Презентація видання Ю. Коцегуба "Маловідома Новосанжарщина"

 

20 липня відбулася презентація краєзнавчого видання «Маловідома Новосанжарщина» Юрія Коцегуба. Книга вийшла у видавництві «Дивосвіт» цього року. Книга розповідає про маловідомі сторінки з минулого Нових Санжар. Видання розраховане на широку аудиторію – краєзнавців, учителів, студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України.
Юрій Коцегуб вивчає історію України та своєї малої Батьківщини, зокрема, історичні події на Новосанжарщині, досліджує сторінки життя видатних уродженців краю, невідомі пам'ятки історії і культури. 

 

У заході взяли участь: Ганна Петрівна Грибан, директор видавництва «Дивосвіт»; 

Ірина Миколаївна Петренко, доктор історичних наук, професорка і завідувач кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі» (онлайн).
Чудовий музичний дарунок отримали від бандуриста Назара Божинського.

 

Перший тираж книги невеликий - всього 50 примірників. З виданням можна ознайомитись у Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського та у Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського.

Інформація про презентацію розміщена також на сайті ЗМІСТ

 

 

Презентація книги Юрія Коцегуба "Маловідома Новосанжарщина"

 

Дорогі друзі, наш відділ краєзнавства запрошує на презентацію краєзнавчого доробку Юрія Коцегуба

Чекаємо 20 липня о 13-00 год!

Всі бажаючі зможуть також підключитися до нас за посиланням в зумі https://us02web.zoom.us/j/83999808331

 

 

Презентація монографії В. Бичко-Токового

 У дні війни стає очевидним, до якої міри ми всі залежимо — не лише від самовідданих воїнів на передовій, а й від тих, хто перебуває так би мовити на культурному фронті, хто робить нашу країну змістовною, цікавою, привабливою, перспективною. Власне, культура — це все те, що протистоїть хаосу й забуттю. 

Тому 6 липня бібліотекарі відділу краєзнавства організували та провели презентацію монографії Віталія Юрійовича Бичко-Токового. Народився у смт Нові Санжари, на Полтавщині. Історик, громадсько-політичний діяч. Презентована книга - це друга наукова праця, присвячена історичній Новосанжарщині, а саме ветеранам Великої війни, які були вихідцями з Клюсово-Зачепилівської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії (перша книга присвячена ветеранам Новосанжарської волості Кобеляцького повіту).
Автор здійснив пошук, ідентифікацію, систематизацію та узагальнення даних, котрі стосуються долі учасників Великої війни 1914–1918 рр. Вперше публікуються архівні матеріали як українських, так і російських архівів, котрі були зібрані дослідником, розшифровані та перекладені з російської на українську мову, спогади родичів, матеріали з особистого архіву дослідника. 

Книга розрахована на велике коло читачів: як родичів учасників ВВ, так і жителів містечка та регіону, а також викладачів, студентів-істориків, краєзнавців та всіх тих, хто цікавиться історією рідного краю. 

Наостанок відзначимо, що суспільство може бути зрілим тоді, коли буде становити не безлику масу, а буде складатися із особистостей. А особистостями ми будемо тоді, коли знатимемо свою історію. Лише за таких умов ми не поринемо в полон тиранії та деспотизму. Всім миру!!!

Івани Полтавщини

Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні.

Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба...

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І.  Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува­ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви­ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви­купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій­ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій­ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи­нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска­зав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!   Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Івана Петровича Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.

Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871, Красенівка, Полтавська губернія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки. Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».

Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 р. викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від радянської влади, 1960 р. був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсин. Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990).