Слово та образ Олександра Печори : до дня народження поета

Бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської обласної бібліотеки імені Котляревського щиро вітають Олександра Андрійовича Печору з Днем народження!!! Бажаємо міцного здоров"я і багато-багато нових книжок, які ми залюбки будемо читати й рекомендувати нашим користувачам! Многая і благая літа!!!

12 січня свій день народження святкує Олександр Андрійович Печора. Народився він у селищі Ромодан, що на Полтавщині. Сучасний український літератор – поет, гуморист, пісняр. За фахом – художник.

Працював на радіо й телебаченні, в закладах культури та на підприємствах Лубен. Творчо працював на ефірному та кабельному телебаченні в Лубнах. Зокрема, редактором і ведучим перших тоді україномовних авторських передач «Млин новин», а також «Українські візерунки» та «Спортивний вісник».

Працював диктором та кореспондентом редакції Лубенського міськрайонного радіомовлення, випускаючи й авторські передачі. Ініціював, організовував та провів радіохітпарад вокально-інструментальних колективів та виконавців пісень місцевих авторів та заключний концерт переможців. Крім добірок новин готував передачі на літературно-мистецьку, історико- краєзнавчу тематику, також спортивні, гумористичні та передачі для дітей. Є редактором, упорядником, художньо-технічним редактором багатьох авторських та колективних збірок.

До свого життєвого ювілею Олександр Печора підійшов з вагомим доробком, опублікованим як в окремих, так і у колективних поетичних збірках.  Автор має численні публікації в журналах, альманахах, антологіях: учасник антології поезії полтавських літераторів ХХ ст. та антології літераторів Полтавщини часу незалежності України "Калинове гроно", хрестоматії "Література рідного краю" та колективних збірок "Посульська муза", "Сонячні перевесла", "Відлуння Василевого Різдва", "Обпалені Чорнобилем", "Дзвінке перо Посулля", "Полтавський сміхограй", "Сміхограйчик", пісенників "Срібні ручаї", "Посади калину", "Посульські мотиви". 

 

Олександр Андрійович - лауреат літературно-мистецьких премій
•    імені Василя Симоненка,
•    імені Володимира Малика
•    імені Леоніда Бразова.

 • імені Олеся Донченка.

Також Олександр Печора є багаторазовим лауреатом Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» та Всеукраїнського еко-фестивалю «Лель».
Автор поетичних книг "Сивий сонях","Лікуймо душу", "Жарти-жартами...", "Межа", "Вишиванки мамині", "Повстали приспані тривоги", "Яблуко на вітрах",

 

                                             «Бути собою»

 

                                          

                                                «Маятник історії»

 

 

                                            «Поклик лелеки»

 

                                                 «Барвограй», «Етюди ріднокраю»

 

 

                                                    «Пелюстки неодцвітанні»

 

                                                        «Стежина в світ»

 

 

                                                                 «Світанкове соло»

 

 

 «На Посуллі соловейко», «Крилаті катрени». 

У співавторстві – «Обереги-береги» та «На сторожі часу» та ін.

 

 

Член Національної спілки журналістів України, член Полтавської спілки літераторів (1993), член літературного об"єднання імені Олеся Донченка при редакції газети "Лубенщина". Редактор-засновник історико-краєзнавчої та літературно-мистецької  газети «Ріднокрай». Генеральний писар літературно-мистецького коша «Ріднокрай». Голова Лубенської міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

 З віршами Олександра Печори можна ознайомитися тут

Чимало віршів покладено на музику, записано на диски, виконуються аматорами та майстрами сцени. 

«На Посуллі соловейко…» - презентаційний концерт Олександра Печори, який відбувся 1 квітня 2017 р.

 Нижче пропонуємо вам послухати вірші в авторському виконанні.

 

Екслібрис графині К. П. Шереметєвої

Фонд головної культурно-наукової установи області - Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського комплектувався у різні часи з багатьох джерел. Якщо після заснування бібліотеки у 1895 році до книгозбірні надходили подарунки від установ та приватних осіб, то після Другої світової війни значна кількість видань надходила саме з обмінно-резервних фондів багатьох бібліотек тодішньої держави. На деяких виданнях зберігаються штемпелі бібліотек-фондоутримувачів чи штемпелі переобліку, інколи виявляємо цікавіші знахідки – дарчі написи, автографи, екслібриси.
Так, у 1963 році до Полтавської обласної бібліотеки ім. І. П. Котляревського з Російської державної бібліотеки надійшло 467 примірників книг. Серед цих примірників привертає увагу унікальна знахідка, вартісна не лише з історичної точки зору.

 На виданні статистичного бюро Полтавського губернського земства «Очерки помѣещичьяго хазяйства в уѣздах Гадячскомъ и Лубенскомъ» (Полтава, 1886) розміщено екслібрис графині Катерини Павлівни Шереметєвої!
Книга гарно збереглася у твердій мармуровій обкладинці, кути та корінець обтягнуті шкірою чорного кольору, мають незначні потертості. На форзаці у лівому кутку розміщено екслібрис у рамочці з текстом ««Михайловская естественно-историческая библіотека графини Е. П. Шереметевой». Окремим рядком виділено місце книги у бібліотеці «Шк. 15 п[олка] 2 №. 1346». Екслібрис шрифтовий, типографський, розм.: 63х56.
Коротко зупинимось на особистості графині Катерини Шереметєвої. Катерина Павлівна народилася у 1848 р. і була старшою донькою князя Павла Петровича Вяземського, онукою поета Петра Андрійовича Вяземського — друга О. С. Пушкіна. Ще з дитячих років вона допомагала батькові у роботі Товариства любителів давньої писемності, де завідувала відділом «учебников и отдельных листов».
У 1868 р. княгиня Катерина Вяземська виходить заміж за графа Сергія Дмитровича Шереметєва - державного діяча, історика, мецената, бібліофіла. Вона стає йому вірною помічницею у всіх справах, пов’язаних з його науково-громадською роботою, займається облаштуванням їх маєтків. У 1895 році Катерина Павлівна організувала у підмосковному маєтку у Михайлівському природничо-історичний музей. А при музеї сформувала профільну бібліотеку. С. Д. Шереметєв писав: «…с 1895 года основался естественно-исторический музей трудами хозяйки дома. Рядом с музеем располагался Михайловский ботанический сад…. В музее была организована библиотека, наполненная книгами по естественной истории на русском и английском языках» [2].
Після буремних події 1917 року майно та художні цінності родини Шереметєвих були націоналізовані. Книжкове зібрання надійшло до Російської державної бібліотеки (сучасна назва) [3]. У 1921 р. частина бібліотеки, яка мала сільськогосподарську спрямованість, лягла в основу бібліотеки Московського обласного музею. Про це свідчить і штемпель на титулі нашого видання – М. О. М. б-ка.
Немає сумніву, що книга унікальна і має меморіальну, історичну та культурну цінність. Якщо ж перевести у площину грошей, то на аукціонах вартість екслібриса графині Шереметєвої варіюється від 4 до 12 тис руб.
Зазначимо також, що видання з екслібрисом К. П. Шереметєвої знайдено у фондах декількох установ: Смоленській обласній універсальній бібліотеці ім. А. Т. Твардовського, науковій бібліотеці ім. В. Г. Распутіна Іркутського державного університету та Національній бібліотеці ім. С. Г. Чавайна республики Марій Ел (г. Йошкар-Ола).

До Міжнародного дня людей з інвалідністю

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня людей з інвалідінстю.

.

300-річчя Г. С. Сковороди

 1 грудня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та біографічними моментами життя видатного філософа, педагога, мислителя, просвітника, поета Григорія Савовчиа Сковороди, 300-річчя якого ми відзначаємо 3 грудня цього року.

 

Зустріч організувала та провела головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку в сімействі «малогрунтовного», тобто незаможного козака, Чорнуської сотні Сави Сковороди.

 Його життя цікаве і повчальне – замість слави і почестей він обрав вільне життя мандрівного філософа. Свій життєвий вибір він обгрунтував наступним чином: «Світ подібний до вистави: щоби грати що-небудь з успіхом, кожний бере ролю по своїх здібностях. І кожну дієву особу хвалять не за славну ролю, а за вмілу гру. Я довгий час міркував про це, довго себе випробовував і побачив, що  не можу вдатно грати ролю ніякої особи, окрім простої, безжурної, самотньої. Таку особу я вдаю й цілком задоволений».
Те що він свідомо і досить відповідально підійшов до вибору свого життєвого шляху свідчать такі факти з його біографії.

У 1734 році (дванадцятирічним підлітком) його віддають в науку до Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу на Україні, відомої і далеко за її межами: тут навчалися не лише юнаки з України, а й Сербії, Польші, Болгарії, Чорногорії, Росії.  Академічні порядки були досить суворі, хоча в порівнянні з європейськими університетами академія відзначалася демократизмом – тут могли навчатися як діти багатіїв, так і вихідці з бідних і родин та сироти. Строкатістю відзначалися студенти і за віком – так в одному класі могли навчатися як 12-13- ліні, так і 19-22-річні юнаки. Широкий курс навчальних дисциплін – піїтика, риторика, філософія, богослов’я, стародавні мови, математика, географія, астрономія, література, історія, музика, малювання - надавав можливість студентам не тільки стати досить освідченими людьми, але й змагатися у знаннях із своїми ровесниками з найславетніших європейськиї університетів – із Праги, Кракова, Сорбони, Болон’ї, Галле. З академії виходили найученіші люди, які завше були при роботі.

Серед учнів Григорій вирізнявся винятковими здібностями. Тож на другому році навчання в богословському класі київський архієрей пропонує прийняти чернечий сан. Ця пропозиція відкривала перед ним широкі перспективи – він мав змогу згодом зайняти посаду друкаря Лаври, який був важливою постаттю у Софіївській митрополії. Він завідував усією книжковою і друкарською справою та входив до складу духовного собору Лаври і її вищого керівного органу. Але він відмовляється, не бажаючи бути обплутаним усталеними церковними канонами. І хоча час від часу йому декілька разів надходили пропозиції прийняти духовний сан із твердою обіцянкою «довести его скоро до сана високого духовенства» Григорій Савич категорично  відмовляється і свідомо закриває для себе цю можливість ситого і безжурного життя.
Була в нього можливість і обійняти посаду вчителя. Спершу його запрошують у Переяславську духовну семінарію для викладання курсу поезії. Погодившись із пропозицією він пише курс лекцій «Разсуждения о поезии и руководство к искусству оной». Але, на думку єпископа, даний курс відступав від загальноприйнятих правил викладання і наказав молодому викладачеві відкинути це вільнодумство і викладати курс по-старому. Через конфлікт і незгоду Г. Сковорода покидає стіни семінарії.

Ще одна спроба вчителювання – його призначають викладачем піїтики в Харківському колегіумі. Але, незважаючи на те, що учні надзвичайно любили свого вчителя, який вирізнявся серед інших енциклопедичними знаннями, музичним обдаруванням та любов’ю до своєї справи, спротив начальства спробам Сковороди до новаторського викладання і навчання студентів, змушують його покинути колегіум і офіційне школярство уже назавжди. Поза стінами офіційної шкільної системи Григорій Савич зміг сам обирати собі учнів та методи викладання і навчання.
Тож випробувавши і перебравши різні ролі він обирає вільне життя самотнього мандрівника-філософа, який своїм життям-прикладом вчив і вчить людей любити насамперед бога, вчитися, щоб знати істину, стримувати свої пристрасті, очищати душу від поганих бажань, бути задоволеним самим малим і бачити найбільше щастя в виконанні заповідів любові.

Він жив по-своєму і мислив по-своєму. Тож із повним правом Г. Сковорода попросив, щоб на хресті над його домовиною написали наступні слова: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Якщо поглянути на нього очима сьогодення, то за словами сучасного укр. письменника А. Любки, біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії мала б мати такий вигляд: «Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту він так і не здобув), експериментатор у віршуванні, харизматичнй викладач, емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне», рутинне життя, співак, що роками виспівув оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда».

Презентація книги Г. Титаренка "Історія села Чернечий Яр"

 11 листопада відділ краєзнавства провів презентацію книги краєзнавця, журналіста Григорія Володимировича Титаренка. Григорій Титаренко - уродженець села Чернечий Яр. Працював над  книгою близько семи років, опитував старожилів, збирав документи з архівів та бібліотек. У книзі зібрано повний перелік будинків з номерами, прізвища та імена тих, хто там живуть чи жили. Окрасою є кольорові ілюстрації. Науковості виданню додає іменний покажчик, уміщений у кінці книги.

На заході виступали Тарас Пустовіт, заступник ДАПО; Василь Голуб, народний артист України; Іван Новобранець, лірник, кобзар-бандурист. Багато вдячних та захопливих слів на адресу Г. Титаренка звучало від уродженців Чернечого Яру. 

Примірник презентованого видання автор подарував нашій бібліотеці. Тож тепер всі бажаючі матимуть змогу з ним ознайомитися.

Фото - Ксенія Перепьолкіна, провідний бібліограф відділу краєзнавства.

Презентація видання "Газета Гадяцького земства"

Відділ краєзнавства підготував та провів презентацію репринтного видання "Газета Гадяцького земства" за 1917 рік. Це унікальна колекція газет, зібрана з різних місць зберігання, яку упордяник збирав майже протягом трьох років!

Упорядник книги - голова Громадської спілки "Українська культурна спадщина", директор Центру вивчення сімейної історії «МЕТРИКА» Олексій Новіков. 

 

Газета Гадяцького земства почала виходити у Гадячі в січні 1906 року. Це перший друкований засіб інформації у місті. Відповідальним редактором був Пилип Мельников – голова земської управи.
У грудні 1917 року газета отримала назву «Рідний край», редактором призначено Олену Пчілку. Видання стало одним з перших україномовних на Полтавщині.

до 140-річчя від дня народження Михайла Гаврилка

Щороку, відділ краєзнавства, плануючи роботу на наступний рік, намагається приділити увагу деяким особистостям чи подіям, імена яких з тих чи інших причин або міркувань стали незаслужено забутими.
У жовтні ми підготували віртуальну виставку, присвячену художнику, скульптору, поету, громадському діячу – Михайлу Омельяновичу Гаврилку. Він народився 5 жовтня (за деякими даними 5 вересня) 1882 року у так званих Козацьких хуторах, що знаходилися за 20 км від Полтави (тепер це с. Гаврилки Рунівщинської сільської ради Полтавського району).

Михайло Гаврилко учився у Миргородській художньо-промисловій школі імені М. В. Гоголя, був учнем самого Опанаса Сластіона. У 1904 році для міста Стеднев, що на Чернігівщині, виготовив і встановив погруддя Тараса Шевченка. До речі, це один із перших пам’ятнимків Кобазреві в Україні.
По закінченню Миргородської художньої школи вступає до Петербурзької Вищої художньо-індустріальної школи Штігліца, звідки був звільнений за участь у студентських виступах 1905 р.
Повернувшись до Полтави, Михайло підтримує революійний рух, через що змушений знову мандрувати світом – відразу Львів, а потім Краков. У Польщі він вступає до академії красних мистецтв. А на стажування їде у майстерню скульптора Бурделя Еміля Антуан до Парижа.
Навчаючись за кордоном, Гаврилко створив низку портретів та погрудь українських письменників. Але найважливішою темою робіт автора залишається Шевченкіана.
У веерсні 1909 року художник бере участь у конкурсі на кращий проект пам’ятника Шевченка для Києва. Всього на конкурс було представлено 60 робіт, але журі під головуванням Л. В. Позена, визнали проект нашого земляка найкращим. Тож ім’я молодого скульптора та художника стає відомим широкому колу осіб. Але, на жаль, пам’ятник Шевченку не був зведений і лише у 1930 році скульптор Манізер, взявши за основу проект Гаврилка, створив пам’ятник Шевченку для тодішньої столиці УРСР - міста Харкова.
Подальше життя Михайла Гаврилка проходили у Львові, де його застала Перша світова війна. Гаврилко створює політичну організацію – Союз Визволення України (СВУ). Згодом він стає начальником штабу «Сіра дивізія». У 1918 році ця дивізія діяла вже на території лівобережної України, і Гаврилко звільняється з військової служби.
У Полтаві Гаврилко знов почав займатися скульптурою. Він виготовив бюст Шевченка для Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, а згодом цей бюст потрапив до історико-краєзнавчого музею м. Одеси.

У 1920 році Михайло Гаврилко у Полтаві організовує антибільшовистський повстанський загін, який діяв на території Божково-Диканька. 2 жовтня 1920 року увесь полтавський підпільний комітет (173 чол.) було заарештовано, а згодом 72 чоловіки – розстріляно - Гаврилка у тому числі (за однією з версій, його кинули заживо у пічку паровоза). Похований Михайло Гаврилко на монастирському кладовищі у місті Полтава.
Наостанок зазначимо, що полтавській громаді ім’я Михайла Омельяновича Гаврилка мало відомо. Тож відділ краєзнавства запрошує ознайомитися з віртуальною книжковою виставкою «І стеком, і шаблею», присвяченою 140-річчю від дня його народження. 

Презентація біобібліографічного покажчика "Віталій Григор'єв"

 Дорогі друзі, шановні краєзнавці, запрошуємо вас до гостинного відділу краєзнавства!
17 серпня о 13 годині відбудеться презентація видання, присвяченого світлій пам'яті знаного краєзнавця, історика Віталія Миколайовича Григор'єва.