пʼятниця, 26 лютого 2021 р.

Видатні родини Полтавщини (Р)

Рєпнін
Князівський рід Рєпніних бере свій початок від роду чернігівського князя Михайла Всеволодовича. В Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона зазначається: «Род этих князей помещен в Бархатной книге». Там же наведено низку визначних імен цього роду.
Іван Михайлович Рєпнін-Оболенський – князь, боярин і воєвода на службі у московських князів Івана ІІІ та Василя ІІІ. Саме його можна вважати родоначальником Рєпніних.
Його онук Михайло Петрович Рєпнін був стольником, боярином і воєводою в часи правління Івана ІV Грозного. Відомий своїм військовим походом у Лівонію 1558 р. Через конфлікт із царем був убитий у церкві за велінням Івана Грозного.
Дочка його Олена  була дружиною царя В. Шуйського.
Борис Олександрович Рєпнін – боярин, улюбленець царя Михайла Федоровича Романова . Особливо впливовим був Б. Рєпнін за часів двовладдя. Виконував дипломатичну місію в Польщі.
Його син Іван Борисович – боярин, воєвода, був «начильником московських войск в Малороссии».
Його син Анікіта Іванович – стольник царя Петра І і нерозлучний його сподвижник, учасник Азовських походів, Північної війни, Прутського походу.
Його син Василь Аникитович почав військову службу при батькові у роки Північної війни, учасник російсько-турецької війни 1736-1739 рр. Вивчав військову справу за кордоном та вів дипломатичну службу. У Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона читаємо: «Миних отзывается о нем как об умном, храбром и ревностном генерале».
Слід зазначити, що представники роду Рєпніних упродовж ХVII- XVIII ст. були визначними державними і військово-політичними діячами в Московському царстві, а згодом – і у Російській імперії.
Останнім представником роду Рєпніних став Микола Васильович Рєпнін, який дослужився до звання генерал-фельдмаршала. Він увійшов в історію як видатний дипломат і військовий діяч Російської імперії. Перебував послом у Речі Посполитій. На своїй посаді впливав на управління польською державою. Як визначний полководець Микола Васильович проявив себе під час російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 років. Упродовж життя він обіймав цілий ряд високих посад на державній службі, що, відповідно, супроводжувалося отриманням найвищих російських орденів і нагород.
М. Рєпнін не залишив по собі нащадків чоловічої статі, отже, рід Рєпніних мав би ним завершитися. Проте, аби не згас один із найвідоміших родів у державі, російський імператор Олександр І у 1801 р. видав указ, щоб онук М. Рєпніна, який народився першим від шлюбу його дочки Олександри з Г. Волконським, отримав прізвище діда. Цим онуком став Микола Григорович Рєпнін-Волконський, котрий 1802 р. одружився із онукою останнього українського гетьмана К. Розумовського – Варварою Олексіївною. Завдяки цьому шлюбу і утворився рід, що поєднав у собі нащадків знатних родів Рєпніних і Розумовських.
Рід Рєпніних-Розумовських – як наслідок з’єднання генеалогічних ліній українського гетьманського роду Розумовських з російською гілкою нащадків Рюриковичів – посідав помітне місце в історії України ХVIII- XIX cт.
Микола Григорович Рєпнін одержав військову освіту, брав участь у війні 1812 р. і закордонному поході російської армії. Був поранений в бою під Аустерліцем і взятий у полон. Саме він у російській історіографічній традиції вважається прототипом Андрія Болконського з роману Л. Толстого «Війна і мир». Після заключення Тільзітського миру перебував на дипломатичній службі, зокрема управляв Саксонським королівством зі званням віце-короля. 1816 р. він був призначений на посаду військового губернатора Малоросії і управляючого цивільною частиною Полтавської і Чернігівської губернії. На цьому посту він служив 18 років, до 1836 р. коли став членом Державної ради. М. Рєпнін був державним діячем декабристського покоління, які вважали своїм християнським обов’язком турбуватися про селян. Князь М. Рєпнін сповідував європейські ідеї просвітницької держави. Він прихильно ставився до учасників декабристського руху та масонських лож.
За часів урядування М. Рєпніна території колишньої Гетьманщини активно інтегрувалися в Російську імперію. Водночас малоросійський генерал-губернатор намагався враховувати інтереси місцевого дворянства. Він прихильно ставився до нащадків колишньої козацької старшини, поділяв їхні патріотичні погляди.
Заздрісники розпускали чутки про те, що князь Рєпнін має  занадто великий вплив на підконтрольних йому територіях, що він начебто може стати гетьманом України. Його звинувачували у розкраданні казенних коштів, що було проявом нарощування непорозумінь між місцевою і столичною владою. В результаті його відправили у відставку. М. Рєпнін став опальною персоною серед тогочасної політичної еліти Російської імперії та перебував під слідством і жандармським наглядом. Від 1836 до 1842 р. князь Рєпнін з сім’єю жив за кордоном.
І. Павловський пише: «Первое впечатление Полтавы на князя Репнина было не в ее пользу». Та пізніше він «снискал уважение всех сословий города и края своею деятельностью, обходительностью». А. Лашкевич про нього писав: «… высокогуманный и благонамеренный администратор. Он любил свой край, заботился о благосостоянии всего населения, охранял интересы крепостных и энергично отстаивал уцелевшие еще права козаков, чем навлек на себя подозрение в сепаратизме, несогласное от подчиненных непосредственного обращения к нему при решении более или мение важних дел».
За свідченням І. Павловського: «Репнин был человек просвещенный. Он много заботился о собирании исторических документов, летописей и переписывался по этому поводу с Чепой, Полетикой и другими. При его содействии была составлена первая история Малороссии Бантыш-Каменским, о распостранении которой он немало заботился».
Клопотанням Рєпніна був заснований в Полтаві інститут шляхетних панянок, він же мав задум заснувати у Полтаві кадетський корпус.
Князь Рєпнін залишив посаду малоросійського генерал-губернатора після призначення членом Державної Ради. Залишаючи Малоросію, він дякував дворянству за добре ставлення. У відповідь губернський предводитель дворянства І. Капніст писав: «таковой прощальний отзыв Ваш дворянство несомненно, приймет со всеобщим чувством прискорбия и с искреннею признательностью к великодушному обету сердца вашего содействовать пользам и благосостояниюимя Ваше присоединяется к сословию дворян Полтавской губернии, - преимущество, которым позднейшее потомство гордиться будет…».
Після повернення із закордону, він через судові тяжби позбавився багатьох своїх маєтностей. Він поселився у маєтку в Яготині, де помер і був похований у Густинському монастирі.
Його дружина Варвара Олексіївна була старшою дочкою графа Олексія Кириловича Розумовського і його дружини Варвари Петрівни Шереметьєвої. Після одруження з князем М. Рєпніним-Волконським супроводжувала його у його військовій службі. Була поряд, коли він потрапив у полон під Аустерліцем. Після повернення до Петербурга супроводжувала чоловіка у війні 1812 р. В Саксонії, де Рєпнін був генерал-губернатором займалася благодійністю, про що збереглася добра пам’ять у саксонців. Все своє життя вона займалася благодійництвом. У 1816 р. вона поселилася у Полтаві, де її чоловік був генерал-губернатором. Саме вона ініціювала відкриття у Полтаві інституту шляхетних панянок, на який сама потратила багато власних коштів. Під час голоду в Україні вона турбувалася про населення, вкладаючи власні кошти. Після смерті чоловіка княгиня оселилася в Одесі, потім у Москві. Після смерті її поховали поряд із чоловіком у Густинському монастирі.
Полтавська громада високо цінила діяльність княгині В. Рєпніної і виразила свою подяку «с засвидетельствованием, что она незгладима в сердцах дворянства и перейдет к позднишему потомству, ибо вечно обновляющийся пам’ятник благотворения, будет напоминать вечно о благотворительнице».
Їх донька Варвара Миколаївна Рєпніна увійшла в історію як письменниця і близький друг Т. Шевченка. Вона народилася у Москві, але своєю батьківщиною вважала Полтавщину. Дитинство В. Рєпніної, зважаючи на статус батька, пройшло при європейських королівських і князівських дворах. Княжна Рєпніна навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. Вона була знайома з І. Котляревським, М. Гоголем, В. Капністом. Нею опублікована низка статей під псевдонімом Лізверська.
В. Рєпніна жила у маєтку батька в Яготині, де спілкувалася із Т. Шевченком. Вона з розумінням і глибокою симпатією поставилася до творчості поета і художника. Щодо цих благородних рис в її характері знаходимо в некролозі такі слова: «Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала в ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
Між Т. Шевченком і княжною В. Рєпніною склалися довірливі стосунки. Дочка колишнього малоросійського генерал-губернатора закохалася у Шевченка. Її батьки не схвалювали почуттів до поета.
Т. Шевченко, перебуваючи в Яготині написав поему «Тризна» і присвятив її «На пам'ять… княжне Варваре Николаевне Репниной». Поет щиро зізнався:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…»
В. Рєпніна високо цінувала талант Т. Шевченка, вперше назвавши його геніальним; допомагала поширювати офорти серії «Живописна Україна». Вона була щирим і вірним другом поета. Коли він перебував на засланні, княжна зверталася до начальника Третього відділу О. Орлова з проханням полегшити Шевченкову долю. Княжна доклала чимало зусиль, щоб домогтися звільнення Т. Шевченка від солдатської служби.
Благодійність стала смислом життя В. Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених».
У некролозі є такі слова: «… смерть її є в кожному разі суспільною втратою, і майбутній історик російського суспільства поза сумнівом віднесе її до гурту тих чистих і благородних людей, які помітно впливали на суспільство самим фактом свого існування».
Син  М. Рєпніна Василь Миколайович теж був близьким другом Т. Шевченка. Відомий портрет дітей Василя Рєпніна Варвари та Василя роботи Т. Шевченка.

Роговий
Родину Рогових можна вважати одночасно династією письменницькою і учительською.
Письменник Феодосій Кирилович Роговий працював учителем німецької мови в Устиміській та Бабичівській восьмирічних школах. Його дружина Євдокія Тимофіївна – учителькою української мови та літератури Устимівської восьмирічної школи. Їх син Юрій Федосійович Роговий – учитель хімії Пирогівської ЗОШ, а його дружина Лариса Сергіївна – завуч і вчителька біології цієї ж школи, з учительської династії Харасунів.
Ф. Роговий народився у селянській сім’ї у с. Пугачівка Градизького району. Село 1959 р. було затоплене водами Кременчуцького водосховища. Потреба розповісти про втрачений назавжди край, зафіксувати у художньому слові дух, досвід, надії народу стало основним мотивом його письменницької творчості.
Його дитинство припало на роки колективізації і голодомру, а юність – на роки Другої світової війни. У 1943 р. він був вивезений до Німеччини на примусові роботи в шахтах Вестфалії. У 1945 р. був направлений радянською адміністрацією на працювати на завод у м. Електросталь Московської області. На батьківщину повернувся лише 1947 р. Пізніше заочно навчався на державних курсах іноземних мов у Москві, закінчив Харківський педагогічний інститут. Працював у редакції газети «Комсомолець Полтавщини».
Займатися літературною творчістю Ф. Роговий почав уже в зрілому віці. Писав нариси оповідання. Та своєрідною «посулянською сагою» став його роман «Свято останнього млива». Автор устиг написати три частини роману, четверта залишилася недописаню. Ф. Роговий не прийняв насильне виселення своїх земляків і руйнування віками сформованого укладу життя у зв’язку збудівництвом Кременчуцького моря. Він писав: «Кличу-викликаю і шлю важкі заклинання всім тим, хто своєю силою роз порядив зігнати-зрушити з правічних осель сотні тисяч селянських сімей, розвіявши по всіх усюдах їхній дух і нажиток». 1992 р. твір отримав Шевченківську премію.
Шлях роману до читача виявився складним і довгим. Написаний у середині 70-х роман опублікований був при допомозі О. Гончара лише 1982 р. О. Гончар писав про роман Ф. Рогового: «Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з’являються в літературі». В одній із рецензій автора назвали «авангардистом із полтавської глибинки». Літературні критики писали про нього як людину, яка «органічно не терпить фальші ніде і ні в чому – ні в людині, ні в оцінці життєвих явищ, ні в літературі».
Його син Юрій Федосійович народився у с. Устимівка Глобинського району. Закінчив природничий факультет ПДПУ. Працював учителем хімії та біології Пирогівської ЗОШ. Захоплюється орнітологією – вивчає міграцію птахів і займається їх кільцюванням. Має публікації в орнітологічній літературі України та зарубіжних країн.
Перші вірші опублікував на початку 70-х років. Його улюблений жанр хоку – японський трирядковий неримований вірш.
Найбільшим своїм здобутком вважає впорядкування, підготовку і видання творів батька.
Ю. Роговий –лауреат премії Д. Нитченка, член Національної спілки письменників України.
Літературний критик Є. Баран писав: «Не кожен зважиться писати, коли його батько є класиком української літератури ХХ століття. Не гіпсовим класиком радянської доби, а справжнім, глибинним…»

Родзянки
Козацько-старшинський, згодом – дворянський рід. Родзянки були давнім шляхетним родом із старшин Миргородського полку. Головними маєтностями мали місто Хорол та містечка й села, що прилягали до нього. Ними засновані села Семенівського району: Василівка, Вереміївка, Веселий Поділ, Дем’янівка, Іванівка, Паніванівка, Степанівка, Семенівка.
Уряд миргородського полкового обозного у ХVIII ст. посідала ціла династія Родзянків: Василь, Степан, Ярема та Федір.
Рід походить від Василя Івановича Родзянки, хорольського сотника та миргородського полкового обозного, який підписав Коломацькі чолобитні. За сімейними переказами В. Родзянко був козаком неабиякої фізичної сили і хороброї вдачі Під час Північної війни він був тяжко поранений і потрапив у полон до шведів. Поважаючи хоробрість супротивника шведи його вилікували. Богатиря Родзянко воліли б мати серед своєї охорони шведські генерали. У полоні він пробув сім років. Після повернення із полону він займав високі посади серед козацької старшини Миргородського полку. Він залишив по собі сина Степана і доньку Ганну.
Син засновника роду – Степан Васильович – також посідав уряд хорольського сотництва, а потім був миргородським полковим обозним. У подружжя Степана і Пелагії Родзянків було семеро дітей: п’ятеро синів і дві доньки.
Сотником хорольським та миргородським полковим обозним був і онук Василя – Ярема Степанович. Він одержав освіту в Київській академії. 1779 р. він пожалуваний чином малоросійського полковника. Це були надзвичайно багаті поміщики.
Іван Родзянко був гадяцьким полковим суддею. Разом із козацькими старшинами він підписав чолобитну про призначення гетьманом України К. Розумовського.
Семен Степанович рано почав військову службі. В 30 років він уже був єсаулом Миргородського полку.
Четвертий син Василь народився 1728 р., про його службу в архівах записів немає. Наймолодшого сина звали Іван-молодший.
Родзянки мали величезні маєтності на території, здебільшого Хорольської сотні.
Степан Родзянко збудував над річкою Хорол невеликий маєток і назвав цю слободу Родзянки. Ця слобода пізніше стала селом Веселий Поділ (зараз Семенівського району). Вони мали також прибутки із водяних млинів, що стояли на річках Хорол та Псьол.
Після смерті Степана Родзянко, його дружина розділила маєтності між дітьми. Семен одержав наділ обабіч Ромоданівського тракту. Це поселення було розбудовано, одержало назву Семенівка, воно стало нинішнім райцентром Полтавської області.
Дочка Степана Ганна другим шлюбом була дружиною генерала П. Коновніцина.
Внуків у Степана Родзянко було так багато, що прослідкувати за багатьма із них зараз уже немає можливості.
На правнуках Василя Івановича Родзянко рід розділився на полтавську та катеринославську гілку.
Одному із синів Семена Родзянко – Омеляну у спадок дісталася Семенівка. Він був колежським асесором і мав чотирьох синів.
До полтавської. Більш чисельної гілки Родзянків належав Семен Омелянович – поет і перекладач, член Дружнього літературного товариства, приятель В. Жуковського і О. Тургенєва.
Донька його Пелагія вийшла заміж за прем’єр майора В. Старицького, одержала у посаг Семенівку і мала десятеро дітей.
Син Василя Степановича Гаврило, секунд-майор, хорольський предводитель дворянства, колезький радник, одержав у спадок слободу Родзянки, саме він перейменував її у Веселий Поділ. У сім’ї управляючого цим маєтком І. Глібова народився син Леонід – майбутній український байкар. У Г. Родзянка і його дружини Марфи Шрамченко було восьмеро дітей: чотири сина і чотири доньки. Рідна сестра Гаврила Васильовича Марія вийшла заміж за Я. Ломиковського і народила сина Василя – майбутнього історика і етнографа.
Син Гаврила Васильовича – поет Аркадій Гаврилович Родзянко, член товариства «Зелена лампа» та дійсний член Вільного товариства любителів російської словесності, близький приятель О. Пушкіна, Г. Державіна, С. Аксакова, Т. Шевченка та багатьох декабристів. А. Керн, котрій Пушкін присвятив «Я помню чудное мгновенье…», була сусідкою А. Родзянка по маєтку. Т. Шевченко гостював у його маєтку.
Платон Гаврилович Родзянко (псевдонім Платон Щербатий) – письменник. Був предводителем дворянства Хорольського повіту.
Син Платона Родзянка Андрій – статський радник. Був талановитим піаністом. Навчався майстерності за кордоном, зокрема в уславленого чеського піаніста Ф. Ліста. Багато виступав із концертами у Росії і за кордоном. Його майстерність високо цінували О. Сєров і О. Даргомижський. У кінці 80-х рр. повернувся у власний маєток Веселий Поділ, був почесним мировим суддею Хорольського повіту. Він став останнім поміщиком у своєму маєтку і 1917 р. виїхав за кордон.
На літературному поприщі відомі також Віра Гаврилівна Родзянко – поетеса, та дружина її брата Михайла Гавриловича, - Марія Сергіївна, уроджена Ахлебініна.
Микола Васильович Родзянко уславився державною кар’єрою. Син полковника Василя Миколайовича Родзянка навчався в Пажеському корпусі. Був дійсним статським радником, олонецьким та псковським віце-губернатором і томським губернатором. Його дружина Аделаїда Олексіївна (уроджена Зубова) ще замолоду займалася літературною діяльністю, вона друкувалася під псевдонімом «Тальська». Після смерті чоловіка вона повернулася у родовий маєток в Україні і стала власницею родинних статків. Благодійнсть була її покликанням. У маєтку вона спорудила церкву і відкрила при ній бібліотеку. Заснувала двокласне училище. Згодом вона очолила Київський інститут шляхетних панянок.
Із цієї ж гілки походять Валеріан Павлович – дійсний статський радник, юрист, прокурор симбірського окружного суду. Останні 6 років життя перебував при міністрі внутрішніх справ Російської імперії.
Олексій Валеріанович Родзянко – статський радник, віце- губернатор Каліської та Ломижської губерній. Відомий громадський діяч на еміграції.
Валентин Миколайович Родзянко – ентомолог, власник найкращої колекції бабок Київщини і Харківщини та автор наукових праць з одонатології.
Сергій Андрійович Родзянко – холмський комісар за часів Української центральної Ради.
Саме гілка хорольских Родзянок подержала великий наділ землі на Катеринославщині. Там було село Родзянки в Олександрівському повіті.
Із катеринославської гілки походять Михайло Петрович Родзянко – генерал-майор, учасник антинаполеонівських кампаній, начальник Південного округу Корпусу жандармів. Його дружина Катерина Володимирівна (уроджена Квашніна-Самаріна) – фрейліна імператорського двору, кавалерська дама ордену св. Катерини була начальницею Училища ордену св. Катерини а Санкт-Петербурзі.
Їх син – Володимир Михайлович Родзянко – генерал-лейтенант, помічник начальника штабу Корпусу жандармів та офіцерів з особливих доручень при шефові жандармів, член Попечительської ради закладів громадського догляду в Санкт-Петербурзі та керуючий Петропавлівською лікарнею. Був одружений з дочкою генерал-ад’ютанта Марією Павлівною Вітовтовою.
Їхні онуки: Микола Володимирович Родзянко – генерал-лейтенант, начальник штабу Фінляндського військового округу, військовий губернатор і командуючий військами Уральської області, наказний отаман Уральського козацького війська.
Павло Володимрович Родзянко – генерал-майор, учасник російсько-японської та Першої світової воєн. Під час російсько-японської війни заснував і очолював летючий лазарет. Був шталмейстером імператорського двору, почесний голова Сергієвського православного братства. Учасник Білого руху.
Михайло Володимрович Родзянко – великий землевласник і громадський діяч. Особистість, яка не загубилася в складних умовах історичного процесу першої чверті ХХ ст. Домашнє виховання, навчання і служба в елітних підрозділах зробили з М. Родзянко щирого монархіста і патріота російської держави. Дружина його була з відомого російського дворянського роду Голіциних. Хоча не можна заперечувати і того факту, що, відчуваючи свій зв’язок з українською землею, він, певною мірою, служив і їй також. Після виходу у відставку М. Родзянко осів у себе в маєтку і поринув у громадські справи. Багато добрих справ він учинив перебуваючи на виборних керівних посадах м. Катеринослава. Він був ушанований званням почесний громадянин м. Катеринослава. Обирався у Державну Думу ІІІ та ІV скликання як депутат від Катеринославщини. Голова 3-ї і 4-ї Держдуми. Був одним із лідерів партії «октябристів». Ставився негативно до українського національного питання. Родзянко був зв’язаний з російськими опозиційними колами, які під час Першої світової війни боролися проти Распутіна й готували «революцію згори». У лютому 1917 р. очолив Тимчасовий комітет членів Державної думи, у руки якого Микола ІІ передав верховну владу. Після Жовтневого перевороту 1917 р. М. Родзянко виїхав на Дон, де брав активну участь у створенні Білого руху. У 1919 р. він підтримував генерала Денікіна і навіть надав білій армії свій маєток як військову базу.
Після поразки Білого руху він емігрував за кордон, де написав спогади «Карах імперії». Помер 1924 р.
Письменник В. Пікуль про нього писав: «Лидер октябристов, председатель помещицкой партии, имел проницательный ум, великую силу воли, стойкую принципиальность в тех вопросах, которые он защищал…». У певний період М. Родзянко відступив від своїх монархічних переконань, про що історик С. Піонтковський писав: «… для династии Романових Родзянко был беспрекословно врагом».
Син Миколи Володимировича – Сергій Миколайович Родзянко – громадський і політичний діяч, депутат 4-ї Державної думи.
Старший син Павла Володимировича – Володимир Павлович – громадський діяч та мемуарист на еміграції. Молодший – Олександр Павлович – один з керівників Білого руху на північному заході Росії. Одержав прекрасну військову освіту, був камер-пажом Височайшого двору. Зарахований корнетом у Кавлергардський полк. Одночасно з військовою службою багато часу приділяв кінному спорту. Брав участь у багатьох міжнародних змаганнях, в складі російської команди виступав на Олімпійських іграх у Стокгольмі. Учасник Першої світової війни. Учасник Білого руху, помічник генерала Юденича. Після поразки Білого руху емігрував до США.
Молодший син – Павло Павлович – кавалергард, полковник, учасник Білого руху, був представником Великої Британії при адміралові О. Колчаку, емігрував у Велику Британію, де заснував школу кінного спорту, відомий спортсмен, учасник та переможець міжнародних змагань, автор книги з техніки кінної їзди. Із його родини відомі: дружина – Анна Миколаївна, уроджена княжна Голіцина, голова попечительської ради Єлизаветинського товариства сестер милосердя Червоного Хреста.
Старший із синів – Михайло Михайлович – автор книги «Правда о зарубежной церкви», а також статей, присвячених церковному співу.
Його онук – Володимир Михайлович (єпископ Василій) був видатним богословом, одним із провідних діячів Російської Православної церкви в Америці. В 1920 р. сім’я емігрувала до Югославії, де В. Родзянко одержав богословську освіту. Його дружина Марія Василівна (уроджена Колюбаєва) – релігійна діячка, вела релігійну програму на студії Бі-бі-сі.
В. Родзянко був засуджений 1949 р. режимим Тіто «за перевищення дозволеної релігійної пропаганди» і висланий із Сербії. Впродовж 26 років він вів релігійні передачі по Бі-бі-сі на Радянський Союз. Був рукоположений на єпископа Вашингтонського, протягом чотирьох років керував Сан-Франциською єпархією. У 80-х роках ХХ ст. кілька разів відвідував СРСР та Росію після розпаду Союзу з метою релігійної пропаганди та теорії богослов’я. Помер у Вашингтоні 1999 р.
Інший онук – Олег Михайлович – інженер-будівельник, професор Бронкського комунального коледжу Нью-Йоркського університету, член багатьох релігійних і культурологічних російських товариств США. Його дружина Тетяна Олексіївна (уроджена Лопухіна) – доктор російської літератури Нью-Йоркського університету.
Другий син Михайла Володимировича – Микола Михайлович – за часів Першої світової війни очолював передовий загін Червоного Хреста. Брав участь у Білому русі. В еміграції Генеральний секретар Російського еміграційного комітету. Його дружина Лідія Ерастівна (уроджена де Опік) – художниця, громадська і релігійна діячка на еміграції.
Третій син Михайла Володимировича – Георгій Михайлович був розстріляний більшовиками у Києві. Його дружина Тетяна Миколаївна (уроджена княжна Яшвіль) – художниця і громадська діячка під час громадянської війни емігрувала до Чехословаччини, де стала засновницею Археологічного інституту.
Рід Родзянків внесений до 6-ї частини Родовідних книг Полтавської та Катеринославської губерній.

Розумовський
Роду Розумовських вдалося зробити майже неможливе: з простих козаків стати придворною знаттю в столичному Санкт-Петербурзі.
Шляхетський - графський і князівський – рід козацького походження. Походив із Чернігівщини. Засновником роду був реєстровий козак Козелецької сотні Київського полку Яків Романович Розум (ХVII  ст.).
Від його синів – козаків Івана та Григорія – беруть початок дві гілки роду.
Серед онуків Івана Розумовського – Петро Іванович –ніжинський полковник та Василь Іванович – гадяцький полковник, відставний генерал-майор. На дітях Василя Розумовського ця гілку роду згасла.
У Григорія Розумовського від шлюбу з Наталею Кирилівною, уродженою Демешко-Стрешенцовою було три сини – Данило, Олексій та Кирило і три доньки – Агафія, Віра та Ганна.
Причиною такого захмарного злету для представників сім’ї Розумів, що жила у с. Лемеші (сучасний Козелецький район Чернігівської області) стало  кохання імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розума, який у 22 роки потрапив до придворного хору. Тут його прізвище трансформувалося у російський варіант – Розумовський. Згодом він став фаворитом та морганатичним чоловіком російської імператриці, отримавши титул графа Священної Римської імперії німецької нації та ставши генерал-фельдмаршалом.
Графський титул був поширений на молодшого брата – Кирила Григоровича Розумовського та матір – Наталю Кирилівну, яка отримала звання статс-дами імператорського двору. Сестри Олексія Розумовського –Агафія Будлянська, Віра Дараган і Ганна Закревська – та їхні чоловіки отримали дворянство, найвищі посади, обширні маєтки та стали невід’ємною частиною аристократії того часу. Єдина донька старшого і рано померлого брата Данила – Євдокія, фрейліна імператорського двору, - стала дружиною камергера графа А. Бестужева-Рюміна, сина канцлера.
У цей же час, незважаючи на те, що походження роду було широко відоме та ніколи не приховувалося самим представниками, з’явилася фантастична генеалогія, за якою родозасновником був міфічний польський шляхтич Рожинський.
За різними версіями, у О. Розумовського від шлюбу з імператрицею Єлизаветою були нащадки. Серед них називають легендарну княжну А. Тараканову. В О. Розумовського були позашлюбні діти, які носили прізвище Умських.
Кирило Григорович Розумовський – граф, останній гетьман України, президент Петербурзької АН. Протягом 14 років К. Розумовський був очільником Гетьманщини. Він повернув гетьманську столицю в Батурин, намагався проводити самостійну внутрішню політику у відродженому гетьманаті. К. Розумовський і козацька старшина прагнули закріпити за родом Розумовських право на спадковість гетьманської посади. Імператриця Катерина ІІ не збиралася миритися з Гетьманщиною як автономним політико-адміністративним утворенням у своїй державі. Вона змусила гетьмана К. Розумовського  в 1764 р. піти у відставку і скасувала гетьманство. Ліквідація автономії не завадила К. Розумовському бути шановним вельможею при російському імператорському дворі. Після 11 річної заборони колишній гетьман 1794 р. повернувся в Україну, де оселився у своєму маєтку в Батурині.
Кирило Розумовський був одружений з Катериною Наришкіною. У їхньому шлюбі народилося 11 дітей: шість синів і п’ять дочок, які породичалися з представниками відомих дворянських родів Російської імперії: Апраксіними, Загряжськими Васильчиковими, Гудовичами.
Олексій Кирилович Розумовський одержав блискучу освіту в Європі, повернувся на державну службу, став визначним державним діячем, сенатором. Завдяки причетності до масонського руху він був попечителем Московського університету. Одружився з В. Шереметьєвою і в цьому шлюбі мав п’ятеро дітей: три доньки і двоє синів. Мав десятеро позашлюбних дітей, які отримали дворянський статус і прізвище Перовських.
Андрій Кирилович Розумовський – дипломат. Відзначався умінням кваліфіковано аналізувати внутрішньополітичну ситуацію у країнах перебування, використовувати їхні внутрішні суперечності на користь Росії. 1814 р. отримав титул князя, 1815 р. – найяснішого князя. Однак, оскільки в А. Розумовського не було законних нащадків, князівська гілка згасла з його смертю.
Інші сини К. Розумовського також посідали високе становище в ієрархії Російської імперії.
Граф Петро Кирилович Розумовський – генерал-поручик, дійсний таємний радник, сенатор, обер-камергег імператорського двору.
Граф Лев Кирилович – генерал-майор, учасник двох російсько-турецьких воєн.
Граф Григорій Кирилович – науковець, автор праць із мінералогії та геології (мінерал розумовскін названий на його честь).
Граф Іван Кирилович Розумовський генерал-майор, учасник російсько-турецької війни.
Із братів Розумовських – синів Кирила Григоровича – законних нащадків залишив лише Олексій Кирилович. Одна із його дочок – Варвара Олексіївна стала дружиною малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна-Волконського ( про неї ішлося вище). Друга – Катерина Олексіївна – стала дружиною міністра народної освіти графа С. Уварова. Молодший із синів – граф Кирило Олексійович був душевнохворим і нащадків не залишив. Бездітним помер і Петро Олексійович Розумовський – дійсний статський радник, чиновник із особливих доручень. З його кончиною згас рід Розумовських у Російській імперії. Однак від Г. Розумовського походить австрійська гілка роду. Її представники доклали значних зусиль до реставрації родинного маєтку в Батурині, вивчали історію роду, займаються благодійністю.

 

Ротач
Петро Петрович Ротач – людина щедрого таланту, неабиякої мужності, великий працелюб і патріот. А тому і доля його така ж непроста, багатостраждальна, як і доля багатьох інших талановитих синів України.

Народився П. Ротач у селянській родині на заснованому дідом хуторі Каленівщина, що біля Ромен на історичній Полтавщині. Петро Петрович письменник і знавець літератури від Бога. Він згадував: «З раннього дитинства я перейняв від своїх батьків і старих селян цікавість до старини – від книжки до хати, вітряка, клуні, від старої пісні до степової могили і дерев’яної церкви… Від них перейшли мені в спадок і любов до історії села та його околиць, до природи… З усіх доріг (а вони, бувало, заводили дуже далеко), крізь болючі перепони  я завжди повертався додому, на сліди свого дитинства, на предківські місця. Я знаю: порвався б корінь з батьківщиною – і я змілів би душею, і не зробив би нічого того, що – хай і мало – встиг зробити».
Ще у старшому шкільному віці П. Ротач почав писати вірші, які 1940 р. друкувалися у районній газеті. Під час Другої світової війни був вивезений на примусові роботи в Німеччину. Протягом 1942-45 рр. друкувався в зарубіжних періодичних виданнях. Ці події мали вплив на все його подальше життя. Після служби в армії (1945-1946 рр.) Протягом 40 років передував під наглядом і моральним тиском КДБ. Одержав вищу освіту і працював у культурно-освітніх закладах Полтави.  У 1990 р. брав активну участь у відродженні національної культури, став одним із фундаторів відновленого товариства «Просвіта», провідником ідей національно свідомої інтелігенції Полтави. Ім’я Ротача стало символом незламності українського духу та національної гідності.

За понад 60 років літературної праці Ротач опублікував у багатьох українських та зарубіжних періодичних виданнях понад 1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок.
Особливе місце в творчій діяльності  П. Ротача займав Т. Шевченко. Дослідженням життєво-творчих зв’язків поета з Полтавщиною автор займався близько 50 років. Підсумковою працею стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» у 2-х книгах.

Його дружина Алла Олександрівна (уроджена Клименко) походила по материнській лінії з українського священицького роду Совачових.
«Моя мама була людиною особливих поглядів…», - говорила Алла Олександрівна. Саме мама і бабуся виховали у Алли Олександрівни поняття про загальнолюдські цінності.

Під час навчання у Полтавському педагогічному інституті вона познайомилася і одружилася з П. Ротачем. Вона на все життя розділила з чоловіком його непросту долю. Через моральний тиск влади вона не змогла захистити дисертацію після навчання аспірантурі Одеського державного університету.

Усе своє життя А. Ротач працювала у Полтавському літературно-меморіальному музеї І. Котляревського, займалася педагогічною діяльністю, була автором та співавтором ряду мовознавчих та літературознавчих публікацій, членом редакційної ради відновлених «Полтавських єпархіальних відомостей».

«Мамо, ви ж із татом були єдиним цілим…», - сказав колись матері син Олександр Ротач.
Син Алли Олександрівни і Петра Петровича Ротачів – фахівець у галузі містобудування. Працював у облвідділі у справах будівництва та архітектури, Донецькому Промбуд НДІпроекті, головним інженером проектів, начальником архітектуно-планувальної майстерні ТОВ «Архбудпроект», член спілки архітекторів СРСР.
Вихований у сім’ї свідомих українців з глибокими традиціями Олександр Петрович не міг залишитися осторонь справи батьків. Він досліджує історію священницьких родин Полтавщини (Совачових, Міхновських, Кривусьових). Він є автором близько 50 краєзнавчих та біографічних розвідок, опублікованих у Енциклопедії Сучасної України, краєзнавчих збірках та часописах.

Русови
С. Петлюра у листі до С. Русової писав: «З моїх ще юнацьких років схоронились спогади про родину Русових, як осередок активної культурної праці для добра нашої Батьківщини. І тепер я пригадую, з якою охотою я ходив до помешкання Вашого в Полтаві і скільки позитивних вражень виносив з тих відвідин, багато запозичаючи для себе з тих розмов, що там відбулися…»
Родина Русових переїхала до Полтави у 1899 р. із разу стала осередком активного культурно-громадського життя міста, центром полтавської інтелігенції, де панував українсько-національний дух.
У будинку Русових неодноразово збиралися полтавські громадівці серед них не тільки юний С. Петлюра а також Б. Мартос, М. Міхновський, В. Короленко, Л. Падалка та багато інших відомих полтавців. Саме у будинку Русових вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України. Про роль родини Русових у національно політичному житті Полтави свідчить діяльність О. Русова на посаді статистика. Упродовж кількох місяців ним була пророблена значна теоретична й організаційна підготовка, внаслідок якої 1900 р. подвірний перепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії. Саме під час проведення подвірного перепису О. Русов довів місцевій громаді не тільки свій високий фаховий рівень і надзвичайну організаційну вдачу, а й власні українофільські симпатії.
Діяльність родини Русових була багатогранною. С. Русова займалася педагогікою, письменством. Вона активно включилася у роботу місцевих громад, просвіт: у відкриття дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, підготовку вистав, лекторіїв, видання літератури тощо. За її переконання С. Русову від 1880 до 1905 рр. заарештовували п’ять разів, хоча це не схитнуло її переконань, а лише посилило їх, загартувало її волю у боротьбі за національно-культурне відродження України, передусім її мови та національної системи виховання, як основних засобів формування національної свідомості і національної психології народу.
Своє педагогічне кредо вона висловила словами: «Хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди і науки Т. Шевченка, на вікнах стоять квіти, на стінах – рушники з рідним вишиванням, хай сама школа нагадує колишні українські історичні будівлі, хай у вікнах тішать погляд рідні дерева і квіти. В нашій великій українській школі виростуть дітки на радість і користь Україні».
Олександр і Софія Русови були активними учасниками національно-визвольного руху, що започаткувався в Україні взагалі та в Полтаві зокрема на зламі ХІХ-ХХ ст. В умовах антиукраїнської і русифікаторської політики царського уряду вони, попри ризики, своєю діяльністю сприяли об’єктивному обґрунтуванню права українського народу на існування, здійснення його споконвічних прагнень до незалежного, вільного життя
 

Немає коментарів:

Дописати коментар