19 січня - Водохреща або Богоявлення – одне з 12
найбільших християнських свят різдвяно-новорічного циклу.
На Полтавщині побутувало кілька паралельних назв цього
свята: Хрещення, Богоявлення Господнє, Йордан. За традицією, свято відбувалося
на річці або біля струмка. В тих місцевостях, де це було неможливо, збиралися
біля криниць. Ще напередодні парубки або дорослі чоловіки вирубували на льоду
великий хрест, пробиваючи ополонки. З криги споруджували зображення хреста,
обливали його буряковим квасом, пов’язували кольорові стрічки. На Ордань (Йордань)
– так називалося те місце, де
проходила
церемонія хрещення, збирався святково одягнений народ, приїздили селяни з
навколишніх сіл чи хуторів, у яких не було своєї церкви. Вранці 19 січня після
церковного богослужіння всі йшли на Ордань. Попереду несли дерев’яний хрест,
хоругви, співав церковний хор. Хлопці несли під одягом голубів, щоб випустити
їх після водосвяття у небо. Після занурення священиком хреста у воду всі люди
намагалися якскоріше набрати води у посуд і рознести по домівках. Існувало
повір’я, що верхня вода є більш святою. Спішили по домівках, бо вважалося, що у
того, хто прийде першим, худоба буде розмножуватись і піде на краще
господарство.
У деяких місцевостях Полтавщини дівчата вмивалися
свяченою водою, попередньо вкинувши у неї калину або коралове намисто, а втиралися
червоною матерією, щоб мати гарний колір обличчя.
За давньою традицією, на Хрещення в селах і містечках
Полтавщини, як розвагу, влаштовували катання на санчатах, ковзання на льодових
доріжках, гру у сніжки. Своєрідним атракціоном була крутилка на льоду: в
ополонку опускали дерев’яний кілок, щоб він там вмерз, на нього одягали старе
колесо від воза, до спиць колеса приладнували довгу жердину і дві-три короткі,
до кінця довгої жердини прив’язували санчата, куди сідали охочі «покрутитися». Кілька
парубків, взявшись за короткі жердини, розкручували колесо так, що санчата по
колу літали з неймовірною швидкістю. Нерідко ті, хто сиділи у санчатах, не
втримувалися і вилітали аж до берега!
А деякі господарі цього дня «привчали» молодих коней
до роботи – їздили на них доти, поки вони не вкривалися потом, а тоді кропили
свяченю водою – «щоб здорові і слухняні були».
Як свідчить В. Милорадович, на Лубенщині, за
стародавнім звичаєм, у цей день відбувалися кулачні бої. Вони починалися по
обіді, коли на льоду річок чи ставків сходилися парубки двох сіл або двох
кутків одного села. Ця традиція передавалася із покоління в покоління. У книзі «Полтавський
народний календар» (Полтава, 2002) читаємо, що мешканці села Вільхівка постійно
мірялися силою з селянами селам Лучки Кобеляцького району. Учасники кулачних
боїв дотримувалися певних правил – не дозволялося бити лежачого або бити з-за
спини. Переможцем вважалася та сторона, якій вдавалося витіснити суперників з
поля бою або змусити їх до втечі. В
народі кращі кулачні бійці користувалися великою повагою і слава про них
передавался молоді.
У цей день люди приказували: «Водичко-Йорданичко!
Вмиваєш луги-береги, коріння, біле каміння; умий хрещеного, чисто вчиненого від
гніву, ненависті і від усякого лиха».
А вже після Водохреща в селах Полтавщини починався
огляд (смотрини) майбутніх наречених.
Немає коментарів:
Дописати коментар