субота, 2 травня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (Л)



ЛЕВИЦЬКІ
На Новосанжарщині вже декілька років діє туристичний маршрут «Академіки Левицькі – генії українського народу». Пролягає він до давнього козацького села Маячка, що на межі Полтавської і Дніпропетровської областей.
Священицький рід Левицьких дав світові трьох академіків.
В історії України мало знайдеться родин, які б впродовж більш ніж 300 років так плідно працювали на ниві освіти і культури, як це було з родиною Левицьких. Корені роду Левицьких знаходяться на Волині, а на Приоріллійого представники з’явилися у другій половині 17 ст., в перід Руїни, коли правобережні українські землі були перетворені на пустку. Саме в цей час Кирило Степанович - стає в містечку Маячка священиком місцевої Михайлівської церкви, поклавши цим самим початок славетному роду і місцевій священицькі діяльності.
У 1696 р. в його родині народився син, якому дали ім’я Григорій.
Саме від Григорія започатковується прізвище Левицький, бо він одружився з дворянкою Левицькою і змінив прізвище Ніс на Левицький. Це було зумовлено тим, що рід Носів свого часу зазнавав переслідувань за підтримку дій гетьмана І. Мазепи. Ось як про це розповідається у статті «Велет науки» з посиланням на дослідження історика В. Антоновича: «Після Полтавскої баталії, коли мешканців Маячки було переслідувано за симпатії до Мазепи підліток Григорій Ніс заховався у Київській академії, де, очевидно, із конспірації записався під іменем Левицького (як попович, себто з коліна Левитого).»
Народився Григорій у Маячці, тут, граючись, робив він перші спроби у малярстві та готувався до священицької діяльності, адже усі його діди і прадіди були священиками однієї і тіє ж Михайлівської церквиу їхньому рідному селі. Уже у 12 років хлопець став священиком, але прослужив у цьому сані лише рік. Після цього в житті Григорія сталися зміни – він їде спочатку доКиєва, де вступає до Києво-Могилянської академію а потім у Польщу, де впродовж семи років навчається художнього ремесла. Саме у Польщі, у Вроцлаві, Григорій Левицький виконує свої перші графічні роботи, що засвідчують у ньому справжнього майстра. Твори, виконані нашим земляком у Польщі, - це здебільшого книжкові ілюстрації, що характеризуються високою художньою майстерністю та досконалим технічним виконанням. На жаль, більшість їх втрачена у роки Другої світової війни.
Після повернення у Київ Григорія було призначено завідувачем Києво-Печерської друкарні. У цей період він робить низку граверних робіт, що мали високу оцінку в Києві, багатьох інших європейських столицях. Створені ним образи святої Варвари, Ісуса Христа на хресті, ікони Божої Матері вражають довершеністю.
Г. Левицький та його син Дмитро брали участь у розписі іконостасу Андріївської церкви в Києві, що явив собою справжнє диво, ніби зіткане зі світла й золота в лазурі.
До книги «Філософія Аристотеля» М. Козачинського Г. Левицький зробив ілюстрації. Одна з них – «Щитодержательниця», де велична красуня тримає геральдичний щит. Одяг грецької богині художник прикрасив українським орнаментом, а шию – низкою коралів, зображено богиню на тлі дніпровських далей.
Практично всі твори гравера вражають великою людяністю, проникливістю, емоційністю образів, сміливими ракурсами, що іноді викликають асоціації з творами Рембрандта. У порівняно невеликій спадщині Г. Левицького панує просвітительське уявлення про людську красу і духовну сутність.
До Г. Левицького в Україні не було граверів європейського рівня. Ні сучасні йому майстри, ані майстри пізнішого часу не змогли перевершити Григорія в художній майстерності і прагненні новаторства.Відомо також, що Г. Левицький створив першу з відомих в Україні театральну афішу.
Досягнувши європейського визнання й достатку Григорій Левицький несподівано для всіх повертається у Маячку, де його чекали дружині й четверо синів, і знову стає священиком Михайлівської церкви. Досі збереглися перекази про те,як Григорій Кирилович правив службу і виголошував проповіді. Вони були настільки емоційними, глибокими і повчальними, що послухати їх приходили навіть із сусідніх сіл.
У свідомості багатьох поколінь творчість Г. Левицького віддзеркалює все українське мистецтво ХVIIIст.
Академік Д. Левицький належить до когорти митців, які становлять славу і гордість вітчизняної культури. У книзі К. Бобрищева «Отчий край» наводиться висновок біографа Д. Левицького В. Горленка: «Красою робіт, своєю красною манерою він не слабший за найкращих французів - він перевершує їх реалізмом і почуттям правди…»
Народився і виріс Дмитро у Маячці, там же отримав перші уроки малярства та написав портрет свого батька – першу професійну роботу.
У віці 18 років поїхав до Києва, де, як раніше його батько, навчався у Києво-Могилянській академії. Він здобув фундаментальну освіту, був добре обізнаним з новітніми тенденціями в художньому житті Західної Європи. Після участі у розписі Андріївської церкви Дмитро покидає Київ і їде до Росії. Московський період життя Левицького позначився навчанням у кращих майстрів канцелярії від будівництва, разом з ними він брав участь у розписі Тріумфальних воріт. У Санкт-Петербурзі він вступає до Академії мистецтв, після закінчення якої починає працювати художником. За порівняно короткий час написав більш як сто полотен, п’ять із яких (портрети російських вельмож) були представлені на престижних виставках. За портрет ректора Академії мистецтв Кокорінова Д. Левицький отримав звання академіка.
Великий талант художника традиційно обернула на свою користь імператриця Катерина ІІ. Протягом 25 років художник писав портрети на замовлення цариці. Серед них і портрет самої Катерини ІІ.. Характерною рисою його творчості стало поєднання художньої техніки кращих європейських мистецьких шкіл з національними народними витоками. Поряд з галереєю парадних портретів майстер створив серію інтимних, побутових портретів, в яких, на думку його критиків, проявив себе як непересічний психолог.
Найкращим полотном художника 70-х рр. ХVIIIст. спеціалісти вважають портрет М. Дьякової. Серед кращих робіт – портрет його доньки Агафії. Він зобразив її щасливою, у чеканні свого весілля.
Серед видатних робіт, що належать пензлю Д. Левицького – портрети доньок графа Воронцова, майбутнього імператора Олександра І, французького просвітителя Дідро, княгині Дашкової та інші.
У 20-х роках ХІХ ст. Д . Левицький несподівано захворів і за кілька місяців по тому повністю втратив зір. Для художника це був смертельний удар, адже він змушений був залишити улюблену справу. Утіху до кінця життя він знаходив тільки в релігії.
На ще вищу ступінь суспільного визнання піднявся славний продовжувач роду Левицьких – Орест Іванович Левицький. Він став письменником, ученим-істориком, фольклористом, одним із найвизначніших дослідників минувшини, президентом Української академії наук. О. Левицький належав до покоління українських істориків, яке мало вирішальну роль в утвердженні історії України як науки. Із його науковою діяльністю насамперед пов’язані розвиток архівної та археологічної справи в Україні, дослідження історії українського народу ХVI-XVIIIст. О. Левицький брав активну участь в українському національному русі, відстоюючи право свого народу на вільний розвиток мови й культури, на визволення простого люду від соціального і національного гноблення. На лекціях у Будинку вчителя у Києві 1998 р. прозвучали чудові слова: «Люди, читайте Ореста Левицького, це український Декамерон».
О. Левицький, як усі хлопчики у роду готувався до кар’єри священика. Після закінчення Полтавської семінарії він починає працювати репетитором у сім’ї священика у Веприку і там випадково знайомиться із доцентом Київського університету Неметті. Ця зустріч кардинально змінює плани О. Левицького. Він вступає до Київського університету. Там же у Веприку він знайомиться із своєю майбутньою дружиною С. Яцейко. «… якби ви знали, як любо, чудово живемо… так підійшли наші натури… який мій Орестик славний чоловік, яка я щаслива з ним, яка я рада, що вийшла за нього…», - так пише дружина О. Левицького батькам.
Його історичні погляди склалися під впливом ідей народництва. О. Левицький швидко поринає у наукову діяльність – за висловом М. Грушевського, «… історико-філологічна наука стає для нього не просто професією, а справою всього життя». У пошуках архівних і фольклорних матеріалів історик об’їхав і обійшов усю Україну. На основі зібраного матеріалу видав фундаментальну працю «Очерки внутренней истории Малороссии во второй половине XVIIвека».
Після написання цієї роботи О. Левицький займається вивченням важливого історичного джерела ХVIIст. «Літопису Самовидця». Учений видає дослідження «Памятники, изданные Киевскою комиссией для разбора древних актов». Крім того він досліджує родинне право, родинні стосунки та звичаї в Україні. Його наукова спадщина становить понад 200 робіт. На основі історичних наукових розвідок письменник написав низку художніх творів.Його обираютьпочесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії (від 1906) та Полтавського церковно-історико-археологічного комітету.
1922 р. О. Левицький стає третім президентом Української академії наук. Цього ж року під час польових досліджень учений тяжко застудився і помер.
Для увіковічення пам’яті Григорія, Дмитра та Ореста Левицьких у с. Велика Маячка Новосанжарського району Полтавської області, де вони народились, у 2000 р. було встановлено пам´ятний знак, а місцевій загальноосвітній школі було присвоєно ім´я Левицьких (Маячківська школа I-III ст. ім. Левицьких). Одна з вулиць села, де колись стояла хата Левицьких, названа їх іменем. 22 грудня 2008 р. у день 160-річчя від дня народження О.І. Левицького у с. Велика Маячка були організовані урочистості , присвячені цій даті. Але багато ще нез´ясованого лишається у біографіях членів роду Левицьких. Подальшого вивчення вимагають питання встановлення повної картини родинних стосунків Левицьких, життя, творчості, перебування Кирила, Григорія, Дмитра та Ореста Левицьких на Приоріллі і в с. Маячці та їх стосунки з представниками інтелігенції у Полтаві, Кобеляках, Маячці, Нехворощі, Цари- чанці, Китайгороді, Катеринославі, Києві, Москві, Санкт-Петербурзі. Далеко не повністю досліджена і їх творчість.

ЛЕОНТОВИЧІ – козацько-старшинські (згодом – дворянські) роди різного походження. Один з них бере початок від Миколи Олексійовича Леонтовича (? – п. бл. 1789), райця київського магістрату (1781) та бунчукового товариша (1781–1783). Його нащадками є Іван Миколайович Леонтович (1860–1926), член Державної ради Російської імперії від Полтавського земства, та Володимир Миколайович Леонтович (1866–1933), громадський діяч і письменник. Інший рід походить від Якова (? – 2-га пол. ХVII ст.), який, за родинним переказом, вийшов з Польщі разом з гетьманом М. Ханенком. Його правнук – Костянтин Леонтійович (Леонтьєв, Леонтович; н. бл. 1707 – 1765) – займав посаду золотоніського сотника (1732–1763). Один із синів Костянтина – Степан (1738 – 1784) був золотоніським сотником (1763–1769) і переяслав. полковим обозним (1771–1779); ін. син – Василь (1739 – п. після 1786) був переяслав. полковим суддею (1774–1786). Імовірно, до інших гілки цього ж роду належать Олександр Костянтинович Леонтович (н. бл. 1801 – ?), капітан 2-го рангу (1836), учасник всесвітньої експедиції капітан-лейтенанта М. Станюковича з метою дослідження берегів Азії та Америки (1826–1829), та Аполлон Степанович Леонтович (1812 – ?), капітан-лейтенант (1840), який під час морської практики 1828 на бризі "Орфей" склав "Журнал плавания", опублікував пізніше.
Леонтович Іван Миколайович (1860-1926) громадський діяч, дворянин Лубенського повіту. Закінчив Київську третю гімназію. Навчався спочатку в Київському, а пізніше Московському університетах. Був предводителем дворянства Лубенського повіту. Ініціатор і голова товариства взаємодопомоги навчающихся в народних училищах Лубенського повіту.
Леонтович Володимир Миколайович народився на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту на Полтавщині, в родині великого землевласника 5 серпня 1866 року. За материнською лінією належав до французького роду Альбрандів, який оселився в Україні за часів Великої французької революції. В сім'ї Леонтовичів було четверо синів (Іван, Костянтин, Володимир, Павло) і дві доньки (Софія і Ганна — перша померла в дитинстві). Закінчив гімназію, потім юридичний факультет Московського університету (1884—1888). Молодий В. Леонтович готувався стати правником, але одночасно відвідував лекції ботаніки на природничому факультеті та лекції загального землеробства у Петровській сільськогосподарській академії. Перед закінченням навчання Володимир написав кандидатську наукову працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ» (1888). Роботу високо оцінили та запропонували йому залишитися в університеті для підготовки до професорської діяльності. Однак батьки кликали сина додому, бо старші брати роз'їхалися й треба було допомагати по господарству. З того часу й до 1918 р. Володимир оселився в Оріхівці; іноді у справах виїздив до Києва. У власному маєтку на хуторі займався сільським господарством та культурною діяльністю, зокрема опікувався будівництвом місцевої цукроварні, збудував двокласну школу, займався просвітницькою діяльністю серед місцевого населення. Першою літературною спробою В. Леонтовича після закінчення університету був переклад твору В. Короленка «Ліс шумить». Виявилося, що йому бракує знання української мови, і Володимир почав наполегливо опановувати її. Багатолітні вправляння у мистецтві вислову і щире прагнення прислужитися національній справі закріпили за В. Леонтовичем заслужене звання знавця української мови. Він тонко відчував смак слова, брав участь у збиранні лексичного матеріалу до «Словника української мови» Б. Грінченка (передав 151 картку із записами «слов и выражений, добытых непосредственно от народа»). За творами В. Леонтовича доцільно й цікаво було б скласти словничок, до якого увійшли б запашні українські слова, що за русифікації впродовж багатьох минулих років було вилучено з ужитку. Згодом разом із О. Єфремовим склав «Московсько-український правничий словничок» (видано у Києві 1919 р.). Він компактний і вміщує 4396 слів та словосполучень. Книжечка стала раритетом і зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Працював В. Леонтович і в царині літературної критики. Зокрема, відомі його «розправи» «Грицько Григоренко», «Естетизм Коцюбинського» та ін. Після проголошення урядовим маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи слова й друку під впливом революційних рухів царат був змушений послабити переслідування української культури — було відмінено укази про заборону друкування українською мовою, почали видаватись газети й журнали різних політичних напрямків. В. Леонтович став одним із фундаторів національної періодики в Києві, адже саме він домігся дозволу на видання першої всеукраїнської щоденної газети «Громадська думка», яка виходила понад півроку (1 серпня 1906 р. її закрила влада). Також В. Леонтович фінансував та редагував журнал «Нова громада»; матеріально підтримував та входив до складу редакційної колегії «Літературно-наукового вісника»; був членом редколегії журналу «Киевская старина». Не можна оминути увагою ще одну царину діяльності Володимира Миколайовича — археологічну діяльність. Він разом із старшим братом Іваном брав участь у розкопках трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині. Серед унікальних знахідок були портрети козацької старшини часів Гетьманщини — Наркиза Леонтовича, Василя та Стефана Родзянок, ліпний посуд, знаряддя доби бронзи та інші рідкісні предмети. Все це брати подарували Лубенському музею старожитностей К. М. Скаржинської. Тоді це був приватний музей Катерини Скаржинської, який розміщався в її маєтку в с. Круглик на Лубенщині, і за часів радянської влади став основою Полтавського краєзнавчого музею (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Згодом Володимир Леонтович неодноразово передавав музею у Круглику історичні речі та документи. Археологічна колекція Леонтовичів експонувалася як персональна. В. Леонтович виявляв також інтерес і до збереження предметів прикладного народного мистецтва та кустарних виробів. Він був не лише знайомий із Миколою Біляшівським, корифеєм української музейної справи, засновником першого художньо-промислового і наукового музею в Києві (нині Національний художній музей України), а й брав безпосередню участь у збиранні експонатів для нього. Вболіваючи за розвиток української культури, В. Леонтович заснував «Товариство підмоги українській літературі, науці та штуці» (1911—1919) і був обраний його головою. Це товариство фактично у легальний спосіб затверджувало розпорядників коштів громадського фонду спадкоємців В. Симиренка. Призначення грошей залежало від В. Леонтовича, який завжди витрачав їх виключно на культурні цілі. Жодна культурна справа в Наддніпрянській Україні не обходилася без його участі. Крім розпорядження фондом він фактично керував підприємствами В. Симиренка, зокрема його Сидорівською цукроварнею в Канівському повіті. Сам В. Леонтович також був талановитим підприємцем, власником цукрового заводу в Оріхівщині. Із 1891 р. аж до революції 1917 р. В. Леонтович брав активну участь у роботі місцевого самоврядування, так званого земства. Був почесним мировим суддею. Його часто запрошували до складу Лубенського Окружного Суду, де Володимир Миколайович виконував обов'язки і присяжного засідателя. Приблизно чверть століття як гласний (тобто депутат) Лубенського повітового та Полтавського губернського земств В. Леонтович впливав на рішення господарського губерніального земства, господарчих, культурних, освітянських питань Полтавщини.В. Леонтович був авторитетом серед тих, хто присвятив себе землі, і тому його обрали головою агрономічного Товариства Хорольського повіту. Головував протягом кількох років, поки брак часу не примусив відмовитися. У 1918 р., за Гетьманату П. Скоропадського, Володимир Миколайович обіймав пост міністра сільського господарства. З його ім'ям пов'язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один із найдемократичніших у світі. В його основу було покладено право приватної власності. Щоб обмежити земельні володіння, мав бути проведений примусовий викуп землі у великих власників, аби розподілити її між малоземельними селянами. У 1915 р. В. Леонтовича запросили на роботу в Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст, що опікувався біженцями. Він допомагав шпиталю для вояків-українців, де його засновниці Л. Шульгіна та Л. Старицька-Черняхівська навчали грамоті українською мовою. З початком революції Володимира Миколайовича було обрано до Центральної Ради від Товариства українських поступовців (ТУП). Цього ж року його обрали заступником голови (голова — М. Грушевський) Українського Наукового Товариства, що розробляло ідею створення української Академії наук. Згодом, за призначенням уряду Директорії, В. Леонтович короткий час працював уповноваженим Українського Червоного Хреста в Одесі, де встиг надрукувати оповідання «Несподіване», яке, на жаль, і досі не знайдено. А потім, уже за більшовиків, він деякий час працював у Києві, у раднаргоспі, але як представник буржуазії мав сплатити 100 тис. карбованців контрибуції, «яких я не мав, та й дістати не міг, а тим часом неплатним загрожували арештом і ЧК». Почалися переслідування і, завчасно попереджений добрими людьми, Леонтович «зник» із Києва. Повернувся до рідного с. Оріхівка. Але більшовики і там пішли в наступ; не підтримані населенням, денікінці відступали, і В. Леонтович був змушений виїхати, адже від нової влади він міг чекати тільки на розстріл. І цього разу саме селяни врятували його і його сім'ю. Володимир Миколайович прощався з Україною назавжди. Перервалося життя на рідній землі, наповнене творчістю, господарською працею, громадською діяльністю, тим, що становило сенс його буття. Виїжджаючи у вимушену еміграцію, він забрав із собою болючий спомин про рідний край і невигойну пекучу тугу: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем… Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України». З великими труднощами В. Леонтовичу вдалося через Крим дістатися Болгарії. Цю сумну одіссею згодом було описано автобіографічній повісті «Спомин утікача» (1922). Оселилась родина у Софії, де Володимир Миколайович працював ключником на хуторі, який орендувала група українців. В. Леонтович був одружений з Юлією Володимирівною Лесевич, донькою відомого українського філософа-позитивіста та громадського діяча В. Лесевича. Мав двох дітей — Ольгу, в майбутньому художницю, і Віктора, згодом відомого історика, професора Франкфуртського університету.В еміграції жив у Болгарії, Туреччині, Німеччині та Чехословаччині. Важке матеріальне становище, постійні хвороби дружини й сина, пригнічений душевний стан підірвали і його здоров'я. Але й у цей період, перебуваючи на чужині, В. Леонтович продовжував творити. Зокрема, було написано автобіографічну повість «Спомин утікача» (1922), завершено повість «Хроніка родини Гречок» (1922; на той час автобіографічна повість мала назву «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича»), збірку оповідань «Ворохобня» (1930). Написав дослідження «Хліборобство на Україні», досі не опубліковане (2 машинописи передано його онукою Ю. Освальт до Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України). 10 грудня 1933 р. його не стало. В. Леонтовича поховали на Ольшанському кладовищі у Празі. 1993 рік став роком публічного повернення В. Леонтовича в Україну — у столичному Будинку вчителя відбувся вечір, присвячений 60-річчю від дня смерті письменника. У 2001 р. проведено два вечори (в Будинку Спілки письменників України та Будинку вчених) з нагоди 135-річчя від дня народження В. Леонтовича. 2004 р. за ініціативи І. Якименка, голови правління ВАТ «Оріхівка-цукор», відкрито меморіальну дошку на будинку старої цукроварні в с. Новооріхівці; 18 жовтня 2002 р. встановлено й урочисто відкрито меморіальну таблицю на будинку по вул. Грушевського, 16 з таким написом: «В цьому будинку в 1908—1919 рр. жив видатний культурно-громадський діяч, письменник і меценат Володимир Леонтович». 26 листопада 2002 р. Лубенська райрада ухвалила рішення про надання школі в с. Оріхівці імені В. Леонтовича.

ЛЕСЕВИЧІ
Лесевичі - український козацько-старшинський рід на Полтавщині XVIII-XX ст. Серед пращурів Лесевичів згадується Микола Лесевич, що отримав «доживотне» на селище Таращу за Білою Церквою. Микола Лесевич з ґрунту свого Кощиця і Колобуща платив податок «подимне» у 1631 р. 12 червня 1661 р. Микола Лесевич отримав підтвердження на селище Таращу з усіма околицями (з селом Лесевичі включно). У подальшому Лесевичі з села Лісовичі перейшли на Лівобережжя. Село Лесевичі тоді знаходилося на території Білоцерківського полку, з окремою Лесевицькою сотнею. Родоначальником роду був Костянтин Лесевич, який походив із села Лісовичі (нині село Таращанського району Київської області). Він згадується як значковий товариш Лубенського полку 1724 р. Його дружиною була Марія Піковець, вдова Антона Черушинського, сотника золотоніського. Син його Данило Костянтинович Лесевич (1720-1779 (?)) — сотник ковалівський та Гадяцького полку (1738–1768 рр.) ставший Гадяцьким полковим суддею (1768–1770 рр.). У 1760 був замінений на посаді командира двохтисячної команди козаків, яких готували до участі в Семирічній війні. Розглядався фальшивий наклеп на нього сотника опішнянського Дем'яновича у службових зловживаннях та звільненні козаків від державних податків за відпрацювання ними в його маєтності. Мав двох синів і двох дочок. Лесевич Олександр Данилович (1749 - після 1798) — бунчуковий товариш у Гадяцькому полку з 1783 р., був одружений з Ганною Василівною Родзянко, сотник 1-ї Ковалевської сотні , був у Кримському поході. Володимир Данилович Лесевич військовий канцелярист, товариш Гадяцького полку, був одружений з Лукашевич Катериною Петрівною, отримавши в 1748 р. як посаг Денисівський маєток. Син Володимира Даниловича Лесевича колезький асесор Віктор Володимирович Лесевич навчався у Харківському університеті, а згодом замешкав у Денисівці. Нащадок якого є філософ Лесевич Володимир Вікторович.
Лесевич Володимир Данилович став військовим канцеляристом, потім — військовим товаришем. Одружений він був з Катериною Петрівною Лукашевич. Лесевич Ганна Данилівна вийшла заміж за Мойсея Яковича Зарудного. Лесевич Параска Данилівна вийшла заміж за Михайла Васильовича Перехреста. Іван Олександрович Лесевич (1832 р., містечко Ковалівка біля Гадяча) — великий землевласник. Юлія Володимирівна Лесевич - дружина Леонтовича Володимира Миколайовича, донька Лесевича Володимира Вікторовича.
Лесевич Михайло Гаврилович — гербовий шляхтич, служив з 14.03.1736 р.; значковий товариш Переяславського полку з 12.01.1748 р., жив у с. Пологи-Яненки 2-ї полкової сотні (де мав 10 підданих, 1774 р.); одружений був на жінці з роду Котляревських (донька писаря золотоніського); їх діти Сергій, Євдоким, Василь.
Лесевич Йосип Федорович, був статським радником, курським віце-губернатором, призначений на ту ж посаду в Полтаву 19 вересня 1848 року.
Найвідоміший представник родини - Володимир Вікторович Лесевич (15 (27) січня 1837 р., село Денисівка, тепер Оржицького району Полтавської області, 3 (26) листопада 1905 р., м. Київ) — видатний український філософ, літературознавець (історик літератури, фольклорист, етнограф, педагог та громадський діяч).

Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. У сучасників мав репутацію ерудита в соціології філософії. Започаткував філософську систему «критичний реалізм», його публікації внесли в світову філософію це поняття. Представник емпіріо-критичного варіанту позитивізму. Засновник першої школи з викладанням наук українською мовою, друкував свої філософські твори з псевдонімом «Українець». Був прихильником української незалежності. Рано втративши батьків, перебував під  опікою родичів, виховувався бабусею. У 1845 р. вступив на навчання до гімназії міста Києва, яку закінчив в 1851 р. У 1855 р. закінчив навчання в Військово-інженерному училищі. У 1856 р. — навчався в Інженерній Академії Петербургу , в 1861 р. закінчив навчання в Петербурзькій Академії Генерального штабу. У 1856—1859 рр. служив офіцером у 1-му Кавказькому саперному батальйоні, брав участь у бойових діях на Кавказі три роки. Людина честі, шляхетний Лесевич В. В. відмовився брати участь у придушенні «Липневого повстання» й вийшов у відставку з офіцерським званням штабс-капітана. 1862 року, залишивши військову службу, оселився в родовому маєтку в селі, де заснував школу з українською мовою навчання, яку незабаром було закрито (цей акт адміністративної сваволі набув широкого розголосу; зокрема, про це було кілька публікацій у герценівському «Колоколі», де також з'явилося кілька публікацій про дискримінаційне закриття російською владою заснованої ним вперше в Україні україномовної школи. Його твори у Москві друкував журнал «Російська думка».У 1870-х рр. належав до гуртків петербурзької інтелігенції «Товариство тверезих філософів» (рос. Общество трезвых философов і «Ольхінський клуб» (рос. Ольхинский клуб), бо збиралися в домі літератора й поета Олександра Ольхіна. Працював викладачем українського товариства.Пізніше мешкав у Петербурзі, співробітничав з часописом «Рос. Отечественные записки», 1875 р. заснував у Петербурзі Літературний фонд ім. Т. Шевченка та Українське видавниче товариство, в якому мав намір надрукувати роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та низку інших книжок — проте, вони були заборонені цензурою згідно з Емським актом 1876 року. Був лише запідозрений у зв'язках з народниками. І у 1879 року був репресований без суду, і навіть без пред'явлення офіційного звинувачення. Сидів у Нижньогородській тюрмі з 27 травня 1879 р. до вересня того ж року. Засланий до Сибіру під контроль поліції (Єнісейськ-Красноярськ), де перебував близько трьох років; пізніше місце заслання було змінено на Кавказ з 1881 р., з 1882 р. — Полтава, у 1885—1886 рр. — Твер.  Лише в 1888 році йому було дозволено повернутися до столиці. Співпрацював з видавництвом «Русское Богатство». Від 1883 р. постійно мешкає в Україні: м. Полтава (мешкав у садибі свого зятя — Володимира Леонтовича), м. Київ. Читав лекції у Вищій російській школі суспільних наук. Організував у м. Петербурзі Товариство вивчення етнографії та історії України. Став активним прихильником національного самовизначення України, товаришував з Іваном Франком, Михайлом Грушевським. У 1901 р. він підписується під протестом письменників проти розправи російських козаків над протестантами на Казанській площі міста Санкт-Петербург, за що його російська влада висилає на два роки зі столиці Російської імперії[11], і він виїжджає за кордон (Італія — 1902 р., Франція — 1903 р. Брав участь у Міжнародному соціологічному конгресі в Парижі 1903 р. Помер 26 листопада 1905 року у м. Києві, похований на кладовищі «Аскольдова могила».

ЛИЗОГУБИ — український козацько-старшинський, а пізніше — дворянський рід XVII–XX ст. Його представники мали значні земельні володіння на Полтавщині і Чернігівщині. Вони посідали високі урядові пости в різні періоди існування української державності. Засновники роду походили з містечка Гельмязів (нині село Золотоніського району Черкаської області). Вони висунулися із рядових козаків на високі старшинської посади в другій половині XVII століття.
Іван Кіндратович Лизогуб (Кобизенко; ?-1662?) — полковник канівський (1659-1662), посол Івана Виговського до московського уряду (1658). Брав участь у Конотопській битві проти Московії. Розстріляний за наказом Юрія Хмельницького.
Яків Кіндратович Лизогуб (?-19 серпня 1698) — видатний український військовий і політичний діяч, полковник канівський (1666-1669), генеральний осавул (1669–1674), полковник чернігівський (1687–1698), наказний гетьман (1670, 1673, 1694, 1696). Очоливши Чернігівський полк, не лишався осторонь культурного життя міста. Свідченням того є виявлена ним ініціатива стосовно Катерининської церкви – чудової архітектурної пам’ятки древнього міста. Яків Лизогуб долучився також до будівництва і подальшого утримання одного з кращих зразків цивільної архітектури в Україні другої половини XVII ст. – будинку полкової канцелярії.
Юхим Якович Лизогуб (?-1704) — генеральний бунчужний (1688-90), генеральний хорунжий (1694-98), полковник чернігівський (1698–1704), учасник Кримських походів 1687 і 1689. Він продовжив справу батька, відзначившись у Кримських походах 1687 і 1689 рр., став згодом чернігівським полковником. За військові подвиги йому були подаровані декілька населених пунктів у Седнівській і Городнянській сотнях. Зусиллями Ю. Лизогуба і його нащадків непримітний Седнів перетворився на ошатне й затишне містечко, де окрім головного будинку, в якому мешкали Лизогуби, було споруджено неповторну кам’яницю з романтичною баштою, альтанку-ротонду, кам’яний місток, грот та декілька інших споруд. Після того, як Седнів дістався у спадок Іллі Лизогубу (1787–1861), полковнику Кавалергардського полку, учаснику Бородинської битви, він перетворився на осередок духовності і демократизму. Чарівність природи і гостинність господарів приваблювали багатьох відомих людей. У 1846–1847 рр. До того ж, вони чудово грали на різних інструментах, співали, складали думи. Свідченням того, що саме такі духовні цінності в родині Лизогубів були явищем не випадковим, стали життя і діяльність двох синів Андрія Лизогуба (1804-1864)  – Дмитра і Федора. Стосовно Дмитра Лизогуба (1849–1879) – відомого революціонера-народника зауважимо, що його меценатство мало досить специфічне спрямування, адже на його кошти утримувалась організація “Земля і воля”, терористична діяльність якої далеко не завжди мала схвальну оцінку. І все ж потрібно наголосити на щирості, з якою Д. Лизогуб витрачав власні кошти, сподіваючись, що саме такі дії найбільш ефективні в боротьбі з царизмом. Зокрема, він вів переговори з Г. Лопатіним, розробляючи план звільнення М. Чернишевського, для здійснення задуму погодився дати 5 тис. крб. На фінансування “Землі і волі” Д. Лизогуб витратив 150 тис. крб., частина з яких була використана для організації повстання селян у Київській губернії, здійснення терористичних актів проти царя та урядовців. Навіть перебуваючи під арештом, він передав з Одеської в’язниці доручення своєму управителю видати народнику О. Михайлову кілька тисяч карбованців для продовження боротьби. Зовсім інше спрямування мала благодійність молодшого брата – Федора Лизогуба (1862-1928) , який після навчання у французькому коледжі здобув агрономічну освіту і зосередив свої зусилля на зміцненні власного господарства: у другій половині 90-х рр. ХІХ ст. він володів майже 2 тис. десятин землі у Городнянському повіті Чернігівської і Лохвицькому – Полтавської губерній. Заповзятливий поміщик був власником заводу з виробництва цегли і клінкерної тротуарної плитки. В 1888 р. він обраний предводителем дворянства Городнянського повіту, був гласним повітового земського зібрання. В 1898 р. його обрали гласним Чернігівського губернського земського зібрання, в якому він активно працював, входив до складу проектної та училищної комісій. Опікуючись проблемами освітян краю, Ф. Лизогуб неодноразово надавав допомогу закладам освіти. Як попечитель Довжицької школи у жовтні 1888 р. виступив з доповіддю на зборах повітового земства. Суть проблеми зводилась до того, що школа не могла вмістити всіх бажаючих навчатись. Постало питання про необхідність прибудови додаткової навчальної кімнати. З огляду на це Ф. Лизогуб просив земців надати школі матеріальну допомогу для проведення реконструкції закладу. Прохання задовольнили, але грошова допомога була незначною і становила лише 50 крб. Решту коштів надав Лизогуб. У подальшому Ф. Лизогуб неодноразово ініціював благодійні заходи, підкріплюючи власні душевні пориви відчутними матеріальними внесками. Так, у 1893 р. на зборах Чернігівського губернського дворянського зібрання він запропонував створити допоміжну дворянську касу з метою підтримки землевласників у випадку стихійного лиха. Для реалізації задуму вніс 1000 крб. власних коштів, що знайшло підтримку місцевого дворянства і цілковите схвалення губернських чиновників. Свідченням того, що доброчинна діяльність була для Федора Андрійовича природною, а відтак невід’ємною частиною його духовно наповненого життя, стала допомога Новозибківському сільськогосподарському училищу та опікування дитячими притулками в Чернігівській губернії. Доброчинність Ф. Лизогуба набула нових, виразніших відтінків, коли у грудні 1901 р. його обрали головою Полтавської губернської земської управи. Опікуючись соціальноекономічними проблемами краю, він зарекомендував себе як прихильник національних традицій. Завдяки його безпосередньому впливу архітектором В. Кричевським у 1906 р. був збудований новий будинок губернського земства, що став першим зразком нового архітектурного стилю – українського модерну. Варто додати, що архітектурнохудожній образ цієї споруди став видатним досягненням українського мистецтва початку ХХ ст. Долучився Ф. Лизогуб і до спорудження в Полтаві пам’ятника І. Котляревському, за його ініціативи і матеріальної підтримки видавалися твори митця. Ф. Лизогуб матеріально підтримував школу художнього промислу ім. М. Гоголя у Миргороді, якою керував О. Сластьон. Декілька музеїв, що з’явилися на території краю, були створені і функціонували за матеріальної підтримки голови губернської земської управи. Все це дає підстави стверджувати, що за сприяння Ф. Лизогуба Полтава і Миргород перетворилися на початку ХХ ст. у центри української культури.
 Далеко не останніми у цьому переліку українських достойників були і інші представники відомого роду Лизогубів:
Яків Юхимович Лизогуб (1675-1749) — український військовий і політичний діяч першої половини XVIII століття.
Семен Юхимович Лизогуб (1689-?) — прапрадід Миколи Гоголя по матері.
Іван Якович Лизогуб (1762 -1819) — маршалок дворянства Чернігівської губернії (1816–1819).
Олександр Іванович Лизогуб (1790 -1839) — піаніст і композитор.




Немає коментарів:

Дописати коментар