До Міжнародного дня людей з інвалідністю

Щороку 3 грудня разом із світовою спільнотою Україна відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю.

Навіть фізичні вади не можуть перешкодити людині жити активним, повноцінним життям, домагатися поставлених цілей, творити, бути успішним. Інша справа, як назвати людину, яка будучи нормальною у всіх відносинах не вірить в себе, перестала мріяти і прагнути до кращого? Неможливе можливо - і тому доказ історії з життя великих людей з обмеженими можливостями, як наших сучасників, так і попередників, які досягли успіху всупереч тому, що повинно було б їх зупинити. Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Серед людей з обмеженими можливостями, але безмежними мріями і силою духу є художники, спортсмени, співаки, поети… Існує багато прикладів, коли війна або жорстокі обставини життя обірвали політ людини, але сила духу подарувала їм крила. Можливо, ознайомившись з біографіями декого з них, хтось зможе знайти сили для власних звершень.
На Полтавщині багато талановитих людей, які не дивлячись на складні обставини життя перемогли себе і досягли успіху: дефлімпійці Максим Беленок та Анна Каюкова, художники з ураженням опорно-рухового апарату Сергій Литвишко та Сергій Пелих, поетеса Світлана Славіна.
Полтавець Юрій Дмитренко, втративши у зоні АТО ногу, взяв участь у Іграх Нескорених, а 18-річна Ярослава Лакатош з с. Дубина Новосанжарського району в результаті вибуху гранати втратила обидві ноги, але залишилася життєрадісною і активною людиною, і змогла стати провідним гравцем національної паралімпійської збірної з гри у сидячий волейбол. Один із універсальних приборкувачів долі - полтавець Дмитро Виноградець. Він - заслужений майстер спорту України міжнародного класу, неоднократний чемпіон і восьмикратний призер Паралімпійських ігор, чемпіон та багаторазовий призер чемпіонатів світу з плавання серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату. Незрячий 24-річний Микола Рудник з м. Кременчука бере участь у чемпіонатах з дзюдо та захистив диплом магістра з філософії.

Вражаючим прикладом мужності є люди, які досягли успіху у різних галузях. До них належать художник Д. Дунаєвський, який малює картини ногами, бо не володіє руками, або вишивальницю з Великої Багачки У. Христенко, яка народилася без рук. Ім’я паралімпійського чемпіона, пловця Є. Богодайка  відоме далеко за межами України. Незряча співачка О. Ковтун стала відомою після перемоги у телешоу «Україна має талант», а полтавець Максим Терлецький, маючи діагноз «ДЦП» став спортивним інструктором для дітей з відхиленнями у розвитку. Цим  особистостям присвячена віртуальна виставка «А їхній дух – незламний і палкий», яку підготував відділ краєзнавства до Міжнародного дня людей з інвалідінстю.

.

300-річчя Г. С. Сковороди

 1 грудня до відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревького завітали представники Київського районного центру пробації з метою ознайомлення з творчою спадщиною та біографічними моментами життя видатного філософа, педагога, мислителя, просвітника, поета Григорія Савовчиа Сковороди, 300-річчя якого ми відзначаємо 3 грудня цього року.

 

Зустріч організувала та провела головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку в сімействі «малогрунтовного», тобто незаможного козака, Чорнуської сотні Сави Сковороди.

 Його життя цікаве і повчальне – замість слави і почестей він обрав вільне життя мандрівного філософа. Свій життєвий вибір він обгрунтував наступним чином: «Світ подібний до вистави: щоби грати що-небудь з успіхом, кожний бере ролю по своїх здібностях. І кожну дієву особу хвалять не за славну ролю, а за вмілу гру. Я довгий час міркував про це, довго себе випробовував і побачив, що  не можу вдатно грати ролю ніякої особи, окрім простої, безжурної, самотньої. Таку особу я вдаю й цілком задоволений».
Те що він свідомо і досить відповідально підійшов до вибору свого життєвого шляху свідчать такі факти з його біографії.

У 1734 році (дванадцятирічним підлітком) його віддають в науку до Києво-Могилянської академії – вищого навчального закладу на Україні, відомої і далеко за її межами: тут навчалися не лише юнаки з України, а й Сербії, Польші, Болгарії, Чорногорії, Росії.  Академічні порядки були досить суворі, хоча в порівнянні з європейськими університетами академія відзначалася демократизмом – тут могли навчатися як діти багатіїв, так і вихідці з бідних і родин та сироти. Строкатістю відзначалися студенти і за віком – так в одному класі могли навчатися як 12-13- ліні, так і 19-22-річні юнаки. Широкий курс навчальних дисциплін – піїтика, риторика, філософія, богослов’я, стародавні мови, математика, географія, астрономія, література, історія, музика, малювання - надавав можливість студентам не тільки стати досить освідченими людьми, але й змагатися у знаннях із своїми ровесниками з найславетніших європейськиї університетів – із Праги, Кракова, Сорбони, Болон’ї, Галле. З академії виходили найученіші люди, які завше були при роботі.

Серед учнів Григорій вирізнявся винятковими здібностями. Тож на другому році навчання в богословському класі київський архієрей пропонує прийняти чернечий сан. Ця пропозиція відкривала перед ним широкі перспективи – він мав змогу згодом зайняти посаду друкаря Лаври, який був важливою постаттю у Софіївській митрополії. Він завідував усією книжковою і друкарською справою та входив до складу духовного собору Лаври і її вищого керівного органу. Але він відмовляється, не бажаючи бути обплутаним усталеними церковними канонами. І хоча час від часу йому декілька разів надходили пропозиції прийняти духовний сан із твердою обіцянкою «довести его скоро до сана високого духовенства» Григорій Савич категорично  відмовляється і свідомо закриває для себе цю можливість ситого і безжурного життя.
Була в нього можливість і обійняти посаду вчителя. Спершу його запрошують у Переяславську духовну семінарію для викладання курсу поезії. Погодившись із пропозицією він пише курс лекцій «Разсуждения о поезии и руководство к искусству оной». Але, на думку єпископа, даний курс відступав від загальноприйнятих правил викладання і наказав молодому викладачеві відкинути це вільнодумство і викладати курс по-старому. Через конфлікт і незгоду Г. Сковорода покидає стіни семінарії.

Ще одна спроба вчителювання – його призначають викладачем піїтики в Харківському колегіумі. Але, незважаючи на те, що учні надзвичайно любили свого вчителя, який вирізнявся серед інших енциклопедичними знаннями, музичним обдаруванням та любов’ю до своєї справи, спротив начальства спробам Сковороди до новаторського викладання і навчання студентів, змушують його покинути колегіум і офіційне школярство уже назавжди. Поза стінами офіційної шкільної системи Григорій Савич зміг сам обирати собі учнів та методи викладання і навчання.
Тож випробувавши і перебравши різні ролі він обирає вільне життя самотнього мандрівника-філософа, який своїм життям-прикладом вчив і вчить людей любити насамперед бога, вчитися, щоб знати істину, стримувати свої пристрасті, очищати душу від поганих бажань, бути задоволеним самим малим і бачити найбільше щастя в виконанні заповідів любові.

Він жив по-своєму і мислив по-своєму. Тож із повним правом Г. Сковорода попросив, щоб на хресті над його домовиною написали наступні слова: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Якщо поглянути на нього очима сьогодення, то за словами сучасного укр. письменника А. Любки, біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії мала б мати такий вигляд: «Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту він так і не здобув), експериментатор у віршуванні, харизматичнй викладач, емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне», рутинне життя, співак, що роками виспівув оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда».

Презентація книги Г. Титаренка "Історія села Чернечий Яр"

 11 листопада відділ краєзнавства провів презентацію книги краєзнавця, журналіста Григорія Володимировича Титаренка. Григорій Титаренко - уродженець села Чернечий Яр. Працював над  книгою близько семи років, опитував старожилів, збирав документи з архівів та бібліотек. У книзі зібрано повний перелік будинків з номерами, прізвища та імена тих, хто там живуть чи жили. Окрасою є кольорові ілюстрації. Науковості виданню додає іменний покажчик, уміщений у кінці книги.

На заході виступали Тарас Пустовіт, заступник ДАПО; Василь Голуб, народний артист України; Іван Новобранець, лірник, кобзар-бандурист. Багато вдячних та захопливих слів на адресу Г. Титаренка звучало від уродженців Чернечого Яру. 

Примірник презентованого видання автор подарував нашій бібліотеці. Тож тепер всі бажаючі матимуть змогу з ним ознайомитися.

Фото - Ксенія Перепьолкіна, провідний бібліограф відділу краєзнавства.

Презентація видання "Газета Гадяцького земства"

Відділ краєзнавства підготував та провів презентацію репринтного видання "Газета Гадяцького земства" за 1917 рік. Це унікальна колекція газет, зібрана з різних місць зберігання, яку упордяник збирав майже протягом трьох років!

Упорядник книги - голова Громадської спілки "Українська культурна спадщина", директор Центру вивчення сімейної історії «МЕТРИКА» Олексій Новіков. 

 

Газета Гадяцького земства почала виходити у Гадячі в січні 1906 року. Це перший друкований засіб інформації у місті. Відповідальним редактором був Пилип Мельников – голова земської управи.
У грудні 1917 року газета отримала назву «Рідний край», редактором призначено Олену Пчілку. Видання стало одним з перших україномовних на Полтавщині.

до 140-річчя від дня народження Михайла Гаврилка

Щороку, відділ краєзнавства, плануючи роботу на наступний рік, намагається приділити увагу деяким особистостям чи подіям, імена яких з тих чи інших причин або міркувань стали незаслужено забутими.
У жовтні ми підготували віртуальну виставку, присвячену художнику, скульптору, поету, громадському діячу – Михайлу Омельяновичу Гаврилку. Він народився 5 жовтня (за деякими даними 5 вересня) 1882 року у так званих Козацьких хуторах, що знаходилися за 20 км від Полтави (тепер це с. Гаврилки Рунівщинської сільської ради Полтавського району).

Михайло Гаврилко учився у Миргородській художньо-промисловій школі імені М. В. Гоголя, був учнем самого Опанаса Сластіона. У 1904 році для міста Стеднев, що на Чернігівщині, виготовив і встановив погруддя Тараса Шевченка. До речі, це один із перших пам’ятнимків Кобазреві в Україні.
По закінченню Миргородської художньої школи вступає до Петербурзької Вищої художньо-індустріальної школи Штігліца, звідки був звільнений за участь у студентських виступах 1905 р.
Повернувшись до Полтави, Михайло підтримує революійний рух, через що змушений знову мандрувати світом – відразу Львів, а потім Краков. У Польщі він вступає до академії красних мистецтв. А на стажування їде у майстерню скульптора Бурделя Еміля Антуан до Парижа.
Навчаючись за кордоном, Гаврилко створив низку портретів та погрудь українських письменників. Але найважливішою темою робіт автора залишається Шевченкіана.
У веерсні 1909 року художник бере участь у конкурсі на кращий проект пам’ятника Шевченка для Києва. Всього на конкурс було представлено 60 робіт, але журі під головуванням Л. В. Позена, визнали проект нашого земляка найкращим. Тож ім’я молодого скульптора та художника стає відомим широкому колу осіб. Але, на жаль, пам’ятник Шевченку не був зведений і лише у 1930 році скульптор Манізер, взявши за основу проект Гаврилка, створив пам’ятник Шевченку для тодішньої столиці УРСР - міста Харкова.
Подальше життя Михайла Гаврилка проходили у Львові, де його застала Перша світова війна. Гаврилко створює політичну організацію – Союз Визволення України (СВУ). Згодом він стає начальником штабу «Сіра дивізія». У 1918 році ця дивізія діяла вже на території лівобережної України, і Гаврилко звільняється з військової служби.
У Полтаві Гаврилко знов почав займатися скульптурою. Він виготовив бюст Шевченка для Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, а згодом цей бюст потрапив до історико-краєзнавчого музею м. Одеси.

У 1920 році Михайло Гаврилко у Полтаві організовує антибільшовистський повстанський загін, який діяв на території Божково-Диканька. 2 жовтня 1920 року увесь полтавський підпільний комітет (173 чол.) було заарештовано, а згодом 72 чоловіки – розстріляно - Гаврилка у тому числі (за однією з версій, його кинули заживо у пічку паровоза). Похований Михайло Гаврилко на монастирському кладовищі у місті Полтава.
Наостанок зазначимо, що полтавській громаді ім’я Михайла Омельяновича Гаврилка мало відомо. Тож відділ краєзнавства запрошує ознайомитися з віртуальною книжковою виставкою «І стеком, і шаблею», присвяченою 140-річчю від дня його народження. 

Презентація біобібліографічного покажчика "Віталій Григор'єв"

 Дорогі друзі, шановні краєзнавці, запрошуємо вас до гостинного відділу краєзнавства!
17 серпня о 13 годині відбудеться презентація видання, присвяченого світлій пам'яті знаного краєзнавця, історика Віталія Миколайовича Григор'єва.

 

Книжкова виставка «Вони творили нашу незалежність»: до Дня Незалежності України

 Книжкова виставка «Вони творили нашу незалежність», запропонована увазі користувачів відділом краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського.
Ми воїни.
Не ледарі.
Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Сьогодні слова Ліни Костенко як ніколи співзвучні стану нашого суспільства.

Відштовхуючись від назви виставки, слід зазначити, що книги, представлені увазі користувача, розповідають не тільки про полтавський аспект здобуття української незалежності. Основою виставки є література, що знайомить із особистостями творців незалежної України. Особистості ці різнопланові, жили у різні історичні періоди,  та їх внесок  у здобуття нашою країною незалежності  вагомий і значний.

Цикл бібліографічних покажчиків, укладених відділом краєзнавства Полтавської ОУНБ, висвітлює діяльність особистостей, що наближали нашу незалежність . Серед них письменники М. Зеров, В. Малик, П. Ротач, історики і громадські діячі наші сучасники В. Жук, Т. Пустовіт, О. Білоусько, Ігор та Валерій Козюри.

Згадуючи подвижників української національної ідеї, життя і діяльність яких пов’язана з Полтавщиною, не можна оминути Г.  Ващенка («Спогади. Статті», К.: Школяр, 2006) , С. Русову (Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Софія Русова та сучасна українська освіта»), В. Липинського (І. Передерій «В’ячеслав Липинський: етнічний поляк, політичний українець», Полтава, 2012), К. Осьмака (Н. Осьмак «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу»,К.: Ярославів Вал, 2014), С. Петлюру (С. Литвин «Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну», К.: Смолоскип, 2018). З матеріалами про цих, та ще багатьох творців української незалежності можна ознайомитися на нашій виставці.

Багатовікова боротьба нашого народу за свою незалежність завершилася створенням Незалежної Української держави. Це є головним здобутком українців. Тепер, коли підлий ворог намагається відібрати в української нації цей історичний здобуток, як ніколи важливо повертатися до справжньої історії України: вивчати, аналізувати, скидати із свого розуму облуду.
На виставці представлені посібники з вивчення історії України: «Мальована історія Незалежності України» (К.: Гамазин, 2013)братів Капранових, І. Нагаєвський «Історія української держави двадцятого століття» ( К. : Український письменник, 1994) та ще цілий ряд грунтових і оригінальних праць з історії становлення держави Україна.
Великою популярністю серед краєзнавців, дослідників рідного краю користуються роботи історика В. Ревегука, що глибоко вивчав Полтавщину буремного періоду першої половини ХХ ст.; дослідження О. Пугача, Ю. Дмитренка-Думича, Ю. Коцегуба.
Маємо сподівання, що книги, запропоновані на виставці «Вони творили нашу незалежність» допоможуть усім бажаючим глибше вивчити і зрозуміти тернистий шлях до нашої незалежності, яку весь український народ сьогодні захищає.