ЗАВОЙКИ
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід бере початок від Василя Завойка у другій половині ХVII ст. військового товариша Переяславського полку. Один з його синів – Павло Васильович – іркліївський сотник. Інші представники роду посідали невисокі посади та були священиками в Золотоніському повіті. Рід внесений до Родовідної книги Полтавської губернії. Його правнук Степан Йосипович Завойко став моряком, штаб-лікарем Миколаївського морського порту. Він прищепив любов до моря і своїм синам, які всі стали морськими офіцерами.
В автобіографії інший теж Василь Завойко писав: «Народився я 28 липня 1810 року в Малоросії Полтавської губернії, у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна… Я з малих літ знав, що таке нужда…».
Адмірал Василь Завойко – хоробрий воїн, мудрий землероб, винахідливий будівельник. Цей козацький нащадок очолював уряд Камчатки, організував оборону Петропавловська в часи Кримської війни й став національним героєм цього краю. Мужній чоловік тривалий час перебував на посту губернатора Камчатки.
В. Завойко одержав два ордени за хоробрість – Святого Станіслава, Святого Георгія, Святого Володимира.
На початку ХХ ст. у Полтаві діяв популярний тоді соціал-демократичний гурток активним учасником якого був Микола Васильович Завойко, колишній петербурзький студент засланий у рідне місто за активну революційну діяльність. У Петербурзі він був одним із кращих студентів великого ученого Д. Менделєєва, але проміняв кар’єру вченого на революційну романтику. М. Завойко працював у статистичному бюро Полтавського губернського земства. Його брат Сергій Васильович Завойко та сестри Ольга Василівна та Лідія Василівна співпрацювали з агентами по доставці у Росію із закордону революційної преси. О. Завойко, що працювала того часу помічницею сільського вчителя, зазнала за свою діяльність арешту, тюрем, заслання і у молодому віці померла від туберкульозу. С. Завойко все життя, до кінця 20-х років ХХ ст. працював у Наркоматі землеробства України, де його цінували як висококласного спеціаліста.
Полтавські старожили стверджують, що Євгенія Петрівна Завойко, колишня медсестра Диканської районної лікарні була у родинних зв’язках із полтавською сім’єю Завойків. За свою професійну діяльність у 50-х роках ХХ ст. вона отримала найвищу на той час урядову нагороду – орден Леніна.
Залишається лише дивуватися хитросплетінням долі, коли члени однієї родини кладуть своє життя на благо процвітання держави, як це чинив адмірал В. Завойко, і прикладають максимум зусиль для знищення імперського суспільного ладу у цій же державі, як чинили його нащадки.
Нащадки родини Завойків мешкають зараз не тільки в Україні, а також у Росії та США.
ЗАКРЕВСЬКІ
У генеалогічних дослідженнях В. Модзалевського розпис давнього козацько-старшинський рід Закревських відкривається Лук’яном, його син Йосип Закревський будучи київським полковим осавулом одержав від Генеральної військової канцелярії універсал на великі земельні наділи в Чернігівській губернії, а після придбання навколишніх сіл Березова Рудка стала головною садибою роду. Семеро дітей Йосипа Закревського стали родоначальниками російської і української гілок роду Закревських. Непересічні особистості родини Закревських протягом століть були творцями історії, літератури і культури рідного краю.
Надвірний радник Григорій Йосипович Закревський розбудовував родовий маєток Березову Рудку, який став поступоп зразком садово-паркового мистецтва. М. Шкурка писав: «Окрім високопродуктивного сільського господарства, в маєтку успішно розвивалося селітрове, винокурне та цукрове виробництва. Доволі значні прибутки поміщики спрямовували на подальшу розбудову своїх маєтностей, на благодійні цілі тощо. Збудований у першій половині ХІХ ст. на їхні кошти руками українських майстрів палацовий комплекс і майже 50-гектаний ландшафтний парк… є пам’ятками архітектури та містобудування України національного значення».
Брати Віктор Олексійович і Платон Олексійович Закревські, відомі своєю дружбою з Т. Шевченком. Сестра Софія Олексіївна Закревська була відомою свого часу письменницею. Вона використовувала у своїй творчості багатий етнографічний матерал, її проза мала ознаки романтичного стилю. За спогадами очевидців вона «полонила Шевченка своїми талантами».
Причиною частих відвідин Т. Шевченком березоворудської садиби була вродлива дружина Платона Закревського – Ганна. Поет писав про неї: «Славна молодичка… і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне».
Їй поет присвятив вірш «Немає гірше, як в неволі…»:
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
Серед представників березоворудської гілки роду Закревських слід згадати відомого юриста та політика Гната Платоновича. Він служив прокурором Харківської судової палати, обер-прокурором першого департаменту Правительствуючого сенату, автор низки наукових праць з різних галузей юриспруденції. Після бурхливих подій 1917 р. Закревські емігрували до Західної Європи.
Серед Закревських-емігрантів найвідомішою стала «українська Мата Харі» - Марія Гнатівна Закревська, після одруження Бенкендорф, баронеса Будберг. Протягом 20 років вона була особистим секретарем М. Горького, їй присвячено роман «Життя Клима Самгіна». Близькі романтичні стосунки вона мала з англійським дипломатом Р. Локхардом, англійським письменником Г. Уелсом. З чуток, які перевірити тепер уже важко, вона була агентом відразу трьох розвідок. Марія Закревська залишила після себе понад 30 книжок, сотні заміток, малюнків і конспектів.
Цікава історія правнучки Ганни Закревської – Тетяни Александер: під час Другої світової війни вона співпрацювала з відділом Королівського інституту міжнародних відносин в Оксфорді, займалася літературною діяльністю, згадувала у своїх мемуарах Полтавщину і родину Закревських.
Тепер нащадки роду Закревських – громадяни Великобританії, Франції, Німеччини, Люксембурга.
ЗЕРОВИ
Яскрава і багата Зеровіана бере свій початок з містечка Зіньків на Полтавщині, де побачили світ і під пильним батьківським оком зробили перші кроки в життя майбутні видатні особистості. Брати Микола і Михайло – поети, літературознавці, Дмитро і Костянтин – вчені-біологи, Георгій став військовим інженером –винахідником.
Батько великої родини Костянтин Іраклійович – освітянин. Він був великим знавцем природи, математики, астрономії, шанувальником духової музики і танців; він натхненний мандрівник, оповідач, автор рукописної збірочки для своїх дітей, яку так і назвав «Оповідання для дітей».
Мати, Марія Яківна Зерова, походила з вільного козацького роду, що ніколи не знав кріпацтва, мав свою землю, маєтності, навіть домашній театр.
В домі була зібрана бібліотека, проводилися сімейні літературні читання. Виплекані в такій атмосфері хлопчики й дівчатка взяли в самостійне життя ті моральні й культурні принципи, які були закладені в них батьками, всією родиною.
Подальша доля повела їх важкими стежками, але всі вони зуміли зберегти найголовніше – залишилися чесними людьми.
Микола Зеров – це ім’я є гордістю української літератури ХХ століття. Дослідник літератури, критик, поет і перекладач, книговидавець і блискучий лектор, викладач університету – до його літературознавчих праць будуть звертатися нові й нові дослідники. Літературна спадщина його доволі багата, якщо взяти до уваги той короткий, складний і не надто сприятливий час, у який йому випало жити і працювати. Микола Зеров розділив гірку долю представників «розстріляного відродження».
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант як поета і перекладача.
Як згадували люди, які спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яты свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…»
Третій брат, Дмитро, став одним із організаторів інституту ботаніки ім.. Н. Холодного АН України, Ним була створена українська школа палеоботаніки.
Костянтин Зеров теж став ботаніком, працював в Інституті гідробіології. Основною його діяльністю було дослідження каскаду Дніпровських водосховищ. Він був ученим патріотом, пробував бити на сполох з приводу непродуманих дій щодо наших рік, але його голос, на жаль, залишився не почутим. Окрім анукових досягнень Д. Зеров мав видатні вокальні дані, був рекомендованим для вступу до консерваторії.
Георгій Зеров був інженером-хіміком, працював на оборонному підприємстві,був причетним до створення нового озброєння.
Сестри сім’ї Зерових хоча й не стали відомими, але своїм життям підтвердили міцність благородних ідеалів, притаманних своїй сім’ї. Олена Костянтинівна працювала лікарем-стоматологом, Валерія Костянтинівна мала фах фармацевта. Обидві сестри мали гарні вокальні дані, були добрими оповідачами.
Є. Сверстюк писав про родину Зерових: «Щедра земля українська талантами і багата нещастями, які скошують ці таланти ще до цвіту… Історія не мала літописців для таких імен, що були проти течії. Але пам’ять людська стоїть на сторожі того, що не повинно загинути, бо воно піднялося до самоусвідомлення і символу.
Отже, про сім’ю Зерових ще збереглася жива пам’ять, що дає нам можливість побачити дім і сад, з якого вийшли чесні сіячі вічних зерен, великі трудівники на ниві рокованої української культури.
І дає можливість замислитися над несповідимими шляхами Господніми для тих, хто береже в серці ті зерна і несе обов’язок та покликання їх сіяти, не вичікуючи сприятливої погоди».
ЗУБКОВСЬКІ
Відомості про Зубковських на Миргородщині з’являються лише у ХІХ столітті. Певно походять Зубковські з країв, розташованих на північний захід від Миргорода. У реєстрі козацької старшини 1744 року знаходимо ім’я Павла Зубковського – полкового хорунжого Ніжинського полку. У 70-80-их роках ХVIII cт. Жив полковий отаман Никифор Зубковський, який утримував єдини на все місто виховний будинок. У Переяславському повіті проживав Василь Степанович Зубковський він був архієрейським регентом – керівником церковного хору високого рангу. Свого часу йому було доручено відбирати по всій єпархії талановитих співаків для царської домової церкви. Проявив свій музичний хист В. Зубковський у домашньому театрі мецената Д. Трощинського. Ймовірно, саме цього часу і осів на Миргородщині рід Зубковських. У ХІХ ст. священики Зубковські мали парафії на Миргородщині.
Андрій Федосійович Зубковський у 50-70-х роках ХІХ ст. вів велику просвітницьку й громадську роботу. На добровільних засадах він працював директором Миргородської громадської бібліотеки.
Лікар Іван Андрійович Зубковський вийшов із висококультурної родини, високі духовні традиції якої він успішно продовжив і розвинув. Батьки виховали у сина одну з найголовніших рис характеру – працелюбство, прагнення творити добро. Він не продовжив родинну традицію, не став священиком, закінчивши медичний факультет Київського університету Святого Володимира став військовим лікарем, пізніше земським лікарем. Вийшов у відставку у чині дійсного статського радника оселився у Миргороді.
Вів плідну громадську діяльність. Сам він про себе писав: «Я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам».
З 1914 по 1924 роки був ініціатором і організатором Миргородського курорту на базі мінерального джерела. Після дослідження води миргородського джерела О. Діаніним вода була визнана «целебной как при наружном ее применении, так и для применения во внутрь». У доповіді І. Зубковського зазначено: «Что необходимо возбудить мотивированное ходатайство перед управленим Главного ученого інспектора о разрешении употреблять воду Миргородского источника не только как наружное, но и как внутреннее средство с лечебной целью, допустив разлив ее для вывоза в другие места». Споживаючи, лікуючись водою Миргородських джерел ми повинні бути вдячними і пам’ятати про лікаря Івана Андрійовича Зубковського, завдяки якому це цілюще джерело досі служить людям. Сам він про себе писав: «Я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам».
І. А. Зубковський мав двох братів Миколу й Афанасія. Після смерті дружини Івана Андрійовича його малолітні дочки виховувалися певний час у сім’ї Миколи.
Афанасій Зубковський, як і брат, одержав медичну освіту, але рано поринув у романтику революційного руху, що характерно було для студентської молоді кінця ХІХ початку ХХ ст. Участь у терористичному русі народовольців призвела до А. Зубковського до арешту і заслання. Оскільки брат Микола рано помер, Іван Андрійович Зубковський виявляв велику турботу і підтримку брату Афанасію.
Доньки І. А. Зубковського Віра і Катерина одержали вищу освіту. Багато подорожували разом із батьком. Вони зберегли архів батька для нащадків.
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід бере початок від Василя Завойка у другій половині ХVII ст. військового товариша Переяславського полку. Один з його синів – Павло Васильович – іркліївський сотник. Інші представники роду посідали невисокі посади та були священиками в Золотоніському повіті. Рід внесений до Родовідної книги Полтавської губернії. Його правнук Степан Йосипович Завойко став моряком, штаб-лікарем Миколаївського морського порту. Він прищепив любов до моря і своїм синам, які всі стали морськими офіцерами.
В автобіографії інший теж Василь Завойко писав: «Народився я 28 липня 1810 року в Малоросії Полтавської губернії, у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна… Я з малих літ знав, що таке нужда…».
Адмірал Василь Завойко – хоробрий воїн, мудрий землероб, винахідливий будівельник. Цей козацький нащадок очолював уряд Камчатки, організував оборону Петропавловська в часи Кримської війни й став національним героєм цього краю. Мужній чоловік тривалий час перебував на посту губернатора Камчатки.
В. Завойко одержав два ордени за хоробрість – Святого Станіслава, Святого Георгія, Святого Володимира.
На початку ХХ ст. у Полтаві діяв популярний тоді соціал-демократичний гурток активним учасником якого був Микола Васильович Завойко, колишній петербурзький студент засланий у рідне місто за активну революційну діяльність. У Петербурзі він був одним із кращих студентів великого ученого Д. Менделєєва, але проміняв кар’єру вченого на революційну романтику. М. Завойко працював у статистичному бюро Полтавського губернського земства. Його брат Сергій Васильович Завойко та сестри Ольга Василівна та Лідія Василівна співпрацювали з агентами по доставці у Росію із закордону революційної преси. О. Завойко, що працювала того часу помічницею сільського вчителя, зазнала за свою діяльність арешту, тюрем, заслання і у молодому віці померла від туберкульозу. С. Завойко все життя, до кінця 20-х років ХХ ст. працював у Наркоматі землеробства України, де його цінували як висококласного спеціаліста.
Полтавські старожили стверджують, що Євгенія Петрівна Завойко, колишня медсестра Диканської районної лікарні була у родинних зв’язках із полтавською сім’єю Завойків. За свою професійну діяльність у 50-х роках ХХ ст. вона отримала найвищу на той час урядову нагороду – орден Леніна.
Залишається лише дивуватися хитросплетінням долі, коли члени однієї родини кладуть своє життя на благо процвітання держави, як це чинив адмірал В. Завойко, і прикладають максимум зусиль для знищення імперського суспільного ладу у цій же державі, як чинили його нащадки.
Нащадки родини Завойків мешкають зараз не тільки в Україні, а також у Росії та США.
ЗАКРЕВСЬКІ
У генеалогічних дослідженнях В. Модзалевського розпис давнього козацько-старшинський рід Закревських відкривається Лук’яном, його син Йосип Закревський будучи київським полковим осавулом одержав від Генеральної військової канцелярії універсал на великі земельні наділи в Чернігівській губернії, а після придбання навколишніх сіл Березова Рудка стала головною садибою роду. Семеро дітей Йосипа Закревського стали родоначальниками російської і української гілок роду Закревських. Непересічні особистості родини Закревських протягом століть були творцями історії, літератури і культури рідного краю.
Надвірний радник Григорій Йосипович Закревський розбудовував родовий маєток Березову Рудку, який став поступоп зразком садово-паркового мистецтва. М. Шкурка писав: «Окрім високопродуктивного сільського господарства, в маєтку успішно розвивалося селітрове, винокурне та цукрове виробництва. Доволі значні прибутки поміщики спрямовували на подальшу розбудову своїх маєтностей, на благодійні цілі тощо. Збудований у першій половині ХІХ ст. на їхні кошти руками українських майстрів палацовий комплекс і майже 50-гектаний ландшафтний парк… є пам’ятками архітектури та містобудування України національного значення».
Брати Віктор Олексійович і Платон Олексійович Закревські, відомі своєю дружбою з Т. Шевченком. Сестра Софія Олексіївна Закревська була відомою свого часу письменницею. Вона використовувала у своїй творчості багатий етнографічний матерал, її проза мала ознаки романтичного стилю. За спогадами очевидців вона «полонила Шевченка своїми талантами».
Причиною частих відвідин Т. Шевченком березоворудської садиби була вродлива дружина Платона Закревського – Ганна. Поет писав про неї: «Славна молодичка… і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне».
Їй поет присвятив вірш «Немає гірше, як в неволі…»:
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
Серед представників березоворудської гілки роду Закревських слід згадати відомого юриста та політика Гната Платоновича. Він служив прокурором Харківської судової палати, обер-прокурором першого департаменту Правительствуючого сенату, автор низки наукових праць з різних галузей юриспруденції. Після бурхливих подій 1917 р. Закревські емігрували до Західної Європи.
Серед Закревських-емігрантів найвідомішою стала «українська Мата Харі» - Марія Гнатівна Закревська, після одруження Бенкендорф, баронеса Будберг. Протягом 20 років вона була особистим секретарем М. Горького, їй присвячено роман «Життя Клима Самгіна». Близькі романтичні стосунки вона мала з англійським дипломатом Р. Локхардом, англійським письменником Г. Уелсом. З чуток, які перевірити тепер уже важко, вона була агентом відразу трьох розвідок. Марія Закревська залишила після себе понад 30 книжок, сотні заміток, малюнків і конспектів.
Цікава історія правнучки Ганни Закревської – Тетяни Александер: під час Другої світової війни вона співпрацювала з відділом Королівського інституту міжнародних відносин в Оксфорді, займалася літературною діяльністю, згадувала у своїх мемуарах Полтавщину і родину Закревських.
Тепер нащадки роду Закревських – громадяни Великобританії, Франції, Німеччини, Люксембурга.
ЗЕРОВИ
Яскрава і багата Зеровіана бере свій початок з містечка Зіньків на Полтавщині, де побачили світ і під пильним батьківським оком зробили перші кроки в життя майбутні видатні особистості. Брати Микола і Михайло – поети, літературознавці, Дмитро і Костянтин – вчені-біологи, Георгій став військовим інженером –винахідником.
Батько великої родини Костянтин Іраклійович – освітянин. Він був великим знавцем природи, математики, астрономії, шанувальником духової музики і танців; він натхненний мандрівник, оповідач, автор рукописної збірочки для своїх дітей, яку так і назвав «Оповідання для дітей».
Мати, Марія Яківна Зерова, походила з вільного козацького роду, що ніколи не знав кріпацтва, мав свою землю, маєтності, навіть домашній театр.
В домі була зібрана бібліотека, проводилися сімейні літературні читання. Виплекані в такій атмосфері хлопчики й дівчатка взяли в самостійне життя ті моральні й культурні принципи, які були закладені в них батьками, всією родиною.
Подальша доля повела їх важкими стежками, але всі вони зуміли зберегти найголовніше – залишилися чесними людьми.
Микола Зеров – це ім’я є гордістю української літератури ХХ століття. Дослідник літератури, критик, поет і перекладач, книговидавець і блискучий лектор, викладач університету – до його літературознавчих праць будуть звертатися нові й нові дослідники. Літературна спадщина його доволі багата, якщо взяти до уваги той короткий, складний і не надто сприятливий час, у який йому випало жити і працювати. Микола Зеров розділив гірку долю представників «розстріляного відродження».
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант як поета і перекладача.
Як згадували люди, які спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яты свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…»
Третій брат, Дмитро, став одним із організаторів інституту ботаніки ім.. Н. Холодного АН України, Ним була створена українська школа палеоботаніки.
Костянтин Зеров теж став ботаніком, працював в Інституті гідробіології. Основною його діяльністю було дослідження каскаду Дніпровських водосховищ. Він був ученим патріотом, пробував бити на сполох з приводу непродуманих дій щодо наших рік, але його голос, на жаль, залишився не почутим. Окрім анукових досягнень Д. Зеров мав видатні вокальні дані, був рекомендованим для вступу до консерваторії.
Георгій Зеров був інженером-хіміком, працював на оборонному підприємстві,був причетним до створення нового озброєння.
Сестри сім’ї Зерових хоча й не стали відомими, але своїм життям підтвердили міцність благородних ідеалів, притаманних своїй сім’ї. Олена Костянтинівна працювала лікарем-стоматологом, Валерія Костянтинівна мала фах фармацевта. Обидві сестри мали гарні вокальні дані, були добрими оповідачами.
Є. Сверстюк писав про родину Зерових: «Щедра земля українська талантами і багата нещастями, які скошують ці таланти ще до цвіту… Історія не мала літописців для таких імен, що були проти течії. Але пам’ять людська стоїть на сторожі того, що не повинно загинути, бо воно піднялося до самоусвідомлення і символу.
Отже, про сім’ю Зерових ще збереглася жива пам’ять, що дає нам можливість побачити дім і сад, з якого вийшли чесні сіячі вічних зерен, великі трудівники на ниві рокованої української культури.
І дає можливість замислитися над несповідимими шляхами Господніми для тих, хто береже в серці ті зерна і несе обов’язок та покликання їх сіяти, не вичікуючи сприятливої погоди».
ЗУБКОВСЬКІ
Відомості про Зубковських на Миргородщині з’являються лише у ХІХ столітті. Певно походять Зубковські з країв, розташованих на північний захід від Миргорода. У реєстрі козацької старшини 1744 року знаходимо ім’я Павла Зубковського – полкового хорунжого Ніжинського полку. У 70-80-их роках ХVIII cт. Жив полковий отаман Никифор Зубковський, який утримував єдини на все місто виховний будинок. У Переяславському повіті проживав Василь Степанович Зубковський він був архієрейським регентом – керівником церковного хору високого рангу. Свого часу йому було доручено відбирати по всій єпархії талановитих співаків для царської домової церкви. Проявив свій музичний хист В. Зубковський у домашньому театрі мецената Д. Трощинського. Ймовірно, саме цього часу і осів на Миргородщині рід Зубковських. У ХІХ ст. священики Зубковські мали парафії на Миргородщині.
Андрій Федосійович Зубковський у 50-70-х роках ХІХ ст. вів велику просвітницьку й громадську роботу. На добровільних засадах він працював директором Миргородської громадської бібліотеки.
Лікар Іван Андрійович Зубковський вийшов із висококультурної родини, високі духовні традиції якої він успішно продовжив і розвинув. Батьки виховали у сина одну з найголовніших рис характеру – працелюбство, прагнення творити добро. Він не продовжив родинну традицію, не став священиком, закінчивши медичний факультет Київського університету Святого Володимира став військовим лікарем, пізніше земським лікарем. Вийшов у відставку у чині дійсного статського радника оселився у Миргороді.
З 1914 по 1924 роки був ініціатором і організатором Миргородського курорту на базі мінерального джерела. Після дослідження води миргородського джерела О. Діаніним вода була визнана «целебной как при наружном ее применении, так и для применения во внутрь». У доповіді І. Зубковського зазначено: «Что необходимо возбудить мотивированное ходатайство перед управленим Главного ученого інспектора о разрешении употреблять воду Миргородского источника не только как наружное, но и как внутреннее средство с лечебной целью, допустив разлив ее для вывоза в другие места». Споживаючи, лікуючись водою Миргородських джерел ми повинні бути вдячними і пам’ятати про лікаря Івана Андрійовича Зубковського, завдяки якому це цілюще джерело досі служить людям. Сам він про себе писав: «Я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам».
І. А. Зубковський мав двох братів Миколу й Афанасія. Після смерті дружини Івана Андрійовича його малолітні дочки виховувалися певний час у сім’ї Миколи.
Афанасій Зубковський, як і брат, одержав медичну освіту, але рано поринув у романтику революційного руху, що характерно було для студентської молоді кінця ХІХ початку ХХ ст. Участь у терористичному русі народовольців призвела до А. Зубковського до арешту і заслання. Оскільки брат Микола рано помер, Іван Андрійович Зубковський виявляв велику турботу і підтримку брату Афанасію.
Доньки І. А. Зубковського Віра і Катерина одержали вищу освіту. Багато подорожували разом із батьком. Вони зберегли архів батька для нащадків.
Немає коментарів:
Дописати коментар