Відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського пропонує віртуальну подорож книжковими виставками з циклу «Імена в історії краю», яка присвячена видатним особистостям Полтавщини. Зберегти пам'ять та згадати імена тих, що прославили рідну землю, від історичних постатей до сучасників, адже кожна людина - маленька частина Всесвіту, яка творить історію нашого краю – мета наших виставок.
Однією з перших розпочинає цикл «Імена в історії краю» книжково-ілюстративна виставка, присвячена видатним землякам з іменем Василь. 14 січня відзначається одне з найбільших зимових християнських свят - День Святого Василія Великого. Відомо, що з терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців з ім’ям Василь. Серед них - письменники В. В. Капніст, В. О. Гоголь-Яновський та В. І. Захарченко, прозаїк В. Ф. Котляр, поет В. А. Симоненко, етнограф В. П. Горленко, священик В. І. Зеленцов, історик і агроном В. Я. Ломиковський, майстер художнього різьблення В. С. Гарбуз, архітектор і художник В. Г. Кричевський, вчений і юрист В. Я. Тацій... Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності...
"Друг Родины он был" — ці правдиві слова з епітафії Василя Капніста (1758-1823) найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, був закоханий у свою чудову і затишну Обухівку, де мешкав, його маєток був осередком культурного життя. В. Капніст також користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва. Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства.
У більшості людей на запитання «Хто такий Василь Гоголь?» лише одна відповідь – «Батько Миколи Гоголя». Більш обізнані говорять, що він був нащадком двох родів, імена яких назавжди залишаться в історії України. Але невже це все, що можна сказати? У 60-х роках ХІХ століття Василя Опанасовича (1777-1825) вважали видатним українським письменником, одним із тих, хто започаткував українську літературу. Тобто він був не просто батьком знаменитого Миколи Гоголя, але й автором блискучих драматичних творів. До речі, “молодший” письменник дуже поважно ставився до “старшого” і вважав його своїм першим вчителем – адже йому батько ще в дитинстві відкрив усі таємниці театру (хоч і домашнього). Поєднуючи отримані від батька знання і власний досвід, Микола Гоголь добився більше за Василя Гоголя. Якщо твори Гоголя-старшого були відомі в основному локально, а п’єси ставилися в кріпосних театрах, то твори Гоголя-молодшого (ще за його життя) йшли в кращих театрах Києва, Петербурга і Москви; а за його творчість і досі сперечаються дві держави. До того ж найпопулярніші твори Гоголя-сина виходили майже в усіх країнах світу. Гоголеві-батьку пощастило менше – він майже невідомий широкому загалу, з кількох десятків його п’єс до нас дійшла лише одна, але й та виходила друком уже після його смерті. Можливо, Гоголь-Яновський просто не встиг стати відомим – адже прожив усього 48 років. Можливо, він поділився з сином не лише літературним талантом, а й віддав свою щасливу долю, аби самому лишитися в затінку його слави…(за джерелом Друг читача).
Вийшовши з глибин народного життя, Василь Захарченко (1936-2018) приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.
Олесь Гончар назвав Василя Симоненка (1935-1963) «витязем молодої української поезії», згадуваний нами Василь Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»...
До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...»
Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників
«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських дум (текст не зберігся).
Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі. Цей невеликий перелік визначних Василів нашого краю був представлений на виставці.
Оскільки, 25 січня – День святої мучениці Тетяни - це християнське і народне свято. Саме до нього була підготовлена цікава та пізнавальна книжково-ілюстративна виставка «Тетяни полтавського краю». На даній виставці ми зібрали, відповідно, матеріали про видатних Тетян, які досягли успіху у різних галузях знань. Виставка ознайомить з творчістю художниці Т. В. Кобзар, скульптора Т. О. Панасенко, майстра витинанки Т. Ф. Ваценко, лялькарки Т. В. Саєнко, аграрія, громадсько-політичної діячки Т. М. Корост. Творчі постаті поетес Т. Д. Задорожної, Т. М. Кльокти, Т. М. Домашенко, письменниці та філолога Т. В. Луньової також представлені збірками віршів та творів. Варто згадати видатного педагога, Героя України Т. І. Балагуру, а також директора нашої бібліотеки, заслуженого працівника культури України, яка більше 40 років свого життя віддала бібліотечній справі Полтавщини, Т. І. Зеленську. Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже власниці цього імені володіють лідерськими якостями, ясним розумом та твердим характером, навіть ім'я у перекладі з давньогрецької означає «засновниця», «упорядниця», тому легко досягають успіху у всіх своїх починаннях.
Наступна виставка була присв'ячена жінкам, які мають ім’я Оксана чи Ксенія. У народі 6 лютого називають Оксанин день, Оксани-Дороти й зауважують: «Яка Оксана – така й весна». Імена Оксана, Ксенія прийшли до нас багато століть назад із Стародавньої Греції і стали дуже популярними в Україні. Воно означає «мандрівниця», «чужинка», «гостя», за іншою версією «гостинна». Є думка, що ім’я визначає характер. Оксани – це цілеспрямовані, самостійні жінки, які ніколи не дають себе в образити, з не дуже простою, але цікавою долею. Преподобна Ксенія (світське ім’я Євсевія) народилася в аристократичній родині в Римі. Батьки мали намір віддати її заміж, але дівчина втекла на острів Кос (поблизу узбережжя Малої Азії). Тут Євсевію було навернуто у християнство пресвітером Павлом. Після цього вона змінила ім’я на Ксенію. Згодом перебралася до міста Мілас в Карії, де за власний кошт звела церкву Святого Стефана і утворила християнську громаду. Згодом стала черницею. Померла у Міласі, тому іноді зветься Ксенією Мілаською.
Покровителькою імені є Ксенія Петербурзька. Вона жила наприкінці ХVІІІ століття. Вийшовши заміж, жінка дуже рано овдовіла. Смерть чоловіка настільки вразила Ксенію, що вона вирішила роздати все майно, переодяглася в чоловічий одяг і прийняла подвиг юродства – один із найважчих, адже юродивий – це своєрідний дивак, на якого всі тицяють пальцями, з якого всі сміються і кого зневажають. Подвиг добровільного божевілля вона несла 45 років. Ікони цієї святої є чи не в кожному православному храмі, а ім’я Ксенія, Оксана, надзвичайно популярне.
Серед наших землячок-полтавок багато відомих Оксан: історик, керамолог та археолог О. В. Коваленко, художниця та письменниця К. О. Янко, директор полтавського видавництва «Техсервіс» О. О. Момот, філолог, літературознавець та викладач О. А. Зелік, художниця О. А. Іванюк, кераміст і художниця О. В. Кальна, літераторка, журналіст, казкарка, прозаїк О. В. Кравченко та багато інших.
Оксана Яківна Мешко - відома громадська діячка, лідер опозиційного руху на Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсинської Спілки в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років ХХ ст. Вона одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху.
Оксана Дмитрівна Соловей - письменниця, перекладачка, етнограф, донька історика, публіциста і культурного діяча Д. Ф. Солов’я. Народилася у Полтаві. Перші переклади Оксани Соловей з’явилися в друці ще в 1946 році. З англійської перекладала твори Д. Томаса, К. Сендберга, Г. Лонгфелло, П. Устінова, з французької — А. Камю, Веркора, Ж. Кокто, з російської — О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. З 1966 року Оксана Соловей належить до Організації українських письменників у діаспорі «Слово»; з 1973 вона старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, а з 1990 року — член-кореспондент цієї ж Академії. Як етнограф Оксана Дмитрівна вивчає український обрядовий хліб, видала серію з восьми карток, присвячених весільному хлібові.
Оксана Дмитрівна Іваненко - українська дитяча письменниця, перекладачка. Їй належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.
Майстер прикладного мистецтва Оксана Іванівна Лесевич створює неймовірні картини-мініатюри з деревини і соломки. Протягом дясятків років є учасницею міських та обласних виставок творів декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово формувала персоналії у виставкових залах та музеїв м. Полтави. Є автором посібника з аплікації та мозаїки соломкою. Отже, Оксани яскраві та різнопланові особистості, які не можуть залишитися непоміченими. Звісно це лише декілька імен з великого переліку персоналії.
Наступна виставка теж була присвячена жінкам з чудовим рідкісним ім'ям - Явдоха, Вівдя, Євдокія. Це ім'я грецького походження і перекладається як "благовоління", іноді "добра слава". 14 березня - свято Преподобної Євдокії (Явдохи). Це свято знаменує пробудження життєвої сили землі, прихід весни . Саме тому ім'я отримало таку велику популярність в Україні.
Розпочнемо з Євдокії (Явдокії) Іванівни Гладкої – поетеси, вчителя. Село Більськ - мала батьківщина вчителя за професією і поетесою за покликанням Євдокії Іванівни, яка народилася у багатодітній сім ї. Більшу частину шкільних років провела у Великосорочинській школі- інтернаті Миргородського району. Вищу освіту здобула в Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В.Г. Короленка) за спеціальністю вчитель російської мови і літератури. Працює за фахом. Пише вірші за покликом серця. Авторка трьох збірок поезії, які вийшли у світ у 2010 році під назвою "На межі", "С тобой и без тебя". "Переливи райдуги "- у 2013 році.
Явдоха Данилівна Пошивайло була натхненником створення Музею гончарства в Опішні Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей. Складними були її дитячі роки: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях — в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других...», - згадувала жінка. У 18 років вона вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла. З цього часу і починає творити. В Опішні існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями. За роки спільного життя виховали 3 синів.
Гончарством в роду Євдокії Варвинської займалися дуже давно. Ось, як вона згадує свого прадіда по материнській лінії Степана Денисенка (року народження й смерті вона не пам’ятає): «… Ну так, це прадід, оце моя мати там жила, бо у матері умер батько, а воно ж раньше по багато дітей було, семеро, і вона розприділила кого куди, хто пішов вівці пасти, моя мама пішла до діда сюди. Дід був бєдний, ну гончарював і ото так розжився, нову хату поставив, мабуть, і коника купив, і корову, і ото вона там служила». Трудовий стаж Євдокії Варвинської на гончарному виробництві розпочався з 1953 року, про що свідчить перший запис в її трудовій книжці. Потім змінювалася назва керамічного підприємства, відбувалося її переміщення з одного цеху в інший, освоєння різних гончарних професій: «доглядщиця, майстер дитячої глиняної іграшки, шліфувальниця, контролер приймальник, мальовщиця, ангобіровщик». "… Я в 1953 в завод пішла і де тільки не робила, переходила з цеху в цех, на доглядці, і кирпич робила, і малювала, і коло горну була, і горшки возила".
Євдокія Михайлівна Крат народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році одружилась з полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Діставшись з величезними труднощами до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.
Серед тих, хто має ім’я Євдокія – багато довгожителів. Євдокія Головата з с. Харківці Лохвицького району прожила 102 роки, жителька м. Лохвиця Євдокія Гресь зустріла перший столітній ювілей. Євдокія Онисіївна Білик - вишивальниця, народилася у с. Абазівка Полтавського району. Прожила 118 років!
Дружина Василя Верховинця Євдокія Іванівна Костева – актриса і співачка - народилася 1 березня 1885 р. в Полтаві, в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі “Червоний факел”. Під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після прогону Садовський пожартував: «Голос я чув, артистки ж не бачу» (була маленького зросту). Працювала у театрах Києва, Полтави, в ансамблі «Жінхоранс» Василя Верховинця. В двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів» під орудою Івана Мар’яненка.
Євдокія Сидорівна Гуржій народилася у с. Перервинці, нині Лубенського району – вчений-селекціонер. Керувала кафедрою рослинництва ПДАА. Доктор сільськогосподарських наук, професор, працювала на кафедрі з 1952 до 1975 рр. Разом зі своїм сином, завідувачем лабораторії В. Мережком вони розробили методику виведення сортів однодомних конопель, придатних для механізованого збирання. Є автором 7 районованих сортів конопель та 40 наукових праць. За науково-дослідну, педагогічну і громадську роботу нагороджена багатьма урядовими нагородами. Мала наукову школу. Очолювала діяльність з відновлення сортів конопель, втрачених під час німецької окупації. Авторка низки сортів однодом. конопель та їх гібридів.
Євдокія Василівна Нос мала одну пристрасть, якій була віддана все життя – пристрасть до української пісні. Народилася 15 серпня 1914 р., навчалася у Полтавській 1-й трудовій школі. Співала у хорі, яким керував відомий український бандурист В. Кабачок. Під час навчання в Полтавському інституті інженерів сільського будівництва теж співала в інститутському хорі, який очолював відомий диригент Ф. Попадич. Співоцький шлях Євдокії Василівни почався одразу після звільнення Полтави від фашистських загарбників. З 1943 року вона починає працювати у Полтавській філармонії. У 1944 році – актриса Харківської опери. З 1950 р. переходить до академічної капели «Думка», з 1956 року – співає у хоровій капелі Українського радіо. Після виходу на пенсію повертається до рідного міста. Співпрацює з місцевим радіокомітетом, допомагає музикознавцю і композитору М. Фісуну збирати експонати до музичного музею Полтавщини, записує старовинні пісні, які колись лунали на околицях Полтави.
Наступна виставка,яка розгорнулася у відділі краєзнавства була присвячена Олексіям, які народилися чи перебували на Полтавщині та своєю працею прославили її. З терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців, які своїм розумом, умінням, творіннями рук звеличили благословенну полтавську землю. Їх об’єднує любов до Батьківщини та... у даному випадку... ім’я - Олексій. Олексій у перекладі з давньогрецької означає «захисник», «помічник». Він завжди прагне до досконалості й домагається успіхів у будь-якій справі - виробництві, науці, спорті, бізнесі, літературі. . Виставка підготовлена до свята – Дня святого Олексія (30 березня).Отже, перший генерал-губернатор міста Полтави – князь Олексій Борисович Куракін. За 6 років правління зробив для краю чимало добрих справ: навів порядок у діяльності судових інституцій; домігся відкриття казенних лікарень, аптек, богаділень, пологових приютів; вперше запровадив щеплення від віспи; сприяв заснуванню навчальних закладів; надавав позички для приватного будівництва; облаштовував ботанічні й міські сади. О. Куракіну належала ідея створення нового центру Полтави, реалізована його наступниками. Не без гордості за зроблене князь писав брату: «...вы не скажете, что я дремлю, мой друг, не правда ли?». Свідок діяльності генерал-губернатора І. П. Котляревський присвятив йому оду «Пісня на Новий 1805 год Пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», у якій він хвалив князя за працелюбність. Видатний теоретик та практик фізкультурного руху зі світовим ім'ям Олексій Дмитрович Бутовський народився у с. П’ятигірці Лубенського повіту. Він був членом першого складу і одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету та сучасного Олімпійського руху. Викладач Полтавського кадетського корпусу. Наукова спадщина Бутовського становить близько 70 праць.
Один з провідних романістів української еміграції - Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко) народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці (тепер Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського), яким керував письменник Пилип Капельгородський. Власне, він перший і звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка. У 1942 році в окупованiй Полтавi почав писати повiсть «Ранок», завершену в 1943 р. в Кам’янець-Подiльському i видану в 1963 р. в Мюнхенi. Восени 1943 р. разом з батьками вирушив на Захiд. В повоєнний час сiм’я жила у Дiссенi та Мюнхенi. Пiсля смертi батька наприкiнцi 40-х з матiр’ю та братом переїхав до Америки, осiвши у місті Клiвлендi. Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися виключно за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника
Олексій Федотович Коломієць (народ. у с. Харківці Лохвицького р-ну) – видатний драматург, лауреат Шевченківської премії 1977 року. Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота вистава!
Почесний громадянин Кобеляцького району Олексій Іванович Кулик народився у с. Кунівка Кобеляцького району. Олексій Іванович був директором музею літератури та мистецтва (у 2013 році Музею присвоєно ім’я О. І. Кулика). Все своє життя він присвятив збору історичних пам’яток про свій край, відображав побачене і почуте на папері та фото.
Серед сучасників варто назвати ім’я полтавського видавця, колекціонера і мецената Олексія Миколайовича Петренка (народився у с. Лихачівка Котелевського р-ну). Фундатор гільдії колекціонерів Полтавщини «Спадщина». Директор видавництва «АСМІ». Саме за ініціативи Олексія Миколайовича видавництво «АСМІ» започаткувало видання альбомних серій «Художники Полтавщини», «Меценати. Колекції. Виставки» та книг мистецького спрямування - «Павло Горобець», «Микола Ярошенко», «Мій рідний край - моя Полтава».
Олексій Іванович Неживий народився у с. Хитці Лубенського району – учений, літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, педагог. Олексій Іванович вбачав своє покликання в літературознавчих дослідженнях і наголошував: «Досліджувати письменника - це оприлюднювати та поширювати його творчий доробок». Він автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.
Олексій Олексійович Нестуля - ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Автор досліджень про охорону пам’яток історії та культури України та їх повернення, визначних діячів української культури і мистецтва Ф. Шміта, Ф. Ернста, С. Таранушенка, Ю. Михайліва, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щербаківського.
Олексій Семенович Оніщенко (народ. в c. Рудка Гребінківського району) - академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України. Входив до науково-¬галузевої редакції Української радянської енциклопедії. З 1992 р. – генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Автор і співавтор понад 300 наукових праць, у т. ч. 17 монографій. Член численних наукових товариств і громадських організацій, редколегій наукових часописів.
Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Георгій або Юрій з нагоди дня вшанування святого великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця. Нагадаємо коротко про цього святого. Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут біля підніжжя Ліванських гір. Великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою виправкою та красою. Досягнувши звання тисяцького, Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Проте саме цей імператор наприкінці ІІІ століття посилив гоніння на християн. Одним з перших, хто відкрито повстав проти імператора був Георгій. Почувши одного разу на суді черговий нелюдський вирок щодо знищення християн, майбутній великомученик пройнявся співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, святий Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Слово святого Георгія було сповненим сильних і переконливих аргументів проти імператорського наказу переслідувати християн. Розгніваний Діоклетіан наказав кинути Георгія до в’язниці. Святий мученик терпляче переносив усі муки й зрештою, імператор наказав обезголовити його. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відректися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем.
У дореволюційні часи в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі сіл уперше після холодної зими виганяли худобу на пасовище, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають «Юріїв день».
На нашій полтавській землі проживає багато талановитих і відомих людей з ім’ям Юрій чи Георгій - Кондратюк, Липа, Думич, Гулак, Попов, Митропольський, Ларіонов, Антипович, Погода, Меліхов, Самойленко, Роговий, Вороний, Пошивайло, Береговий, Майборода, Андрузький, Гапон, Фединський, Тимошенко…Юрій Дольд-Михайлик, країнський прозаїк і драматург, автор роману "І один у полі воїн", який тільки в СРСР друкувався багатомільйонним накладом. Цей роман вважається найпершим шпигунським романом у Радянському Союзі. Письменник отримував тисячі листів від читачів. Відповідаючи на один із них, автор писав, що головний герой твору — Григорій Гончаренко — був написаний ним за матеріалами біографій кількох людей, які в роки війни діяли і працювали у ворожому тилу. Але лише цих матеріалів було замало. Автору довелося використовувати архіви, щоденники, факти й документи з найрізноманітніших джерел.Георгій Майборода кожну вільну хвилину присвячував участі в оркестрі. Вирішив продовжувати музичну освіту: спочатку в Київському музичному училищі, згодом – у столичній консерваторії. В студентські роки створює симфонічні поеми «Лілея», «Каменярі» («Лілея» одразу вийшла на «велику сцену», привернула увагу знавців і поціновувачів). По закінченні Другої світової війни Георгій повернувся до улюбленої справи. Закінчив аспірантуру Київської консерваторії (під науковим керівництвом відомого композитора Л.Ревуцького). Створив знані опери «Тарас Шевченко», «Мілана», «Ярослав Мудрий», симфонії, рапсодії, концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень. 1960р. став народним артистом СРСР, 1963р. – лауреатом Шевченківської премії. Очолював Спілку композиторів. Двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР.
Юрій Олексійович Митропольський — відомий математик і механік, академік НАН України (1961). Герой Соціалістичної Праці (1986), лауреат Ленінської премії (1965), Державної премії УРСР (1980), академічних премій ім. М. М. Крилова (1969) та М.М. Боголюбова (1993), заслужений діяч науки України (1967). Герой України (з нагородженням орденом Держави, 2007), його нагороджено орденами князя Ярослава Мудрого IV (2002) та V ст. (1996), орденами та медалями СРСР, золотою медаллю ім. В. І. Вернадського (2007), нагородами та відзнаками інших держав. Академік АН СРСР (1984). Президією НАН України засновано премію імені Ю.О. Митропольського (2010). Його ім’я присвоєно Міжнародному математичному центру НАН України.
Юрій Роговий - український поет і прозаїк. Член Національної спілки письменників України. Син українського письменника Рогового Феодосія Кириловича (1925—1992) — лауреата Шевченківської премії(1992). Юрій Тимошенко (сценічний псевдонім Тарапунька)— український радянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (з 1960), лауреат Сталінської премії (1950).
Продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвячено славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні. Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба… Погодьтеся, цей список можна продовжувати ще довго, адже постатей дуже багато. Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува¬ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви¬ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви¬купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій¬ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій¬ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи¬нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска¬зав молодий Т. Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». І. Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.
Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871, Красенівка, Полтавська губернія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки.Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».
Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від рад. влади, 1960 був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсинської Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990 р.).
Не можна було оминути своєю увагою людей, які носять імена Петра і Павла. За церковним календарем 12 липня Православна церква вшановує пам’ять двох святих славних апостолів Петра і Павла. Своїми місійними подорожами і проповідями вони зробили надзвичайно великий внесок у поширенні християнства, тому Церква називає їх «первоверховними апостолами». Це свято також шановане в народі - апостолу Павлу моляться про процвітання бізнесу, а апостолу Петру - про благополуччя та заступництво в справах і про здоров'я. У відділі краєзнавства відкрито книжкову виставку «Петро і Павло: імена в історії краю» : (12 липня – День першоверховних апостолів Петра і Павла). Виставка створена з метою ознайомлення користувачів з відомими діячами Полтавщини, які, отримавши при народженні імена славетних апостолів, продовжили їх просвітницьку та духовну діяльність в різних сферах життя.
Тож познайомимося з деякими з них.
Майже тридцять років у центрі культурного життя Полтави XIX століття був історик, етнограф, журналіст і педагог Павло Бодянський (1809-1867). Як редактор неофіційної частини «Полтавских губернских ведомостей» він сприяв публікації на сторінках газети серії літературно-етнографічних матеріалів і заміток з історії та природи краю. Павло Бодянський залишив нащадкам свої праці - «Достопримечательности Полтавы» (1849; друкувалася також в «Полтавских губернских ведомостях») і «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год», які вже давно стали бібліографічною рідкістю. В одній із посмертних статей про Бодянського говорилось: «Якби можна було зібрати всі надруковані ним впродовж багатьох років статті, то з них міг би скластися пам’ятник, кращий за всі обеліски і мавзолеї».
Павло Загребельний (1924-2009) - один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Його твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання. Автор понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Унікальна людина трагічної долі Павло Ріттер (1872-1939) - видатний мовознавець, сходознавець, санскритолог, літературознавець, перекладач, талановитий педагог, музикант. Фундатор української національної індології. На жаль, його ім’я, науковий і творчий спадок були ідеологічно сфальшовані й надовго викреслені з історії вітчизняної культури. Відомості про останні роки вченого були майже відсутні. Полтавський дослідник Петро Ротач писав, що він був репресований, збожеволів і помер у тюрмі. Зараз дослідникам вдалося встановити трагічні факти з біографії П. Г. Ріттера: 15 січня 1938 р. було порушено кримінальну справу проти нього з пред’явленням обвинувачення в шпигунстві на користь Німеччини, Польщі, Італії, Туреччини й участі у фашистській контрреволюційній організації. Справу направили військовому прокурору; 25 лютого прийняли рішення піддати науковця психіатричній експертизі; 7 березня направили на лікування в судове відділення Всеукраїнського психоневрологічного інституту в Харкові; 17 квітня 1939 р. він помер...
«Павло Волик – митець, котрий своєю працею стверджує майбутнє України. Його твори йдуть до людей, а це властиво небагатьом художникам нашого часу», - сказав про художника Г. Міщенко. Народний художник України, заслужений художник України - Павло Волик (1941) живе у Полтаві, викладає у Полтавському національному технічному університеті ім. Юрія Кондратюка. Має значну кількість персональних виставок у містах різних регіонів України. Роботи художника можна побачити в музеях Мюнхена, Києва, Полтави, Харкова, Опішні; великою популярністю користуються його твори серед приватних колекціонерів.
Теоретико-методичний доробок хорового диригента, педагога Павла Лиманського (1951-2001) є базою професійної підготовки майбутніх вчителів музики, а це понад 50 наукових праць. У творчому доробку Павла Тихоновича – понад 40 творів у жанрі обробки української народної пісні і перекладу для хору та вокального ансамблю творів різного виконавського складу, аранжування хорових творів. Павло Тихонович був організатором, керівником і натхненником цілої низки хорових колективів, від дитячих до відомих у світі. Приміром, історія камерного хору Полтави розпочалася саме тоді, коли Павло Лиманський, зібравши довкола себе небайдужих до духовної музики людей, створив відомий зараз на увесь світ камерний хор «Гілея».
Петро Калнишевський (1690-1803) - гетьман-легенда - останній кошовий отаман Запорізької Січі. Він перетворив Запорізьку Січ на потужний економічний організм. За часів його правління козаки вперше почали професійно вирощувати зернові культури. Розвивалися скотарство та конярство. Козацькі коні були одними з найкращих в Європі, коштували дорого. Був заможною і побожною людиною. Збудував десятки храмів, фінансував школи та лікарні. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».
Життя Петра Ротача (1925-2007) – то історія нашої країни в мініатюрі. Він належить до тих особистостей, які складають інтелектуальне багатство народу. Його знають і шанують не тільки за величезний науковий та творчий доробок, а і як глибоко патріотичну та винятково чесну людину. Петро Петрович - автор майже 3000 тисяч літературно-краєзнавчих публікацій, понад 30-ти книг. Головним об’єктом його літературознавчих зацікавлень був Тарас Шевченко. Двотомна праця «Полтавська Шевченкіана» - результат кропіткої праці Петра Ротача.
Волею долі юнак із Хмельниччини Петро Шевчук (1959) опинився на Полтавщині, поселився у Решетилівці, закохався в цей край і став натхненно творити образ Решетилівки в килимах. Твори заслуженого майстра народної творчості України Петра Шевчука знає вся Україна й закордон. Без його робіт не обходиться жодна всеукраїнська виставка або фестиваль. Майстер з художнього килимарства тче гобелени і малює картини, які несуть світло та позитивну енергетику.
Окремо можна виділити виставку "Полтавщина в іменах: знамениті тезки", яка була підготовлена відділом краєзнавства і змушує поглянути на постаті діячів полтавського краю з цікавого і несподіваного ракурсу. На думку ряду філософів, ім’я – це думкоформа, тобто самостійна сутність, яка має свій енергетичний потенціал і має у собі якусь певну ідею. За часів Київської Русі прізвища мали лише знатні люди. Селяни ж майже аж до скасування кріпосного права, називалися лише іменами чи прізвиськами. Пізніше і селяни почали присвоювати собі прізвища. Найчастіше вони відображали рід їх діяльності, місце проживання або якісь характерні особистісні особливості. Приміром, людина, що займалася гончарною справою, могла мати прізвище Гончар, а володаря занадто довгого носа називали Носаль. Таким чином, можна зробити висновок, що в прізвищі людини закладено багато інформації, яка може впливати на долю і характер. Прізвище являє собою енергетичний родовий код, що визначає приналежність людини до свого роду. Це сімейне ім’я, яке дається нам від народження. Багато прізвищ мають багатовікову історію, і їх походження сьогодні досить складно розгадати. Є думка, що прізвище здатне впливати на долю людини. Трапляється, що абсолютно різні люди мають однакові прізвища, а іноді співпадають навіть імена. Це явище називають чудовим українським словом тезка (або тезко). День тезки у світі відзначають 3 березня. Саме цьому цікавому явищу і була присвячена виставка літератури у відділі краєзнавства Полтавської універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського. Серед відомих полтавців працівники відділу відібрали особистості, що мають однакові прізвища та імена. Ці люди не є родичами, проявили себе в абсолютно різних сферах людської діяльності. Вони, можливо, не знайомі між собою, можливо, навіть жили у різні історичні епохи – єдине, що їх об’єднує це прізвище та ім’я. На думку психологів, ім’я людини це найкраще і найсолодше для неї слово. В усі віки і часи люди завжди ревно берегли своє ім'я і намагалися зробити так, щоб воно жило якомога довше. Одні прославляли його великими справами, другі — висікали на скелях, треті писали на свинцевих пластинках і кидали в море. З соціальної точки зору ім'я людини являє собою згусток інформації про його носія. Знаючи лише одне ім'я, ми вже маємо уявлення про походження, національність, можливе віросповідання, основні властивості характеру і темпераменту людини.
В історії Полтавщини відомі дві Варвари Рєпніни. Варвара Олексіївна Рєпніна – дружина малоросійського генерал-губернатора, онука гетьмана України К. Розумовського. Вона була відомою на Полтавщині благодійницею, фундаторкою Полтавського інституту шляхетних панянок.Благословенного ХІХ ст. жила і творила на Полтавщині Варвара Миколаївна Рєпніна, небога декабриста С. Волконського і «добрий ангел» Т. Шевченка, як він сам називав її за доброту і натхнення. Варвара Миколаївна займалася літературною діяльністю, благодійністю. Про неї писали: «…була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала в ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
Відомий у Полтаві та за її межами господарник Леонід Гаврилович Гусак. Багаторічний незмінний директор ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод», його добрим словом згадує не одне покоління працівників заводу і жителів Київського району міста Полтави. Його талановитий тезка Леонід Іванович Гусак – художник, графік, ілюстратор. Він працював оформлювачем експозицій багатьох музеїв Полтавщини. Його твори експонувалися на міських, обласних виставках в Києві, Москві, Мюнхені. Леонід Іванович займався літературною творчістю, опубліковано його спогади, автобіографічні есе. Н. Даниленко про нього писала: «Він любив Україну не позірно, не голосно. Не кричав про свою любов, але й не ховав її, виливаючи щиро і щедро на полотні».
Лікар-анестезіолог Олександр Олександрович Архіповець створив цілу низку творів у жанрі фентезі, відзначений грамотою обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини» з нагоди 200-річчя від дня народження М. Гоголя.Його тезка Олександр Йосипович Архіповець вчений-біолог старший науковий співробітник Полтавського науково-дослідного інституту свинарства. Багато років вивчав репродуктивну функцію свиней, опублікував 73 експериментальні роботи, зробив великий внесок у вітчизняну галузь тваринництва.
Відомий в Україні археолог, історіограф, музейник і видавець, директор Полтавського краєзнавчого музею Олександр Борисович Супруненко має свого тезку, уродженця Оржиці. Олександр Мефодійович Супруненко – поет, журналіст, його поезію читають і люблять за межами України.Прізвище Білик одне з найпоширеніших в Україні. Маємо на Полтавщині кілька відомих тезок.
Письменник Іван Іванович Білик – автор, зокрема, забороненого радянською владою роману «Меч Арея». Його перу належить ряд історичних романів. Письменник із непростою долею - пережив голодомор, Другу світову війну, заборони і гоніння радянського режиму. Гончар Іван Архипович Білик – найстаріший майстер керамічної скульптури і фігурного посуду, носій давньої традиції, великий практик і генератор творчих пошуків. Лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (1999 р.). Під псевдонімом Іван Білик нам відома літературна творчість брата Панаса Мирного, чиновника Івана Яковича Рудченка.
Відомий львів’янин письменник Микола Петренко має полтавське коріння. Його тезка - рядовий Микола Петренко із Світлогірського Кобеляцького району - загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок у Афганістані у 1984 р. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.Ще один наш земляк із м. Градизьк Павло Крат був учасником неоголошеної війни у Афганістані. Його тезка Павло Крат – український письменник, громадський і релігійний діяч пропагував українське слово, думку і віру в далекій Канаді. Він відомий на батьківщині як видатний представник української діаспори в Торонто.
Репресований за радянської влади священик із с. Калайдинців Лубенського району Іван Михайлович Бабак має у Полтаві відомого тезку Івана Ілліча Бабака. Герой Радянського Союзу льотчик винищувач часів Другої Світової війни з дивізії О. Покришкіна мав прізвисько «Літаючий барс». Після закінчення війни він працював учителем у Полтаві.
Цей список імен можна продовжувати безкінечно, адже наша полтавська земля багата талантами. Таким чином відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського планує продовжувати цикл книжково-ілюстративних виставок, які розповідатимуть про наш край та його визначних людей.
Однією з перших розпочинає цикл «Імена в історії краю» книжково-ілюстративна виставка, присвячена видатним землякам з іменем Василь. 14 січня відзначається одне з найбільших зимових християнських свят - День Святого Василія Великого. Відомо, що з терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців з ім’ям Василь. Серед них - письменники В. В. Капніст, В. О. Гоголь-Яновський та В. І. Захарченко, прозаїк В. Ф. Котляр, поет В. А. Симоненко, етнограф В. П. Горленко, священик В. І. Зеленцов, історик і агроном В. Я. Ломиковський, майстер художнього різьблення В. С. Гарбуз, архітектор і художник В. Г. Кричевський, вчений і юрист В. Я. Тацій... Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності...
"Друг Родины он был" — ці правдиві слова з епітафії Василя Капніста (1758-1823) найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, був закоханий у свою чудову і затишну Обухівку, де мешкав, його маєток був осередком культурного життя. В. Капніст також користувався великим авторитетом серед українських дворян. Ще І782 р. його обрано маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 — всього Київського намісництва. Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства.
У більшості людей на запитання «Хто такий Василь Гоголь?» лише одна відповідь – «Батько Миколи Гоголя». Більш обізнані говорять, що він був нащадком двох родів, імена яких назавжди залишаться в історії України. Але невже це все, що можна сказати? У 60-х роках ХІХ століття Василя Опанасовича (1777-1825) вважали видатним українським письменником, одним із тих, хто започаткував українську літературу. Тобто він був не просто батьком знаменитого Миколи Гоголя, але й автором блискучих драматичних творів. До речі, “молодший” письменник дуже поважно ставився до “старшого” і вважав його своїм першим вчителем – адже йому батько ще в дитинстві відкрив усі таємниці театру (хоч і домашнього). Поєднуючи отримані від батька знання і власний досвід, Микола Гоголь добився більше за Василя Гоголя. Якщо твори Гоголя-старшого були відомі в основному локально, а п’єси ставилися в кріпосних театрах, то твори Гоголя-молодшого (ще за його життя) йшли в кращих театрах Києва, Петербурга і Москви; а за його творчість і досі сперечаються дві держави. До того ж найпопулярніші твори Гоголя-сина виходили майже в усіх країнах світу. Гоголеві-батьку пощастило менше – він майже невідомий широкому загалу, з кількох десятків його п’єс до нас дійшла лише одна, але й та виходила друком уже після його смерті. Можливо, Гоголь-Яновський просто не встиг стати відомим – адже прожив усього 48 років. Можливо, він поділився з сином не лише літературним талантом, а й віддав свою щасливу долю, аби самому лишитися в затінку його слави…(за джерелом Друг читача).
Вийшовши з глибин народного життя, Василь Захарченко (1936-2018) приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм — основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.
Олесь Гончар назвав Василя Симоненка (1935-1963) «витязем молодої української поезії», згадуваний нами Василь Захарченко - «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину»...
До своєї хіротонії Василій Зеленцов (1870-1930) був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священницької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік, він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. «Оце так батюшка», «це — справжній християнин» — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх: «де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю...»
Василь Тацій (1940) - вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України, повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Герой України (2004), Почесний громадянин міста Полтави (2001 р.). Автор понад 500 наукових праць, у тому числі понад 50 монографій, ряду навчальних посібників та підручників
«Коли навколо посуха, у нього немає посухи. Коли навколо неврожай, у нього немає неврожаю» - так писав Гоголь про свого талановитого земляка-полтавця. Василь Ломиковський (1777-1845) - збирач і колекціонер народної старовини, поміщик-прогресист, агроном-практик, нагороджений золотою медаллю Вільного економічного товариства (1820) та золотою медаллю Товариства заохочення лісового господарства (1837)”. Одним із перших Василь Якович переклав з французької «Історію походження козацтва на Україні». На основі зібраних матеріалів 1803–1805 рр. уклав збірку українських дум (текст не зберігся).
Твори Василя Гарбуза (1882-1972) зберігаються у музеях Києва, Полтави. Він виготовляв посуд, меблі, статуетки птахів і тварин, тематичні панно, оздоблені полтавським тригранно-виїмчастим різьбленням, круглу пластику. Різьбив іконостаси для церков у Нових Санжарах й Кишеньках (поч. ХХ ст.). За експоновані роботи удостоєний бронзової медалі Всеросійської кустарної виставки 1913 р. у Петербурзі, золотої медалі міжнародної виставки 1937 р. у Парижі. Цей невеликий перелік визначних Василів нашого краю був представлений на виставці.
Оскільки, 25 січня – День святої мучениці Тетяни - це християнське і народне свято. Саме до нього була підготовлена цікава та пізнавальна книжково-ілюстративна виставка «Тетяни полтавського краю». На даній виставці ми зібрали, відповідно, матеріали про видатних Тетян, які досягли успіху у різних галузях знань. Виставка ознайомить з творчістю художниці Т. В. Кобзар, скульптора Т. О. Панасенко, майстра витинанки Т. Ф. Ваценко, лялькарки Т. В. Саєнко, аграрія, громадсько-політичної діячки Т. М. Корост. Творчі постаті поетес Т. Д. Задорожної, Т. М. Кльокти, Т. М. Домашенко, письменниці та філолога Т. В. Луньової також представлені збірками віршів та творів. Варто згадати видатного педагога, Героя України Т. І. Балагуру, а також директора нашої бібліотеки, заслуженого працівника культури України, яка більше 40 років свого життя віддала бібліотечній справі Полтавщини, Т. І. Зеленську. Звісно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже власниці цього імені володіють лідерськими якостями, ясним розумом та твердим характером, навіть ім'я у перекладі з давньогрецької означає «засновниця», «упорядниця», тому легко досягають успіху у всіх своїх починаннях.
Наступна виставка була присв'ячена жінкам, які мають ім’я Оксана чи Ксенія. У народі 6 лютого називають Оксанин день, Оксани-Дороти й зауважують: «Яка Оксана – така й весна». Імена Оксана, Ксенія прийшли до нас багато століть назад із Стародавньої Греції і стали дуже популярними в Україні. Воно означає «мандрівниця», «чужинка», «гостя», за іншою версією «гостинна». Є думка, що ім’я визначає характер. Оксани – це цілеспрямовані, самостійні жінки, які ніколи не дають себе в образити, з не дуже простою, але цікавою долею. Преподобна Ксенія (світське ім’я Євсевія) народилася в аристократичній родині в Римі. Батьки мали намір віддати її заміж, але дівчина втекла на острів Кос (поблизу узбережжя Малої Азії). Тут Євсевію було навернуто у християнство пресвітером Павлом. Після цього вона змінила ім’я на Ксенію. Згодом перебралася до міста Мілас в Карії, де за власний кошт звела церкву Святого Стефана і утворила християнську громаду. Згодом стала черницею. Померла у Міласі, тому іноді зветься Ксенією Мілаською.
Покровителькою імені є Ксенія Петербурзька. Вона жила наприкінці ХVІІІ століття. Вийшовши заміж, жінка дуже рано овдовіла. Смерть чоловіка настільки вразила Ксенію, що вона вирішила роздати все майно, переодяглася в чоловічий одяг і прийняла подвиг юродства – один із найважчих, адже юродивий – це своєрідний дивак, на якого всі тицяють пальцями, з якого всі сміються і кого зневажають. Подвиг добровільного божевілля вона несла 45 років. Ікони цієї святої є чи не в кожному православному храмі, а ім’я Ксенія, Оксана, надзвичайно популярне.
Серед наших землячок-полтавок багато відомих Оксан: історик, керамолог та археолог О. В. Коваленко, художниця та письменниця К. О. Янко, директор полтавського видавництва «Техсервіс» О. О. Момот, філолог, літературознавець та викладач О. А. Зелік, художниця О. А. Іванюк, кераміст і художниця О. В. Кальна, літераторка, журналіст, казкарка, прозаїк О. В. Кравченко та багато інших.
Оксана Яківна Мешко - відома громадська діячка, лідер опозиційного руху на Україні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсинської Спілки в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х років ХХ ст. Вона одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху.
Оксана Дмитрівна Соловей - письменниця, перекладачка, етнограф, донька історика, публіциста і культурного діяча Д. Ф. Солов’я. Народилася у Полтаві. Перші переклади Оксани Соловей з’явилися в друці ще в 1946 році. З англійської перекладала твори Д. Томаса, К. Сендберга, Г. Лонгфелло, П. Устінова, з французької — А. Камю, Веркора, Ж. Кокто, з російської — О. Солженіцина, В. Шаламова та ін. З 1966 року Оксана Соловей належить до Організації українських письменників у діаспорі «Слово»; з 1973 вона старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, а з 1990 року — член-кореспондент цієї ж Академії. Як етнограф Оксана Дмитрівна вивчає український обрядовий хліб, видала серію з восьми карток, присвячених весільному хлібові.
Оксана Дмитрівна Іваненко - українська дитяча письменниця, перекладачка. Їй належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Книга спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Державною премією УРСР ім Т. Г. Шевченка (1986). О. Іваненко є також лауреатом премії ім. Лесі Українки (1974). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), книгу оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Окремі твори О. Іваненко перекладено багатьма мовами народів СРСР, болгарською, чеською та німецькою мовами.
Майстер прикладного мистецтва Оксана Іванівна Лесевич створює неймовірні картини-мініатюри з деревини і соломки. Протягом дясятків років є учасницею міських та обласних виставок творів декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово формувала персоналії у виставкових залах та музеїв м. Полтави. Є автором посібника з аплікації та мозаїки соломкою. Отже, Оксани яскраві та різнопланові особистості, які не можуть залишитися непоміченими. Звісно це лише декілька імен з великого переліку персоналії.
Наступна виставка теж була присвячена жінкам з чудовим рідкісним ім'ям - Явдоха, Вівдя, Євдокія. Це ім'я грецького походження і перекладається як "благовоління", іноді "добра слава". 14 березня - свято Преподобної Євдокії (Явдохи). Це свято знаменує пробудження життєвої сили землі, прихід весни . Саме тому ім'я отримало таку велику популярність в Україні.
Розпочнемо з Євдокії (Явдокії) Іванівни Гладкої – поетеси, вчителя. Село Більськ - мала батьківщина вчителя за професією і поетесою за покликанням Євдокії Іванівни, яка народилася у багатодітній сім ї. Більшу частину шкільних років провела у Великосорочинській школі- інтернаті Миргородського району. Вищу освіту здобула в Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В.Г. Короленка) за спеціальністю вчитель російської мови і літератури. Працює за фахом. Пише вірші за покликом серця. Авторка трьох збірок поезії, які вийшли у світ у 2010 році під назвою "На межі", "С тобой и без тебя". "Переливи райдуги "- у 2013 році.
Явдоха Данилівна Пошивайло була натхненником створення Музею гончарства в Опішні Вона дала настанову своєму внукові Олесю Пошивайлу створити музей. Складними були її дитячі роки: «Я осталась сиротою. Батьків я не знаю: люди забрали і в людей я росла, і вчилась малювати. Тоді я вивчилась і пішла по кустарях — в Горілея малювала..., в Пругла Макара і в других...», - згадувала жінка. У 18 років вона вийшла заміж за потомственого гончара Гаврила Пошивайла. З цього часу і починає творити. В Опішні існує давня традиція: твори чоловіка-гончаря мусять побувати в руках дружини-малювальниці. Тому Явдоха Пошивайло оздоблювала твори свого чоловіка рослинними й зооморфними декоративними композиціями. За роки спільного життя виховали 3 синів.
Гончарством в роду Євдокії Варвинської займалися дуже давно. Ось, як вона згадує свого прадіда по материнській лінії Степана Денисенка (року народження й смерті вона не пам’ятає): «… Ну так, це прадід, оце моя мати там жила, бо у матері умер батько, а воно ж раньше по багато дітей було, семеро, і вона розприділила кого куди, хто пішов вівці пасти, моя мама пішла до діда сюди. Дід був бєдний, ну гончарював і ото так розжився, нову хату поставив, мабуть, і коника купив, і корову, і ото вона там служила». Трудовий стаж Євдокії Варвинської на гончарному виробництві розпочався з 1953 року, про що свідчить перший запис в її трудовій книжці. Потім змінювалася назва керамічного підприємства, відбувалося її переміщення з одного цеху в інший, освоєння різних гончарних професій: «доглядщиця, майстер дитячої глиняної іграшки, шліфувальниця, контролер приймальник, мальовщиця, ангобіровщик». "… Я в 1953 в завод пішла і де тільки не робила, переходила з цеху в цех, на доглядці, і кирпич робила, і малювала, і коло горну була, і горшки возила".
Євдокія Михайлівна Крат народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році одружилась з полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої Залізної Дивізії в денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Діставшись з величезними труднощами до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.
Серед тих, хто має ім’я Євдокія – багато довгожителів. Євдокія Головата з с. Харківці Лохвицького району прожила 102 роки, жителька м. Лохвиця Євдокія Гресь зустріла перший столітній ювілей. Євдокія Онисіївна Білик - вишивальниця, народилася у с. Абазівка Полтавського району. Прожила 118 років!
Дружина Василя Верховинця Євдокія Іванівна Костева – актриса і співачка - народилася 1 березня 1885 р. в Полтаві, в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі “Червоний факел”. Під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після прогону Садовський пожартував: «Голос я чув, артистки ж не бачу» (була маленького зросту). Працювала у театрах Києва, Полтави, в ансамблі «Жінхоранс» Василя Верховинця. В двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися. Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в «Товариство українських акторів» під орудою Івана Мар’яненка.
Євдокія Сидорівна Гуржій народилася у с. Перервинці, нині Лубенського району – вчений-селекціонер. Керувала кафедрою рослинництва ПДАА. Доктор сільськогосподарських наук, професор, працювала на кафедрі з 1952 до 1975 рр. Разом зі своїм сином, завідувачем лабораторії В. Мережком вони розробили методику виведення сортів однодомних конопель, придатних для механізованого збирання. Є автором 7 районованих сортів конопель та 40 наукових праць. За науково-дослідну, педагогічну і громадську роботу нагороджена багатьма урядовими нагородами. Мала наукову школу. Очолювала діяльність з відновлення сортів конопель, втрачених під час німецької окупації. Авторка низки сортів однодом. конопель та їх гібридів.
Євдокія Василівна Нос мала одну пристрасть, якій була віддана все життя – пристрасть до української пісні. Народилася 15 серпня 1914 р., навчалася у Полтавській 1-й трудовій школі. Співала у хорі, яким керував відомий український бандурист В. Кабачок. Під час навчання в Полтавському інституті інженерів сільського будівництва теж співала в інститутському хорі, який очолював відомий диригент Ф. Попадич. Співоцький шлях Євдокії Василівни почався одразу після звільнення Полтави від фашистських загарбників. З 1943 року вона починає працювати у Полтавській філармонії. У 1944 році – актриса Харківської опери. З 1950 р. переходить до академічної капели «Думка», з 1956 року – співає у хоровій капелі Українського радіо. Після виходу на пенсію повертається до рідного міста. Співпрацює з місцевим радіокомітетом, допомагає музикознавцю і композитору М. Фісуну збирати експонати до музичного музею Полтавщини, записує старовинні пісні, які колись лунали на околицях Полтави.
Наступна виставка,яка розгорнулася у відділі краєзнавства була присвячена Олексіям, які народилися чи перебували на Полтавщині та своєю працею прославили її. З терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців, які своїм розумом, умінням, творіннями рук звеличили благословенну полтавську землю. Їх об’єднує любов до Батьківщини та... у даному випадку... ім’я - Олексій. Олексій у перекладі з давньогрецької означає «захисник», «помічник». Він завжди прагне до досконалості й домагається успіхів у будь-якій справі - виробництві, науці, спорті, бізнесі, літературі. . Виставка підготовлена до свята – Дня святого Олексія (30 березня).Отже, перший генерал-губернатор міста Полтави – князь Олексій Борисович Куракін. За 6 років правління зробив для краю чимало добрих справ: навів порядок у діяльності судових інституцій; домігся відкриття казенних лікарень, аптек, богаділень, пологових приютів; вперше запровадив щеплення від віспи; сприяв заснуванню навчальних закладів; надавав позички для приватного будівництва; облаштовував ботанічні й міські сади. О. Куракіну належала ідея створення нового центру Полтави, реалізована його наступниками. Не без гордості за зроблене князь писав брату: «...вы не скажете, что я дремлю, мой друг, не правда ли?». Свідок діяльності генерал-губернатора І. П. Котляревський присвятив йому оду «Пісня на Новий 1805 год Пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», у якій він хвалив князя за працелюбність. Видатний теоретик та практик фізкультурного руху зі світовим ім'ям Олексій Дмитрович Бутовський народився у с. П’ятигірці Лубенського повіту. Він був членом першого складу і одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету та сучасного Олімпійського руху. Викладач Полтавського кадетського корпусу. Наукова спадщина Бутовського становить близько 70 праць.
Один з провідних романістів української еміграції - Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко) народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці (тепер Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського), яким керував письменник Пилип Капельгородський. Власне, він перший і звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка. У 1942 році в окупованiй Полтавi почав писати повiсть «Ранок», завершену в 1943 р. в Кам’янець-Подiльському i видану в 1963 р. в Мюнхенi. Восени 1943 р. разом з батьками вирушив на Захiд. В повоєнний час сiм’я жила у Дiссенi та Мюнхенi. Пiсля смертi батька наприкiнцi 40-х з матiр’ю та братом переїхав до Америки, осiвши у місті Клiвлендi. Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися виключно за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника
Олексій Федотович Коломієць (народ. у с. Харківці Лохвицького р-ну) – видатний драматург, лауреат Шевченківської премії 1977 року. Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота вистава!
Почесний громадянин Кобеляцького району Олексій Іванович Кулик народився у с. Кунівка Кобеляцького району. Олексій Іванович був директором музею літератури та мистецтва (у 2013 році Музею присвоєно ім’я О. І. Кулика). Все своє життя він присвятив збору історичних пам’яток про свій край, відображав побачене і почуте на папері та фото.
Серед сучасників варто назвати ім’я полтавського видавця, колекціонера і мецената Олексія Миколайовича Петренка (народився у с. Лихачівка Котелевського р-ну). Фундатор гільдії колекціонерів Полтавщини «Спадщина». Директор видавництва «АСМІ». Саме за ініціативи Олексія Миколайовича видавництво «АСМІ» започаткувало видання альбомних серій «Художники Полтавщини», «Меценати. Колекції. Виставки» та книг мистецького спрямування - «Павло Горобець», «Микола Ярошенко», «Мій рідний край - моя Полтава».
Олексій Іванович Неживий народився у с. Хитці Лубенського району – учений, літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, педагог. Олексій Іванович вбачав своє покликання в літературознавчих дослідженнях і наголошував: «Досліджувати письменника - це оприлюднювати та поширювати його творчий доробок». Він автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.
Олексій Олексійович Нестуля - ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Автор досліджень про охорону пам’яток історії та культури України та їх повернення, визначних діячів української культури і мистецтва Ф. Шміта, Ф. Ернста, С. Таранушенка, Ю. Михайліва, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щербаківського.
Олексій Семенович Оніщенко (народ. в c. Рудка Гребінківського району) - академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України. Входив до науково-¬галузевої редакції Української радянської енциклопедії. З 1992 р. – генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Автор і співавтор понад 300 наукових праць, у т. ч. 17 монографій. Член численних наукових товариств і громадських організацій, редколегій наукових часописів.
Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Георгій або Юрій з нагоди дня вшанування святого великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця. Нагадаємо коротко про цього святого. Великомученик Георгій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут біля підніжжя Ліванських гір. Великомученик Георгій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою виправкою та красою. Досягнувши звання тисяцького, Георгій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Проте саме цей імператор наприкінці ІІІ століття посилив гоніння на християн. Одним з перших, хто відкрито повстав проти імператора був Георгій. Почувши одного разу на суді черговий нелюдський вирок щодо знищення християн, майбутній великомученик пройнявся співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, святий Георгій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Слово святого Георгія було сповненим сильних і переконливих аргументів проти імператорського наказу переслідувати християн. Розгніваний Діоклетіан наказав кинути Георгія до в’язниці. Святий мученик терпляче переносив усі муки й зрештою, імператор наказав обезголовити його. Великомученика Георгія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відректися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Побідоносцем.
У дореволюційні часи в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі сіл уперше після холодної зими виганяли худобу на пасовище, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають «Юріїв день».
На нашій полтавській землі проживає багато талановитих і відомих людей з ім’ям Юрій чи Георгій - Кондратюк, Липа, Думич, Гулак, Попов, Митропольський, Ларіонов, Антипович, Погода, Меліхов, Самойленко, Роговий, Вороний, Пошивайло, Береговий, Майборода, Андрузький, Гапон, Фединський, Тимошенко…Юрій Дольд-Михайлик, країнський прозаїк і драматург, автор роману "І один у полі воїн", який тільки в СРСР друкувався багатомільйонним накладом. Цей роман вважається найпершим шпигунським романом у Радянському Союзі. Письменник отримував тисячі листів від читачів. Відповідаючи на один із них, автор писав, що головний герой твору — Григорій Гончаренко — був написаний ним за матеріалами біографій кількох людей, які в роки війни діяли і працювали у ворожому тилу. Але лише цих матеріалів було замало. Автору довелося використовувати архіви, щоденники, факти й документи з найрізноманітніших джерел.Георгій Майборода кожну вільну хвилину присвячував участі в оркестрі. Вирішив продовжувати музичну освіту: спочатку в Київському музичному училищі, згодом – у столичній консерваторії. В студентські роки створює симфонічні поеми «Лілея», «Каменярі» («Лілея» одразу вийшла на «велику сцену», привернула увагу знавців і поціновувачів). По закінченні Другої світової війни Георгій повернувся до улюбленої справи. Закінчив аспірантуру Київської консерваторії (під науковим керівництвом відомого композитора Л.Ревуцького). Створив знані опери «Тарас Шевченко», «Мілана», «Ярослав Мудрий», симфонії, рапсодії, концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень. 1960р. став народним артистом СРСР, 1963р. – лауреатом Шевченківської премії. Очолював Спілку композиторів. Двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР.
Юрій Олексійович Митропольський — відомий математик і механік, академік НАН України (1961). Герой Соціалістичної Праці (1986), лауреат Ленінської премії (1965), Державної премії УРСР (1980), академічних премій ім. М. М. Крилова (1969) та М.М. Боголюбова (1993), заслужений діяч науки України (1967). Герой України (з нагородженням орденом Держави, 2007), його нагороджено орденами князя Ярослава Мудрого IV (2002) та V ст. (1996), орденами та медалями СРСР, золотою медаллю ім. В. І. Вернадського (2007), нагородами та відзнаками інших держав. Академік АН СРСР (1984). Президією НАН України засновано премію імені Ю.О. Митропольського (2010). Його ім’я присвоєно Міжнародному математичному центру НАН України.
Юрій Роговий - український поет і прозаїк. Член Національної спілки письменників України. Син українського письменника Рогового Феодосія Кириловича (1925—1992) — лауреата Шевченківської премії(1992). Юрій Тимошенко (сценічний псевдонім Тарапунька)— український радянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (з 1960), лауреат Сталінської премії (1950).
Продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвячено славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні. Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба… Погодьтеся, цей список можна продовжувати ще довго, адже постатей дуже багато. Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува¬ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви¬ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви¬купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій¬ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій¬ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи¬нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска¬зав молодий Т. Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». І. Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.
Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871, Красенівка, Полтавська губернія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки.Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».
Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від рад. влади, 1960 був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсинської Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990 р.).
Не можна було оминути своєю увагою людей, які носять імена Петра і Павла. За церковним календарем 12 липня Православна церква вшановує пам’ять двох святих славних апостолів Петра і Павла. Своїми місійними подорожами і проповідями вони зробили надзвичайно великий внесок у поширенні християнства, тому Церква називає їх «первоверховними апостолами». Це свято також шановане в народі - апостолу Павлу моляться про процвітання бізнесу, а апостолу Петру - про благополуччя та заступництво в справах і про здоров'я. У відділі краєзнавства відкрито книжкову виставку «Петро і Павло: імена в історії краю» : (12 липня – День першоверховних апостолів Петра і Павла). Виставка створена з метою ознайомлення користувачів з відомими діячами Полтавщини, які, отримавши при народженні імена славетних апостолів, продовжили їх просвітницьку та духовну діяльність в різних сферах життя.
Тож познайомимося з деякими з них.
Майже тридцять років у центрі культурного життя Полтави XIX століття був історик, етнограф, журналіст і педагог Павло Бодянський (1809-1867). Як редактор неофіційної частини «Полтавских губернских ведомостей» він сприяв публікації на сторінках газети серії літературно-етнографічних матеріалів і заміток з історії та природи краю. Павло Бодянський залишив нащадкам свої праці - «Достопримечательности Полтавы» (1849; друкувалася також в «Полтавских губернских ведомостях») і «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год», які вже давно стали бібліографічною рідкістю. В одній із посмертних статей про Бодянського говорилось: «Якби можна було зібрати всі надруковані ним впродовж багатьох років статті, то з них міг би скластися пам’ятник, кращий за всі обеліски і мавзолеї».
Павло Загребельний (1924-2009) - один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Його твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання. Автор понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Унікальна людина трагічної долі Павло Ріттер (1872-1939) - видатний мовознавець, сходознавець, санскритолог, літературознавець, перекладач, талановитий педагог, музикант. Фундатор української національної індології. На жаль, його ім’я, науковий і творчий спадок були ідеологічно сфальшовані й надовго викреслені з історії вітчизняної культури. Відомості про останні роки вченого були майже відсутні. Полтавський дослідник Петро Ротач писав, що він був репресований, збожеволів і помер у тюрмі. Зараз дослідникам вдалося встановити трагічні факти з біографії П. Г. Ріттера: 15 січня 1938 р. було порушено кримінальну справу проти нього з пред’явленням обвинувачення в шпигунстві на користь Німеччини, Польщі, Італії, Туреччини й участі у фашистській контрреволюційній організації. Справу направили військовому прокурору; 25 лютого прийняли рішення піддати науковця психіатричній експертизі; 7 березня направили на лікування в судове відділення Всеукраїнського психоневрологічного інституту в Харкові; 17 квітня 1939 р. він помер...
«Павло Волик – митець, котрий своєю працею стверджує майбутнє України. Його твори йдуть до людей, а це властиво небагатьом художникам нашого часу», - сказав про художника Г. Міщенко. Народний художник України, заслужений художник України - Павло Волик (1941) живе у Полтаві, викладає у Полтавському національному технічному університеті ім. Юрія Кондратюка. Має значну кількість персональних виставок у містах різних регіонів України. Роботи художника можна побачити в музеях Мюнхена, Києва, Полтави, Харкова, Опішні; великою популярністю користуються його твори серед приватних колекціонерів.
Теоретико-методичний доробок хорового диригента, педагога Павла Лиманського (1951-2001) є базою професійної підготовки майбутніх вчителів музики, а це понад 50 наукових праць. У творчому доробку Павла Тихоновича – понад 40 творів у жанрі обробки української народної пісні і перекладу для хору та вокального ансамблю творів різного виконавського складу, аранжування хорових творів. Павло Тихонович був організатором, керівником і натхненником цілої низки хорових колективів, від дитячих до відомих у світі. Приміром, історія камерного хору Полтави розпочалася саме тоді, коли Павло Лиманський, зібравши довкола себе небайдужих до духовної музики людей, створив відомий зараз на увесь світ камерний хор «Гілея».
Петро Калнишевський (1690-1803) - гетьман-легенда - останній кошовий отаман Запорізької Січі. Він перетворив Запорізьку Січ на потужний економічний організм. За часів його правління козаки вперше почали професійно вирощувати зернові культури. Розвивалися скотарство та конярство. Козацькі коні були одними з найкращих в Європі, коштували дорого. Був заможною і побожною людиною. Збудував десятки храмів, фінансував школи та лікарні. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».
Життя Петра Ротача (1925-2007) – то історія нашої країни в мініатюрі. Він належить до тих особистостей, які складають інтелектуальне багатство народу. Його знають і шанують не тільки за величезний науковий та творчий доробок, а і як глибоко патріотичну та винятково чесну людину. Петро Петрович - автор майже 3000 тисяч літературно-краєзнавчих публікацій, понад 30-ти книг. Головним об’єктом його літературознавчих зацікавлень був Тарас Шевченко. Двотомна праця «Полтавська Шевченкіана» - результат кропіткої праці Петра Ротача.
Волею долі юнак із Хмельниччини Петро Шевчук (1959) опинився на Полтавщині, поселився у Решетилівці, закохався в цей край і став натхненно творити образ Решетилівки в килимах. Твори заслуженого майстра народної творчості України Петра Шевчука знає вся Україна й закордон. Без його робіт не обходиться жодна всеукраїнська виставка або фестиваль. Майстер з художнього килимарства тче гобелени і малює картини, які несуть світло та позитивну енергетику.
Окремо можна виділити виставку "Полтавщина в іменах: знамениті тезки", яка була підготовлена відділом краєзнавства і змушує поглянути на постаті діячів полтавського краю з цікавого і несподіваного ракурсу. На думку ряду філософів, ім’я – це думкоформа, тобто самостійна сутність, яка має свій енергетичний потенціал і має у собі якусь певну ідею. За часів Київської Русі прізвища мали лише знатні люди. Селяни ж майже аж до скасування кріпосного права, називалися лише іменами чи прізвиськами. Пізніше і селяни почали присвоювати собі прізвища. Найчастіше вони відображали рід їх діяльності, місце проживання або якісь характерні особистісні особливості. Приміром, людина, що займалася гончарною справою, могла мати прізвище Гончар, а володаря занадто довгого носа називали Носаль. Таким чином, можна зробити висновок, що в прізвищі людини закладено багато інформації, яка може впливати на долю і характер. Прізвище являє собою енергетичний родовий код, що визначає приналежність людини до свого роду. Це сімейне ім’я, яке дається нам від народження. Багато прізвищ мають багатовікову історію, і їх походження сьогодні досить складно розгадати. Є думка, що прізвище здатне впливати на долю людини. Трапляється, що абсолютно різні люди мають однакові прізвища, а іноді співпадають навіть імена. Це явище називають чудовим українським словом тезка (або тезко). День тезки у світі відзначають 3 березня. Саме цьому цікавому явищу і була присвячена виставка літератури у відділі краєзнавства Полтавської універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського. Серед відомих полтавців працівники відділу відібрали особистості, що мають однакові прізвища та імена. Ці люди не є родичами, проявили себе в абсолютно різних сферах людської діяльності. Вони, можливо, не знайомі між собою, можливо, навіть жили у різні історичні епохи – єдине, що їх об’єднує це прізвище та ім’я. На думку психологів, ім’я людини це найкраще і найсолодше для неї слово. В усі віки і часи люди завжди ревно берегли своє ім'я і намагалися зробити так, щоб воно жило якомога довше. Одні прославляли його великими справами, другі — висікали на скелях, треті писали на свинцевих пластинках і кидали в море. З соціальної точки зору ім'я людини являє собою згусток інформації про його носія. Знаючи лише одне ім'я, ми вже маємо уявлення про походження, національність, можливе віросповідання, основні властивості характеру і темпераменту людини.
В історії Полтавщини відомі дві Варвари Рєпніни. Варвара Олексіївна Рєпніна – дружина малоросійського генерал-губернатора, онука гетьмана України К. Розумовського. Вона була відомою на Полтавщині благодійницею, фундаторкою Полтавського інституту шляхетних панянок.Благословенного ХІХ ст. жила і творила на Полтавщині Варвара Миколаївна Рєпніна, небога декабриста С. Волконського і «добрий ангел» Т. Шевченка, як він сам називав її за доброту і натхнення. Варвара Миколаївна займалася літературною діяльністю, благодійністю. Про неї писали: «…була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала в ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
Відомий у Полтаві та за її межами господарник Леонід Гаврилович Гусак. Багаторічний незмінний директор ВАТ «Полтавський турбомеханічний завод», його добрим словом згадує не одне покоління працівників заводу і жителів Київського району міста Полтави. Його талановитий тезка Леонід Іванович Гусак – художник, графік, ілюстратор. Він працював оформлювачем експозицій багатьох музеїв Полтавщини. Його твори експонувалися на міських, обласних виставках в Києві, Москві, Мюнхені. Леонід Іванович займався літературною творчістю, опубліковано його спогади, автобіографічні есе. Н. Даниленко про нього писала: «Він любив Україну не позірно, не голосно. Не кричав про свою любов, але й не ховав її, виливаючи щиро і щедро на полотні».
Лікар-анестезіолог Олександр Олександрович Архіповець створив цілу низку творів у жанрі фентезі, відзначений грамотою обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини» з нагоди 200-річчя від дня народження М. Гоголя.Його тезка Олександр Йосипович Архіповець вчений-біолог старший науковий співробітник Полтавського науково-дослідного інституту свинарства. Багато років вивчав репродуктивну функцію свиней, опублікував 73 експериментальні роботи, зробив великий внесок у вітчизняну галузь тваринництва.
Відомий в Україні археолог, історіограф, музейник і видавець, директор Полтавського краєзнавчого музею Олександр Борисович Супруненко має свого тезку, уродженця Оржиці. Олександр Мефодійович Супруненко – поет, журналіст, його поезію читають і люблять за межами України.Прізвище Білик одне з найпоширеніших в Україні. Маємо на Полтавщині кілька відомих тезок.
Письменник Іван Іванович Білик – автор, зокрема, забороненого радянською владою роману «Меч Арея». Його перу належить ряд історичних романів. Письменник із непростою долею - пережив голодомор, Другу світову війну, заборони і гоніння радянського режиму. Гончар Іван Архипович Білик – найстаріший майстер керамічної скульптури і фігурного посуду, носій давньої традиції, великий практик і генератор творчих пошуків. Лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (1999 р.). Під псевдонімом Іван Білик нам відома літературна творчість брата Панаса Мирного, чиновника Івана Яковича Рудченка.
Відомий львів’янин письменник Микола Петренко має полтавське коріння. Його тезка - рядовий Микола Петренко із Світлогірського Кобеляцького району - загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок у Афганістані у 1984 р. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.Ще один наш земляк із м. Градизьк Павло Крат був учасником неоголошеної війни у Афганістані. Його тезка Павло Крат – український письменник, громадський і релігійний діяч пропагував українське слово, думку і віру в далекій Канаді. Він відомий на батьківщині як видатний представник української діаспори в Торонто.
Репресований за радянської влади священик із с. Калайдинців Лубенського району Іван Михайлович Бабак має у Полтаві відомого тезку Івана Ілліча Бабака. Герой Радянського Союзу льотчик винищувач часів Другої Світової війни з дивізії О. Покришкіна мав прізвисько «Літаючий барс». Після закінчення війни він працював учителем у Полтаві.
Цей список імен можна продовжувати безкінечно, адже наша полтавська земля багата талантами. Таким чином відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського планує продовжувати цикл книжково-ілюстративних виставок, які розповідатимуть про наш край та його визначних людей.
Немає коментарів:
Дописати коментар