Класика духовності: Євген Гребінка

 Сьогодні, 2 лютого - день народження українського письменника ХIХ століття Євгена Гребінки. Народився він на хуторі Убєжище поблизу Пирятина (тепер с. Мар’янівка Лубенського р-ну). «Уже я так собі думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи Боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди, усе є, усього – багацько!» - писав Євген Гребінка про рідну землю. Всі ці почуття яскраво виливалися у його творах.

Байкар, белетрист, видавець, громадський діяч. Оглядаючи його величезний спадок можна подивуватися, скільки встиг він написати за своє коротке життя (всього 36 років). Це було якесь невгасиме горіння! Блискучий прозаїк, поет-лірик, байкар, який однаково плідно й успішно творив і мовою Котляревського, й мовою Пушкіна (з останнім, до речі, був знайомий особисто, переклав його «Полтаву» українською). Російськомовним романом Гребінки «Доктор» свого часу захоплювався Антон Чехов.

За недовгий вік він встиг зробити собі ім’я і в українській, і в російській літературі, створивши поетичні та прозаїчні шедеври.
У 1834 році Є. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав’язує широкі знайомства з Пушкіним, Криловим, тургенєвим, Брюлловим. Влаштовує літературні вечори у себе вдома, друкується в столичних журналах «Современник», «Отечественные записки», «Литературная газета» та ін.
У 1836 році Гребінка познайомився з Т. Г. Шевченком. Він брав безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва. А у 1840 р. за допомогою Гребінки побачив світ «Кобзар».
За 15 років літературної діяльності Гребінка надрукував понад 50 повістей, романів і оповідань. Впродовж 1830-х – початку 1840-х років Є. Гребінка, разом із Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, А. Метлинським, М. Шашкевичем, був ключовою постаттю українського національного відродження. За його участі у 1841 р. виходить альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані твори багатьох українських авторів, добірки українських народних пісень та приказок.
Найвизначніше місце у художньому доробку Євгена Павловича посідають байки. Славу принесли йому «Малороссийские приказки», що з’явилися окремим виданням у Петербурзі 1834 та 1836 рр.
Байки Гребінки органічно поєднані з народними приказками і прислів’ями. В основі байки «Верша та Болото» - мотив народного прислів’я «Насміялася верша з болота, аж і сама в болті»; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислів’я «Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать».
Історичному минулому України присвячені вірші «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард» і поема «Богдан», написана на основі народних переказів.
Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка «Рассказы пирятинца» (1837) та роман «Чайковский» (1843). У 1847 р. надрукована одна з останніх його повістей «Приключения синей ассигнации».
Помер Євген Павлович у Петербурзі, але його тіло перевезли до рідного села, де й поховали. У Мар’янівці, на місці садиби батьків письменника, зберігається меморіальний будинок, який пов’язують з ім’ям видатного земляка. На його честь названо місто Гребінку Полтавської області.
Творчість Є. П. Гребінки міцно увійшла до скарбниці надбань українського народу. Друковані твори зберігаються у скарбниці знань – Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Запрошуємо до вивчення творчості видатного земляка!

Віртуальна виставка «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини»

21 січня виповнюється 172 роки від дня народження історика, архівіста та краєзнавця І. Ф. Павловського. Коло його наукових інтересів було досить широким і багатоаспектним, а свої розвідки він провадив на базі архівних документів, на які постійно робив посилання у наукових повідомленнях. (більш докладно з біографією вченого можна ознайомитися тут).

До дня народження видатного історика-архівіста бібліотекарі відділу краєзнавства підготували віртуальну виставку «І. Ф. Павловський – історик Полтавщини».
І. Ф. Павловський є знаковою постаттю для науково-дослідницького середовища Полтавського краю, а його наукова спадщина  є безцінним джерелом для наукових студій сучасних дослідників. За словами знаного полтавського історика-архівіста Т. П. Пустовіта: «…справа тут не в кількості публікацій… Найцінніше – зібрано значний фактичний архівний матеріал з історії Полтавщини (і не тільки з місцевих архівів, а й з центральних – С. Петербурга, Моски та ін.) і донесено його вченим до поколінь наступних».
Знайомство із творчим доробком І. Ф. Павловського ми розпочнемо із  енциклопедичних праць вченого, які представлені тематичними бібліографічними словниками, підготовленими  і виданими І. Ф. Павловським упродовж 1912-14 рр.  У бібліографічному відношенні словники оформленні досконально: наявність покажчиків, посилання у тексті на довідкові джерела, залучення раніше неопублікованих першоджерел і їх публікація. Серед персоналій, включених до словників, можна віднайти не тільки уродженців  нашого краю, але й видатних особистостей, пов’язаних з Полтавщиною життям і діяльністю. До речі, Іван Францевич дотримувався такого принципу наповненості позицій словників: про відомих письменників і вчених він подавав матеріалів менше, ніж про маловідомих, пояснюючи тим, що про видатну людину матеріали можна віднайти в окремих монографіях.
Досить великий масив праць у творчості І. Ф. Павловського  представлений ґрунтовними історичними дослідженнями та краєзнавчими розвідками, в яких він різнобічно вивчає цікавий і розмаїтий соціально-культурний ландшафт Полтавського краю.

Центральною  темою у творчості І. Ф. Павловського проходить історія міста Полтави. Особливо його цікавив той період, коли Полтава була центром Малоросійського генерал-губернаторства. Прискіпливо вивчаючи історію нашого міста Іван Францевич завжди підкреслював, що Могила (Шведская – авт.) и Котляревській» - вот главныя достопримечательности Полтавы…» тож окремим блоком  ідуть праці вченого з історії Полтавської битви, яку Іван Францевич вважав визначною історичною пам’яткою (до речі, саме за ініціативи і невтомного клопотання І. Ф. Павловського у 1909 році музей Полтавської битви було створено). І, звісно, досліджуючи історію Полтави, І. Ф. Павловський не міг оминути увагою постать свого іменитого земляка - І. П. Котляревського: «наши очерки о давней Полтаве и жизни полтавской были бы не полны, если бы мы обошли молчанием личность знаменитого полтавца, жившего и действовавшего как-раз в рассматриваемый нами период… в то время это была крупная знаменитость, пользовавшаяся широкою известностью не только в родной Малороссія, но и далеко за ея пределами».

Окремий блок становлять праці І. Ф. Павловського, які характеризують його діяльність як незмінного секретаря Полтавської вченої архівної комісії. Це 15 випусків колективних праць членів Комісії та щорічні звіти УПАК. Випуски «Праць», які на сьогодні вважаються одними з основних джерел для вивчення історії Полтавщини, регулярно видавалися переважно завдячуючи енергії і зусиллям І. Ф. Павловського. До речі, на сторінках цих праць активно друкувався і сам Іван Францевич.

У різний час до постаті Івана Францевича Павловського у своїх публікаціях неодноразова зверталися знані дослідники, як місцеві, так і загальноукраїнські, висвітлюючи не тільки біографічні відомості, але й окремі напрямки його досліджень.

Матеріал підготувала головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Анатоліївна Дідусенко.
 

Слово та образ Олександра Печори : до дня народження поета

Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської обласної бібліотеки імені Котляревського щиро вітають Олександра Андрійовича Печору з Днем народження!!! Бажаємо міцного здоров"я і багато-багато нових книжок, які ми залюбки будемо читати й рекомендувати нашим користувачам! Многая і благая літа!!!

12 січня свій день народження святкує Олександр Андрійович Печора. Народився він у селищі Ромодан, що на Полтавщині. Сучасний український літератор – поет, гуморист, пісняр. За фахом – художник.

Працював на радіо й телебаченні, в закладах культури та на підприємствах Лубен. Творчо працював на ефірному та кабельному телебаченні в Лубнах. Зокрема, редактором і ведучим перших тоді україномовних авторських передач «Млин новин», а також «Українські візерунки» та «Спортивний вісник».

Працював диктором та кореспондентом редакції Лубенського міськрайонного радіомовлення, випускаючи й авторські передачі. Ініціював, організовував та провів радіохітпарад вокально-інструментальних колективів та виконавців пісень місцевих авторів та заключний концерт переможців. Крім добірок новин готував передачі на літературно-мистецьку, історико- краєзнавчу тематику, також спортивні, гумористичні та передачі для дітей. Є редактором, упорядником, художньо-технічним редактором багатьох авторських та колективних збірок.

До свого життєвого ювілею Олександр Печора підійшов з вагомим доробком, опублікованим як в окремих, так і у колективних поетичних збірках.  Автор має численні публікації в журналах, альманахах, антологіях: учасник антології поезії полтавських літераторів ХХ ст. та антології літераторів Полтавщини часу незалежності України "Калинове гроно", хрестоматії "Література рідного краю" та колективних збірок "Посульська муза", "Сонячні перевесла", "Відлуння Василевого Різдва", "Обпалені Чорнобилем", "Дзвінке перо Посулля", "Полтавський сміхограй", "Сміхограйчик", пісенників "Срібні ручаї", "Посади калину", "Посульські мотиви". 

 

Олександр Андрійович - лауреат літературно-мистецьких премій
•    імені Василя Симоненка,
•    імені Володимира Малика
•    імені Леоніда Бразова.

 • імені Олеся Донченка.

Також Олександр Печора є багаторазовим лауреатом Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» та Всеукраїнського еко-фестивалю «Лель».
Автор поетичних книг "Сивий сонях","Лікуймо душу", "Жарти-жартами...", "Межа", "Вишиванки мамині", "Повстали приспані тривоги", "Яблуко на вітрах",

 

                                             «Бути собою»

 

                                          

                                                «Маятник історії»

 

 

                                            «Поклик лелеки»

 

                                                 «Барвограй», «Етюди ріднокраю»

 

 

                                                    «Пелюстки неодцвітанні»

 

                                                        «Стежина в світ»

 

 

                                                                 «Світанкове соло»

 

 

 «На Посуллі соловейко», «Крилаті катрени». 

У співавторстві – «Обереги-береги» та «На сторожі часу» та ін.

 

 

Член Національної спілки журналістів України, член Полтавської спілки літераторів (1993), член літературного об"єднання імені Олеся Донченка при редакції газети "Лубенщина". Редактор-засновник історико-краєзнавчої та літературно-мистецької  газети «Ріднокрай». Генеральний писар літературно-мистецького коша «Ріднокрай». Голова Лубенської міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 З віршами Олександра Печори можна ознайомитися тут

Чимало віршів покладено на музику, записано на диски, виконуються аматорами та майстрами сцени. 

«На Посуллі соловейко…» - презентаційний концерт Олександра Печори, який відбувся 1 квітня 2017 р.

 Нижче пропонуємо вам послухати вірші в авторському виконанні.

 

Екслібрис графині К. П. Шереметєвої

Фонд головної культурно-наукової установи області - Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського комплектувався у різні часи з багатьох джерел. Якщо після заснування бібліотеки у 1895 році до книгозбірні надходили подарунки від установ та приватних осіб, то після Другої світової війни значна кількість видань надходила саме з обмінно-резервних фондів багатьох бібліотек тодішньої держави. На деяких виданнях зберігаються штемпелі бібліотек-фондоутримувачів чи штемпелі переобліку, інколи виявляємо цікавіші знахідки – дарчі написи, автографи, екслібриси.
Так, у 1963 році до Полтавської обласної бібліотеки ім. І. П. Котляревського з Російської державної бібліотеки надійшло 467 примірників книг. Серед цих примірників привертає увагу унікальна знахідка, вартісна не лише з історичної точки зору.

 На виданні статистичного бюро Полтавського губернського земства «Очерки помѣещичьяго хазяйства в уѣздах Гадячскомъ и Лубенскомъ» (Полтава, 1886) розміщено екслібрис графині Катерини Павлівни Шереметєвої!
Книга гарно збереглася у твердій мармуровій обкладинці, кути та корінець обтягнуті шкірою чорного кольору, мають незначні потертості. На форзаці у лівому кутку розміщено екслібрис у рамочці з текстом ««Михайловская естественно-историческая библіотека графини Е. П. Шереметевой». Окремим рядком виділено місце книги у бібліотеці «Шк. 15 п[олка] 2 №. 1346». Екслібрис шрифтовий, типографський, розм.: 63х56.
Коротко зупинимось на особистості графині Катерини Шереметєвої. Катерина Павлівна народилася у 1848 р. і була старшою донькою князя Павла Петровича Вяземського, онукою поета Петра Андрійовича Вяземського — друга О. С. Пушкіна. Ще з дитячих років вона допомагала батькові у роботі Товариства любителів давньої писемності, де завідувала відділом «учебников и отдельных листов».
У 1868 р. княгиня Катерина Вяземська виходить заміж за графа Сергія Дмитровича Шереметєва - державного діяча, історика, мецената, бібліофіла. Вона стає йому вірною помічницею у всіх справах, пов’язаних з його науково-громадською роботою, займається облаштуванням їх маєтків. У 1895 році Катерина Павлівна організувала у підмосковному маєтку у Михайлівському природничо-історичний музей. А при музеї сформувала профільну бібліотеку. С. Д. Шереметєв писав: «…с 1895 года основался естественно-исторический музей трудами хозяйки дома. Рядом с музеем располагался Михайловский ботанический сад…. В музее была организована библиотека, наполненная книгами по естественной истории на русском и английском языках» [2].
Після буремних події 1917 року майно та художні цінності родини Шереметєвих були націоналізовані. Книжкове зібрання надійшло до Російської державної бібліотеки (сучасна назва) [3]. У 1921 р. частина бібліотеки, яка мала сільськогосподарську спрямованість, лягла в основу бібліотеки Московського обласного музею. Про це свідчить і штемпель на титулі нашого видання – М. О. М. б-ка.
Немає сумніву, що книга унікальна і має меморіальну, історичну та культурну цінність. Якщо ж перевести у площину грошей, то на аукціонах вартість екслібриса графині Шереметєвої варіюється від 4 до 12 тис руб.
Зазначимо також, що видання з екслібрисом К. П. Шереметєвої знайдено у фондах декількох установ: Смоленській обласній універсальній бібліотеці ім. А. Т. Твардовського, науковій бібліотеці ім. В. Г. Распутіна Іркутського державного університету та Національній бібліотеці ім. С. Г. Чавайна республики Марій Ел (г. Йошкар-Ола).

До Міжнародного дня людей з інвалідністю

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня людей з інвалідінстю.

.

300-річчя Г. С. Сковороди

 1 грудня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та біографічними моментами життя видатного філософа, педагога, мислителя, просвітника, поета Григорія Савовчиа Сковороди, 300-річчя якого ми відзначаємо 3 грудня цього року.

 

Зустріч організувала та провела головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку в сімействі «малогрунтовного», тобто незаможного козака, Чорнуської сотні Сави Сковороди.

 Його життя цікаве і повчальне – замість слави і почестей він обрав вільне життя мандрівного філософа. Свій життєвий вибір він обгрунтував наступним чином: «Світ подібний до вистави: щоби грати що-небудь з успіхом, кожний бере ролю по своїх здібностях. І кожну дієву особу хвалять не за славну ролю, а за вмілу гру. Я довгий час міркував про це, довго себе випробовував і побачив, що  не можу вдатно грати ролю ніякої особи, окрім простої, безжурної, самотньої. Таку особу я вдаю й цілком задоволений».
Те що він свідомо і досить відповідально підійшов до вибору свого життєвого шляху свідчать такі факти з його біографії.

У 1734 році (дванадцятирічним підлітком) його віддають в науку до Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу на Україні, відомої і далеко за її межами: тут навчалися не лише юнаки з України, а й Сербії, Польші, Болгарії, Чорногорії, Росії.  Академічні порядки були досить суворі, хоча в порівнянні з європейськими університетами академія відзначалася демократизмом – тут могли навчатися як діти багатіїв, так і вихідці з бідних і родин та сироти. Строкатістю відзначалися студенти і за віком – так в одному класі могли навчатися як 12-13- ліні, так і 19-22-річні юнаки. Широкий курс навчальних дисциплін – піїтика, риторика, філософія, богослов’я, стародавні мови, математика, географія, астрономія, література, історія, музика, малювання - надавав можливість студентам не тільки стати досить освідченими людьми, але й змагатися у знаннях із своїми ровесниками з найславетніших європейськиї університетів – із Праги, Кракова, Сорбони, Болон’ї, Галле. З академії виходили найученіші люди, які завше були при роботі.

Серед учнів Григорій вирізнявся винятковими здібностями. Тож на другому році навчання в богословському класі київський архієрей пропонує прийняти чернечий сан. Ця пропозиція відкривала перед ним широкі перспективи – він мав змогу згодом зайняти посаду друкаря Лаври, який був важливою постаттю у Софіївській митрополії. Він завідував усією книжковою і друкарською справою та входив до складу духовного собору Лаври і її вищого керівного органу. Але він відмовляється, не бажаючи бути обплутаним усталеними церковними канонами. І хоча час від часу йому декілька разів надходили пропозиції прийняти духовний сан із твердою обіцянкою «довести его скоро до сана високого духовенства» Григорій Савич категорично  відмовляється і свідомо закриває для себе цю можливість ситого і безжурного життя.
Була в нього можливість і обійняти посаду вчителя. Спершу його запрошують у Переяславську духовну семінарію для викладання курсу поезії. Погодившись із пропозицією він пише курс лекцій «Разсуждения о поезии и руководство к искусству оной». Але, на думку єпископа, даний курс відступав від загальноприйнятих правил викладання і наказав молодому викладачеві відкинути це вільнодумство і викладати курс по-старому. Через конфлікт і незгоду Г. Сковорода покидає стіни семінарії.

Ще одна спроба вчителювання – його призначають викладачем піїтики в Харківському колегіумі. Але, незважаючи на те, що учні надзвичайно любили свого вчителя, який вирізнявся серед інших енциклопедичними знаннями, музичним обдаруванням та любов’ю до своєї справи, спротив начальства спробам Сковороди до новаторського викладання і навчання студентів, змушують його покинути колегіум і офіційне школярство уже назавжди. Поза стінами офіційної шкільної системи Григорій Савич зміг сам обирати собі учнів та методи викладання і навчання.
Тож випробувавши і перебравши різні ролі він обирає вільне життя самотнього мандрівника-філософа, який своїм життям-прикладом вчив і вчить людей любити насамперед бога, вчитися, щоб знати істину, стримувати свої пристрасті, очищати душу від поганих бажань, бути задоволеним самим малим і бачити найбільше щастя в виконанні заповідів любові.

Він жив по-своєму і мислив по-своєму. Тож із повним правом Г. Сковорода попросив, щоб на хресті над його домовиною написали наступні слова: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Якщо поглянути на нього очима сьогодення, то за словами сучасного укр. письменника А. Любки, біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії мала б мати такий вигляд: «Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту він так і не здобув), експериментатор у віршуванні, харизматичнй викладач, емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне», рутинне життя, співак, що роками виспівув оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда».

Презентація книги Г. Титаренка "Історія села Чернечий Яр"

 11 листопада відділ краєзнавства провів презентацію книги краєзнавця, журналіста Григорія Володимировича Титаренка. Григорій Титаренко - уродженець села Чернечий Яр. Працював над  книгою близько семи років, опитував старожилів, збирав документи з архівів та бібліотек. У книзі зібрано повний перелік будинків з номерами, прізвища та імена тих, хто там живуть чи жили. Окрасою є кольорові ілюстрації. Науковості виданню додає іменний покажчик, уміщений у кінці книги.

На заході виступали Тарас Пустовіт, заступник ДАПО; Василь Голуб, народний артист України; Іван Новобранець, лірник, кобзар-бандурист. Багато вдячних та захопливих слів на адресу Г. Титаренка звучало від уродженців Чернечого Яру. 

Примірник презентованого видання автор подарував нашій бібліотеці. Тож тепер всі бажаючі матимуть змогу з ним ознайомитися.

Фото - Ксенія Перепьолкіна, провідний бібліограф відділу краєзнавства.