої численні запити ми звертаємося до монографій, досліджень, літературно-критичних творів тощо. Але не менш вагомі і цінні свідчення про історичний та культурно-мистецький контекст навколишнього світу ми можемо отримати із досить специфічних літературних творів – щоденників. Щоденники – це вид творів літературно-побутового жанру, відомі з давнини, котрі фіксують побачене, почуте або є описом пережитих подій, що сталися нещодавно. Вони може бути соціальними, з більшою увагою до подій навколишнього світу, або інтимними, з більшою увагою до свого внутрішнього світу, власних інтересів.

Щоденник, як жанр, близький до художнього та має власну історію розвитку. Чимало щоденників видатних особистостей наразі є всесвітньовідомими і становлять невгасимий інтерес для дослідників. Наприклад, одне з чільних місць посідає серед них щоденник диканської дівчинки – всесвітньо відомої художниці Марії Башкирцевої, картини якої були першим в історії Лувру творчим доробком жінки-художниці, включеним до його мистецької експозиції. Свого часу прем’єр-міністр Англії Вільям Гладстон у 1890 р. назвав щоденник Марії Башкирцевої «одной из самых замечательных книг нашего столетия», а через століття йому вторить філолог, полтавка Людмила Чередник: «Перше враження, яке виникає під час прочитання «Щоденника» – почуття здивування перед надзвичайною зрілістю юної авторки». Незадовго до смерті, на 26-му році життя, в передмові до «Щоденника» Марія напише: «Навіщо обдурювати і прикидатися? Без сумніву очевидно, що в мені живе бажання, якщо не надія, залишитися тут, на землі, будь-яким чином. Якщо я не помру в юності, я сподіваюся стати великою художницею; якщо ж мені випало померти тепер, мені хочеться, щоб цей щоденник був опублікований, а він не може бути не цікавим». Її бажання здійснилося. Щоденник, вперше опублікований у 1887 році французькою мовою, витримав кілька видань, був перекладений багатьма європейськими мовами і до сих пір привертає до себе велику увагу дослідників.

Бібліотекарів відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського зацікавило питання, наскільки широко представлений на нашій Полтавщині «щоденник» як літературний жанр. Ретельно вивчивши матеріал, виявилося, що його вистачить на вагому книжкову виставку! Це, передусім, чимала підбірка щоденників полтавських письменників - Панаса Мирного, Олекси Ізарського, Олеся Гончара, Володимира Короленка, Остапа Вишні, Василя Симоненка, Володимира Малика, Володимира Мирного та багатьох інших. Як зауважила Валентина Гончар: «Письменницький щоденник – жанр у літературі особливий. Він не може замінити ні романи, ні повісті, ні вірші. Чи був би для нас таким цілісним образ Тараса Шевченка без його «Журналу» чи образ Олександра Довженка без його знаменитого і трагічного «Щоденника». Привабливість і значущість літературних щоденників і полягає саме в тім, що вони репрезентують авторське бачення світу, розкриваючи його світогляд й наскрізно проймаючись авторськими почуттями і емоціями. На сторінках свого щоденника автор не тільки ретельно занотовує факти, але й одночасно може досить влучно і образно схарактеризувати події, що відбулися, даючи їм емоційну оцінку, передаючи дух того часу. Причини, з яких письменники починали вести щоденник можуть бути різноманітними. Інколи приходило усвідомлення необхідності ведення щоденникових записів, а інколи приводом розпочати щоденник могли слугували якась подія чи роздум.

«Сегодня, после долгих дум, я дал себе обет записывать все мои впечатления, накопившиеся в известный день, т. е. писать дневник», - так починає свої записи Панас Мирний, а через декілька днів йому спадає на думку: «Не начать ли дневник писать на украинском языке? С завтрашнего дня бросаю московский и берусь за свой». - і продовжує щоденник рідною мовою.

«Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю», - вторить йому Василь Симоненко.

«Оце аж коли надумав – хвороба підштовхнула! – писати щось схоже на щоденник». - зізнається Феодосій Роговий.

«Отак сидиш і думаєш… Гумор… Сатира… наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе. …Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрісю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм». І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає, що люблю я його, як сонце, як повітря, а він народ, стоїть, підморгує, усміхається. Та будь він тричі щасливий! ». - розпочинає свій щоденник-роздум Остап Вишня.

«Через три дні буде два роки, як почалася війна. Два роки, а скільки страждань, скільки мук та поневірянь для народів! Чи буде коли оцінено все безглуздя й злочинство цієї бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа. Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабські змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що правлять народами». - задається питаннями Олесь Гончар, розпочинаючи особисті записи-осмислення, які він вів майже упродовж усього мистецького шляху (1943-1995 рр.).

«Я став письменником», - починає свою розповідь Володимр Малик, а майже через два десятиліття знаходить відповідь на питання, яке найбільше його хвилює: «Пишу оце та й думаю: кому буде охота читати ці сухі, прозаїчні записи?. І сам собі відповідаю: а може ці правдиві, щирі, безпосередні нотатки про життя цікавіші за велемовні розглагольствування великорозумників, які і в своїх особистих щоденниках пишуть «для історії»? Я ж для історії не пишу, а для себе, маючи на увазі використати ці нотатки згодом для чогось більш оформленого… Тож – записую, як лягають думки на папір, не турбуючись про те – дуже воно виходить літературно чи ні».

«Подумки перекинув незримий місток з другого у третє тисячоліття і ступив на нього… Що чекає нас, українців, і всіх сущих в Україні, в перші роки нового тисячоліття, на його зорі? Не знаю. Таємнича запона часу непроникна. Знаю тільки, що будуть змагання, невсипуща праця, сумніви, втрати і надія, що вмирає останньою…». - так починається літопис життя полтавців у третьому тисячолітті письменника Володимира Мирного.

Не менш захоплюючою і пізнавальною є підбірка щоденникових зшитків, в яких подаються історичні події з точки зору пересічних полтавців. Ці записи цікаві тим, що вони виступають неупередженими фіксаторами правдивої і щирої реакції очевидців описуваних подій. Записи у цих щоденниках відрізняються простотою викладу і фактологічною достовірністю, а в процесі читання виникають відчуття ніби ти сам стаєш безпосереднім спостерігачем історичної події, що звершується на твоїх очах. Серед них назвемо «Дневник прикажчика Матвея Титовича Бобошко», японський щоденник полтавця С. Я. Мамая «Солдатский жребий… (1904-1905)», записи полтавського лікаря Олександра Несвіцького «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922», фатальний щоденник із сховищ КДБ Л. Пукася «Тернистий мій шлях», щоденникові записи С. А. Ковпака «Солдати малої землі» та інші.

Наступна підбірка – це записи видатних особистостей, які або відвідували наш край та/або підтримували дружні зв’язки із нашими земляками. Читаючи ці щоденники, які мають свої родзинки, можна зробити і неочікувані відкриття. Гортаючи сторінки щоденників Даніела Крмана, Олександра. Довженка, Володимира Вернадського, Костянтина Самбурського, Сергія. Єфремова, Миколи Василенка та інших українських та іноземних діячів можна відкрити для себе несподіване бачення достатньо дослідженої та описаної історичної події, а при «зустрічі» із знаменитими полтавцями подивитися на них іншими очима.

Звісно, що усі ці щоденники ретельно вивчені і всебічно розглянуті дослідниками, на їх основі написані численні наукові монографії, статті, дослідження тощо. Але все це не може замінити безпосереднього читацького ознайомлення. Адже, за словами Джозефа Конрада: «Письмена можуть бути втрачені, неправда може бути написана, але те, що бачили очі, є істина і зостається у пам'яті». Найкраще проілюструють ці слова коротка огляд-прогулянка сторінками щоденників, яку пропонує головний екскурсовод – бібліотекар відділу краєзнавства - Анна Дідусенко.

Тож починаймо!

«7 апреля [1709 р.]. Его величество приказал 150 солдатам лейб-гвардии следовать к городу Полтаве, расположенному в 4 милях от Будищ. В Полтаве русские имели сильный гарнизон для охраны оружия, боеприпасов и униформы. Отряд получил задание сжечь город».

(Роберт Петре «Щоденник»)

«Розгніваний король Карл почав тоді 30 квітня [1709 р.] увечері бомбардували місто гарматними кулями. Це тривало аж до 1 травня. Місту було завдано значної шкоди, кілька будинків була запалено, залога буда загнана до середини міста. З того часу минуло кілька днів без особливих військових операцій. Мазепинські козаки просили, щоб король не нищив вогнем містечко, в якім, як казали, Мазепа мав рідну сестру, а в них там жили їхні рідні»

«3 травня [1709 р.]. Відбіг я з паном Погорським подивитися облогу Полтави. Ми побачили на горі невеличке містечко. З обох боків воно було оточене невеликими верхами, укріплене двома насипами й валами. Під ближчим верхом король наказав збудувати укріплені редути, з протилежного верха, що ньому був монастир, він бив ворога тяжкими гарматними кулями».

«27 червня [1709 р.]. Для Найяснішого короля цей день був нещасливий» 

(Даніел Крман «Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709)»)

«31 грудня (неділя) [1895 р.] …А ось недавно було на земській раді в Полтаві (факт беру теж з «Жизни и Искусства», хоч і не пам'ятаю з якого числа. У всякому разі се було недавно, не більш місяця минуло з того часу). На загальному з’їзді полтавського земства деякі з членів зняли питання, щоб просити уряд, нехай знищить кари по тілу різками. Тут піднявся один земець (забув я, як звати його) і мало не з сльозами в голосі (до чого дійшло) почав доводити, що різка – се єдиний спосіб забезпечити моральність народа, що без різки з сим бидлом нічого не вдієш, що народ тільки й боїться різки і, як знищити кару по тілу, то зараз серед народа прокинеться розпуста і запанує по селах. Після такої висловленої дуже палкої промови питання про різки почали балотировати, - і що ж? Значна більшість голосів була за те, щоб зоставити різку, яко єдине забезпечення народної моральності. Коли оголосили результати балотировання, то приватна публіка, що була в залі засідання, почала свистом и шиканням протестувати проти рішення залишити різку для народа. Тоді голова засідання звелів вигнати публіку з салі. От чим скінчилося засідання полтавського земства. Воно варто того, щоб записати його в літопис на вічний сором перед нащадками»

(С. Єфремов «Щоденник (1.01.1895-4.02.1896)»)

«27 октября [1917 р.]. Слухи, что в Петрограде власть перешла в руки большевиков. Боятся здесь беспорядков. Учащиеся распущены по домам. Винный склад охраняется юнкерами Виленского училища с пулеметами».

«25 февраля [1919 р.] Хвосты у пекарен. Из Полтавы в Великороссию вывозят в большом количестве крупу и муку. Объявлен декрет, чтобы обыватели разобрали на свое иждивение кадетов из Кадетского корпуса и разместили их в своих квартирах. Неподчиняющиеся приказу будут переданы в ЧК».

«26 мая/8 июня [1920 р.]. Всем жителям, у которых еще не было обыска, предложено в течение двух дней дать сведения об имеющихся у них одежде, белье, обуви, шторах, гардинах, коврах, посуде, продуктах сверх норм продовольствия».

«13 января [1922 р.]. Сегодня свезли на вокзал Южной железной дороги до 1000 замороженных трупов, собранных по путям и в вагонах (товарных, где везли голодающих)».

(О. О. Несвицький «Полтава у дні революції та вперіод смути 1917-1922 рр.»).

«6.ІІІ/21.ІІ.1918. Все время тревожное. Ожидают всего. Все население Полтавы нервное, скрыто озлобленное, измученное»

(В. І. Вернадський «Щоденники (1917-1921)»)

«17/30 января 1921. В Переяславе (нашей губернии) случилось выдающиеся событие, возмутившее даже многих коммунистов. Советские власти, командированные из Полтавы в Переяслав для борьбы с спекуляцией, завели там угрозы расстрелами и… провокации. Сначала угрозами вымогали взятки, потом принимали их, вымогали у других, а теперь собираются судить за это».

(В. Г. Короленко «Дневник (1917-1921)»)

«13 жовтня 1989 р., п’ятниця. Боже, до чого дожилася наша країна! Повний розвал економіки! Бідність повсюди! Розруха в сільському господарстві! Деградація моралі! Зневіра в усьому! І все це – наслідки догматичного мислення, сталінсько-брежнєвського поневолення, партійно-бюрократичної системи, жорсткої авторитарної системи, в якій людина – нуль».

«24 серпня 1991 р., суббота. Написав заяву про вихід з КПРС. Сім’я категорично проти, щоб я відніс її у міськком. Страх і досить гнітить наші душі. О Боже! А я таки здав партквиток… Вечір. Україна проголосила незалежність, внесла до залу засідань український жовто-блакитний прапор… Господи! Здійснилося моя мрія з юнацьких літ, за яку я був готовий покласти життя не задумуючись. Невже це правда, не сон? Це початок. Обнадійливий початок. Дай Боже нашій стражденній Україні волі і щастя! І сьогодні душу й тіло покладу за її свободу! Жаль, що старий. Гей, літа молоді, білі лебеді, хоч помайте крильми з-за гори мені!»

(В. К. Малик «Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958-1998»)

«28 грудня 2012 р… У 2013 році Львів буде святкувати значну подію – Львову буде присвоєно звання «Літературний Львів». Художня література, українська мова, культура у цьому місті – на першому плані. А суржикова Полтава як була хуторянською провінцією, так і залишиться нею».

«31 грудня 2012 р. сьогодні пізно вночі опуститься зірчаста завіса 2012-го року. За цей рік Україна у своєму розвитку зробила крок назад: провалля між бідними і багатими поглибилось, українці потрапили у пастку бездуховності – майже ніхто, особливо молодь, не читає книжок, журналів та газет. «Чорний ящик» (російськомовний телевізор) одурманює всіх – від малого до великого. Північний сусід, де щороку від алкоголізму, хвороб і недоїдання вмирає майже 2 млн. чоловік, намагався і намагається затягти Україну в так званий «руський мир». ...Відіслав новорічні листівки і листи моїм давнім друзям – письменникам Петрові Сороці та Миколі Петренку. Прощавай, суворий на випробування 2012 роче!»

(В. С. Мирний «Денник»)

Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського (5-й поверх, к. 509) підготував виставку «Жанр «щоденників» у літературі Полтавщини», яка буде діяти з 15 липня 2019 р. Книги та дописи із періодичних видань, представлені на ній, репрезентують, перша за все, фонд ПОУНБ ім. І. П.Котляревського та вражають своєю багатоаспектністю і різноманітністю. Тож читайте щоденники, знаходячи на їхніх сторінках щось корисне чи пізнавальне для себе, та отримуйте імпульс для подальших серйозних роздумів про неперехідні та неперебутні цінності минувшини і сучасності.