Видатні родини Полтавщини (Б)

БАЗИЛЕВСЬКІ
Представники дворянсько-поміщицького роду. Вислужились із  реєстрових козаків Миргородського полку за часів Руїни. Засновник династії – білоцерківський сотник Миргородського полку Василь Онисимович Базилевський. Представниками роду Базилевських було засновано низку сіл на Полтавщині. Із роду Базилевських стали вихідцями відомі представники козацької старшини. Володіли селами у межах історичної Полтавщини,  мали володіння у Харківській губернії. Величезний резонанс на теренах Російської імперії мало велике селянсько-козацьке повстання у маєтку Базилевських  у с. Турбаях Глобинського району та Вергунах Хорольського району. Родина Базилевських відома своїми меценатами і благодійниками. Зокрема їхнім коштом збудовано храми Покровський у с. Кринки Кременчуцького району, Троїцький  у с. Остап’є Великобагачанського району, Христоріздвяний у с. Вергуни Хорольського району та інші.


БОДЯНСЬКІ
Родина науковців, інтелектуалів Бодянських пов’язана з історичною Полтавщиню та з іменем Т. Шевченка. Великий український поет мав щирі дружні зв’язки та плідну співпрацю з Бодянськими.
Відголос наукової праці видатного українського славіста Осипа Максимовича Бодянського чутний і в наш час. Україна, Полтавщина зокрема, по праву пишаються ним. Відомий дослідник нашого краю І. Павловський писав: «Це був видатний учений і великий трудівник науки». Особливо хвилюючою в його біографії була 17-річна дружба з Т. Г. Шевченком. Вплив цього вченого на Тараса Григоровича незаперечний. Особливо він помітний у створенні «Єретика» з посвятою П. Шафарикові.
Отримавши звання «вчителя російської мови в повітовому училищі» Федір Бодянський, молодший брат Осипа Максимовича, працював за фахом, у тому числі в Лохвицькому  Лубенському училищах. Він співпрацював з братом в укладанні збірки українських народних пісень.
У 1845 році Т. Шевченко познайомився з дядьком О. Бодянського Іллею Гавриловичем, прилуцьким протоієреєм. Він супроводжував Тараса Григоровича у подорожі до Густинського монастиря.
Без сумніву найпомітніший слід у вивченні полтавської старовини залишив ранній її дослідник Павло  Ілліч Бодянський. Він був першим редактором полтавської губернської газети. Один із тогочасних журналів писав про нього як про « ревного мужа невтомної праці і корисної діяльності для рідного краю». Як редактор неофіційної частини «Полтавських губернських відомостей» він сприяв публікації на сторінках газети серії літературно-етнографічних матеріалів з історії та природи краю. Разом із М. Цертелєвим, Л. Боровиковським, С. Стебліним-Камінським та іншими діячам П. Бодянський репрезентував осередок живої творчої думки тогочасної Полтави. Найбільшими працями П. Бодянського є «Достопримечательности Полтавы» (1849) та «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год».  Остання – видання щодо Полтавщини енциклопедичне. І хоч книги Бодянського давно стали бібліографічною рідкістю, вони не забуті, на них посилаються сучасні дослідники, будуть користуватися ними і в майбутньому.

БОНДАРЕНКИ
Родина лялькарів Валерія та Владислави Бондаренків.
Для Валерія виготовлення авторських ляльок-маріонеток починалося як хобі. Виготовлені ним ляльки високо оцінила визнаний у світі майстер авторської ляльки Б. Деваль. До своєї роботи автор ставиться творчо «Можна брати за основу техніки. Які вже придумані, а можна створювати їх самому – шлях буде довшим, проте цікавішим.»  У 2012 р. Валерій Бондаренко став переможцем виставки «Мистецтво ляльки» у Москві, пізніше став учасником заочної виставки ляльок «Фанатаніма» у Японії. Після цього він почав колекціонувати японські ляльки і зібрав на сьогодні найбільшу в Європі колекцію. Валерій отримав премію «Пандора» - престижну нагороду фонду «Ляльки світу». Лялькарі називають її «Оскаром» у ляльковому мистецтві. А ще раніше, 2017 р. переміг зі своєю роботою в конкурсній програмі Празької виставки. Фестивалі, конкурси, за словами Валерія Бондаренка, тепер стали для нього  своєрідною «підзарядкою».  Уже двічі лялькар представляв свої роботи  на фестивалі лялькарського мистецтва в Ризі, де збираються визнані майстри з різних країн світу і взяти участь у якому можна лише за запрошенням організаторів.
 Дружина Владислава спочатку займалася фотографуванням робіт чоловіка для каталогів, пізніше сама захопилася виготовленням ляльок.
 Подружжя Валерія Бондаренка та Владислави Дикань перемогли у престижному 24-му міжнародному конкурсі Макса Оскара у Німеччні. Чоловік у номінації «Експериментальна лялька», дружина – у номінації «Дебют».
«Однозначно, світ ляльок приносить мені несказанну насолоду. Це віддушина, яка викликає бажання творити, мандрувати, любити…», - говорить Валерій Бондаренко.

БОРОВИКОВСЬКІ
Козацький рід Боровиковських (Боровиків, Боровиченків) дав Україні не одне славетне ім’я. Це один із знаменитих миргородських родів другої половини XVIII – першої половини XIX ст. Це була досить освічена родина, з якої вийшло чимало священиків і малярів-іконописців.  Ті з членів цієї родини, які не займалися безпосередньо церковнослужінням, майже всі ставали малярами-іконописцями при церквах.
Лука Іванович Боровик – родоначальник великої мистецької династії. Писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини. Малярами були брат Луки Олексій та двоюрідний брат  Дем’ян.
Дем’ян Боровиковський – іконописець, у 1769 р. працював у малярні Києво-Печерської лаври, а з часом став ієреєм у Миргороді.
Уродженець Миргорода Володимир Боровиковський  - знаменитий художник-портретист. Відомий своїми портретами членів царської сім’ї та церковним живописом. У молоді роки служив у Миргородському козачому полку, одночасно займався малярством, писав образи для місцевих храмів. Був близько знайомий з поетом, драматургом і земляком В. Капністом. За його дорученням розписав інтер’єр будинку, що призначався для прийому імператриці Катерини ІІ. Робота була виконана надзвичайно майстерно. В. Боровиковському було запропоновано їхати вчитися до Петербурга. У роки життя у Петербурзі художник створив портрети діячів, пов’язаних із Миргородщиною: В. Капніста, Д. Трощинського, М. Трохимовського. А також портрети Г. Державіна, М. Львова та ін. Із творчої спадщини художника збереглися переважно полотна столичного періоду.

Племінник В. Боровиковського Левко Іванович Боровиковський – поет-байкар, фольклорист, філолог, перекладач, педагог. Він був одним із перших і найвизначніших українських поетів-романтиків. Він автор збірки «Байки і прибаютки Левка Боровиковського», перекладач творів А. Міцкевича, О. Пушкіна.
Його син Олександр став юристом, але свого часу був відомий як літератор. Ранні його товри біли навіяні українським фольклором та романтикою, пізніше серед його поезії переважала громадянська лірика.

БРАЗОЛІ
Бразолі – козацько-старшинський, згодом дворянський  рід. Власники земельних маєтностей на Лівобережній і Слобідській Україні у XVIII- на початку ХХ ст. Походить від гунського сотника Василя Трохимовича Бразуля. Походив він із роду молдавських дворян. Займав високі посади у Гадяцькому полку. Проявив себе умілим адміністратором і господарником . Син його Григорій Васильович Бразуль дослужився до дійсного статського радника. Відомим і впливовим на Полтавщині був його син Євген Григорович Бразоль – громадський діяч, полтавський губернський предводитель дворянства, зіньківський повітовий предводитель дворянства, помічник директора удільного землеробського училища, віце-президент губернського попечительського комітету в’язниць, почесний попечитель полтавської гімназії, член наглядової ради при Інституті шляхетних панянок у Полтаві. Опікун богоугодних установ і лікарень. Був великим землевласником, умілим господарником. Значними громадськими і державними діячами стали два його старших сини Григорій Євгенович Бразоль і Сергій Євгенович Бразоль.
Григорій Євгенович Бразоль – дійсний статський радник, камергер Двору, гласний повітового земства, предводитель дворянства Зіньківського повіту, голова Зіньківського товариства сільського господарства.
Сергій Євгенович Бразоль – дійсний статський радник, гофмейстер Двору. Зіньківський повітовий, полтавський губернський предводитель дворянства. Уповноважений Головного управління Червоного Хреста. За «особливі труди та заслуги, надані Товариству піклування про хворих та поранених воїнів» нагороджений орденом св. Володимира.
Молодший брат Лев Євгенович Бразоль – відомий лікар, голова Петебурзького товариства лікарів-гомеопатів, автор багатьох наукових праць.
Бразоль Олександр Сергійович – походить із спадкових дворян Зіньківського повіту. Учасник Першої світової війни, був тяжко поранений, емігрував за кордон, де прожив до 100 років, практично до останніх днів займався громадською роботою, був членом усіх військових організацій за кордоном і найстарішим російським офіцером.
Важко переоцінити роль представників цього славного роду в історії Полтавщини і України. Рід Бразолів внесений до родовідних книг Полтавської губернії, Слобідсько-Української губернії, Катеринославської губернії.

 

БРАЗОВ

«Цього високого кремезного чоловіка знали корінні полтавці, часто бачили, як він, накульгуючи, швидкою ходою простував центральними вулицями міста. Проте, мало хто здогадувався, що в нього немає ноги і ходити йому дуже важко. Інші знали його як принципового керівника, пристрасного публіциста. А багатьом він був відомий як письменник, чиї книжки ніколи довго не лежали на полицях магазинів. Йдеться про Леоніда Бразова, чиє життя було пов’язане з нашим містом… яке ніколи надовго не залишав…» - так писала Л. Безобразова про батька.
Псевдонім ішов за ним іще з часів Другої світової війни. На війні Л. Безобразов почав писати у фронтових газетах і як журналіст, і як поет. Начебто друкар фронтової газети «загубив» першу частину прізвища – так і з’явився Леонід Бразов.

Народився майбутній письменник у родині заможних селян. Родина, як на той час, була освіченою. Батько, рід якого йде від козаків, був з культурних хазяїв, наймитів не мав, бо й не потребував їх: купував у використовував сільськогосподарську техніку, було кілька коней, читав агрономічні журнали, намагався вести господарство на науковій основі. Мати закінчила церковноприходську школу, цікавилася літературою, допомагала сільській учительці. Батько захворів на тиф і рано помер. Усиновив і виховав Леоніда вітчим П. Безобразов.
У розпал сталінських репресій Л. Бразов навчався у Полтавському учительському інституті. Він був заарештований як член антирадянської правотроцькістської організації, але 1939 р. справу було припинено і арештант вийшов на волю.

Після закінчення інституту він працював учителем на Донеччині А потім почалася війна. Другу світову Л. Бразов пройшов артилеристом, мав нагороди і тяжке поранення.
1945 р. він починає працювати у редакції обласної газети «Зоря Полтавщини». З журналістикою пов’язане усе його подальше життя. Він започаткував молодіжну газету «Комсомолець Полтавщини», працював на радіо,очолював видавництво. І навіть потім, коли перейшов на творчу роботу, не поривав зв’язків із журналістикою.
З перших повоєнних років Л. Бразов починає працювати  як драматург і прозаїк. Як автор прозових творів Л. Бразов зумів посісти достойне місце в сучасній українській літературі. За життя ним видано більш ніж 20 книжок, а багато ще залишилося неопублікованими.
Дві доньки Л. Бразова Лариса і Налалія, кожна у своїй сфері діяльності, зробили свій вагомий внесок.
Ларису Леонідівну Безобразову знали тисячі її колишніх студентів. Читачів, члени Слов’янського клубу, наукова і культурна громадськість міста.

Л. Безобразова після закінчення школи вступила до Полтавського педагогічного інституту. Вона не лише навчалася на відмінно, але й була учасником наукових конференції у тому числі й всеукраїнських, уже в студентські роки мала публікації, виявляла здібності до наукової роботи.
Після захисту дисертації вона майже сорок чотири роки працювала викладачем у Полтавському педінституті. Пройшла усі щаблі службової ієрархії – від асистента до завкафедрою і декана підготовчого факультету. Вона була дуже активною й ініціативною людиною, завжди знаходилася на вістрі цікавих ідей: мікровикладання, рольові ігри, педмайстерність, занурювання, метод Шаталова, рейтинг – все це вона випробувала, доки не створила власну ефективну систему викладання. Зараз тисячі її учнів працюють у закладах освіти Полтавщини, України, СНД.

Л. Безобразова була сама зразком плідної творчої роботи науковця. Її перу належать понад 300 наукових публікацій з російської та української мов, російської, української та світової літератури, стилістики, транслятології, краєзнавства, театрознавства, педагогіки, у тому числі монографії, посібники, програми, словники. У 2008 р. вийшло друком її «Вибране», відзначене дипломом І ступеня на обласному конкурсі. Вона була укладачем, відповідальним редактором понад 150 книг.

Звичайно ж її улюбленим дітищем був Слов’янський клуб. Вона його плекала 19 років. Клуб об’єднує наукову і творчу інтелігенцію міста, на його засіданнях бувають актори, музиканти, художники, архітектори, письменники, науковці.
А ще Л. Безобразова регулярно друкувалася на шпальтах газет з театральними рецензіями, роздумами про сучасність, розвідками про талановитих людей. Значні зусилля вивчила Лариса Леонідівна по увічненню пам’яті свого батька.

Наталії Леонідівні Бразовій доля подарувала яскраве, хоча й недовге життя. Ще навчаючись у школі, вона почала писати вірші, невеликі прозові твори. Закінчивши педінститут, Н. Безобразова працювала учителем української мови. Пізніше працювала редактором редакційно-видавничого відділу обласного управління в справах видавництва, поліграфії та книжкової торгівлі. У 1977 р. Н. Бразовій запропонували службу в органах внутрішніх справ у відділі політико-виховної роботи.

Самовіддана праця полковника міліції Н. Безобразової отримала високу оцінку. Вона була нагороджена Почесним знаком МВС України, знаком «За відзнаку в службі» двох ступенів, медаллю «За сумлінну службу» трьох ступенів, знаком «Відмінник міліції», іншими відомчими нагородами.

Один із своїх нарисів про хороших людей Н. Безобразова завершила словами: «В житті кожного з нас, зрештою, настає пора підбиття підсумків, коли доводиться самому собі відповісти на запитання, чи вірно служив народові. Щасливий той, хто з чистою совістю може сказати, що всі свої сили він віддав і віддає Батьківщині».

 

БУЛЮБАШІ

 

Дворянський рід Болюбашів бере свій початок з далеких часів.  Л. Старицька-Черняхівська писала, що засновнику цього роду Булюб-баші султан за якусь провину прислав шовкового шнурка, щоб той повісився, але розумний баша «не вволів султанової волі і дременув в Україну, де пристав до козацького війська».
Булюбаші були первинно пов’язані з Брацлавщиною. Брацлавський полковник-дорошенківець Федір Булюбаш у 1675 р. був одним з очільників великої групи переселенців із Брацлавського та Торговицького полків, які на шляху до Лівобережжя були оточені і розгромлені кримською ордою та загонами поляків. Ф. Булюбаш тоді потрапив у полон.
Засновником Чигирин-Дібрівської сотницької династії був Іван Федорович Булюбаш. У 1708 р. згадується сотник Дібрівської сотні в Чигирині – Болюбаш, який за сумлінну службу, одержав землю (3 хутори) під назвою Кагамлик і поселив там людей.
Кілька поколінь Булюбашів займали високі посади у Лубенському полку.
Павло Іванович Булюбаш був повітовим маршалом полтавського дворянства. Як підкреслює О. Лазаревський  П. Булюбаш «пользовался уважением и почетом в своем дворянском округу». З XVIII по XIX ст. Булюбаші, набуваючи величезні земельні володіня, поступово переходять у розряд великих землевласників.
Степан Федорович Булюбаш був предводителем кременчуцького дворянства.
Микола Валеріанович Булюбаш – титулярний радник, закінчив природниче відділення Київського університету, працював гімназійним учителем.
Іван Петрович Булюбаш під час Кримської війни перебував у складі військ, які охороняли узбережжя Петербурзької губернії. Був учасником урочистостей під час коронації російського імператора Олександра ІІ. 1861 р. залишив службу і від того часу відігравав значну роль у суспільному житті Полтавщини. Був багато разів депутатом дворянства, членом губернської земської управи і виконував довгий час обов’язки голови губернської земської управи. Був членом правління Полтавського земельного банку і головою опікунської ради Маріїнської жіночої гімназії, був директором Олександрінського притулку. Акціонерами Полтавського земельного банку була заснована стипендія його імені, членами опікунської ради Маріїнської жіночої гімназії  на честь І. Булюбаша була також заснована стипендія.
Його брат Олександр Петрович Булюбаш служив у господарській частині Полтавського інституту шляхетних панянок, був Томським губернатором.
Микола Петрович Булюбаш був впливовою людиною, повітовим маршалком, говорив виключно українською мовою. Його дружина Марія Василівна була рідною сестрою математика М. Остроградського. Він же був двоюрідним дідом композитору М. Лисенку.
Володимир Іванович Булюбаш – поміщик Хорольського повіту. Освіту одержав у Петровському Полтавському кадетському корпусі та в Олександрівському військовому училищі. Залишив військову службу 1890 р. Був повітовим і губернським гласним, членом правління Полтавського земського банку, депутатом другої Державної думи.
Його прізвище досі відоме у Полтаві, зокрема, завдячуючи будинку на вулиці Спаській. В. Булюбаш був колекціонером і палким шанувальником мистецтва. Він зібрав колекцію живопису і за проектом архітектора П. Альошина було збудовано у Полтаві будинок, перший поверх якого використовувався як житло, а на другому зберігалися колекції і проводилися виставки. У роки Першої світової війни родина В. Булюбаша віддала будинок під військовий госпіталь. З 1918 р. будинок використовувався як Полтавський художній музей.
Євгеній Григорович Булюбаш  - генерал-майор, учасник Першої світової війни та Білого руху. Емігрував за кордон до Німеччини, США. Про себе говорив: «Еще при поступлении в кадетський корпус я ре шил для себя – хочу бать на всю жизнь воином –офицером».

БУТОВСЬКІ
У родині Бутовських було багато відомих людей. Більшість із них перебували на військовій службі. Багато представників роду мали високі військові і державні чини, дослужилися до високих нагород і займали важливі пости. У книзі «Олексій Бутовський. Олімпійський генерал» читаємо «…капітан Іван Бутовський, котрий служив у полку під командуванням П. І. Пестеля; підполковник Федір Бутовський, контужений у військовій кампанії 1812 -1814 рр.; штабс-капітан Данило Бутовський, убитий в турецькій кампанії 1812 г.; майор Єгор Бутовський, що геройськи загинув під час штурму Севастополя 29 травня 1856 р. … особливо відзначився на військовій службі Іван Григорович Бутовський… історичними творами якого так захоплювався М. І. Ушаков…»
Першим представником роду  в наших краях був виходець з Молдови Олександр Юрійович Бутовський Чигиринсько-Дібрівський сотник Лубенського полку. Його зразу ж нарекли «чужестранный человек», він приїхав у Росію у 1730 р. і став на службу. У 1784 р. Бутовські були визнані потомственними дворянами і внесені у дворянську родословну книгу Полтавської губернії.
Без сумніву найвідомішою є особистість Олексія Дмитровича Бутовського – видатного спортивного діяча, одного із засновників сучасних Олімпійських ігор, члена Міжнародного Олімпійського Комітету, генерал-лейтенанта російської армії, вченого педагога. Девізом всього життя О. Бутовського стали слова його батька: «… Да будет воля Божья, да направит Бог дела наши к прямому, а не мечательному благу… человечества».
За високі заслуги перед батьківщиною генерал-лейтенат О. Д. Бутовський був нагороджений орденами Святого Олександра Невського, Білого Орла, Святого Володимира, Святого Станіслава. Командорським Хрестом грецького ордена Спасителя.

Його брат Микола Дмитрович Бутовський – генерал-лейтенат учасник російсько-турецької війни, військовий педагог.  Він був не лише бойовим генералом, а також талановитим військовим письменником. Ряд його творів було видано німецькою, французькою, румунською та болгарською мовами.