М. Зеров був літературознавцем, що відчував живий пульс творчості й знав живий сенс фактів, хоч би де схоплених у принагідному висвітленні. Він дав нам справжні зразки наукової критики — точне розуміння слова і думки письменника, якого досліджував, точне знання творів, про які писав і які «в умі» тримав — і жодного сумнівного аргументу, квапливої гіпотези, однобічного судження чи позірних фактів, за якими губилося б головне.
Євген Сверстюк
Визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії Микола Костянтинович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року. «Батько вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» - пише Зеров у своїй Автобіографії.
Початкову освіту М. Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року. Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару. 1912 року в журналі «Світло» та газеті «Рада» з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь». В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
1920 року виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язків з Києвом, він працює близько трьох років.
1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди). Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
1923 року голосно заявили про себе «неокласики", лідером яких справедливо вважають М. Зерова. І хоча формально вони не утворювали окремої літературної організації, їхня спільність – у високих естетичних критеріях, основу яких становили пріоритети загальнолюдських цінностей у мистецтві.
1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового, підтримавши і обґрунтувавши його позицію. Свої погляди він виклав у програмі, яка вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».
Євген Сверстюк
Визнаний літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер "неокласиків", майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії Микола Костянтинович Зеров народився в м. Зінькові на Полтавщині 14 (26 за новим стилем) квітня 1890 року. «Батько вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» - пише Зеров у своїй Автобіографії.
Початкову освіту М. Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року. Саме в ній, а згодом й на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, майбутній письменник здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару. 1912 року в журналі «Світло» та газеті «Рада» з'являються друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року за наказом попечителя Київського учбового округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року - ще й жіночої гімназії. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь». В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. На зібраннях обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
1920 року виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті. З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу. Тут, не пориваючи творчих зв'язків з Києвом, він працює близько трьох років.
1 жовтня 1923 року Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески (про лекції Зерова серед студентів ходили легенди). Одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.
1923 року голосно заявили про себе «неокласики", лідером яких справедливо вважають М. Зерова. І хоча формально вони не утворювали окремої літературної організації, їхня спільність – у високих естетичних критеріях, основу яких становили пріоритети загальнолюдських цінностей у мистецтві.
1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового, підтримавши і обґрунтувавши його позицію. Свої погляди він виклав у програмі, яка вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український грунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми повинні, - наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».
З 1926 року офіційна влада починає наступ на «неокласиків». Спочатку їх звинувачують в антипролетарських настроях, а потім Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дає прямі директивні вказівки щодо їх політичної оцінки: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою». Фактично ця постанова означало заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка - історико-літературні студії. Саме на цьому М. Зеров і зосереджується наприкінці 20-х. Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. Всі останні роки фактично заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 - стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Наприкінці 1934 року Зерова остаточно звільнено з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. М. Зеров переїжджає до Москви. Наприкінці квітня 1935 року за звинуваченням в терористичній діяльності Зерова було заарештовано. На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Г. Косинки та роман П. Куліша «Чорна Рада». Оце й усі докази.
У лютому 1936 року М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення і відправлено на Соловки. 9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області і винесено вищу міру покарання - розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано. У 1958 р. Миколу Зерова було реабілітовано посмертно.
У лютому 1936 року М. Зерова було засуджено на 10-літнє ув'язнення і відправлено на Соловки. 9 жовтня 1937 року без будь-яких підстав і пояснень справу Зерова було переглянуто Особливою Трійкою УНКВД по Ленінградській області і винесено вищу міру покарання - розстріл. 3 листопада 1937 року вирок було виконано. У 1958 р. Миколу Зерова було реабілітовано посмертно.
У 2020 році до ювілейної дати від дня народження Миколи Зерова бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського спільно з Галиною Миколаївною Білик, літературознавцем, старшим викладачем кафедри української літератури ПНПУ ім. В. Г. Короленка працювали над підготовкою бібліографічного покажчика "Микола Костянтинович Зеров (1890-1937) : до 130-річчя від дня народження". Карантин вніс свої корективи. Покажчик побачив світ лише на початку 2021 року. Але ми вважаємо це видання надзвичайно цінним і гідним пошануванням пам"яті нашого земляка, талановитого поета і перекладача Миколи Зерова.
ТВОРИ М. ЗЕРОВА
ОСОБОВИЙ ФОНД М. ЗЕРОВА
ТВОРИ М. ЗЕРОВА
ОСОБОВИЙ ФОНД М. ЗЕРОВА
Немає коментарів:
Дописати коментар