середа, 15 квітня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (К)

Калачевські
Енергію і практичність, що поєднувалася з любов’ю до людей і природи Калачевські успадкували від своїх предків. Федір Іванович Калачевський у 14 років розпочав військову службу, яка тривала чверть століття і протягом цього часу він пройшов усі сходинки військової ієрархії. Ф. Калачевський створив сім’ю і  поселився на землях, які недавно звільняв від турків. У Херсонській області він заснував два хутори і започаткував рід Калачевських.
Микола Федорович Калачевський був восьмим із дванадцяти дітей у родині. Згідно з родинною традицією він з юнацьких років став до військової справи. Конфлікти, що він мав під час військової служби, посприяли рішенню батька не посилати своїх синів до війська, а дати їм цивільну освіту.
Двоє синів Михайло Миколайович і Сергій Миколайович Калачевські були особистостями непересічними.
Михайло Миколайович Калачевський належить до числа найвидатніших представників української музичної культури ІІ половини ХІХ ст. Він одержав музичну освіту в Лейпцизькій консерваторії. Найвідомішим його музичним твором стала «Українська симфонія». У цьому взірці класичної симфонії, написаному на народнопісенному матеріалі, молодий композитор м’якою лірикою, дотепним гумором, героїчним епосом прагнув емоційно відтворити життя й побут українського народу. Однак того ж року з’явився сумнозвісний Емський указ про заборону виявів української культури, й «Українська симфонія» надовго зникла з національного життя.
Після закінчення консерваторії М. Калачевський повертається до м. Кременчука, де, в основному, і прожив своє життя. Життя його мало яскраво виражні дві сторони: громадську і музичну.
Впродовж десятиліття він керує управою Кременчуцького земства, багато зробивши для розвитку медичної й освітньої сфер.
Він організовує регулярні музичні зібрання й вечори, засновує камерне тріо. М. Калачевський бере активну участь у мистецькому житті Полтави, започаткував нотну бібліотеку місцевого філіалу Російського музичного товариства,сприяв організації гастролей симфонічного оркестру Д. Ахшарумова. Відомий нині доробок М. Калачевського – понад 20 солоспівів, 4 оригінальні п’єси для фортепіано – має велике мистецьке значення. Аглибоко народна «Українська симфонія» розширила межі українського музичного романтизму, підготувавши грунт для наступного розвитку національного симфонізму.
Дружиною М. Калачевського була В. Пашканова. У їхній сім’ї народилося троє дітей. Син Олексій, дочка Євгенія та син Сергій.
Визначною особистістю була дружина композитора Варвара Василівна. Вона одержала блискучу освіту, практично самотужки управляла маєтком і займалася вихованням дітей, чоловік постійно був у роз’їздах. Її клопотаннями після смерті чоловіка була збудована церква у маєтку Семимогилах. Значні кошти витрачала В. Калачевська на соціальні потреби, зокрема на притулок для престарілих і дітей у м. Глобине. Вона виділила значну суму для обладнання палати в земській лікарні м. Глобине, в якій лікувалися поранені солдати російсько-японської війни 1904-05 рр. Уклала вона кошти і в будівництва цукрового заводу в Глобиному, її коштом упорядковувався шлях з Семимогил до Глобиного. Коли розпочалися буремні події 1917 р. благодійниця продовжувала жити у маєтку, займатися благодійністю. Вона була попечителем 2-ї санітарної роти запасного полку в м. Кременчуці.
Після 1917 р. доля родини Калачевських невідома. Є лише окремі здогадки, версії. В. Калачевська переїхала до Криму і, за переказами, стала монахинею Бахчисарайського монастиря, пізніше емігрувала до Греції. Її дочка Євгенія теж виїхала з чоловіком за кордон.
Внутрішнє багатство представників цієї родини було притаманне і брату композитора Сергію Миколайовичу Калачевському. Його називали Нобелем Півдня України, а його життєвим кредо були слова: «Все боїться часу, але час боїться доброти».
Після отримання диплому лікаря С. Калачевський почав практикувати в земських установах Кременчука.
С. Колачевський, беручи приклад із хірурга М. Пирогова, двічі вирушав у складі загону Червоного Хреста на Балкани, де допомагав повсталому  болгарському народу у боротьбі за незалежність.
Після одруження дружина С. Калачевського його дружина Є. Розмарінца принесла йому  як посаг землю, де було відкрито родовище залізної руди. З цього часу доля С. Калачевського тісно переплелася із Криворіжжям. Він розгорнув бурхливу діяльність по розробці залізної руди, брав кредити, залучав інвесторів. Величезні зусилля і кошти вкладалися у залучення кваліфікованого персоналу, створення цивілізованих умов праці і побуту, закуповувалася і освоювалася нова техніка. Великі суми коштів витрачалися на благодійність. Усі плани і задуми С. Калачевському реалізувати не вдалося, він помер 1911р.

КАПНІСТИ
Найстаровиннішими та найзнаменитішими серед старшинських родів грецького походження є Капністи (Капніссіси). Походять вони із середземноморського острова Занте. Капніссіси належали до найвпливовіших родів острова. Перші вірогідні відомості про представників роду датуються серединою XV cт. Неодноразово Капнісісси воювали на боці Венеційської республіки проти Османської імперії.
Українська гілка роду Капніссісів іде безпосередньо від полковника венеційської служби Петра (середина XVII ст.). Його син Стомателло за військові заслугт перед Вереційською республікою одержав спадковий графський титул. Онук Стомателло Петро Христофорович озброїв згін добровольців для допомоги російському імператору Петру І під час Прутського походу 1711 р.

Після невдачі цієї кампанії Петро Христофорович із сином Василем був змушений втекти під захист російського уряду. Так Василь Петрович Капніст (так його найменували на новій батьківщині) став першим із Капністів, котрий знайшов собі вітчизну на українських теренах. Військові таланти, які Василь успадкував від предків, сприяли зміцненню його позицій серед козацької старшини. За військові заслуги його призначили миргородським полковником, він отримав великі земельні володіння і став одним із найбагатших поміщиків Гетьманщини, він навіть сперечався за гетьманську булаву з К. Розумовським.
Від двох шлюбів В. П. Капніст мав шестеро синів, з яких справжньою славою української культури став Василь Васильович – видатний письменник і громадський діяч.
Високо освічений, вихований на творах М. Ломоносова, Г. Сковороди, після виходу у відставку з військової служби В. Капніст плідно займався громадською і літературною діяльністю. Він був предводителем дворянства Миргородського повіту. 1787 р. В. Капніст очолив гурток українських автономістів, який виробив проект відновлення козацького війська. З метою повернення Україні самостійності він вів переговори з антицарськими колами в Польщі, заручався підтримкою пруського короля на випадок збройного повстання автономістів проти Російської імперії. Залишив по собі помітний слід у справі сприяння розвитку вітчизняного сценічного мистецтва. Найвизначнішими як із художньої так і з соціальної точки зору були його вірш «Ода на рабство» та п’єса «Ябеда». Він увійшов в історію вітчизняної літератури як яскравий взірець літературного класицизму та сентименталізму.
На надгробку поета зберігся напис:
Капнист сей глыбою покрылся,
Друг муз, друг родины он был,
Отраду в том лишь находил,
Что ей как мог служа трудился
И только здесь он опочил.
Цікавою особистістю був Петро Васильович Капніст, брат поета. Після виходу у відставку з військової служби він понад двадцять років мандрував Європою, жив у Нідерландах, під час революції у Франції перебував у охороні короля Людовіка XVI. Після страти короля повернувся на батьківщину закінченим республіканцем з дружиною-британкою. У своєму маєтку с. Трубайці (тепер Хорольського району) заснував так звану Трубайцівську республіку для 800 кріпаків.
Сини В. Капніста Олексій, Семен та Іван виховані на високому громадянському патріотизмі були добре знайомі з братами Муравйовими-Апостолами та іншими декабристами та переймалися їх благородними ідеями. Вони були членами «Союзу благоденства». У разі успіху повстання декабристи мали намір призначити І. Капніста членом Верховного правління тимчасового уряду Росії. Олексій також належав до кола спілкування Кирило-Мефодіївського братства.
Дочка В. Капніста Софія Василівна (після одруження Скалон) відома письменниця-мемуаристка. Патріотичним колам України був добре відомий своєю відкритістю полтавський дім С. В. Скалон. В її гостинному  салоні бажаними гостями були М. Гулак, О. Навроцький, М. Гоголь. Тут читалися заборонені вірші Т. Шевченка, А. Міцкевича.
Відомою особистістю в Російській імперії був великий землевласник з України Іполит Іполитович Капніст, котрий був депутатом  ІІІ і ІV Державної думи, один із лідерів політичної течії октябристів. Його дружина Єлизавета Василівна (у дівоцтві Магденко) була особистістю проявила себе на ниві охорни здоров’я і благодійності. Вона отримала освіту сестри милосердя і працювала у військовому госпіталі під час російсько-ткрецької війни, виявила себе умілою організаторкою заходів під опікою Товариства Червоного Хреста, зокрема створила санітарний загін для боротьби з епідемією дифтерії у Полтавській губернії. Особливо яскравою сторінкою в діяльності Є. Капніст була російсько-японська війна. Шестидесятирічна графиня формувала загони сестер милосердя, що їх посилали для армії на Далекий Схід, організувала роботи по прийому, розміщенню і лікуванню поранених. За подвижницьку працю була нагороджена медаллю Червоного Хреста і одержала особисту подяку імператриці.
Легендою зараз здається чудесне зцілення у кінці далекого ХІХ ст. тяжко хворої юної графині Марії Володимирівни Капніст.
Дружиною Володимира Івановича Капніста була донька математика М. Остроградського. Саме її спадщиною була Козельщина, яку облюбувала для життя сім’я Капністів. У Козельщині в каплиці зберігалася фамільна ікона Божої Матері. Тяжко хвора Марія Капніст зцілилася після натхненної молитви перед нею. Вдячні батьки заснували у маєтку Різдвяно-Богородицький монастир, де і зберігається канонічно відтворена ікона Козельщинської Божої Матері, яку наші предки визнали чудотворною.
Від початку ХХ ст. відомості про родину Капністів мають уривчастий характер. Доля розкидала Капністів по різних світах, життя інших закінчилося трагічно. У м. П’ятигорську більшовиками було розстріляно начальника Морського Генштабу графа Олексія Капніста. Ростислав Ростиславович-старший, відомий збирач старовини, був розстріляний поблизу м. Судак. З його п’ятьох дітей загинули двоє, але й тим, хто залишився живим випала нелегка доля. Його донька Марія Ростиславівна Капніст – видатна українська актриса. Життєвий шлях цієї жінки був тяжким і тернистим, на довгі роки перекреслений жахіттями сталінських таборів, але до останніх років вона зберегла свій оптимізм. Юнацьку жартівливість і запал. Ніякі негаразди не зламали її, не згасили величезної любові до життя. М. Капніст запам’яталася ролями у фільмах “Руслан і Людмила», «Таврія», «Іванна», «Бронзовий птах», «Олеся», «Шанс», «Дике полювання короля Стаха». Актриса писала: «Кожна мить прожитого життя – неповторна, неоціненна. Іхоть життя дало мені чимало нелегких випробувань – не жалкую за своєю долею. Давати силу іншим – це найбільша радість життя. Будьте добрими. Пам’ятайте, що найкраща справа на землі – це творити добро».
Завдяки шлюбам, Капністи  перебували у родинних зв’язках із багатьма відомими на Полтавщині родами – Білуха-Кохановськими, Калачевськими, Кочубеями, Магденками, Муравйовими-Апостолами, Остроградськими, Полетиками, Рєпніними та іншими. Рід графів Капністів, визнаних у цій гідності в Росії в 1876-1877 роках, унесений до родовідної книги Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній.


КИСІЛІ
Викладач Гадяцького училища культури імені І. Котляревського, заслужений майстер народної творчості України,відмінник освіти України, лауреат двох державних премій Григорій Кисіль, не маючи спеціальної художньої освіти піввіку навчав молодь секретів різноманітних технологій декоративно-прикладного мистецтва.
Своє призначення художник відчув у створенні картин для майбутніх вишивок, які полонили його душу ще з дитинства – з маминих рушників і сорочок. Він говорив: «Мені важливо, щоб кожна жінка, яка б захотіла узятися за вишивання, з легкістю отримувала результат, а від того й задоволення. Тому не допускаю сотень відтінків, як це робить комп’ютер. Хай кожна бере голку в руки і побачить диво на полотні».

Про життя майстра писала його землячка Т. Рубан, журналістка газети «Моє місто»: «Народився Григорій Олексійович першого дня холодного місяця лютого 1936 року… у бідній селянській родині. Пам’ятає, як зовсім маленьким лежав на пічі і мріяв про кольорові олівці, бо вже тоді дуже любив малювати, але не було чим. Григорій Олексійович каже, що мама вміла все… гарно співала, особливо, коли вишивала. А в їхній господі завжди було багато різноманітних вишивок, а надто – рушників, що свідчило в той час про хазяйновитість та майстерність господині. … Коли вперше їхав на роботу, вишила йому матуся сорочку, яку й досі зберігають у родині Киселів».
Наприкінці 70-х років Г. Кисіль разом із родиною повертається на Полтавщину і з того часу працює викладачем декоративно-ужиткового мистецтва. Саме у Гадячі він почав серйозно цікавитися орнаменталістикою і розробляти схеми для вишивки хрестиком. А з 1981 р. чоловік співпрацює з журналами «Жінка» та «Україна».  З того часу на сторінках цих видань надруковано понад 70 художніх розробок – схем для вишивки. Крім того він один із небагатьох у нашій державі, хто займався розробкою художніх шрифтів для вишивки, у тому числі іконописних. Він також розробляв схеми для вишивки хрестиком ликів святих. «Миколаївським дивом» назвають відбиток на склі ікони Миколая Мирлікійського, вишитої Г. Киселем, що зберігається в Успенському соборі м. Гадяча.
Г. Кисіль створив п’ять альбомів вишивок, кожен із яких він присвятив дружині, донькам і онуці. Доньки Оксана та Ірина продовжують справу батька – працюють викладачами декоративно-прикладного мистецтва. 18 портретів за батьковими схемами вишила і подарувала Полтавському краєзнавчому музею імені В. Кричевського донька Ірина. «Вишивка буде вічно з нами, доки ми будемо нацією. Це наш національний символ, наш оберіг. Будьмо гідні цього. Бережімо, шануймо наше одвічне народне мистецтво – українську вишивку. Тож, вишиваймо на втіху собі і на радість людям», - таку заповідь залишив нащадкам Григорій Кисіль.



КОЗЕЛЬСЬКІ
Серед козацької старшини краю Козельські посідали чільне місце. Від діда-прадіда корінні полтавці, шанованого козацького стану. В. Модзалевський зафіксував відомості про рід Козельських з Івана. Але сказано про нього дуже мало, лише те, що жив у першій половині XVII ст. Однак можна припустити, що Іван Козельський у полковій Полтаві був поважним паном.
Наприкінці ХVII ст. у Полтаві був добре знаний представник значковий товариш, «славетний пан, знатний військовий товариш» Степан Козельський. Він мав великі маєтності. Завдяки шлюбним зв’язкам дітей був у родинних зв’язках з іншою козацькою старшиною. С. Козельський підтримував товариські зв’язки з полтавським полковником  Ф. Жученком, Г. Левенцем, П. Герциком. У Степана Івановича Козельського були доньки та два сини – Іван та Павло.
Історія зберегла відомості про Павла Степановича Козельського. Серед однополчан постать Павла досить помітна – «грамотний, відважний і кмітливий козак, з будь-якої халепи міг знайти переможний вихід». Ці його риси проявилися у 1711 році під час Прутського походу. Полтавський полковник В. Кочубей призначив Павла Козельського полковим комісаром «для справности о людських обидах от росийских консистентов». 12 років захищав він інтереси простих людей від здирства й приниження чиновників. За зразкову службу полтавський полковник І. Черняк пожалував П. Козельському в 1718 р. землі та село, яке пізніше отримало назву Козельщина.
Павло Степанович Козельський мав багато дітей. Три його сини чомусь носили одне і те ж ім’я  - Яків. Їх називали старший, середній і молодший. Усі вони були високоосвіченими людьми. Яків Павлович-старший був полтавським полкови осавулом, мав великі і дуже цінну бібліотеку, де, зокрема, зберігалися в рукописах козацькі літописи.
Особливо прославив рід Козельських Яків Павлович-середній. Він був письменником, викладачем,просвітителем-демократом, філософом-матеріалістом. Одержав блискучу освіту і викладав у ряді навчальних закладів Санкт-Петербурга іноземні мови і математичні дисципліни. Як передовий мислитель і демократ , Яків Павлович Козельський-середній виступав з критикою кріпосного права в Російській імперії . Найрозумнішим політичним ладом він вважав республіканську форму влади. Привату форму власності він не заперечував і сам був великим землевласником. Я. П. Козельський засуджував загарбницькі війни, мріяв про вічний мир, взаємну повагу між народами. Дослідники його життя і творчості назвиали його соратником Г. Сковороди і О. Радіщева.
Цікавою особистістю був син Якова-старшого Федір Якович Козельський. Свого часу відомий як поет і прозаїк, мемуарист. Зібрання його творів видано у Санкт-Петербурзі двічі 1769 і 1771 рр.
Рід Козельських, козацько-старшинський, згодом дворянський було внесено до Родовідної книги Полтавської губернії.

КОЗЮРИ
Уперше прізвище козака-січовика Козюри зустрічається у французьких джерелах часів Тридцятирічної війни, коли козацький полк легендарного І. Сірка воював у Франції. Козак Козюра брав участь у штурмі фортеці Дюнкерк. Сімейна хронка засвідчує, що вперше в історії Європи на стінах неприступного Дюнкерка толедський клинок іспанця схрестився з дамаською крицею запорізького козака. Шпага дона Родрігеса була вибита з його рук простим козаком Козюрою. Іспанець здався у полон козакові, а через два тижні був відпущений на волю без викупу доблесним і великодушним героєм.
Пізніше, в часи гетьмана Мазепи, ми зустрічаємо прізвище козака-запорожця Трохима Козюри у складі великого козацького посольства до Петра I, яке «мало домогтися від царя обіцяного жалування». В середині XVIII ст. вреєстрі Переяславського полку, значиться козацький сотник Василь Козюра, серед власників «старшинських хуторів» під Конотопом  числиться Андрій Козюра, духівником запорізьких козаків був дяк Данило Козюра… 
В реєстрі козаків решетилівської сотні за 1718 р. ми зустрічаємо прізвище Гната Козюри, від якого безперервна нитка родоводу йде до сьогодення. Особливістю цього родоводу є той факт, що всі його покоління були козаками – воїнами і землеробами до Степана Кузьмича Козюри, у паспорті якого (виданий 1917 р.) у графі соціальний стан гордо красується «козак».
Останні 5 поколінь – це переважно освітяни, сумарний їх педагогічний стаж – понад 250 років. Зв’язковою ланкою між ними став Іван Козюра, який у двадцятих роках минулого століття працював викладачем бойового мистецтва козаків-характерників секретного підрозділу ОГПУ.
В бурхливі революційні роки початку ХХ ст. на Полтавщині відзначилися Степан Козюра та Сергій Козюра, що були прибічниками Радянської влади. У той же час запеклу боротьбу проти «совєтів» у повстанських загонах на Полтавщині вели Микола та Іван Козюри, а Семен Козюра був помітною фігурою серед старшини отамана Зеленого.
Смертю хоробрих у Другій світовій війні полягли у боях із фашистами Петро, Афанасій, Дмитро і Павло Козюри, а Володмир Козюра був розстріляний як керівник націоналістичної підпільної організації.
Славними літописцями посольського краю називають істориків, краєзнавців Валерія та Ігоря Козюр. Валерій Миколайович Козюра з гордістю говорив, що він не просто краєзнавець а перш за все педагог. Родину Козюр з певністю можна назвати вчительською.
Краєзнавці Козюри одержали освіту на історичному факультеті Харківського державного університету. Валерій Миколайович за родинною традицією став учителем. Ігор Валерійович після закінчення Академії державного управління при Президентові України став державним службовцем.

Творчий тандем Козюр плідно співпрацює у дослідженні історії рідного краю. Кожна їх робота по-своєму оригінальна, цікава  та захоплююча. «Не марнуйте свій час, намагайтесь, щоб кожна хвилина давала свою віддачу, - говорив В. Козюра. Він часто цитував Л. Костенко: «Не час минає, а минаєм ми». Валерій Козюра – автор більш ніж двадцяти книг з історії рідного краю, цілої низки підручників та методичних розробок з історичного краєзнавства. У періодичній пресі за тридцять п’ять років опублікував понад 450 статей, нарисів про історію рідного краю. В. Козюра зібрав і вніс до обласної «Книги Пам’яті» 12,5 тисяч прізвищ луб енців, які полягли у роки Другої світової війни; повернув із небуття і вніс до книги «Курган Скорботи» 8,5 тисяч прізвищ жертв голодомору на Лубенщині; 3,5 тисячі прізвищ земляків-учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС – до книги пам’яті «Обпалені Чорнобилем». Робота по вивченню і дослідженню минулого рідного краю захопила і сина - Ігоря Козюру. Допитливий хлопець із учительської родини з дитинства ріс поряд із краєзнавцями, дослідниками рідного краю, отже не стати краєзнавцем він просто не міг. Викладацьку роботу в Полтавському університеті економіки і торгівлі він проєднує із державною службою і краєзнавчим пошуком. І. Козюра є автором 29 книг і майже 500 статей з історії рідного краю. За плідну і творчу роботу відзначений краєзнавчою премією імені П. Охріменка, обласними преміями ім.. С. Величка, П. Мирного, В. Симоненка, В. Малика. У 2010 р. він став лауреатом Міжнародної премії «Українська мова- мова єднання», пізніше здобув диплом «Відзнака Наливайка» (Франція). Він є автором «візитних карток» Лубенщини та Решетилівського краю – гербів і прапорів цих районів.
Дослідники рідного краю Валерій та Ігор Козюри писали про свою роботу: «… сьогодні в незалежній і вільній Україні, кожен із нас ще має шанс відродити дерево власного роду. Це надзвичайно захоплююча, хоча й нелегка… праця. Знаємо про це з власного досвіду. Та вона варта будь-яких зусиль. Колись нащадки щиро подякують за неї. Треба тільки поспішати…»

КОРОЛЕНКИ
Рід Короленок веде свій початок від запорізького козака, активного учасника Визвольної війни українців – хорунжого Івана Короля. Він та Семен Короленко згадуються в урядовій книзі м. Миргород за 1655 і 1656 р. У Російському історичному архіві , у фонді Департаменту Герольдії Урядового Сенату зберігається справа про дворянське походження сім’ї Короленка. В ній, зокрема. Вказано, що Іван Король – полковник Війська Запорізького, учасник засідань Миргородського міського уряду у 1661 р. Відомо, що ще з 1784 р. рід Короленків було внесено до шостої частини книги родоводу Київського намісництва.
Єлизавета Яківна Короленко була бабусею видатного вченого В. І. Вернадського. Катерина Яківна і дід В. Г. Короленка, Панас Якович, були рідними братом і сестрою. В. Вернадський характеризував Катерину Яківну, як енергійну жінку, наділену яскравим, вольовим характером. Родинні перекази свідчать, що Л. М. Толстой у романі «Війна і мир» вивів Катерину Яківну в образі «штаб-лікарської дружини», яка пробивалася з обозом до свого чоловіка.  Вчений також зазначав: «Бабуся – Короленко з великої, повної інтелігентських інтересів родини». Рідний племінник Єлизавети Яківни – повітовий суддя колезький асесор Галактіон Опанасович Короленко був батьком видатного російського письменника В. Г. Короленка.
Цікавою особистістю був Євграф Максимович Короленко. Його батько Максим Якович обіймав посаду начальника митниці в Таганрозі. Він був особисто знайомий з імператором Олександром І. Євграф Максимович одержав блискучу освіту. Він сповідував ідеї Вольтера та Руссо. В. Г. Короленко про нього писав: «Старий був дуже цікавий, розумний та оригінальний». За словами племінника, Євграф Максимович»…цікавився всіма питаннями сучасності. Благоговів перед декабристами, схилявся перед Руссо та енциклопедистами, був радикал і республіканець». Він мав неабиякий вплив на світогляд майбутнього вченого В. І. Вернадського. «Ніколи не забуду я того впливу і того значення, яке мав для мене цей старий уперші роки мого розумового життя», - писав В. Вернадський.
Видатний письменник, гуманіст і громадський діяч Володимир Галактіонович Короленко величезну увагу приділяв вихованню своїх дітей. Коли на світ з’явилися доньки Володимир Галактіонович і Євдокія Семенівна були вже сформованими особистостями, любов їх пройшла випробування часом, вони зберегли її у поневіряннях тюрмами та засланнями. Тому діти були зустрінуті подружжям з любов’ю і радістю. У сім’ї було четверо дітей – усі дівчатка: Софія, Наталя, Ольга і Олена. Старша дочка одержала ім’я «за Перовською».

В. Г. Короленко багато думав і писав про революційний рух народовольців от і назвав дочку іменем Софії Перовської.
Перша власна дитина хвилювала і цікавила батька, про що свідчать численні записи у щоденнику. Він уважно слідкував і записував свої спостереження, коли сім’я почала рости. У щоденнику з’явилися записи: «Мої діти», «Мої дівчатка». Дві молодші доньки померли маленькими, а Софія і Наталя стали дорослими, отримали прекрасну освіту, перейняли просвітницькі і гуманістичні погляди батька.
Софія Володимирівна стала засновницею і першим директором Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка у Полтаві.Жінку пам’ятають у Полтаві не тільки томуЮ що вона була дочкою письменника-гуманіста. Унеї були свої заслуги перед полтавцями. Елеонора Блажко, сучасниця Софії Короленко, згадувала: «З трепетом дивилася на неї та слухала її тоді, коли випадала зустріч на годинку, як здавалось, слухала самого Короленка». Життя батька  продовжувало існувати у житті його доньки. Софія Короленко була людиною великої та доброї душі, високої культури та інтелігентності.

Донька письменника так і не відчула щастя бути дружиною, матір’ю. Для неї еталоном завжди був батько. Він говорив: «У Полтаві мало хороших молодих людей, і я невільно заважаю». Від батька Софія Володимирівна перейняла схильність до письменницької праці, любов до природи, мистецький хист.
Так склалося, що молодша донька письменника Наталя завжди залишалася у тіні старшої сестри. Наталя Ляхович була категорично проти створення музею у будинку, де зросла. «Нехай краще читають книги», - говорила вона. Та їй можна поставити в заслугу те, що вона створила власну родину, народила дитину, тим самим продовжила короленківський рід, не даючи йому згаснути.
Наталя Ляхович чудово знала французьку мову її ага до живопису привела її до Тулузької художньої академії, де вона пройшла курс малювання та скульптури.
Молодша дочка, як і старша, через усе життя пронесла щиру і ніжну любов до батька. Н. Ляхович писала: «Я любила отца страстно. Он был выше критики для меня, он для меня был безупречен. Его мнения, мысли стали моим достоянием с самого детства. Все что он делал, - было хорошо. Все, как он думал, - было правильно. Я его считала безупречно прекрасным».
Правнучка В. Короленка Наталя Сергіївна Ляхович стала продовжувати традиції своєї родини. Вона писала вірші , прості і мудрі. Своїми знаннями ділилася з іншими, цінуючи в людях уміння мислити, здатність і бажання творити. Біля Наталії Сергіївни гуртувалися художники, поети, музиканти, майстри народної творчості. Її виховали бабусі Софія Володимирівна та Наталя Володимирівна. У спілкуванні з правнучкою Короленка люди вчилися мислити позитивно, розуміти один одного, розкривати власні здібності.
Родина Короленків нерозривно пов’язана з історією, сьогоденням, мистецьким та інтелігентським рухом Полтави.





КОЧУБЕЇ
За офіційною гіпотезою про походження роду, що ґрунтується на родовій легенді, Кочубеї мають татарську кров, тобто засновником роду був татарин Кучук-бей. У середині ХVII ст. він потрапив на територію Гетьманщини, після хрещення отримав ім’я Андрій. Окрім Андрія Кочубея В. Модзалевському вдалося відшукати відомості про Лавріна Кочубея, який у 1649 р. був реєстровим козаком Білоцерківського полку. П. Г. Клепацький писав: «В ці-то часи [Б. Хмельницького], якщо вірити родоводові Кочубеїв (а він виглядає досить певно), і з’являється в цих місцях [Диканьці] родоначальник їх фамілії, бей Андрій, виселенець із Орди. Цей Андрій, як і його син Леонтій, служили у військових чинах Гетьманщини, одержуючи певні надання від уряду».   
180 років від дня смерті благодійника і громадського діяча Семена ...
Найвідомішим із роду Кочубеїв був, звичайно, Василь Леонтійович, внук Андрія Кочубея. Саме той Василь Леонтійович Кочубей, який у погоні за гетьманською булавою написав московському царю Петрові І донос на гетьмана України І. Мазепу. Той самий «донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея». В. Л. Кочубей був упливовим  державним діячем. Свою службу він розпочав у канцелярії гетьмана І. Брюховецького. Його кар’єрному успіху сприяв шлюб з дочкою полтавського полковника Любов’ю Федорівною Жученко. Розширення його владних повноважень супроводжувалися великими земельними надбаннями у Чернігівському, Стродубському та Полтавському полках.
Обіймаючи старшинські посади В. Л. Кочубей встиг поріднитися з елітою Гетьманщини. Він був кумом гетьмана І. Мазепи. Гетьман хрестив доньку Кочубея Мотрю.
Мотря Василівна Кочубей, своєю чергою, була найвідомішою жінкою з родини Кочубеїв. Фатальне кохання гетьана і Мотрі стало всесвітньо відомим класичним сюжетом. «Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно на теє болію, що надалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти…», - читаємо у листах гетьмана до похресниці.
Великого успіху в хитросплетіннях шлюбно-політичного життя Гетьманщини досягнув онук Василя Леонтійовича Кочубея  Семен Васильович Кочубей. Він узяв за дружину сестру фаворита імператриці О. Розумовського К. Демешко, що, без сумніву, сприяло його швидкому кар’єрному росту. За політичним впливом, Семен Кочубей став другою політичною фігурою після гетьмана К. Розумовського. Він одержав гетьманські універсали на численні володіння в Чернігівській та Полтавській губернії.
Багато дослідників вважають, що завдяки образу «мученика» Василя Леонтійовича Кочубея та активній шлюбній політиці Кочубеї стали одним із найвпливовіших родів у Гетьманщині.
Великих успіхів досяг Віктор Павлович Кочубей – державний канцлер, перший міністр внутрішніх справ Російської імперії. За імператора Миколи І В. П. Кочубей був головою Державної Ради і Кабінету Міністрів. Він перший із Кочубеїв одержав титул князя. Князь Долгорукий так характеризував В. П. Кочубея: «во всю службу мою, я не могу вспомнить времени, в которое она столь приязна была для меня, как под. начальством Кочубея. Я находил честь и удовольствиезависеть от него. По мне нию моему, не было министра в России просвещеннее и способнее».
В. П. Кочубей увійшов у історію Полтавщини, як видатний будівничий Диканьки. Зокрема його коштом було збудовано найвідоміший нині диканьський храм – Миколаївський з усипальницею родини Кочубеїв.
Для втіхи хворої доньки Віктора Павловича було посаджено в Диканьці знаменитий Бузковий гай, що частково зберігся до наших днів.
Починаючи з Віктора Павловича стихійне накопичення цінностей і старожитностей у сім’ї Кочубеїв набуває принципу системного колекціонування. Василь Вікторович Кочубей все життя займався колекціонуванням, зокрема нумізматикою. За весь свій короткий (38 років) він устиг надбати нумізматичну колекцію, яка після колекції Ермітажу вважалася найвизначнішою у Європі. Крім того В. В. Кочубей залишив для нащадків бібліотеку, що налічувала 5 тис. томів, колекцію срібла, фарфору та картин. Кочубеї були високоосвіченими людьми. Вони добре знали історію своєї країни, свого роду, зібрали багатющий архів, який нараховував десятки тисяч документів.
В історію увійшло ім’я Наталії Вікторівни Кочубей. Вона стала музою О. С. Пушкіна. За часів навчання у Царськосельському ліцеї молодий поет познайомився з Н. Кочубей. Знайомство з Наталею, її розповіді про буремну історію роду, про чудовий диканський маєток спонукали О.Пушкіна до створення поеми «Полтава». Поет не приховував, що образ великосвітської дами Тетяни Ларіної у восьмій главі «Євгенія Онєгіна» він писав із Наталії Кочубей (Строганової).
Родина Кочубеїв відома як фундатори храмів. Одним із найвідоміших меценатів  на Полтавщині був Василь Леонтійович Кочубей. Його син Василь Васильович вкладав кошти у будівництво Хрестовоздвиженського собору. Троїцька церква у Диканьці була збудована коштом Павла Васильовича Кочубея – відомого державного діяча доби Катерини ІІ, цей храм залишається однією з визначних пам’яток українського бароко. Домова церква Марії Єгипетської в садибі Кочубеїв була збудована для членів родини, переважно жінок, що мали замолювати гріхи Мотрі та майже нікому невідомої Аграфени, що втекла з дому проти волі батька та побралася з офіцером. Палацова челядь молилася у Свято-Павлівському храмі на території садиби.
Останнім господарем кочубеївської садиби у гетьманській столиці Батурині був Василь Петрович Кочубей, а його дід Аркадій Васильович провів дослідження роду Кочубеїв і опублікував його під назвою «Сімейна хроніка» . Він зазначав: «… Ручаюсь за правдивость и достоверность сообщаемых мною фактов». Його син Петро Аркадійович увійшов в історію як відомий учений, знаний дослідженнями в галузі мінералогії, хімії, історії техніки. Петро Кочубей став одним з ініціаторів створення Російського технічного товариства, мав звання почесного члена Петербурзької академії наук. Впродовж усього життя він збирав розкішну мінералогічну колекцію, на його честь названий мінерал кочубеїт, а також друза кристалів олександриту отримала назву «друза Кочубея».
Серед представників роду Кочубеїв, які залишили помітний слід в історії України й зокрема Полтавщини, можна назвати Семена Михайловича Кочубея, який передав свій дерев’яний будинок із садом площею більше 83 десятин під Полтавський інститут шляхетних панянок.
Справжній талант підприємця й господарника мав полтавський повітовий предводитель дворянства 50-х рр. ХІХ ст. Лев Вікторович Кочубей. У той час у Диканьці діяли завод із розведення породистих коней, тонкорунних овець. Славився продукцією пивоварний завод. Відкрилися цегельний і гончарний заводи. Брати Лев Вікторович та Сергій Вікторович Кочубеї були ініціаторами створення і першими президентами Полтавського сільськогосподарського товариства.
Родина Кочубеїв до 1917 р. була наближеною до імператорського двору. Після жовтневого перевороту вони опинилися у Києві, де прихильно поставилися до режиму свого родича Павла Скоропадського (дружина гетьмана Олександра була донькою Марії Кочубей). Син Василя Петровича Кочубея Василь Васильович у 1918 р. служив ад’ютантом П. Скоропадського, виїжджав до Берліна як секретар урядової делегації. Після падіння Гетьманату в 1918 р. вони емігрували до Бельгії. Родину Кочубеїв розкидала доля по світах в Україні та за кордоном.
Зараз у Львові мешкає нащадок Кочубеїв – Василь Григорович Кочубей, художній керівник та головний диригент Львівського національного духового оркестру «Галицькі сурми».

КРАТ
Генерал Михайло Крат писав у своїх мемуарах: «Мушу дещо написати про рід Кратів, бо тільки походження й родові традиції були спричинниками того, що я… блискучий старшина царської армії… опинився в українській армії, і від того часу в той чи інший спосіб служу Україні, або українській справі.»
За родовими переказами представники  шляхетного роду Кратів з давніх давен служили в Гадяцькому полку. Григорій Крат у 1812 р. служив у 6-му Чернігівському козацькому полку. «Так Москва, коли їй грозила небезпека… обдурювала нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та привілеїв», - зазначає М. Крат. Цей же Григорій Крат свій невеликий маєток Красну Луку залишив старшому сину Архипу, а молодшому Огієві дав освіту і наказав «служити цареві», бо невеликий маєток не прогодував би всю родину. «Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі… українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до «дворян полтавской губернии» в’язала їх з рідною землею та українським народом » - згадував генерал М. Крат.
Огій Крат служив у царському війську, пізніше був начальником таможні на австрійському кордоні, мав титул дійсного статського радника. Микола Огійович Крат одержав військову освіту і продовжив родинну традицію військової служби. А його брат Юрій навчався  в Петербурзькому університеті, де познайомився із світомими українцями і став активним членом петербурзької громади.
Найвидатнішим представником роду Кратів був генерал-хорунжий армії УНР Михайло Крат. Учасник Першої світової війни , полковник російської армії, учасник українських визвольних змагань.
Mychajlo Krat.jpg
Разом із армією УНР М. Крат пройшов увесь хресний шлях боротьби за волю України, зазнавши і радість перемог і гіркоту поразок. Перебуваючи в еміграції вів активну громадську діяльність. Від 1918 р. поряд із М. Кратом перебувала його дружина Євдокія. Від того часу вона ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних змагань. Виконуючи обов’язки зв'язкової, Євдокія Крат двічі потрапляла до більшовицького полону, але щасливо поверталася до своїх козаків. За участь у першому Зимовому поході та участь у військових діях була нагороджена орденом Залізного Хреста. Боротьба за державність України розлучила подружжя Кратів. Євдокія змушена була залишитися на окупованій більшовиками Україні. Лише в 1923 р. дружина полковника нелегально разом з донькою перейшла Збруч і сім’я нарешті воз’єдналася.
У роки Другої світової війни М. Крат був помічником генерала П. Шандарука в організації української національної армії.  У 50-х роках, перебуваючи на еміграції, М. Крат і О. Вишнівський видали історію 3-ї Залізної дивізії УНР. Генерал М. Крат був організатором таборів українських старшин після капітуляції Німеччини, завдяки його зусиллям у табрах діяли українські культурно-освітні заклади. У 1951 р. родина Крат переїздить до США.
Єдиний на Полтавщині нащадок роду Кратів – Микола Крат зараз проживає у с. Хитці Гадяцького району.

Немає коментарів:

Дописати коментар