пʼятниця, 26 лютого 2021 р.

Видатні родини Полтавщини (Р)

Рєпнін
Князівський рід Рєпніних бере свій початок від роду чернігівського князя Михайла Всеволодовича. В Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона зазначається: «Род этих князей помещен в Бархатной книге». Там же наведено низку визначних імен цього роду.
Іван Михайлович Рєпнін-Оболенський – князь, боярин і воєвода на службі у московських князів Івана ІІІ та Василя ІІІ. Саме його можна вважати родоначальником Рєпніних.
Його онук Михайло Петрович Рєпнін був стольником, боярином і воєводою в часи правління Івана ІV Грозного. Відомий своїм військовим походом у Лівонію 1558 р. Через конфлікт із царем був убитий у церкві за велінням Івана Грозного.
Дочка його Олена  була дружиною царя В. Шуйського.
Борис Олександрович Рєпнін – боярин, улюбленець царя Михайла Федоровича Романова . Особливо впливовим був Б. Рєпнін за часів двовладдя. Виконував дипломатичну місію в Польщі.
Його син Іван Борисович – боярин, воєвода, був «начильником московських войск в Малороссии».
Його син Анікіта Іванович – стольник царя Петра І і нерозлучний його сподвижник, учасник Азовських походів, Північної війни, Прутського походу.
Його син Василь Аникитович почав військову службу при батькові у роки Північної війни, учасник російсько-турецької війни 1736-1739 рр. Вивчав військову справу за кордоном та вів дипломатичну службу. У Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона читаємо: «Миних отзывается о нем как об умном, храбром и ревностном генерале».
Слід зазначити, що представники роду Рєпніних упродовж ХVII- XVIII ст. були визначними державними і військово-політичними діячами в Московському царстві, а згодом – і у Російській імперії.
Останнім представником роду Рєпніних став Микола Васильович Рєпнін, який дослужився до звання генерал-фельдмаршала. Він увійшов в історію як видатний дипломат і військовий діяч Російської імперії. Перебував послом у Речі Посполитій. На своїй посаді впливав на управління польською державою. Як визначний полководець Микола Васильович проявив себе під час російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 років. Упродовж життя він обіймав цілий ряд високих посад на державній службі, що, відповідно, супроводжувалося отриманням найвищих російських орденів і нагород.
М. Рєпнін не залишив по собі нащадків чоловічої статі, отже, рід Рєпніних мав би ним завершитися. Проте, аби не згас один із найвідоміших родів у державі, російський імператор Олександр І у 1801 р. видав указ, щоб онук М. Рєпніна, який народився першим від шлюбу його дочки Олександри з Г. Волконським, отримав прізвище діда. Цим онуком став Микола Григорович Рєпнін-Волконський, котрий 1802 р. одружився із онукою останнього українського гетьмана К. Розумовського – Варварою Олексіївною. Завдяки цьому шлюбу і утворився рід, що поєднав у собі нащадків знатних родів Рєпніних і Розумовських.
Рід Рєпніних-Розумовських – як наслідок з’єднання генеалогічних ліній українського гетьманського роду Розумовських з російською гілкою нащадків Рюриковичів – посідав помітне місце в історії України ХVIII- XIX cт.
Микола Григорович Рєпнін одержав військову освіту, брав участь у війні 1812 р. і закордонному поході російської армії. Був поранений в бою під Аустерліцем і взятий у полон. Саме він у російській історіографічній традиції вважається прототипом Андрія Болконського з роману Л. Толстого «Війна і мир». Після заключення Тільзітського миру перебував на дипломатичній службі, зокрема управляв Саксонським королівством зі званням віце-короля. 1816 р. він був призначений на посаду військового губернатора Малоросії і управляючого цивільною частиною Полтавської і Чернігівської губернії. На цьому посту він служив 18 років, до 1836 р. коли став членом Державної ради. М. Рєпнін був державним діячем декабристського покоління, які вважали своїм християнським обов’язком турбуватися про селян. Князь М. Рєпнін сповідував європейські ідеї просвітницької держави. Він прихильно ставився до учасників декабристського руху та масонських лож.
За часів урядування М. Рєпніна території колишньої Гетьманщини активно інтегрувалися в Російську імперію. Водночас малоросійський генерал-губернатор намагався враховувати інтереси місцевого дворянства. Він прихильно ставився до нащадків колишньої козацької старшини, поділяв їхні патріотичні погляди.
Заздрісники розпускали чутки про те, що князь Рєпнін має  занадто великий вплив на підконтрольних йому територіях, що він начебто може стати гетьманом України. Його звинувачували у розкраданні казенних коштів, що було проявом нарощування непорозумінь між місцевою і столичною владою. В результаті його відправили у відставку. М. Рєпнін став опальною персоною серед тогочасної політичної еліти Російської імперії та перебував під слідством і жандармським наглядом. Від 1836 до 1842 р. князь Рєпнін з сім’єю жив за кордоном.
І. Павловський пише: «Первое впечатление Полтавы на князя Репнина было не в ее пользу». Та пізніше він «снискал уважение всех сословий города и края своею деятельностью, обходительностью». А. Лашкевич про нього писав: «… высокогуманный и благонамеренный администратор. Он любил свой край, заботился о благосостоянии всего населения, охранял интересы крепостных и энергично отстаивал уцелевшие еще права козаков, чем навлек на себя подозрение в сепаратизме, несогласное от подчиненных непосредственного обращения к нему при решении более или мение важних дел».
За свідченням І. Павловського: «Репнин был человек просвещенный. Он много заботился о собирании исторических документов, летописей и переписывался по этому поводу с Чепой, Полетикой и другими. При его содействии была составлена первая история Малороссии Бантыш-Каменским, о распостранении которой он немало заботился».
Клопотанням Рєпніна був заснований в Полтаві інститут шляхетних панянок, він же мав задум заснувати у Полтаві кадетський корпус.
Князь Рєпнін залишив посаду малоросійського генерал-губернатора після призначення членом Державної Ради. Залишаючи Малоросію, він дякував дворянству за добре ставлення. У відповідь губернський предводитель дворянства І. Капніст писав: «таковой прощальний отзыв Ваш дворянство несомненно, приймет со всеобщим чувством прискорбия и с искреннею признательностью к великодушному обету сердца вашего содействовать пользам и благосостояниюимя Ваше присоединяется к сословию дворян Полтавской губернии, - преимущество, которым позднейшее потомство гордиться будет…».
Після повернення із закордону, він через судові тяжби позбавився багатьох своїх маєтностей. Він поселився у маєтку в Яготині, де помер і був похований у Густинському монастирі.
Його дружина Варвара Олексіївна була старшою дочкою графа Олексія Кириловича Розумовського і його дружини Варвари Петрівни Шереметьєвої. Після одруження з князем М. Рєпніним-Волконським супроводжувала його у його військовій службі. Була поряд, коли він потрапив у полон під Аустерліцем. Після повернення до Петербурга супроводжувала чоловіка у війні 1812 р. В Саксонії, де Рєпнін був генерал-губернатором займалася благодійністю, про що збереглася добра пам’ять у саксонців. Все своє життя вона займалася благодійництвом. У 1816 р. вона поселилася у Полтаві, де її чоловік був генерал-губернатором. Саме вона ініціювала відкриття у Полтаві інституту шляхетних панянок, на який сама потратила багато власних коштів. Під час голоду в Україні вона турбувалася про населення, вкладаючи власні кошти. Після смерті чоловіка княгиня оселилася в Одесі, потім у Москві. Після смерті її поховали поряд із чоловіком у Густинському монастирі.
Полтавська громада високо цінила діяльність княгині В. Рєпніної і виразила свою подяку «с засвидетельствованием, что она незгладима в сердцах дворянства и перейдет к позднишему потомству, ибо вечно обновляющийся пам’ятник благотворения, будет напоминать вечно о благотворительнице».
Їх донька Варвара Миколаївна Рєпніна увійшла в історію як письменниця і близький друг Т. Шевченка. Вона народилася у Москві, але своєю батьківщиною вважала Полтавщину. Дитинство В. Рєпніної, зважаючи на статус батька, пройшло при європейських королівських і князівських дворах. Княжна Рєпніна навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. Вона була знайома з І. Котляревським, М. Гоголем, В. Капністом. Нею опублікована низка статей під псевдонімом Лізверська.
В. Рєпніна жила у маєтку батька в Яготині, де спілкувалася із Т. Шевченком. Вона з розумінням і глибокою симпатією поставилася до творчості поета і художника. Щодо цих благородних рис в її характері знаходимо в некролозі такі слова: «Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала в ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
Між Т. Шевченком і княжною В. Рєпніною склалися довірливі стосунки. Дочка колишнього малоросійського генерал-губернатора закохалася у Шевченка. Її батьки не схвалювали почуттів до поета.
Т. Шевченко, перебуваючи в Яготині написав поему «Тризна» і присвятив її «На пам'ять… княжне Варваре Николаевне Репниной». Поет щиро зізнався:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…»
В. Рєпніна високо цінувала талант Т. Шевченка, вперше назвавши його геніальним; допомагала поширювати офорти серії «Живописна Україна». Вона була щирим і вірним другом поета. Коли він перебував на засланні, княжна зверталася до начальника Третього відділу О. Орлова з проханням полегшити Шевченкову долю. Княжна доклала чимало зусиль, щоб домогтися звільнення Т. Шевченка від солдатської служби.
Благодійність стала смислом життя В. Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених».
У некролозі є такі слова: «… смерть її є в кожному разі суспільною втратою, і майбутній історик російського суспільства поза сумнівом віднесе її до гурту тих чистих і благородних людей, які помітно впливали на суспільство самим фактом свого існування».
Син  М. Рєпніна Василь Миколайович теж був близьким другом Т. Шевченка. Відомий портрет дітей Василя Рєпніна Варвари та Василя роботи Т. Шевченка.

Роговий
Родину Рогових можна вважати одночасно династією письменницькою і учительською.
Письменник Феодосій Кирилович Роговий працював учителем німецької мови в Устиміській та Бабичівській восьмирічних школах. Його дружина Євдокія Тимофіївна – учителькою української мови та літератури Устимівської восьмирічної школи. Їх син Юрій Федосійович Роговий – учитель хімії Пирогівської ЗОШ, а його дружина Лариса Сергіївна – завуч і вчителька біології цієї ж школи, з учительської династії Харасунів.
Ф. Роговий народився у селянській сім’ї у с. Пугачівка Градизького району. Село 1959 р. було затоплене водами Кременчуцького водосховища. Потреба розповісти про втрачений назавжди край, зафіксувати у художньому слові дух, досвід, надії народу стало основним мотивом його письменницької творчості.
Його дитинство припало на роки колективізації і голодомру, а юність – на роки Другої світової війни. У 1943 р. він був вивезений до Німеччини на примусові роботи в шахтах Вестфалії. У 1945 р. був направлений радянською адміністрацією на працювати на завод у м. Електросталь Московської області. На батьківщину повернувся лише 1947 р. Пізніше заочно навчався на державних курсах іноземних мов у Москві, закінчив Харківський педагогічний інститут. Працював у редакції газети «Комсомолець Полтавщини».
Займатися літературною творчістю Ф. Роговий почав уже в зрілому віці. Писав нариси оповідання. Та своєрідною «посулянською сагою» став його роман «Свято останнього млива». Автор устиг написати три частини роману, четверта залишилася недописаню. Ф. Роговий не прийняв насильне виселення своїх земляків і руйнування віками сформованого укладу життя у зв’язку збудівництвом Кременчуцького моря. Він писав: «Кличу-викликаю і шлю важкі заклинання всім тим, хто своєю силою роз порядив зігнати-зрушити з правічних осель сотні тисяч селянських сімей, розвіявши по всіх усюдах їхній дух і нажиток». 1992 р. твір отримав Шевченківську премію.
Шлях роману до читача виявився складним і довгим. Написаний у середині 70-х роман опублікований був при допомозі О. Гончара лише 1982 р. О. Гончар писав про роман Ф. Рогового: «Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з’являються в літературі». В одній із рецензій автора назвали «авангардистом із полтавської глибинки». Літературні критики писали про нього як людину, яка «органічно не терпить фальші ніде і ні в чому – ні в людині, ні в оцінці життєвих явищ, ні в літературі».
Його син Юрій Федосійович народився у с. Устимівка Глобинського району. Закінчив природничий факультет ПДПУ. Працював учителем хімії та біології Пирогівської ЗОШ. Захоплюється орнітологією – вивчає міграцію птахів і займається їх кільцюванням. Має публікації в орнітологічній літературі України та зарубіжних країн.
Перші вірші опублікував на початку 70-х років. Його улюблений жанр хоку – японський трирядковий неримований вірш.
Найбільшим своїм здобутком вважає впорядкування, підготовку і видання творів батька.
Ю. Роговий –лауреат премії Д. Нитченка, член Національної спілки письменників України.
Літературний критик Є. Баран писав: «Не кожен зважиться писати, коли його батько є класиком української літератури ХХ століття. Не гіпсовим класиком радянської доби, а справжнім, глибинним…»

Родзянки
Козацько-старшинський, згодом – дворянський рід. Родзянки були давнім шляхетним родом із старшин Миргородського полку. Головними маєтностями мали місто Хорол та містечка й села, що прилягали до нього. Ними засновані села Семенівського району: Василівка, Вереміївка, Веселий Поділ, Дем’янівка, Іванівка, Паніванівка, Степанівка, Семенівка.
Уряд миргородського полкового обозного у ХVIII ст. посідала ціла династія Родзянків: Василь, Степан, Ярема та Федір.
Рід походить від Василя Івановича Родзянки, хорольського сотника та миргородського полкового обозного, який підписав Коломацькі чолобитні. За сімейними переказами В. Родзянко був козаком неабиякої фізичної сили і хороброї вдачі Під час Північної війни він був тяжко поранений і потрапив у полон до шведів. Поважаючи хоробрість супротивника шведи його вилікували. Богатиря Родзянко воліли б мати серед своєї охорони шведські генерали. У полоні він пробув сім років. Після повернення із полону він займав високі посади серед козацької старшини Миргородського полку. Він залишив по собі сина Степана і доньку Ганну.
Син засновника роду – Степан Васильович – також посідав уряд хорольського сотництва, а потім був миргородським полковим обозним. У подружжя Степана і Пелагії Родзянків було семеро дітей: п’ятеро синів і дві доньки.
Сотником хорольським та миргородським полковим обозним був і онук Василя – Ярема Степанович. Він одержав освіту в Київській академії. 1779 р. він пожалуваний чином малоросійського полковника. Це були надзвичайно багаті поміщики.
Іван Родзянко був гадяцьким полковим суддею. Разом із козацькими старшинами він підписав чолобитну про призначення гетьманом України К. Розумовського.
Семен Степанович рано почав військову службі. В 30 років він уже був єсаулом Миргородського полку.
Четвертий син Василь народився 1728 р., про його службу в архівах записів немає. Наймолодшого сина звали Іван-молодший.
Родзянки мали величезні маєтності на території, здебільшого Хорольської сотні.
Степан Родзянко збудував над річкою Хорол невеликий маєток і назвав цю слободу Родзянки. Ця слобода пізніше стала селом Веселий Поділ (зараз Семенівського району). Вони мали також прибутки із водяних млинів, що стояли на річках Хорол та Псьол.
Після смерті Степана Родзянко, його дружина розділила маєтності між дітьми. Семен одержав наділ обабіч Ромоданівського тракту. Це поселення було розбудовано, одержало назву Семенівка, воно стало нинішнім райцентром Полтавської області.
Дочка Степана Ганна другим шлюбом була дружиною генерала П. Коновніцина.
Внуків у Степана Родзянко було так багато, що прослідкувати за багатьма із них зараз уже немає можливості.
На правнуках Василя Івановича Родзянко рід розділився на полтавську та катеринославську гілку.
Одному із синів Семена Родзянко – Омеляну у спадок дісталася Семенівка. Він був колежським асесором і мав чотирьох синів.
До полтавської. Більш чисельної гілки Родзянків належав Семен Омелянович – поет і перекладач, член Дружнього літературного товариства, приятель В. Жуковського і О. Тургенєва.
Донька його Пелагія вийшла заміж за прем’єр майора В. Старицького, одержала у посаг Семенівку і мала десятеро дітей.
Син Василя Степановича Гаврило, секунд-майор, хорольський предводитель дворянства, колезький радник, одержав у спадок слободу Родзянки, саме він перейменував її у Веселий Поділ. У сім’ї управляючого цим маєтком І. Глібова народився син Леонід – майбутній український байкар. У Г. Родзянка і його дружини Марфи Шрамченко було восьмеро дітей: чотири сина і чотири доньки. Рідна сестра Гаврила Васильовича Марія вийшла заміж за Я. Ломиковського і народила сина Василя – майбутнього історика і етнографа.
Син Гаврила Васильовича – поет Аркадій Гаврилович Родзянко, член товариства «Зелена лампа» та дійсний член Вільного товариства любителів російської словесності, близький приятель О. Пушкіна, Г. Державіна, С. Аксакова, Т. Шевченка та багатьох декабристів. А. Керн, котрій Пушкін присвятив «Я помню чудное мгновенье…», була сусідкою А. Родзянка по маєтку. Т. Шевченко гостював у його маєтку.
Платон Гаврилович Родзянко (псевдонім Платон Щербатий) – письменник. Був предводителем дворянства Хорольського повіту.
Син Платона Родзянка Андрій – статський радник. Був талановитим піаністом. Навчався майстерності за кордоном, зокрема в уславленого чеського піаніста Ф. Ліста. Багато виступав із концертами у Росії і за кордоном. Його майстерність високо цінували О. Сєров і О. Даргомижський. У кінці 80-х рр. повернувся у власний маєток Веселий Поділ, був почесним мировим суддею Хорольського повіту. Він став останнім поміщиком у своєму маєтку і 1917 р. виїхав за кордон.
На літературному поприщі відомі також Віра Гаврилівна Родзянко – поетеса, та дружина її брата Михайла Гавриловича, - Марія Сергіївна, уроджена Ахлебініна.
Микола Васильович Родзянко уславився державною кар’єрою. Син полковника Василя Миколайовича Родзянка навчався в Пажеському корпусі. Був дійсним статським радником, олонецьким та псковським віце-губернатором і томським губернатором. Його дружина Аделаїда Олексіївна (уроджена Зубова) ще замолоду займалася літературною діяльністю, вона друкувалася під псевдонімом «Тальська». Після смерті чоловіка вона повернулася у родовий маєток в Україні і стала власницею родинних статків. Благодійнсть була її покликанням. У маєтку вона спорудила церкву і відкрила при ній бібліотеку. Заснувала двокласне училище. Згодом вона очолила Київський інститут шляхетних панянок.
Із цієї ж гілки походять Валеріан Павлович – дійсний статський радник, юрист, прокурор симбірського окружного суду. Останні 6 років життя перебував при міністрі внутрішніх справ Російської імперії.
Олексій Валеріанович Родзянко – статський радник, віце- губернатор Каліської та Ломижської губерній. Відомий громадський діяч на еміграції.
Валентин Миколайович Родзянко – ентомолог, власник найкращої колекції бабок Київщини і Харківщини та автор наукових праць з одонатології.
Сергій Андрійович Родзянко – холмський комісар за часів Української центральної Ради.
Саме гілка хорольских Родзянок подержала великий наділ землі на Катеринославщині. Там було село Родзянки в Олександрівському повіті.
Із катеринославської гілки походять Михайло Петрович Родзянко – генерал-майор, учасник антинаполеонівських кампаній, начальник Південного округу Корпусу жандармів. Його дружина Катерина Володимирівна (уроджена Квашніна-Самаріна) – фрейліна імператорського двору, кавалерська дама ордену св. Катерини була начальницею Училища ордену св. Катерини а Санкт-Петербурзі.
Їх син – Володимир Михайлович Родзянко – генерал-лейтенант, помічник начальника штабу Корпусу жандармів та офіцерів з особливих доручень при шефові жандармів, член Попечительської ради закладів громадського догляду в Санкт-Петербурзі та керуючий Петропавлівською лікарнею. Був одружений з дочкою генерал-ад’ютанта Марією Павлівною Вітовтовою.
Їхні онуки: Микола Володимирович Родзянко – генерал-лейтенант, начальник штабу Фінляндського військового округу, військовий губернатор і командуючий військами Уральської області, наказний отаман Уральського козацького війська.
Павло Володимрович Родзянко – генерал-майор, учасник російсько-японської та Першої світової воєн. Під час російсько-японської війни заснував і очолював летючий лазарет. Був шталмейстером імператорського двору, почесний голова Сергієвського православного братства. Учасник Білого руху.
Михайло Володимрович Родзянко – великий землевласник і громадський діяч. Особистість, яка не загубилася в складних умовах історичного процесу першої чверті ХХ ст. Домашнє виховання, навчання і служба в елітних підрозділах зробили з М. Родзянко щирого монархіста і патріота російської держави. Дружина його була з відомого російського дворянського роду Голіциних. Хоча не можна заперечувати і того факту, що, відчуваючи свій зв’язок з українською землею, він, певною мірою, служив і їй також. Після виходу у відставку М. Родзянко осів у себе в маєтку і поринув у громадські справи. Багато добрих справ він учинив перебуваючи на виборних керівних посадах м. Катеринослава. Він був ушанований званням почесний громадянин м. Катеринослава. Обирався у Державну Думу ІІІ та ІV скликання як депутат від Катеринославщини. Голова 3-ї і 4-ї Держдуми. Був одним із лідерів партії «октябристів». Ставився негативно до українського національного питання. Родзянко був зв’язаний з російськими опозиційними колами, які під час Першої світової війни боролися проти Распутіна й готували «революцію згори». У лютому 1917 р. очолив Тимчасовий комітет членів Державної думи, у руки якого Микола ІІ передав верховну владу. Після Жовтневого перевороту 1917 р. М. Родзянко виїхав на Дон, де брав активну участь у створенні Білого руху. У 1919 р. він підтримував генерала Денікіна і навіть надав білій армії свій маєток як військову базу.
Після поразки Білого руху він емігрував за кордон, де написав спогади «Карах імперії». Помер 1924 р.
Письменник В. Пікуль про нього писав: «Лидер октябристов, председатель помещицкой партии, имел проницательный ум, великую силу воли, стойкую принципиальность в тех вопросах, которые он защищал…». У певний період М. Родзянко відступив від своїх монархічних переконань, про що історик С. Піонтковський писав: «… для династии Романових Родзянко был беспрекословно врагом».
Син Миколи Володимировича – Сергій Миколайович Родзянко – громадський і політичний діяч, депутат 4-ї Державної думи.
Старший син Павла Володимировича – Володимир Павлович – громадський діяч та мемуарист на еміграції. Молодший – Олександр Павлович – один з керівників Білого руху на північному заході Росії. Одержав прекрасну військову освіту, був камер-пажом Височайшого двору. Зарахований корнетом у Кавлергардський полк. Одночасно з військовою службою багато часу приділяв кінному спорту. Брав участь у багатьох міжнародних змаганнях, в складі російської команди виступав на Олімпійських іграх у Стокгольмі. Учасник Першої світової війни. Учасник Білого руху, помічник генерала Юденича. Після поразки Білого руху емігрував до США.
Молодший син – Павло Павлович – кавалергард, полковник, учасник Білого руху, був представником Великої Британії при адміралові О. Колчаку, емігрував у Велику Британію, де заснував школу кінного спорту, відомий спортсмен, учасник та переможець міжнародних змагань, автор книги з техніки кінної їзди. Із його родини відомі: дружина – Анна Миколаївна, уроджена княжна Голіцина, голова попечительської ради Єлизаветинського товариства сестер милосердя Червоного Хреста.
Старший із синів – Михайло Михайлович – автор книги «Правда о зарубежной церкви», а також статей, присвячених церковному співу.
Його онук – Володимир Михайлович (єпископ Василій) був видатним богословом, одним із провідних діячів Російської Православної церкви в Америці. В 1920 р. сім’я емігрувала до Югославії, де В. Родзянко одержав богословську освіту. Його дружина Марія Василівна (уроджена Колюбаєва) – релігійна діячка, вела релігійну програму на студії Бі-бі-сі.
В. Родзянко був засуджений 1949 р. режимим Тіто «за перевищення дозволеної релігійної пропаганди» і висланий із Сербії. Впродовж 26 років він вів релігійні передачі по Бі-бі-сі на Радянський Союз. Був рукоположений на єпископа Вашингтонського, протягом чотирьох років керував Сан-Франциською єпархією. У 80-х роках ХХ ст. кілька разів відвідував СРСР та Росію після розпаду Союзу з метою релігійної пропаганди та теорії богослов’я. Помер у Вашингтоні 1999 р.
Інший онук – Олег Михайлович – інженер-будівельник, професор Бронкського комунального коледжу Нью-Йоркського університету, член багатьох релігійних і культурологічних російських товариств США. Його дружина Тетяна Олексіївна (уроджена Лопухіна) – доктор російської літератури Нью-Йоркського університету.
Другий син Михайла Володимировича – Микола Михайлович – за часів Першої світової війни очолював передовий загін Червоного Хреста. Брав участь у Білому русі. В еміграції Генеральний секретар Російського еміграційного комітету. Його дружина Лідія Ерастівна (уроджена де Опік) – художниця, громадська і релігійна діячка на еміграції.
Третій син Михайла Володимировича – Георгій Михайлович був розстріляний більшовиками у Києві. Його дружина Тетяна Миколаївна (уроджена княжна Яшвіль) – художниця і громадська діячка під час громадянської війни емігрувала до Чехословаччини, де стала засновницею Археологічного інституту.
Рід Родзянків внесений до 6-ї частини Родовідних книг Полтавської та Катеринославської губерній.

Розумовський
Роду Розумовських вдалося зробити майже неможливе: з простих козаків стати придворною знаттю в столичному Санкт-Петербурзі.
Шляхетський - графський і князівський – рід козацького походження. Походив із Чернігівщини. Засновником роду був реєстровий козак Козелецької сотні Київського полку Яків Романович Розум (ХVII  ст.).
Від його синів – козаків Івана та Григорія – беруть початок дві гілки роду.
Серед онуків Івана Розумовського – Петро Іванович –ніжинський полковник та Василь Іванович – гадяцький полковник, відставний генерал-майор. На дітях Василя Розумовського ця гілку роду згасла.
У Григорія Розумовського від шлюбу з Наталею Кирилівною, уродженою Демешко-Стрешенцовою було три сини – Данило, Олексій та Кирило і три доньки – Агафія, Віра та Ганна.
Причиною такого захмарного злету для представників сім’ї Розумів, що жила у с. Лемеші (сучасний Козелецький район Чернігівської області) стало  кохання імператриці Єлизавети Петрівни та Олексія Розума, який у 22 роки потрапив до придворного хору. Тут його прізвище трансформувалося у російський варіант – Розумовський. Згодом він став фаворитом та морганатичним чоловіком російської імператриці, отримавши титул графа Священної Римської імперії німецької нації та ставши генерал-фельдмаршалом.
Графський титул був поширений на молодшого брата – Кирила Григоровича Розумовського та матір – Наталю Кирилівну, яка отримала звання статс-дами імператорського двору. Сестри Олексія Розумовського –Агафія Будлянська, Віра Дараган і Ганна Закревська – та їхні чоловіки отримали дворянство, найвищі посади, обширні маєтки та стали невід’ємною частиною аристократії того часу. Єдина донька старшого і рано померлого брата Данила – Євдокія, фрейліна імператорського двору, - стала дружиною камергера графа А. Бестужева-Рюміна, сина канцлера.
У цей же час, незважаючи на те, що походження роду було широко відоме та ніколи не приховувалося самим представниками, з’явилася фантастична генеалогія, за якою родозасновником був міфічний польський шляхтич Рожинський.
За різними версіями, у О. Розумовського від шлюбу з імператрицею Єлизаветою були нащадки. Серед них називають легендарну княжну А. Тараканову. В О. Розумовського були позашлюбні діти, які носили прізвище Умських.
Кирило Григорович Розумовський – граф, останній гетьман України, президент Петербурзької АН. Протягом 14 років К. Розумовський був очільником Гетьманщини. Він повернув гетьманську столицю в Батурин, намагався проводити самостійну внутрішню політику у відродженому гетьманаті. К. Розумовський і козацька старшина прагнули закріпити за родом Розумовських право на спадковість гетьманської посади. Імператриця Катерина ІІ не збиралася миритися з Гетьманщиною як автономним політико-адміністративним утворенням у своїй державі. Вона змусила гетьмана К. Розумовського  в 1764 р. піти у відставку і скасувала гетьманство. Ліквідація автономії не завадила К. Розумовському бути шановним вельможею при російському імператорському дворі. Після 11 річної заборони колишній гетьман 1794 р. повернувся в Україну, де оселився у своєму маєтку в Батурині.
Кирило Розумовський був одружений з Катериною Наришкіною. У їхньому шлюбі народилося 11 дітей: шість синів і п’ять дочок, які породичалися з представниками відомих дворянських родів Російської імперії: Апраксіними, Загряжськими Васильчиковими, Гудовичами.
Олексій Кирилович Розумовський одержав блискучу освіту в Європі, повернувся на державну службу, став визначним державним діячем, сенатором. Завдяки причетності до масонського руху він був попечителем Московського університету. Одружився з В. Шереметьєвою і в цьому шлюбі мав п’ятеро дітей: три доньки і двоє синів. Мав десятеро позашлюбних дітей, які отримали дворянський статус і прізвище Перовських.
Андрій Кирилович Розумовський – дипломат. Відзначався умінням кваліфіковано аналізувати внутрішньополітичну ситуацію у країнах перебування, використовувати їхні внутрішні суперечності на користь Росії. 1814 р. отримав титул князя, 1815 р. – найяснішого князя. Однак, оскільки в А. Розумовського не було законних нащадків, князівська гілка згасла з його смертю.
Інші сини К. Розумовського також посідали високе становище в ієрархії Російської імперії.
Граф Петро Кирилович Розумовський – генерал-поручик, дійсний таємний радник, сенатор, обер-камергег імператорського двору.
Граф Лев Кирилович – генерал-майор, учасник двох російсько-турецьких воєн.
Граф Григорій Кирилович – науковець, автор праць із мінералогії та геології (мінерал розумовскін названий на його честь).
Граф Іван Кирилович Розумовський генерал-майор, учасник російсько-турецької війни.
Із братів Розумовських – синів Кирила Григоровича – законних нащадків залишив лише Олексій Кирилович. Одна із його дочок – Варвара Олексіївна стала дружиною малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна-Волконського ( про неї ішлося вище). Друга – Катерина Олексіївна – стала дружиною міністра народної освіти графа С. Уварова. Молодший із синів – граф Кирило Олексійович був душевнохворим і нащадків не залишив. Бездітним помер і Петро Олексійович Розумовський – дійсний статський радник, чиновник із особливих доручень. З його кончиною згас рід Розумовських у Російській імперії. Однак від Г. Розумовського походить австрійська гілка роду. Її представники доклали значних зусиль до реставрації родинного маєтку в Батурині, вивчали історію роду, займаються благодійністю.

 

Ротач
Петро Петрович Ротач – людина щедрого таланту, неабиякої мужності, великий працелюб і патріот. А тому і доля його така ж непроста, багатостраждальна, як і доля багатьох інших талановитих синів України.

Народився П. Ротач у селянській родині на заснованому дідом хуторі Каленівщина, що біля Ромен на історичній Полтавщині. Петро Петрович письменник і знавець літератури від Бога. Він згадував: «З раннього дитинства я перейняв від своїх батьків і старих селян цікавість до старини – від книжки до хати, вітряка, клуні, від старої пісні до степової могили і дерев’яної церкви… Від них перейшли мені в спадок і любов до історії села та його околиць, до природи… З усіх доріг (а вони, бувало, заводили дуже далеко), крізь болючі перепони  я завжди повертався додому, на сліди свого дитинства, на предківські місця. Я знаю: порвався б корінь з батьківщиною – і я змілів би душею, і не зробив би нічого того, що – хай і мало – встиг зробити».
Ще у старшому шкільному віці П. Ротач почав писати вірші, які 1940 р. друкувалися у районній газеті. Під час Другої світової війни був вивезений на примусові роботи в Німеччину. Протягом 1942-45 рр. друкувався в зарубіжних періодичних виданнях. Ці події мали вплив на все його подальше життя. Після служби в армії (1945-1946 рр.) Протягом 40 років передував під наглядом і моральним тиском КДБ. Одержав вищу освіту і працював у культурно-освітніх закладах Полтави.  У 1990 р. брав активну участь у відродженні національної культури, став одним із фундаторів відновленого товариства «Просвіта», провідником ідей національно свідомої інтелігенції Полтави. Ім’я Ротача стало символом незламності українського духу та національної гідності.

За понад 60 років літературної праці Ротач опублікував у багатьох українських та зарубіжних періодичних виданнях понад 1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок.
Особливе місце в творчій діяльності  П. Ротача займав Т. Шевченко. Дослідженням життєво-творчих зв’язків поета з Полтавщиною автор займався близько 50 років. Підсумковою працею стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» у 2-х книгах.

Його дружина Алла Олександрівна (уроджена Клименко) походила по материнській лінії з українського священицького роду Совачових.
«Моя мама була людиною особливих поглядів…», - говорила Алла Олександрівна. Саме мама і бабуся виховали у Алли Олександрівни поняття про загальнолюдські цінності.

Під час навчання у Полтавському педагогічному інституті вона познайомилася і одружилася з П. Ротачем. Вона на все життя розділила з чоловіком його непросту долю. Через моральний тиск влади вона не змогла захистити дисертацію після навчання аспірантурі Одеського державного університету.

Усе своє життя А. Ротач працювала у Полтавському літературно-меморіальному музеї І. Котляревського, займалася педагогічною діяльністю, була автором та співавтором ряду мовознавчих та літературознавчих публікацій, членом редакційної ради відновлених «Полтавських єпархіальних відомостей».

«Мамо, ви ж із татом були єдиним цілим…», - сказав колись матері син Олександр Ротач.
Син Алли Олександрівни і Петра Петровича Ротачів – фахівець у галузі містобудування. Працював у облвідділі у справах будівництва та архітектури, Донецькому Промбуд НДІпроекті, головним інженером проектів, начальником архітектуно-планувальної майстерні ТОВ «Архбудпроект», член спілки архітекторів СРСР.
Вихований у сім’ї свідомих українців з глибокими традиціями Олександр Петрович не міг залишитися осторонь справи батьків. Він досліджує історію священницьких родин Полтавщини (Совачових, Міхновських, Кривусьових). Він є автором близько 50 краєзнавчих та біографічних розвідок, опублікованих у Енциклопедії Сучасної України, краєзнавчих збірках та часописах.

Русови
С. Петлюра у листі до С. Русової писав: «З моїх ще юнацьких років схоронились спогади про родину Русових, як осередок активної культурної праці для добра нашої Батьківщини. І тепер я пригадую, з якою охотою я ходив до помешкання Вашого в Полтаві і скільки позитивних вражень виносив з тих відвідин, багато запозичаючи для себе з тих розмов, що там відбулися…»
Родина Русових переїхала до Полтави у 1899 р. із разу стала осередком активного культурно-громадського життя міста, центром полтавської інтелігенції, де панував українсько-національний дух.
У будинку Русових неодноразово збиралися полтавські громадівці серед них не тільки юний С. Петлюра а також Б. Мартос, М. Міхновський, В. Короленко, Л. Падалка та багато інших відомих полтавців. Саме у будинку Русових вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України. Про роль родини Русових у національно політичному житті Полтави свідчить діяльність О. Русова на посаді статистика. Упродовж кількох місяців ним була пророблена значна теоретична й організаційна підготовка, внаслідок якої 1900 р. подвірний перепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії. Саме під час проведення подвірного перепису О. Русов довів місцевій громаді не тільки свій високий фаховий рівень і надзвичайну організаційну вдачу, а й власні українофільські симпатії.
Діяльність родини Русових була багатогранною. С. Русова займалася педагогікою, письменством. Вона активно включилася у роботу місцевих громад, просвіт: у відкриття дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, підготовку вистав, лекторіїв, видання літератури тощо. За її переконання С. Русову від 1880 до 1905 рр. заарештовували п’ять разів, хоча це не схитнуло її переконань, а лише посилило їх, загартувало її волю у боротьбі за національно-культурне відродження України, передусім її мови та національної системи виховання, як основних засобів формування національної свідомості і національної психології народу.
Своє педагогічне кредо вона висловила словами: «Хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди і науки Т. Шевченка, на вікнах стоять квіти, на стінах – рушники з рідним вишиванням, хай сама школа нагадує колишні українські історичні будівлі, хай у вікнах тішать погляд рідні дерева і квіти. В нашій великій українській школі виростуть дітки на радість і користь Україні».
Олександр і Софія Русови були активними учасниками національно-визвольного руху, що започаткувався в Україні взагалі та в Полтаві зокрема на зламі ХІХ-ХХ ст. В умовах антиукраїнської і русифікаторської політики царського уряду вони, попри ризики, своєю діяльністю сприяли об’єктивному обґрунтуванню права українського народу на існування, здійснення його споконвічних прагнень до незалежного, вільного життя
 

неділя, 7 лютого 2021 р.

Книги з відділу Михайла Беккера у фонді ПОУНБ

 Працюючи над віртуальною виставкою «Історія бібліотеки на титульному аркуші», переглядаючи видання рідкісного фонду нашої бібліотеки , на деяких зустрічала наліпку, а згодом і прямокутний штемпель у подвійній рамці на титульних аркушах з написом «ОтдѢлъ  М. Е. Беккера». 


Природно, постало питання, що це за людина, і які книги складають цей відділ. Відразу відзначу, що у фонді нашої бібліотеки книжок з відділу Беккера не багато. Книжки відділу Беккера легко відрізнити від інших видань, бо вони обгорнуті в однакові темно-коричневі палітурки і мають названі наліпки. 

Список видань з відділу Беккера, що зберігаються у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського  (на 09.02.2021 р):
1. Журналы Полтавского губернского земского собрания 41-го очередного созыва, 1905 года - Полтава : [б. и.], 1906. - 186 с.
(На книзі напис: г. Херсон Херсонская Общественная Библіотека і проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека, июль 1906).

2. Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Переяславский уезд / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1905. - 12 с. + 299 табл.
(На книзі штамп Херсон. Центр. библиотека).

3. Материалы подворной переписи Полтавской губернии 1900 года. Миргородский уезд / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1905. - 201 с.
(На книзі напис чорнилом Херсонск. Общественная Библіотека, штемпелі ДЛЯ ОБМѣНА
і проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

4. Материалы подворной переписи Полтавской губернии 1900 года. Зеньковский уезд : примечания к таблицам, таблицы по поселениям и волостям, по сословиям, по группам хозяйств : сопоставление с переписью 1882 года / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1906. - 216 с.
(На книзі прямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

5. Опытъ изслъдованiя по оцънкъ земель въ двухъ межевыхъ дачахъ Полтавской губернiи : докладъ Полтавской губ. зем. управы Полтавскому Собранiю XXXIII очередной Сессiи № 50. - Полтава : Изд-е Полтавского Губернского земства, 1897. - 104 с.
(На титулі прямокутний штемпель у подвійній рамці Отдѣл имени М. Е. Беккера. Збережено також напис - А. М. Грабенко).

6. Отчет Полтавской губернской земской управы за 1904 год. Вып. 1. - Полтава : [б. и.], 1905. - 206 с.
(На книзі проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та
Херсон. Центр. Библиотека. Напис олівцем Херсонск. Общественная Библіотека).

7. Полтавское экстренное губернское земское собрание 23-24 марта 1905 года : стенографический отчет. - Полтава : [б. и.], 1905. - 101 с.
(на книзі штамп Херсон. Общественная Библіотека).

8. Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии [Текст]. - Полтава : Изд-во Полтавской губернской земской управы.
Т. 13 : Лохвицкий уезд : собрано статистическим бюро Полтавского губернского земства / ред.: Н. Терешкевич, Н. Кулябко-Корецкий. - 1892. - 194 с., 395 с. 

(На обкладинці наліпка Отдѣл имени М. Е. Беккера, штамп Херсон. Центр. библиотека).

9. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1902 год [Текст] : год 6-й. - Полтава : [б. и.], 1902. - 252 с.

(На книзі проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та
Херсон. Центр. Библиотека. Напис чорнилом Херсонск. Общественная Библіотека).

10. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1906 год. Год 10-й. - Полтава : [б. и.], 1907. – 146 с.
(Напис: в Херсонскую общественную библіотеку. Проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та Херсон. Центр. Библиотека).

11. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1907 год . Год 11-й. - Полтава : Типография И. А. Дохмана, 1907. - 89 с. 

(Напис: в Херсонскую общественную городскую библіотеку. Проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

12. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1908 год / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1908. - 474 с.

(Напис: в Херсонскую общественную городскую библіотеку. Проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека).

13. Статистический Ежегодник Полтавского губернского земства на 1909 год / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1910. - 530 с.
(проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека 13 июль 1910).

14. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1910 год [Текст] / Статистическое бюро Полтавского губернского земства. - Полтава : [б. и.], 1911. - 144 с.+68 л. табл.

(На книзі напис від руки Отдел имени М. Е. Беккера, проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека 11 августа 1911).

15. Чрезвычайное собраніе 30-31 мая 1905 г. Журналы и доклады / Полтавское Губернское Земство. – Полтава : [б. и.], 1905. – 76 с.

(Напис: в Херсонскую общественную библіотеку. проямокутний штемпель у подвійній рамці Херсонская общественная библиотека та штемпель Херсон. Центр. Библиотека).

16. Чрезвычайное собрание, 27 марта 1906 г. : журналы и доклады / Полтавское губернское земство. - Полтава : [б. и.], 1906. - 26 с.  

(на книзі штамп Херсон. Общественная Библіотека).

Ознайомившись з матеріалами  сайту ХОУНБ та деякими інтернет-джерелами вияснили, що Михайло Євгенович Беккер 36 років свого життя присвятив Херсонській громадській бібліотеці і що саме йому бібліотека завдячує своїм розквітом. Це була людина енциклопедично освічена, книголюб, бібліограф-ентузіаст. Він був спочатку дійсним членом бібліотеки, а після обрання у 1891 р. до складу дирекції, впродовж 18 років брав активну участь в управлінні закладом.



По смерті у 1909 р. М.Є.Беккера, відзначаючи його заслуги у розвитку в м. Херсоні самоврядування і громадської бібліотеки, на основі подарованої ним літератури було відкрито відділ з питань міського самоврядування і земських справ. З цією метою з каталогів виділена вся література і складено особливий її покажчик. Фонд відділу розміщено на хорах (антресолях).
Видано також  покажчик відділу імені М.Є.Беккера, складений В.К.Шенфінкель. Цікаво, чи зберігся він до сьогодні?

Покажчик складався з 2-х частин: 1. Міське самоврядування 2. Земське самоврядування. В нього включено 3000 книг та 4427 статей. Надруковано 500 примірників. Загальна вартість видання – 300 руб., ціна одного примірника – 75 коп. Продано 44 примірники.

Ось така історія...  Далі буде)

середа, 3 лютого 2021 р.

Вечір пам'яті Віталія Миколайовича Григор'єва

 3 лютого 2021 року відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ спільно з ПОО НСКУ організував вечір пам’яті педагога, краєзнавця, публіциста Віталія Миколайовича Григор’єва. 28 грудня 2020 року перестало битися серце патріота, щирого українця, літописця рідного краю, творчої особистості, людини, яка залишила по собі добрі спогади у всіх, хто його знав, кому довелося з ним працювати та спілкуватися.

У 2020 році Віталій Миколайович став лауреатом престижної всеукраїнської премії імені Дмитра Яворницького, але нагороду отримати не встиг. Сьогодні на нашому заході Олексій Олексійович Нестуля, доктор історичних наук, профессор, академік Української академії історичних наук, Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України вручив цю відзнаку донці Віталія Миколайовича - Інні Віталіївні. 

На вечорі були присутні Ірина Миколаївна Петренко, доктор історичних наук, професор і завідувач кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі», секретар ПОО НСКУ. 

Доктор історичних наук Людмила Леонідівна Бабенко закцентувала на значному вкладі Віталія Миколайовича Григор'єва у розвиток історичного краєзнавства, відзначила його активну участь у наукових конференціях та інших заходах краєзнавчого спрямування.

 



 
Його захопленням завжди були історія, краєзнавство. Він, як посадова особа, брав участь у підготовці матеріалів до енциклопедичного довідника «Полтавщина» за редакцією А. В. Кудрицького про м. Глобине та Глобинський район.
Був керівником робочої групи по підготовці до видання 3-го тому Книги Пам’яті України Полтавська область Глобинський район, яка була видана у 1995 році. До неї було знайдено і внесено 11 тис. 085 імен земляків жертв другої світової війни. 
Він один з авторів ідеї увічнення пам’яті писаря останньої Запорозької Січі І. Я. Глоби та затвердження прапорів і гербів району та м. Глобине, встановлення пам’ятного знака до 200-річчя козацько-селянського повстання в с. Турбаї «Щоб і діти знали, внукам розказали», сценаріїв обласних свят «200 років Турбаївського повстання» та «Пісенне джерело» у Градизьку.
Автор книг «Роде наш прекрасний» (2007), у якій вміщено 138 біографій відомих земляків (з них 25 жителів міста), «Бувальщини» (2008), «Розкажи, Пивихо..» (2012), «О. Д. Бутовський (родовід генерала-олімпійця). Історико-біографічний нарис (2012), «На вітрах історії» (2012), «Полтавці під олімпійським прапором» (2017).
Його історичні розвідки друкувалися у дванадцятитомному виданні «Полтавіка. Енциклопедія Полтавщини», збірнику «Спортивна слава Полтавщини», «Історії комсомолу Полтавщини», другому виданні книги «Полтавщина: влада на історичних паралелях», «Зводі пам’яток історії та культури: Полтавська область. Глобинський район», альманаху «Чебрецевий цвіт».
Друкувався в газетах: «Зоря Полтавщини», «Вечірня Полтава», «Село полтавське», «Третій тост», «Зайнятість», «Зоря Придніпров’я», «Районні вісті», «Хлібороб», журналі «Постметодика», публікував свої твори на інтернет-сайті «Поетичні майстерні».
Лауреат премій імені Олексія Бутовського (2019), Самійла Величка (2013), Володимира Малика (2008). Член Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. Івана Білика.
Член Національних спілок журналістів (2007) та краєзнавців України (2012).
Член президії Громадського об’єднання «Полтавська обласна спілка краєзнавців». Почесний громадянин с. Землянок.
Постійний і активний учасник Всеукраїнських науково-практичних конференцій. І після виходу на заслужений відпочинок Віталій Миколайович не припинив активної життєвої та творчої діяльності. Його ерудованість, обізнаність з історичним минулим та культурою рідного Глобинського краю знайшли своє відображення в краєзнавчих дослідженнях та публіцистичних публікаціях, що принесли йому заслужену повагу та авторитет.
Нагороджений сімома медалями, Почесною Грамотою Полтавської  обласної ради з врученням нагрудного знака, Почесними Грамотами Полтавської обласної держадміністрації, Державного та обласного центрів зайнятості, обласної телерадіокомпанії «Лтава», Національної спілки краєзнавців України, відзнаками ХІІ (2011 р. ), ХV (2014 р.), ХVІ (2015 р.) Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання»  в номінації «На видноті всього світу» у м. Одесі, за друге та треті місця. Грамотою (2017) та Подякою Національного олімпійського комітету «За внесок у розвиток олімпійського руху» (2015), дипломом Глобинської міської громади «Гордість міста» (2016). Подякою Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, спорту та туризму (2018).
Не забували про свого славного земляка і глобинці. Він – почесний громадянин рідного села Землянки. 24 вересня 2016 року до Дня міста Глобине був номінований відзнакою «Гордість міста 2016 року».
17 березня 2017 року в районному будинку культури в м. Глобине було проведено творчий вечір Віталія Миколайовича Григор’єва, який став визначною культурною подією в місті.
З 2008 по 2015 рік В. Григор'єв працював у Полтавській обласній телерадіокомпанії «Лтава». Брав участь у створенні документальних телефільмів «О. Д. Бутовський – олімпієць із полтавського степу», «Лтава» - роки становлення», «Вогонь любові, вогонь добра».
«Між відступом та визволенням. Полтавщина 1941-1943 р.р.»
 


 
«Раїса Кириченко: діагноз-народна»
 

 















понеділок, 1 лютого 2021 р.

мультимедійна лютнева виставка "Сторінками старих газет"

 Відділ краєзнавства у цьому випуску ознайомить вас з деякими публікаціями із газети "Зоря Полтавщини" за 1944, 1951, 1971, 1981 та 2017 рр. У газеті за 1944 р. читаємо про те, як боронили країну від ворога, а  20 лютого 2017 р. відзначаємо День Героїв Небесної Сотні...

Також на сторінках газет "Комсомолець Полтавщини", "Полтавський вісник" розміщуються краєзнавчі матеріали та інформаційні повідомлення, деякі статті ілюстровані фотосвітлинами.

З газети Полтавський вісник за 2006 рік ми дізналися про "Клуб цікавих зустрічей", який, до речі, діє і по сей день у відділі мистецтв Полтавської обласної бібліотеки імені І. П. Котляревського. У цьому клубі відбувся концерт барда Олексія Онуфрієнка. На концерті було виконано фрагмент із "Лісової пісні" Лесі Українки.

   Над матеріалом до виставки працювала провідний бібліограф відділу краєзнавства Оксана Перепьолкіна.


понеділок, 18 січня 2021 р.

До 170-річного ювілею І. Ф. Павловського

 Іван Францевич Павловський – історик, архівіст, краєзнавець, музейник, викладач

               «…я зустрів великого трудівника,
свого університетського товариша І. Ф. Павловського,
секретаря ученої комісії і найвичерпнішого
дослідника полтавського минулого » (М. Г. Астряб)


Іван Францевич Павловський народився 9 (21) січня 1851 року в селі Боброве Калузької губернії. 1854 року сім’я Павловських переїздить на Полтавщину: спочатку оселяється в с. Хомутець Миргородського повіту, а згодом – у Полтаві (батько працював майстром залізничних майстерень). У 1870 році Іван Францевич закінчує Полтавську цивільну гімназію, а 1874 року – історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира.
У цьому ж році він повертається до Полтави, де отримує посаду штатного викладача історії у Петровському Полтавському кадетському корпусі. З того часу, майже сорок років (по 15 серпня 1913 р.) його життя нерозривно пов’язане із цим навчальним закладом. Іван Францевич був талановитим і взірцевим педагогом тож користувався  авторитетом і повагою як серед кадетів, так і серед викладачів та керівництва корпусу. Його постійно обирали членом педагогічного комітету корпусу та доручали виступати на урочистих зборах і вітати педагогів-ювілярів. До речі, у Центральному державному архіві України в особистому фонді І. Ф. Павловського зберігаються підготовлені ним учбово-методичні матеріали (програми викладання російської історії, конспекти лекцій, тощо). Також тут можна віднайти різноманітні матеріали з історії кадетського корпусу, над якою вчений працював упродовж багатьох років. Зокрема, у рукописах зібрані відомості про керівний та педагогічний склад корпусу з часів його заснування, всілякі цікаві історії з життя кадетів, біографічні матеріали про викладачів, інспекторів, вихователів.
Необхідно також згадати, що частину свого життя Іван Францевич присвятив музейній діяльності, зокрема створенню музею Полтавської битви. Уже в 1895 р. у статті, надрукованій у часописі «Исторический вестник», він розмірковує над планами відкриття такого музею напередодні 200-літнього ювілею битви. 26 жовтня 1906 року за ініціативою єпископа Полтавського і Переяславського у Полтаві засновано Полтавський Церковний Історико-Археологічний Комітет, діяльним членом, а згодом, і членом Вченої Ради якого стає І. Ф. Павловський. 16 січня 1907 року на засіданні Комітету було прийнято рішення про відкриття на полі Полтавської битви музею, присвяченого цій події. У 1909 році (за тематичними планами і особисто створеними макетами І. Ф. Павловського) Музей Полтавської битви було створено. Його першим завідувачем став І. Ф. Павловський.
Та все ж І. Ф. Павловський перш за все видатний історик-архівіст: ще на початку свої викладацької діяльності у кадетському корпусі Іван Францевич у вільний від роботи час починає ретельно вивчати історичну бібліографію та досліджувати архівні матеріали з минулого Полтавщини. Високий науковий рівень діяльності І. Ф. Павловського засвідчує той факт, що дослідник був членом таких авторитетних товариств як наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (з 1899 р.), історичне товариство Нестора-літописця (з 1896 по 1918 рр.), Київське товариство старожитностей і мистецтва (з 1901 по 1917 рр.).
Але найяскравіше талант ученого-історика розкрився тоді, коли його обирають незмінним секретарем новоствореної Полтавської вченої архівної комісії (1903). Діяльність Комісії позитивно вплинула не тільки на наукові процеси, а і на громадське життя Полтавщини, пожвавлюючи історико-культурні процеси буття полтавської наукової спільноти. Археологічні дослідження, історико-етнографічні проблеми, створення перших музеїв краєзнавчого та історичного характеру, вивчення, опис та систематизація архівних документів – усе це входило до сфери наукових інтересів і практичної діяльності членів Комісії, і, відповідно, І. Ф. Павловського. За свою наукову і педагогічну діяльність І. Ф. Павловський був відзначений п’ятьма медалями, а у 1903 році отримав дворянське звання.
Наукова спадщина І. Ф. Павловського містить історико-краєзнавчі статті, замітки, повідомлення, звіти, монографії – всього близько 150 праць. Водночас в Центральному державному архіві України (м. Київ) міститься особистий фонд І. Ф. Павловського, де, крім опублікованих документів, зібрано значний масив неопублікованих матеріалів (нотатки, підготовчі матеріали до статей, епістолярій вченого тощо). Спадщина Івана Францевича є безцінним джерелом для наукових студій сучасних дослідників. За словами знаного полтавського історика-архівіста Т. П. Пустовіта: «…справа тут не в кількості публікацій… Найцінніше – зібрано значний фактичний архівний матеріал з історії Полтавщини (і не тільки з місцевих архівів, а й з центральних – С. Петербурга, Моски та ін.) і донесено його вченим до поколінь наступних».
Останні роки І. Ф. Павловського припали на важкі і буремні часи більшовицького терору. Але він до останнього залишався людиною авторитетною і поважною для полтавців У страхітливі двадцяті до нього часто зверталися за порадою знайомі, сусіди, друзі. Нехтуючи особистою безпекою, Іван Францевич давав поради та особисто клопотав за опальних земляків перед місцевою владою.
3 червня 1922 року Полтавським ДПУ був виданий ордер на обшук квартири І. Ф. Павловського та його арешт у зв’язку із справою полтавського священика В. Зеленцова. Чекісти, які вдерлися до будинку Павловських, щоб призвести обшук та арешт Івана Францевича, змушені були констатувати у своєму звіті, І. Ф. Павловський помер 27 травня 1922 року, а 29 травня був похований.


Список праць І. Ф. Павловського, які знаходяться у фонді Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського

1. Описание городов Полтавской губернии и их окрестностей 1810 года : архивный материал / сост. И. Ф. Павловский. - [Полтава] : Б. в., [1810].-104 с.

2. Павловский И. Ф. Битва под Полтавой 27-го июня 1709 г. и ее памятники : иллюстрированное издание с 129 рисунками и планам. - Полтава : Электрическая типо-литография И. А. Дохмана, 1908. - 243 с.
3 Павловский И. Ф. Битва под Полтавой 27-го июня 1709 г. и ее памятники : иллюстрированное издание с 141 рисунком и планам. - 2-е изд., испр. и доп. - Полтава : Электрическая типо-литография И. А. Дохмана, 1909. - 252 с.
4. Павловский И. Ф. Ботанические сады в Полтаве, разведение и собрание лекарственных растений в Полтавской губернии в прошлом столетии : по архивным данням. - Полтава : б. и., 1915. - 60 с. -
5. Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина о Полтавском театре и выкупе артиста Щепкина : оттиск из журнала "Киевская Старина". - К. : Тип. Императорского ун-та св. Владимира, 1905. - 10 с.

6. Павловский И. Ф. Из записки генерал-майора Липранди о некоторых уездах Полтавской губернии в 1840 г. : оттиск из 7-го выпуска трудов Полтавской ученой Архивной Комиссии. - Полтава : б. и., 1910. - 8 с.
7. Павловский И. Ф. Из прошлого Полтавщины : к истории декабристов: издание ученой Полтавской Архивной Комиссии. - Полтава : Т-во Печатного дела, 1919. - 29 с.
8. Павловский И. Ф. Исторический очерк Петровского Полтавского кадетского корпуса (1840-1890) : по официальным данным. - Полтава, 1890. - 122 с.
9. Павловский И. Ф. К биографии И. П. Котляревского : оттиск из журнала "Киевская Старина". - К. : Тип. Императорского ун-та св. Владимира, 1905. - 10 с.
10. Павловский И. Ф. К десятилетию Полтавской ученой архивной комисии. Отчет со дня открытия, с 26 октября 1903 г. по 26 окт. 1913 г. – Полтава : Т-во печатного дела, 1913. – 22 с.
11. Павловский И. Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина : очерки, материалы и переписка : по архивным данным. - Полтава : Электрическая типо-литография И. А. Дохмана, 1905. - 112 с.
12. Павловский И. Ф.К истории Полтавского дворянства. 1802-1902 гг. : очерки по архивным данным : издание Полтавского дворянства. - Полтава : Электрическая типо-лит. торг. дома И. Фришберг и С. Зорохович. – 1906 -
Вып. 1. - 1906. - 276 с.
Вып. 2. - 1907. - 303 с.
13. Павловский И. Ф. К истории Полтавской епархии : исторические и бытовые очерки, заметки и переписка : по архивным данным : издание Полтавской Архивной Комиссии. - Полтава : Т-во Печатного дела, 1916. - 182 с.
14. Павловский.И. Ф. Каталог музея Полтавской битвы на Шведской могиле / И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография И. А. Дохмана, 1910. - 32 с.
15. Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века : издание Полтавской ученой Архивной Комиссиий. - Полтава : Типо-лит. И. А. Дохмана, 1912. - 238 с. : портр.
16. Павловский И. Ф. Магистратские крестьяне города Полтавы  : оттиск из 7-го выпуска трудов Полтавской ученой Архивной Комиссии. - Полтава : Электрическая тип. Г. И. Маркевича, 1910. - 14 с.
17. Павловский И. Ф. Массонская ложа в Полтаве : оттиск из 6-го выпуска трудов Полтавской ученой Архивной Комиссии / И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая тип. Г. И. Маркевича, 1909. - 17 с.
18. Павловский И. Ф. Немецкие колонии в Полтавской (колонии) губернии в XIX ст. (1808-1867) : по архивным данным. - Полтава : Электрическая тип. Г. И. Маркевича, 1913. - 121 с.
19. Павловский И. Ф. Описание архивов Полтавской губернии : издание Полтавской ученой Архивной Комиссии. - Полтава : б. и., 1915. – 62 с.
20. Павловский И. Ф. Отчет Полтавской ученой архивной комиссии за 1913 год. - Полтава : Электрич. типография Г. И. Маркевича, 1914. - 19 с.
21. Павловский И. Ф. Отчет Полтавской ученой архивной комиссии за 1914 год. - Полтава : Электрич. типография Г. И. Маркевича, 1915. - 21 с.
22. Павловский И. Ф. Отчет Полтавской ученой архивной комиссии за 1915 год. - Полтава : Электрич. типография Г. И. Маркевича, 1916. - 15 с.
23. Павловский И. Ф. Отчет Полтавской ученой архивной комиссии за 1916 год. - Полтава : Электрич. типография Г. И. Маркевича, 1917. - 18 с.
24. Павловский И. Ф. Очерк деятельности Малороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина (1802-1808 гг.) : по архивным данным, с рисунками. - Полтава : Т-во Печатного дела, 1914. - 132 с.
25. Павловский И. Ф. Первое дополнение к краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века : издание Полтавской ученой Архивной Комиссии. - Полтава : Т-во Печатного дела, 1913. - 85 с.
26. Павловский И. Ф. Полтава в XIX столетии : очерки по архивным данным, с рисунками: отдельный оттиск из журнала "Киевская Старина". Вып. 2. - К. : Типо-лит. Н. А. Гирич, 1906. - 100 с.
27. Павловский И. Ф. Полтавская битва 27 июня 1709 года. - Полтава : Электрическая типо-литография И. А. Дохмана, 1908. - 52 с.
28.  Павловский И. Ф..Полтавцы иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители : опыт краткого биографического словаря Полтавской губернии с половины XVIII в. с 182 портретами : издание Полтавской ученой Архивной Комиссии. - Полтава : Т-во Печатного дела, 1914. - 294 с.
29. Павловский И. Ф. Полтавцы иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители : опыт краткого биографического словаря Полтавской губернии с половины XVIII в. с 182 портретами : издание Полтавской ученой Архивной Комиссии. Ч. 2. - Полтава : Т-во Печатного дела, 1914. - 238 с.
30. Павловский И. Ф. Приходские школы в старой Малороссии и причины их уничтожения : оттиск из журнала "Киевская Старина". - К. : Тип. Императорского ун-та св. Владимира, 1904. - 40 с.
31. Павловский И. Ф. Участие И. П. Котляревского в формировании малоросских казачьих полков в 1812 г. : оттиск из журнала "Киевская Старина". - К. : Тип. Императорского ун-та св. Владимира, 1905. - 12 с.
32.  Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1906 -
Вып. 1 / ред.: В. И. Василенко, Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография И. А. Дохмана, 1905. - 214 с.
Вып. 2 : Что сказало население Полтавской губернии о своем старом быте / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1906. - 163 с.
Вып. 3 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1907. - 278 с.
Вып. 4 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1907. - 254 с.
Вып. 5 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1908. - 239 с.
Вып. 6. / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича. – Ч. 1. -1909. - 146 с.: Ч. 2. – 1909. – 318 с.
Вып. 7 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1910. - 194 с.
Вып. 8 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1912. - 220 с.
Вып. 9 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1912. - 277 с.
Вып. 10 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1912. - 256 с.
Вып. 11 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1914. - 264 с.
Вып. 12 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1915. - 260 с.
Вып. 13 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1915. - 300 с.
Вып. 14 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1916. - 250 с.
Вып. 15 / ред.: Л. В. Падалка, И. Ф. Павловский. - Полтава : Электрическая типо-литография Г. И. Маркевича, 1917. - 104 с.
Анотація: також на сторінках цих «Праць…» можна віднайти чимало краєзнавчих розвідок І. Ф. Павловського різноманітної тематики.

Список репринтних видань праць І. Ф. Павловського, які знаходяться у фонді Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім.. І. П. Котляревського
1. Исторический очерк Петровского Полтавского кадетского корпуса (1840-1890) : сборник / сост. Б. Ю. Тристанов. - Х. : САГА, 2011. - 594 с. : ил. - (Полтавское историческое наследие).
Анотація: В кн. включено репр. изд. "Исторический очерк Петровского Полтавского..." / сост. И. Ф. Павловский. Вых. дан. ориг.: Полтава :Тип. Губерн. Правленiя, 1890.
2. Малоперещепинське диво : збірник / упоряд. О. Б. Супруненко. - Полтава : АСМI, 2013. - 104 с. : іл.  500 экз. (Шифр 63.4(4УКР-4ПОЛ)/М 19-503736756)
Анотація: В кн включено репр. воспроизведение изд. 1912 г. «Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии» / ред. И. Ф. Павловский
3. Павловский И. Ф. Битва под Полтавой 27-го июня 1709 года и ее памятники : репринтное воспроизведение издания 1908 г. - Х. : САГА, 2009. - 260 с. : 7 л. ил. - (Полтавское историческое наследие).
4. Павловский И. Ф. К истории Полтавского дворянства. 1802-1902 гг. : Очерк по архивным данным. - Репр. воспроизведение изд. - Х. : САГА, 2012. - 694 с. : ил. - (Полтавское историческое наследие).
5. Павловский И. Ф. К истории Полтавской епархии : Исторические и бытовые очерки, заметки и переписка : по архивным данным. - Репр. воспроизведение изд. 1916 г. - Х. : САГА, 2012. - 182 с. - (Полтавское историческое наследие).
6. Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века ; Первое дополнение к краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. - Репр. воспроизведение изд. 1912 г., 1913 г. - Х. : САГА, 2009. - 427 с. : ил. - (Полтавское историческое наследие).
7. Павловский И. Ф. Полтава. Исторический очерк ее, как губернского города в эпоху управления генерал-губернаторами (1802-1856) : по архивным данным, с 80 рис. и планом города. - Репр. воспроизведение изд. 1910 г. - Х. : САГА, 2009. - 456 с. : ил.
8. Павловский И. Ф. Полтавская битва 27 июня 1709 года. - репринтное издание 1908 года. - Х. : САГА, 2008. - 56 с. : ил.
9. Павловский И. Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители : опыт краткого биографического словаря Полтавской губернии с половины XVIII в. с 182 портретами. - Репр. воспроизведение изд. 1914 г. - Х. : САГА, 2009. - 315 с. : ил. - (Полтавское историческое наследие).
10. Павловский И. Ф. И. П. Котляревский [Электронный ресурс] : биографический очерк с рисунками : из XVIII т. сборника Харьковского  Историко-Филологического Общества, изданного в честь проф. Н. Ф. Сумцова. - Электрон. текстовые дан. - Х. : Печатное дело, 1908. - 31 с. : рис.

пʼятниця, 18 грудня 2020 р.

Варвари Полтавщини

День пам’яті Варвари Православна Церква відзначає 17 грудня.
Свята Варвара шанується християнами як захисниця від раптової – без покаяння та причастя – смерті. У нашому народі її завжди уявляли вмілою вишивальницею, яка вишила ризи самому Іісусові Христові. Варварин день був суто жіночим святом, у яке не можна було ні прати, ні білити, ні глину місити. Зате дозволялося «вишивати та нитки сукати», оскільки св. Варвара вважається покровителькою вишивання. Тому українські жінки й дівчата, сідаючи за вишивку, хрестячись, промовляли: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
На це свято дівчата готували вареники з маком чи сиром. З-поміж них обов'язково мали бути «пірхуни» — вареники, начинені борошном. Звареними варениками частували хлопців, уважно стежачи, кому саме попаде «пірхун». Невдаху, який витяг такого вареника, довгий час так і дражнили — «пірхун». Також цього дня дівчата заготовляли галузки з вишень і ставили у воду: якщо гілочки зацвітали на Різдво, то це віщувало про швидкий шлюб. Якщо ж ні — сидіти в дівках.
Відділ краєзнавства Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував інформацію про відомих жінок Полтавщини, які мають ім’я Варвара. Чим вони займалися, як примножували славу нашого полтавського краю, чим запам’яталися.
Розпочнемо з Варвар-благодійниць.
Княгиня Варвара Олексіївна Репніна-Волконська (уродж. графиня Розумовська) — унаслідувала значну частину спадку Розумовських, дружина князя Миколи Рєпніна-Волконського. Багато зробила для жіночої освіти, зокрема відкрила інститут шляхетних дівчат у Полтаві, нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Саме вона склала проект створення Інституту разом з пояснювальною запискою, яку Варвара Олексіївна передала губернському маршалу для оприлюднення на дворянських зборах. Проект передбачав створення закладу для 15 дівчаток з бідних дворянських родин. Через десять років у ньому вже навчалося 120 вихованок. 


Донька Варвари Олексіївни та малорос. військ. губернатора кн. М. Г. Рєпніна - Варвара Миколаївна теж відома своєю благодійністю. Від часу переїзду батьків до Полтави (1816) знайшла собі в Україні другу батьківщину, яку щиро полюбила. У Полтаві вона навчалася в інституті шляхетних дівчат, брала участь у різних благодійних заходах, відвідувала театр, де бачила гру М. Щепкіна, була знайома з І. Котляревським, В. Капністом, П. Гулаком-Артемовським, М. Цертелєвим. Від батьків дівчина успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого народу, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила все своє життя.
Благодійність стала сенсом життя Варвари Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених». Одним вона допомагала грішми, іншим писала листи і прохання, влаштовуючи чиюсь долю.
Відіграла Варвара Рєпніна вагому роль у біографії Тараса Шевченка, який називав її «добрим ангелом».


Вона написала автобіографічну повість «Девочка», де в образі Березовського легко впізнати Шевченка. Тарас прочитав – і відповів: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї «дівчинки»… О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Добрий ангел, муза, натхненниця. Ні, звичайно, їй цього було мало! Пристрасна, чутлива, ранима й експресивна Рєпніна хотіла більшого, хотіла взаємності, хотіла всього заразом. До того ж, претендувала на роль учительки, порадниці, мало не духовної наставниці: «Щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати».
Та Шевченко, на жаль, не бачив у ній ні музи, ні духовної наставниці, ні дружини. Варвара скріпила серце і прийняла це. Ні він, ні вона, розлучаючись, не знали, що зустрінуться тільки через багато років, похапцем, зустрінуться, щоб майже не впізнати одне одного. Ні він, ні вона – безумовно! – не знали, хто поїде в заслання, а хто носитиме планиду Доброго Ангела. Тоді – ні…
Померла на 83-му році життя і похована у Алєксєєвському монастирі (Москва)
Історія сучасного Полтавського багатопрофільного ліцею № 1 імені І. П. Котляревського розпочинається з 1903 року, коли вперше у Полтаві було відкрито приватну жіночу гімназію. Очолила гімназію Варвара Петрівна Ахшарумова-Бєльська. Саме для неї батько, ліберальний поміщик Петро Андрійович Васьков-Примаков, придбав роком раніше будинок на розі вулиць М’ясницької та Ново-Полтавської (сучасні Міщенка і Шевченка). Варвара Петрівна добудувала другий поверх, пристосувавши кімнати під класи для занять.
На жаль, більше ніяких відомостей про неї знайти не вдалося, але те, що вона була благодійницею – факт.
Про благодійницю Варвару Аршукову згадує лише В. М. Ханко у регіональній «Енциклопедії мистецтва Полтавщини». Зокрема, подає інформацію, що вона дворянського стану. Дружина статського радника. На її кошти була споруджена дерев’яна Олександро-Невська церква (1899-1900) на хуторі Олександрівка Гадяцького повіту.
Цьогоріч виповнилося 95 років опішнянській малювальниці Варварі Прокопівні Шиян (у дівоцтві Бондаренко). На жаль, нам не відомо чи жива ця людина, чи ні, бо інформації в літературі про її життя дуже мало, проте опішняни, особливо ті, які працювали на гончарних підприємствах, знають і шанують цю поважну жінку. Небагато залишилося в Опішному старожилів, які гарно пам’ятають місцеве гончарство середини – другої половини минулого століття. А тих, хто береже більш ранні спогади, й того менше. Варвара Прокопівна «погано згадує, що було вчора», проте чудово пам’ятає куток «Гончарівка», де вона народилася в березні 1925 року, своє навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки, роботу в гончарній артілі й заводі «Художній керамік». Багато хто в родині Варвари Шиян пов’язав своє життя з гончарством: мама Федосія Бондаренко – майстриня глиняної іграшки, дід Артем Яценко – гончар, дядьки Митрофан і Трохим Яценки – теж гончарі, сестра Мотрона Кандзюба – майстриня глиняної іграшки, малювальниця. Окрім цього, гончарем був її свекор – Сергій Шиян, а чоловік Андрій в юності також гончарював з батьком. Двоюрідна сестра Варвари – Параска Біляк – була однією із найбільш відомих малювальниць Опішного. Долі родин гончарів Опішного часто переплітаються, адже в селищі чи не в кожній родині були ті, хто займався цим ремеслом. 1940 року Варвара Шиян вступила на навчання до Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, проте не встигла її закінчити – почалася війна. 1943 року Варвара й Мотрона, разом з багатьма іншими опішнянами, опинилися в Німеччині, де й перебували в м. Дюсельдорф на підневільних роботах до кінця 1945 року.
На щастя, дівчата після звільнення повернулися додому й одразу ж разом із матір’ю стали ліпити іграшки-свистунці у вигляді пташечок, які здавали в артіль «Червоний гончар». Працювали вони спочатку в колгоспі, а 1947 року Варвара вийшла заміж і пішла трудитися в цій артілі. Спочатку вона виконувала різні допоміжні роботи, а навчившись мальовці у відомої опішнянської малювальниці Мотрони Назарчук, також стала працювати малювальницею. Бог послав Варварі Шиян довге життя. Більш ніж до вісімдесяти років вона жила сама на «Гончарівці». Діти й внуки часто провідували, допомагали, просили перебратися до них. Проте так не хотілося кидати власну домівку. Тільки в останні роки Варвара Прокопівна переселилася до доньки.
Байкова Варвара Василівна (нар. 1845 Полтавська губернія) — українська оперна і концертна співачка (мецо-сопрано, контральто).  


Навчалася співу в Московській консерваторії. В цей період виступала в концертах Російського музичного товариства. Згодом дебютувала в Київській опері, де в 1871–1873 роках була солісткою. У сезоні 1874/75 співала в Харкові. Час від часу виступала в московському Большому театрі. Також виступала в камерних концертах в Києві та Москві. Варвара Байкова мала звучний, чистий голос красивого тембру, відзначалася акторським хистом. На думку П. Чайковського, її виконання відрізнялося «зрілістю розуміння, елегантною простотою».
Займалася також композиторською діяльністю. На фото ви можете побачити титульний листок видання «Романси і пісні», музику до яких написала наша землячка Варвара Байкова.
Любарт Варвара Антонівна, народна артистка УРСР, лауреат Сталінської премії (Державної премії СРСР) 1949 року, нагороджена орденом Леніна. Зіграла низку неперевершених ролей у виставах світ. та нац. класич. репертуару.
26 квітня 1898 р. у Полтаві народилася Варвара Антонівна Колишко (сценічне псевдо Любарт). Її мати – актриса театру Кропивницького Лідія Колишко (псевдо Квітка). Вона була цивільною дружиною Марка Кропивницького, народила йому сина Павла. Коли акторку закружляв вальс бажань, вона кинула Кропивницькому сина – і народила собі Варвару. Коханку друга та вчителя з немовлям на руках обігрів Панас Саксаганський. Він охоче няньчив дівчинку, прив’язався до неї на все життя.


Варвара була дитям сцени, театр був її «університетом». Із 18 років дівчина навчалася при у драматичній школі Петербурга. Училася на вокальному відділенні Петербурзької консерваторії (1916-18) і одночасно в драматичній школі при Олександринському театрі по класу Ю. М. Юр’єва. У 1918 році її вітчим Панас Саксаганський запросив Варвару до щойно створеного київського Народного театру. Після повернення до України працювала 5 років у театрі Саксаганського, була доброю ученицею Марії Заньковецької. 45 років її життя пов’язані з театром ім. Заньковецької: 10 років жила і творила в Запоріжжі, останні 22 роки – у Львові. У 1950 році Варвара Любарт одержала Сталінську премію за роль Ольги Птахи у виставі Хижняка «На большую землю».
На фото – роль Анни у п’єсі «Украдене щастя» І. Франка.
Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, дружина сатирика Остапа Вишні – людина неймовірної долі. Після арешту Остапа Вишні 1933-го добровільно вирушила на Північ, щоб бути поруч із ним, засудженим до 10 років ГУЛАГу. Працювала в Архангельському заштатному театрі, добилася побачень із в’язнем – випадок унікальний.
Про її життя після смерті Остапа Вишні написано мало, про кінематографічну діяльність – нічого. А втім, цю талановиту актрису запрошували на знімальні майданчики Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Віктор Івченко, Іван Миколайчук та інші.
Почала зніматися в 1920-ті роки на Ялтинській кіностудії. 7 грудня 1927 року на екрани вийшла стрічка «Муть» режисера Георгія Тасіна. Варвара Губенко-Маслюченко грала невеличку роль Люльки-повії, до якої ходить молодший син губернатора, в той час як його старший брат захоплений революційною діяльністю. За кілька місяців, 6 квітня 1928-го, в прокаті з’явився ще один фільм за участю акторки – “Троє”. Його поставив Олександр Соловйов за сценарієм Володимира Маяковського. Далі в екранній кар’єрі Варвари Губенко-Маслюченко наступила тривала перерва. Спочатку зумовлена зміною кінематографічних епох – нове звукове кіно вимагало від акторів інших умінь, і навіть далеко не всі зірки екрану витримали випробування звуком. Та й Ялтинська кіностудія вийшла з-під українського підпорядкування.
Далі втрутилися фатальні обставини: арешт чоловіка, виїзд на Північ тощо. У 1943-му письменника звільнили, згодом подружжя замешкало в Києві. Але так склалося, що на знімальний майданчик Варвара Олексіївна повернулася лише після смерті чоловіка, який відійшов 1956-го. Тобто він бачив лише дві її довоєнні ролі.
Акторку повернув на екран Олександр Довженко, який замолоду в Харкові приятелював з Остапом Вишнею, навіть шаржував його. Запросив її на епізод у “Поему про море”. Роль маленька, проте започаткувала роботу в звуковому кіно.


Поступово склалося її амплуа – епізод або роль другого плану. Акторка давно відсвяткувала 50-ліття, тож грала переважно мамусь дорослих дітей або бабусь малих онуків. Головної ролі їй не пропонували, але навряд вона розраховувала на таку пропозицію. Здається, серйозних акторських амбіцій на той час уже не мала, а до зйомок ставилася як до способу заробітку.
Встигла навіть «освоїти» новий жанр – телевізійні серіали. Загалом знялася в 16 фільмах. Але головною справою останнього відрізку життя вважала збереження пам’яті про Остапа Вишню. Але не такого, як його подавав радянський офіціоз, а справжнього.
Зокрема, згадувала про те, як у грудні 1943-го перебувала у містечку Раненбург Рязанської області, й саме тоді повідомили, що Остапа Вишню звільнили з табору і він приїхав до Москви. І ось-ось після десятирічної розлуки має прибути до неї, у провінційне холодне містечко. Кілька днів поспіль ходила на залізничну станцію, не довіряючи телеграмам, вірила, що чоловік приїде несподівано, без попередження, бо телеграф працював із перебоями.
Так і сталося. Одного вечора сиділа у будинку культури на репетиції, а прибиральниця, яка ввійшла до приміщення, шепнула: «Ваш чоловік приїхав». До будинку, в якому жила, летіла мов на крилах. Коли побачила рідну зсутулену постать, припала до чоловіка. Плакали обоє, не приховуючи сліз щастя. Отакий новорічний подарунок отримали наприкінці грудня 1943-го. За кілька днів разом зустріли новий 1944-й — уперше за останнє десятиріччя. Тоді Остап Вишня почав писати «Зенітку». Варвара Олексіївна пригадувала найтонші деталі: як правив, дописував, переписував, якого кольору були олівці. І як у лютому 1944-го твір буквально вистрелив на весь СРСР феєрверком іскрометного українського гумору.
У 1983-му Варвари Олексіївни не стало, але в пам’яті залишився світлий образ жінки, яка все життя ділила зі своїм Павликом не тільки оглушливу письменницьку славу — беззаперечну й заслужену, а й гіркі і сумні роки, що випали на їхню спільну долю.
Народилася на Полтавщині в селянській родині революціонерка Варвара Іляшенко. Перебуваючи прислугою у місті, вступила у члени революційної організації і відзначалася активністю. Її брат Севастьян з нею разом перепачковував у Східну Україну видані за кордоном твори Шевченка. В політичному процесі 1879 — 1880 років обоє засуджені на 15 літ каторги і досмертне заслання. Як довго Іляшенки жили в Сибіру й коли повмирали — невідомо.
Коли розпочалася Друга світова війна, Варварі Якшиній було 19 років. Дівчина закінчила 6-місячні медичні курси і пішла на фронт. Під час війни вона працювала у військовому госпіталі, що рухався за фронтом. Жінка врятувала тисячі солдат. Для неї війна закінчилась за кілька кілометрів до Берліну. Після закінчення війни працювала вчителькою хімії в Опішнянській школі. "Найбільше Варвара Якшина хоче, щоб трагічні уроки історії ІІ-ї світової війни не повторило нинішнє покоління. Молиться за наших хлопців, які воюють на Сході, та бажає миру Україні!"







пʼятниця, 11 грудня 2020 р.

Презентація монографії Церковні школи Полтавської єпархії (губернії)(кінець XVIII — початок ХХ ст.).

7 грудня 2020 р. відділ краєзнавства в онлайн форматі провів презентацію монографії І. Петренко та В. Перерви "Церковні школи Полтавської єпархії (губернії)(кінець XVIII — початок ХХ ст.)."

Видатний педагог ХІХ століття К. Ушинський зазначав, що церква має набільшу формувальну силу для простого народу, а початкове розумне виховання є необхідним посередником між людиною і церквою. Говорячи про життєво необхідний зв’язок шкільного навчання і виховання з церквою, він писав: "Відкрити в церкві для людини джерело духовного розвитку і моральних переконань – найвища мета всякої народної школи: школа навчає людину небагато і недовго, – церква підтримує і наставляє її від колиски до могили; але необхідний деякий розвиток і деякі знання, щоб користуватись цією підтримкою і цими настановами. Все це, здається мені, неважко зробити; але, звичайно, в цьому потрібна продуманість, постійність і деякі навички наставника".
Тривалий період церковнопарафіяльні школи були майже єдиною формою навчання для дітей незаможних, переважно сільських, верств населення, яке традиційно здійснювалося Православною Церквою. Відтак досвід практичного використання в них принципів морально-етичного, фізичного, трудового навчання і виховання викликає інтерес до діяльності церковнопарафіяльних шкіл на сучасному етапі розвитку історичної і педагогічної науки. Церковнопарафіяльні школи в Україні вони вписали помітну сторінку в розвиток національної освіти та виховання.

Церковно-приходськими (церковнопарафіяльними) називали школи при православній парафії, що об'єднувала вірян, яких обслуговують церковнослужителі одного храму.
 (діти вивчали Закон Божий, церковний спів, письмо, церковнослов’янську мову, читання,  російську мову, арифметику). У двокласних, яких було небагато, навчання тривало до 5-ти і навіть 6-ти років (крім названих предметів, вивчали російську історію, географію, креслення, малювання, короткі відомості з природознавства). На навчання приймалися діти віком від 8 років.
Навчання здійснювали священики, диякони і дячки (псаломщики, пономарі), а також учителі і вчительки, які закінчили переважно церковно-учительські школи та єпархіальні училища.
У Полтаві на початку ХХ століття діяло 8 - 11 церковнопарафіяльних шкіл: із них для хлопчиків однокласні – при Хрестовоздвиженському монастирі, Троїцькій і Преображенській церкві, недовго – при Покровській; змішана церковно-приходська залізнична; для дівчаток – при Троїцькій, Миколаївській, Покровській на Павленках, Різдва Пресвятої Богородиці. У них навчалися діти бідних верств населення.



Автори книги, ознайомившись та проаналізуваши кілька тисяч документальних актів з архівосховищ Санкт-Петербурга і Полтави, показали в історичному розрізі шлях церковнопарафіяльної шкільної справи Полтавської єпархії.

Перший автор - Перерва Володимир Степанович, кандидат історичних наук, почесний краєзнавець України, доцент кафедри педагогіки, психології та менеджменту освіти Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів.
Народився у Білій Церкві. Закінчив історичний факультет Дрогобицького педагогічного університету та аспірантуру Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Захистив дисертацію з історії Церкви в Україні. Понад 20 років займається науковими дослідженнями у вітчизняних та закордонних архівосховищах. Сфера наукових інтересів - історія духовності та освіти, мікроісторія, історія меценатства. Автор понад 150 наукових праць, серед яких 10 монографій. Відзначений трьома орденами (зокрема, двома орденами Нестора-літописця), низкою премій, Почесною грамотою міністерства освіти та науки.


Другий автор - Ірина Миколаївна Петренко, доктор історичних наук, професор і завідувач кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». Ірина Миколаївна - лауреат премії Самійла Величка, лауреат премії Президента України для молодих учених у 2017 році, секретар Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, член Української асоціації дослідників жіночої історії, член Харківського історико-філологічного товариства
Сфера наукових інтересів – соціальна історія, історичне краєзнавство, історія повсякденності, історія освіти в Україні, історія Православної Церкви, біографістика.
Понад 200 наукових та науково-методичних праць, зокрема, 6 монографій (1 з них колективна).


До презентації долучився Клепко Сергій Федорович – доктор філософських наук, доцент, проректор з наукової роботи Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М.В.Остроградського, головний редактор журналу „Постметодика” Автор численних публікацій з філософії освіти та освітньої політики. 


Слово тримав також Булава Леонід Миколайович - кандидат географічних наук. Тривалий час працював у Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г.Короленка завідувачем кафедри географії та краєзнавства (2000-2015), професором кафедри (2010-2017), з 12.2017 р. –доцент кафедри географії та методики її навчання.
Коло наукових інтересів: методика навчання фізичної географії; професійна (педагогічна) освіта; екологія ландшафтів; краєзнавство; історія ПНПУ імені В. Г. Короленка. Має більше 400 наукових, науково-методичних та науково-популярних публікацій (у тому числі 18 – з грифом МОН; 36 навчальних посібників для вчителів, учнів, студентів; 8 монографій).


Варто зазначити, що презентоване видання вже є у фонді Полтавської наукової бібліотеки і всі бажаючі можуть з ним ознайомитися у відділі краєзнавства (5-й пов., 509 кімн.).